Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

– Я ні на що не скаржусь, друже, почуваю себе добре, – попередила його стара.

Лікар задоволено закліпав очима.

– Для вас, пані, у мене є еліксир, що перетворює старого в молодого.

– Ні, дякую вам за це. Я б не хотіла ще раз починати заново життя. А от як ви дивитесь на те, щоб підкріпити свій шлунок?

Мета вже збігала за пляшкою горілки і тепер простягала її лікареві з ввічливим реверансом.

Шмельцле жадібно почав пити.

– Оце вам, мадмуазель, – сказав він згодом і дістав з ранця подарунок. – Препарат краси, хоч він вам поки що зовсім не потрібний. Збережіть це напізніше. – Він задоволено розсміявся, бо дівчина почервоніла. – В маленьких баночках часто бувають найкращі мазі.

– Нам уже пора їхати далі, чи не так, тітуню? – сказала гарненька небога старій, яка вже сиділа на козлах.

У Каспара від розчарування видовжилось обличчя.

– Бувайте здорові до Цігенгайна, – крикнула маркітантка Катрін та її юна родичка до рекрутів, що зібралися навколо. Підвода рушила в дорогу.

Каспар стояв на віддалі кількох кроків від своїх друзів і захоплено махав Меті, що дивилася на нього.

Загін знову рушив у путь. Каспар так влаштувався, що став сусідом Шмельцле. У медика язик повертався, ніби намащений маслом. Коли йому вірити, то він знав Америку, як свої п’ять пальці». Він захоплювався безмежними перспективами Нового світу. Кожному з рекрутів старий малював блискуче майбутнє. Зеекатц нібито буде за океаном скуповувати в індійців чудові хутра і оброблячи їх. Анзельм одружиться з вродливою спадкоємицею і відкриє університет в Нью-Йорку. Каспара він посилав в експедицію на дикий Захід, у прерії, де водяться бізони і течуть золотоносні ріки. Дібольд Шульман уже не буде більше за океаном батраком; він одержить землю для поселення і заснує велику ферму сотнею негрів-рабів.

– Ні, – заперечив запально Дібольд. – Ні, ні, мене самого надто мучили, щоб я ще захотів мати рабів.

Тут втрутився Себіш:

– Тільки не хвилюйся, одноокий, тоді я візьму ферму і плантацію, коли ти не хочеш.

– Ти як кухар повинен спочатку перетворити солону воду ріки Гудзон на солодку, – вирішив однак Шмельцле. – Чи матимеш ти право ще щось інше робити, ми побачимо пізніше.

– Перетворити солону воду річки на Солодку, – перекривив Себіш медика. Він був ображений і зробив плаксиве обличчя. – Ти кажеш так, бо не хочеш, щоб я мав ферму і власних рабів-негрів.

– Хто ж каже, що тобі не бажають їх мати, – втрутився Рюбенкеніг. – Звичайно, ти житимеш на фермі. Ми тобі від щирого серця зичимо її мати. Ти будеш там кухарем для сотні рабів-негрів.

Розлігся такий оглушливий регіт, що Купш прожогом підлетів до рекрутів. Себіш, не шкодуючи слів, постарався обмовити Дібольда і Шмельцле. Фельдфебель закричав:

Якщо ви зараз же не заспокоїтесь, хлопці, я вас всіх так відлупцюю, що вам ворота фортеці здадуться ліверною ковбасою!

Вони й справді не помітили, що фортеця вже була недалеко від них… Побачивши її, всі одразу принишкли.

– От ми і в духовці,– зітхнув Дібольд.

Фортеця Цігенгайн була відома в усьому краю під назвою «духовки», тому що вона мала лише один вхід. Кожен рекрут» кинувши погляд на страшні кам'яні мури, за якими повинна була бути остаточно похована їхня свобода, поринув у свої власні сумні думки. З ваганням проходили вони через важкі ворота, по обидва боки яких стояла варта; як тільки всі зайшли, ворота відразу ж зачинились. «Духовка» поглинула їх. Дерева, поля, пташки залишились по той бік воріт. Кам’яні каземати, постові будки, учбові плаци, цейхгаузи, гармати, древка знамен, – більше нічого не можна було побачити. Навіть небо здавалось замкненим у чотирикутник сірих мурів. Великий страх пройняв їх, страх, який ще більше посилився, коли раптом почувся верескливий голос, що, здавалося, доносився з камери самотнього ув’язнення.

– Увага! Ш-ш-шн-куйсь! – скомандував фельдфебель Купш.

Його голос раптом прозвучав так, ніби він тільки й створений був для того, щоб командувати; криві ноги фельдфебеля, не згинаючись, немов ніжки циркуля, підлітали до самого кінчика його носа. Прискореним кроком він повів загін рекрутів через двір до однієї з ротних казарм. В обличчя завербованим ударило затхле повітря, страшенний гамір і крики. Купш увіпхнув рекрутів всередину, а сам повернувся кругом і пішов, залишивши їх напризволяще.

Рюбенкеніг, а за ним й інші нерішуче протиснулись на середину кімнати, яка кишіла зовсім незнайомими людьми.

– Ей, прелатське черево! – крикнув хтось до нього.

Рюбенкеніг швидко пристосувався до нового становища. Його чималий червоний ніс виблискував на веселому обличчі.

– Ти маєш рацію, я досить-таки кругленький. Іграшка долі!

– Тобі не до лиця бути рекрутом! Тобі б більше пасувало їздити в колясці! – почулося з солом’яної постелі на брудній підлозі.

Здоровенний хлопчина з рябим обличчям, потягаючись, підвівся з соломи і недбалою ходою підійшов до новоприбулих.

– Наш звіринець усе збільшується, – сказав вія, кидаючи оцінюючий погляд то на одного, то на другого рекрута.

– Хлопці, ану уважно погляньте на товстуна. Я вважаю, що це вдалий приклад, який доводить нам здатність розтягнення людьської шкіри! Дивись, серед них є і старий скелет з паличкою! І одноокий є також тут! – Кожне слово хлопця, який був приблизно такого ж віку, як Анзельм, зустрічалось сміхом і реготом. – Мабуть, більшість з вас принесе невелику користь на службі у короля, мої дорогі! Але не падайте духом! Також і серед нас є чудові екземпляри! Віланд Кніхтель, ану лиш покажись новим товаришам по кімнаті!

З своєї постелі неохоче піднявся надзвичайно потворний чоловік; безглуздо вирячивши очі, він притулився до голої стіни, з якої вже давно стерлася всяка фарба.

– Ось ви бачите перед собою зловісного ворона, який був настільки нерозсудливим, що відмовився від безтурботного життя в монастирі. Свободи захотів він. Проте він не вмів жити по грошах. І хоч він позбувся наказів монастирського ігумена, зате тепер змушений коритися наказам нашого унтер-офіцера. – Рябий і його товариші зловтішно загорланили. – Так, у Кніхтеля не дуже багато розуму, і красою, звичайно, він теж не може похвастати! Ви лиш погляньте на його постать! Тоненькі ноги, справжні барабанні палички! Ніс приплюснутий, немов гусяча лапа! Кніхтель, можеш щезнути!

Грубий регіт наповнив приміщення. Фріц Кляйнпауль був у чудовому настрої; він витяг з своєї кишені камінець і шпурнув ним в об’єкт загального знущання. Монах-утікач, здавалося, був хворий, і ставився до всього з якоюсь незрозумілою байдужістю. Його кістляве тіло повалилося на солому і заховалося під ганчір’ям.

Також і Себіша це все надзвичайно розважало. Він підійшов до рябого, поплескав його по плечу і запропонував з свого кисета табаки. Рябий узяв пучку табаки, понюхав і висякався в руку. Потім він у найкращому настрої оголосив:

– Тепер погляньте на маестро Кутца! – Він показав на старого, горбатого чоловіка, з поритим носом, що боязко відвернув своє обличчя. – Кутц може так уміло намалювати хліб, що на нього гавкатимуть голодні вуличні дворняжки. Але він малює не тільки хліб, він уміє також і гроші малювати, чи неправда, Кутц? Проте його не спіймали б, якби він сам не попався на гарячому в Кассельській князівській церкві під час крадіжки золотої бахроми. Це справжнісіньке чудо, що він тут серед нас. Вони вже хотіли його обвінчати з дочкою канатника, на шибениці, зрозуміло. Ну й кінець кінцем він відбувся трьома відрубаними пальцями…

Анзельма нудило від смороду, убозтва і бруду в ротній казармі, але ще більшу огиду в ньому викликав жалюгідний стан багатьох нещасних істот, їх цілковитий занепад і здичавіння.

– Досить! – обірвав він на слові рябого здоровила. – Це підло знущатися над нещасними і слабими, замість того, щоб їм допомогти. Може, нужда примусила Кутца красти! Таких злодіїв вішають або кидають у фортеці, а злодії суспільства ходять в золоті і пурпурі. Ви так само добре про це знаєте, як і я! Хіба нас усіх не вкрали?

Рябий зухвало засміявся, потім, сильно штовхаючись, почав продиратись через натовп рекрутів.

– Так ти що, хочеш нас учити? Мабуть, думаєш, що ти кращий за нас?

– Аякже, – вигукнув Себіш в’їдливо, – він же називає.себе студентом філософії і хтозна-чим!

– Філософ, ага, – закричав рябий, – звичайно, адже погляньте на його білі ручки, які ще ніколи ні до чого не брались. Від нього всього тхне гасом. Боже мій, як він перелякався!

Анзельм, здавалось, роздумував, що йому робити; його очі закліпали, коли він зустрівся з поглядом рябого, а руки почали тремтіти. Каспар, Дібольд, Зеекатц і Рюбенкеніг поспішили на виручку студента, а також і Шмельцле прийшов йому на поміч.

– Тільки не говоріть так зневажливо про білі руки, браття! Великий Копернік переставив своїми руками філософа сонце і землю. А Даліла була всього лише жіночкою і все ж своїми пальчиками зломила силу могутнього Самсона, про що ти можеш прочитати в біблії!

На красномовство Шмельцле рябий не знайшов, що відповісти. А тут, на превелику досаду парубка, почувся ще другий, Дібольда голос:

– Студент має рацію. Адже хіба нас усіх разом не вкрали? Хто з нас захотів би добровільно їхати в Америку на свою загибель? За що?

– Облиште змальовувати чорними фарбами майбутнє! – Цю репліку кинув маленький, сухорлявий чоловічок з надзвичайно круглою головою, на якій сидів твердий темний капелюх. Услід за цим він продовжував – Адже ні я, ні ви нічогісінько не розуміємо в цій справі. Дайте спокій, і нехай про це турбуються люди, яких це стосується!

– Правильно, Кніфельс! – згодився рябий. – Кого це стосується, той нехай і турбується. А не цей безвусий братік, який, напевне, ще ніколи в житті і не нюхав як слід горілки!

– Братерство навряд чи полягає в тому, щоб з кожним негідником пити горілку, – відказав Анзельм, блідий від хвилювання.

В небезпечній тиші, що раптом настала, не було нічого чути, крім напруженого сопіння чоловіків, які раділи, передчуваючи сутичку. Але наступної секунди почувся перед дверима брязкіт, що вплинув на чоловіків, як сигнал до розрядки напруження.

Всі дістали якомога швидше свої ложки та миски і посунули до величезного казана, який притягли сюда два рекрути. Новачків відлаяли, надавали стусанів і відштовхували в задні ряди. Коли вони, нарешті, одержали свій суп, то він був уже рідкий і водянистий; кращі шматки ще раніше виловили санітари, писарі, візники, денщики, ординарці, люди з штабного наряду і, нарешті, старожили ротної казарми; озлоблені і голодні, узялися новоприбулі за жалюгідний обід. Каспар з жахом розглядав монаха, що примостився біля нього, його скорчену постать, бліде, як у привида, перелякане обличчя, воскові пальці, що водили ложкою. Монах їв із зітханням і огидою, потім поклав ложку і відвернувся до стіни.

Новачки однак так зголодніли, що сьорбали рідку юшку із звірячим апетитом, жадібно впиваючись зубами в хліб. Тільки Шмельцле був більше втомлений, ніж голодний, і вже під час їжі куняв,

– Може, ще трохи залишиться супу, і нам вдасться одержати добавку, – спробував Анзельм заспокоїти своїх голодних товаришів.

– Ось маєш на додачу! – Рябий вмить нахилив своє обличчя над мискою Анзельма і плюнув йому в суп під вигуки кількох його приятелів. Анзельм мовчки взяв свою миску і з усієї сили ударив нею по голові кремезного парубка.

– Ану дай йому здачі, Карле! Не давай себе скривдити, – нацьковували рябого його товариші.

Але рябий Карл зовсім не чекав, що Анзельм буде оборонятись; він з’їхав з ослона і повалився на підлогу. Грубий крик і регіт змінилися здивуванням і страшною тишею.

Анзельм піднявся, роздобув собі нову миску із супом і сів біля Каспара і Рюбенкеніга в кінці столу. Рябий все ще нерухомо лежав на підлозі. Його приятелі почали перешіптуватися. Час минав.

– Карл мертвий, – крикнув раптом один з них. Другий підвівся і налив лежачому на підлозі в ніздрі горілки. Уявний мертвий, кашлянувши, розплющив очі.

– Прокляття, здається, я був знепритомнів, – сказав він сонливо, витер рукою лоба і, стогнучи, поповз на свою постіль.

– Що, невже студент філософії зміг це зробити? – Фріцові Кляй'нпаулю аж не вірилося. – Підійди, дай і мені такий удар, щоб я міг переконатися в цьому. – Він насідав на Анзельма і підставив йому своє обличчя. Та Анзельм був далекий від цього. Він нахилив голову над своєю мискою і мовчки продовжував їсти. Фріц ще деякий час постояв, чекаючи. Потім він ударив себе з усієї сили в підборіддя так, то воно аж затріщало. Проте він не звалився, а захитався і відійшов убік, дурнувато посміхаючись.

– Всі мітили в Анзельма, – прошепотів Каспар Рюбенкенігу і студентові.– Добре, що ти їм показав! Але як ти не побоявся? Адже хлопцеві не бракує сили, щоб покалічити будь кого!

Справа не лише в грубій силі, а в тому, який дух ховається за силою. Звичайно, н боявся. Але я сказав собі: якщо я зараз виявлюсь боягузом і знесу образу, то вони будуть тоді мене дедалі все більше принижувати. Але якщо я проти них повстану, то примушу їх поважати мене так, що вони і в майбутньому й пальцем мене не зачеплять.

Був ранній вечір. Але рекрути-старожили були знесилені муштрою, а новоприбулі втомлені маршем. Один за одним вкладалися вони спати. Тільки деякі з них сиділи купками, розмовляли, грали в карти або марили з розплющеними очима. Лише Рюбенкеніг не втрачав бадьорості він з цікавістю розгулював серед цього мурашника незнайомих людей, що мали такий поганий вигляд. Вони йому охоче розповідали, як з допомогою облудних умовлянь, підступності, насилля або тому, що не мали іншого виходу, потрапили до численної армії короля. Тут було багато зовсім літніх чоловіків і не менше підлітків, що ледве сягали п’яти футів. Тут були підмайстри і майстри, селяни і наймити, яких забрали прямо від плуга. Тут був також і бродячий поет з Єни, збанкрутілий купець з Відня, позументник з Ганновера, звільнений поштовий писар з Касселя, старший начальник округи з Мейиінгена, кравець з Дарштадта, торговець сиром з Кітцбюгеля, прусський гусарський вахмістр і навіть один, який називав себе звільненим на пенсію шведським державним радником. Скоро веселий Рюбенкеніг уже добре знав кожного з своїх нових товаришів по нещастю, і коли він, нарешті, наговорився і ліг на свою солом’яну постіль, то всі вже і його знали, як облупленого.

В ротній казармі настала тиша. Тільки один раз ще почувся шум і регіт, коли двоє молотих хлопчаків намалювали сплячому рекрутові щипцями для знімання нагару вуса, Але потім нарешті і вони втихомирились, ніхто не гомонів більше. Знадвору доносився дзвін бубонців, цокіт копит, гуркіт коліс. Звідкілясь долинув звук мисливського рога, але тільки на одну коротку мить. З пар чулося зітханнч і тихий стогін, з постелі медика гучне хропіння.

Голос команди пробудив втомлених рекрутів від першого сну. Один з капралів просунув голову в казарму і закричав:

– Чого похнюпили носи? Зараз же зробити веселий вигляд, поблизу знаходиться генерал-лейтенант фон Гайстер; пін не може терпіти нахнюплених рекрутів.

Зеекатц пробурмотів:

– Панові генерал-лейтенантові легко бути веселим. Нехай лиш спробує бути веселим в нашій шкурі!

Капрал загорланив:

– Хто там бурчить, га? Тут швидко відучать бурчати… Ану, давайте співати!

Маленький, худорлявий чоловік, що, здавалося, навіть і вночі не знімав свого бундючного темного капелюха, бо він і тепер стирчав на його на диво круглій голові, напрочуд гарним, чистим голосом заспівав:

 
Молодь весело мандрує
І човнами Рейн хвилює,
В Бельті синіх вод черкає
І радіє, і співає.
 

Анзельм знову розплющив очі. На його розумному обличчі блукала меланхолійна усмішка. Пісня знаходилася у кричущому протиріччі з дійсністю, в якій вони жили, і справила на нього глибоке враження.

– Цe Кніфельс з Дармштадта, якого називають тут цігенгайнським соловейком, – пояснив йому добре обізнаний з усім Рюбенкеніг. – Цей чоловік був мандрівним кравцем. Вони схопили його на одному з постоялих дворів.

– Ану лиш припини, нарешті, лящати. – крикнув Зеекатц до Кніфельса. – Хіба ти не бачиш, що ми втомилися і хочемо спати?

– Чолов’яга плазує перед капралом, наче собака! – пробурмотів Дібольд.

Очі кравця лукаво заблищали; він показав на дерев’яну скриньку, що стояла під його нарами.

– Як вам здається, хіба б не краще мені було мандрувати із своїм інструментом? А в неділю бути біля своєї родини? Але тепер я опинився тут і мушу з цим миритися; треба камзол по шматку відрізані, а іноді і шлейф укорочувати.

– Так-так, чоловік правду каже, – Себіш з цікавістю присунувся до нього.

– Свою власну голову треба мати, – відрізав йому батрак.

Кравець Кніфельс заперечливо махнув рукою:

– А я зовсім іншої думки, мій сину. Зрештою, це зовсім непогана доля, насамперед для таких молодих хлопців, як ви, поїхати до Америки. Як багато вже людей переселилося на той бік добровільно. І навіть не на кошти короля, як ми. Адже ж їм ще довелося сім чи вісім років даремно працювати, щоб відшкодувати вартість морської подорожі в цю обітовану країну. Хіба я неправду кажу? Боже мій, я, справді, і мріяти не міг, що на старості літ мені ще доведеться вирушити в таку чудову морську подорож.

– Чоловік точнісінько так говорить, як наш лікар, – зауважив Фріц Кляйнпауль.

Кравець з симпатією поглянув на Шмельцле. Але Шмельцле заперечливо підняв свою кістляву руку.

Кніфельс непевно засміявся, бо тільки тепер помітив під дверима суворого генерал-лейтенанта фон Гайстера. старого офіцера, на грудях якого красувалась відзнака Золотого Лева поряд з орденом за військову хоробрість; він уже стояв хтозна-як довго. Обличчя Кніфельса стало зовсім збентеженим, і він наступної ж миті почав співати:

 
Ура! До Америки!
На добраніч, Німеччино рідна?
Ви, гессенці, на караул.
Ландграфа стрічайте гідно!
 

Співаючи, він подавав рекрутам знаки, щоб вони його підтримали. І справді, кілька хлопців почало йому підтягати, а Фріц Кляйнпауль, звичайно, першим;

 
Ви, веселі бунтарі,
Бережіться, бо будете бідні.
У раї до Америки!
На добраніч, Німеччино рідна!
 

Тільки-но двері знову зачинилися, як рекрути з полегшенням припинили співи. В голову Кніфельса полетів чобіт Зеекатца. Рот кравця з жовтими зубами зник під неохайними гренадерськими вусами, що зрослися докупи, його солов’їний голос перелякано обірвався.

– Та нехай вій співає! – втрутився Каспар. – У нього такий чудовий голос.

Але Дібольд буркотливо відказав:

– Зеекатц вірно зробив. Хоч у мене й одне око, але я бачу, що кравець – це фальшивий крейцер! На нього не можна покладатися, ненадійна він людина.

Розділ десятий

– Можна вже мені йти? – запитав Каспар. – Пан тамбур-мажор наказав мені, щоб я потренувався вибивати великий і малий барабанний дроб. Завтра я повинен бути на учбовому плаці разом з усіма.

Але дружина тамбур-мажора Дітцельн енергійно захитала головою. Це була голова хакжі з гладенько зачісаним цупким волоссям, що вузлом було сколене па потилиці. Вона ще нижче схилилася над в’язанням, спиці ще проворніше замиготіли в її руках; стиха вона бурмотіла: – Раз, два, три, чотири, що ти сказав, Каспаре? П’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, що ти, шибенику, тут у мене не залишишся? – Вона підвела очі і пильно подивилась па наймолодшого учня її чоловіка, який, мабуть, і на цей раз намагався ухилитись від роботи на її кухні. її ясноблакитні скляні очі не зносили жодного заперечення. Що, вона сама повинна робити всю чорну роботу? Ох, цей хлопчина з таким жвавим обличчям не хоче їй коритись. Але вона все одно прибере його до рук. Правда, це робити – все одно, що наливати воду в діряву бочку, бо через деякий час приборканий хлопець поїде до Америки, і тоді вона знову повинна буде мучитись з новачком… Вона встала, підійшла до плити і, сердито буркаючи, почала поратися біля горщиків, в яких варилась каша і якась м’ясна страва на обід. Рудий мопс, що спав біля її ніг, прокинувшись, потягнувся і почав ходити слідом за нею.

– Ти зможеш і пізніше потренуватися вибивати барабанний дроб. Спочатку пробарабань так, щоб мої горщики були чистими!

Очі Каспара вперто заблищали. Він не витримав і брякнув:

– Хай чорт за мене робить! Виходить, що я міг би залишитися тим самим кухарчуком. А годували мене в «Золотому якорі» краще, як тут!

– Про те, що ти бажаєш назад в «Золотий якір», ми вже чули! – На обличчі фрау Дітцельн з’явилась солоденька посмішка, що викликала якесь огидне, моторошне почуття. – Кухарчуком ти ще знову зможеш стати! Але запам’ятай одне: лише в солдатському мундирі чоловіки справді красиві, повір уже мені. – 3 цими словами вона, човгаючи ногами, вийшла з кухні, а за нею подріботів моле. – Коли ти управишся з горщиками, Каспаре, то, між іншим, можеш ще трохи вкоротити рукава своєї форменої куртки. Вони лише тобі заважають під час роботи, – вигукнула вона, причинивши двері.– А також і на учбовому плаці юні барабанщики тамбур-мажора Дітцельна повинні мати пристойний вигляд!

Каспар подивився їй услід куточком ока, навіть не повертаючи голови. Коли двері нарешті зачинились, він припав до вікна, механічно тручи деркучою ганчіркою з піском дно горщика. Була, мабуть, шоста година ранку; сигнал горна, що сповіщав ранкову зорю, вже давно прозвучав, але на небі ще блищали зірки. Був уже кінець лютого, і після тривалих дощів настали страшенні холоди. Пронизливий північний вітер проносився через опустілий двір казарми, шмагав по наметах, розташованих уздовж стін фортеці, де тулились солдатські жінки та їхні діти, гнав густі клуби снігу через учбовий плац, на якому муштрували в снігу по коліна бідолах-рекрутів.

Правда, звідси, з вікна, було весело дивитись, як вся команда вишикувалась в бездоганно рівну колону; як відразу клацали всі підбори і багато людей рухалося, паче олов’яні солдатики, яких поресовує невидима рука. Біля гармат, що стояли коло входу (їх рекрути охрестили «Люцифер" і «Буркотливий ведмідь»), всі робили поворот ліворуч і рухались вперед замкненою лінією на стрільбище. Чи не карбував часом ландграф солдатів, наче свої пфеніги? Здавалося, що всі вони в своїх блакитних мундирах з червоними вилогами і в жовтих жилетах були тієї ж самої чеканки; всі вони робили одні й ті самі рухи, і їхні губи співали одну й ту саму пісню, окремі уривки якої доносилися до Каспара. Ось Каспар помітив четвертий батальйон, що був трохи менший за інші; на чолі шеренги він побачив фельдфебеля Купша, якого неважко було пізнати по тому, як він вимахував своїми кривими ногами. Каспар притулився лобом до шибки. Де Анзельм? Де Рюбенкеніг? Чи знову вигнали сьогодні на плац, незважаючи на лютий холод, старого фельдшера і хворого монаха? Хоч як Каспар напружував зір, щоб відшукати своїх товаришів, з якими він вночі поділяв ротну казарму, задуху і холод, втому і паразитів, він не зміг їх помітити в цьому натовпі людей. В сивому сніжному повітрі пролунав залп. Блиснув і вибухнув вогонь уздовж всього довгого фронту батальйону. Задеренчали віконні шибки. Біля стрільбища високо здійнялися хмарки диму. Кілька солдатів бігали коло мішеней і подавали сигнали червоними прапорцями.

На дворі пролунав сміх. Там з’явився мопс Дітцельна, і кілька рекрутів почастували його стусанами. Може, Каспарові покликати собаку, або, може, побігти і принести його в дім?

– Каспар!

Він одразу кинув погляд на горщик, який ще й досі тримав у руках, і почав його швидко-швидко чистити. Пані Дітцельн стояла посеред кухні.

– А що це ти тут знову виробляєш?

– Я працюю, пані тамбур-мажорша.

– Якщо тут така підозріла тиша, то з роботою, певно, щось негаразд, – буркнула пані Дітцельн, оглядаючи горщики. – Ти вже міг би далеко більше почистити.

В цей час вона помітила на дворі свого мопса і з криком розчини па вікно. Рекрути кинулись врозтіч: один з них почав лицемірно гладити пса. Пані Дітцельн, репетуючи па все горло, кинулася з кухні. З горщиків, що стояли на плиті, розходився дух каші й м’яса і бив Каспарові в ніс. У фортеці шаленів голод, наче пошесть. Одним стрибком Каспар опинився біля плити, виловив шматок м’яса з горщика і гарячим жадібно проковтнув його. Зараз же після цього повернулась тамбур-мажорша. Та Каспар вже знову сидів за своєю роботою, якою, здавалось, займався з великим старанням; він з усією люттю тер горщики, зганяючи на них свою злість. Чи довго йому ще доведеться зносити муштру фрау Дітцельн?

Нещастя Каспара у фортеці почалося відразу ж, з першого ранку, на речовому складі, коли нові рекрути повинні були одержати своє обмундирування. Його схопив тамбур-мажор Дітцельн і відвів у спеціальний склад. Там йому кинули, на радість кількох юних барабанщиків гвардії, що були одягнені в чудову форму, солдатський одяг; він майже весь сховався в занадто довгій і широкій подертій куртці, рукава якої закривали йому пальці. Ледве Каспар одягнувся, як у нього з’явилося багато обов'язків. Проте вони не полягали в тому, щоб відбивати барабанний дроб і марширувати, як слід було сподіватися. Насамперед, він повинен був крейдою набілити гамаші тамбур-мажора. Потім йому наказано було пошукати воші і напудрити косу свого начальника. А тоді настала черга чистити його черевики з пряжками, а потім полірувати барабанні окуття. Нарешті його послали по табак і пиво, а коли він виконав і це доручення, буркотливий Дітцельн наказав йому піти в його казенну квартиру. Тут пані тамбур-мажорша звеліла нарубати дров, підмести кімнати, вибрати попіл з печей і розпалити вогонь, начистити картоплі, мішати суп, повести на прогулянку мопсика, помити вікна і ще багато дечого.

День кінчався, і Каспар почував себе смертельно втомленим, але про вправи на барабані не було й мови. І так було наспані дні, які тяглися, як в’язка смола, а пізніше тижні і місяці, що збігали, схожі один на одного. Незважаючи на таку силу роботи, Каспар одержував здебільшого лише вівсяну кашу, та й то обмаль. Щоправда, пані хазяйка під час першого ж обіду повчала його, що бог усолоджує їжу і благословляє вівсяне пюре. Але на Каспарові це благословення не давалося взнаки. Він був завжди голодним. І вже через кілька тижнів він зробився тонким і худорлявим, як ноги горобця.

Тільки останніми днями, коли в Цігенгайні все частіше почали нишком говорити про виступ, тамбур-мажор спішно дав Каспарові кілька уроків з барабанного дробу. Каспар, на щастя, був здібним учнем. Йому сподобалось ударяти у великий латунний барабан. Швидко він збагнув премудрості генеральського барабанного дробу, простого і подвійного, великого і малого, і засвоїв інші тонкощі військового барабанного мистецтва. Він швидко догнав, якщо не перевершив, юних барабанщиків з ландграфської гвардії, хоч далеко не так легко було бити в барабан. Не можна було забувати вступ або навіть вибивати дроб не тоді, коли потрібно. Проте Каспар, коли, наприклад, розводили караул або марширувала гвардія, набагато більше вивчив просто на слух, аніж пояснив йому його вчитель. М’язи на руках, які Каспар в «Золотому якорі» розвивав з допомогою дубових ослінчиків, тепер йому стали у великій пригоді. Хлопець міг з такою силою ударяти по телячій шкурі, що аж грім розлягався довкола, немов на фортецю насувалась гроза, а як йому забагнеться, вистукував тихо, як дятел; він умів так відбивати дроб, що здавалося, стукотить дощ або тупотять коні, які несуться галопом. Тап, тап, тап, рап-а-тап-тап! А-рап-а-тап-тап!

Та ось знизу раптом донеслися віддалені голоси, швидкі кроки, що наближалися і перейшли на біг, глухі удари, лайка і стогін. Каспар знову кинувся до вікна. Сцена, яка відбувалася перед будинком, викликала в нього таке хвилювання і безсиле обурення, що він відчув себе зовсім пригніченим. Двоє молодий прапорщик і профос[15]15
  Профос – унтер-офіцер військової в’язниці.


[Закрыть] нещадно били старого сивоусого солдата. Каспар розчинив вікно і судорожно ухопився за ручку віконної рами, щоб не закричати. Старий – може, це був арештант або щойно приведений дезертир – біг, хитаючись, поперед обох начальників, які підганяли його вперед штурханами і ударами.

– Чи ти зачиниш вікно?! – пані Дітцельн роздратовано відштовхнула Каспара вбік, а сама стала біля вікна, як укопана, і дивилась своїми холодними скляними очима услід чоловікам. – Вірмо, палиця мусить управляти солдатами, – заверещала вона. – Інакше нічого ие вдієш з цими здичавілими негідниками.

Та ось вже нічого не було чути, крім скрипу снігу під ногами чоловіків. Потім все затихло, немов завмерло. Лише схвильоване серце Каспара шалено калатало. Проти злих язиків ніяка броня не допомагає. Пані Дітцельн зачинила вікно, обернулася до хлопця, побачила, що в нього робиться на душі, і злісно засміялась.

В кухні запанувала ворожа тиша. Пані Дітцельн покликала мопса, погладила його і була задоволена, коли собака полизав їй руку.

– Що, мій мопсик уже зголоднів? Ну, ходімо, зараз твоя пані щось тобі дасть. Адже ти теж боже створіння.

Вона підняла покришку з горщика, в якому варилось м’ясо. Каспар перестав чистити, йому наче відібрало руки. Пані Дітцельн насупила брови, повернула в горщику ополоником і пронизливо скрикнула. Вмить Каспар одержав ляпаса, навіть не встигнувши ухилитись від безжалісної руки. Почервонівши аж до вух, він з криком присягався у своїй невинності, але це було даремно. Пані Дітцельн репетувала, годуючи свого мопса, вона репетувала і тоді, поки їла сама.

– У Каспара тільки вітер у голові,—сказала вона жуючи. Про все обов’язково розповість вона тамбур-мажору, і, крім того, решту дня хлопець буде постити.

В голові Каспара загуло. З розлюченим обличчям він до блиску тер горщики, аби тільки голосно не розревтись.

Пані Дітцельн пообідала, наїлася по горло, накричалася до томи і трохи заспокоїлася. Вона сіла в своє крісло-гойдалку і затріскотіла в’язальними спицями, набожно усовіщаючи пригніченого барабанщика. – За вірну службу бог нагороджує.– казала вона, і Каспар завжди повинен бути покірним, чесним і старанним, а в усьому іншому нехай покладається на любого бога.

Але саме тепер Каспарові було ще важче, ніж будь-коли, безмовно підкорятись. Раптом у двір заїхав, ескортований блискучим кінним загоном офіцерів, розкішний екіпаж, в якому сиділа молода елегантна дама. Офіцер, що найближче їхав біля екіпажа і, здається, вів з дамою веселу суперечку, був не хто інший, як капітан Еммеріх!

Каспар стрімголов побіг у казармений двір, переслідуваний лютим дзявканням пані Дітцельн. Вона гукнула на солдата, що проходив мимо, і наказала йому покликати тамбур-мажора, бо вона сама ані добром, ані злом вже не може більше справитись з непокірним барабанщиком.

Каспар усе чув, але він не зупинився. Пов’язаний поверх форми фартухом, з брудним горщиком у руці, він з’явився біля входу в офіцерську, в якій саме як-найзручніше улаштувався Еммеріх з своїм товариством. Відразу зчинилася колотнеча з вартовим, шо не хотів його впустити; до того ж від нудьги ще втрутилося двоє солдатів з караулу. Для них трьох було розвагою поштурхати Каспара, який щосили викрикував ім'я Еммеріха. Тим часом Дітцельн, вивісившись з вікна, підбурювала солдатів добре відлупцювати хлопця, а її мопс, що стояв на підвіконні і тремтів від холоду, пронизливо дзявкотів.