Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

Розділ другий

Каспар Шмек мчав мимо старих, похилених будинків, і в його вухах ще звучали погрози хазяїна «Золотого якоря» і вигуки Еммеріха. Раптом стукіт його дерев’яних пантофлів залунав голосніше, наче зацокотіли кінські копита. Каспар перетинав круглу Королівську площу, де відбивалася луна в різних напрямках. Чи Еммеріх ще й досі кричить там услід за ним? «Та нехай він собі репетує, аж поки не охрипне». Каспар сердився на капітана, бо через його нестриманість хазяїн спіймав Каспара на гарячому. Добре загрібати жар чужими руками! Ой, як набридло вже Каспарові тремтіти, чекаючи стусанів свого хазяїна!

Здалеку донісся звук барабанів і полкової музики. Він то віддалявся, то ставав усе сильнішим і сильнішим. Вікна Старого Міста затремтіли від могутніх кроків багатьох солдатських чобіт. Каспар чув, як загін зупинився, як з брязком опустилися на брук рушниці. Потім пролунали слова команди. Якби у Каспара зараз не було важливіших справ, він, безперечно, побіг би до солдатів. Бо ж вони марширують тільки для власної втіхи по місту.

– Гей! Обережно, сонько!

Каспар Шмек мало не потрапив під віз з товстопузими пивними бочками, який, підскакуючи на вибоїнах вулиці, їхав до готелю «Рай». Кучер з великим червоним носом, лаючись, повернув у його бік голову. Рябий пінчер з готелю «Рай», дзявкаючи, кинувся на Каспара, але відразу ж облишив його і стрибнув до здоровенних гнідих коней, з ніздрів яких валила біла пара. Було вогко й холодно, і Каспар змерз.

З боку замка дув вітер, проносився по широкій площі для парадів та іподромів, хитав дерева на лузі, підганяв, надимаючи, закутані постаті городян, які минав Каспар, йдучи мостом через Фульду. Посеред мосту стояла маленька дівчинка і, гірко плачучи, дивилася услід своєму червоному капелюшку, який, наче запізнілий метелик, злетів униз до Фульди і поплив між крижинами і уламками дерева, що неслися вдалину.

Срібна стрічка Фульди бігла, виблискуючи, кудись туди, до далеких пагорбів та високих гір. Та Каспар не звертав на це уваги. Його погляд був спрямований значно далі. В думці хлопця поставали чорні пагорби Дакоти, йому уявлялися оті кращі люди, оті дикуни, до яких його вабило, про яких він мріяв. Вони жили в наметах, харчувалися з мисливства і рибальства; сиділи, попихкуючи люльками, навколо своїх вождів на раді старійшин. Суворі штрафи тут накладалися рідко, а дітей тут зовсім ніколи не били. Вимахуючи томагавком, розмальований з ніг до голови і прикрашений орлиними перами, з захисним талісманом на грудях, мчав Каспар Шмек, член племені Червоних Лисів, на своєму гарячому коні уздовж ворожих лав і стріляв у саму їхню гущу, стійко витримуючи зливу куль та стріл. Ось він промчав невразимий, повернув коня і ще раз кинувся на ворогів, нехтуючи небезпекою. Але зненацька він і його кінь, наскрізь прострілені, впали на землю. Вороги відступили. Чи довго йому тепер доведеться лежати в прерії? Коли смеркнеться ще, може, і вовки прийдуть? Але воїн Червоних Лисів стійко витримує страждання. Прямо сидів Каспар Шмек, юний, хоробрий червоношкірий і, безстрашно чекав своєї смерті. Похитуючись з боку на бік, він співав… «Ох, не боюся я нічого, крім болючого зуба старості! Ма-ахіс хевіса, наєхьо! Ма-ахіс хевіса, наєхьо!»

Рибалка Адам Вейраух, засмаглий чоловік, якому було щось із тридцять років, з гладеньким чорним циганським волоссям і такими ж вусами, ось уже кілька годин стояв, посмикуючи свою вудочку, перед прорубаною чотирикутною ополонкою. Раптом йому видалося, що він чує голос Каспара. Він повернув голову вбік і прислухався. Справді, це був індійський клич Каспара, а он уже біг сам хлопець, перестрибуючи через щебінь і гальку, продираючись крізь густі вербові зарослі, що тяглися вздовж мілкої піщаної коси.

– Каспар, Каспар!

Каспар, прокинувшись від мрій, здивовано зупинився. Потім кивнув своєму другові і попрямував до нього.

– Ти ж зовсім замерз… – Рибалка стягнув з себе вовняну куртку І обгорнув нею хлопця. Дременувши із «Золотого якоря», Каспар не міг взяти з собою ні кафтана, ні шапки, і з вдячністю одягнув її; поряд з другом його огорнула впевненість, тепло і якась особлива безпека.

– В «Золотому якорі» знову щось трапилось, – сказав Вейраух, кинувши погляд на Каспара і стиснувши його за плече. – По тобі видно.

Каспар не знав, що відповісти. Вейраух не міг терпіти капітана, а Еммеріх й собі знати не хотів нічого про рибалку.

– Адам, я ніколи більше не повернусь туди, – вирвалося, нарешті, у нього, і він розповів, запинаючись і ніяковіючи, про те, що трапилося вранці.– Нічого не можна робити, за все карають. Точнісінько так, як це було в школі у вчителя Шаба. Лупцював палицею з горішника і стусанами частував, ставив навколішки на горох… А тепер оцей Гемпель, він ще гірший. Досить з мене!

– От хоч один у цій країні наважився виступити проти побоїв, – сказав задоволено рибалка. – Так, багато дечого треба було б змінити.

Каспар скочив, приклав руки до палаючих щік.

– Я можу стати в пригоді Червоним Лисам, як ти думаєш, Адаме? Тоді мене вже не побачать в Касселі, ось що я тобі скажу. Ніколи… А може, й побачать. Але не раніше, ніж через 10 років, це точно Ти знаєш, я тоді зроблю візит хазяїнові «Золотого якоря». Я під’їду в колясці. А потім буду вередувати, що ліжко для мене занадто тверде, пиво дуже тепле, із страви я витягну муху, хи-хи. Добре я поганяв би цього Гемпеля і, нарешті, сказав би: «А знаєте ви, хто я такий? Каспар, колишній ваш кухарчук, якщо ви ще досі мене не впізнали. Я бачив увесь світ. Я вже тепер не той, яким був». Так, Адаме, це я обов’язково скажу йому – Каспар нахилився і підняв невеликий камінець, підкинув його кілька разів на долоні і шпурнув у річку. – А капітан, певно, зовсім не думає про те, що він мені шкодить? Як тобі здається? Та що зробиш, коли нерви у нього вкрай розхитались. Воно й не дивно, коли сісти отак на мілину, як він. Але все це може дуже швидко змінитися. Адже, можливо, знову відправлятимуться воєнні експедиції в далекі колонії або розпочнеться війна проти турків. Я знаю, – закінчив Каспар, заступаючись за Еммеріха, – ти його терпіти не можеш. Але він все-таки нещасливий.

Засмагле обличчя рибалки зробилось серйозним.

– Твоєму капітанові я справді зовсім не співчуваю, ти маєш рацію. Ці щуки живуть за рахунок нас – маленьких рибок. Вони знають тільки командувати, від народу ж вимагають повної покори… Гопля! – Блискуча, з червоними смугами риба промайнула на волосіні в повітрі.

Зрадівши, обоє друзів весело заметушилися біля здобичі, відразу забувши про розходження думок відносно капітана. Поки рибалка укладав поряд з іншою рибою, якою був наповнений його лозяний кошик, зловлену жирну плітку, Каспар знову налаштував вудочку і закинув волосінь у воду. Рибалка завжди дозволяв йому деякий час повудити.

Вони мовчки дивились на Фульду. Чути було, як під берегом річки тріщить крига. Вейраух поклав у рот пучку жувального тютюну, сів на камені, спостерігаючи за водяними кругами, що утворювалися навколо волосінь Потім він перевів погляд на хлопця, на його дитяче веснянкувате обличчя з білявим чубком, на рот з ледве виступаючими широкими зубами, на допитливу верхню губу. Зворушений, він впізнав у хлопцеві, що захоплюється пригодами, самого себе, яким він був колись давно і так саме мріяв про героїчні вчинки і далекі подорожі.

– Ти повинен стати ще сильнішим, перш ніж тебе приймуть до племені Червоних Лисів, – промовив він після недовгих роздумів. – А тим часом тобі треба потерпіти в «Золотому якорі». Як починаючому «Червоному Лисові», тобі повинно перепадати тепер менше стусанів від хазяїна «Золотого якоря», як ти гадаєш? Сьогодні я піду з тобою. Мені треба побалакати з Гємпелем.

– Я зовсім не такий кволий, як здається на вигляд, ану лиш подивись, – сказав Каспар і напружив свої м’язи на руках. – Але якщо ти вважаєш за потрібне, я залишусь ще тут, – додав він зовсім тихо.

Вейраух був задоволений своїм влучним ходом і в думці дав собі обіцянку в майбутньому не так привабливо прикрашувати свої розповіді про пригодницькі мандрівки. Каспар і без того набив собі ними голову, і постала небезпека, що одного чудового дня він, чого доброго, втече світ за очі.

– Скільки тобі було років, коли ти вперше зустрівся з дикунами? – запитав Каспар після короткої мовчанки.

Рибалка відірвався од своїх думок.

– Двадцять.

– А ти дуже злякався, Адаме?

– Вони більше перелякалися, ніж я і мої друзі,– пояснив Адам Вейраух, посміхаючись. Його вже охопило нестримне бажання вигадувати фантастичні історії. – Вони прийняли наші коси за справжнісінькі хвости і лише дивувалися з того, що вони стирчать у нас на потилиці. У Західній Індії, щоправда, зустрічаються люди з короткими цупкими хвостами, які зовсім не згинаються, і ці нещасні створіння, щоб зручно сісти, завжди спершу мусять вирити яму для свого хвоста.

Рибалка, із задоволенням покручуючи кінці своїх чорних вусів, дивився на хлопця, який від благоговіння боявся навіть поворухнутись.

– Розкажи мені, як ви зустріли крокодила, – домагався Каспар знову через кілька хвилин.

– Го-го! Я знаю, що тобі хотілося б послухати цю історію. Ну, хай уже буде так. – Рибалка сплюнув коричньовий тютюновий сік в річку і почав – Одного разу, коли я з Прудкою Стрілою – ти ж знаєш мого друга, індійського вождя – ловили рибу в річці Міссісіпі в Америці, ми почули вдалині жалібні зойки людини. Ми сіли в човен і почали гребти понад берегом річки, уважно оглядаючи її. Зненацька нас щось штовхнуло, і ми полетіли сторчака у воду. Крокодил, який кричав, наслідуючи людський голос, щоб заманювати людей, наближався прямо до нас. Він роззявив свою пащу, з якої стирчала безліч гострих зубів. А моя рушниця впала у воду. Але вона мені все одно була ні до чого, бо звичайна рушнична куля не могла б просвердлити луску завтовшки у великий палець. На наше щастя, страховище від природи було таким незграбним, що ледве могло повертатися. Ми скористалися цим і швидко, шугаючи то вліво, то вправо, попливли до берега. Тим часом кілька червоношкірих почули шум і зняли тривогу. Вони поспішили до нас і почали влучати своїми отруйними стрілами в пащу страхітливої ящірки. Звір був дванадцять ліктів завдовжки – і гладкий, як бик. Наступного дня всі ми, Прудка Стріла, інші червоношкірі та я, їли його м'ясо з індійським зерном і солодкою картоплею. Це була справді поживна страва, а не якась тобі ріденька юшка.

Щось смикнуло за волосінь.

– Риба! Адаме! Риба! – тріумфував Каспар. Це був важкий окунь, і хлопцеві потрібно було чимало часу, щоб витягти його з води і зняти з вудочки. Коли ж він, нарешті упоравшись з цією роботою, підвів голову, Адам зник. Спантеличений Каспар витягнув голову над ополонкою, помітивши на якусь мить рожеву ногу друга, що раптом виринула на поверхню. Потім з-під крижаної води з’явився і сам Адам Вейраух – червоний, голий і засапаннй, як морж.

– А воно таки справді холодно, – сказав він, розкидаючи бризки на всі боки. Рибалка проробляв ці щоденні вправи з плавання навіть глибокої зими.

– От якби я вмів так плавати! Я вже думав, що ти залишився там назавжди.

– Не бійся, ці п’ять пальців у мене такі чіпкі, наче гак. – Вейраух розкотисто засміявся і напружив мускули. На його лівій руці закрасувалася синьоблакитна шлюпка з червоними вітрилами, що завжди викликала захоплення Каспара.

– Адаме, коли ти зробиш мені татуїровку?

– Не тепер, мій друже. – Рибалка зробив кілька гімнастичних вправ і видавив воду з чуба та вусів.

– Адаме, поглянь, он п’ятеро воронячих гнізд! Чи видряпаюсь я наверх, як ти гадаєш? – Каспар показав на безлисте дерево, яке стояло між густими заростями вербняку і проїжджою дорогою, на темне сплетіння гілок, що, здавалося, мерзли на вітрі. Позаду дерева піднімався вгору тонкий стовп диму.

– Вже час нам іти. Холодно. – Рибалка швидко одягнувся, в одну руку взяв вудку, а в другу – лозяний кошик.

Наближаючись до стовпа диму, вони раптом виразно почули чиюсь розмову, співи і сміх. Два чоловіки сиділи біля вогню: один з них молодий, в одязі підмайстра, а другий старший, вишукано одягнений. Обидва, як видно, були напідпитку; про це свідчив не тільки їх вигляд і голосні розмови, а також і дві порожні пляшки, що валялись на землі. Франт гучно вітав приріст компанії.

– Ну, як ловилося? – спитав він. коли рибалка і Каспар якнайзручніше влаштувалися біля вогню.

– Тут вся Фульда кишить рибою. – Адам вдоволено відкрив кошик Розпалене обличчя франта розтягнулося в задоволеній посмішці.– М-м-м-м. Плотва. Це непогана штука для гурмана.

Молодий чоловік підніс пляшку до рота і гльогаючи почав пити. Потім він і собі нахилився над лозяним кошиком.

– А чи не могли б ви, власне кажучи, по-по-по-подарувати нам кілька рибок? – видавив він насилу. Ніздрі його великого тонкого носа сіпались, коли він старався вимовити ці кілька слів.

Адам подивився в сірі очі хлопця, молоді легковажні очі, які йому сподобалися.

– А чому б і ні? – Він простягнув незнайомцям свій кошик.

– А чому б і ні? – повторив чепурун. Він узяв кілька рибин і поклав їх у жар. – І, будь ласка, випийте зі мною, випийте за те, щоб грошики не переводились.

З відвертою цікавістю розглядав Каспар обох. Його погляд перебігав з подертих черевиків підмайстра на його худорляві ноги в тоненьких штанцях, з дужих рук на засмагле обличчя, біляві кучері. Модний пан нагадував йому чимсь головного лісничого Кляйнпауля, одного з постійних відвідувачів «Золотого якоря», тільки Кляйнпауль, певно, ніколи не сів би біля вогнища разом з ремісником. Йому тепер уже здавалося, що незнайомець став приємнішим. Коли вся його гладка постать трусилася від реготу, Каспар теж не міг утриматись, щоб не сміятись.

– Ну, беріть же! Пийте! Не соромтесь! – припрошував привітний пан і простягнув рибалці пляшку.

– Не відмовлюсь. – Адам потягнув добрий ковток з пляшки і набрав повітря, щоб ще хильнути. – Добре зіллячко. – Він витер вуса. – Міцненьке. Аж обпікає.

– Я теж такої думки, – погодився підмайстер.

Тепер настала черга Каспара. Він радів з того, що незнайомець йому, наче дорослому, запропонував горілки. Хоч. правда, це йому не принесло жодного задоволення Але «Червоний Лис» з Касселя не міг навіть самому собі признатися в цьому, а не те, що чужим людям. Каспар приставив пляшку до уст, набрав повний рот горілки, щоб виграти час, і лиш тоді, набравшись духу, наважився ковтнути. Від горілки йому палило в горлі, в ніздрях, на очах виступили сльози. Потім на нього напав страшенний кашель, а чоловіки, дивлячись на це, качалися від задоволення по землі. І Адам, ляскаючи Каспара по спині, аж захлинався від реготу.

– Він ще молокосос, – сказав пан, теж хихикаючи.

Кров ударила Каспарові в голову. Тепер він лише чекав слушного моменту, щоб піти геть звідси разом з рибалкою. Але Адам зовсім не збирався йти.

– Ой, лишенько, вже давно я так не сміявся, – сказав він, відсапуючись. – Ви знаєте, панове, коли тут в Касселі чуєш справді сердечний сміх, то можна побитися об заклад на десять проти одного, що це сміються чужинці. Чи не правду я кажу? Адже ж ви не тутешні?

– Вгадав, – сказав модний пан. – Я подорожую в своїх справах. Мене цікавлять паперові шпалери і кассельська жовта фарба. І тоді дорога заводить мене до Касселя. Але шо я вартий, порівнюючи з цим перелітним птахом. – Він показав на білявого парубка, що саме знову узявся до пляшки.

– Отак крок за кроком мандруємо, – перевівши дух, промовив підмайстер. – Може, доберемось аж до Італії, де ростуть помаранчі.– Його обличчя, покрите ніжним волосяним пушком, раптом розчервонілося. – Моя батьківщина Амстердам, а я сам мандрівний під-підмайстер кушніра. Оце так.

– З Амстердама? – радісно вигукнув Адам. – О, я добре знаю це місто, Я ж служив матросом на кораблях Вест-індійської торговельної компанії.

– Пийте! Пийте! На здоров’я. – Привітний торговець витяг корка з нової пляшки.

Адам і підмайстер незабаром зовсім розвеселились. Обійнявши один одного, вони сміялись і пили за своє здоров’я. Підмайстер, широко розплющивши очі, затягнув гарним високим голосом пісню, до нього приєднався Адам, а потім також залунав густий, але фальшивий бас торговця:

 
Так, як німці в давнину
Вміли добре, жити,
Вип’єм чарку не одну,
Будем байди бити.
 

Лише Каспар не співав. Він раптом згадав про хазяїна «Золотого якоря» і сіпнув Адама за рукав, натякаючи, що вже час рушати додому.

– Горілка тут є! Давайте ж пити! Пий і ти! – Рибалка, вже помітно сп’янілий, відмахнувся від Каспара.

Чоловіки сиділи з розпаленими обличчями біля багаття, вже якимись незграбними рухами повертали на вогні рибу і розмовляли, перебиваючи один одного. Горілка зробила підмайстра щирим і балакучим. І Адам не говорив своїм звичайним голосом, а просто ревів, наче всі поглухли.

Нарешті риба засмажилась, і всі взялися до їжі. Лише чужоземець відмовився. Дивлячись на полум’я, він сказав, що зіпсував собі шлунок.

– А я оце в понеділок прогуляв свої останні три крейцери[2]2
  Крейцер – дрібна монета.


[Закрыть], – відверто розповідав підмайстер. – Вчора я роздобув на одному з монастирських дворів миску юшки з тріски. Ну й досі нічого більше не їв. Робота тепер трапляється рідко. В крайньому разі я можу стати солдатом. Але цього я не хочу. Мене аж дрож проймає, коли я тільки бачу солдатів. Що, ваш ландграф знову думає затіяти війну? Мені здалось, що на кордоні щось негаразд, ополченці і сільська жандармерія оточили всю місцевість, а крім них, куди не глянеш, скрізь вештаються ще й гусарські патрулі. Я думав, що вже й не виберусь звідти, а попадусь, як лисиця у пастку.

– А ви часом не помиляєтесь? – здивовано спитав мандрівник. – Невже це так? Я теж переїжджав кордон і нічого такого не бачив.

– Адаме, ходімо вже, – знову подав голос Каспар. Він відчував, як при самій згадці про хазяїна «Золотого якоря» у нього щось болісно стискалося в грудях.

– Добре, зараз іду, – пробурмотів рибалка, навіть не слухаючи Каспара. Він підніс пляшку до пана, який так щедро частував горілкою, сказав «за ваше здоров’я» і почав пити, з жадобою припавши до пляшки. Потім передав горілку підмайстрові, витер вуса і швидко промовив – Для мене не буде дивом, якщо розпочнеться знову полювання на людей. Тут у нас солдати – це добрий товар. Скрізь, де хочеш, в усіх війнах, билися наймані гессенці. У нас полювання на людей ніколи не припиниться. Навіть у неділю оточують церкви і виволікають звідти молодих хлопців. Здавалося, що ото зразу після Семирічної війни у Гессені вже зовсім не залишилося молодих хлопців. Але це анітрохи не обходить ландграфа, коли він може продавати солдатів. Йому забагнулося все улаштувати так, як великий Людовік, там, у Франції: він хоче зробити з Касселя маленький Париж. А народ нехай живе, як пацюки в благородному замку, йому ж потрібні палаци, театри, сади. До того ж ще полюбовниці, чудовий кінський завод, охоронці, челядь, го-го, на все потрібні гроші! – Він злостиво засміявся. – Придворним і резидентам, певно, непогано живеться, а бідна людина нехай платить за це все.

Чужинець, який увесь час мовчав, щось тихо пробуркотів. Його очі саме тоді зустрілися з Каспаровими очима. Але він опанував себе і почав посміхатися.

Каспарові зробилося моторошно. Чи не занадто відверто говорив Адам. Порив вітру здійняв угору попіл. Каспара пройняв холод, і він, здригаючись, притис руки до грудей.

– Адаме, ходімо вже! Мені час бути в «Золотому якорі». – В його голосі відчувалися нетерпіння і страх.

– Та зачекай. Тобі нема чого боятися, малюк, – заспокоював його рибалка. – Я піду з тобою. – Адам спробував встати, але впав знову на землю. – Але що це таке, у мене перед очима все крутиться! Ні, краще ляжу, полежу тут і більше не підніматимусь. – Адам сидів з неприродно розширеними очима, нібито з жахом прислухаючись, що діється у нього всередині.– Що ж це таке воно…

– Я відвезу вас додому, – запропонував свої послуги купець. – В моїй колясці знайдеться місце для всіх. – Він махнув рукою позад себе в напрямку дороги.

– Що, у вас і екіпаж є? – Рибалка примусив себе підвестись. Ледве тримаючись на ногах, спробував іти. Тепер він, як і Каспар, відчув, що було б краще вже давно накивати звідси п'ятами. – Щиро дякую, я більше люблю ходити пішки.

Але скажіть-но, що ж це воно за горілка… – Адам нахилився над однією з пляшок і почав її недовірливо розглядати.

– Горі-горілка є! Пий щеі – горлав кушнір.

– Досить пиячити. Тепер ідіть зі мною. – Чужинець вихопив з кишені пістолет, махнувши рукавом по багато оздобленій сріблом рукоятці.

– Досить, встати! – скомандував він холоднокровно і рвучко підняв з землі ремісника. Але сп’янілий хлопець, як тільки той його випустив, наче сніп, змахнувши руками й ногами, повалився на землю.

– Чого тобі треба ві-і-д н-на-с?

– Про це ще ви дізнаєтесь.

– Вам нема до нас ніякого діла.

Каспар стояв з відкритим од страху ротом, запитливо дивлячись великими переляканими очима на рибалку.

– Встати! Марш за мною!

– Це пусті балачки. Крім того, нас таки тут двоє! – заревів рибалка, хоч і відчував, що він уже пропав. – Я не піду з вами. Ви шахрай, ви щось підмішали в горілку. – Він кинувся на чужинця.

Чути було сопіння, здавлені крики, брязкіт черепків Удар рукояткою пістолета повалив Адама на землю.

– Рятуйте! Рятуйте! – закричав Каспар якимсь зовсім чужим голосом. – Адаме, вставай, Адаме, тікаймо! – Рибалка не ворушився і дихав важко. 3-під лівого кінчика його вусів сочилася кров, падаючи тугими краплями на сорочку. – На допомогу! Убивають!

Франт накинувся на Каспара.

– Ах ти, проклятущий, чи перестанеш ти горланити? Ану, зараз же мені забирайся звідси!

То гнів, то страх відбивалися на обличчі Каспара. Від жаху йому перехопило подих, і він, не видавши жодного звуку, зробив кілька кроків.

Раптом непомітно виринув звідкілясь ще один чоловік. Він допоміг чужинцеві відволікти обох приголомшених людей. За хвилину їх втягнули у велику чорну коляску. Штори опустилися, кучер натягнув віжки, і коні побігли риссю.

Що трапилося з Адамом? Що це все значить? Каспар уже зовсім не думав про себе самого і про те, що йому буде від хазяїна «Золотого якоря». Він кинувся щодуху бігти, наздогнав коляску, міцно вчепився за неї ззаду і стрибнув на приступці. Кольки в боку зменшились, але серце, як і раніше, шалено калатало.

Скоро коляска під’їхала до міських стін і зупинилася біля одного з шинків передмістя. Каспар ще встиг непоміченим сплигнути і сховатися у протилежних воротах.

Тільки-но Адам і кушнір вийшли з коляски, як їх одразу ж загнали в трактир. Адам обернувся до чоловіків, що йшли позад нього, і сказав – Не сподівайтесь від мене добра!

Каспар побачив, як, хитаючись, зникла у дверях скривавлена постать його друга, і аж заплакав. Двері зараз же зачинились. Чути було, як повернувся ключ. Тепер провулок став зовсім безлюдним.

Що це за будинок? У Каспара зуби зацокотіли, коли він помітив, що вікна верхнього поверху були загратовані, як у в’язниці. Як Адам вибереться звідси?

Хтось ішов провулком. Це був довготелесий хлопець, з одного боку в якого біг бульдог, а з другого – шкутильгала горбата людина з великою головою. І вони теж зникли в трактирі.

Тільки-но зачинилися ворота, як знову привели двох обідраних хлопців, закутих у кайдани. На якусь хвилину двері залишилися відчинені. Зсередини почулася музика і різноголосим гомін. Чи це хтось горлав, чи голосив? А може, це кричав Адам, просячи допомоги? Страх пройняв усе тіло Каспара. Але хлопець, забувши про небезпеку, кинувся до воріт. Саме в ту хвилину звідти вийшов гладкий чоловік в ботфортах. Він голосно гикнув і почав блювати просто посеред провулка. Потім, полегшено віддихавшись, став обсмикувати на собі сюртук, як раптом помітив Каспара, який підглядав, що робиться за дверима.

– Гей, малюк, – крикнув він йому, – чи не маєш ти часом бажання стати солдатом? Може завербуєшся?

Почувши це, Каспар щодуху кинувся тікати. О милостивий боже, Адам потрапив до рук вербувальників. Не можна було гаяти жодної секунди!