355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Андрей Курков » Лагідний янгол смерті » Текст книги (страница 13)
Лагідний янгол смерті
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 06:40

Текст книги "Лагідний янгол смерті"


Автор книги: Андрей Курков



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

49

Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком – порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку я хотів зробити Петру зауваження, адже пустеля навчила мене економити все – і воду, і хмиз. Але очі Петра були настільки задумливі та сумні, що я не зважився його турбувати. Наді мною теж висіла похмура хмара почуттів та думок – і оповідь полковника про трагічну долю майора Науменка, і моє майбутнє, яке ще далі заглибилося в туман, – все породжувало тривогу. Я раптом відчув заздрість до всіх людей, що живуть одноманітно: буденність їхнього життя, яке складається з робочої п'ятиденки, батьківських зборів і раз на тиждень звареного борщу, була немовби гарантією стабільного і такого ж одноманітного майбутнього та спокійного життя. Але геть! До чого вона мені, ця одноманітність! Я припинив скиглити. Я ніколи не прагнув до спокою і щоразу отримував винагороду за його відсутність. Спокій породжує тільки тишу й самотність.

Я задумався про Гулю. Хоча я і був подарований їй батьком, вона стала найдорожчою нагородою за моє небажання спокійного життя.

Я озирнувся, відшукуючи її поглядом. Вона перекладала щось у своєму подвійному баулі, сидячи на піску до мене спиною. Її смарагдова сукня-сорочка у вечірньому прогрітому повітрі відливала перламутром.

«Моє майбутнє тепер із нею, і воно вже не моє, воно – наше, – подумав я, не відводячи погляду від її спини. – Ми тепер завжди будемо разом, і те, що ми настільки різні, вбереже нас від одноманітного спокою сімейного життя. Де ми житимемо? Звісно, в Києві... Там, де є житло...»

Думки про Київ повернули стан тривоги. Мені хотілося якомога швидше дістатися туди, додому, але водночас виник і страх, страх радше за Гулю, ніж за себе. Я теж був беззахисний, але моя безпека хвилювала мене значно менше. Я збирався повернутися до Києва з дивно коханою жінкою. Я ще не до кінця усвідомлював, як я кохаю її. Я тільки знав, що вона – найдорожче, що є в мене. Для безтурботного життя будь-коли потрібна тільки одна умова – бути нікому не потрібним, тобто – висловлюючись сучасною мовою – не висуватися. На жаль, із самого початку я висунувся і, здається, занадто сильно. Якби так далеко висунулося з гнізда якесь пташеня – воно давно б уже впало і його би з'їла кішка.

«Може, не Київ? Може, Астрахань чи будь-яке інше місто, де можна спочатку влаштуватися вдвох без нічого, в якомусь гуртожитку, а далі вже оправляти своє життя в гідну рамку? Ні, – розумів я. – Усе це – лиш фантазії. Я не можу не повернутися додому. І не варто самого себе лякати раніше, ніж треба, – може, ті, кому я споганив торгівлю „дитячим харчуванням“, уже лежать під землею на санітарній глибині в півтора метри? Може, і ті, хто вклав їх туди, теж лежать поруч і тільки датами смерті на мармурі пам'ятників відрізняються від перших?»

Життя завжди цікавіше, ніж смерть.

Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?

Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.

– Петю, – промовив я хвилин за п'ять. – Я хочу поговорити з тобою...

Петро звів на мене запитальний погляд. Його обличчя було освітлене зблисками вогню, який підкреслював його опущені до підборіддя чорні вуса.

– Ти знаєш, – почав говорити я, – мені здається, що ми з Гулею тут зайві... Це більше ваша справа, твоя, Галі й полковника... Я відчуваю, що... як би висловитися? Я – росіянин, Гуля – казашка. Я тільки зараз почав усвідомлювати, що для вас – це доторк до святого...

Я говорив абсолютно щиро; щирість заважала мені чіткіше висловлювати свої думки, але Петро несподівано підняв до обличчя руку, наче намагаючись зупинити мене. Я замовк.

– Ти не правий, – сказав він по-російському. – Ти абсолютно не правий. Ми не нацисти, і не треба нас боятися. Ми не заявляли, що «Україна тільки для українців». Якщо ти любиш Київ, ти повинен полюбити і Україну. І зовсім не обов'язково для цього надягати сорочку-вишиванку та вішати над дверима рушник... Ми всі разом: українці, євреї, росіяни, казахи, – побудуємо європейську державу...

Я остовпіло слухав Петра. У голові не вкладалося, що це говорить член УНА-УНСО. Щось тут було не так. Мало того, що він почав розмовляти зі мною по-російському, він ще й висловлював думки, співзвучні радше декларації прав людини ООН, ніж згаданій організації, про мету й завдання якої я читав у газетах дещо зовсім протилежне.

– Ти зобов'язаний залишитися з нами до кінця, – вів далі він. – У нас іще багато роботи. Ввечері повернеться Вітольд Юхимович, і тоді ми тобі все розкажемо...

– Повернеться? – здивувався я.

– Так, він пішов до міста. Повернеться з новинами. Потерпи ще годинки зо дві...

У мене відібрало мову. Виявляється, доки я спокійно поділяв наш «дружний колектив» на три зацікавлені сторони: нас із Гулею, СБУ та УНА-УНСО, дві останні знайшли спільну тему й стали однією зацікавленою стороною. І тепер, схоже, вони збиралися запросити нас із Гулею долучитися до їхніх лав.

– Піду, доки зовсім не стемніло, позбираю хмизу для чаю, – сказав, зводячись на ноги, Петро.

Його кроки прошипіли по піску за моєю спиною.

Я залишився сидіти біля багаття, що затухало. Я передчував полегкість душі. Пояснення для всього, що відбувалося, було десь поряд. Я передчував його. Звісно, воно було зовсім поруч, унизу за близькою лінією піщаного обрію. Це пісок, збагнув я. Це запах кориці, це український національний дух, який просочив собою околиці Новопетрівського укріплення. Це, певно, саме та річ, яку закопав у пісок Тарас Григорович «за три сажні від старої криниці». Це дещо невидиме, розчинене в повітрі, наснажене неймовірною силою, що здатна поліпшувати людей, їхні думки і переконання. Містика? Біоенергія? Аура? Радіація? А що повідомить увечері полковник Тараненко, коли повернеться з міста? Щось же таки повідомить! Принаймні, можливо, розповість, що він там робив?

Я хитнув головою, проганяючи надокучливі думки. Прислухався до тиші пустелі. Подивився на небо, де прокльовувалися далекі золотисті зерна зірок. Ніч, що наближалася, готувала собі зоряне небо.

50

Полковник повернувся дуже пізно – над руїнами артилерійської батареї вже висів тонкий східний місяць. Багаття пускало струмки диму, просило хмизу, оберемок якого лежав поруч, біля ніг Петра. Але Петро був суворий. Він витратив щонайменше годину, щоб зібрати цей хмиз. І тільки коли поруч навпочіпки опустився полковник Тараненко, Петро заходився пожвавлювати полум я. Настав час чаю.

Підійшла Гуля, сама зайнялася багаттям. А полковник кивком голови попросив мене і Петра прямувати за ним.

Ми відійшли на край узвишшя. Присіли там утрьох просто на пісок.

Полковник мав натомлений вигляд.

– Отже, так, – сказав він. – Про дещо я домовився, але нам усе доведеться тримати під контролем...

– Що – все? Про що ви домовилися? – запитав я, вражений своєю необізнаністю. – Я ж узагалі нічого не знаю...

Полковник здивовано подивився на Петра.

– Ти що, нічого йому не пояснив?

Петро заперечливо хитнув головою.

– Даруйте, пане полковнику, але в мене язик не повернеться від імені СБУ говорити. Ліпше самі йому все поясніть!

– Еге ж, – протягнув полковник розчаровано. – Ти так і не збагнув, що мета в нас спільна – краще майбутнє України...

– Ні, це я втямив, але я потребую часу, щоб до цього звикнути.

– Ну гаразд, – полковник зітхнув, знову повернувся обличчям до мене. – Тут справа така: передусім нам слід перевезти в Україну якомога більше цього піску...

– Для чого? – здивувався я.

– Для відродження нації, – відповів полковник. – Ти сам бачив, як він діє на людей. Звісно, не кожен пісок, а саме цей пісок, просякнутий національним духом... Загалом наші вчені ще скажуть своє слово з цього приводу. Наше завдання – переправити пісок на батьківщину. А там уже вирішать, як із ним чинити далі. Я би, відверто кажучи, додавав його в пісочниці дитячих садочків: усе ж таки наше майбутнє – це діти, нові покоління, які мусять бути зовсім іншими, кращими за нас, чеснішими, поряднішими... Зрозуміло?

Я кивнув.

– Власне, тому я сьогодні і зустрічався з казахськими колегами. Вони обіцяють допомогти. Натомість нам потім доведеться допомогти і їм, але це потім. Завтра будуть готові документи спільного українсько-казахського підприємства з торгівлі будматеріалами. Потому ми можемо взятися до відправки цього піску в Україну під виглядом кар'єрного... Нам, зрозуміло, доведеться супроводжувати цей вантаж.

– Усе це солодко звучить, – втрутився Петро, – але ж хто відтак ухвалюватиме рішення щодо цього піску? СБУ? А ми зостанемось за лагом?

Полковник важко зітхнув.

– Ми матимемо час усе це обговорити. В Україні ще нічого про нашу знахідку не знають, і я гадаю, що вдасться провезти цей пісок непомітно. Потім ми його скинемо на якийсь склад і прийматимемо рішення відповідно до обставин...

Скидалося на те, що Петро залишився задоволений почутим.

– Завтра ховатимемо майора Науменка, – знову заговорив полковник. – Приїдуть казахські колеги, допоможуть. Пообіцяли на дванадцяту бути тут.

Тільки-но я хотів поставити питання, що саме визріло, як Галя покликала нас до вогню. Чай був готовий.

Потім ми сиділи, пили чай із піал. Слухали тишу. Дивилися на зірки. Звідкись із-під речей, що лежали неподалік, вибрався хамелеон Петрович і виповз до вогнища. Зупинився за півметра від вогню, потім заліз до мене на коліно і завмер, втупивши мордочку в небо.

Коли всі розійшлися спати і Гуля взяла мене за руку, теж ваблячи до нашої смугастої підстилки, я зрозумів, що занадто розбурханий. Мені не хотілося спати. Мені хотілося побути на самоті, і я сказав про це своїй дружині. Вона з розумінням кивнула, поцілувала мене й відійшла вбік.

Щось мене відштовхувало від багаття, що вже затухало. Повітря здавалося прохолоднішим, ніж зазвичай, але холодно не було. Я пройшовся по піску, вийшов на край узвишшя. Подивився в небо, що миготіло мільярдами зірок. Потім поглянув униз. Місяць дотягувався своїм блідо-жовтим світінням до низини, у якій ми розкопали мету нашої подорожі, або, якщо точніше, – мету наших окремих подорожей. Я підніс ліву руку до обличчя, понюхав. І ледве стримався, щоб не чхнути від несподіваного приливу міцного запаху кориці. Потім понюхав праву руку – те ж саме. Озирнувся на красиво підсвічені тим-таки місячним сяйвом руїни артилерійської батареї. Прокляте місце? Що виникло раніше – міф про проклятість цього місця, чи сам уплив цього місця, цього піску на людей? Розуміючи, що самому мені на це питання не відповісти, я спробував відвернути свою увагу небом, і мені це вдалося. Я нарахував п'ять супутників, що летіли у своїх справах між зірками, намертво посадженими на свої небесні місця. Скільки років вони вже літають там, виконуючи свої дивні космічні обов'язки? Я пригадав ці майже щоденні повідомлення в старих газетах: «Сьогодні на навколоземну орбіту були виведені супутники „Союз-1554“, „Союз-1555“, „Союз-1556“...» Скільки тисяч цих «Союзів» блукають зараз космосом? І чи стежить хтось на землі за їхніми досягненнями? За їхніми польотами? Чи хвилюється за них якийсь напівбожевільний науковець, котрий подумки давно всиновив їх усіх, залишених сиротами після загибелі великої космічної держави?

Я спустився з пагорба, дійшов неспішно до нашого розкопу. Зупинився зверху біля краю широкої ями, майже в центрі якої лежала мумія майора Науменка. Присів, звісивши ноги вниз, у яму. До дна не дістав – залишалося ще сантиметрів тридцять.

Одразу відчув, як у грудях наростає спокій. І серце наче уповільнило свої удари, спокійніше потекла кров у венах.

«Як гарно, затишно тут, – подумав я і навіть не здивувався, що думки мої з власної ініціативи перейшли на українську мову. – Яка ніч, а зірок так багато! Треба ж було мені аж тут опинитись? Ну що ж, якби не опинився тут, то хтозна, де б я був зараз! Може, на тому світі? А так я живий і щасливий, і жінка в мене – вродлива й розумна... Аби все добре скінчилось!..»

І так сидів я до самого світанку, міркуючи про себе і про своє життя українською мовою. А коли сонце, що підіймалося, виштовхнуло тоненький окраєць місяця з небосхилу, в мене перехопило подих від побачених барв. Усього лише двох кольорів: жовтого – піску, і блакитного – неба.

«О Боже, – подумав я. – Ось воно, як бачив його Тарас Григорович: жовте і блакитне! Ось вони – його улюблені кольори! Кольори, які він споглядав кожного ранку і які нагадували йому, напевно, про далеку домівку, про рідний край, що він його так любив і повернутись до котрого так мріяв!»

А сонце підіймалося дедалі вище, і я не відчував жодної втоми від безсонної ночі. Спокійна бадьорість панувала в моєму тілі. Я відчував у собі величезну кількість потаємної енергії. Я не знав, чого вона чекає, на що вона хоче бути витраченою, ця енергія. Але вона була в мені, вона чекала на свій час. І здавалося, не підкорялась мені. Вона була дужчою за мене. Може, це був дух, той самий дух, який робить людей добрішими і кращими навіть усупереч їхнім бажанням? Чи, може, це була тільки мала частинка цього духу?

Я звівся на ноги. Ще не висушене сонцем повітря несло в собі легкий запах Каспію і досить відчутний запах кориці. Щойно сонце пригріє сильніше – обидва ці запахи заховаються, втечуть під пісок, де легше зберігати свою вологу присутність. І там сидітимуть до вечора, доки не спаде спека, доки висушене повітря саме не захоче пом'якшитися, наповнитися легкою вологою, набрати ваги, щоб не так легко було вітерцеві віднести його подалі в пустелю або на невисокі гори, що обрамляли цю пустелю.

Я звівся на ноги і почав видиратися на пагорб, до струменя диму, що тік угору над не видимим звідси, знизу, багаттям. Я знав, що біля вогню на мене чекає Гуля, а в казанку, підвішеному на гачок триноги над багаттям, уже закипає вода.

51

Невдовзі по сніданку тишу Новопетрівського укріплення порушило ревіння мотора: біля вогнища зупинився потужний «лендровер» брудного жовто-салатового кольору. Він був довший, ніж звичайний джип: за двома рядами сидінь починався кузов завдовжки близько двох метрів. Зверху на даху кабіни виднілися вишикувані шерегою прожекторні фари. Такі ж фари прикрашали сталевий каркас бампера, що вистромлювався на півметра вперед. У «лендровері» сиділи двоє казахів, обидва в адидасівських спортивних костюмах, обом за сорок. Той, хто сидів за кремом, вийшов із машини першим. Підійшов до полковника, привітався. Вони перешіптувалися хвилини зо три. Потім з авто вибрався інший. Приєднався до них, узяв участь у нечутній розмові.

Ми з Петром сиділи біля вогнища і спостерігали за подіями. Галя далі собі щось вишивала, Гуля пішла по хмиз.

Коли спортсмени вдосталь нашепотілися, казахи повернулися до машини, а полковник підійшов до нас. З обличчя було видно, що він не цілком задоволений розмовою.

– Готуйтеся, – сказав він сухо. – За півгодини поїдемо... Спочатку треба майора вдягнути...

– Куди вирушаємо? – запитав Петро.

Полковник зітхнув.

– У якесь священне місце. Там будемо Науменка ховати. Вони форму майора привезли, – він кивнув у бік казахів, які комашилися всередині «лендровера».

Казахи хвилин за п’ять підійшли до нас, відрекомендувалися. Одного звали Юра, другого – Аман.

Аман у руці тримав кульок, із якого виднілася військова форма.

Мовчки ми спустилися до ями. Дружно взялися до діла, і хвилин за десять мумія, вдягнута в форму майора, вже скидалася на людину.

Аман піднявся нагору, і за кілька хвилин ми спочатку почули, а потім і побачили «лендровер», який спускався до нас. Одночасно підійшла і Гуля з оберемком хмизу. Перекинулася кількома словами по-казахському з Юрою, сумно кивнула. Потім він її запитав про щось.

– Що далі? – перебив їх запитанням полковник.

– Гуля теж це місце знає, – сказав полковнику Аман. – Це хороше місце.

Полковник кивнув.

– Ти пам’ятаєш могилу дервіша? – повернулася до мене Гуля. – Ми там ночували.

– Це ж далеко?! – промовив я, намагаючись одночасно підрахувати, скільки днів ми йшли звідти до укріплення.

– Ми ж на машині, – вставив Юра. – Уздовж пагорбів годин п’ять їхати...

Коли майора Науменка поклали в чорний цератовий «спальний мішок» і застебнули блискавку до кінця, у очах полковника зблиснули сльози. Ми постояли над «спальним мішком» кілька хвилин. Потім повантажили його до кузова «лендровера», де вже лежали кілька* вапняних блоків, судячи з усього, витягнутих із фундаменту руїн Новопетрівського укріплення.

Гуля пішла нагору до багаття. Я, Аман і Юра сіли до машини. Тільки полковник залишився стояти над тим самим місцем, де кілька хвилин тому лежав майор.

– Вітольде Юхимовичу! – гукнув до нього Аман, сидячи за кермом. – Поїхали!

– Ти клаптика тканини не маєш? – загальмовано запитав полковник.

Доки Аман рився по скритках, я виліз із машини. Одразу збагнув, що непокоїло полковника: на піску чорною паличкою лежав муміфікований член майора.

– Тримай! – Аман простягнув крізь відчинене вікно дверцят темно-зелену оксамитову ганчірочку.

Полковник узяв її, присів навпочіпки. Акуратно загорнув член у цю ганчірочку і заховав до кишені. Сів до машини.

Їхали ми цілісіньку вічність. У мене болів зад від постійної тряски. Уже вечір спускався на пагорби. Нарешті Аман зупинив машину, і я відразу впізнав це місце з могилою дервіша в розщелині.

Машину повернули передом до могили й увімкнули всі фари – стало світліше, ніж удень на сонці.

Розвантажили багажник. Поклали «спальний мішок» із мумією майора впритул до могили дервіша, потім заклали його вапняковими блоками. Потому Аман дістав із кишені смужку зеленої тканини і пов’язав її на верхівці кам’яного стовпчика на могилі дервіша, поруч із такою ж, але вицвілою.

Петро з якоюсь недовірою у погляді стежив за тим, що відбувалося, але виконував усе, про що його просили.

Юра витягнув із «лендровера» п’ять пістолетів із глушниками. Один залишився у нього в руці, решту він роздав, і ми всі тепер були озброєні.

Полковник хитав пістолет у руці, немовби визначав його вагу. Обличчя його набуло «сталевого» жорсткого виразу. Він підніс руку, спрямував пістолет уверх і подивився на нас. Ми всі вчинили так само. Я встиг кинути погляд у небо і побачив супутник, який повільно пропливав просто над нами.

Полковник натиснув на курок. Негучне клацання супроводжувало постріл. Ми теж вистрілили. Кожен тричі.

– Пістолети залиште собі, – сказав мені й Петру полковник.

Потім ми випили по сто грамів, присівши просто на твердий солончак біля могили дервіша. Пом’янули майора. Ніколи ще за моєї пам’яті мовчанка не була такою урочистою і траурною.

Коли я відійшов убік «у нагальній справі», то помітив на піску ямки слідів. Хтось зовсім нещодавно вийшов із пустелі на цю солончакову смужечку, що була фундаментом пагорбів. Я одразу пригадав сліди, які бачив біля місць своїх ночівель. Роззирнувшись, відчув дивне напруження. Мені стало страшно. Здалося, ніби хтось невидимий стежить за мною. Я стискав у руці пістолет із глушником і відчував його непотрібність.

Швидко повернувшись до гарно освітленої прожекторними фарами «лендровера» могили, я покликав Амана відійти зі мною. Показав йому сліди.

– Це Азра, – спокійно промовив він. – Лагідний янгол смерті.

– Янгол смерті? – перепитав я, намагаючись пригадати, хто з нас більше пив – я чи він.

– Так, – сказав Аман. – Янгол смерті. Супроводжує самотніх мандрівників і подеколи з’являється поруч із ними у подобі скорпіона або хамелеона.

– Це що, легенда?

– Так. Але коли іншого пояснення нема, пригадуються легенди...

Я замислився.

– То цей янгол що, смерть приносить? – запитав я за хвилину.

– Це янголиця, – виправився Аман. – Вона – жінка. Вона стежить за мандрівником, оберігає його в дорозі. Стежить і вирішує: допомогти йому чи перешкодити. Якщо він їй не подобається, вона посилає скорпіона, і мандрівник помирає. Якщо подобається – посилає хамелеона, і мандрівник живе. Хамелеон приносить талан...

– А яка вона на вигляд, ця Азра?

– Я її що, бачив? – Аман знизав плечима. – Кажуть, у неї вселяється на якийсь час дух жінки, яка кохає цього мандрівника. Інколи вона може вийти до нього у вигляді цієї жінки...

– Цікаво... – видихнув я і кинув погляд на сліди. На моїх очах ямки слідів ставали все менш і менш помітними. Пісок вирівнював свою поверхню.

Уже під ранок, коли Аман довіз нас до укріплення й поїхав, везучи заснулого Юру, я запитав у полковника, чому майора поховали тут, поруч із дервішем.

Запухлий полковник уважно подивився мені в очі, неначе хотів перевірити, чи зможу я його зрозуміти.

– Вони сказали, що така могила буде надійною ланкою в ланцюгові українсько-казахської дружби... – він зітхнув, потім додав: – Крім того, у нашого посольства забракне грошей, щоб відправити тіло додому... Частинку тіла я сам відвезу до Києва.

Я кивнув. Було помітно, наскільки важко на душі в полковника. Мені не хотілося його більше турбувати, і я вчинив за прикладом Петра, який одразу по приїзді впав на свою підстилку поруч із Галею і вже на всю силу хропів.

– На добраніч, – сказав я полковнику.

Він натомлено всміхнувся і жестом руки спрямував мій погляд на верхів’я пагорбів, із-за яких уже просочувалося світло ранку.

Засинаючи, я обіймав Гулю і думав про Азру, про лагідного янгола смерті, що набуває подоби закоханої в тебе жінки.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю