355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Андрей Курков » Лагідний янгол смерті » Текст книги (страница 10)
Лагідний янгол смерті
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 06:40

Текст книги "Лагідний янгол смерті"


Автор книги: Андрей Курков



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

39

Важко відриваючись від блідо-жовтого піску пустелі, Вітольд Юхимович Тараненко чомусь згадував хату-мазанку своєї бабусі – Федори Кирилівни Кармелюк, яку, як здавалося йому, все життя, ледве не від самого народження, всі односельці називали бабою Федорою. Наче й дитинства в неї ніколи не було. Тіло полковника без поспіху возносилося, і він уже розплющив очі, які стулив десять хвилин тому через несподівано уповільнений кровообіг. Розплющив очі й насправді побачив уже далеко внизу цю хатку, що стояла на околиці села в Хмельницькій області, в такі глушині, що навіть колгоспи там виникли тільки після війни. Ні, усвідомлював полковник, що не може він зараз пролітати над бабусиною хатою, по-перше, бо ще невисоко піднявся, по-друге, через невизначеність самого польоту й нерозуміння його причин. «Міраж», – подумав про хатку Вітольд Юхимович, але тут-таки ще раз поглянув униз, на твердінь, яка віддалялася. Повітря на цій висоті здалося йому солодким, і незважаючи на сонце, що висіло вгорі, спеки він уже не відчував. Відчував тільки плутаність думок, які поводилися наче солдати-новобранці, що досі не вишикувалися в шерегу й не знають, як треба шикуватися. «Ша!» – прикрикнув на них подумки полковник, і вони втихомирилися. Затихли. І така благодать розлилася в душі його, що він роззирнувся на всі боки і зосередився на відчутті польоту. Політ тривав. Зробивши кілька рухів руками і ногами, полковник Тараненко усвідомив його реальність, а крім усього іншого збагнув, що його тіло з притиснутими до боків руками і ногами має значно кращі аеродинамічні якості, ніж воно ж таки з ногами на ширині плечей і руками, розведеними в боки. Прозорість повітря вражала – він помітив якийсь маленький камінчик, завбільшки із тенісну кульку, що летів йому назустріч. Вони зближувалися, і коли до кульки залишалося метри зо два-три, полковник Тараненко побачив, що пролетить вона за якихось сантиметрів тридцять від його тіла. І тоді виставив Вітольд Юхимович розтулену долоню на шляху кульки і зловив її. І від цього несподіваного дотику двох тіл, що летіли назустріч одне одному, повільною етерною дзиґою закрутився полковник Тараненко, стискаючи в долоні зловлений космічний предмет, схожий на тенісну кульку. Вітольда Юхимовича ще кілька разів розвернуло, віднесло кудись убік, наче він танцював вальс із невидимим партнером. І нарешті рух зупинися, і зависнув полковник у просторі. І тоді він підніс долоню з предметом до очей і розгледів, що ж він зловив, і навіть головою хитнув від здивування – у його долоні лежало яйце-писанка, розписане знайомим карпатським орнаментом. Тільки фарби вже пожухли й ледве прочитувалися. Видно, на сонці поблякли. Не знаючи чому, але Вітольд Юхимович почав крутити яйце в руці й іще уважніше роздивлятися орнамент – виникло бажання знайти дату, закортіло дізнатися, скільки вже років літає це яйце космосом. Але дати ніде не було. Один тільки кільцевий орнамент, у якому всі лінії: і рівні, і зиґзаґоподібні, і ламані, – сходилися, наче вічна ниточка без кінців.

«Навіть якщо з останнього Великодня, – подумав полковник, – то все одно давно вже...»

І раптом щось чималеньке, що летіло назустріч, привернуло його увагу. Він повернув голову й побачив людську постать, вбрану не в абищо, а в справжнісінький скафандр космонавта, з шоломом на голові. Постать летіла йому назустріч повільно, значно повільніше, ніж зловлене яйце. Було щось ґрунтовне в польоті космонавта. А коли наблизився космонавт до полковника, роздивився його Вітольд Юхимович – старий із рідким сивим волоссям, погано поголений, на шиї визирає з-під комбінезона сорочка-вишиванка. Поки полковник розглядав старого космонавта, який автономно плив у просторі, той несподівано вихопив із руки полковника писанку й ударив полковника ногою. Удар, звісно, був слабкий, жодного болю. Але образливо стало полковнику. Пальці його стиснулися в кулак. Він уже подумки дотягувався правою рукою до скафандра, але тут знову якесь наукове пояснення виникло в нього в голові; «А раптом, – подумав полковник, – він не вдарив мене, а просто відштовхнув, щоб продовжити свій рух? Адже тут немає тяжіння!» І нібито на доказ цього він побачив на обличчі старого космонавта, який повільно відпливав, усмішку вдячності. І підніс над оскафандреною головою старий писанку, підніс і помахав нею. «Напевно, його яйце!» – подумав полковник. Але все одно боролися в його свідомості образа на цього космонавта і бажання пробачити і пояснити його вчинок.

40

Поки Гуля розв’язувала мене, я пояснив Петру, яким чином і куди попрямував бадьорий дух нашого «адидасівця».

Петра Гуля розв’язала останнім, і він миттю схопив свою мотузку і кинувся до полковника Тараненка, який лежав біля розкладного стільчика з усмішкою на обличчі.

– Я тобі зараз покажу, як зі своїм народом воювати! – вигукнув він.

А полковнику в цей час усе було глибоко фіолетово. Його тіло лежало мертвим тягарем на теплому піску. Воно було всього лише запорукою його майбутнього повернення на землю.

– Не поспішай! – я намагався зупинити Петра, але він уже перевернув тіло полковника на живіт і гарячковими рухами зв’язував на спині Тараненка його мляві зап'ястки.

Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.

Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене – я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.

– Треба ладнатися в путь! – спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

– Йду погляну, що там у нього, – на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

– Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! – до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату – «1956 рік».

– Ти сюди подивись! – Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

– То що, він усе знав? – здивувався я.

– Нічого він не знав! – відрубав Петро. – Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного – залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, – подумав я. – І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».

Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.

Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».

– То що, – Петро подивився на мене. – Час рушати... Цю свиню тут залишимо, – він кивнув на полковника.

Я заперечливо мотнув головою.

– Не можна – загине. Він іще днів зо три може лежати, а за три дні саме сонце його доконає! А потім тебе в Києві твій друг капітан СБУ Семенов запитає: «А де ваш начальник експедиції полковник Тараненко?»

Петро скривив губи і тяжко зітхнув.

– А як нам із ним чинити? – нарешті запитав він. – Тягти його на собі я не маю наміру...

– Та може, й не треба, – сказав я. – Давай перекотимо його попід камінь, накриємо чимось і руки йому розв’яжемо...

Петро не погодився, і мені довелося ще хвилин зо п'ять доводити йому, що моя пропозиція не тільки гуманна, але й корисна для нас. За три дні, поки він «літає», ми впораємося зі «скарбом» і встигнемо забратися геть із Форту-Шевченка. Я не замислювався, куди ми зможемо піти. На той момент це було не надто важливо.

Зрештою він здався. Ми вдвох перекотили Тараненка у внутрішній гострий кут відрогу, перенесли туди ж його речі. Накрили голову знайденою в його ж рюкзаці футболкою. Розв'язали йому руки. Потім підійшла Гуля, поставила біля його голови наповнену водою алюмінієву кружку й засунула у воду один кінець футболки, що затуляла йому голову.

Галя тим часом склала наші речі в подвійний баул і рюкзак, а свої – в торбу з довгими лямками. За півгодини ми рушили в путь.

Увечері, коли влаштувалися на привал, побачили віддалік тремтливі вогники міста. Мета була зовсім близько, й настрій якось сам собою поліпшився. Знову пили зелений чай, а після чаю Галя вирішила зварити гречаної каші, й ми всі терпляче чекали на вечерю, вмостившись навколо маленького багаття. Раптом Галя зойкнула та схопилася на ноги. Петро теж скочив, потім підвелися й ми. Нахилившись уперед, я побачив біля ніг Галі хамелеончика. «Петрович? – подумав я. – Щось давненького його не було. А я вже був подумав, що він від нас відстав...»

– Не бійся, – сказала Галі моя жінка. – Він хороший. Він приносить удачу.

– А то не скорпіон? – недовірливо, все ще з тремтінням у голосі запитала Галя.

– Ні, це хамелеончик. Він із нами мандрував. Видно, заснув і тільки-но прокинувся, – сказала Гуля.

– Найцікавіше він проспав! – вставив я свої «п'ять копійок».

Знову всі посідали навколо багаття, а винуватець галасу заліз Галі на джинси й завмер там, спрямувавши драконячу голову в небо. Галя, нахилившись, усе ще з побоюванням розглядала його.

– А мене тварини люблять, – сказала вона задумливо. – І собаки, і коти, і корови...

– Мене теж, – сказала Гуля і зітхнула.

Ми з Петром мовчки перезирнулися. Першого разу, здавалося, я почув жіночу розмову, і хотілося, щоб вона тривала. Так мирно вона звучала, що я навіть намагався дихати якомога тихше.

А згори, з високого неба, раптом посипалися зорі. І лише я їх бачив, лише я дивився вверх. Ні, неправда, хамелеончик теж. Ми вдвох сиділи, занурені в небо. Жінки розмовляли по-домашньому тихо. А Петро курив свою люльку й задумливо дивився на казанок, де варилася гречана каша.

41

Наступного дня ближче до вечора ми зупинилися на межі того, що багато років тому мало гучне й горде ймення – Новопетрівське укріплення. Зараз на цьому місці виднілися тільки залишки мурів і вапнякові тесані блоки колишніх будівель, що окремо стирчали з піску чи каміння. Прозорість повітря танула під тиском вечірніх сутінків. Уже складно було визначити межі цього укріплення: велике воно чи мале. Навіть коли ми дістали план-схему 1956 року, яку позичили в полковника Тараненка, неможливо було співставити намальовані гострим олівцем чи тушшю залишки будівель з реальними руїнами.

Нам нічого не лишалося, як просто чекати на ранок. А тим часом Гуля ладнала багаття з гілочок, зібраних дорогою. Та перед самим укріпленням несподівано знайшли ми висохлий стовбур якогось дерева. Стовбур був завтовшки з людську руку, тому поламати його об коліно виявилося неможливо, і ми з Петром по черзі розбивали його на тріски вістрям лопати.

Нарешті вогонь запалав, а тріски розтрощеного стовбура надали йому незвичну яскравість і силу. Вода в балоні закінчувалася, і ми поставилися до неї більш ощадливо, ніж зазвичай. Залишили точно на ранковий чай. Тут уже нам, здавалося, хвилюватися не було чого, бо ж наблизилися ми не тільки до руїн, але й до людей, які біля цих руїн оселилися. Десь поруч було місто Форт-Шевченко. Прогулятися по справжньому місту мені хотілося більше, ніж бабратися в піску. Давалася взнаки ностальгія міського мешканця.

Але вечір швидко переходив у ніч, і я вже знав, що сил у нас вистачить лише на похідну вечерю і на розкладання підстилок для сну.

42

Вітольд Юхимович Тараненко відчув брак кисню. Він уже втратив лік часу польоту. Вже й космос здавався йому одноманітним, тим більше що після зустрічі з великоднім яйцем і одиноким космонавтом нічого цікавого з ним не відбулося. Повз пролітали різнокольорові метеорити, деякі досить великі. А коли поруч проплив метеорит завбільшки з хатку-мазанку його бабусі, невідомою силою полковника віднесло вбік, і він відчував інерцію цього руху ще близько години.

Але тепер він почувався зле. Бракувало повітря, і в голові виник неприємний жар, наче підскочила температура. Спочатку він був подумав, що припекло сонце, та коли роззирнувся, збагнув, що сонця ніде нема. Вдалині виднілася невелика жовта планетка, але вона була тьмяною. «Це навіть не Місяць», – вирішив полковник Тараненко і знову замислився про свою голову. Повільно доторкнувся до чола, та чоло здалося неймовірно холодним. «Може, в мене дуже гаряча рука і тому я не можу відчути реальну температуру лоба?» – знову подумав Вітольд Юхимович.

І раптом нові внутрішні відчуття примусили його насторожитися – він відчув, як його тіло набуває ваги, важчає, наче хтось невидимий підкладає до кишень цеглини. Його почало тягнути вниз, і він зробив різкий рух руками й боязко озирнувся. Якби він був на повітряній кулі – миттю взявся би викидати з кошика баласт – мішки з піском. Але ж він не на повітряній кулі. Він радше сам собі повітряна куля...

І відразу ж він уже чітко відчув швидкість і напрямок свого падіння. Він не плив, він падав кудись униз. І доки внизу виднілася бездонна глибина космосу, падати було не так страшно, хоча нервова напруга й не відпускала його з самого початку падіння. Але ось у цій бездонній глибині з'явилася й на очах збільшувалася крапка, яка поступово перетворювалася на кулю. Вона вже переросла розміри тенісної кульки, і полковник зрозумів, що це не яйце-писанка, а щось значно огрядніше. За деякий час крапка виросла до розмірів планети, й він уже знав, яка це планета. Він пам'ятав її ще зі шкільного підручника. Ця планета називалася Земля. Він сам жив на цій планеті. Але повернення на рідну планету не радувало полковника. Повітря обпалювало шкіру рук і обличчя. «Це через швидкість, – збагнув Вітольд Юхимович. – Через космічну швидкість згоряють супутники, входять у щільні шари атмосфери...» І він із жахом уявив собі, як від тертя об його шкіру спалахує повітря довкола й він, увійшовши до щільних шарів атмосфери, вже ніколи з них не вийде.

Й ось він побачив ці щільні шари, хоча на вигляд вони не були аж такими щільними. Радше скидалися на напівпрозору хмаристу сферу, що огортала його Землю. Швидкість наростала. Щільні шари наближалися, і від страху згоріти в цих шарах полковник Тараненко заплющив очі. Він летів із заплющеними очима, доки раптом не відчув, як його тіло пробило якусь оболонку зі звуком, схожим на тріск порваного паперу або поліетиленового пакета. Полковник розплющив очі й поглянув назад (летів він зараз уперед ногами): щільні шари атмосфери з іще помітною діркою, яку пробило його тіло, лишилися позаду. Внизу лежала Земля.

43

Зранку я збудився останнім. Петро стояв трошки віддалік із картою-схемою в руці. Час від часу він крутив головою, вишукуючи, певно, позначений на карті орієнтир. Поруч потріскувало багаття, на якому кип'ятилася остання порція води.

Відчуття бадьорості прокинулося в мені, щойно подумалося: сьогоднішній день може стати вирішальним. Адже ми вже були на місці – навіть не підводячись, я бачив неподалік на невисокому курганчику руїни артилерійської батареї. І хоча хвилеподібна нерівність місцевості приховувала від мого погляду інші деталі укріплення, вже теоретично знайомі з карти-схеми, я знав, що все це десь поруч. Настільки поруч, наскільки може опинитися дружина під час першої шлюбної ночі.

Незабаром ми присіли біля вогнища з піалами в руках. Навіть у зазвичай смутно-задумливої Галі в очах прочитувалася діловита зосередженість.

Після сніданку Петро розклав на піску карту-схему Новопетрівського укріплення й покликав мене.

– Диви-но, – сказав він. – Тут ми мусимо якось масштаб вирахувати.

– Ну, це просто, візьмемо одну відстань, поміряємо на карті в сантиметрах, а тут кроками в метрах і поділимо метри на сантиметри... Ось і масштаб вийде.

Петро подумав і кивнув.

– Тільки знаєш що, – додав він. – Тут на карті дві студні...

– Добре, що не більше.

– Ну гаразд, ти вирахуй масштаб, а я наокруж пороздивляюся.

Залишився я наодинці з картою. Теж роззирнувся навсібіч. Вирішив порахувати відстань від артилерійської батареї до залишків фундаменту казарми. Поки сидів на теплому піску, схилившись над картою, почув за спиною м'які «сипкі» кроки. Озирнувся – до мене підійшла Гуля, присіла поряд.

– Як ти гадаєш, скільки тут сантиметрів? – запитав я в неї, показуючи обрану відстань на карті.

– Мабуть, тридцять п'ять – сорок.

– А якщо пройтися пішки від батареї до стіни?

– Метрів триста...

Я кивнув. Ми подивилися одне одному в очі.

– Знаєш, чого я зараз хочу більше за все? – запитав я.

– Щоб усе це лишилося в минулому? – висловила припущення вона.

– Усе, крім тебе.

Гуля всміхнулася. Я нахилився до неї, поцілував у губи.

– Чому ти не носиш шапку, яку тобі подарував мій батько? – запитала Гуля, поглянувши на сонце, що зависло над нами.

– Я одягну, вона в рюкзаку...

Двічі я відміряв кроками вибрану відстань, а тоді записав зі зворотного боку карти-схеми отримані триста п'ятдесят п'ять метрів. Тоді тим самим олівцем просто намалював тоненьку «сантиметрову лінійку» між двома орієнтирами на карті. Потім довго ділив метри на сантиметри, плутався, перераховував. Повсякчас виходило щось не те. Зрештою я вирахував, що в одному сантиметрі на карті-схемі було майже дев'ять метрів. Тепер треба було перевірити правильність цього масштабу на якійсь іншій відстані, тож я знову взявся до вивчення карти. Точкою відліку вирішив знову вважати артилерійську батарею. Подумки провів від неї лінію до фундаменту солдатської їдальні – тут відстань була коротша, і я, намалювавши олівцем таку ж поділену на умовні сантиметри лінію, подався міряти відрізок ногами.

Результат мене спантеличив – схоже, карту-схему креслили п’яні геодезисти, бо ж після кількох перерахунків я переконався, що на цьому відрізку один сантиметр на карті-схемі відповідав двадцяти двом метрам.

Досі розгублений, я попрохав Гулю перерахувати ще раз. Її результат виявився таким самим.

– Що це означає? – здивувалася Гуля.

– Це означає, що доведеться багато копати, – трохи пригнічено відповів я.

А тут якраз дуже вчасно з'явився Петро з лопатою на плечі. Він спускався до нас піщаним пагорбом, щось наспівуючи собі під носа.

Першим ділом я зіпсував йому настрій, і його посмішка під чорними вусами швидко вирівнялась у звичайну лінію рота.

– Ну гаразд, – після паузи почав говорити він. – Проте ж ми відаємо, де шукати...

– Еге ж, – кивнув я. – Он від тих каменів і, певно, майже до моря. А в інший бік іще метрів триста-чотириста...

– Ось тобі копачка, і вйо до роботи! – скомандував Петро і простягнув мені знаряддя фізичної праці.

Я знову подивився на карту, на дві позначені криниці, яких уже давно не було. Їх розташування вирахувати було б нескладно, якби карта-схема була нормальною. Але єдине, що тут було майже нормальним, – це лопата. Усе решта й усі решта, включно зі мною, мені здавалися вже трошки не в межах норми. Хіба що Гуля і хамелеончик, якого знову не було видно – певно, заліз у подвійний баул або сховався від сонця під моїм рюкзаком.

Я взяв лопату з рук Петра й пішов прогулятися поміж не надто мальовничих руїн.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю