Текст книги "Лагідний янгол смерті"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

67

Зранку нас розбудив полковник. Попередньо постукавши до дверей купе, він почекав кілька хвилин, думаючи, що цього часу нам вистачить, аби піднятися й зустріти його бадьорими усмішками. Але коли він увійшов, ми досі лежали. Правда, вже з розплющеними очима.

Полковник був гладенько поголений, і вуса його знову набули шляхетного охайного вигляду.

– Вода в титані закипіла, – оголосив він і подивився на годинник. – У нас залишається година на чаювання. Даю вам три хвилини на підйом!

Він усміхнувся і вийшов. Коли повернувся – ми вже сиділи за столом.

– Ну що, будемо крапки над «і» ставити? – запитав він напівжартома-напівсерйозно, розмішуючи ложкою в склянці «залізничний» цукор, який ніяк не хотів розчинятися.

Потяг пішов на поворот, і я автоматично зиркнув у вікно. Обрій скидався на паркан із височезних труб. Труби мовчали, над ними синіло чисте небо.

– За годину будемо в Харкові, – розпочав розмову полковник Тараненко. – Я тому вас і збудив. Остання можливість побалакати. Тільки спочатку говоритиму я.

Він усміхнувся і обвів нас трошки напруженим поглядом.

– Я вас потім вислухаю, – вів далі полковник. – А спочатку ви повинні вислухати мене. Уважно і не перебиваючи. Згода?

Мовчання – знак згоди. Полковник іще раз обвів нас поглядом. Витримав двохвилинну паузу.

– Я залишаюся в Харкові, ви поїдете далі...

– А пісок? – запитав Петро, втупившись ув очі Вітольду Юхимовичу.

– Ми ж домовились: ви слухаєте уважно і не перебиваєте мене! Потім поставите питання, якщо будуть.

Полковник пожував губами.

– Гаразд, про пісок... Пісок уже не з нами. Вагон із піском залишився в Артемівську. Ні я, ні ви, ні ми разом не маємо ані права, ані можливості вирішувати, що з ним робити. Я вже поминаю те, що цей пісок спочатку треба серйозно дослідити. Але головне завдання ми виконали разом – переправили пісок в Україну. І це, як ви розумієте, нам зарахують... Можу пообіцяти тільки одне – намагатимусь повідомляти вам усі новини, що стосуватимуться цього піску. Але у ваших інтересах нікому про пісок не казати. По-перше, вам усе одно не повірять. По-друге, якщо ви почнете про нього бовкати, то більше нічого не дізнаєтеся. Але зможете виявити, що вас розшукує московська ФСБ за підозрою в торгівлі зброєю і наркотиками на Північному Кавказі. До речі, це була вимушена ситуація. Інакше нам би не вдалося провезти пісок. На жаль, високої мети чистими руками не досягнути! – полковник важко зітхнув. – Тепер про інше. Тобі, Колю, – він повернувся до мене, – до Києва поки повертатися не можна. Мене не цікавить, де ти на певний час можеш заховатися, але заховатися треба. Думаю, що Петру ти довіряєш більше, ніж мені, тому можеш залишити йому свої координати, а ми через нього тобі повідомимо, коли можна буде повертатися до Києва. Гадаю, що в СБУ знайдеться можливість розчистити тобі смугу для посадки. Але місяць-другий треба буде зачекати. Ну, а ви, – він перевів погляд на Петра й Галю, – можете вільно їхати додому. Я ще раз повторюю – у ваших інтересах мовчати про пісок. Ви ж не по пісок їхали! Ви їхали по скарб, нехай і по духовний скарб. З’їздили й повернулися. Нічого не знайшли. А проте збагатилися життєвим досвідом, а дехто, – полковник хитрувато подивився на мене, – навіть знайшов свій скарб, – і він перевів погляд на Гулю. – Одним словом, життя триває. Попереду – світле майбутнє. Давайте згадувати з минулого тільки хороше і забудьмо взаємні образи. Все!

Пафосно закінчивши свій монолог, полковник полегшено зітхнув і ковтнув чаю.

Я міркував про те, куди нам тепер із Гулею їхати. Родичів у мене в Україні не було. Знайомі були, але звалюватися їм на голову разом із Гулею не було жодного бажання. Одна річ – приїхати на кілька днів. Але тут мова йшла в кращому разі про місяць... Я подивився на Гулю. Вона пригорнулася до мене.

– Усе буде добре, – прошепотів я їй на вухо.

Петро сидів мовчки, скрививши губи. Понуро обвислі чорні вуса віддзеркалювали його стан.

– Ну гаразд, – нарешті промовив він, примружено дивлячись на полковника. – Перемудрували ви нас, пане гебіст. Але я не втямлю: навіщо вам іграшки та в’єтнамський бальзам?

– Це моє хобі, – посміхнувся полковник. – Дрібний легальний імпорт-експорт... Та й підмога в сімейному бюджеті – щось схоже на город. Підгодовує...

Петро тільки похитав головою.

– Я піду збиратися, – полковник підвівся. – У вас там лишилися ще гроші?

Петро запитально подивився на Галю. Вона кивнула.

– Ось і добре. Хто знає, може, й до швидкої зустрічі!

Вітольд Юхимович акуратно зачинив за собою двері. Ми сиділи мовчки ще хвилин зо п ять. На столі стигнув чай.

А за вікном миготіло передмістя Харкова.

– Їдьмо в Коломию, – несподівано промовив Петро, дивлячись на мене. – Поживете кількоро часу в моїх кревних. А ми звідтам – до Києва.

Я був щиро вражений. Мені навіть уявити було складно, що в цю мить Петро думає про мене і Гулю.

68

Квитки до Коломиї нам послужливо купив Вітольд Юхимович. Щоправда, місця виявилися не в одному купе, а в сусідніх. Коли поїзд рушив, ми вмовили одну сорокарічну пару помінятися зі мною і Гулею, тож знову їхали разом, як і на початку нашої залізничної мандрівки. За вікном купе вечоріло, загусали сутінки, проїжджали жовті вогники крихітних станцій, надто маленьких і незначних для нашого потяга.

Провідниця принесла чай і печиво. Приємний спокій супроводжував наше чаювання.

Незабаром та ж провідниця принесла чисту постіль. І ми, закінчивши чаювання, влаштовувалися на ніч, визначивши нашим жінкам місця на верхніх полицях.

Коли вимкнули світло, я клацнув колодкою дверей, щоб ніхто з нічних гостей не міг потурбувати наш сон.

Але сон таки перервали десь перед світанком. Із сусіднього купе, в якому якраз мали б їхати ми з Гулею, долинали шум і крики. Увімкнувши світло, ми притихли, прислухалися.

– Хтось заходив сюди вночі! – кричав чоловічий голос. – Це не наше! Запитайте в них!

А поїзд ритмічно торохтів по рейкових стиках, наче й діла йому не було до того, що відбувалося в одному з вагонів.

Тим часом інший чоловічий голос вимагав у когось одягатися і збирати речі. За вікном ледве-ледве починало світати.

Поїзд уповільнив хід і підкотив до вузенької платформи невеликої станції. Я припав до вікна і побачив біля маленької одноповерхової станційної будівлі міліцейський «газик» і поруч із ним – білі «Жигулі». Між ними стояли і курили кілька чоловіків у міліцейській формі та в цивільному. Озирнувшись на поїзд, який уже гальмував, вони пожбурили недопалки під ноги й мерщій кинулися до платформи. Мені здалося, вони наче вчепилися поглядами у наш вагон, коли ми вже повільно проїжджали повз.

Галас із сусіднього купе вихлюпнувся до вагонного коридору. Потім затих. Я визирав у віконце, але нічого і нікого навпроти вагона не побачив.

– Що там? – запитав Петро.

– Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

– Торгівців наркотиками арештували, – відповіла вона на моє запитання. – Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

– Та нехай, чого ти нервуєш? – заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько – худий і високий.

– Ви проходьте, проходьте! – заметушилася старенька.

– Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, – повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

– Це – Галя, про яку я вам писав, – сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. – А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

– Татарка? – запитала вона.

– Казашка, – відповів Петро.

– Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! – знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.

– Це моя хата, – сказав він, кивком голови запрошуючи нас досередини. – Тут можете перебратись.

Єдине вікно цієї кімнатки виходило на грядки городу, за якими вишикувалися військовими лавами кущі чорної смородини – вони майже цілком заховали металеву сітку, що відмежовувала обійстя.

Гуля зняла мокрі джинси, футболку і, залишившись в самих трусиках, почала викладати з подвійного баула свої речі.

Я із захватом спостерігав за нею. Єдиний раз я бачив її оголеною вночі, при світлі місяця. Це була наша єдина справжня ніч. У пам'яті в мене зринули звуки води, що лилася по її тілу, води, яка, стікаючи донизу, на пісок, залишала по собі дивовижний матовий блиск шкіри та відбиток місячного світла. Завдяки мокрому волоссю її обличчя зараз здавалося круглішим.

Вона обрала смарагдово-зелену сорочку-сукню, одягла її й запитально подивилася на мене.

Я знизав плечима. Мені складно було уявити реакцію батьків Петра на казахський костюм.

– Може, інший колір? – запитала Гуля.

Я раптом зрозумів, що в неї, крім мокрих джинсів і мокрої футболки, нема жодного іншого цивільного одягу. Тільки ці яскраві та справді красиві сорочки-сукні.

– Ні, гарний колір, – кивнув я.

Переодягнувшись у сухе, але все ще з мокрим волоссям, ми сиділи за великим овальним столом. Мати Петра наповнювала тарілки густим борщем і передавала їх далі. Закінчивши, вона прошепотіла коротку молитву, перехрестилася, повернувшись до образів, що висіли у верхньому кутку кімнати ліворуч від дверей. Потім обвела нас люблячим поглядом і сказала:

– Їжте!

Після борщу на нас чекав салат із власного городу й картопля з котлетами.

Увесь час, доки ми їли, старенька з цікавістю поглядала на Гулю. Потім, коли вона підвелася з-за столу і принесла з кухні каструлю зі ще теплим компотом, цікавість у ній перемогла статечність, з якою вона керувала обідом.

– Це весільне вбрання, дочко? – запитала вона. Старий Юрій Іванович, який сидів праворуч від Ольги Миколаївни, скосив погляд на дружину злегка осудливо, але вона цього не помітила. Вона широко розплющеними і – як я щойно помітив – блакитними очима дивилася на Гулю, очікуючи на відповідь. Вираз цікавості наче омолодив її обличчя і погляд.

– Ні, – відповіла, усміхнувшись, Гуля. – Це національний костюм... Усе інше мокре.

– Багата нація, – зітхнула старенька і похитала головою, виказуючи своє щире здивування. – Наших би дівчат у такі сукні!

– Мамо! – Петро із докором подивився на Ольгу Миколаївну. – Що ви кажете!

– Ну вибач, вибач мені, – старенька махнула рукою. – Мало якого глупства стара сільська баба може наспівати!

По обіді Галя зголосилася помити посуд. Гуля теж намагалася взяти участь, але старенька різко зупинила її.

– Дочко, в такій сукні слід до церкви йти, а не начиння перемивати!

– Ходім, я тобі телевізор увімкну, – запропонував Гулі старий і, не очікуючи її відповіді, попрямував до тумби, що стояла в кутку, зняв із телевізора вишиту червоними півниками накидку, клацнув тумблером, дочекався зображення і почав налаштовувати дворогу кімнатну антену.

Гуля слухняно всілася на стілець перед телевізором, а я лишився стояти біля дверей.

Почувши за спиною поскрипування дерев'яних сходинок, я озирнувся й побачив Петра, який спускався з люлькою в руці.

Він жестом покликав мене за собою, на ґанок. Стоячи під дашком, я дивився на монотонний дощ, поки Петро розкурював свою люльку.

– Завтра ми з Галею від’їжджаємо до Києва, – нарешті промовив він. – Ви зостаєтесь тут, я з батьками вже перебалакав. Коли щось дізнаюсь – потелефоную!..

– Гаразд, – кивнув я.

Потому ми стояли мовчки хвилин десять. Я слухав дощ і вдихав легкий тютюновий дим люльки. Наша мовчанка здавалася дивною. «Невже нам нема про що поговорити, – думав я. – Бо ж як не крути, а понад місяць ми провели разом. Нехай не виникло між нами дружби, але ж дружба й не починається зі зв'язаних ніг і рук! А звідкіль вона починається? – виникло запитання, і чомусь замість відповіді пригадалася знайома з дитинства пісня „Вітчизна звідкіль починається?“. – Принаймні він привіз нас сюди, до своїх батьків, – думав я. – Це, звісно, не дружба. Це радше гуманізм. Але ще не відомо, що, за великим рахунком, важливіше в цьому житті: гуманізм чи дружба?»

Увечері на мене очікував великий сюрприз. Наче знущаючись із солодких спогадів про ту єдину ніч, яку провели ми з Гулею удвох, старенька Ольга Миколаївна оголосила, що спати мені й Петру вона постелила внизу у вітальні, а Гуля і Галя спатимуть нагорі.

Спантеличений, я підійшов до Петра і пошепки запитав, що це означає. Бо ж і Петру, напевно, логічніше було би провести ніч із Галею.

Він тільки посміхнувся у свої чорні вуса.

– Це їхня хата, – він кивнув на батьків, – як вони скажуть, так і буде!

Цієї ночі я спав кепсько. Кілька разів прокидався, слухав шелест дощу по листю дерев. Піднявся один раз і підійшов до вікна. Помітив на вулиці навпроти хвіртки «Жигулі» темного кольору. У машині горіло світло, і чоловік читав книжку, поклавши її перед собою на кермо. Побачене здалося дивним тільки зранку. А вночі мене переслідував холод неприродної самотності. Рукам хотілося чужого тепла, хотілося обійняти Гулю, притиснути її до себе. Та ніч здавалася такою близькою і одночасно далекою. І знову шелест дощу й похропування Петра зупиняли мої думки, і я лежав заціпенілий.

69

Зрання по сніданку ми з Гулею вийшли провести Петра й Галю на вокзал. Дощу не було, але й сонце теж не визирало з-за хмар. Важке небо сірим монолітом повзло кудись під натиском не відчутного тут, унизу, вітру. Гуля одягнула джинси та футболку, які ще не зовсім висохли. Час від часу, доки ми йшли, вона з побоюванням поглядала вверх.

Я кілька разів пригадував побачену вночі з віконечка будинку машину.

Потяг стоїть у Коломиї десять хвилин, та коли ми дісталися вокзалу, з'ясувалося, що він на півгодини запізнюється. Всівшись за столик у вокзальній кав'ярні, ми встигли випити кави та з'їсти по бутерброду з ковбасою, і все це – мовчки. Тільки перш ніж підвестися з-за столу, Петро уважно подивився мені в очі та мовив: «Там у моїй хаті на столі коверта з грошима. Це вам».

На платформі, коли підходили до потрібного вагона потяга, мені здалося, що за нами стежать – надто пильно, стоячи біля сусіднього вагона, дивилися на нас двоє чоловіків у брунатних шкірянках. Розглядали і перемовлялися, не повертаючись один до одного.

Петро, коли вже сідав на потяг, сказав іще одну фразу: «Ти непоганий хлоп!» Гуля і Галя попрощалися якось людяніше – поцілувались.

Скосивши очі, я помітив, що двоє в куртках зайшли до сусіднього вагона. Мені це не сподобалося, і я почав хвилюватися за Петра і Галю. Але якась інша моя думка підсміювалася наді мною, над моєю вже аж якоюсь клінічною підозріливістю.

На зворотному шляху до будинку батьків Петра ми дуже поспішали. Небо, здавалося, прокидалося й ось-ось готове було розродитися новим дощем. Поодинокі краплини вже падали вниз, на землю.

Щойно ми встигли забігти на ґанок і зупинитися під дашком перед дверима, як уперіщив дощ.

«Це осінь, – думав я. – Вона тепер триматиме нас під домашнім арештом. У чужому домі ми будемо подумки закреслювати числа та дні тижня. Я чекатиму телефонного дзвінка, після якого ми зможемо перебратися під київський домашній арешт. Ні, в Києві все буде простіше. По-перше, в мене вдома є парасолька. Ми купимо ще одну і будемо гуляти під дощем. А може, дощ до того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»

Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.

Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.

Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.

– Ви повінчані чи розписані? – запитала вона.

– Ні.

– Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.

– Не сумуй, – усміхнулася старенька. – Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!

Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.

– Ти чого?

– Точно як у нас.

– А що, у вас хіба вінчаються?

– Ні, зараз розписуються... У загсі... А вінчатися красивіше. Я, коли в Алмати навчалася, по телевізору бачила...

Я усвідомлював, що не зможу мешкати в одному будинку з Гулею і розлучатися з нею ночами. Усі мої ночі тоді перетворяться на один суцільний кошмар. Я буду обіймати подушку, слухати дощ і відчувати холод самотності, від якого не врятують і кілька пухових ковдр. Ні, я просто з глузду з’їду!

«Що тобі заважає повінчатися тут, у Коломиї? – запитував я себе. – Та нічого не заважає... Що для цього потрібно? Церква і взаємне бажання».

– Давай повінчаємося, – запропонував я Гулі.

Вона не відповіла. Тільки усміхнулася широко, приплющивши свої розкосі очі. Певно, уявила собі наше вінчання. Потім потягнулася вперед, пригорнула мене.

«Добре, – думав я ввечері, лягаючи на диван у вітальні. – Ще одну ніч потерплю, а завтра зранку почну діяти».

Уночі, прокинувшись від якогось шуму, я визирнув у вікно і знову побачив на вулиці навпроти будинку машину, в якій хтось сидів, тільки цього разу в нього в руках була не книжка, а газета.

Прокинувся, коли годинник показував пів на сьому. Підвівся, одягнувся і зазирнув на кухню. Ольга Миколаївна закручувала трилітровий слоїк огірків.

– О, ти вже збудився! – зраділа вона. – Доброго ранку!

– Доброго ранку! – відповів я. – Ольго Миколаївно, ми б хотіли з Гулею повінчатися... Тут, у Коломиї.

– А чом би й ні! – очі старенької загорілися. – У нас така пишна церква тут! Слід тільки з отцем побалакати, це ж він вирішує! Можемо піти всі вкупі... по обіді.

Наче добрий знак, по обіді на небі ненадовго з'явилося сонце. Ми втрьох із Ольгою Миколаївною подалися в дорогу. У повітрі досі пахло дощем, і вулиця була мокра. Ми йшли вздовж приватних будинків, уздовж різнокольорових парканів.

– Це тут поруч, недалечко, – говорила старенька. – Отут іще хвилин зо п'ять...

Незабаром попереду над дорогою виросла синя церковна баня. Дорога разом із будинками й городами трошки піднімалася на пагорб, і ми піднімалися разом із нею. Перед нами виросла невелика цегляна церковця. На маківці синьої бані золотом блискотів хрест.

Дорога зупинилася перед ворітьми, що вели в двір церкви. Двір був невеличкий. Ліворуч і праворуч від церковних воріт стояло по дерев'яній лавочці. Праворуч виднілася криниця. До неї вела окрема, мощена цеглою доріжка. Далі, за криницею, стояв одноповерховий будинок, критий червоною черепицею.

– Туди, туди нам треба! – показала на будинок Ольга Миколаївна. – Там наш отець Олекса мешкає.

Отцю було років тридцять із гаком. Худорлявий, із довгим волоссям, стягнутим позаду, і високим чолом із залисинами. Зустрів він нас привітно.

Всадовив на стареньку тахту у вітальні, сам присів на стілець поруч і всім виглядом показував, що готовий слухати.

– Отче, то колєґи мого сина, – мовила до нього старенька. – Побратися хочуть.

– Хрещені? – запитав, дивлячись на мене, отець Олекса.

– В дитинстві хрестили, – відповів я.

Він перевів погляд на Гулю.

– А ти якої віри? – запитав він російською.

– Ніякої... – відповіла вона.

Отець усміхнувся.

– Гербати хочете? – запитав і, не чекаючи на відповідь, вийшов із кімнати.

– Він добрий, його тут усі люблять, – сказала старенька. За десять хвилин ми вчотирьох уже сиділи за столом і пили чай. За вікном знову світило сонце і, здавалося, збиралося світити до вечора.

– Їй слід охреститися, – сказав, попиваючи чай, отець Олекса і кивнув на Гулю.

– Гаразд, – із готовністю відгукнулася Гуля.

– Хрещених батьків слід вибрати, – вів далі батюшка. – Відтак призначимо день...

Почувши про хрещених, я замислився. Вибрати хрещених у містечку, де ми знаємо лише пару стареньких? Нічогеньке завданнячко!

Я кинув занепокоєний погляд на стареньку. Вона, ніби здогадавшись, про що я міркую, заспокійливо кивнула мені.

Поночі за вечерею Ольга Миколаївна оголосила, що хоче бути хрещеною Гулі.

– А старий нехай хрещеним батьком буде, – подивилася вона на Юрія Івановича. – Своєї дочки Бог не дав, то хай хоч хрещениця буде, ще й така вродливиця, така красуня.

Я був радий, хоча те, що відбулося, означало, що я начебто стаю родичем Петра. Чи хотів я цього? І що скаже він, коли дізнається? Ці запитання я залишив без відповіді. Я хотів Гулю. За кожне «хочу» треба платити, і платня, яку належало заплатити мені, була не найвищою. Вона була дещо незвичайною, ця платня. Азійський калим зараз здавався би мені більш зрозумілим. Але, як і результат мандрівки, попри мої частково матеріалістичні очікування, виявився суто духовним, так і платня за можливість якомога швидше поєднатися з коханою виявилася такою, яку неможливо перевести в гроші чи цінності. Мені належало отримати двох названих родичів і закликати Бога у свідки чистоти своїх помислів. Гадаю, що заради досягнення цієї мети я заплатив би й більше.

– Чудово, – промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.

Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.

– Чудово, – повторив він. – Буду я хрещеним...