Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

Купш, на голові у якого був смугастий нічний ковпак, висунувся з намету.

– Зарозумілість і впертість є виною тому, Себіш, головне – зарозумілість! Казяться від жиру. Англієць ніколи не почав би війни. Винен американець! У нас селянин був би радий, якби йому хоч наполовину було так добре. Та що я кажу?! Хоч на четвертину, і то б він почував себе, як у раю. Правда, Дібольде?

Дібольд почухав потилицю і пробубонів:

– Дійсно, чому наші селяни такі нужденні, адже ж вони такі лагідні, як телята, і ніколи не бунтують? Хто знає, кінець кінцем у цьому, певно, і причина.

Купш, бурмочучи, втягнув голову в намет. Від дощу намет наскрізь промок і, обважнівши від води, не міг уже рівно стояти.

Каспар заліз під шматок полотнища для намету і ліг між Анзельмом та Дібольлом. Обидва вже добре виспались, І він також намагався заснути. Але це йому не вдавалось. Тиша навколо була дивною протилежністю до бурхливих подій минулого дня. Замість барабанного бою, горнів, команд, ударів весел, музики, співу І розмов було чути через кожні чверть години тільки вигуки англійського Вартового «All’s well!»[29]29
  Все гаразд (англ.).


[Закрыть] та квиління чайки чи якогось іншого нічного птаха, що літав над далекою гладінню води. Все меншими й меншими ставали вогнища і нарешті зовсім згасли під безперервним сильним дощем. Каспар напружено вдивлявся і вслухався в темряву ночі і ніяк не міг повірити, що він в Америці.

Розділ п’ятнадцятий

Неймовірно швидко, з німецькою діловитістю збудували гессенці свій табір. Життя стало спокійнішим і буденнішим. Навіть солдати розташувалися тепер в наметах.

Фельдфебель Купш, тільки-но зійшло сонце, почав ритися в землі біля своєї домівки. Він посадив помідори і розбив клумби, ніби збирався лишатися тут на довгий час.

Для рядових солдатів така війна могла спокійно тривати й далі. Дозвілля у них було надзвичайно багато; вони прали білизну, грали в карти, ськали в голові один одному, збирали плоди в лісі, співали, лежали, загоряли на пекучому сонці, поки тіло не ставало бронзовим. Так, вони були задоволені, незважаючи на голод, що поширювався, мов епідемія. Незважаючи на комарів, яких називали москітами і які кусали аж до крові. Незважаючи на похорони померлих від цинги – якщо тебе самого не поховали разом з ними. Незважаючи на отруйний плющ, іноземну назву якого вони вимовляли як пфуїзон айвей. Незважаючи на страшну задушну спеку, яка викликає кровотечу і від якої знепритомнів у день прибуття сюди один гренадер і незабаром помер. Незважаючи на ворожість колоністів, які вважали лихом для себе їхнє перебування тут і зневажали їх за незнання англійської мови. Незважаючи на щоденні сутички з бунтівниками. Все було краще, ніж смерть на полі бою.

Але вони знали, що вічно так не може і тривати. Все йшло до битви. Дехто, мов риба в сітці, шукав дірку, через яку можна було б утекти. Але навколо табору тісним кільцем стояла варта і виконувала найсуворіші накази; втеча дорівнювала самогубству.

– Майте терпіння, – часто казав, товарищам Дібольд, – сіно треба косити тоді, коли сонце сяє. Заждіть, хай справа дійде до битви. При першій же можливості перебіжимо до американців.

Усі чекали, палко чекали вирішальної хвилини. Всюди, де тільки збирались солдати, виникали завзяті суперечки. Поширювались всілякі чутки. У старої Катрін, яка вже почала продавати на своєму візку пиво, надвечір наморочилась голова від численних чуток. До того ж на другому кінці табору з’явився інший маркітантський візок і відбивав у неї клієнтів, хоча віскі там не було, а лише «звичайний отруйний напій, який вони тут продають дикунам гарячим та холодним, домішуючи американські напої, що називаються дотті, сенгрі та селабуб і можуть передчасно загнати на той світ», – так пояснювала Катрін юрбі солдатів, які розташувались навколо її візка, освітлені червонуватим полум’ям вогнища.

– Ти можеш дати мені склянку пива в борг? – спитав молодий вродливий солдат. – 3 наступної платні я обов’язково віддам, – він простягнув руку за склянкою.

– Забери лапи! Будеш мацати гусок – це не коштує грошей!

Катрін помішала в горщиках, потім заходилась старанно мити посуд, а її небога витирати.

Рот у Катрін не закривався:

– Мета, дві свинячі ковбаси з капустою! Що, Карл? Хочеш стрічку в косу, а сорочки не маєш?! Тарілка бульйону коштує один крейцер. Так, дві склянки пива! Єфрейторе, краще смердючий оселедець. ніж нічого!.. Ти що хочеш? – остання фраза стосувалась мовчазного Себіша.

– Рому без чаю, – сказав він, хихикаючи, і підсів ближче. – Правда ж, тут добре, пані Катрін? У цьому містечку можна жити.

– Скоро це добро скінчиться. Там, де проходять гессенці, трава більше не росте.

Стара грубо поставила перед ним ром.

Себіш випив склянку одним духом і попросив другу. Але й друга не вгамувала його спраги.

– Дай мені ще одну, та добре наміряй, – його очиці весело блищали. – Так. під час такої диявольської спеки треба багато пити, – запевняв він солдатів, які стояли навколо і потай заздрили йому. – Але не тільки тому я оце зараз випив три склянки. Люди, це скоро вже почнеться! Мені відомо від офіцерів. Ото буде переполох, коли ми змусимо американців, як зайців, тікати.

– Тоді, мабуть, пан офіцерський кухар буде стріляти із столової ложки? – спитала Мета.

Вона підвела свою кучеряву голову і хитро метнула очима на солдатів.

Себіш, розігрітий випитим, розпалився ще більше.

– Мамзельхен, – сказав він ображено, – я не перший день в солдатах. Я був учасником Семирічної війни і в битві під Льойтеном кухонним ножем – гех! – і відтяв голову одному угорському гусарові.

Він люто глянув на глузливі обличчя солдатів, заплатив і подибав звідти, горлаючи військову пісню.

– Бодай би чорт забрав таких хвальків, – пробурчала Катрін. – Я маю досвід. Почати війну легко, але закінчити, о боже!.. І у всіх цих клятих війнах кладуть бідолахи свої голови. Ось яку штуку викинув Брауншвейг із своїми солдатами! Без плащів і черевиків, зовсім обідрані прибули вони у Портсмут. Солдатам було так погано, що англійці позичили генералові Рідезелю п’ять тисяч фунтів, на які він міг би купити хоч найнеобхідніше для них… – Стара зітхнула, і. наповнивши склянку пивом, піднесла її тому хлопцеві, що просив у борг. – На, сину мій, пий, – сказала вона і витерла очі фартухом. – Погана та маркітантка, яка не може хоч раз почастувати.

В цю мить затріщали постріли. Пронизливо зазвучали тривожні свистки. Сигнали горнів, змішані з сильною стріляниною, прорізали темряву. Мабуть, почався наступ. Солдат швидко випив свою склянку і кинувся вслід за іншими. Якась солдатка, мов божевільна, бігла до маркітантського візка. Напівдорозі вона зупинилась, почала плакати і молитись. Потім і вона кинулась на табірну площу, де біля вогнищ метушились солдати. Незважаючи на те, що вже було пізно, ніхто не збирався спати. Можливо, доведеться скоро вирушати.

Саме тоді, коли почалася стрілянина, Купш перевіряв з патрулем пости і в збудженому настрої прибіг до табору. Його зараз же оточили солдати. Він розповів їм, що загін бунтівників на індійських каное беззвучно проплив протоку Нерроус, тихо продерся між чагарником до пікетів полку фон Дітфурта і раптово атакував його. Проте вдалося підтягнути резервний корпус і прогнати ворога. Американці вирвались, зайняли нові позиції, знову почали стріляти, але не витримали багнетної атаки і в дикій паніці відступили.

Себіш радів.

– Я ж казав, що вони тікатимуть, як зайці!

– Любий мій Себіш, я ще ніколи не бачив такої банди опудал, – запевнив його Купш.

Каспар, Анзельм та Фріц Кляйнпауль були виділені у розпорядження корнета, якого надіслали із штабу, щоб докладно довідатись про стрілянину. Обоє друзів крокували пригнічені. Дорога здавалась довгою у нічній темряві. Навкруги не було жодної живої душі. Чулося тільки пронизливе дзвеніння цикад, а з берега, що поріс очеретом і чагарником, біля якого зупинялись іноді ворожі розвідувальні човни, долинало хлюпання та квакання жаб. Тільки Фріца тішило доручення. Всіма правдами й неправдами треба було підкрастися до ворога, як до дичини в лісі Віндгаузен.

Нарешті вони дійшли до будинків варти сусіднього полку, на який щойно було вчинено напад. Сміючись, показали їм солдати кілька щербин в стінах від куль і свої трофеї: п’ять паперових патронів та один черевик без підошви. Анзельм і Каспар з важким серцем дивились на ці жалюгідні речі.

Вони сподівалися, що коли вже все минулося, то їм можна повернутись на свої позиції. Але корнет мав інші наміри. Він вирішив заночувати тут, а рано-вранці продовжувати розвідку. Фріц Кляйнпауль добровільно попросився вартувати, а Каспар і Анзельм простяглися на голій підлозі.

Каспару здалось, що він тільки-но заснув, як його вже розбудили. Анзельм з рушницею через плече нахилився над ним. Фріц Кляйнпауль і корнет чекали вже біля дверей.

Коли обоє друзів вийшли надвір, над містечком ще дрімали сутінки. Нічна прохолода ще не поступилась перед денною спекою. Мов розпечене гарматне ядро, стояло сонце там, де, здавалось, небо торкається моря. На деревах, травах і квітах лежала роса. Зігнувшись, вони швидко йшли вперед, поки не досягли пагорба, порослого чагарником. Тут вони лягли на землю і взяли рушниці на приціл. Корнет насмілився ступити ще два кроки в гущавину, щоб краще спостерігати у свій телескоп протилежний берег.

Каспар, якого взяли за зв’язківця для того, щоб передавати повідомлення в штаб-квартиру, не мав рушниці. Він саме думав про це, коли гучний постріл, що, здавалось, пролунав зовсім близько, припинив його міркування. Він відчув себе беззахисним проти куль.

«Хоч би сюди не дістало!». Судорожно припав він до землі, ніби вона його могла захистити, і тремтячими руками затулив вуха. Кілька секунд він лежав смертельно переляканий. Нарешті зважився трохи підвести голову і глянути через чагарник.

Зовсім близько був протилежний берег, який здавався восковою панорамою, забарвленою різноколірними фарбами. Було видно кількох американських вартових, що, як ляльки, в коричньових м’яких капелюхах швидко рухалися туди й сюди. Їх обстрілювали три англійських фрегати, які маневрували в протоці Коли дим розвіявся, здалося, що американців наче вітром здуло. Але насправді вони лише відступили, бо незабаром відгукнулась їхня батарея.

Каспар чітко бачив на фрегатах канонірів, які орудували шомполами, чув шум пострілів і спостерігав білі порохові хмарки по цей і по той бік берега, вибухи на воді і на землі. Він забув про всі страхи. Було так весело, ніби на війні олов’яних солдатиків, тільки набагато цікавіше. Хлопець мимоволі заплескав у долоні від захоплення.

Анзельм зашепотів:

– Чекай-но, буде ще й інше. Війна – це диявольськи огидна річ: більше голоду й страху, ніж слави.

Студент затамував подих. Кроків за двадцять від них шмигнув хтось до берега.

– Стій, хто там? – закричав корнет. – Стій, бо стрілятиму! – він приготував рушницю до пострілу. Невідомий не підкорився; його швидкі кроки віддалялись. – Паліть по ньому скільки влізе!

Один за одним пролунало кілька пострілів.

Анзельм, мов у лещатах, затис рушницю в руці; він не міг, не хотів стріляти.

Корнетові це видалося підозрілим, і він обернувся.

– Чому ти не стріляєш? Кляйнпауль, марш уперед!

Фріц скочив на ноги, пробіг кілька кроків, кинувся на землю і припав до неї вухом. Потім знову підхопився і помчав щодуху вперед, так швидко, як мисливський собака.

– Чому ти не стріляв? – спитав корнет розлючено.

Анзельм намагався виправдатись тим, що тоді, коли він хотів стріляти, з його рушниці випав кремінь.

На обличчі корнета відбилось недовір’я.

– Солдат, який не обеззброює ворога, тільки затягує бій і ставить під загрозу не лише своє життя, але й життя своїх товаришів. Про твою поведінку я буду змушений доповісти!

Він облишив Анзельма і прислухався.

Фріц Кляйнпауль повернувся з полоненим. Але це не був бунтівник, Це був юнак у гессенській формі, Він справив тяжке враження: сурдут його був розірваний, голова в крові, в очах застиг смертельний жах.

– Дезертир! гордо сказав Фріц. – Я піймав дезертира! Хотів, падлюка, у човен сісти і втекти!

Коли вони повернулись у табір, Фріца зустрічали, як героя.

– Я перевернув рушницю, – розповідав він знову й знову, – мені більш сподобалось бити прикладом. Так воно краще дошкуляє. Боже мій, що скажуть дома, у Віндгаузені?

Крім грошей за спіймання дезертира, Фріцу подарували все, що той мав при собі. У солдата було два з половиною таляри грошей – неймовірно велика сума для рядового; з цього зробили висновок, що він уже давно збирався тікати.

– Пощастило, – казали єгери Фріцу. – Але тепер тобі треба всіх почастувати!

– Шість пфенігів можете пропити, – великодушно відповів Фріц.

Недалеко стояв майор Еммеріх і розмовляв з полковником Раллем.

– Кляйнпауль, ох ти ж, бісовий хлопець! – крикнув він. – Нехай усім вам дадуть випити за рахунок полку.

– Аз дезертиром розправа буде короткою, – вирішив полковник. – Зараз його розстріляють.

У цей час до офіцерів підійшов корнет, клацнувши підборами, і друзі злякались, що він доповість полковникові про Анзельма.

– Ти збожеволів! – сказав Рюбенкеніг Анзельму. – Хто не підкоряється наказу, той іде під колеса.

Анзельм тільки знизав плечима.

– Я не міг у нього стріляти. – признався він тихо.

– З нами, бідними людьми, обходяться так безцеремонно, як з худобою, – бурчав Дібольд, – ніби у нас взагалі душі нема; доки ми будемо дозволяти так поводитися з нами?

– Що ми робимо і що з нами трапиться – це залежить не від нас, – відповів, ніби для свого заспокоєння, товстий Рюбенкеніг. – Усе залежить від того, як пощастить на війні: будемо вбивати ми або вбиватимуть нас. Іншого вибору нема.

Анзельм заперечив:

– Ми можемо перебігти!

– Ти знову починаєш? – Рюбенкеніг незадоволено махнув рукою. – 3 твоїми ідеями, мій хлопче, ти не постарієш.

Фельдшер перебив його:

– Від смерті ніхто не втече.

А Дібольд голосно сказав:

– Тому треба жити чесно!

Анзельм нетерпляче обірвав суперечку.

– Всі ці розмови не мають тепер ніякого сенсу. Адже щодня нам втовкмачують, до якої сторони ми належимо. І хто ще не вирішив, куди він належить, хто ще на боці гнобителів, а не пригноблених, той осел і падлюка.

Рюбенкеніг гарячився вже менше.

– Коли війна почнеться по-справжньому, треба стріляти, Анзельм, хочеш чи ні, – сказав він примирливо. – На жаль, ми не можемо самі змінити свою жорстоку долю.

– Я гадаю, що зможу зробити його своїм помічником, – сказав Шмельцле друзям. – Його і нашого наймолодшого. Обом страшно стріляти і вбивати. Гм, а кому не страшно? У мене хоч не стріляють. Останнього разу, коли Себіш голив пана майора, то порізав йому носа, – регочучи, продовжував він. – Еммеріх дуже радий, що я знову звівся на ноги, і йому нелегко буде відмовити мені. До того ж він і так в чималому боргу переді мною.

В наступні дні гренадери щоранку одержували наказ заряджати рушниці бойовими патронами. Це викликало розмови серед старих солдатів.

– Сьогодні щось трапиться! Сьогодні, звичайно, почнеться! – пророкували вони.

Але це було тільки стройове навчання, «що аж шкіра тріщала», як висловлювався Купш. Каспар теж брав участь у навчанні: то як носильник з носилками, коли Шмельцле інструктував виділених йому на допомогу музикантів і барабанщиків, то як барабанщик під час учбової атаки і парадного маршу.

Якщо після навчання Купш був у доброму настрої, він охоче розмовляв з солдатами, гострячи свою шаблю.

– Чи знаєте ви, хлопці, як бунтівники нападають? – питав він. – Та ба, звичайно, ви нічого не знаєте. Можна собі тільки уявити. Слухайте всі, я хочу вам щось розповісти! – І він починав таке, що навіть старим солдатам, які пройшли вогонь і воду, уже від самої розповіді ставало боязко і моторошно. Повертаючись до табору, хлопці мало не мліли від жаху, коли їм треба було пройти коло кущів або гаю. Кожний нишком наставляв вуха, чекаючи вогненного граду і смерті від руки бунтівника, а як тільки виходили на простір, роздивлялись ліворуч і праворуч, куди б найкраще сховатись.

Лише вечір належав солдатам. Година перед вечірньою зорею. Але майже всі зразу ж після їжі падали на свої нари і спали, зборені втомою, до підйому. Дехто ще залишався надворі, поки нічний холод не заганяв їх у намети. До таких належав Дібольд. Найбільш йому подобалось лежати на спині, підклавши руки під голову, і всього себе віддавати землі і небу.

– Які там жнива? – промовив він після довгої мовчанки.

Друзі знали, що він говорить про Гессен.

– Минулого року в нас було багато сіна, – сказав Дібольд, – вигін був чудовий.

Він почав мріяти: ось він дома, на жнивах. Утомився від праці, і йому так гаряче, що аж сорочка прилипла до спини. День ясний, повітря прозоре, як скло, навкруги розкинулись тихі долини, залиті сонцем і щедро обділені плодами. Він сидить у холодку горіхового дерева біля Терези, яка на весь Кірхшпіль мала найтовщі коси і найблискучіші зуби. Череп’яний глечик з молоком і великий круглий селянський хліб лежать перед ними у кошику на траві.

Інші солдати теж відчували тугу за рідним краєм.

Згадалася стара пісня, яку знали ще з дитинства. І вони співали; співали, доки у вологій сірій млі не згасло сонце, а вітер не приніс дим першого вогнища.

Дібольд підвівся.

– Буде дот, – сказав він, – ластівки низько літають.

Раптом пронизливо залунали тривожні сигнали. Невже їх справді ведуть у бій?

З усіх кінців було чути барабанний дроб, звуки труб і команду. Люди вискакували з наметів, запрягали коней, хапались за мушкети, натягували на себе ремні. Потім бігли і ставали в стрій з відчуттям якогось внутрішнього ознобу.

Обозні швидко навантажили намети і багаж в парокінні американські візки червоного кольору, якими правили негри. Солдатські жінки з дітьми мовчки стояли в кінці табору і чекали виступу, може назавжди розлучаючись із чоловіками.

Фельдфебелю Купшу, який сьогодні особливо ретельно нафарбував вуса, ряди солдат здалися нестрункими.

– Ця наволоч навіть не може стояти за наказом! – лементував він.

Дощ лив як з відра. Стовбури високих сосон блищали, мов чорний мармур. Солдати зовсім змокли. Але й поворухнутись не можна було, тому що кожної хвилини чекали наказу про виступ.

Поки що залишалось тільки чекати. Спочатку чекали майора, потім наказів для майора. На березі солдати Ралля чекали на човни, в яких мали переправлятися військові частини на Лонг-Айленд. Три дні тривало чекання, потім посадка на судно, короткий рейс через протоку і висадка. В цей час усі цікавились новинами. Щомиті хто-небудь повідомляв якісь незвичайні маловірогідні звістки щодо мети їхньої операції, про передбачувані пригоди, про те, що на Лонг-Айленді знаходяться озброєні британські авангардні частини, які підтримуються гессенськими гренадерами і єгерями.

Рюбенкеніг належав до тих небагатьох, які лишалися спокійними й тоді, як всі інші метушились. Він любовно приміряв міністерські чоботи, високо, ставлячи ноги, щоб не зіпсувати благородне взуття.

– Чекати, – повторював він друзям. – Все ж буде інакше, ніж думається. Або: Qui vivra verra[30]30
  Поживемо – побачимо.


[Закрыть]. Це по-французьки і означає, що коли ми не потрапимо під землю, то побачимо, що відбудеться на ній.

Нарешті, коли їх батальйон під охороною двох військових суден висадився на Лонг-Айленд поблизу села Утрехт, солдати довідались від хлопчика з авангарду, що великих боїв взагалі ще не було. Американці лише підпалили кілька амбарів із зерном і без жодного пострілу відступили. Авангард знаходився вже далеко всередині країни, десь праворуч за невеликою горою, де розкинулось містечко Флєтбуш, але й там американців уже не було. Вночі коли-не-коли виникали короткі перестрілки біля форпостів, а одного разу великий загін бунтівників прорвався навіть з гарматами, щоб обстріляти село кулями і картеччю, та гессенська артилерія швидко відкинула нападаючих назад.

Загін зараз же виступив у похід. Крім яблунь і груш, що рясніли плодами, вся місцевість здавалась руїною. Відступаючі американські патріоти, яких гессекці з ненавистю називали паліями, перетворили в попіл хліба на полях. На вулицях скрізь валялась дохла худоба. Серед руїн будинків безладно лежали комоди, стільці, люстра, картини в золотих рамах, битий посуд. Декому з солдатів, які проходили мимо цих знівечених скарбів, кортіло взяти з собою якусь річ. Але треба було продовжувати похід. Увечері прийшли вони нарешті до Флетбуша. Крім кількох будівель, тут усе згоріло.

Каспару стало відомо, що він мусить розлучитися з друзями. Його і Шмельцле відряджали до хірурга в польовий шпиталь, нашвидку влаштований в напівзгорілій шкільній будівлі, що стояла при вході в містечко.

Розлука з товаришами зараз була для Каспара важчою, ніж будь-коли.

– Бувайте здорові! – буркнув Шмельцле, що стояв у задніх рядах.

Анзельм, який ніс носилки в передовій лінії, і Дібольд обернулись до них і закивали головами. Обличчя Дібольда стало серйозним, майже суворим. Чи думав він про те, про що вони домовлялись? Як «хотіли косити сіно, коли сяє сонце», як збиралися перебігти в сум’ятті першого бою? Чи зможе він своєчасно сповістити їх, зв’язатися з ними?

Злидні і людські страждання у шпиталі прикро вразили Каспара, і він тимчасово забув про друзів. Хірург, товстий чоловік з одвислими важкими щоками, лежав у кріслі і хропів; біля його ніг стояла маленька діжечка з горілкою. Коли Шмельцле і Каспар відчинили двері, з тісного переповненого приміщення дихнуло на них гидким смородом. Серед солдатів авангарду, які до цього майже ночували без наметів, було багато хворих на дизентерію, вони мучились від кривавого проносу. Тут же лежало кілька чоловік, поранених під час незначних перестрілок і сутичок. Невистачало лікарів, санітарів, ліків і дієтних харчів, коротше кажучи, невистачало всього. Поранених не перев’язували по три-чотири дні, в їх смердючих, гнійних ранах позаводились черви, яких Шмельцле, що негайно взявся за лікування, виймав пригорщами. Каспар, сповнений жаху, спостерігав, як більшість із цих нещасних у неймовірних муках корчились на голій підлозі, інші зітхали вже востаннє. Серед живих лежали мертві, йому потемніло в очах.

Шмельцле з одного погляду розумів, як почуває себе Каспар.

– Розпалюй швидше вогонь, хлопче, – наказав він. – Перш за все нам потрібен окріп. Клади в нього зонди, пилки, ножі, голки і нитки; це все ти знайдеш у моєму саквояжі. Потім ми поховаємо мертвих; мертві підождуть. Ох, якби моє слово щось важило, то цей п’яниця хірург був би розстріляний.

Старечі очі Шмельцле співчутливо поглядали на змучені обличчя хворих.

«За одного померлого ландграфові відшкодовують стільки ж, скільки за трьох поранених, – спало йому на думку. – Чи не це є причиною того, що ці бідолахи змушені тут загибати? Чекайте-но, ясновельможні панове, батько Шмельцле насолить вам!»

Каспар втомився як собака. Він напружував усі сили, щоб не заплющити очей. Часто хлопець був близький до непритомності, коли бачив кров, що текла з ран хворих, які кричали від жаху та болю. Він щоразу відчував це, коли старий тремтячою рукою водив ножем по ранах. Наскільки краще було б Каспару лишитися в загоні і лежати під дощем куль в окопах, ніж переживати тут все це лихо!

Проте Шмельцле майстерно вмів тримати своїх пацієнтів і помічника в доброму настрої. Даючи ліки чи очищаючи рани, готуючи мазі чи складаючи перев’язочні пакети, він розповідав хворим про своє строкате життя, сповнене пригод, що він їх справді пережив або вигадав для їхньої розваги. Він розповідав про місто Семлін, яке називав раєм на землі тому, що там було три святкових дні на тиждень: християнський, єврейський і турецький; розповідав про чуму в Турції, від якої йому вдалося уникнути смерті, про свою подорож до містечка Банзова, де він мав одружитися з удовою, яка була йому до вподоби, ще й до того ж мала хорошу ділянку землі і власну аптеку. Зрештою, як це часто буває в житті, все спливло за водою.

Шмельцле підвів сухорляву голову. В приміщенні стало тихо. Тільки один солдат ще не спав, його опухле обличчя було зелене, як листя. Надірвані груди часто підіймались і опускались. Навколо рота пінились криваві бульбашки.

Старий загасив світло і вийшов з Каспаром надвір. Уже світало. Жадібно вдихав ривками Шмельцле свіже повітря. Він вивів хлопця на пустинну галявину за шпиталем.

– Тут буде кладовище, – вирішив Шмельцле.

Каспар приніс із льоху два заступи. Мовчки вони почали копати. їхні обличчя обливались потом, боліли спини і руки, але роботи вони не припиняли. Тільки один раз Шмельцле підвів голову і прислухався до канонади за горою.

– Краще було б поховати війну, – пробурчав він.

Гуркіт канонади лунав загрозливо, ніби наступаючий шквал грози.

Пізніше хлопець працював сам, бо Шмельцле був потрібний хворим.

До вечора Каспар зробив цілий ряд могил, на яких, оточені соснами, здіймалися грубі дерев’яні хрести, як останній знак любові товаришів.

Пізно вночі, коли Каспар приліг відпочити, у шпиталі з’явився Анзельм. Він дуже поспішав і мав стомлений вигляд.

– У американців хороша техніка бою, – тихо сказав він. – Вони ховаються за поодинокими деревами, кущами, стінами й скелями. Звідти раптово стріляють, упевнено влучаючи з своїх довгих рушниць на досить далекій відстані, і, навіть відступаючи, зникають так само швидко, як і з’являються. Сьогодні ми мали день відпочинку, але зараз готуємось до наступу. Корпус англійців уже пересувається на Бедфорд, батальйон легкої піхоти, який я тільки що бачив, йде слідом. Дай боже, щоб ми програли бій. Шмельцле, мені потрібна корпія.

Каспар прокинувся. Його тягнув за вуха хірург, налиті кров’ю очі якого Каспар бачив уперше.

– Ось де він! Сплюх! Наточи мені швиденько пилки для кісток і ножі.

Каспар протер очі. Стояв погожий день; світило сонце, але навколо гриміло. Це була канонада, вона чулася зовсім близько. Та Каспар не мав часу довго слухати цей гуркіт. Хірург у закривавленому фартусі, як різник, промчав мимо нього і крикнув:

– Поспіши ж ти, нарешті!

Несподівано почувся голос Шмельцле:

– Осмілюсь доповісти, хлопець усю ніч важко працював, не склепляючи очей! – і вже з сусідньої кімнати він додав: —…тоді, як інші, надудлившись горілки, спали!

Хірург знову закричав; він гримав на солдата, якому осколок ядра роздробив стегно, щоб той нарешті сидів тихо і мовчав.

Каспар був неуважний в роботі, за що одержав кілька ляпасів і тумаків. Усе, що відбувалося з ним і коло нього, хвилювало його менше, ніж гуркіт наростаючого бою. З будь-якого приводу він виходив надвір, щоб кинути погляд па височину, звідки лунали то часті постріли рушниць, то вибухи гармат. Гессенські частини мали вести там бій, але дерева й кущі, пагорки та будівлі заважали йому спостерігати. Якби можна було вилізти на дзвіницю!

Каспар глянув ще раз на височину і кинувся вбік від шпиталю, перед дверима якого скупчився цілій потік хворих і носилок. Він побіг у напрямку до церкви повз руїни й пожарища вздовж розпеченої сільської вулиці. Двері в церкву були прочинені. Всередині пахло, як у казармі. Рожеве проміння, що пробивалося крізь церковні вікна, освітлювало розкидану на підлозі солому. Забута кимсь гессенська гренадерська шапка стирчала на голові дерев’яного святого. Тут, певно, ночували їхні солдати. Кроки Каспара гучно лунали у великому холодному приміщенні. Двері до дзвіниці зловісно завищали. Сходи скрипіли. Каспар піднявся нагору; серце його шалено калатало.

Він штовхнув засноване павутинням вікно дзвіниці – з нього все було чудово видно на всі боки. Його очам відкрилась панорама бою. Здавалось, рукою дістанеш – так близько простяглися, залиті палючим сонцем, американські окопи, що навскіс прорізували вузький берег острова. До окопів тяглися три вулиці від пристані. Місцевість була гориста, вкрита густими лісами та чагарниками, перетята болотами і вузькими ярами.

Дедалі сильніше лунали звуки бою, що точився на флангах, але за пороховим димом майже нічого не можна було розглядіти. Виднілись тільки резерви, які повільно просувалися по двох вулицях. Середня вулиця кишіла частинами в гессенській формі. Сонячне проміння виблискувало на тисячах багнетів. Каспар міг точно розпізнати гренадерів, сформованих у три загони. Перед ними марширували частини єгерів. Гессенці підходили до окопів усе ближче й ближче.

В строгому порядку, з прапорами, що майоріли на вітрі, перші ряди майже досяглі підніжжя. Тепер залишалося зійти на гору. Солдати поволі витягали гармати по стрімких схилах, підпирали важкі вози. Як це могло статися, що американці так безперешкодно дали їм прорватись?

Раптом земля здригнулася від гулу гармат, задрижали вікна від пострілів, і Каспар почав тремтіти. Від стрілянини розляглась далека луна. Багато гессенських солдатів упало і лишилось лежати, мов колоди. Інші йшли, як у Карельському лісі, не звертаючи уваги на зливу куль, жодним пострілом не відповідаючи на ворожий обстріл. Досягнувши вершини, вони зімкнули свої ряди і кинулись в атаку, випустивши два залпи з мушкетів, заряджених під час маршу. Дим почав вкривати їхні ряди.

Коли пороховий дим розсіявся, Каспар побачив, що на правому фланзі наступають на американців британські драгуни і легка піхота. Ворог опинився між двох вогнів. Він не міг більше триматись, і Каспар помітив, як серед людей, затиснутих в укріпленнях, зчинилося велике замішання. Пролунав залп з рушниць.

Кілька секунд у повітрі непорушно стояли димові хмари, згодом їх розірвав вітер, той самий вітер, що розносив звуки барабанів і свистків, які кликали на штурм, і луну гессенського ура: «Шуррі! Шуррі!» хрипкий крик воїнів – ознака того, шо з багнетами наперевіс вони йдуть уперед.

– Шуррі! Шуррі! – кричав Каспар у самозабутті.

Але наступної ж миті він отямився від свого захоплення. На його щоці горів ляпас.

Анзельм стояв коло нього. Хлопець ще ніколи не бачив друга таким злим. Ляпас від його руки був набагато дошкульніший за ті побої, які він терпів від свого хазяїна Гемпеля. Каспар відчув, що його очі стали вологими від сорому. Він не був більше кухарчуком із «Золотого якоря», що міг, як зачарований, з розчервонілими вухами гнатися за солдатами, коли ті з барабанами і полковою музикою ішли по вулиці.

– Вибач, Анзельм, – попросив він тихо.

Друг відштовхнув його рукою.

– Рюбенкеніг тяжко поранений, – сказав він приглушено. Ходімо швидше, нам треба його забрати.

Жах пройняв Каспара. Разом з Анзельмом побіг він у напрямку битви, яка все ще тривала. По дорозі вони наздогнали багато лікарів І фельдшерів, які так само йшли до місця битви, на висоту Гвіани. Раптом Каспар пригадав, що друзі домовились разом утікати. Що ж вийде тепер з втечі? Що ж буде без Рюбенкеніга? Бідний Рюбенкеніг не зможе ж… Ні, ні, ні, це не мусить, не повинно статися!