Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

44

Цього дня ми серйозно взялися до пошуку скарбів, і треба зазначити, що справа ця виявилася досить заразливою. Лопата «прикипіла» до моїх рук, а Петро й Галя, доки Гуля ходила з балоном по воду, блукали назирці за мною. Я розгріб пісок у кількох місцях, приблизно вирахуваних по карті-схемі. Пісок на цьому місці виявився навдивовижу пухким, і яму вдавалося поглибити сантиметрів до шістдесяти, доки вона починала осипатися. Працюючи квадратно-гніздовим методом, я залишав позад себе піщані кратери що два метри. Перші дві години пошуків жодних результатів не принесли, а потім я викопав велику муміфіковану ящірку. Петро з Галею, коли побачили, що я присів навпочіпки, миттю підбігли й присіли обабіч мене.

– Тут насправжки багацько роботи! – похитав головою Петро, окинувши поглядом місцевість й зупинивши око на морі, що виднілося ліворуч унизу. – От якби нам сотню москалів із заступами!

Я посміхнувся.

– Так би вони тобі й копали тут, москалі!

– То шукай далі! – кинув він, зводячись на ноги. Я поновив пошуки, хоча руки мої до того часу вже натомилися, та й сама моя поступливість починала мене дратувати: з якої радості я йому підкоряюся? І коли прийде його черга копати?

Незабаром я помітив, що в Галі в руках з'явилася довга тонка палиця й що вона з нею ходила, наче зі щупом, час від часу заганяючи її вглиб піску.

Гулі досі не було, й це мене починало трошки непокоїти. Я й так не надто уважно займався розкопками. Знайти невідомо що «за три сажні від старої криниці», якої більше не існувало, та й не знати, де вона була раніше, поминаючи вже те, що тут десь були раніше дві криниці – це завдання здавалося мені дедалі непривабливішим, ба більше – просто нереальним.

Від сонця розболілася голова, і я увіткнув лопату в пісок і повернувся до своїх речей. Висипав їх на пісок, знайшов гостроверху повстяну шапку й нап'яв її на голову. Почав складати решту речей назад до рюкзака – бляшанки з «дитячим харчуванням», шкарпетки. І раптом побачив те, про що давненько не згадував, – фотоапарат «Смена», який я знайшов разом із брезентовим наметом іще на початку мого пустельного шляху.

Я сидів на піску, і всі мої рухи були надзвичайно уповільнені. Я просто відпочивав, і під час перепочинку крутив у руках фотоапарат, вивільнений від шкіряного футляру. Невже в ньому справді залишилася відзнята плівка? Скільки їй років? Якщо в зниклого власника намету із собою була більш чи менш свіжа газета, яка зараз лежала на самому дні рюкзака, то ця плівка чекає на проявлення вже років зо двадцять!

– Агов, ти, чого розсівся! Вйо до роботи! – долинув до мене окрик Петра.

Я ліниво підвівся, поклав фотоапарат до рюкзака і попрямував до своєї лопати.

Так минув день. Коли я вже повертався до місця стоянки, на ходу рахував сліди своєї праці – більше сорока ямок. Сорок ямок і тільки одна знахідка – мумія ящірки! Хтозна, можливо, якийсь краєзнавчий музей купив би її з задоволенням або принаймні запропонував обміняти на мумію тушканчика – тут їх теж чимало водилося: разів п'ять за цей день я помічав їхні зацікавлені очиці, що стежили за мною з-за невисоких хвилеподібних барханчиків.

Коли ми пили вечірній чай, до нас виповз із-поміж речей хамелеончик і знову заліз на джинси до Галі. Вона вже сміливіше погладила його, всміхнулася.

Гуля на загальний подив розповіла, що по воду ходила до міста й набрала її з громадської колонки поруч із крамницею одягу. На згадку про крамницю одягу Галині очі зблиснули.

– А це далеко? – запитала вона.

– Ніде ти не підеш! – прикрикнув на неї несподівано роздратований Петро. – Ти що, сюди на шоп-тур приїхала?!

Тоді він пожував губами і пильно подивився на Гулю.

– А чого людей тут не видко, якщо поруч мешкають?

– У них це місце проклятим уважають, – пояснила Гуля. – Тут багато людей пропало...

– Як пропало?

– Подейкують, якщо сюди слабкий казах приходить, то відразу рідну мову забуває й за кілька днів від незрозумілого суму вмирає... Може, ящірки тут отруйні?

Петро з побоюванням озирнувся по боках, хоча сутінки вже згущували повітря.

Я розумів стан Петра. Видно, перший день шукань перекреслив його ілюзії про «легкий пошук скарбів», а тут іще й місцеві міфи...

Ми замовкли, і наше мовчання швидко обросло темрявою, що спустилася з неба, – настав справжній вечір. Потріскувало багаття, граючи відблисками вогню на наших обличчях. У повітрі з'явилася нічна свіжість, вона немов промокала наші розпалені денним сонцем лоби, лікувала нас від гарячки природи. Я пригадав далекий студентський будзагін і подумав, що якби у мене зараз у руках була гітара – просиділи би ми під наївно-романтичні пісні до самого ранку. Настрій мій поліпшився, і закортіло мені, щоб усім нам стало якось веселіше. Бог із ним, із цим закопаним «чимось», аби тільки забути ту різницю, яку люди самі вигадали, щоб поділяти себе на «наших» і «не-наших». Таж вечір один і спільний, і природа одна, і пісок, у якому ми казна-що шукаємо, – теж одноманітний і однобарвний. І мої думки, мої бажання, які несподівано виникли, раптом оформилися, перетворилися на просте прохання, звернене до моєї Гулі й висловлене одним коротким словом: «Заспівай!»

І Гуля заспівала. Заспівала казахською мовою. Її негучний оксамитовий голос наповнив простір навколо багаття, і навіть вогонь, здавалося, потріскував у такт її пісні. Пісня тривала й тривала, і хоча слова її були незрозумілі, але я відчував якусь невимовну довіру до цієї історії, що оповідалася через пісню. Я не знав, про що вона, що і з ким у цій пісні відбувалося, але теплота пісні, теплота голосу передавалися мені, та й, певно, Петру і Галі теж. Нас знову об'єднувала чужа пісня, переказати яку ні я, ні вони не змогли б. Але я знав: Гуля закінчить співати і Галя запитає в неї, про що була пісня. Й історія, розказана, а до цього вже й проспівана Гулею, буде і близька, і зрозуміла, і екзотична. Й екзотичність ця буде не якогось музейно-етнографічного походження. Ні. Екзотичність ця буде нібито дзеркальною, вона допоможе нам збагнути, що кожен із нас відрізняється від іншого, екзотичний для іншого, але не так, як бувають екзотичними не бачені раніше звірі, а внутрішньо. Наші думки й переконання здаватимуться екзотичними. І найголовніше буде – просто зрозуміти їх, а не відмовлятися розуміти через роками плекану незлагоду.

Вечір затягнувся, адже його продовжили сумні українські наспіви. Якоїсь миті мені навіть здалося, ніби Петро почав підспівувати Галі, та коли я прислухався, то зрозумів, що помилився. Пісні, які відзвучали, створили атмосферу взаємної довіри, й коли ми лягали спати під низьким волохатим небом, уперше побажали одне одному на добраніч.

Але світанок, який перегорнув сторінку нового дня, повернув усе на свої місця, і після швидкого чаювання я взяв до рук лопату й, чуючи за спиною кроки Петра, подався далі робити почату вчора справу.

Гуля з Галею залишилися біля речей і багаття. А ми з Петром знайшли межу «відпрацьованої» ділянки пустелі й там зупинилися.

– Неправильно ти копаєш, – сказав Петро, озираючись на вчорашні ямки, які вже встигли осісти.

– Ну, по-перше, мене цього не вчили, а по-друге – візьми й сам копай, може, в тебе краще вийде!

Петро пригладив свої чорні вуса й поглянув на мене без приязні.

– Ти сюди чого їхав? – запитав він. – Їхав копати? Отож подякуй красненько, що я тобі копачку знайшов!

Я важко зітхнув, поправив на голові повстяну шапку, відступив від останньої ямки на крок у бік моря й заткнув лопату в пісок.

Робота знову йшла нудно. Що ближче я підступався до моря, то пухкішим виявлявся пісок під поверхнею. Якоїсь миті лопата вдарилася об камінь, і я збагнув, що просто даремно витрачаю час. Не могла криниця розташовуватися на березі – таж не каспійську воду з неї діставали!

Я відійшов назад, до місця, з якого вчора почав. Озирнувся. Побачив Петра метрів за триста. Він стояв із палицею в руці – чи то дивився на пісок перед собою, чи то замислився.

Коли сонце зависло по центру внутрішнього небесного склепіння, Галя покликала нас обідати. Ми їли прісні коржі, принесені Гулею з міста, й запивали їх чаєм. До цього часу я знайшов у піску мідний солдатський ґудзик із царським двоголовим орлом. По обіді я мовчки простягнув його на долоні Петру. Він із цікавістю роздивився ґудзик, але інтерес не затримався надовго; він знову спохмурнів і повернув знахідку мені.

Пообідня праця не принесла сюрпризів. Хіба що ще одна муміфікована ящірка, тільки набагато менша за попередню. Я її викопав із ямки і без жалю одразу ж засипав піском, пробираючись лопатою глибше. Надвечір мене здолала втома. Крім того, що я до нитки упрів, то ще й пухирі в мене на долонях полускалися, й оголена шкіра щеміла від найменшого дотику до лопати. Лопата поступово перетворювалася для мене на ворога номер один.

«Усе, – твердо вирішив я. – Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»

Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.

Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.

45

Минуло ще три дні, але нічого гарного вони не принесли. Петро з кожним днем ставав дедалі роздратованішим і агресивнішим. А я, замучений спекою і болем у долонях, не почував снаги відстоювати свої права, й далі, перемагаючи біль, рився лопатою в піску.

– Якщо хочеш, я можу їх уночі зв’язати! – прошепотіла мені перед сном Гуля.

Я заперечливо хитнув головою. Досвід минулого вже показав, до чого призводять зв’язування й розв’язування. Треба було просто примусити їх відчепитися від нас, але в мене вже не лишилося на це не тільки сил, а й волі. Якась невиразна надія на все ще можливий успіх пошуків маячіла попереду, і здавалося, тільки цей успіх звільнить нас від їхнього товариства.

Наступного ранку мені почало траплятися в піску багато каміння, серед якого було і звичайне, і шматки вапняних блоків, які раніше правили за фундамент чи стіни якійсь будівлі. Я нахилився і з цікавістю розглядав ці камінці. Петра поруч не було – видно, він натомився за мною стежити. Я міркував: якщо криниця розташована була за межами укріплення, то жодних будівель біля неї бути не могло, але ж і саму криницю, як я вже тут бачив, зазвичай обкладали камінням, щоб її не занесло сипучим піском. Про всяк випадок у цьому місці я працював уважніше, й уважність моя була винагороджена. Я знайшов золотий натільний хрестик із розп'яттям. Краї його були сильно відшліфовані піском, та й саме маленьке розп'яття було наполовину стесане часом. Однак знахідка додала мені снаги, і я з подвоєною енергією взявся далі викопувати в цьому місці пісок і уважно проглядав його. І поки я там порпався, якимось дивом повернулась у моє тіло бадьорість. Я почувався неначе по-новому і знову озирнувся, вже з бадьорим побоюванням, перевіряючи: а раптом до мене йде Петро.

Але навколо нікого не було, і я поновив пошуки. Щоправда, більше нічого не траплялося, але надія, народжена натільним хрестиком, була ще дуже сильною й примушувала мене ще нижче схиляти голову, щоб випадково не проґавити якоїсь важливої дрібнички.

За півгодини на мене очікував сюрприз – коли я вже дійшов до потенційного дна ями, вирішив наостанок копнути ще раз, і лопата винесла мені майже з метрової глибини маленький жовтий ключик. Я взяв його до рук, обтер і роздивився. На мій превеликий подив, ключик виявився золотим – і це відкриття не могло не викликати в мене якусь змішану радісно-іронічну посмішку. «Ну ось, – подумалося мені, – тепер я – Буратіно...»

Дослухаючись до цих своїх іронічних думок, я відчув у собі щось нове. Це нове відчувалося саме фізично, наче прискорений кровообіг або занадто часті удари серця. Воно було моє, не чуже, але водночас від мене не залежало. Мені на мить стало страшно: напевно, так на старість люди раптом усвідомлюють, що їхньому хворому тілу наплювати на їхній здоровий глузд, на їхній світлий розум і мозок, який чудово працює. Тіло натомилося й просить душу забиратися геть...

«Може, я захворів?» – подумав я і знову прислухався до життя свого тіла. Жодного болю не відчував, на хворобу це зовсім не скидалося.

«Напевно, нервова перевтома», – вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком – таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.

Я заховав знахідки і далі копав, уже не заглиблюючись, а розширюючи яму. Працював так захоплено, що забув і про час, і про біль у долонях, і про мого наглядача Петра, який сьогодні десь запропав, про що, звісно, шкодувати не випадало.

Я вже по третьому разу перекидав одні й ті ж камінці та пісок подалі від центру ями, що розширилася, коли раптом почув окрик:

– Вважай! Телепень! Під ноги дивись!

Я озирнувся. Збоку від мене стояв Петро. Він жестом спрямував мій погляд мені під ноги, і я побачив, що з піску на глибині сантиметрів сорока визирає щось чорне. Ми обидва опустилися на коліна й заходилися обережними, але швидкими рухами долонь розчищати пісок довкруж нової знахідки.

Я звернув увагу, що Петро час від часу нахиляється і принюхується. Я теж схилив голову і, затримавши руки на великій і поки що незрозумілій знахідці, впершись у неї долонями, принюхався. Мене ніби струмом ударило. Аромат був настільки знайомим, наче це був мій власний запах.

– Кориця! – упізнав я і одразу ж відштовхнувся руками від чорної знахідки.

Перед нами був муміфікований труп людини.

Петро помітив мою реакцію, теж завмер і придивився. Мумія лежала долілиць, і поки що ми розчистили тільки потилицю й частину спини. Чорна зіжмакана шкіра мала структуру пергаменту. Я згадав відчуття своїх долонь – вони впирались у щось майже пружне. Але, крім того, я пригадав і відсутність уже звичного ниючого болю від пухирів, що полускалися. Я подивився на свої долоні – й остовпів: шкіра була гладенька, і навіть слідів мозолів на ній не було видно.

Спантеличений, я знову перевів погляд на мумію, потім подивився на Петра. А він далі, ніби нічого не сталося, розчищав над мумією пісок і каміння.

«Ну, він і без мене тут упорається», – вирішив я і просто сидів, спостерігаючи за його роботою.

На моїх очах Петро звільнив від піску всю чорну мумію і покликав мене.

– Допоможи обернути.

Удвох ми обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.

– Це українець, – спокійним, задумливим голосом мовив Петро.

– З чого ти взяв? – здивувався я.

– Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.

– У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?

– Ти не збагнув, – несподівано м’яко промовив Петро. – Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! – і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. – У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..

Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.

Стемніле небо нагадало Петру про пізню годину, і він замовк.

– Час повертатись до жінок, – мовив він. – Як там тобі – руки не болять?

Я показав йому долоні.

– Ти диви, – здивувався він. – Загоїлися!...

Під час вечері, коли ми сиділи довкола багаття, точилася якась дивна розмова, яка одночасно стосувалась і високих матерій, і земних проблем. Більше за інших говорив Петро, і з того, як на нього дивилися Гуля і Галя, зрозуміло було, що й вони його таким бачили і чули вперше.

Ну, Гуля – не дивина, але його чорнява подружка! Трошки абстрагувавшись від загальної розмови і заглибившись у свої роздуми за піалою зеленого чаю, я намагався зв'язати свої дивні внутрішні відчуття зі змінами в поведінці й ледве не в переконаннях Петра. Щось на нас подіяло, але що? Сонячна радіація? Клімат? Випари від мумії? На внутрішні відчуття могли подіяти будь-які фізичні фактори з перерахованих або якісь інші, яких я не помітив. Але що подіяло на несподіване красномовство Петра? Адже довкола не було нічого галюциногенного, і «дитячого харчування» я йому зі своїх бляшанок не пропонував. Чому ж відбулося це виразне пом'якшення його світогляду?

А запах кориці? Бо ж він був реальний і дійсно йшов від мумії. Той самий запах, який передався мені від трупа Гершовича. Тільки зараз він, здається, полишив мене, наче його висушило сонцем і відігнало вбік сухим вітром пустелі.

Я понюхав свою руку, і в мене вихопилося важке зітхання – на мене всі озирнулися. Рука знову пахла корицею.

«Може, це просто запах, який нагадує корицю, але жодного стосунку до неї не має?» – вчепився я у здогад, який залишав бодай найменшу надію на майбутню відповідь.

46

Зранку, залишивши Гулю біля речей, ми вже втрьох працювали над розширенням розкопок навколо знайденої мумії. Я нікому не показав учорашніх знахідок – ні хрестика, ні ключика. Пригадуючи, як швидко згас у Петра інтерес до бронзового солдатського ґудзика, я подумав, що і до них в нього цікавості не виникне, тим більше що від них корицею не пахло, а отже, український дух їх і крилом не діткався.

Яма вже розширилася метрів до п’ятьох у діаметрі. Я руками розгрібав її внутрішній край, що осипався. Петро працював лопатою – я не зрозумів, чому він її забрав: чи то із жалощів до моїх несподівано зцілених долонь, чи то для того, щоб самому було зручніше працювати. У кожному разі мене влаштовував результат, а не його причини.

Я обережно осипав край ями, уважно вглядаючись у пісок. Поки нічого цікавого не траплялося, але неймовірної сили впевненість в успіхові примушувала мої губи тримати на обличчі застиглу, але при цьому живу й абсолютно щиру посмішку. Я кілька разів відривався від піску й ловив на собі погляд Петра. Він поглядав скоса, але я бачив, що його очі якимось невидимим психологічним магнітом притягувала саме моя усмішка. Якоїсь миті мені здалося, що він теж усміхнувся. З ним явно коїлося щось дивне.

Галя по-жіночому зосереджено займалася тим самим, що і я. Але вона глибше занурилася в пошуки невідомого. Для неї, як і для мене вчора, нічого, крім піску перед очима, не існувало. «Саме в такому стані здійснюєш найдивовижніші знахідки», – подумав я і далі осипав внутрішній край ями.

Знову мені вдарив у ніс запах кориці – міцний, стійкий, трошки вогкуватий дух. І дивно було, що сонце, яке вже давно піднялося, висушило повітря і поверхню піску, але забрати вогкість із запаху кориці не змогло.

Запах наче піднімався з дна цієї неглибокої ями, наче просочувався звідкись знизу, з-під суміші піску й каменів, що встелювала нерівне дно розкопу.

За якийсь час я знову потрапив під владу цього запаху, так само, як і першого разу, коли поєднання подиву й остраху примусило мене відмокати в гарячій ванні й терти себе щосили жорсткою мочалкою після ночі на Пущанському цвинтарі. А потім, коли збагнув, що боротися з цим запахом безглуздо, до мене несподівано прийшов спокій. Та й запах виявився досить благородним, незважаючи на могильне походження.

Могильне походження! Ось можливе пояснення цього явища. Адже і тут учора ми знайшли муміфікований труп! По суті ми, хоча самі цього не розуміли, розрили могилу. Розрили й не закопали. Ось він, точніше, вона – мумія. Лежить майже посередині розкопу. І від неї точиться цей запах, запах духу, про який так довго вчора торочив Петро.

Я майже доторкнувся носом до піску й принюхався. Той самий запах кориці... Гаразд, так і звихнутися можна!

Я глибоко вдихнув, перевів увагу на те, що можна побачити очима. Знову почав осипати ребром долоні пісок із внутрішньої стінки ямки. І раптом пролунав крик Галі. Я озирнувся. Петро вже сідав біля неї навпочіпки, а сама Галя тримала щось у руках, на здвоєних долонях.

Наблизившись, я теж присів поруч. Придивлявся до дивного чорного предмета, що викликав у мене певні невиразні асоціації, й намагався співвіднести ці асоціації зі словами. Шукав назву.

– Так то ж!.. – здивовано протягнув Петро, доторкаючись до предмета вказівним пальцем правої руки. – То ж...

Я вже й сам здогадався, що це, – то була окрема мумія відсутнього члена великої мумії.

– Теж цинамоном пахне! – майже прошепотіла Галя, все ще під владою першого подиву.

Вона тримала знахідку перед обличчям і, наче для ще більшої певності, й далі її нюхала.

– Віднеси туди! – показав Петро поглядом на мумію, яка лежала поза нашими спинами.

Галя повільно, наче знехотя, підвелася з колін, струсила з джинсів налиплий пісок і віднесла маленьку мумію до великої, поклала її поруч. Потім повернулася на своє місце й продовжила пошуки.

Петро викурив люльку й теж повернувся до лопати. А я, коли підходив до свого краю ями, окинув поглядом нерівну лінію близького обрію та ясно побачив, як грань між видимим і невидимим перетинає щось схоже на верблюда. Так, сумнівів не було, у межі нашого обрію увійшов верблюд, а поруч із ним виднілася маленька фігурка людини. Через плавкість гарячого пустельного повітря важко було визначити відстань, яка нас розділяла. Але вона зменшувалася. Я вже розрізняв, що верблюд був нав’ючений. Я озирнувся, щоб перевірити, чи помітив верблюда Петро. Але Петро длубався у піску. Міркуючи, гукнути його чи ні, я подивився у протилежний бік горизонту, за яким, звідси не видимий, ховався каспійський берег. У найвіддаленішій доступній для ока точці обрію праворуч від Петра теж щось рухалося – поступово я розрізнив удалині фігурку людини.

«Щось забагато для проклятого місця», – подумав я.

Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...

Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.

За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов, очевидячки, з морського берега. Я придивився уважніше й помітив, що мандрівник несе рюкзак, а одягнутий у синій спортивний костюм. І тут, наче повітря на мить стало прозорішим, я упізнав цю людину. До нас наближався полковник Тараненко. Мовчати за таких обставин більш не мало сенсу.

– Полковник повертається! – сказав я, а коли Петро звівся на ноги, вказав йому і на людину з верблюдом. Верблюд Петра, як і мене, надто не зацікавив. А от наближення полковника Тараненка викликало в нього в голові прискорений рух думки.

– Казав я, що запетлювати його варт було, – прошепотів він і одразу ж, уже іншим, м'якшим голосом, сам собі заперечив: – Ні, позаяк він би помер без води...

Петро розвів руками і з жалем сіпнув головою. Потім повернувся до мене.

– То що робити? – запитав він. Я знизав плечима.

– Ну, не вибачатися ж нам за те, що ми його в космос послали! – додав я за хвилину.