Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

– Ну що ж, смерть не звертає уваги ні на чини, ні на титули, всі підемо туди, – сказав після цього Купшеві гладкий Рюбенкеніг, який досі не міг забути зауваження фельдфебеля під час похорону Кніхтеля. – В труні ти чи в парусині.

Рядовий ти чи фельдфебель, полковник, генерал чи адмірал. Як ви гадаєте, графів акули теж пожирають?

– Заткни пельку! – гаркнув фельдфебель, охоплений безсилим гнівом.

Незабаром після похорону флот раптом повернув від берега і взяв курс на південь. Висланий наперед корабель «Райдуга» повернувся з наказом головного командування йти до Сенді-Гук, поблизу Нью-Йорка, де повинне сконценттруватися все військо.

Каспар задрімав. Він прокинувся з криком. Двері розчинилися, в каюту ринула хвиля і промочила його до рубчика. За стіною в темряві стогнала палуба, гудів і тріщав геть увесь корабель. Здалеку доносився приглушений звук сигнальних пострілів і молотків. Знову й на цей раз усі люки на кораблі позачиняли і позабивали гвіздками. За якусь секунду Каспар уже зовсім прочумався. Одним стрибком він опинився біля дверей і якраз ще встиг прошмигнути всередину корабля мимо двох здивованих матросів. Кулею влетів він у солдатську перегородку.

Анзельм зустрів його запитливим поглядом.

Каспар не встиг вимовити й слова, як почалася така страшенна качка і корабель раптом так штовхнуло, що фельдшер звалився з постелі.

– Ми тонемо! Тепер нам кінець! – заскиглив плаксивий голос з верхніх нар. Це був торговець сиром з Кігцбюгеля, безнадійно хворий на цингу.

– Замовкни! Твій крик нічого не допоможе, – накинувся на нього Зеекатц.

Проте той продовжував, незважаючи ні на що, голосити.

– Маріє й Ісусе, у мене в Кітцбюгелі крамниця, і я торгую сиром! Моя бідна дружина і мої бідні діти! Що мені робити? Тут я загину. Я все відкладав, не витратив жодного гелера з платні. Я мушу повернутись на батьківщину, люди!

– Сьогодні купець – завтра жебрак, – промовив Рюбенкеніг з похмурим задоволенням. – Навіщо заощаджувати, старий? Якщо доля і зглянеться на нас і ми залишимось живими, то бідні люди все одно прийдуть і заберуть від нас своє. Ти не можеш бути певним, що з тебе не здеруть навіть твій незграбний домашній халат.

Житель Кітцбюгеля звісив над краєм нар своє вусате обличчя, зрите великими порами, і глянув вниз на Рюбенкеніга. Позад нього показалася голова Себіша.

– Так, цього разу Рюбенкеніг має рацію, – прокаркав він. – Проте не падай духом, сусіде. Адже доля міністерських чобіт товстуна ще теж невідома. Точнісінько так, як ти можеш позбутися своєї лавки, він збудеться і своїх чобіт, або чоботи його. – Себіш сміявся, аж поки йому в голову не полетіла щітка. Тоді він знітився і одразу ж замовк.

Анзельм притягнув до себе Каспара.

– У тебе щоденник? – прошепотів він. – Чи ще й досі там?

– Що? О боже, Анзельм! – Каспара кинуло в піт. – Він залишився там, я забув про нього. Мені зараз же ще раз треба…

Чути було, як важко, з хрипінням дихав Шмельцле.

– Що? – збентежено спитав Анзельм, хоч і добре усе зрозумів.

– Його не було вже там? – прошепотів Дібольд.

– Він залишив його там, оце-то так, – пробурмотів Рюбенкеніг.

Каспар кинувся з перегородки, услід за ним побігли Анзельм і Дібольд, а потім поплентався також і Шмельцле. Але їм довелося ще довгенько чекати, поки відчинився люк вгорі сходів, що вели до кают. Коли вони нарешті ступили на палубу, негода вже вщухла. Але кораблі були ще мокрі і яскраво виблискували вологою в сутінках. Півострів Сенді-Гук, ніби довгий тонкий, трохи зігнутий палець, виступав у тумані з порослого чагарником і деревом пагористого побережжя. Хвилі прибою ударялись об рівний берег великої бухти і, розкочуючись по світлому піску, майже сягали міста з наметів, що лежало в сірій імлі світанку. На вершині півострова височів сліпучо-білий восьмигранний маяк, вікна якого відливали червонуватим блиском сонця, що тільки-но починало сходити.

Шмельцле ледве стримував радісне хвилювання. Ось тут, перед ними, лежала країна, яка за описами вчених повинна бути у сім разів більшою за Європу! Анзельм підганяв усіх. Але біля дверей перегородки, куди клали мерців, вони зупинилися, немов укопані. Шторм геть зніс частину даху. Група матросів у червоних мундирах під наглядом корабельного унтер-офіцера саме ліквідовувала наслідки шторму. В руках унтер-офіцера був щоденник Каспара, і він перегортав його сторінки. Серце хлопця зупинилось. А ось до наглядача підійшов матрос. Каспар упізнав у ньому того самого, схожого на мулата, смаглявого хлопця, якого він зустрів у перший же ранок їхньої подорожі, коли той розмовляв з Метою; матрос, здається, переклав кілька рядків, і обидва засміялись. Потім матрос узяв коричньовий зошит і пішов геть з палуби.

Друзі пішли слідом за ним.

– Містер, ей, містер! – Каспар смикнув юнака за рукав і запитливим жестом показав на зошит.

Моряк відповів:

– Для мого офіцера, mу bоy[21]21
  Мій хлопче (англ.).


[Закрыть].

Поки він говорив, листівка вилетіла на підлогу. Каспар хотів за нею нахилитися, але матрос випередив його. Він розгорнув аркуш, вражено свиснув і ламаною німецькою мовою суворо запитав:

– Тобі належить?

– Так, – сказав Каспар нерішуче.

– Ні, це неправда, вона належить нам, – перебили його троє друзів.

Матрос намагався ще й далі зберігти суворий вигляд, але пустотливі вогники в очах його видали.

– Ось! Добре заховай j не розкидайся! – промовив він, повертаючи зошит Каспарові.

– Спасибі, ой, спасибі! – викрикнув хлопець.

– Прошу пробачення, ви англієць чи німець? – спитав Анзельм.

– Тому що я німецькою мовою Speake[22]22
  Розмовляю (англ.).


[Закрыть],– відповів матрос. Він захитав головою. – 3 сотню слів я схопив на кораблі, а то навчився від дядька в Гонновері. Я не англієць. Я американець. Вільний американець, так точно! Син свободи, так називатись наше об’єднання. Ви, гессенці. запам’ятайте собі це і скажіть також усім товаришам американці зроблять ваше життя нешасний. Ви хоробрі? Добре, ми також хоробрі, і ми багато, багато, і ми знаємо ліс, поле, сховиша. Ви нічого не знаєте тут у країна. І ви прибули для дуже погана справа. А наша справа – дуже хороша справа. Всі чоловіки, жінки вільні мусять бути; жоден король, жоден королівський губернатор не повинен нам робити закони: ми самі повинні обирати суддів, губернаторів; народ мусить робити закони; всі повниш жити в мирі і шасливо. Ми боремось за це!

Анзельм не міг утриматись, щоб не обійняти матроса. Але той швидко відсторонив його і боязко оглядівся на всі боки.

– Обережно! Обережно! Небезпека, – застеріг він.

– Який вигляд має ваша армія? – поцікавився Дібольд.

– Ох, наша армія не така красива, як ваша, – сказав матрос. – Наша армія – визвольна армія Солдат – брат офіцера. Не так, як у вас. У нас барон ні на цент не кращий від містера Сміта чи містера Міллера. Про це ви ніколи не чули, чи не так?

– Так, хто далеко звідси, той нічого про це не чув, – сказав Рюбенкеніг, що теж приєднався до товаришів. – Ох, це все нав’язали нам силою.

Американець кивнув. Потім пильно подивився на всі боки палуби, чи за ним не стежать.

– Сотні років Англія веде війну, щоб скрізь панував англійський король і щоб мати колонії. Але тепер – досить. Скоро великі держави будуть з нами, американцями: Франція. Іспанія, Голландія. Увесь світ допоможе нам Деякі тому, що наш ворог – це їхній ворог; інші тому, що вони знають: майбутнє належить нам. Належить синам свободи.

– Це чудові слова, – сказав Рюбенкеніг, – але у вас, як і в нас, кінець кінцем поплатиться за це маленька людина.

Матрос насунув свою шапку на лоба.

– Гм, – сказав він задумливо, – гаразд, я заплачу, коли мою справу треба оплатити; а ви платите за чужу справу. Ми боремось за нашу країну, наше щастя, наше майбутнє. А ви? Ось! – сказав він серйозно і, витягши з куртки портрет, показав його Каспарові. Інші теж ближче нахилили свої голови. На портреті був зображений вродливий юнак, що опирався на колону. – Це мій брат Чарльз. Англійські солдати підстрелили його під час різанини у Бостоні. Йому ще не було сімнадцяти років. Я тепер замість нього в нашій армії. Я можу виконувати корисну службу на кораблях. Зрозуміло?

– Чоловіче, чого ти раніше не познайомився з нами? – сказав Дібольд із жалем і докором.

– Чого? – Американець хитро посміхнувся. – У німців не узнаєш, хто наймит, а хто князівський слуга. Мене могли б зрадити. Адже ви теж, може, зрадники, чи не так?

– Так теж могло б бути, – пробуркотів Дібольд.

– Можливо, – сказав матрос. Але тепер це не дуже небезпечно. Look![23]23
  Гляньте (англ.).


[Закрыть] – В цю хвилину друзі помітили, що до корабля причалює швидкий темний каное. Хтось тихо по-пташиному крикнув з човна, матрос відповів. – Це мої друзі! Я раз-два – і зникну, – сказав він. – Моя служба тут закінчилась. Отже, до побачення! І якщо ви справді захочете до нас прийти, – закінчив він, – добре запам’ятайте пароль: Freedom’s friend, це означає «друг свободи»! – Промовивши ці слова, він почав спускатися по леєру. Каное відчалив і швидко поплив до берега.

Розділ чотирнадцятий

Флот досяг мети. Барабанний дроб і сигнали горна, скрип рей та човнів, вереск жінок та лемент дітей, англійська і німецька команди, солдатські пісні, радісні салюти з гармат і гвинтівок створили різноголосу музику, у супроводі якої почалося висадження на берег першої групи гессенського допоміжного війська, на яке англійці вже давно так нетерпляче чекали.

Море, обрамоване берегами Нового світу, виблискувало у ранішній зорі, наче чисте велетенське дзеркало. Не було ані найменшого вітерця. Щільні ряди парусних суден, на палубах яких кишіло повно людей, протискувались до порту, в якому уже стояло на якорі чимало англійських військових кораблів. Над ними з пронизливим криком літали сполохані зграї чайок. Лоцмани в маленьких швидких човнах розрізали виблискуючу воду, що бризками розліталась під ударами весел. Вони вказували новоприбулим шлях до місця висадки мимо піщаних кіс та обмілин. Йоркська затока ще ніколи не тримала на собі такої великої кількості флоту.

Погляди всіх були жадібно спрямовані на берег, що мав далеко привабливіший вигляд, ніж англійський з його голими крейдяними скелями. Тут гессенці нарешті знову побачили суходіл з деревами і чагарником, як удома, з будівлями і фруктовими садами. З берега доносився п’янкий запах смерек і лоскотав ніздрі солдатам на «Мері Елізабет», і їм здавалось, що після такої довгої і тяжкої подорожі не під силу більше витримати на кораблі ані жодної хвилини. О, їм так страшенно хотілося ступити на тверду землю штату Айленд, хоча вони і довідались, що розташований напроти острів Лонг-Айленд і навіть місто Нью-Йорк, яке було зовсім близько, захоплені небезпечними бунтівниками і що в руках англійців знаходиться лише цей маленький острів. Але вони мусили чекати, поки не настане їхня черга. Нарешті перед обідом, об 11-їй годині,– сонне вже стояло високо на небі, і повітря було задушним і гарячим, мов над паруючим водяним казаном– «Мері Елізабет» під вітрилами підплила близько до берега. Все на кораблі забігало, заметушилося, бо ж земля була вже зовсім близько.

Тут був табір англійців, між наметами все мерехтіло від червоних мундирів і виблискувало зброєю. І на березі теж було велике пожвавлення, бо тут збирався всілякий гуляючий народ, серед якого було багато панночок з високими зачісками. Бухта, що витягнулась далеко на північ, поступово звужувалась. Тепер усі товпилися по корабельних східцях до веслових човнів. Кожен хотів бути першим. Солдати мало не валилися з ніг під своїм багажем; незвично вологе повітря забивало їм дух; одяг прилипав до шкіри; піт роз’їдав очі і лив по розпалених обличчях. І все ж вони відтискували один одного набік, щоб добратися раніше до трапа. Тут нічого не допомагало – ні накази фельдфебеля, ані крики переляканої солдатської дружини; нікого тут не зворушував вигляд новонародженого, замотаного в лахміття, який повинен був дістатися до човна разом з своєю матір’ю, ані падіння солдата, що нав’ючений ранцем, патронташем, польовим казанком та іншим спорядженням, зникнув у воді і більше не з’явився на поверхні. Щільно один біля одного сиділи гессенці в хитких веслових човнах, позаду яких пливли прив’язані вірьовками коні; вони іржали від страху і бризкали на всі боки водою.

Коли гессенці ступили на сушу, їм здавалося, що земля хитається під їхніми ногами; вони рухались зігнувшись і весь час обережно балансували. Залитий промінням краєвид, привабливість нового після такої довгої одноманітної подорожі і те, що ворога не було ані видно, ані чути, ніби він взагалі не існував, сприяло хорошому настроєві. Вони потрапили у все зростаючий потік полків, шо висаджувалися на берег. Усе змішалось в якійсь страшенній метушні: ось вивантажують гармати, бочки з порохом, коней; там рухається процесія носилок, на яких лежать, голосно стогнучи і скаржачись, хворі на цингу, ще трохи далі вони опинились серед возів, екіпажів, тачок, ящиків, негрів, червоних мундирів, одягнених в сіре квакерів – жінок і чоловіків, що не розуміли жодного німецького слова, і молодих дівчат, які всі без винятку здавалися їм гарними, як на картині. Вони побачили навіть одного індійця; сидячи в каное, він спокійно дивився на море. Його блискуче волосся було чорне, як смола, а строго симетричне обличчя здавалося вилитим з міді.

Дібольд, сповнений щастя, обняв перше кленове дерево, що зустрілось йому на дорозі; він притулив свої бородаті щоки до вкритого мохом стовбура, наче до обличчя любимого друга.

– З цього дерева можна було б виточити чудові стільці, правда? – запитав його Зеекатц.

– А також ложе для рушничці, – встряв Фріц Кляйнпауль.

– Тут хороша земля, жирна. – Дібольд нахилився і пропустив між пальцями жменю землі.

Каспар зірвав стокротку і встромив її в петлю. Фельдфебель Купш услід за цим нарвав цілий оберемок квітів, шо гойдалися на духмяному літньому вітрі. Сопучи, він занурив у них свого великого носа.

Офіцери також почували себе щасливими, що подорож і висадження війська вже залишилися позаду… Адже бунтівники могли б з Ланг-Айленда двома шестифутовиками легко розбити добру частину кораблів, і було зовсім незрозуміло, чому вони не скористались з цієї нагоди. Крім того, зростаюче незадоволення солдатів, про яке знали навіть в генеральному штабі, почало вже непокоїти командування.

Англійські і німецькі генерали та інші вищі офіцери стояли на нашвидку спорудженій трибуні і, обмінявшись першими привітальними словами, схвильовано обговорювали становище. Генерал-лейтенант фон Гайстер стояв всередині поруч з присадкуватим чоловіком, в якому хтось з фельдфебелів упізнав англійського головнокомандуючого, сера Вільяма Гоу. Очима досвідченого штабного офіцера оглядав гессенський генерал лінії географічної карти, розстеленої на довгому столі. Англієць зробив жест рукою в бік острова Лонг-Айленда, що лежав на протилежній стороні. За вірогідними відомостями, – пояснював він, – вісім тисяч чоловік заколотницького війська окопалися на лісистих вершинах Брукліна, тим часом як головнокомандуючий американців, Джордж Вашінгтон, з п’ятьма тисячами чоловік утримує територію поблизу міста Нью-Йорка. Зараз мова йде тільки про те, щоб заколотницькі загони, більша частина яких зовсім не навчена військової справи, а офіцери теж набрані з цивільних, оточити між рікою Гудзон і протокою Лонг-Айленд і там протягом кількох тижнів стерти з лиця землі, що, звичайно, буде неважко для королівської армії, яка нараховує тридцять тисяч добре вимуштруваних солдатів.

Еммеріх також завоював собі місце на трибуні. Він уже кілька разів поривався протиснутись ближче до генералів, щоб краще слідкувати за словами Гоу. Раптом хтось вигукнув його ім’я. Він обернувся і наступної ж миті кинувся до кремезного офіцера з червоною блискучою головою. Це був полковник Ралль, старий товариш по зброї ще за часів російсько-турецької війни; його корабель причалив в штат Айленд на вісім днів раніше від «Мері Елізабет».

Еммеріх підкреслено по-молодецькому спитав:

– Ну, то коли ж ми розтрощимо цю нечисть?

На це Ралль, горезвісний своєю відвагою і всім відомий під прізвиськом «гессенський лев», відповів, розраховуючи, що ці слова дійдуть і до вух начальства:

– Треба сподіватись, що скоро. Як на мене, то можна б і зараз наступати.

Генерали, що якусь хвилину з доброзичливою поблажливістю дивилися, як два старих забіяки радісно поляскували один одного по плечу, знову повернулися з серйозними обличчями до географічної карти.

Каспар, що разом з іншими барабанщиками, горністами і трубачами стояв перед трибуною, чув кожне слово. Він знав ім’я Ралля з давніх розповідей капітана і тепер з цікавістю розглядав чоловіка, який разом з Еммеріхом в турецьку війну нібито полонив пашу з усіма його бунчуками, рабами і верблюдами. Але скоро вже щось інше привернуло увагу Каспара. О, тут було на що подивитись! Хлопець відскочив убік, бо повз нього із свистом пронісся лакований кабріолет, запряжений кіньми у багатій збруї. В кабріолеті сидів колоніст і жував тютюн. Старий, поритий віспою негр біг за екіпажем. Може, це раб? Але чого ж тоді в нього таке радісне обличчя? Проте Каспарові не було коли замислюватись над цим. Скоро в каное з’явився другий Індієць. На голові в нього була шапка, на якій розвівались великі, якскраві махові пера. «Такий індійський капелюх був би чудовим подарунком для Адама», подумав хлопець… Йому здалося також дуже дивним, що індійці не носять чобіт так, як гессенці, а тільки підошви, прив’язані шнурівкою до ніг. Він уявив собі, як би здивувалися обидва, коли б він проспівав їм пісню Червоних Лисів!

А втім, чи взагалі індійці ще захочуть розмовляти з гессенцями? Каспар помітив, що люди дивилися тут на німецьких солдатів як на небезпечних звірів! А разом з тим гессенці боялись американців! «А чи правда, що вони людожери? – шепотіли між собою солдати. – Чи правда, що янкі відрізають полоненим чоловікам носи й вуха, а жінкам груди?»

Тепер увагу Каспара привернула група людей, що висадилась з двох невеликих вузьких веслових човнів; це були навантажені вузлами та валізками жінки, діти і багато старих чоловіків. Люди були ситі і гарно одягнені, і все ж таки в їхньому вигляді і поведінці було щось перелякане і зацьковане. Якусь хвилину вони стояли в нерішучості. Потім найбільш заповзятливі звернулися до кількох гессенських солдатів. Але ті, здавалося, не зрозуміли їх.

Каспар протиснувся до групи, коли одна гарна дівчина, що тримала в клітці папугу, звернулася до майора Еммеріха, який саме зійшов з трибуни. Він, здається, зрадів з нагоди похвастати перед здивованими солдатами своїм знанням англійської мови:

– What do you need?[24]24
  Що вам потрібно? (англ.).


[Закрыть], прекрасна міс? – запитав він, на знак привітання приклавши пальці до крис капелюха. Дівчина почала перешіптуватися з хлопцем, який, очевидно, був її однолітком, і обидва якось збоку пустотливо глянули на майора.

Анзельм, що спостерігав цю сцену, дзвінко розсміявся.

– Що вона сказала? – допитувався Еммеріх. – Чого треба цим людям?

Анзельм охоче відповів:

– Панночка сказала, шо ваша німецька мова дуже схожа на англійську. Це вірні королю втікачі з Лонг-Айленда, які сподіваються знайти захист в англійців. Вони шукають будинок якогось містера Кука.

– Звідки ж я можу знати, де мешкає цей містер? – буркнув Еммеріх і, важко ступаючи, пішов геть.

Втікачі тим часом подалися далі. Але відразу ж до них, розмахуючи руками, підійшов великими кроками якийсь гладкий, велетенський чоловік у зеленому камчатному халаті. Він ішов так швидко, що аж розвівалися довгі білі кучері його парика і шовкова підбивка халата виблискувала при кожному кроці.

А ось вже нове видовище привернуло до себе увагу Каспара. На березі, трохи осторонь від кораблів, солдатів піднімали з носилок і клали у викопані в землі ями. Але це були ще зовсім не мертві; вони ворушились, кричали і лаялись.

Каспар зблід. Це були хворі на цингу, яких закопували так, що тільки голова виднілася з землі. Страшно було дивитись, як задихались ці, поховані живцем, люди. Але ніхто не звертав на них уваги. Рили все нові ями і закопували все нових хворих. Офіцерів, звичайно, не було серед них. Навряд чи вони терпіли в чому-небудь нестаток під час подорожі. Лише кілька чоловік хворіли на морську хворобу. Якщо дощ мочить слуг, то на панів тільки капає.

Серед закопаних Каспар раптом побачив знайоме, хоч і спотворене жахом обличчя. Це був Себіш. І він, здавалось, теж помітив Каспара: в його каламутних очах прокинулось життя, він марно силкувався заговорити.

Саме в цей момент мимо проходив фельдфебель Купш, його, очевидно, розважало це видовище. Каспар вийшов з шеренги, виструнчився перед Купшем і схвильовано сказав:

– Пане фельдфебель, чому ховають людей? Адже ж вони не мертві?

– Наказ зверху. Побути кілька годин закопаним у землі – це найпевніші ліки проти цинги.

– Може, це знищить цингу, але разом з нею і людей, – випалив Каспар. – Хіба ж можна в таку спеку закопувати людей у пісок? Цього ніхто не витримає.

– Назад в шеренгу. Солдатові не дозволяється питати. Ти, зухвалий хлопчисько, думаєш, що розумієш більше за генерала? – Фельдфебель загрозливо поглянув на Каспара. Потім вій поволі обернувся і підійшов до закопаних. – А, друг Себіш! – сказав він насмішкувато і мало не наступив на носа старому, що жалібно стогнав. – Ну, старий хрін, як справи? Боже мій, у тебе на голові вже навіть мурашки бігають. Нічого. Це добре проти ревматизму. Якщо прийде чорт, щоб тебе ухопити, то ти безупинно дмухай йому в обличчя, тоді залишишся живим. Але будь насторожі і ні на мить не переставай дмухати, а то відразу помреш.

Себіш не мовив більше ані звуку. Тим розпачливішими були його гримаси, якими він намагався ублагати фельдфебеля допомогти йому. Але Купш відвернувся од нього, бо хворий, що лежав біля Себіша, почав шуміти. Раптом під командою обер-фельдшера прибігло багато солдатів, озброєних заступами. Навколо закопаного, що, здавалося, вже умирав, стовпилися цивільні.

– Геть! Геть! Забирайтесь! – втрутився Купш. – Наче діти. Ви мене ще не знаєте, який я, коли мене розгнівають. – Він роздавав праворуч і ліворуч штовхани. – Чи ви бачили коли-небудь такий непокірний народ? Розходьтеся по домівках, бо я вас навчу бігати! Що, не розумієте німецької мови? Швидко забирайтеся звідси!

Солдати з піднятими заступами кинулися на юрбу. Купш піддавав їм сміливості. От де вони можуть нарешті показати свою владу.

– Розійдись! – кричали вони.

Колоністи почали повільно розходитись. Значить, їм правду розповідали про гессенців, які ще перед своїм прибуттям користувалися поганою славою справжніх недолюдків.

Раптом між ними опинився Еммеріх. У загальному гвалті і крику ніхто не помітив його приходу.

– А бодай би дідько вас ухопив, у вас полова в голові, чи що? – загорлав він на солдатів. – Фельдфебель Купш, ти стоїш тут і спокійно на все це дивишся! А хіба ж ти не знаєш, що ми не повинні підбурювати проти себе населення! Ще зовсім не виключено, що незабаром всі непокірні особи знову стануть вірними і слухняними підданими короля. Як мені пояснити тоді англійцям поведінку моїх людей? Що тут трапилось, власне кажучи?

Купш, як поганий учень, марно намагався щось відповісти.

Його випередив один рядовий:

– Осмілюсь доповісти, пане майор, ось уже один помер!

Купш швидко обернувся:

– Справді, він уже помер!

Еммеріхові, очевидно, було неприємно дивитись на мерця.

– Зараз же закопати його зовсім, – сказав він з огидою.

У цю хвилину почувся плаксивий голос Себіша.

– Осмілюсь доповісти, пане майор, я також тут. Себіш. Пане майор, будьте ласкаві…

Еммеріх загорлав:

– Прокляття! Що робить тут мій кухар! Негайно ж відкопати! Себіш, запишись у список виснажених! Не шкодуй горілки, все одно вона йде за рахунок полку. Ей, Купш, тягни його, допоможи йому! І потурбуйся про те, щоб мої валізки ще до вечора були в будинку містера Кука. Гей, Каспаре, ти відповідатимеш за них! Я буду у сера Гоу в «Троянді і вінку» – не ферма ген там, на височині, – якщо раптово у вас виникне якесь питання. Але тільки в крайньому разі. Я не хочу, щоб мені заважали, зрозуміло?

Над головою померлого вже виріс невеликий свіжий пагорок землі, коли воскреслий з мертвих Себіш, трусячись усім тілом, виліз за допомогою Купша з ями. Тепер Купш сумлінно охороняв кожен крок свого старого друга-гуляки; він скоріше ніс його, ніж вів. Коли вони проходили мимо носилок, з них піднявся схожий на скелет, блідим, як привид, Шмельцле. Біля нього був Анзельм, що підтримував його.

– О, тут, мабуть, від самого лиш видовища могил зцілишся, – глумився Купш. – От бачиш, Шмельцле, інколи генерали бувають кращими лікарями, ніж фельдшери, чи не так? І їхні ліки не коштують жодного крейцера.

Шмельцле почував себе занадто кволим, щоб вступати в суперечку. В нього нестерпно боліла голова. Йому здавалося, що мозок його висить на нитці і від кожного кроку боляче здригається. Анзельм насилу тримав його, озираючись на всі боки, чи немає кого поблизу, хто б допоміг йому. До нього підскочив Каспар. Тепер вони обидва взяли Шмельцле попід руки і повели його в напрямку до табору гессенців, що розташувався біля англійців; червоні і блакитні мундири створювали разючий контраст, ніби фарби на полотнищі різноколірного прапора.

Уже і в гессенців задиміли перші вогнища. Проте ще скрізь панувало велике безладдя. За винятком кількох полотняних наметів, спішно споруджених для фельдфебеля І капралів, решта новоприбулих не мала жодного притулку. Кілька будинків були призначені для житла офіцерам. Замащені землею чоловіки викопали, як кроти в землі, печери, щоб мати хоч якесь сховище. Інші, украй розморені незвичним кліматом, лягли просто на сонці, розкидавши руки й ноги. З їх широко розтулених ротів неприємно тхнуло; дехто з них спробував освіжитися купанням у морі, проте відразу ж їм знову робилося так само гаряче й душно, як і до цього.

На краю табору, так як і в Цігенгайні, по-домашньому розташувалися солдатські дружини. Там уже на кущах і деревах тріпотіла випрана білизна, і тут же поряд кілька бездоглядних солдатських дітей шарпали одне одного з-за шматка цвілого сухаря, що його викинув якийсь гренадер.

Усе було залито сяйвом палючого сонця. Навіть в убогому затінку не можна було сховатись від нещадної спеки.

До того ж їх обсідала сила-силенна мошки, яка була набагато більшою і кусливішою, ніж удома, в Гессені. Здавалося, не було ніякої можливості боронитись від жалких роїв.

Сподівання солдатів, що в Америці вони одержуватимуть нарешті кращу їжу, теж не справдилися. Флот з провізією ще не прибув з Англії. Свіжих харчів у штаті Айленд майже зовсім не було, бо все їстівне вже давно було з’їдене розміщеними тут англійськими солдатами і революціонерами, які вчиняли сюди наскоки. Для гессенців це означало і надалі затягти тугіше ремінь і задовольнятися злиденним корабельним харчуванням. Тільки кільком щасливим удалося роздобути в негрів трохи картоплі і кілька корців індійського зерна. Інші вдерлися до садів і принесли кілька динь, цибулин, огірків і недостиглих яблук.

Одні тягали дрова, підтримували вогонь. Другі ж готували з борошна, солі й води тісто. Треті пекли на плескатих кусках дерева або на корі щось подібне до хліба, четверті ліпили з тіста кульки і пекли їх на жару. Від вогнища до вогнища передавалися підібрані по дорозі або подаровані неграми бляшані мисочки, сковорідки і келихи; в них солдати розтоплювали сало і таким способом готували соус для страшенно давлючих кукурудзяних перепічок. Незабаром солдати сиділи або лежали навколо вогнищ; здавалось, що вони про все навкруги забули і думають лише про те, як би зберегти свої зуби. Поблизу вогнищ були прив’язані коні; в опалки їм засипали кукурудзи, яку називали тут індійським зерном.

Коли було вгамовано перший голод, пройшла перша втома, скрізь зав’язалися розмови.

– Країна тут начебто гарна, чи не так? Багата і родюча, тільки ще мало оброблена. Повірте мені, тут можна для своїх нащадків нажити справжнє багатство, якщо придбати землю.

– Ви помітили: колоністам тут, певно, добре живеться. Адже ж селяни так гарно одягнені, як у нас удома знатні люди.

Але яка нам користь навіть з найкращої країни, коли ми солдати і повинні бути козлами відпущення! – Це був Анзельм.

– Так, яка нам користь? Для мене існує тільки Віндгаузен. – Фріц Кляйнпауль зітхнув.

Раптом з’явився фельдфебель Купш і відразу ж загорлав:

– Ей, ви, певно, думали, що віднині більше не буде муштри, га? Вам дуже б хотілося краще ледарювати, чи не так? Авжеж, це б вас дуже влаштовувало? Але щоб ви знали, у нас такого не буде. Тут мусить бути порядок, і все щоб було як слід! Нехай оті червоні мундири побачать, на що здатні ми, гессенці! Вперед, швидше! Рюбенкеніг, Кляйнпауль, ви будете у бригаді пічників. Негайно треба збудувати печі, щоб ми знову мали пристойний хліб. А наш філософчик, певно, думає, що може від цього відкрутитися. Люди з білими руками, як відомо, люблять здебільшого роботу інших. Вперед, марш свинячим галопом в бригаду, що будуватиме відхожі місця!

Каспар і кілька інших солдатів були відправлені на роботу в будинок Кука, в той час як другу групу Купш послав на «Мері Елізабет» за багажем.

– І щоб там нічого не забули і не загубили по дорозі! А решті почистити й помити будинок зверху донизу. Так, щоб усе блищало, коли пан майор перебереться. Гей, хлопці, добре розтуляйте вуха, щоб мені потім ніхто не приходив і не казав, що він нічого не знає!

По дорозі Каспарові здалося, що він на деякій відстані упізнав Себіша, який похитувався на своїх коротких ногах, тягнучи нього разу ліву ногу ще більше, ніж завжди. Каспар прискорив ходу, щоб наздогнати його. Незабаром старий повернув ліворуч і зупинився перед одним будинком. У дверях з’явилась дружина фермера.

Солдати, що наближалися, побачивши Себіша, який був, видно, добре напідпитку, вибухнули нестримним реготом.

– Чи є в тебе кури й гуси, жінко? – донеслося до них його питання. – Г а-га-га! Ку-ку-рі-ку! Кури, гуси, яйця. – Він зробив пальцями якийсь непевний рух у повітрі, ніби хотів описати контури яйця. – Жінко, чи є в тебе молоко, га? як? – Він підніс до рота руку у вигляді чашки і, закинувши голову назад, зробив такий рух, наче щось ковтає. Але від цього він так захитався, що втратив рівновагу і мало не впав. Коли Себіш нарешті знову став на рівні ноги, двері зачинилися. Він засміявся, але сміх його прозвучав зловісно. Через маленьке потайне віконце в дверях з жахом дивилося двоє очей на старого і на солдатів, що стояли навколо нього. Тільки тепер Себіш помітив товаришів. Він зареготав разом з ними, захлинаючись від задоволення. Потім несподівано крутнув головою і пошкандибав на город, що знаходився за хатою. Знову в повітрі пролунало «ку-ку-рі-ку», але цього разу вже не з горлянки Себіша. В своїх ревматичних руках він тримав, розпливаючись у широкій посмішці, щось біле, тріпотливе і кілька разів помахав ним у повітрі. – Хто довго питає, той багато блукає,– повчав він молодих хлопців. На його розпаленому обличчі промайнула лукава усмішка.