Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

Вербувальник дуже уважно оглянув пана Кляйнпауля. Він кинув погляд на сукняний сюртук, на якому красувалися срібні гудзики завбільшки з таляр, на нові короткі штани із замші, чудовий трикутний капелюх і на сите суворе обличчя під ним і вирішив, то має справу з людиною неабиякою.

– Гарткнох, – відрекомендувався він, – з вербувального бюро капітана Ромштедта, у Вальдау.

Далі розмова велася півголосом так, що Рюбенкеніг тільки часом міг розібра ти кілька слів.

– Так як для вас, пане головний лісничий… я плачу вам зараз… рівно сім… готівкою.

– Це не погано… Так, англійці на війну мають багато грошей… За це… З цим уже можна погодитися… Так, звичайно, Фріц вам допоможе під час відправки… розуміється на мушкетах… так, так… дог… заспокоївся.

Фріц Кляйнпауль стояв позаду дядька і намагався збагнути, що воно за переговори ведуться відносно його голови. Але дядько весь час навмисне повертався до нього спиною.

– Ох, розтікаються гроші з рук! – почав бідкатися вербувальник. Він витяг гаманець з оленячої шкури, поліз туди і, відрахувавши, поклав на руку головному лісничому кілька монет. Перш ніж сховати їх, пан Кляйнпауль подзенькав кожною монетою, чи вона не фальшива. Потім підійшов з вербувальником до столу і підписав якимись кривульками замість літер договір про вступ Фріца на військову службу,

– Баста, і піском посилано, – співучим голосом протягнув вербувальник, згортаючи папір. Криваву угоду було укладено.

Фріц схопив головного лісничого за куртку.

– Гроші… дядьку, це мої гроші.

Пан Кляйнпауль швидко обернувся.

– Чи бачили ви таке! Пане Гарткнох, отак вирошуй дітей на свою голову! – Головний лісничий, скрививши рота, недоброзичливо дивився на свого небожа.

– Ану, не зчиняй галасу, малюк, – намагався вербувальник заспокоїти схвильованого хлопця. – Дядько збереже їх для тебе. Чи ж неправду я кажу, пане головний лісничий? По руках! – Він схопив Фріцову руку і повернув її, наче коромисло насоса. – Отак і треба. Це я розумію. А коли ти повернешся назад, ти приїдеш в колясці. І запевняю, в тебе буде гаманець, повний золота.

– Справді? Ох, що ж тоді скажуть всі у Віндгаузені? – Фріц притис велику червону руку до щоки.

– А тепер не журись. Тепер ти рекрут Фріц і повинен бути веселим! Вербувальник подав Фріцові кухоль і цокнувся з ним. – На здоров’я, камерад.

Губи Фріца Кляйнпауля затремтіли.

– Ура! – вигукнув він плаксивим голосом.

– Хай живуть наші герої! Хай живе родина Кляйнпаулів! – крикнув фельдфебель Купш. – Тільки боягуз може залишитись при такій оказії вдома!

– Всі на війну в Америку! – загорлав Себіш. – Проти бунтарів! За перемогу короля Георга!

– Ура! Ура! Ура! – лунало від столу почесних відвідувачів.

– Гей, ти що ж, забув про мене? – гукнув студент до кухарчука; і тут же подумав, чи не краще було накивати п’ятами із «Золотого якоря».

Каспар, роблячи розпачливі знаки, зник у кухні слідом за хазяїном, який саме загадав йому щось зробити.

Вербувальник вихилив свій кухоль і знову із запалом взявся до своєї справи.

– Хто в своєму серці має хоч крихту честі і любить свою батьківщину, тон наслідуватиме приклад цього славного юнака, – крикнув він, поклавши руку на плече Фріца. – Не завадило б і тобі взяті з нього приклад, – звернувся він роздратовано до Рюбенкеніга. – І не сором тобі, ти, собако?

Рюбенкеніг підвів голову, здивований раптовим недружелюбним тоном.

– Анітрохи, – спокійно кинув він у відповідь. – Ви дієте, як пекар: він теж садить хліб у піч, а сам залишається зовні. А я повинен іти кудись і дати себе убити? За віщо ж це?

– А хіба я тобі не пояснював, що я вербую солдатів? Хіба я не частую тут тебе ось уже протягом кількох годин, негіднику ти? Хіба я не казав тобі про американську війну? Га? – Гарткиох, розгнівавшись, змів рукою на землю тарілки, блюда і кухлі. Собака, стривожений брязкотом, виліз з-під столу і оглушливо загавкав.

– Ти собі балакай, а я слухатиму, – сказав непохитно Рюбенкеніг. Сумно дивився він на калюжі, що були на підлозі.– Шкода такого хорошого пива. Було ще добрих півкухля. Ну гаразд, з тепер я піду.

– Та що ж це таке! – вигукнули Купш і Себіш, одразу ж ставши на бік вербувальника. – Тепер іти, коли вже стільки зжер. Ні, цього не буде.

Червононосий, підбадьорений підтримкою, заступив дорогу Рюбенкенігу.

– Залишишся тут і підпишеш!

– Тебе, мабуть, укусила скажена собака! – буркнув Рюбенкеніг і розгублено подивився навкруги, шукаючи допомоги. Але пани за столом для почесних відвідувачів грали в пікет і робили вигляд, нібито нічого не чують і не бачать, а хазяїн спокійно мив посуд. Тільки студент по-дружньому глянув на розгойдувача. Але що він міг вдіяти проти всіх інших!

– Залишишся тут! – заревів вербувальник знову і міцно вп’явся в руку товстуна. Фріц Кляйнпауль кинувся І став біля вербувальника Той похвалив його: – Вірно, Фріц! Завжди підтримуй начальника і не помилишся: ніч ще не мине, як станеш капралом!

Прищуватий Фріц стояв урочисто, немов статуя бравого солдата, і тримав Рюбенкеніга за комір.

– Ой, – раптом зойкнув той Із жахом. Люто загарчавши, дог укусив його за ногу.

– Не репетуй, друже, – порадив вербувальник. – Краще послухай– якщо я тільки захочу, я можу відправити тебе в каторжну тюрму за твої ворожі висловлювання проти держави

Рюбенкеніг перелякано подивився йому в очі – чи це жартує він, чи серйозно.

– Для цього цілком досить того, що цей бунтар казав про папа міністра і його мавпу, – підтвердив Купш.

– От бачиш, – злобно сказав вербувальник. – Ну, це я те й так дужо милостивий до тебе. Коли ти тут внизу поставиш своє ім’я, все буде забуто. Ну? – Він випустив Рюбенкеніга, витяг папір з кишені і поклав його на стіл. – Ану, давай, пиши вже…

Рюбенкеніг сів, коліна його тремтіли. Підперши голову обома руками, він почав читати по складах, тяжко зітхаючи, контракт про вступ до солдатів.

– Ну?! – Вербувальник встромив у його руку стебло пера. – Ну, швидше підписуй!

Студент весь час ледве стримував себе Глибоко вражений такою страшною несправедливістю, він не міг довше знести того, що відбувалось перед його очима.

– Зупиніться, не підписуйте! – крикнув він, бо товстун якраз уже поставив перо на папір. – Це ж просто крадіжка людей.

Каспар, який почув це з кухні, підскочив до студента.

– Бережіться! А то й вам буде те саме, – прошепотів він.

– Ого, пан сумнівається в справедливості графа? – загарчав вербувальник і зірвався з місця. Його червоний ніс горів. – Цього не можна стерпіти!

В трактирі запанувала загрозлива тиша.

Студент гірко засміявся:

– Хто хоче бачити справедливість графа, нехай лиш ознайомиться з газетами і наказами. Там він знайде зовсім протилежне.

Навперебій залунали обурені вигуки:

«Що там розуміє цей чужий писака?», «Ми його зовсім не знаємо», «Якийсь невідомий приїжджий».

Вербувальник засунув руку в кишеню сурдута і витяг кишеньковий пістолет. У супроводі Фріца Кляйнпауля він підступив до студента. Відвідувачі «Золотого якоря» засопіли в напруженому чеканні. Вербувальник закричав:

– Ти що, будеш підбурювати проти уряду і зчиняти бунт?

– Бунт означає опір. – пояснив студент, – а обурення означає силу і мужність, отже, це прекрасні людські чесноти, мої панове.

Страх Каспара пройшов, із захопленням він дивився на студента.

– В моєму ресторані не дозволяється займатися політикою! – закричав хазяїн і, вп’явшись очима в юнака, загрозливо підняв кулак. – Геть з мого трактиру! Г-ггеть!..

– Спокійно! Спокійно! Вербувальник стримав Гемпели, 3 ним я вже сам упораюсь. – Він одчинив вікно І засвистів у свисток; потім обернувся до студента і пильно глянув на нього: – Зовсім хлопець, ще й бороди не голить, – пробурмотів він. – Чи є хоч у тебе документи?

Студент знизав плечима. Він нахилився над своїм ранцем і дістав, посміхаючись, свідоцтво академії.

Вербувальник читав, насупивши брови. «Анзельм Шютц, студент філософії…» Він схопив обома руками документ, вмить його розірвав і кинув клаптики на підлогу.

– Моє свідоцтво? Як ви посміли? – запротестував розгублено молодий чоловік.

– Студент філософії, куди там! Знаєш, хто ти такий? Паршива воша. – Вербувальник з ляскотом заїхав кулаком прямо в перекошене від жаху обличчя студента.

Себіш і Купш злорадно засміялись.

Окуляри Анзельма упали на підлогу, його сірі очі, здавалося, тепер дивилися більше всередину, ніж назовні.

Перед будинком чекали один унтер-офіцер і четверо солдатів. За знаком вербувальника вони всі увійшли до кімнати трактиру. Вони оточили Рюбенкеніга і студента, які одчайдушно захищались. Фріц Кляйнпауль схопив якийсь ослінчик і почав лупцювати полонених. Головний лісничий аж по стегнах себе ляскав від задоволення. Біля самих дверей Рюбенкеніг ще раз вирвався і забрав свої чоботи, притиснувши їх міцно до себе. Все його тіло проймала дрож.

Нарешті вся група – вербувальник, Фріц, двоє силоміць завербованих і солдати, а слідом за ними дог, що безперестану гавкав, – залишили кімнату.

У Каспара було таке почуття, паче у нього під ногами провалюється земля.

– Це несправедливо! – схлипував він безпорадно. – Яка страшенна підлість! Це…

Хазяїн дав кухарчукові, що голосно ревів, кілька добрих стусанів і виштовхнув його з трактиру.

– Негідник зіпсує мені всю справу, – буркнув він і старанно витер вогкою ганчіркою стіл вербувальника. – Ще він буде втручатися? Коли робити по його, то взагалі треба зовсім закрити «Золотий якір».

Відвідувачам, що сиділи за круглим столом для почесних осіб, зробилося якось не по собі. Вони відразу заквапились І розійшлися.

Розділ п’ятий

З своєю бідою Каспар знову вдався, як бувало й раніш, до мансарди капітана. Але Еммеріх ще й досі не повернувся! Що робити? Якщо допомога не надійде і в останній момент, то Адама і студента напевне запроторять в солдати. А в Гессені вважали, що бути солдатом, особливо рекрутом, ще гірше лихо, ніж бути ув’язненим в тюрмі. Що робити, о боже, що робити? Як йому допомогти обом?

Каспар сів на верхньому східці перед дверима Еммеріха і, закусивши нижню губу, поринув у роздуми, його настрій ще більше зіпсувався, коли він подумав, що йому самому буде, бо він і досі не відніс листа судовому засідателеві. Ох, ніколи не щастить йому уникнути побоїв! А чи не краще було б втекти звідси світ за очі? Але чи має право він саме тепер покинути «Золотий якір»? Ні, Каспар мусить терпляче очікувати, як було умовлено з Адамом. Каспар повинен поговорити з капітаном – це його обов’язок перед друзями, і тим більше зараз, коли полковник Фаукітт перебуває в Касселі, і Еммеріх за допомогою цього англійця – його колишнього товариша по зброї – можливо, все ще влаштує на краще.

Думки кухарчука раптом обірвалися з кімнати трактиру до нього долинув знайомий голос. Він витягнув довгу шию і прислухався Так, це був Еммеріх! Гучно лунав його хрипкуватий голос. Що це, мабуть знову не помирив з хазяїном? Знову зчинилася сварка? Що б там не було, Каспар вирішив негайно повернутися в кімнату трактиру. Лише на якусь мить він зник на горищі, щоб хоч як-небудь наспіх підготуватись до побоїв, якими, певно, знову почастує його хазяїн. Каспар засунув у штани стару сковороду, набив під неї і за спину куртки соломи і, нагостривши вуха, спустився крадькома вниз по сходах.

Спочатку, вирішив хлопець, сховаюся в кухні, щоб довідатись, наскільки великий гнів пана Гемпеля.

Але Гемпель здебільшого був там, де його найменше можна було сподіватись. Ледве просунувши носа у двері, Каспар одразу потрапив до рук хазяїна. Так нестерпно очікувати неминучих побоїв, що вже краще самому підійти до хазяїна і одразу вирішити свою долю.

– Пане хазяїн, – пробелькотів він, – я не відніс листа про капітана Еммеріха судовому засідателеві. Саме тому…

– Саме це ти дуже добре зробив, – обірвав на слові приголомшеного Кас-пара хазяїн, що якраз порався біля великої плити. – І зараз же скоч до шевця по чоботи для пана капітана!

– Що-о-о? – Каспар, не хотів вірити своїм вухам.

– Ще додай сала до смаженої яловичини, Гемпелю! – пролунав владний голос через двері з трактиру. – І добре підсмаж, зрозуміло? І вина до соусу, та найкращого там!

Вражений Каспар обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, біля вічних завсідників – Купша і Себіша, які робили вірнопіддані обличчя – до невпізнання змінений капітан Еммеріх. На ньому був новісінький мундир з блискучим орденом; волосся було напудрене, коса зв’язана шовковим бантом; його гладке обличчя аж сяяло від задоволення.

– How do you do, sir? – бовкнув Каспар, трохи отямившись від радісної несподіванки.

– It couldn't be better[3]3
  Не можуть бути кращими (англ.).


[Закрыть], ха-ха, – почулась відповідь, і Еммеріх самовпевнено ляснув себе по халяві нагаем, яким він останні роки звичайно лише вибивав свої штани, і повернувся до Каспара спиною.

– Отже, ви вирішили, пане капітан, їхати до Америки? – запитав хазяїн «Золотого якоря», перевертаючи зарум’янене м’ясо на сковороді і щедро доливаючи туди вина, так що воно аж шкварчало і парувало.

– А чому б І ні? – відказав Еммеріх. – Ви що, вважаєте цю ідею поганою, га? Або взагалі ви щось маєте проти цього, га?

Купш і Себіш просунули свої голови в кухню і з напруженою цікавістю дивились на хазяїна трактиру.

Гемпель витер фартухом піт, що виступив у нього на обличчі.

– Ох, прошу, нічого, зовсім нічого, пане капітан. Але тільки… що будете ви там… в Америці… Я думаю, чи є позиція там… вибачайте… надійною?

– Я офіцер, Гемпель! – відповів Еммеріх самовпевненим тоном. – Офіцер повинен воювати, чи не так? Це його позиція, ха-ха. Чи вона є надійною, це його мало турбує. Вона повинна бути прибутковою. – Він пожвавішав, розпалився; його щоки з червоними прожилками налилися кров’ю, а попелясті хвацькі вуса погойдувались під час розмови. – А те, що моя посада буде прибутковою, в цьому ви можете не сумніватись, чоловіче. Про це вже потурбується мій старий друг, полковник Фаукітт. Справжній джентльмен, до глибини душі! Тепер я враз і сам можу стати полковником, та що я кажу? Генералом, звичайно! Затримка буде тільки за мундиром, мій любий! Але кожний вправний військовий кравець зможе вмить розв’язати що проблему!

– От, коли ти хочеш знати, що являє собою людина, дай їй владу, – сказав хазяїн шанобливо. Купш і Себіш кивнули головами, цілком з цим погоджуючись.

Капітан, надзвичайно задоволений тим враженням, яке він справив на хазяїна, котрого ще так недавно боявся, запропонував йому поблажливо свою щойно наповнену табакерку.

Хазяїн, уклонившись, взяв одну понюшку і підніс її до носа. Чхаючи і від насолоди охкаючи, він зауважив потім:

– Отже, ви відправляєтесь на війну! Гмм.

Еммеріх зовсім розм’якнув.

– Ох, Гемпелю, знову бути солдатом! Ви знаєте, ще дитиною я найбільше любив грати в солдати! Англійський король знає, що робить, коли набирає німецькі війська. Я вам кажу – американець для німця все одно, що комар, отак роздушиш між пальцями, і його нема! Тільки дайте наїм дістатись на той бік великої калюжі! Тоді ці негідники, які бунтують проти його британської величності, відчують на собі, що значить виступати проти війська під командою таких офіцерів, як я.

Каспар не вірив своїм очам. Куди подівся Еммеріх колишніх днів? Той, приречений на повну бездіяльність, бідолаха, якого він підгодовував убогою мучною юшкою! Злидар, який свої єдині формені штани змушений був щоночі класти під матрац, щоб вони розправилися на ранок? Посеред кухні стояв тепер зовсім інший Еммеріх, схожий на один з героїчних бюстів із сала, що стояли у вітрині аматора мистецтва – м’ясника Шрьодера на Двірцевій площі.

– Пане капітан, ваше благородіє, печеня готова! – повідомив Гемпель покірливо.

– Ану, давайте понюхаємо, – Еммеріх нахилився над сковородою, заплющив очі, чисто як кіт, що муркоче від задоволення.

– Дуже добре, можна ставити на стіл. – Насвистуючи, він підійшов до столу біля кухонного вікна, який був призначений не для гостей, а лише для хазяїна. Він сів тут, начебто саме так воно і повинно було бути, замовив кухлик пива і заходився біля печені.– Ну, то як же, Купш, поїхали разом до Америки? – плямкаючи спитав він через плече фельдфебеля

Купш стояв струнко, витягти руки.

– Слухаюсь, пане капітан, це мене вже починає приваблювати. Але ще питання – чи звільнять мене з гарнізону пана ландграфа. Щоправда, вищого, ніж звання фельдфебеля, я вже, мабуть, не зможу домогтися, – додав він сумно.

– Фельдфебель залишається фельдфебелем. Це ж довготривалий почесний пост, – прискаючи слиною, прийшов на допомогу Себіш.

– Дуже вірно сказано, – зауважив Еммеріх, витерши зворотною стороною руки пивну піну з губ. Його очі зустрілися з Каспаровими, який даремно робив йому знаки, що хотів би з ним поговорити. Еммеріх лише глибоко смачно позіхнув і, одвернувшись, запитав Себіша: – Ти теж поїдеш зі мною? Якщо мене підвищать у чині, будеш у мене чистильником і кухарем. Нам потрібні надійні люди, а не такі негідники, які одразу зникнуть, тільки-но їх обмундирують. От прокляття, оцей сусіда наш Ганновер забезпечує цих мерзотників усіма мислимими вигодами. Зухвала чернь дивиться крізь пальці, коли зустрічає дезертира… Ну, то, Себіш, поїдеш зі мною? Ти ж ще вмієш куховарити?

Себіш, який своїм непоказним виглядом останніми роками все більше скидався на таргана, помітно пожвавішав.

– О. аби мені тільки дали з чого, а варити я, звичайно, вмію, а не лише сидіти в лотерейній конторі, пане капітан! Я чудовий кухар для високого панства. Я розуміюсь на гарячих і холодних стравах, вмію готувати торти, паштети, солодкі й кислі холодці. Ще за молодих років я навчився цього у «Червоному бику» в Франкфурті. Гай-гай, це були золоті часи, і мені не доводилось голодувати! І пізніше також, коли я був лейб-кухарем його превосходительства, пана генерал-майора Кальтенлебена. І як штаб-кухар під час сілезької кампанії. Я тоді так добре варив, пане капітан, що пани офіцери завжди просили добавки. У них часто аж прищі висипали на всьому тілі, так смачно я варив! Так-так.

– Ну, от і чудово. Отже поїдеш зі мною, якщо я тебе покличу? Чи ще вагаєшся? Себіш, Себіш, якби отак завжди вагалися, то не виграли б жодної битви. Ну то як же? Все ще сумніваєшся? Чи ти хочеш сидіти вдома, як дівиця, що чекає жениха? Ти що, справді не хочеш взяти участь у такій справі? Чи, може, тут заховуються родинні причини, га?

Себіш нервово провів своїми ревматичними руками по вусах і, не знаючи, що відповісти, мовчав.

– Та де там, у нього лише одна дочка, – одразу ж прийшов Купш на допомогу помічникові лотерейного писаря, – але Берта не дуже-то піклується про нього, пане капітан.

– А, одна дочка? Цікаво, цікаво! Скільки ж їй років? Ще молода й квітуча?

Така цікавість капітана дуже полестила Себішу.

– Двадцять один, осмілюсь доповісти. І до того ж гарненька, добре вихована крихітка. Чи не завгодно панові капітану знати… отже… саме тоді, як з'явилося генуезьке лото, моя Берта проходила якось зі мною мимо лотерейного склепу, л лотерейний інкасатор, якраз мій старий знайомий. Завдяки йому я й дістав місце помічника лотерейного писаря. Ну й от… моїй Берті раптом теж заманулося неодмінно пограти. Не піду далі й годі, каже, отака неслухняна крихітка. А ця лотерейна гра таки й справді найспокусливіша і найнебезпечніша з усіх азартних ігор.

– Ну, і що? – буркнув Еммеріх, якому вже почала набридати балаканина Себіша.

– Я тоді, прошу вас, пане капітан, дозволив їй пограти в генуезьке лото. – Голос Себіша звучав здавлено, а потім він на якусь хвильку замовк, щоб зібратися з думками, які безладно роїлися в його голові.– І справді, їй випав головний виграш! Сто рейнталярів! Тоді я послав її в пансіонат, щоб вона набралась там розуму. І правда, це їй пішло на користь. Вона стала такою вихованою і освіченою… грає навіть на спінеті, вміє трохи по-французькому і вишиває, пане капітан. В минулому році вона одружилась з вищим поштовим чиновником, стала справжньою дамою…

– І соромиться свого батька. – доповнив фельдфебель Купш короткий життєвий нарис.

Себіш знизав плечима, покірний своїй долі. Він вважав поведінку своєї дочки цілком правильною, хоча і прикрою для нього самого.

– Ну то як, поїдеш зі мною? – запитав, уминаючи їжу, Еммеріх. – Адже тебе тут ніщо не затримує?

– Так… так-так… цей крок, мені здається, треба добре обдумати, – все ще вагався помічник лотерейного писаря.

– Дурниця! – обірвав його на слові капітан. – Пане хазяїне, – звернувся він до Гемпеля, – печеня була дуже добра. Але це тільки закуска. А яка ж у вас основна страва? Якщо я не помиляюсь, печеня з гуски, га? Щось таке наче пахло. Чи неправда? А як гуска приготована? З начинкою? І до неї ще й сливи? Чудово, я відразу це вгадав, мій ніс мене не підведе. Отже, давай її сюди! Добру порцію, стегенце, так? Між іншим, мені б хотілося викурити люльку! Гей, Каспаре, – гукнув він, – принеси-но мені вогню!

Каспар підскочив до плити, знайшов скалку і запалив її. Повернувшись, він помітив, що Еммеріх мав при собі свій кишеньковий годинник, який так довго був заставлений. Якраз він чванливо витяг його і з захопленням зауважив:

– Іде, як дзвіночок!

– Такий годинничок – дорога річ, – схвально пробурмотів хазяїн.

– Не менш, як двадцять рейнталярів, – додав гордо Еммеріх, дбайливо заховуючи золотий годинник в кишеню свого мундира. Потім він повернувся па ослінчику, широко розставивши короткі товсті ноги, і звелів Каспарові запалити люльку.

Той весь час тільки й чекав на цей момент і прошепотів капітанові:

– Мені треба з вами негайно поговорити. Віч-на-віч. Зараз же! Зараз!

– Дурниці! – буркнув Еммеріх, з сопінням пускаючи дим. – Що там у тебе таке невідкладне, Каспаре? Дай мені спочатку спокійно попоїсти і випити. Гей, пане хазяїн! Чи є в твоєму домі хороше вино? Гуси важко перетравлюються, то нічого не лишається іншого, як заливати їх вином. Чи є у тебе в погребі неєрштейнське або рейнське, але щоб не молодше 55 року!

– Ану, Каспаре, метнись зараз же до винаря готелю «Рай» за пляшкою кращого вина для пана капітана, – пошепки наказав хазяїн «Золотого якоря». А вголос він додав – Що ти гав ловиш? Швиденько, не барися!

Кухарчук на одну мить затримався біля дверей і нерішуче поглянув на Еммеріха. Той мало не встромив свого помітно почервонілого носа в тарілку і навіть не підвів очей.

– Ну, підеш ти вже, нарешті? – закричав хазяїн. Тоді Каспар вирушив у путь.

Коли кухарчук, задихавшись від бігу, знову з’явився в кухні з пляшкою, на столі перед місцем Еммеріха стояла наполовину з’їдена печеня з гуски, а капітана там уже не було. Гемпель і його обидва завсідники розмовляли з таким запалом, шо зовсім не помітили приходу Каспара.

Незабаром Каспар довідався, що під час його короткої відсутності за капітаном приходив вістовий англійця.

– Ой, щось мені не віриться, Гемпельчику, – зауважив Себіш, багатозначно підморгнувши, – що він взагалі ще покажеться тут у «Золотому якорі». У мене відносно цього тонкий нюх, так, так…

Страх пройняв Каспара, коли він це почув.

– Що, він уже поїхав в Америку? – вигукнув хлопець.

Настрій Гемпеля теж змінився.

– Що? – запитав він глухо лотерейного писаря.

– Ну, та це ж ясно, що він тут був востаннє. «Золотий якір» вже більше не підходить для нього. Хтозна, а може, кухарчук теж до деякої міри має рацію, і пан капітан перебуває вже на шляху до Америки. У всякому разі, ви, Гемпелю, сміло можете провести риску під тим, що він вам заборгував.

– Коли це правда, – закричав хазяїн «Золотого якоря», очі якого аж посоловіли від злості,– то щоб грім побив цього проклятого старого головоріза!

Пляшка випала з рук Каспара.

Гемпель заревів:

– Ще цього невистачало? Дурний, проклятий йолоп!

З червоним од люті обличчям він підступив до кухарчука. Каспар хотів було утекти від цього страховища, що звалось його хазяїном, але спіткнувся об черепок і впав на підлогу. При цьому задзвеніла сковорода, яку він засунув собі в штани. Підозрілий шум не пролетів повз вуха Гемпеля. Він міцно схопив кухарчука за вухо, з тріумфуючим виглядом витяг сковороду за держак з його штанів і почав дубасити Каспара за всіма правилами. Купш і Себіш стояли тут же, підбурювали хазяїна і нишком хихотіли, розважаючись цим видовищем. На щастя, хитрий кухарчук начебто заздалегідь умів усе передбачити; солома в куртці і штанях врятувала тепер його. Втомлений і захеканий, хазяїн «Золотого якоря» нарешті випустив хлопця.

Каспар, від якого не почули ані жалібних зойків, ані голосного плачу, обсмикнув свою курточку і, стиха насвистуючи, хоч у душі в нього все кипіло од ненависті, вийшов з кухні. Гемпель, Купш і Себіш глянули один на одного і похитали розчаровано й здивовано головами.