Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

Розділ третій

Дзвони па церкві вже пробили три години пополудні, коли перед Каспаром показався «Золотий якір». Він зупинився. Краплі поту котилися по його розпаленому обличчі. Каспара вже не дуже лякали побої, якими почастує його хазяїн. Далеко страшніші думки тепер не давали йому спокою. Чи зможе Адам вирватися з пастки? Треба поспішати, бо час, здавалося Каспарові, летить з якоюсь невтримною швидкістю. Що робити, коли ув’язнених уже вивезуть куди-небудь з шинку? Чи не будуть тоді марними всі його спроби відшукати друга?

Каспара невідступно переслідувала думка про те, кому б він міг довіритись з своєю бідою Хазяїнові, напевно, ні, він швидше нашкодить, ніж зробить щось корисне. Також і від завсідників нема чого сподіватися допомоги. Скоріше вже капітан Еммеріх міг би щось слушне порадити. Та чи ж захоче він допомогти? Чи зрозуміє, як несправедливо обійшлися з Адамом і ремісником? «Те, що становить для Еммеріха щастя, для нас є нещастям», вчувався Каспарові застережливий голос Адама. Чи мав Адам рацію? Ні, Каспар не може і не хоче втратити свою віру в капітана. Адже Еммеріх так часто називав його своїм другом.

Думки Каспара обірвались. Хазяїн трактиру схопив його в сінях за комір і вп’явся в нього розлюченими очима:

– Ах ти, шибенику, та знаєш, що я з тобою зроблю?

– Я зовсім не знаю, пане, чого вам треба від мене? – сказав Каспар, намагаючись стримати тремтіння свого тіла.

– Ах, то ти нічого не знаєш… ти не знаєш? – Гемпель важко засопів. – Я зараз допоможу тобі пригадати. Де це ти, негіднику, ганяв?

– Біля… біля… – Каспар зніяковіло похнюпив голову.

– Довго я чекатиму? – Гемпель схопив хлопця за вухо.

– Внизу, біля річки, пане.

– Внизу, біля річки! У капітана, нагорі! Завжди він десь тиняється, замість того, щоб діло робити. А чия це на тобі куртка?

Каспар тільки тепер помітив, що він ще й досі в Адамовій куртці. Хлопець закусив губу і мовчав.

– Чия куртка, питаю, паршивий мерзотнику? Ти ще кінчиш у сточній канаві. якщо так робитимеш і далі. Або на шибениці. Що тобі, заціпило? Кому належить куртка? Дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю!

Але Каспар уперто і гордо дивився повз хазяїна, так, як повинен дивитися на своїх ворогів Червоний Лис. Коли б тільки хазяїн його ще довше не затримував і нарешті дозволив би йти!..

Із залу трактиру почулися вигуки єдиного відвідувача, який вимагав розрахуватися з ним. Терпець Гемпелю урвався. Він щосили затряс Каспара, горлаючи – Хто не хоче слухатись, хай на собі відчує. Отак! Отак! Отак! – Кілька коротких гучних ляпасів. – Отак! Отак!

Каспарові хотілося розревтись. Але він, зціпивши зуби, стерпів біль. У голові гуділо, щоки пашіли. Від сорому затьмарилось в очах.

– Ану, ти ще довго опиратимешся? Постривай-но, ти ще в мене заспіваєш. А тепер марш!

З цими словами хазяїн «Золотого якоря» втягнув Каспара, який все ще опинався, за вухо в контору і дав йому листа, що лежав уже готовий на письмовому бюро. – Зараз же йди до боргового суду і віддай цього листа засідателеві, та не забудь передати від мене глибокий поклін, зрозумів? Скажеш, що я його прошу прийти зараз же. Нехай такий великий пан Еммеріх ще сьогодні ввечері зволить стати за швейцара у сторожа тюремної башти. І запам’ятай одне: я переламаю тобі всі кістки, якщо ти нарешті не виправишся!

– Зараз! Зараз! Йду вже! Але літати я теж не можу, мій пане!

Гемпель відпустив кухарчука і з роздратованим виглядом побіг, спотикаючись, у зал трактиру, звідки знову залунав нетерплячий голос відвідувача.

Двері зачинилися. Напруження спало. Каспар голосно зітхнув. Його провина зійшла йому легше, аніж він міг сподіватися. А те, шо він повинен віднести листа до судового засідателя – це щасливий збіг обставин. Адже він зможе попередити капітана і за цю послугу має право розраховувати на пораду і допомогу.

Голосно насвистуючи, Каспар вийшов із «Золотого якоря». Це він робив наперекір хазяїнові, який з досадою ще раз міг переконатися в тому, що його виховні заходи анітрохи не вплинули на упертого кухарчука. Вже майже дійшовши до воріт, хлопець пригнувся і, ставши рачки, поповз мимо вікон трактиру, а тоді уздовж стіни. З обережності він ще раз оглядівся навкруги і тільки тоді підвівся. Спритно, як гусениця, видряпався угору по ринві і, переплигнувши через покрівлі кількох сараїв, дістався до капітанової мансарди тим самим шляхом, що був причиною знівечення формених шароварів Еммеріха.

Каспар нетерпляче постукав у вікно. Але відповіді не було, і він, уткнувшись носом в шибку, зазирнув всередину мансарди. О жах, Еммеріха в ній не було! Тільки тоді Каспар помітив, що слухове вікно не було замкнуте на засувку, а лише прихилене і, певно, з нього капітан вилетів, як голуб з голуб’ятні. Це відкриття так спантеличило Каспара, що він втратив опору і покотився по даху. На щастя, він встиг ухопитися за ринву. Якусь хвилину Каспар сидів, дригаючи ногами. Потім зробив триметровий стрибок униз на брук і щодуху побіг, не оглядаючись.

Де ж міг подітися капітан? Каспар побіг до торговця тютюном, клієнтом якого Еммеріх був уже протягом кількох років. Але в тютюновій крамниці капітана не бачили вже кілька днів. Може, він пішов до Щепке – швейцара «Карельської газети», щоб проглянути іноземні газети? Так, звичайно, там Каспар його обов’язково знайде. Але сподівання знову не збулося. Кофейня на Королівській плоші, яку тримав колишній постачальник фуражу і хороший знайомий капітана, – була останньою надією кухарчука. Але і ця надія виявилась марною: Еммеріх і тут не показувався.

Задзвеніли дзвіночки, зацокотіли копита, прогриміли колеса. Велика, каштанового кольору карета з красивою дугою, багато оздоблена золотим багетом, проїхала мимо Каспара.

– Вйо! – крикнув різким верескливим голосом пихатий кучер. Біля нього на козлах сидів юнак в окулярах; на ньому був мундир із шнурівкою, високі чоботи і яскрава студентська шапка. «Вйо!» Шестеро поштових коней бігли так швидко, що з-під їхніх копит аж іскри летіли.

Відкривши од подиву рота, Каспар пильно дивився услід пишній дорожній кареті, яка під’їжджала до готелю «Рай». З готелю вибіг, низько кланяючись, хазяїн, за ним слідом вискочило кілька коридорних і вилетів, дзвякаючи, рябий пінчер. Кілька прохожих зупинилися, здивовані. Тим часом Каспар також прибіг до готелю «Рай» і спритно гулькнув у перший ряд натовпу цікавих, що помітно зростав.

Саме в ту хвилину розсунулись цупкі шкіряні завіси високої карети. З середини карети, оббитої жовтим оксамитом, показалося похмуре обличчя старого пана з довгими вусами і клиноподібною борідкою.

– Посланник з Туреччини? – прошамотіла беззуба бабуся, що стояла біля Каспара.

– А може, французький принц? – висловив припущення учень булочника.

Дверцята карети відчинилися. Малесенький на зріст чорношкірий слуга в червоній лівреї з заклопотаним обличчям зліз по спущених східцях карети. Потім простягнув руку, щоб допомогти своєму панові.

Пан був ледве на голову вищий від свого слуги. Він тримав перед очима лорнет і з якоюсь буйдужою привітністю розглядав жителів Касселя, як дивляться звичайно на дерева, квіти або райдугу.

– Такому карликові зовсім не потрібна така карета. Мішка з-під борошна досить, щоб без особливих зусиль принести його в Кассель, – сказав розчаровано учень булочника.

Хазяїн готелю «Рай» стояв, зігнувшись у глибокому поклоні, аж на рожевих складках його жирної потилиці виступив піт. Потім він, вклоняючись, провів знатного гостя до дверей.

Якась стара жінка у вилинялій спідниці з червоного сукна звернулася до сина хазяїна готелю, який саме вийшов з будинку, щоб простежити за вивантаженням багажу важного гостя.

– Хто ж він такий, оцей іноземець? Якийсь закордонний дипломат чи міністр, га? Видно з усього, що скоро я знову подамся в мандри із своїм маркітантським візком. Я нюхом чую цих панів. Такий орел мух не ловить.

Молодий хазяїн готелю «Рай» з гордовитим виглядом відмахнувся од неї:

– Якийсь, певно, державний візит, інкогніто… Але краще не докучайте своїми запитаннями. Та, взагалі, вам, жінкам, бракує розуму.

Стара, войовниче взявшись у боки, закричала:

– Чи у нас, жінок, стільки ж розуму, скільки у вас, чоловіків, я не можу, звичайно, сказати. Але що ми не такі дурні, як ви, це цілком точно.

– Ого, а маркітантка зубата!

Жінка, посміхаючись, поглянула навколо себе: на її смуглявому мужоподібному обличчі пролягли глибокі зморшки. Молода вродлива дівчина в полотняному, з блакитними смугами, платті, що стояла поряд з старою, заплескала в долоні, радіючи з такої винахідливої відповіді:

– Браво, тітко Катрін, оце ти йому здорово відрізала! – її злегка підв’язане каштанове волосся кучерями спадало на шию і плечі.

– Постороніться, панове! Будь ласка, розійдіться! – звернувся, втрачаючи терпіння, молодий хазяїн готелю до юрби цікавих.

Каспар навіть і не поворухнувся. Він поглинав очима закордонні солом’яні корзини, дерев'яні коробки і оббиті залізом добротні скрині, що їх витягали слуги з карети і вносили до готелю.

Молодий хазяїн відштовхував од входу цікавих; люди неохоче розсіювались. Вони розходилися групами і обмінювалися фантастичними припущеннями з приводу візиту іноземця. Вони казали, що чорний, як смола, слуга-негр родом з тієї ж самої гарячої пустелі, звідки і Айгретта, мавпа пана міністра Шліффена, а може, з Індії – батьківщини чудового слона Теодора, який колись жив у звіринці і коштував Касселю дорожче, ніж гессенський надвірний радник.

Каспар здивовано озирнувся назад – хтось ляснув його по плечі. Молодий чоловік в окулярах, який нещодавно сидів поряд з кучером на козлах карети, стояв перед ним. Натовп уже розійшовся. Вони були самі біля готелю.

– Ти часом не скажеш мені, де я тут можу знайти дешеву квартиру, щоб переночувати? – В іноземця, якого Каспар тільки тепер міг добре розглядіти, була струнка постать і худорляве обличчя з тонкими рисами; розумна посмішка ховалася в куточках його рота.

– Чо… чо… – запнувся Каспар. – Чого… ви не зупинились в готелі «Рай»? Разом з Іншими?

– З тими? – Незнайомець кивнув зневажливо головою в бік в’їзду до готелю. – Я розмовляю французькою і англійською мовами і міг би там залишитись. Але я не відчуваю жодного бажання ще й далі виконувати роль секретаря і писаки. Я студент і хочу податися до Парижа, в Сорбонну.

Молодий чоловік відстебнув пряжку ранця, поверх якого стирчала шпага, і почав опоряджати свій одяг, що запорошився і пом’явся в дорозі.

– Досить з мене Брауншвейга і цієї подорожі, – трохи згодом, випроставшись, промовив він з гіркотою. – Краще гордо йти пішки, ніж покірно їхати. Ні, досить з мене бути прислужником у брудній справі, якою займається сер Фаукітт.

– Брудна справа… Сер Фаукітт, сказали ви? – раптом вигукнув Каспар. – Це ж, мабуть, Еммеріха… це англійський полковник Фаукітт?

– Так, полковник Фаукітт, англійський посередник, – підтвердив студент, здивований радісно-переляканим виразом обличчя Каспара. – Англійському королеві потрібне гарматне м’ясо для війни проти його американських колоній. Понад чотири тисячі рекрутів купив Фаукітт в Брауншвейзі. «Людське м’ясо куплено за кілька жалюгідних гіней! О милостивий боже! Німецьких найманців зганяють, як худобу, щоб вони боролися за деспотів проти людей, як їм нічого поганого не заподіяли і які не думають ні про що інше, окрім найсправедливішої справи в світі, – своєї свободи. І кожний феодал німецького регента охоче бере участь у цій огидній справі. Карл Брауншвейзький програв за картярським столом ціле село і поставив на карту півбатальйону солдатів за красиві ноги однієї танцюристки.

– Скажіть, а цей полковник Фаукітт… він приїхав у Кассель також для того, щоб купувати солдатів? – перебив його нетерпляче Каспар.

– Більше ні для чого іншого, мій хлопче.

– Ой… о боже! – скрикнув Каспар. – Тоді бідний Адам загинув! – І він розповів, відповідаючи на співчутливе запитання, що приключилося з його другом, рибалкою Вейраухом. Каспар був радий, що, нарешті, міг хоч з ким-небудь поділитися своїм горем, йому аж одлягло від серця і він відчув себе вже не таким безпомічним і самотнім. – І чого б нам було не піти іншою дорогою, щоб обминути цього вербувальника! – закінчив він зітхнувши.

– Не обминати їх, а зовсім усунути з свого шляху, це було б далеко вірніше, – запально промовив студент. – Ну чого відразу похнюпив голову? Можливо, ми ще знайдемо якийсь спосіб, щоб визволити твого друга. Ти пригадуєш, де знаходиться трактир із завербованими? Нам треба все добре обміркувати. – Він підбадьорливо засміявся. – Таких два хлопці, як ми!

Каспар відчув у себе під ногами твердий грунт.

– Ви підете зараз зі мною в «Золотий якір», там є дешева квартира, – запропонував він. – Під дахом, поряд з капітаном Еммеріхом є одна вільна кімнатка. Я побалакаю з хазяїном. Щождо харчів, то вам уже зовсім не треба буде турбуватись, – додав він з деякою важністю. – Адже ж я там за кухарчука.

Студент, лагідно подивившись на Каспара, не міг утриматись од сміху.

– Згода, мій хлопче, – сказав він.

Каспар крокував поряд з своїм новим знайомим, цілком захоплений ним. З гордим виглядом він ніс його ранець і шпагу і не віддав їх, коли той хотів йому допомогти. По дорозі йому раптом спало на думку, що він забув віднести листа хазяїна в борговий суд. Його рука ще міцніше стиснула ранець, а груди знову здавив важкий тягар. Але Каспар нічим не видав свого хвилювання. І, коли вони увійшли до готелю, його протеже зовсім не помітив, що хлопець знову чимсь стурбований.

– Зачекайте у прихожій. Я зараз же повернуся, – прошепотів хлопець і прослизнув у зал трактиру.

Розділ четвертий

Каспар був приголомшений: в кімнаті, оповитій тютюновим димом, стояв різноголосий гомін, чулось плямкання багатьох ротів. Над усяке сподівання, у трактирі було повно людей. І відразу ж він потрапив на очі хазяїнові, який саме ставив дві дюжини пивних кухлів на стіл заможних завсідників.

– Гей, ти, шибенику, прийшов уже нарешті! – крикнув він владним голосом на хлопця. – Зітри стола! Копченої ковбаси, брауншвейзького он туди – для тих двох панів. А он і пан податний інспектор Гашке теж кличе тебе. Повертайся мені швидше!

В трактирі нарешті знову настало пожвавлення, і Гемпель був у своїй стихії. Не встигши навіть дізнатись, що викликало таку раптову зміну, Каспар під наглядом трактирника взявся лс роботи. Тепер зовсім не було ніякої змоги спитати хазяїна про квартиру для студента. Каспар робив своє діло і чекав слушного моменту.

Увага більшості гостей була прикута до круглого столу, за яким сиділо двоє чоловіків. Один з них був відомий кожній дитині – гладкий розгойдувач гойдалок на карельському вигоні, на ім’я Мартін Рюбенкеніг. Другий був якийсь незнайомий чоловік з носом кольору суниці; одягнений він був у блакитносірий широкополий зимовий сурдут з білим галстуком; над його головою погойдувався на залізному гаку обтягнутий клейонкою низький капелюх і палиця чорного дерева з чудовою голівкою із слонової кості і ремінною вішалочкою.

Обидва незмінні завсідники фельдфебель Купш і помічник лотерейного писаря Себіш тихенько сиділи за сусіднім столом, уважно прислухаючись до кожного слова, з яким звертався незнайомий до рудого Рюбенкеніга. Рюбенкеніг, завжди хороший настрій якого і великий апетит були відомі всьому місту, їв і пив за рахунок червононосого; його гладкі, наче надуті, щоки і веселі очиці блищали.

Фельдфебель Купш штовхнув ліктем помічника писаря лотерейного склепу. Незнайомець витяг з кишені золотий годинник на важкому ланцюжку, довгенько потримав його в руках, наче виставляючи всім напоказ, і потім знову сховав.

І за круглим столом почесних відвідувачів, що стояв трохи оддалік, захоплено підвелися голови в париках, а потім знову близько нахилились одна до одної. Чутка, що ландграф Фрідріх Карельський має намір віддати в найми англійському двору гессенський корпус для війни проти повсталих американських колоній, облетіла все місто. Щоправда, цілком певно ніхто нічого не знав. Пан Гашке, однорукий ветеран війни і податний інспектор у відставці, був такої думки, що отой червононосий іноземець, мабуть, і є вербувальником солдатів. Здогади Гашке підтвердив головний лісничий Кляйнпауль, дружина якого чула, що в готелі «Рай» нібито зупинився закордонний дипломат, і тому знову хапатимуть людей на війну. Ця важлива звістка одразу збільшила апетит і спрагу панів, що сиділи за круглим столом для привілейованих гостей. Тільки Фріц Кляйнпауль, небіж головного лісничого, дебелий хлопець з прищуватим обличчям, не мовлячи жодного слова, сидів переляканий біля свого дядька, нічого не пив і не їв, бо для нього, щоправда, нічого й не було замовлено. Боязко він косився пожадливими очима на Рюбенкеніга, який, ані на хвилину не відриваючись, уминав на всі заставки ліверну і кров’яну ковбасу, тимчасом як іноземець старанно його про щось умовляв.

Головний лісничий Кляйнпауль звелів вкрай стомленому Каспарові, який саме поставив перед ним порцію карельського антрекоту і квашеної капусти, принести ще кухоль пива і повернувся до застольної компанії:

– Висловлюючись із стратегічної точки зору, любі панове…

Але податний інспектор Гашке не дав йому висловитися.

– Тут, – пояснив він гучним голосом, – тут, на столі, можна пояснити до деякої міри всю ситуацію. – Він вмочив свій товстий вказівний палець в пивну калюжу і провів криву лінію. – Нехай це буде Фульда, – пояснив він, – а тут, – він поклав поряд крайчик ковбаси, – нехай буде Кассель. Якщо тут прусський король…

Фріц Кляйнпауль невдоволено засовався на своєму стільці. Потім він непомітно встав з-за столу почесних гостей, підійшов до Рюбенкеніга і червононосого іноземця і боязко зупинився перед ними з дурнуватою посмішкою. Головний лісничий нічого не мав проти. Він не міг спокійно їсти й пити, бо цей бовдур – його небіж – жадібно слідкував за кожним шматком. Іноземець з червонястим носом якраз описував, ввертаючись то до Рюбенкеніга, то до фельдфебеля Купша та лотерейного писаря Себіша, що сиділи за сусіднім столом, цілком безнадійне становище американських заколотників. При цьому він славив могутність і багатства великого короля Англії і не міг нахвалитися чудовою країною Америкою:

– Там є так звана Золота річка. В цій річці трапляються крупинки золота, часто завбільшки з сочевицю або квасолину. Навіть цілі сокири і колуни виробляють там з благородного металу. Я пробув там всього лиш три роки і придбав собі два будинки в Детмольді. За здоров’я ваше, друзі, переходьте сюди до нас за стіл! Пане господарю, наливай, на моєму столі все порожнє!

Купш і Себіш не заставили себе довго припрошувати. Вони пересіли за стіл іноземця і підняли кухлі за його здоров’я.

– Я б з охотою ще теж випив, – сказав лукаво гладкий Рюбенкеніг, – але у мене немає до цього справжнього приводу.

– Все ще немає? – спитав червононосий, стримуючи гнів.

Саме в цю хвилину Каспар знову звернувся до Гемпеля із своїм проханням, але той його і слухати не хотів; він послав хлопця на кухню за смаженою телятиною для Рюбенкеніга.

– Трохи забагато – краще, ніж мало, – зауважив Рюбенкеніг і одним духом вихилив склянку тмінної горілки. – О, це то справжнє скребло для шлунка. А я вам скажу, мої панове, що жир – найкраща шуба проти холоду. Адже ж мені, розгойдуючи гойдалки, завжди доводиться мати справу з вітром… – Він зареготав так, що аж стіл захитався. – Сюди, сюди! – закричав він, махаючи рукою до Каспара, який з’явився з підносом. – Оце то я розумію, що порція, а пахне як. Наступного разу я погойдаю тебе на вигоні безплатно.

Фельдфебель Купш пробурмотів:

– Рюбенкеніг, ти скоро заллєшся спиртом!

А його друг Себіш додав в тон йому:

– І, певно, луснеш від жиру.

– Ха-ха-ха, ха-ха-ха, товстунові вже не треба товщати, а худому ще тільки кортить таким стати, – відрізав Рюбенкеніг. – Адже ж ви лише тріскаєте саму картоплю і заздрите мені! – Він схопив свій кухоль і заспівав:

 
Кому п’ється – пий до дна,
Хто ще знає смак вина.
Кому п'ється – пий до дна,
Поки прийде смерть страшна,
Лий по вінця, пий до дна!
 

Потім він почав вихваляти того, хто частував його:

– Ви хороша людина. За ваше здоров’я! Ви мені одразу сподобались.

– Ви мені теж, – якось неохоче відказав червононосий.

Гладкий Рюбенкеніг з задоволенням підкусив шматок телятини, міцно затиснувши її в кулаці.

– Пан якраз гуляв з своїм собачкою на вигоні, – звернувся він, старанно жуючи, до Купша і Себіша. – Тут він одразу і помітив мене біля гойдалки. І запросив поїсти разом з ним. Це було дуже до речі. Адже я ніколи не можу поскаржитись на поганий апетит. А крім того, мені хотілося відсвяткувати свою удачу. – Він витер жилетом жир, що стікав по його пальцях і підборіддю, і нахилився над пакунком, який лежав під кріслом. – Ось погляньте, що за подарунок я одержав. Пару чобіт, яких ви ніколи не носили. Міністерські чоботи! Все, окрім застібок, з найкращої шкіри. Моя кузина, економка в маєтку пана міністра Шліф-фена, дала мені їх у спадщину. Чоботи були на міністра тіснуваті, ну а на таку людину, як я, все прийдеться. – Він розгорнув папір і з тріумфуючим виглядом витяг пару майже нових жовтих ботфортів. – Ну що, гарні чобітки, чи неправда? Просто шкода одягати! – Він поставив чоботи на підлогу і раптом злякано відсахнувся: чорний дог іноземця, що лежав під столом, схопив його за руку.

– Спокійно, Гектор, – крикнув пан і загнав назад під стіл собаку, який з гарчанням виліз був звідти.

– Хе, а ваш собачка ще підступніший за Айгретту, мавпу пана Шліффена. – Рюбенкеніг потер зап’ястя, яке щеміло від укусу. – Мавпа ніколи не мстила своєму панові, коли він її карав. За це вона кусала інших. Наприклад, сьогодні вранці оця міністерська тварючка укусила мене, бо я випадково не дуже далеко стояв від неї разом із своєю кузиною.

Саме в цю хвилину від столу почесних гостей залунав голос лісничого, який покликав свого небожа: «Фріц! Тут ще залишився соус!» Він підсунув небожеві, що несміло підступив до столу, свою тарілку. Фріц почав обгризати залишені кістки і вимочувати шматком хліба соус. При цьому він чув, як його дядько розповідав, що в Америці кожен селянин може стати дворянином, кожен городянин і торговець – бароном.

Пан Гашке, податний інспектор, заперечив.

– Не зовсім воно так, – сказав вьн, піднявши догори вказівний палець. —

Там немає дворян. Але в Америці навіть той, хто й не хоче працювати, може все ж таки жити, як барон Для цього тільки потрібно купити рабів. Негрові не дають ні харчів, ні платні, а лише маленький клаптик землі і один вільний день на тиждень. І все ж негр навіть у рабстві щасливіший і менше працює, ніж наша челядь у вільний від роботи час. Бо ж там землю не треба ні обробляти, ні угноювати, ні орати. – Гашке говорив про далеку країну з таким знанням справи, начебто вона лежала за Майснером. – Отож, мої друзі, у кого є дванадцятеро дітей, хай посилає двох до Америки, то вони годуватимуть усіх інших десятьох. Якщо ж вони тут сидітимуть один у одного на голові, то тільки перегризуться між собою.

– Цілком вірно, мій пане! Золоті ваші слова. Дозвольте про це розповісти людині, що знає Америку як свої п’ять пальців, – з пожвавленням вигукнув червононосий іноземець.

Почесні відвідувачі за круглим столом з цікавістю витягнули шиї. Фріц уже знов стояв з розтуленим ротом позад товстого Рюбенкеніга. Сам пан Гемпель, здавалося, забув про свою ділову вигоду; віїн відмахнувся од Каспара, що смикав його за рукав, і поставив на стіл перед червоним носом чоловіка рапсову лампу, що сильно чаділа. Гарненька хазяйка, яку, звичайно, навряд чи можна було тут побачити, з’явилася в кухонних дверях з ополоником в руках і стала, прислухаючись.

Чоловік з потворним носом відсунув убік тарілки і кухлі і розстелив на столі географічну карту.

– Ану лиш погляньте сюди, що це, мій юначе? – звернувся він до Фріца, який від несподіванки увесь злякано здригнувся.

– Гессенська земля? – пробелькотів Фріц, зовсім зніяковівши.

– Ні, мій сину. Це чудова Америка! Величезна область, уся така, наче королівський парк. Ліси тут кишать від індичок та іншої дичини і кожного закликають полювати, кому тільки цього забажається. Лише на папері можна принести в Кассель цю казкову країну, бо в своїх натуральних розмірах вона не помістилась би в цілій Європі.

Обличчя Каспара аж витяглося наперед від страшенної цікавості. Перед його замріяними очима на пістрявій географічній карті замиготіли човни, чорношкірі люди, крокодили, пожирачі вогню. В цю хвилину він навіть забув про студента і Адама.

Але нарешті червононосий знову згорнув карту.

– Ну, то як же? – звернувся він до Рюбенкеніга. – Отже, ви готові їхати солдатом в Америку. Майте на увазі: вже багато людей домоглося з допомогою жерл гармат багатства і честі. До того ж американська війна – все одно шо прогулянка. Солдати навіть можуть, наприклад, звеліти неграм віднести свої мушкети з учбового плацу до казарми. Що ж стосується грошей, то я сам плачу п’ять дзвінких талярів задатку. Потім ви одержуватимете високу англійську плату, окрім різних військових надбавок. До цього всього ви будете на повному королівському утриманні. І не треба буде вам більше журитись ані про взуття, ані про одяг, якщо ви присягнете на вірність. Не життя, а масниця, чи не так? Отже?

Очі всіх вп’ялися тепер в м’ясисті губи Рюбенкеніга, який щось собі обмірковував.

– Мені хотілося б… Мені хотілося б спершу ще з’їсти свинячого ковбика, – сказав він нарешті.

– Ще свинячого ковбика? – вигукнув червононосий. – Любий чоловіче, твій шлунок не витримає!

– Про це не турбуйтесь, – відказав Рюбенкеніг.

Гемпель потер від задоволення руки і послав Каспара, якому й досі не пощастило запитати хазяїна про кімнату, по свинячого ковбика на кухню.

Товстун розстебнув свій жилет, що надимався хвилею на його животі, і, гикнувши, одрізав з насолодою шматок ковбика, який уже встиг принести кухарчук. Тоді він продовжував:

– Ви повинні радіти, що почали переговори з людиною такої богатирської будови тіла Адже для цієї американської кампанії, певно, потрібно мати залізний шлунок. А про жахливу морську подорож то вже нема чого й казати. Ні, ні, якщо добре подумати… – Він почухав собі за вухом. – Південь, Північ, Схід і Захід – сидіти у себе вдома все ж таки найкраще.

Червононосий спалахнув:

– Морська подорож – жахлива подорож. Ну хіба не дивно, що німці так бояться втопитись і водночас так охоче заливаються вином. Німців, з дозволу сказати, більше потонуло у винних бочках, ніж у морі!

– Загинути у винній бочці для мене набагато приємніше, ніж в океані,– відпарирував Рюбенкеніг.

Тепер на поміч вербувальникові прийшов фельдфебель Купш:

– Адже ти тут ледве животієш, скрізь тиняєшся по світу, а в солдатах з тебе може ще вийти щось путнє. І взагалі, кожному доброму гессенцю належить одягти на себе яскравий мундир!

Фельдфебель Купш підвівся і промарширував браво на своїх кривих ногах навколо столу.

Рюбенкеніг покрутив услід йому пальцем на лобі.

– Ти повинен більше шанувати старих воїнів! – дорікнув Рюбенкенігу друг Купша Себіш. – Це тобі каже людина, яка сама не раз чула посвист куль біля своїх ушей. Так, так, – заявив він гучним голосом і, широко розстебнувши свого плаща, відкрив цілу низку мідних медалей. – Я був офіцерським кухарем у битві при Льойтені і одному гусарові – бац – і відтяв кухарським ножем голову. Ось помацай дірку в руці – тут пройшла мушкетна куля. А ось, поглянь, він підняв свій парик і показав майже з гордістю нарост на потилиці, – тут росте у мене щось. Як тобі здається, чи не по-старіюсь я часом через це?

Рюбенкеніг перестав жувати, мигцем зиркнув на нарост і буркнув:

– Хтозна, у мого дядька було таке саме. Згодом він лазив на чотирьох, як собака. Одної ночі він виліз у самій сорочці через вікно і знадвору відімкнув двері будинку. Кінчилось тим, що дядько з’їхав з глузду. – Рюбенкеніг зробив глибокий ковток. Раптом він відсунув свою склянку. – Ото те! Що б це могло значити?!

Головний лісничий поманив свого небожа Фріца і почав йому щось шепотіти. Потім юнак підступив до вербувальника і смикнув його за сюртук:

– Мій дядько послав мене. Я хочу у вас записатися.

Червононосий аж ніяк не чекав зустріти тут добровільного рекрута. Не тямлячи себе від радісної несподіванки, він бахнув по столу

– Гляньте-но сюди, так робити належить кожному, хто знає принаймні, чим він зобов’язаний своєму регентові.

І хоч він, щоправда, не вміє читати географічної карти, але він зате зуміє битись. Чи не так? Ха-ха-ха. – Вербувальник зміряв хлопця, як різник худобину. – Дужий, здоровий хлопець, природжений солдат. В яких військах хочеш служити? В артилерії?

– Як вам завгодно, – ледве чутно промимрив хлопець, зніяковіло опустивши очі.

– Чи в піхоті?

– Як вам завгодно.

– О боже, та вирішуй же нарешті! В тебе вибір, як рідко в кого. Він може також іти і в кавалерію.

– Так, так.

– Йому сподобається вільне життя в Америці. Не життя, а справжня масниця. Звідкіля ти родом? Гессенець, так? – Вербувальник витяг папір і зробив помітки. – Хто твої батьки? Ага, у тебе їх немає. Сімнадцять років. Живеш у дядька. Сестри чи брати є? Немає. Ім’я Фріц. Він теж належить до м’ясоїдних?

Оглушливий регіт наповнив трактир. За столом почесних відвідувачів проголосили тост за дядька рекрута.

– Нехай юнак навчиться дисципліни, – сказав головний лісничий. – Фріц, ти тут! – Він простягнув йому кухоль. – Сьогодні можеш теж випити.

І в той час, як голова новоспеченого рекрута зникла за пивним кухлем, вербувальник заспівав високим тремтячим голосом, жахливо перекручуючи мелодію.

 
Хто хоче стати солдатом,
Хто хоче стати солдатом?
 

Тут підхопили пісшо Купш і Себіш; лотерейний писар вистукував при цьому в такт ногою об ослінчик; хоч і благенький чобіт, але до блиску начищений.

 
Хто хоче втішатись життям.
Солдата зумій цінувати.
Хто радості хоче в житті.
Той сам мусить бути солдатом.
 

– Ну, тепер досить! – Головний лісничий так гахнув кулаком по столу, що аж жили випнулися йому на голові. Купш і Себіш злякано замовкли. Але пан Кляйнпауль нічого не мав проти співу. Це він розгнівався на небожа, який випив цілий кухоль Невдоволено буркочучи, він замовив кінець кінцем нову порцію. – Будь ласка, співайте далі, – гукнув він в напрямку стола, за яким сидів вербувальник.

Рюбенкеніг не заставив себе довго просити. Не встигли інші ще й рота розтулити, як він заспівав пісню вербувальника, переробивши її на свій лад.

 
Не хочеться бути солдатом,
Не хочеться бути солдатом,
Бо важка рушниця дуже.
Воду п’є солдат з калюжі
І черствий в солдата хліб…
Не хочеться бути солдатом,
Не хочеться бути солдатом.
 

Поки Рюбенкеніг співав, відчинилися двері і до трактиру зайшов студент. Його очі, що раптом зустрілися з поглядом розгойдувача, виражали цілковиту згоду з його словами. Рюбенкеніг підняв свій кухоль, махнув ним весело, але потім зупинився, спостерігаючи, що діється навколо. Головний лісничий підійшов до столу і потягнув червононосого в куток: «Я дядько Фріца. Головний лісничий Кляйнпауль з маєтку Шліффена».