Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

Розділ шістнадцятий

«Тепер ми вже напевно візьмемо бунтівників у лещата, вдруге вони від нас не втечуть», приблизно так говорили гессенці, із завзяттям копаючи окопи. Незважаючи На палюче сонце, вони старанно виконували свою роботу; солдатам уже ввижався кінець війни.

Вони бачили, як ворог на протилежному березі гарячково вживав заходів, щоб утруднити висадку королівських частин. Уже кілька днів тривала безлад на перестрілка. Неодноразово американці намагались дістатися на баркасах до Брукліна; ці вилазки завжди закінчувались швидким відступом під вогнем гессенських рушниць, але американці тримали англійців і їх найманців у безперервній тривозі. Було багато й інших хвилювань. Одного разу поширилась чутка, ніби в таборі вибухнуло гарматне ядро. Офіцери й унтер-офіцери всюди шукали листівки німецькою мовою, які несподівано з’явились у солдатів. У цих листівках американці обіцяли кожному гессенському перебіжчикові п’ятдесят акрів землі, чотири осли, одного вола, дві корови, чотири свині і ще багато дечого. Ніхто, писалось там, не буде примушений воювати на боці американців; та якщо хтось добровільно стане в ряди патріотів, той завжди буде бажаним бійцем, і його підвищать у чині на один ранг.

Себіш скоро виявив, що ці листівки правили за обгортку на пакетиках тютюну для люльок, які маркітантка Катрін тримала для продажу у своєму візку. Стару зараз же взяли на допит. Вона пояснила, що читати не вміє, а товари купувала у незнайомого крамаря з штату Айленд; проти всяких інших підозр вона протестувала.

Чи можна було їй вірити? В усякому разі тютюн конфіскували на користь полкової казни, а стару застерегли, що вдруге в неї відберуть посвідку маркітантки і покарають двадцятьма ударами палиці.

– Осли, корови, свині – це все тільки обіцянки! – каркав Себіш, ляскаючи долонею по листівці. – А гляньте на них, чи схожий хоч один із цих бунтівників на такого, який хоч колись їв щось путнє або пив ром?

Фельдфебель Купш схвально закивав головою.

– Цими принадами, які вони пропонують, не спокусити справжнього гессенця, тільки негідник і зрадник піймається на такий гачок.

Якось уранці, на здивування всіх гессенців, у найкращому настрої повернулись у свою частину шість їхніх товаришів, які були взяті в полон під Гвіаною. Полонених швидко закидали питаннями і дізнались, що американці відправили їх у Філадельфію, але там їх незабаром відпустили.

– Німецькі ремісники у Філадельфії (а там їх кілька тисяч) щодня їдять яловичину, запиваючи вином із срібних кухлів, – повідомив один.

– А по закінченні роботи вони їздять на прогулянку з своїми доньками у гарних колясках, – схвильовано додав інший.

Слухачі широко порозкривали роти й очі. Певно, правда те, про що їм розповідали в листівках? Вони хотіли переконатись, як жилось їхнім товаришам.

– Вест-індійський ром я пив чайними склянками, – сказав один вусатий єфрейтор, широко посміхаючись, – а поряд стояв пунш, сидр і пиво – сила-силенна. Америка – чудовий край для гуляк!

Потім у розмову втрутився сурмач:

– Я жер так, що все на мені тріщало! Варена картопля була до всякої страви. Чим нас тільки не годували! Там їдять і п’ють, скільки душа бажає.

– Зовсім інше життя, – зітхнув хтось.

– Гей ви, шельми, ану розійдіться! – закричав Купш, якого поспішно прикликав сюди Себіш. На грудях фельдфебеля блищала нова медаль. – Краще б ви, голодранці, лишились у Філадельфії! Вас для того тільки й відпустили, щоб ви своїми промовами підбурювали наших хлопців, собаки!

Один із солдатів глузливо засміявся. Купш обернувся. У колі солдатів стояли разом, як завжди, непокірливі: Анзельм, Шмельцле, Каспар, Дібольд і Зеекатц; ця ватага завжди була присутня, коли десь ремствували або бурчали. Студент тримав лопату над вогнем, на якій смажився великий шматок м’яса. Купш роздув ніздрі: м’ясо пахло непогано.

– Гм, ці живуть! – пробурмотів він заздрісно.

– Може, пан фельдфебель хочуть покуштувати? – запобігливо запитав Зеекатц.

Фельдфебель, здивований і задоволений, пропустив між пальцями свої довгі вуса.

– Оце-то я розумію, що хлопці.

Посміхаючись, стежив він за тим, як Анзельм розрізав кишеньковим ножиком м’ясо на шматки, як виділив Йому найбільший, а решту роздав товаришам.

Каспар відмовився від своєї порції: в нього ще зранку страшенно боліла голова, і йому не хотілося їсти.

Інші з апетитом кусали шматки м’яса; по їхніх обличчях було видно, скільки втіхи їм завдає те, що фельдфебель їсть разом з ними. Навіть Каспар сміявся в душі. Тільки Себіш, який лишився ні з чим, з сумом дивився на тих, що їли, і на прикрашеного орденом Купша; той мав усе, він же нічого.

– А де ж ви дістали м’ясо, хитруни? – запитав Купш.

Друзі, очевидно, чекали цього питання. Замість відповіді, Шмельцле почав завзято гавкати. Інші весело підтримали його.

– Найніжніше філе з такси, пане фельдфебель! – кричали вони, перебиваючи один одного, – на здоров’я, пане фельдфебель!

Купш зблід як крейда. Роздратований, відправив він Шмельцле і Анзельма назад до шпиталю; інших попередив гнівним голосом, що завтра вони будуть покарані стройовим навчанням. Потім він почав блювати.

Історія з собачою печенею облетіла табір із швидкістю вітру. Рідко коли траплялась нагода так добре посміятись. Звідусіль поприбігали солдати, просили докладно розповісти про цю подію і шумно тішились, що підмовнику хоч раз відплатили. Уже й річка заблищала в місячному сяйві, і світляки, наче розпечені кульки, почали літати в повітрі, а вони все ще сиділи купкою і раділи з вдалого жарту. Заради цього можна було примиритися і з штрафним стройовим навчанням. Зеекатц був у такому хорошому настрої, що після довгої перерви знову заспівав; потай від інших він склав пісню, яка була добре заримована. Це справило велике враження на товаришів.

 
Кассель – гарне місто, гарно та багато,
Не для нас те місто, ой, не для солдаті».
І жінки ридали, голосили діти,
І дівчата в’яли, як під осінь квіти.
 

Усі дивились на молодого хлопця, сірі легковажні очі якого сповнилися глибоким почуттям під час співу.

 
По шляхах крутих, гарячих
Ми ішли, ішли терплче
Край далекий вихваляли —
Буде добре нам – гадали.
Їли дуже мало.
Сухарі тверді, як камінь,
М'яса, масла, сиру небагато…
 

Дібольд зітхнув, поклав голову на руку і завмер у розпачливій мовчанці. Він думав про американську листівку, яку обережно зняв із своєї пачки тютюну і сховав у книжечці церковних пісень. Він разом з друзями хотів перебігти до американців. Погано, що вони не використали минулої ночі. Побоялись так рано почати цю рисковану справу. Але ж на що сподіватися? Тепер Анзельм і Шмельцле повернулись до шпиталю у Флетбуш. І знову пізно. Шелепи Дібольда нервово рухались.

– Може, нам спробувати поодинці? – пробурчав він.

– Але треба б заздалегідь домовитись про це з Анзельмом і Шмельцле, – тихо відповів Зеекатц. – Давай почекаємо до завтра.

– Ми не можемо втекти без них! – сказав і Каспар. Було туманно і тепло, але він змерз, аж чуби його цокотіли. Хлопець загорнувся в полотнище намету, притулився до Дібольду і намагався заснути.

Штрафне стройове навчання так і не відбулося.

Наступного ранку – це було п’ятнадцятого вересня о третій годині – їх підняли по тривозі. Миттю всі були на ногах.

Сонні гренадери і єгері, що належали до гессенського авангарду, спаковували свої речі, бігли до англійців і шотландців, шикуючись в ряди і шеренги. В бойовому порядку просувались вони вздовж Іст-Рівер перед очіма америкаців, які зібрались на протилежному березі, аж поки о дев'ятій годині не досягли місця посадки. На них чекало понад вісімдесят човнів і чотири військових кораблі, озброєні численими гарматами. Навантаження йшло як по маслу.

Англійські берегові батареї і військові кораблі почали сильну канонаду по ворожому форту. Укріплення вкрились вогнем і димом. Але і в кораблі влучило багато ворожих ядер, кілька щогол зламалось. Проте командуючі кораблями не ввертали на це уваги, а наказували посилити вогонь; вони вирішили примусити замовчати американські батареї і захопити місто навіть ціною власного життя.

Тим часом човни з екіпажем використали хороший попутний вітер і цілу годину пливли проти течії. За ними на короткій відстані йшли військові кораблі, на яких працювали, як пекарі перед печами, спітнілі, оголені до пояса каноніри; вони запалювали одну за одною американські позиції, щоб очистити берег від ворожих частин.

По сигналу всі зупинились. Потім кораблі рушили рівною лінією в напрямку острова Манхаттан, який лежав за три милі од міста.

В бойовому порядку частини висадились на берег. Спочатку вони майже не натрапляли на опір, тому що американці не встигли так швидко, як флот, дістатися пішки з Нью-Йорка до пристані. Англійська легка піхота зайняла «ручну висоту, а решта частин з гессенським авангардом розпочала наступ на Нью-Йорк. За кілька сот кроків авангард наскочив на велику кількість американських стрільців, які ховались за деревами. Гессенці врізались в них, мов наточені серпи, і з дикими вигуками погнали їх перед собою через зелені пагорби, маїсові поля, фруктові сади, луки і ліси. Цілу юрбу нещасних, обідраних і розпатланих ополченців було відрізано і взято в полон. Інші почали тікати. Зади-каючись, спотикаючись, осліплені страхом за життя, вони перелазили через мури, ховались у гущавині лісів, шукали порятунку в хлівах, тонули в річці. Раптом мова рушниць заглушила людські голоси; на велике здивування впевнених у перемозі гессенців, відступаючі американці відкрили по них вогонь з рушниць. Захоплені зненацька, гессенці з убивць самі стали жертвами. Їхні коні лякались пострілів і ставали на диби. Шлях переслідувачів ставав дедалі небезпечнішим, на кожному кроці їх чекала смерть.

Під час нього замішання американцям вдалося відступити, вони зникли в різних напрямках.

Знову ворога примусили тікати. Але відпочивати ще рано. Тільки після кількамильного маршу гессенці зробили зупинку.

Можна розстебнути ранці І перекусити, коли в кого щось є. На цьому привалі вони довідались від двох вістових з англійського авангарду, що нью-йоркський гарнізон відступив угору по Норс-Рівер до форту, розташованого на цій річці. Вістові розповіли, що багато жителів міста, навантаживши свої речі на вози і тачки, рушили слідом за відступаючими частинами.

Ця звістка була сприйнята з надзвичайною радістю. Англо-гессенська армія сера Гоу святкувала ще одну перемогу. Хоча блокада і знищення ворога не вдалися, американці втекли.

Частина загонів негайно рушила до міста. Інші залишились ночувати просто неба. Солдати розпалили після заходу сонця великі вогнища, оскільки тонке обмундирування не захищало їх від холоду скелястого грунту, на якому вони стали бівуаком. Яструбами налетіли солдати на захоплену місцевість. Жодна з багатьох навколишніх хат не уникла грабунку. В цій місцевості, мабуть, ще ніколи не різали так багато гусей, курей, качок, овець, баранів і свиней, як цього вечора.

Офіцери перші показували поганий приклад. Вони насильно вривалися в будинки і знищували в них все. Вікна і двері летіли на вулицю; за ними викидались цінні меблі, люстра, скрині, інструменти, ліжка і всяке інше домашнє начиння. Варварськими вигуками радості супроводилось падіння кожної речі. Все. що впало на вулицю цілим, було тут же розідране, розтоптане на тисячі шматків Солдати ховали під сурдути, просто на тіло те, що можна було захопити з собою. В одного тільки Фріца Кляйнпауля здобич складалася з двох срібних кишенькових годинників, трьох гарнітурів срібних пряжок, пари бавовняних білих жіночих панчох, срібного світильника, двох чоловічих і чотирьох жіночих сорочок з тонкого англійського полотна, двох вишитих скатерок, шести срібних столових і двох чанних ложок. Крім того, він захопив п’ять Іспанських талярів і шість йоркських шилінгів.

Королівські солдати гнали далі сіру масу американської армії, як сполохане стадо; ланцюг їхніх форпостів простягався через цілий острів, аж до Гудзону – «Рейну Нового Світу» – і вони повністю заволоділи розкішним надморським і торговим містом. А того ж вечора на півночі окупованого Нью-Йорка відбувся бій, в якому багато сп’янілих перемогою солдатів з британської легкої піхоти і гессенського авангарду поклали свої голови, і два наступні дні американці хоч марко, але сильно атакували захоплені ворогом позиції; проте потім довгий час не було великих сутичок. Правда, на форпостах щодня по кілька разів били тривогу. Часом місто здавалось обложеною фортецею; окупаційний загін і вірні королю жителі не могли тішитися з свого життя.

Здивовані, йшли гессенці великим багатим містом Нью-Йорк. Розташоване поміж вкритими лісом горбами, воно налічувало п’ять тисяч будівель; дерев’яні будівлі з балконами і громовідводами були гарно побілені; серед них часто траплялись кам’яні будинки, що нерідко мали по шість поверхів. Перед ними росли прекрасні дерева. Але на кожному кроці гессенці натрапляли на сліди жахливого обстрілу: обвалені стіни, мертві люди на тротуарах, поранені на носилках. Пожежні команди на кінних возах зі свистом поспішали до місця пожеж.

Як вівці, брели гессенці один за одним по кривих вулицях, зупиняючись лише перед будинком академії або перед церквою, яких тут, як казали, налічувалось вісімнадцять. Почуття сили і гордості опанувало переможців, коли вони побачили біля гавані сильно пошкоджений форт Санкт-Георг, чотирикутну величезну споруду з чотирма бастіонами, добре озброєними гарматами, і суміжні, зруйновані дощенту будівлі. Від нових назв: Квін-стріт і Уотер-стріт, де мешкали найзнатніші купці, Паулус Гук і Мьорі Гілл, Уорл-стріт і Бовлінг-грін. Бродвей, церкви святого Павла і Тройці – запаморочилась у них голова.

Находились вони до втоми, були голодні і найбільше хотіли пити. Але їм можна було тільки дивитись, як випивають по трактирах англійські солдати й матроси. Самі ж гессенці повинні були задовольнятися водою та ще й платити за неї. Єдиний колодязь в місті, в якому була добра прісна вода, був зданий в оренду; на тачках, що роз'їжджали розпеченими вулицями міста, одне відро води коштувало три чверті гелера.

Увечері гессенці були зовсім приголомшені, що їх не розквартирували, як вони сподівались, у гарних нью-йоркських квартирах. В місті розташувались англійці, а гессенцям було виділено квартири за містом. Більшість мусила задовольнитися землянками, пообкладавши їх шматками дерну, – цього гессенці навчилися в штаті Айленд; ті, яким дістався хлів і трохи соломи, вважали себе щасливими. Навіть офіцерам такого рангу, як Ралль і Еммеріх, жити в місті Нью-Йорк було заборонено. Вони розмістились в залишених будинках бунтівників за межами міста і віддалися там з люттю і розчаруванням давній звичці – пияцтву.

Купшеві вдалося знайти притулок для себе і своїх людей у клуні залишеної ферми, яка самотньо стояла біля підніжжя маленької гори і була оточена засіяними полями та великими просторами зораної землі. Звідси, піднявшись увечері на гору, можна було принаймні побачити, як міраж, місто у тьмяних вогнях.

Купш запровадив суровий режим, як у Цігенгайні. Це означало нести варту з ранку до вечора, ходити в дозор, вправлятися в строю та ще й до того ж працювати в саду і на полі.

Незадовго перед цим гарнізон Нью-Йорка забрав багатьох його солдатів для будування укріплень. Там безперервно рили окопи; якщо погода не сприяла земельним роботам, готували фашини та інші спорудження для оборони міста.

Королівські солдати конфіскували за останні тижні багато верхових коней, і тому деякі гессенські штабні офіцери, які досі ходили пішки, тепер мали змогу їздити верхи. Дібольда відкликали з окопів і призначили охороняти коней. Каспар, на велику досаду Купша, також лишився на постої, вночі його почала трусити лихоманка, і на ранковому зборі він знепритомнів.

Блідий і кволий, лежав хлопець у тихій клуні і почував себе пригніченим. Йому здавалося чудом, що він зміг приволоктися аж сюди, на цей постій. Враження минулих днів, з усіма їх боями і переживаннями, заступив жах самотності і безсилля. Хлопець відчував тупий біль у животі і страшенно боявся, що в нього дизентерія, від якої померло вже багато солдатів. Він потребував медичного догляду, але кому було піклуватись про якогось там барабанщика! Єдиний, хто б міг йому допомогти, був Шмельцле. Але фельдшер і Анзельм, мабуть, ще надовго залишаться, у шпиталі в Флетбуші. Ходили чутки, що частина гессенського корпусу під командою генерал-лейтенанта фон Гайстера, як резерв, буде залишена на Лонг-Айленді.

Почуття самотності і малодушності охопило Каспара. Він не міг дочекатися, коли вже, нарешті, настане вечір і товариші повернуться з Нью-Йорка. Та коли вони повертались, хлопець в думках волів краще не бачити їх; галас, сміх, відрижка, тремтливе світло лойової свічки, запах горохового супу, людські випари викликали в нього нудоту. Він з огидою відвернувся, коли Дібольд простягнув йому кухоль з кобилячим молоком, і вдав, що спить.

Несподівано прибув Анзельм. Він випросив на кілька годин відпустку. Маркітантка Катрін, яка їхала в Нью-Йорк по м'ясо, взяла його з собою і привезла навіть на ферму. Каспар відчув, як він раптом злякався. Чи Мета також приїхала? Від неприязні і грубості хлопець навчився захищатись. Але до співчуття і теплоти він був звичний, і вони сповнювали його немічною безпорадністю. Безпорадністю і якимось дивовижним відчуттям у серці. Він намагався – і котрий вже раз? – пригадати невтішне ридання Мети тоді, коли він мало не втопився під час подорожі. її голос і її обличчя. Проте нічого tie міг пригадати. Хлопець не знав, як вина виглядає. Він пам’ятав, що у неї каштанові кучері і лукаві сірі очі. Але не уявляв її обличчя. ї хоч як він силкувався, та не міг пригадати собі її обличчя.

Каспар збентежився, коли Катрін, узявшись дужими руками в боки, з розтріпаним від їзди темним волоссям підійшла до нього; він чув, як запитав, де панночка Мета, і зараз же пошкодував: краще б відкусити собі язик! Небога допомагала Шмельцле в шпиталі, розповідала стара, і її смагляве здорове обличчя всміхалося юному барабанщикові, коли вона хитро заглядала йому в очі. Каспар збентежився, кров ударила йому в щоки і стукала у скронях.

На щастя, ніхто з товаришів не помітив цього, бо всі засипали Анзельма питаннями. Прийшов навіть Дібольд. Лише на хвилину, тому що скоро треба було йти годувати коней. Він дав волю своїм почуттям: турботі про нову поразку американських патріотів і розчаруванню в американському народі, серед якого є немало відданих королю.

– Тут так само, як і в цілому світі,– сказав він злісно, – одна половина людей з’їдає другу, менша – більшу!

Анзельм залишився вірним собі. Він запевняв, що англійці всупереч всім своїм досягненням не можуть знову підкорити колонію. Що принесли їм здобуті кров’ю перемоги? Нічого, крім кількох миль велетенської частини світу.

– Вірте мені, Англія може виграти бої – війну ж виграти вона не зможе. Перемоги приведуть тільки до того, що кампанія затягнеться і зжере людей та грошей більше, ніж може дати англійський король.

Дібольд намагався кілька разів перебити Анзельма. Перед тим, як піти до коней, він хотів поговорити з Анзельмом про те, що найбільше хвилювало його, про рішення воювати на боці американців, про спільну втечу, яку не можна більше відкладати.

В цей час до клуні з войовничим виглядом ввалився Купш, наче обстріляне військове судно. Себіш був з ним.

– Вони підпалили Нью-Йорк! Голодранці підпалили Нью-Йорк! – обурено кричали обоє.

– Що? Підпалили Нью-Йорк? Хто? – допитувався Фріц Кляйнпауль.

– Бунтівники, звичайно, ти, недоносок! Хто ж більше. Швидше, всі марш за мною.

Вони вибігли надвір і в непроглядній темряві ночі видерлись трохи на гору. Купш, який старався більше за інших, захекався.

– Наволоч, палії! – мимрив він люто. – Клята наволоч, палії!

Хтось пронизливо закричав:

– Уайт-холл горить!

– Не тільки Уайт-холл, мій любий! – сказала стара Катрін, яка теж пішла з усіма. – Скоро все місто буде в полум’ї. Я бачу вогонь в п’яти, ні, в шести інших місцях. Ой, воно горить, як трут!

– Палаючий корабель несеться вниз по річці! – закричав Каспар, зуби його дрібно цокотіли. Хлопця винесли в ковдрі, з-під якої виглядали бліді босі ноги.

– О боже, бунтівники забрали всі міські дзвони, – репетував Себіш. – Як же тепер підняти людей, щоб гасити вогонь? Так все загине. Нечувана підлість! Звісно, таке може зробити тільки ця наволоч!

Мов скам’янілі, дивились вони на місто, не маючи, здавалось, сили відірвати погляд від розбурханої стихії вогню. Південний вітер був союзником патріотів; вогонь заволодів містом, наче могутня ворожа армія. Земля і море були яскраво освітлені. І навіть небо над Нью-Йорком затягло вогняним димом і туманом.

Купш одержав повідомлення через зв’язківця, що генерал-майор Робертсон, який був комендантом міста, наказав усім прилеглим до Нью-Йорка полкам взяти участь у гасінні пожежі.

Швидко вони почали спускатися з гори. Між Купшем і Дібольдом сталася невелика сутичка. Дібольд уперто відмовлявся дати офіцерських коней солдатам; він запевняв, що згідно з наказом має право зробити це тільки за особистим розпорядженням панів офіцерів, а до офіцерів не можна дістатися. Після марної сварки, лаючи затятого Дібольда, Купш скочив на білого коня, який недалеко пасся; Себіш і Фріц Кляйнпауль так само сіли на коней; всі інші рушили до міста пішки. Анзельм, Каспар і Зеекатц їхали у візку Катрін. Стара спершу не хотіла брати Каспара, але він запевнив її, що вже зовсім здоровий, і загрожував піти в Нью-Йорк пішки, якщо вона його залишить. Не було часу міркувати і сперечатись, і друзі взяли його з собою. Ще перед цим Зеекатц збігав по одежу і черевики Каспара, які хлопець натягав уже тоді, як миршава чала тягла гуркочучий візок із схвильованими пасажирами в напрямку до міста. Дібольд, що помітив від’їзд товаришів занадто пізно, пробіг деяку відстань за ними, марно гукаючи Анзельма. Потім зупинився і, засмучений, пішов назад.

Каспар притулився до Анзельма і трохи задрімав, але страшенний гуркіт, від якого затремтіла земля і небо, примусили його схопитися. Вони вже були в місті. На вузькій вулиці, якою довелось їм їхати, було темно, але зліва над дахами будинків гуготіло величезне полум’я, палаючі балки злітали високо вгору.

Все більше солдатів і матросів пробігали повз них у сяйві вогнища. Деякі несли шкіряні відра, інші кирки, а деякі розмахували просто руками. Подекуди чулися дикі крики, тупотіння багатьох людей. Кілька городян, як божевільні, скрегочучи зубами, захекавшись, бігли просто на їхній візок; тільки якимсь чудом вони не потрапили під колеса.

Катрін направила візок повз купу облитого смолою і сіркою дерева, що охоронялася озброєними матросами. Вартовий з рушницею через плече наказав їй зупинитися. І лише після того, як маркітантка засвідчила свою особу, а варта переконалася, що пасажири є справді гессенськими солдатами, їм дозволили їхати далі.

Що більше вони наближались до центра міста, то гарячішим ставало повітря. Цілі ряди будинків були охоплені полум’ям. Десь за мурами мали ще бути люди. їх крики про допомогу, тріск вогню, дзенькіт шибок, гуркіт падаючих стін змушували Каспара тремтіти.

Катрін правила на церкву Тройці, стрімка дзвіниця її здавалась височезною вогненною пірамідою. Велика стара церква, якою ще кілька днів тому милувався Каспар, була вся в полум’ї. Поблизу горіли будинок священика, школа, багато жилих будинків, критих гонтою. Недалеко англійські матроси і гессенські солдати ламали дерев’яні каретники і стайні, щоб спинити вогонь. Невистачало води, невистачало пожежних рукавів, а головне – невистачало людей, які б хотіли припинити руйнування міста. На пагорбі, де стояла церква Павла, на багатьох вулицях, на краях дахів стояли нью-йоркці, що бажали краще перетворити своє місто на попіл, ніж бачити його в руках ненависних англійців; вони були враженими, але жорстоко задоволеними свідками знищення їх рідного кутка могутнім вогнем. Патріоти, рискуючи своїм життям, бігали з факелами в руках, кидали у відчинені вікна палаючі головешки, жбурляли їх на дахи.

– Шкода, що Дібольд не поїхав з нами! – крикнув Зеекатц.

А Анзельм додав:

– І погано, що Рюбенкеніг не може побачити цього.

Коли візок перетинав Бродвей, Каспар помітив групу маленьких дітей, які, незважаючи на пізній час, зібрались на розі вулиці; сповнені завзяття, вони тягли солому, папір і дерево, кидаючи все це в яскраво палаючу дитячу колиску.

Перед великим торговим будинком, з вікон якого виривались язики полум’я, вони стали свідками сцени, яка так захопила Катрін, що вона стримала коня. Чоловік похилого віку у вбранні тесляра розпорював ножем шкіряні міхи для води, що стояли на тротуарі, але якась дама, – може, це була власниця будинку, – вибігла на вулицю, стала йому на дорозі і хотіла вирвати в нього ножа. Вона так пронизливо кричала, що привернула увагу великої кількості людей, частина яких стала на її бік, а частина на бік тесляра. Сутичка була вже не тільки між ними двома. Ворожі групи вихором кинулися одна на одну на залитому водою бруку; зчинилася кривава бійка. Група вірнопідданих нарешті перемогла. Вони тут же налетіли на юнака, що вперто перерізував шланг, побороли його і кинули у вогонь. Одного безногого каліку, який хотів заступитися за людину, що страшенно кричала, вони, не довго думаючи, повісили на одному з дерев, що росло перед будинком.

Почувся тупіт копит і пронизливий свист; натовп розступився. Деякі городяни побігли назустріч вершникам з скаргою на повстанців, – це були червоносурдутники і кілька гессенців. Один чоловік з натовпу вказав пальцем на тесляра, якого загрозливо обступили вірнопіддані.

– І Купш з ними! Там і Кляйнпауль, падлюка! – вихопилось у Зеекатца.

Катрін смикнула за віжки, і візок покотився вздовж провулка. Раптом серед стуку почувся тупіт чобіт і хрипкий крик. Каспар обернувся. Тесляр вирвався, його наздоганяли розлючені городяни.

Анзельм висунувся з візка. Він подав руку патріотові, який був у небезпеці, і втягнув його у візок. Катрін стьобнула батогом поміж вухами зляканого гнідого. Здавалось, кінь не рушить з місця. Але нарешті візок все-таки покотився вперед.

Тесляр боязко оглядався на переслідувачів. Коли минула тривожна хвилина і візок завернув за ріг, тесляр втратив з поля зору своїх ворогів. Він сильно задихався. І все ще мовчав. Підозріло дивився він на військові форми і обличчя своїх рятівників; але нарешті, коли його погляд зустрівся з дитячими, повними співчуття очима юною барабанщика, здалося, що втікач починає трохи довіряти цим людям. Ледве переводячи дух, глухим голосом, наче він цілими днями не мовив жодного слова, тесляр гірко сказав:

– Багачі знають тільки прибуток і гроші. Мішок грошей – не їхня батьківщина…

Раптом голос його обірвався, а погляд, спрямований вперед, застиг від жаху. Знову з’явились королівські вершники, і вже не можна було ні повернути, ні відступити. Тесляр скочив з візка і спробував сховатися в будинку. Почулося кілька пострілів. Хтось наче шарпнув утікача назад, він закинув руки догори, похитнувся і важко впав на брук. У ту ж мить Каспар був уже біля нього; він нахилився над ним, наче так він міг захистити його своїм тілом. Вся істота хлопця була сповнена бажання перешкодити переслідувачам. Він не думав про себе, не відчував і найменшого страху. Але раптом світ перевернувся в його очах. Боляче вдарила в голову кров, його наче охопило полум’я. Він ще встиг побачити над собою в якомусь тумані чорне від пороху обличчя Купша, чув, як кричав Анзельм, що застрелений американець – це полонений, який втік від них; бачив, як заблищали чорні вологі очі Катрін, побачив відкритий від жаху її рот і знепритомнів…

…Що могло трапитися з Дібольдом?.. Коні понесли… Може, збився з дороги… Потрапив у болото… Американські патрулі… О боже, чи сниться це мені? Я б хотів прокинутись!.. Що зі мною?.. Анзельм, Анзельм… Що сталося з Дібольдом?.. Мені не сниться, ні, мені не сниться… Це Себіш, Себіша голос.

– А що, коли Дібольд утік?

Дивні, обурливі, повні недовіри, гнівні уривки фраз долинали до вуха Каспара. Його серце почало сильно битись, він відчував на шиї пульсування крові.

Чийсь голос питав:

– Як? Що ти думаєш? Себіш, ти ж не хочеш…

– Ні, я лише запитую… адже питати ще можна… де був Дібольд, ця тиха вода, про якого ніхто нічого не знав… але я нічого не казав.

Ні, Каспару не снилося. Ніяких сумнівів, тут був Себіш. Старий стояв перед ним, лукаво моргаючи очима і пригладжуючи ревматичною рукою густі вуса.

Перед очима в Каспара стояла туманна завіса. Здавалось, що у вуха набилось клоччя. Нібито хтось смикав його за одежу, за ногу, яка страшенно боліла, йому хотілось кричати…

Раптом завіса впала. Клоччя зникло. Каспар побачив, що знову лежить у клуні. Нога його була в грубій перев’язці. У приміщення набилось повно людей. Тут були не тільки гессенці, а й кілька драгунів і Дібольд. Мундир Дібольда був подертий і брудний. Голова перев’язана закривавленою хусткою; права рука поранена. Каспар насилу зрозумів, що чув і бачив навколо. Нарешті з’ясувалося; драгуни помітили Дібольда по той бік форпостів і підстрелили. Зараз його допитували.

– Осмілюсь доповісти, що мерин майора Еммеріха злякався, пане фельдфебель, – захищався Дібольд. Він говорив цілком спокійно. – Кінь утік, і я мусив довгий час ганятися за ним. Саме тоді, як я впіймав коня, драгуни, не довго думаючи, підстрелили мене.

Пояснення звучало неправдоподібно. Драгуни багатозначно посміхалися.

Себіш стежив за Дібольдом, задумливо жуючи свого вуса. Хитра посмішка світилась в його очах. Тримаючи руку біля рота, він шепотів щось на вухо Купшу, який нахилився до нього.

Тут знову пролунав таємничий голос:

– Себіш, Себіш, за все ти будеш колись відповідати.

Фельдфебель підвів брови. Потім заревів на Дібольда:

– А як це вийшо, що з тобою був твій ранець, свиня?

– Осмілюсь доповісти, що я хотів упорядкувати свої речі,– без вагання відповів Дібольд.

Фріи Кляйнпауль засміявся.

– І ти хочеш, щоб тобі повірили, – засичав Купш, червоний від люті.

Дібольд тільки знизав плечима. Каспар побачив, як фельдфебель, розмахуючи шаблею, з люттю кинувся на Дібольда, і почув свій власний голос:

– Пане фельдфебель! Осмілюсь доповісти, я бачив учора, як Дібольд прав свою подерту білизну, бо сьогодні під час догляду за кіньми він хотів її полагодити.

Каспар насилу вимовив ці слова. І знову втомлено опустився на солому. Він побачив лисий, наче обтягнутий жовтою, як віск, шкірою, череп Шмельцле і почув вигук фельдшера:

– Ну, хлопче, що ж це з тобою? Прокляття! Каспар, ти не тільки поранений, але у тебе ще й дизентерія чи гарячка… Або те й те…