Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

– Але завчасно не радійте, мої любі, бо здобич призначена для пана майора. Хоч я ще дуже кволий, але обов’язок кличе мене, і офіцерський кухар Себіш добровільно виявив бажання знову приступити до служби. З смаженою куркою вас. – І він віддав солдатам честь.

– Ну, ми теж пішли б добровільно, коли б нам вдалося потрапити у списки виснажених, як ви гадаєте, хлопці? – пожартував один з солдатів. – Старий, ти, мабуть, добряче хильнув, а то б не зробив цього.

Себіш примусив себе випростатися.

– Я дуже добре знаю, що роблю, мій любий. Ніхто ще ніколи не зміг мене споїти. І сам я ніколи не напивався до нестями, зрозуміло? А зараз усі – марш звідси! Ви вже знайшли цей будинок Кука?

– Краще ми спитаємо.

Саме в цей час на вулиці з’явився колоніст, обв’язаний робочим фартухом.

– Просимо до нас, земляки! – радісно привітав він солдатів: – That’s Mister Cook’s house. – Він показав на будинок, з якого саме вийшов. Це була низька, але велична кам’яна будова з галереєю колон, обсаджена старими кленами.

– Ти що, німець, – бовкнув один із солдатів.

– Yes, Folks tschantsch. How is the Bolliitiсk, земляче[25]25
  – Так. Люди міняються. Як там справи з політикою? (англ.).


[Закрыть].

– Як, що? Так-так, а чого ви не розмовляєте німецькою мовою, щоб ми вас могли краще розуміти?

– Oh, еі bin so juhs tu Engiisch, ei no schpiek motsch Deutsch[26]26
  – О, я так звик до англійської мови і тепер майже не можу розмовляти по-німецькому (англ.).


[Закрыть]. – Чоловік із зусиллям підшукував німецькі слова, і в його очах з’явився напружений вираз.

– Пробачте на слові, пане земляче. Чи не могли б ви нам дати чогось попоїсти? Ми страшенно голодні.

Солдати усміхнулись.

– Ти краще спитай хазяїна, – ухильно відповів чоловік, – я нічого не можу сказати.

Важко тупаючи, вони зайшли слідом за ним у будинок, пройшли через гарно обставлений великий вестибюль в одну з прилеглих кімнат, де їм звелено було зачекати.

Кілька хвилин вони, боязко озираючись, стояли в затишно мебльованій кімнаті; таку розкіш вони рідко, а то, може, й взагалі ніколи не бачили. Нарешті вони все ж наважились ближче розглянути речі в приміщенні. Тут були плетені килими, невеличкий спінет і камін з красивим латунним оздобленням. Три крісла-качалки з вишневого дерева, що стояли навколо каміна, були зараз же випробувані. Поки одні гойдалися, другі переходили від однієї речі до іншої, обмацували обклеєні гарними шпалерами стіни, картини і меблі. Потім один із солдатів зняв мушкет і олов’яну порохівничку, які висіли над каміном, щоб розглядіти їх ближче. Другий розважався срібною запальничкою для свічок, що стояла на тонконогому столі. Третій відправив у свою кишеню порцелянову табакерку, а один з його компаньйонів нібито для спроби встромив між зуби оздоблену сріблом люльку, що стояла па поличці поряд з багатьма гіпсовими люльками. Пожадливість прокинулась і в Себіша; щось сердито буркочучи, він зняв з каміна картину в різьбленій срібній рамі, бо ж йому, мовляв, була потрібна рама для портрета його дочки Берти. Деякі хоч ще й вагалися самі красти, проте підбадьорююче поглядали на інших. В усіх прокинулась жадоба до нежданої здобичі, до талярів, що несподівано посипалися в порожні кишені. Тепер вони вже дивились на себе як на завойовників у ворожій країні. Адже ж хіба їм не обіцяли особисте щастя, навіть багатство, якщо вони відправляться в Америку?

– Себіш, Себіш! – сказав нерішуче Каспар.

Старий стояв, притулившись до вікна, що виходило в сад; він нічого не відповів. На дворі, в старій розбитій колясці, сиділо кілька гомінливих солдатів і пили пиво. Троє-четверо видряпались на плодові дерева і з силою трусили обліплені фруктами важкі гілки, що звисали у вологому повітрі. Цілі гілки і зелені фрукти падали на землю. Мордатий єфрейтор намагався видресирувати італійську левретку; голосно вигукуючи, він бігав по саду, не звертаючи уваги на клумби, і шпурляв яблука, які собака повинен був йому приносити. Себіш зробив судорожний рух, подібний до ковтка. Йому хотілося пити. Що це за гессенські солдати, – роздумував він, – звідки у них пиво? Вони, певно, не належать до його корпусу; на жаль, його очі були занадто слабкими, щоб розібрати номери їхнього полку на погонах.

– Себіш, – сказав Каспар ще раз, – Себіш, адже ж ми не маємо права що-небудь тут брати. Про це ж і майор нам казав.

Старий не обертався.

– Інші роблять так само. Запам’ятай собі ось що, хлопче: недаремно кажуть, що стіни ходором ходять, коли гессенець приходить у чужий дім. Так було і в Семирічну війну, і в усі попередні війни, і так буде в усі майбутні.

Раптом Себіш змовк і, принюхуючись, втягнув в себе повітря:

– Тут щось вариться, ти чуєш?

– Сравді, пахне кухнею.

– Гм. Начебто ковбасами і смаженою свининою. Хлопче, хлопче, тут, напевно, зарізали свиню або мене не зовуть більше Себішем. Тут, може, і нам дешо перепаде, як тобі здається?

– Тс-с, тут є американець! – Каспар смикнув старого, що стояв спиною до дверей кімнати.

– Американець? – буркнув Себіш, – Нехай він зараз же несе сюди Всяку їжу! Бо у мене аж голова обертом іде, що я поставлю на стіл панові майору, крім курки?

Велетенський чоловік, якого Каспар бачив перед цим на березі, мабуть, уже довгий час прислухався до їхньої розмови. Солдати, присоромлені благородною поведінкою цього чоловіка, мовчки дивились на його червоне понуре обличчя.

– Але ж, панове! Панове! – почав він чисто по-німецьки. – Бога ради! Люди полковника Ралля навмисне псують мені фрукти в садку, а ви ше й в будинку поперекидали все догори ногами. Справжнісіньке варварство! Я поскаржусь в комендатуру! – Американець звернувся до Себіша, який уважно розглядав його зелений сурдут: – Зрештою, звідки ти взяв, що я можу дістати щось їстівне? Милостивий боже, нещодавно було покарано бунтівників, а тепер хочуть покарати і своїх людей!

Себіш промовив:

– Скажіть-но, земляче, хіба можливо, щоб ви були бунтівником? – він пророчмо підняв вказівний палець і звернувся до солдатів та незнайомого: – Якшо я не помиляюсь, цей пан відданий королю?.. Чи ви, бува, не пан Кук?

– Я дуже радий, що ти вважаєш мене за вірнопідданого, – почулася са-мовпсипена відповідь. – І я ціную те, що нарешті зі мною не обходяться, як з ворогом. Милостивий боже, ось уже скільки місяців ми живемо тут у вічній тривозі! Незнайомець розмовляв тільки з Себішем, який, як старшина, здавалось, мав найбільший авторитет. – Так, моє ім’я Кук чи вірніше Кох, як багато років тому я називався у Франкфурті.

– Невже це правда? – Себіш почервонів од задоволення. – Ану, вгадайте, яка різниця між вами і мною? У Франкфурті ви тільки називалися Кох, а я був ним насправді[27]27
  Кох – кухар (нім.).


[Закрыть]. Молодим хлопцем, десь в році тридцять шостому. У «Червоному бику», біля ратуші. – Себіш гордо засміявся і додав: – Пізніше я був головним кухарем у його превосходительства генерал-майора фон Кальтенлебена. І штабним кухарем в сілезькій кампанії. А тепер я кухар майора Еммеріха. – Несподівано Себіш помітив, що у нього з кишені виглядає срібна рамка; він прикрив її правою ревматичною рукою і вів далі простодушним тоном – Якби ми відразу знали, з ким маємо справу! Хлопці, зараз же поверніть усі речі та забирайтеся геть, бо інакше матимете справу з паном фельдфебелем! Тут не свинюшник і не казарма! Пане Кук, це щастя називати власним такий чудовий будинок. Він з успіхом міг би стояти в Касселі, та що казати? Він набагато кращий! Справжній рай!

– Який там рай? – відмахнувся Кук. – Раєм можна називати будинки дворян, духовенства та офіцерів, до яких не ставлять на квартиру солдатів. Ох, нещастя завжди чатує біля дверей бідняка. І домівки – це пастки.

– Вашінгтон з величезною ненавистю ставиться до нас, вірнопідданих!

– Як? Хто це такий, про кого ви говорите?

– Вашінгтон. Джордж Вашінгтон. Ватажок бунтівників. Адже у нас тут громадянська війна! Для того, щоб ти знав, з ким маєш справу – ось, – Кук взяв папір, яким почав нервово розмахувати перед носом Себіша. – Не можна довіряти навіть сусідам. Це мені оці собачі сини прибили до дверей. І в Уайт Плейн, де я маю гарну ферму, вони також виступають проти мене. Приготуйся-но слухати! Тримаючи аркуш перед своїми короткозорими очима, він почав читати; – „It is desired"…[28]28
  Наказую (англ.).


[Закрыть] Кук, знаючи, що його не зрозуміють, пояснював далі по-німецьки: – Тут написано, то сини і дочки свободи – так справді називає себе ця наволоч нічого не повинні купувати у таких людей, як я, коли вони не хочуть навіки осоромити себе і своїх нащадків… Ти зрозумів? Вони хочуть зруйнувати мою крамницю, а мене поставити на коліна!

– Ах, ця заплутана зрадлива політика! – сказав Себіш співчутливо, – це тяжкі часи для такої благородної людини, як ви.

– І разом з тим ніщо не приносить мені більшого задоволення, ніж мати справу з бунтівниками, – пан Кук підкреслено замовк на мить, а тоді, посміхаючись, додав: – Я, власне, за професією столяр і… трунар.

Себіш і солдати розсміялися услід за паном Куком.

Американець задоволено поглядав то на одного, то на іншого. А тоді підійшов до вікна і відхилив завіску.

– Ідіть гляньте! Бачите там, коло червоного хліва наспіх зроблену шибеницю? Бунтівник, що висить на ній, хотів загітувати до дезертирства одного англійського гренадера, який жив у мене на горищі. Чи ж не зухвальство? Та англієць був дурний або просто відвертий і проговорився мені про свій намір. Я, звичайно, зараз же повідомив комендатуру, і гренадера й шпигуна схопили саме тоді, коли вони хотіли втекти. І уявіть собі: коли обшукали бунтівника, в його косі і за підкладкою капелюха знайшли відомості для генерала Вашінгтона! Шельмі, звичайно, влаштували короткий суд. Хочте вірте, хочте ні: перед повішенням собачий син мав нахабство назвати себе жертвою за свободу! – Пан Кук затягнув завіску і, зітхаючи, сказав: – Звичайно, я добра людина, але для мене було б радістю проїхатись у своїй колясці по самі осі в крові цієї бунтівної челяді. Ах, ви навіть не можете уявити, що тут діється. Ці бунтівники можуть лише все нищити і руйнувати, газети тільки й пишуть про це. Але всі їхні божевільні сподівання повинні, арешті, закінчитися цілковитою невдачею, запевняю вас у тому, панове. І це єдина сумна надія, яка лишається в мене. Бо коли переможуть бунтівники, то це буде не тільки відокремленням від Англії, але й постійним наростанням демократії, від якої хай нас бог боронить.

– Правда? Невже справи такі погані? – кисло запитав Себіш, потай думаючи про те, як би потягти дещо з льоху пана Кука. – Якщо я правильно розумію, ці хлопці хочуть мати те, що їм не належить. Звідки вони взялись? Хто б мав тоді що-небудь, якби всі мали все? Тоді навіть король був би бідною людиною, чорт забирай. – Коли Себіш нарешті замовк, з саду долинули сміх і крики. – Якщо ви мене послухаєте, пане Кук, – прошепотів він, – поговоріть з паном полковником про тих, що там внизу. Адже вони роблять вам шкоду! Хлопці обтрушують чудові яблука, наче вже осінь. Щоправда, мені завжди подобалось, як удома, в садку хазяїна «Золотого якоря», стиглі яблука падали прямо на столи. І при цьому бувало якесь яблуко помандрує до кишені гостя, хоч, може, це й не було вигідно Гемпелю…

Пан Кук почав втрачати терпіння.

– Але що ви хочете зараз робити? Я маю на увазі всіх цих солдатів.

– Наш пан фельдфебель вирядив їх сюди, щоб прибрати будинок. Але у вас все таке начищене, що можна з підлоги їсти, коли б щось було. – Себіш багатозначно посміхнувся. – Може, людей…

Він правильно розрахував. Згадка про їжу була явно неприємною для Кука.

– Відіслати! – закінчив він напіввладно, напівблагально.

Саме в цей час, на його жах, ще три солдати загуркотіли в дверях, тягнучи по дорогих килимах скриню майора Еммеріха; а за ними продибала заплакана стара дама. Незважаючи на нетерплячку господаря, вона, не кваплячись, почала розпаковувати міцно зав’язаний клуночок, вийняла звіяти два старі галстуки та поношену вечірню сукню, які передала йому для допомоги вірнопідданим біженцям. Коли Кук випровадив даму і повернувся до кімнати, то побачив, що солдати вже пішли геть.

Себіш заморгав очима:

– Я їх відправив, вони не повинні совати скрізь свого брудного носа, чи неправда? Тільки Каспара я залишив тут, тому що він повинен допомагати мені розпаковувати речі і готувати їжу Він був кухарчуком у «Золотому якорі» і чистив чоботи нашому найові майору, чорт забирай…

– Овва, якраз, – тихо закінчив фразу Каспар, спокійно витримавши глузливі погляди обох.

Враз пан Кук зустрівся з настороженим поглядом Себіша і занепокоївся. Офіцерський кухар, здається, щось замислив, розраховуючи, мабуть, на його послугу.

– Я вже подумав про яблука, – почав старий, – шкода, щоб вони пропали. Я можу зварити з них смачне желе.

– Не затрудняй себе, – намагався заперечити господар.

– Та не турбуйтесь! Я не хочу, щоб так марно пропадав мій куховарський хист, і готовий посвятити вас в його таємниці, – промовив Себіш. – Звичайно, для цього мені потрібні приправи.

Пан Кук здався.

– Йди швидше за мною! У мене небагато часу, я мушу їхати у важливих справах і давно вже мав вибратись з дому.

– Розпаковуй скриню! – біля дверей крикнув хлопцеві Себіш з виглядом переможця.

З важким серцем взявся Каспар за роботу. Чи багато тут таких, які зрадили справу свого народу, як цей пан Кук?

І вони ще пишаються тим, що відправляють американських патріотів на шибениці? Чи молода держава витримає таке випробування? Невже прихильники короля святкуватимуть кінець кінцем свій тріумф? Малодушність і смертельний жах охопили Каспара. Це був жах не тільки за себе І своїх товаришів, але й за перемогу правди в усьому світі, за перемогу свободи.

Він почув чиїсь кроки і боязко глянув на скриню.

Повернувся Себіш, сяючий, навантажений пляшками, ковбасами та всілякими ласощами. За ним ступав заклопотаний пан Кук, розповідаючи офіцерському кухареві історію про те, як тридцять років тому багатий, але легковажний дядько взяв його до себе, а сам згодом помер від апоплексії. Вся спадщина його, після сплати значних боргів, складалася Із старої негритянки Флори вартістю в тридцять три фунти, одного надтріснутого пуншового келиха, семи штучних кіс і трьох томів Таціта.

– Тоді я мусив працювати так, що в мене аж шкіра тріщала, і все це за мізерну платню. Так, земляче, даремно існує смерть, ти, як старий вояка, мусиш це розуміти. Я не можу заспокоювати себе тим, що ваш майор заплатить по рахунку, а мушу вимагати гроші готівкою саме зараз..

Себіш обережно поставив всі пляшки на крісло-качалку і поряд поклав продукти. Тепер у нього був зовсім стомлений вигляд, і він простогнав:

– Поговоримо про це пізніше. Я себе погано почуваю, мій пане. Цинга… – Він закотив очі і опустився на добірні закуски, як квочка на яйця. Ще одне зітхання вихопилося з його рота, і він повалився на всі чотири. Вірніше, тільки на три, бо права його рука лежала на срібній рамці, що виглядала з кишені сурдута.

Даремно намагався пан Кук вивести хитрого кухаря з його удаваної непритомності; даремно намагався він хоч трохи посунути старого вбік; щоб принаймні забрати пляшки з дорогим вином. Сутула постать Себіша, його роздуте від пива черево, здавалось, важили вдвічі чи втричі більше, ніж у мерця. Він не поворухнувся навіть тоді, коли пан Кук облив його подою, і, нарешті, голосно кленучи, вийшов з дому в супроводі свого слуги-німця.

Минуло чимало часу, поки Себіш вирішив, що вже доцільно прокинутись від скам’янілості. По-молодецькому він відкупорив одну з пляшок і з насолодою почав пити.

– Отакий скнара! – хрипів він між ковтками, жадібно облизуючи краплинки з вусів, – отакий клятий скнара! Війна, пане земляче, так, так! – Себіш підійшов, хитаючись, до Каспара і запропонував йому випити. Горілчаний подих Себіша ударив хлопцеві в обличчя, але він подолав огиду і взяв пляшку. У Каспара було важко на душі, і він хотів знайти у цьому полегкість, сподіваючись, що один ковток не пошкодить йому. Але міцний напій вплинув на хлопця, ноги його затремтіли. Як уві сні пішов він за Себішем до кухні, розпалив у печі вогонь, наповнив водою великий казан, який знайшов серед кухонного начиння. Тим часом Себіш заклопотано метушився по кухні. Обскуб курку, дві гладкі великі качки і нарешті приніс засмажене з солодкою картоплею порося, яке він роздобув по сусідству в одному з негритянських будинків. Потім чистив яблука, мив салат, підсмажував борошно, охолоджував вина.

Коли пройшло сп’яніння і Каспар міг знову ясно думати, він відчув у кухні такий запах, як на весіллі. Зайшов майор Еммеріх, з червоними щоками і ще червонішим носом, і задоволено нахилився над плитою.

– Браво, за це хвалю! Себіш, ти диявол! Як же це ти так скоро видужав?

– Пане майор, осмілюсь доповісти, якщо обов’язок кличе, навіть смертельно хворий солдат може підвестися на ноги! Їжа зараз буде готова! У нас є навіть вино.

– Себіш, ти геній! – Еммеріх весело засміявся. – Що ти скажеш на це? Наш батальйон за моїм бажанням перевели. Ми належимо тепер до полку полковника Ралля, відомого гессенського лева, мого давнього бойового товариша. Сто чортів, ну й харчі у цих англійців! Нічого, крім жалюгідної баранини та овочів, зварених у солоній воді. І все таке несмачне, як трава. – Сказавши це, він розстебнув жилет на своєму гладкому животі: – Ех, вдома – це вдома! Себіш, стара трактирна мухо, я такий радий, що можна буде добре попоїсти. Пан полковник ще в штаб-квартирі, але скоро, мабуть, прийде сюди. Він уміє оцінити добру страву. Поки він прийде, я хочу прийняти ванну Чи є в тебе гаряча вода? А спину ти мені помиєш?

– До ваших послуг, пане майор! Все це ми зараз улаштуємо. – Себіш притягнув дерев’яний цебер, поставив його посеред кухні і дав розпорядження Каспару, як повертати качок і поливати їх підливою. Обпікши собі пальці об гарячий казан, він скрикнув і кинувся готувати ванну.

Еммеріх стояв уже голий, робив часті присідання і задоволено посвистував, барабанячи по підлозі пальцями ніг, рогові зелені нігті на яких були схожі на дзьоби. Потім він скочив у цебер і, хлюпаючись, захурчав, коли Себіш вилив на нього кілька відер теплої води і почав намилювати спину та масувати за його бажанням між лопатками, де протягом останнього часу він часто відчував біль.

– О-ох, як добре, я почуваю себе, наче новонароджений!

Еммеріх незабаром одягнувся і поставив перед Себішем ногу; той, ставши перед майором на коліна, натягнув йому чоботи.

– Можеш мені робити це щодня, Себіш. Ти, здається, дійсно майстер на всі руки. Цей Шмельцле стільки хворіє, що аж набридло. Може, ти мене ще й поголиш?

Себіш був готовий зробити і цю послугу. І оскільки начальник був у такому хорошому настрої, то він запитав, чи не може одержати належну йому платню. Еммеріх великодушно подарував йому один таляр і запевнив, що й надалі платитиме так само.

– А якщо пан майор знову стане банкротом? Англійський солдат одержує більше, між я! Мені також треба іноді кілька крейцерів, – канючив старий і хотів було вже виголосити пишномовну тираду, але поява полковника Ралля примусила його замовчати.

Еммеріх виструнчився так, що, незважаючи на гладке тіло, яке розпирало формений сурдут, він здавався затягнутим з голови до ніг у цупкий корсет.

Каспар і Себіш також стали струнко, але ніхто не звертав на них уваги.

– Ось і ми, нарешті, насилу вирвались, – сказав "гессенський лев» Еммеріхові замість привітання. – Мій ад'ютант, капітан фон Барделебен, з хвилини на хвилину також має бути тут. Ви побачите, він дуже приємний хлопець. Він був із своїм гарнізоном у Гофгайзмарі, а тепер, звісно, безмежно щасливий, що вибрався з того смертельно нудного гнізда і може брати участь у нашому поході. Він досить пристойний, але йому бракує військового лоску. А ось і він!

Гарній молодий чоловік, який скидався у своїй капітанській формі на дитину, що грається в солдати, клацнув перед Еммеріхом підборами; у нього були великі сірі очі і ледь-ледь помітні вуса. За ним вскочила левретка, яка перед тім бігала у садку, і, гавкаючи, кинулась на Ралля. Полковник насилу відштовхнув од себе невгамовну тварину.

Три офіцери влаштувались у невеликому алькові і почали їсти суп, що його приніс їм Каспар.

– У «Троянді і вінку» всі були п’яні! – сказав Ралль. – І все-таки було неприємно, Еммеріх. Не знаю чому, але, незважаючи на бенкет, – і це вже триває вісім днів я не можу позбутися почуття того, що англійці вважають себе нашими хазяями і годувальниками. Яке наше враження?

– Я гадаю, то їм не до душі наша послужливість, – втрутився в розмову молодий капітан, скориставшись мовчанкою Еммеріха. Наші поклони їм, звісно, не подобаються. Вони не розуміють, що таке муштра.

Еммеріх, який похмуро дивився кудись у простір, промовив:

– Годі англійці не розуміють, що від нього належить успіх війни. Муштра і дисципліна на цьому побудована вся військова сила.

Ралль сумно глянув глибоко посадженими очима па ад’ютанта, а потім на Еммеріха.

– Мабуть, мало які загони будуть переведені на окремі позиції. Англійці ніколи не дадуть нам змогу виступити самостійно, а навпаки – нас завжди посилатимуть для підсилення окремих англійських корпусів. Сер Гоу дав сьогодні знову вказівку, щоб ми, гессенці, марширували у відкритих рядах на відстані вісімнадцяти дюймів, зовсім на англійський лад! Генерал-лейтенант фон Гайстер був у великому замішанні, бо не хотів одразу ж вступати в суперечку з ним. Сер Гоу запевняє, що тільки так треба муштрувати загони. Наш замкнений стрій начебто небезпечний при підступних військових діях бунтівників. Господи, і все це хвилювання через якусь там жменю непокірних крамарів і селян.

– Жах! Вони ще спокійно на все це дивляться, сподіваються на мирну угоду, – поскаржився молодий капітан. – Моя сусідка по столу розповідала мені, що бунтівники протягом довгого часу проводили свої військові вправи перед самим носом британських гарнізонів. Вона сама читала один примірник з маніфестом незалежності, в якому бунтівники говорять про невід'ємність своїх прав.

– Права? Для їх величності черні! Ще й прав захотіли! – процідив Еммеріх крізь зуби.

– Скільки ще триматимуть в одній руці маслинову гілку, а в другій меч? Війна ж неминуча. І якщо передчуття не обдурює мене, вона триватиме довго. Бо інакше чому ж пан фон Шліффен уклав з англійцями договір про подвійну субсидію? Як я вже вам розповідав, я був присутній під час переговорів і мав змогу добре придивитись до старого лиса. Якби це залежало від мене, ми почали б битву зараз же.

– Сер Гоу має, здається, інші наміри, – запально сказав молодий капітан. – Кажуть, що він нічого не робить, тільки розважається. Молода дама знає дещо про нього.

Еммеріх, який, збираючись взятись до печені, скинув сурдут і закачав рукава, перебив пана фон Барделебена.

– Пане капітан, саме через останнє сер здається мені навіть симпатичним.

Полковник вибачливо і розуміюче засміявся.

– Ви й досі дотримуєтесь звички витрачати місячну платню за перші десять днів? – він поляскав Еммеріха по спині. – Я ще досить добре пам’ятаю, як ми набридли скарбникові під Орлоффом своїми рахунками і листовними пануваннями, мій дорогий! Ах, і все-таки це були гарні часи! Ми тоді досить часто з'їдали наше теля що до його народження… Це порося мені подобається! Де ви його взяли в такій метушні, Еммеріх?

Майор з гордістю вдарив себе в груди.

– Якщо я запрошую на вечерю свого давнього бойового товариша, то страви мусять бути смачними.

Усі захопилися печенею.

– Яка гидота! Солодка картопля! – буркнув Еммеріх і з відразою поклав на тарілку шматок, який уже тримав у роті.

Ралль розуміюче засміявся.

– Солодка картопля – це ще нічого! От познайомились би ви з отруйним плющем, як полковник фон Хердеген. В перші ж дні, коли ми прибули сюди, він, нічого не підозріваючи, пішов гуляти в ліс і доторкнувся до лукавої виткої рослини, яка викликає огидну коросту… Трапляються в цій місцевості ще й гадюки. які нібито й не отруйні, але надзвичайно огидні на вигляд. Ах, немає нічого кращого за Німеччину! Тут, у цій країні, сонце ніколи не заглядає в ліс, в якому немає ні птахів, ні дичини, ні доріг. А люди тут думають лише про гроші та користь. Ого!.. Що подають! – він поклав з обох боків тарілки кулаки, затиснувши в них ніж і виделку.

Себіш, радісно схвильований, наблизився з важким блюдом, на якому лежали дві гарно засмажені качки. Поставивши блюдо на стіл, він ще якусь мить стояв біля офіцерів, захоплено стежачи за їх радісними обличчями.

– Чудова німецька печеня! – задоволено промовив полковник Ралль.

– Звідси могли б відрізати скибку і пани червоносурдутники. Чи краще ні. Тепер, пане майор, вже більше не може пути загадкою, чому ви такий квітучий. Щодня так набивати своє черево?!

– Це витвір мого слуги і кухаря, – сказав Еммеріх і показав на Себіша, що, наче блюзнір, улесливо посміхався. – Хороший кухар – це хороший лікар.

Полковпик задоволено кивнув.

Кажуть, що скарбник одержав настанову не видавати нам більше ніяких авансів на утримання. Якщо це правда, заженуть нас на слизьке! Але у мене є ідея! Оскільки тут все таке дороге, було б практично заощаджувати нам разом зайві кошти. Як ви гадаєте, Еммеріх, і ви, фон Барделебен?

На Себіша, який саме відкупорював вино, це справило таке враження, що він швиденько поставив пляшку на стіл. До чого це полковник веде? Замість одного ненажери йому доведеться годувати зразу трьох, і все це безкоштовно? Тремтячими руками провів він по вусах і роздратовано подивився то на одного, то па другого.

Еммеріх мовчав і в задумі жував свій вус.

– От якби з таким господарством та щось вийшло… – докинув слівце нарешті фон Барделебен, – я зовсім про це не подумав. Це було б чудесно.

Ралль відкинув всякі вагання.

– А чому б і не вийшло? – запитав він, шукаючи на блюді гарний шматок печені. – Ми повинні тільки захотіти… Гм, але це смачно, це мені подобається! Мій служник не зробить такого. 1 підлива ж смачна!

В цей час пролунало кілька пострілів.

– Що це? – Еммеріх збентежено поставив свою склянку на стіл. – Себіш, глянь-но…

Себіш тремтів від страху, але цікавість його була більша за інші почуття. Він уже прочинив вікно і визирнув надвір.

– Ой-ой, там тягнуть когось ногами наперед!

– Знову, – пробурмотів Ралль розлючено,

Каспару було доручено негайно ж довідатись, що сталося. За ним вискочив і Себіш.

Офіцери прислухалися до їх кроків. Потім мовчки поглянули один одному в злякані обличчя.

– Пане полковнику, – зрештою наважився промовити молодий Барделебен, – чи не краще було б нам зняти золоті відзнаки з нашої форми? Полковник фон Міннігероде також казав…

– Пане капітан, що ви собі думаєте?.. – накинувся па нього Ралль. – Де це бачено, щоб гессенський офіцер знімав золоті відзнаки зі страху перед бунтівною наволоччю? Hi-і, цього не буде!

– Я такої ж думки, – промовив Еммеріх, – за ваше здоров’я, пане полковник!

Але Еммеріху не довелося випити, в кімнату вскочив Каспар і сповістив надто вже радісним голосом:

– Вони підстрелили англійського майора!

Зразу ж за ним з’явився і Себіш; раптове задоволення і болісне співчуття відбивались на його вусатому обличчі.

– Не тільки майора, – доповнив він Каспара, – тяжко поранені один корнет і гессенський лейтенант. Снайпери впізнали їх по галунах і підстрелили на неймовірно далекій відстані. Вони стріляють з довгих, тонких, оббитих бляхою рушниць, якими користуються в цих лісах мисливці і трапери,

Ралль рвучко звівся на ноги і схвильовано заходив з кутка в куток.

– Ця підступна, полохлива зграя! Із засідки стріляєте, кляті собаки! Чекайте-но, наблизимось ми до вас з багнетами! Шкода куль! – Він враз зупинився перед Каспаром і наказав: – Вікна зачинити! Спустити штори! Затемнити світло! А ти, – полковник подав знак Себішу наблизитись, – ти негайно зніми з наших форм золоті відзнаки і галуни! Пане капітан, запам’ятайте до завтрашнього ранку треба дістати у начальника арсеналу вовняні відзнаки, які носять рядові солдати. Було б справді божевіллям, щоб тільки через це злочинці розпізнавали офіцерів і могли б легко цілитись у них.

Себіш. поклавши сурдути на коліна, із злорадною втіхою відпорював кухонним ножем галуни і бурчав собі під ніс:

– Хто знає, може не був і не бунтівник. Є багато непокірних солдатів і серед нас, гессенців. Матінко, чого тільки не можна почути від цих лобурів.

Я прошу пробачення, але панів офіцерів вони називають просто ненажерами!

Еммеріх був не менше збентежений.

– Так, – сказав він Раллю, – це правда, вони непокірні. В інтересах короля, пане полковник, я хочу пообіцяти солдатам свіже м’ясо і хліб, щоб ліквідувати всілякі неприємності і викликати в них хороший настрій під час виконання своїх обов’язків. Якщо не годують кота, то доводиться годувати мишей.

Полковник здригнувся, як від несподіваного пострілу.

– Ви знаєте, Еммеріх, так само добре, як і я, що розсудливі і рішучі офіцери можуть і без цих обіцянок закликати неслухняні загони до виконання своїх обов’язків. А в разі непокори – знести дюжині головних заколотників голови або проколоти їх багнетами! Господи! Я б краще згодився, щоб полк втратив триста чоловік, ніж дисципліну. – Не відходячи від Еммеріха, він з люттю додав: – Солдат повинен боятися офіцера більше, ніж ворога, пане майор. Хіба ви не знаєте цього?

Слухаючи Ралля і боячись нових вибухів гніву, Еммеріх зажурено мовчав.

Тим часом Себіш, зрізавши галуни, допоміг полковникові одягти сурдут.

– Так, так, пане майор, – співчутливо зауважив він Еммеріхові, оббираючи з його рукава нитки, – те саме я завжди кажу Купшу: фельдфебелі мусять діяти рішуче, а не потурати солдатам. Ці хлопці, як тараня: чим більше їх б’єш, тим більше вони м’якшають.

– Годі! Було б краще, якби ти лишився за кухлем пива у Касселі, – крикнув Еммеріх. – Замовкни ти нарешті з своїми дурницями і турбуйся краще про свою службу. Йди вже собі разом з Каспаром!

Коли Себіш і Каспар вийшли з будинку, надворі було вже зовсім темно. Холодний вітер з дощем був їм в обличчя. Вони не зустріли жодної живої душі. Рідкі, поодинокі будинки містечка з зачиненими вікнами, були схожі на чорні блоки.

Нічого, крім навальних ударів хвиль, хлюпання дощу, шуму листя, не можна було розібрати в темряві, хоч Себіш насторожував вуха і напружував очі. Загавкали сторожові собаки, коли Себіш і Каспар наблизились до табору. Через кілька ротних вуличок, що виникли тут, вони пройшли повз вартового до місця, на якому стояв їх намет. Навколо невеличкого вогнища розташувалась група солдатів. Загорнуті в промоклі ковдри, вони лежали, притиснувшись один до одного, на вогкій землі.

– Ге, Себіш, може ти нам приніс щось випити? – почувся сонний голос.

– Де там, хіба ж я можу це зробити, чорт забирай, – пробурмотів Себіш. – Адже нічого не належить мені!.. Але, хлопці, ми були в такому будинку, де є що взяти! Боже, меблі, посуд, полотно! І хазяїн його всього-на-всього столяр! У Гессені навіть помісний дворянин не живе так затишно у своєму замку. А чи знаєте ви, що американці платять зовсім малі податки? Я довідався про це із записів у господарській книзі, коли шукав запальничку і кремінь. І просто диву даєшся. Та й справді, треба себе запитати: чого ці люди бунтують?