Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

Розділ восьмий

«Встати!»

Двері трохи прочинились, на підлогу впала одежа, а за нею загриміли черевики.

Сон відлетів од Каспара. Певно, було ще дуже рано, раніше, ніж завжди, бо в камері було майже темно; за загратованим віконним отвором бушував вітер і йшов дощ.

«Так-так!»

Біля Каспара щось заворушилось. Солома зашелестіла, і з неї піднялася чорна тінь. Широко розплющеними очима Каспар намагався розгледіти в темряві нового сусіда по камері. Хто б це міг бути? Невже це Себіш? Як міг потрапити сюди помічник лотерейного писаря? Тільки поступово у Каспара виринули спогади про минулу ніч, коли він, раптово прокинувшись, побачив, що двері камери, в якій він був замкнений уже протягом семи нескінченно довгих днів, зненацька відчинились і до неї увіпхнули якогось чоловіка, що голосно лаявся і протестував… чоловіка з вусами і голосом Себіша… або скоріше не чоловіка, а сновидіння, як здалося заспаному Каспарові.

А тепер виявилось, що це все йому не приснилось і що Себіш справді став його товаришем по камері.

Ось подав голос і сам помічник лотерейного писаря.

– Б’юсь об заклад, малюче, що тепер ми вирушимо до Цігенгайна, – пробурмотів він і, стогнучи, почав підбирати свої речі з підлоги. – Ну, я буду радий, коли, нарешті, виберусь з цього хліва, в який мене запроторили через ганебну помилку. Коли б тільки капітан Еммеріх дізнався, що так поводяться з його кухарем!

Звістка про те, що їх мають направити в фортецю Цігенгайн, викликала у Каспара радісне хвилювання, хоч ця фортеця і користувалася поганою славою як місце збору і учбовий плац для рекрутів. Але сім днів самотнього ув’язнення на хлібі і пісній юшці, ці сім днів страху за своїх друзів і томливої непевності, що на нього тепер чекає, так сильно надокучили Каспарові, що він з радістю зустрів би кожну зміну свого становища.

Щоправда, ні одягатися, ні роздягатися тепер не треба було. На солом’яній постелі, не маючи чим укритись в холодні зимові ночі, він спав, не знімаючи ні одягу, ні взуття.

Тимчасом здалося, що зарухався весь будинок. Ніби на підтвердження провіщання Себіша, залунали вигуки й команди, загупали важкі чоботи, пробігаючи повз замкнені двері униз по сходах. І ось загриміли двері – капрал просунув свого носа всередину і закричав:

– Ану, виходь! За мною!

Себіш одразу ж вчепився за поли капрала. Він стрибав біля нього на своїх коротких ногах і вимагав, шоб його повели до старшого офіцера, але це, звичайно, не справило на капрала жодного враження. Обидва зайняли весь прохід на вузьких сходах. Каспар, який горів бажанням якомога швидше вибратись з вербувального шинку, мусив угамувати своє нетерпіння.

Крізь двері будинку пробивався шум голосів, гавкання собак і скрегіт. І хоч Каспар спав навряд чи чотири години, йому, як ще ніколи в житті, анітрохи не хотілося спати. Одним поглядом він охопив дерева, людей, далеке небо, природу, якої він був позбавлений під час ув’язнення, і жадібно вдихнув свіже повітря. В юрбі, що збилася перед шинком, він одразу ж запримітив свого друга-рибалку, який стояв разом з товстим розгойдувачем Рюбенкенігом та студентом Анзельмом і жваво з ними розмовляв.

– Адам! – крикнув Каспар, не тямлячи себе від радості.

Кілька чоловіків обернулось до Каспара. Але Адам, здавалося, не почув його і продовжував голосно розмовляти. Позаду Адама, в іншій групі, де всі тулились один до одного від холоду, Каспар упізнав вугласте обличчя підмайстра, що разом з рибалкою потрапив у лабети вербувальників. Поряд з капралом раптом з’явився з пером на капелюсі Фріц Кляйнпауль, небіж лісничого, і зареготав на все горло. Мабуть, він уже й сам збирався незабаром стати капралом.

Відправка рекрутів з цієї частини Касселя, очевидно, затяглася. Каспар був щасливий, що всі ще були разом.

– Адам! – крикнув він знову тремтячим від радості голосом.

Рюбенкеніг торкнув Адамову руку, і тепер рибалка обернувся. Адам був таким, як і раніше. Вмить на його обличчі засяяла тепла, радісна посмішка: він пішов назустріч Каспарові. Обоє друзів обнялися.

– Адам, як добре, що ти тут! – сказав Каспар. – А я вже боявся, що більше не знайду тебе!

Підійшов студент і потис Каспарові руку.

– Це ж він, чи не так?

Адам кивнув. Його очі блищали від радості, що він знову побачився з Каспаром.

– Сто чортів, Каспаре, як це ти теж опинився серед рекрутів? – спитав він.

Каспар не знав, що відповісти на це запитання. Як страшенно йому хотілося, коли він був у замку ландграфа, розповісти Адамові про свою пригоду, – а тепер, коли ця пригода набрала такого повороту і стала причиною його ув’язнення, він не зміг вимовити жодного слова. Адже він повинен був би розповісти Адамові про ганебну роль Еммеріха, але йому було якось соромно признатися у своєму розчаруванні.

Вийти з неприємного становища Каспарові мимоволі допоміг Рюбенкеніг, який зауважив жартома, що нічого не вийде з обіцяним безплатним гойданням на вигоні. Потім він почав вихваляти телятину, яку Каспар вісім днів тому подавав йому на стіл і яку він згадував, як найкращий спогад.

Себіш, що саме підійшов, зауважив:

– Ну, а ковбик теж був нічого, мій любий? І дванадцять кров’яних та ліверних ковбас?

– Так, а звідки ти знаєш… – Рюбенкеніг був, очевидно, спантеличений.

– Та я ж був саме тоді, як ти обжирався. Адже я сидів за твоїм столом. разом з паном фельдфебелем Купшем. А ти що, вже забув, хе? Та й не диво, бо ти заливав, наче у прірву.

Себіш засміявся, широко роззявивши рота. Раптом у його усміхнених очицях з’явився недоброзичливий і заздрісний вираз; він уздрів міністерські чоботи, які Рюбенкеніг тримав під пахвою.

– Ох, диви, а чобітки тобі все-таки залишили! Що ж ти думаєш з ними робити?

Але товстун не хотів погодитись з його словами.

– Я сидів у «Золотому якорі» разом з фельдфебелем? – спитав він недовірливо. – Цього не може бути. Таке панство я завжди намагався обминати сьомою дорогою з того часу, як був солдатом у Трісбасі.

– Зажди лиш, ти його знову побачиш, коли ми будемо відправлятись звідси. Він грає неабияку роль у відправці війська і сьогодні командуватиме, – додав Себіш, хвастаючи своєю обізнаністю. – Фельдфебеля Купша я знаю вже – ой, як давно! Під час Семирічної війни не раз мимо наших вух свистіли одні й ті самі кулі, так-так, мій любий! Хіба ти не знаєш, що в битві під Льойтеном я був офіцерським кухарем і одному угорському гусарові – бац! – і відрубав голову? Ну, а тепер мене знову призначили кухарем до пана капітана Еммеріха.

Рюбенкеніг із сумнівом подивився на нього.

А Адам сказав, посміхаючись:

– Якщо ти такий великий пан, то чого ж ти разом з нами?

Проте Себіш не дуже стривожився.

– Так-так, ти маєш рацію, справа в тому, що мене зовсім помилково привезли сюди учора вночі. Та нічого, мій друг Купш буде зараз тут і все уладнає.

Між тим навкруги все стихло, і очі всіх рекрутів спрямувалися на ворота шинку, в яких з’явилися фельдфебель Купш і велетень-капрал. Кожен з них мав при собі шаблю, кишеньковий пістолет і вів сторожову собаку. Це були величезні німецькі доги, яких Каспар уже колись бачив. Купш і його супровідник міцно тримали собак за короткі поводки, нібито звірі ладні були ось-ось вп’ястися рекрутам в горлянки. Але з усіх чотирьох собаки здавались все-таки менш злими.

Рюбенкеніг, який ще мав пам’ятку на нозі від дога в «Золотому якорі», непомітно відступив на задній план.

Себіш зараз же підбіг до Купша і заговорив з ним тихим голосом. Не без злорадства побачили рекрути, як колишній помічник лотерейного писаря відразу ж повернувся в шеренгу.

– Порядок мусить бути, – промовив Купш доволі голосно, так, що можна було зрозуміти кожне його слово. – Ти прибув сюди на службу. Отже, і мусиш виконувати свої обов’язки. Тут не може бути ніякої дружби. Стати на місце!

Себіш зніяковіло подивився навкруги. Йому нічого іншого не залишалося, як підкоритися команді.

Адам прошепотів Каспарові:

– Я втечу. Я не піду з ними воювати. Можливо, мені вдасться куди-небудь пірнути в людський натовп у місті.

– Тоді я теж піду з тобою, – тихо сказав Каспар.

Рюбенкеніг втрутився і собі.

– Облиште! Удвох ви підете на вірну загибель. Я б навіть сам один нізашо не одважився. Хіба ви не бачите, як ці хлопці озброєні? Вони схоплять кого завгодно. От і потрапиш з вогню та в полум’я.

Але Адам лише покручував спокійно і насмішкувато свого блискучого вуса.

Задеренчала металева тріскачка. Чотири капрали, серед них і велетень з догом, які, очевидно, мали супроводити транспорт, вишикувалися перед фельдфебелем Купшем і зарядили свої пістолети.

Рюбенкеніг нахилився до Адама і Каспара, начебто хотів сказати: «Дивіться-но, чи не правду я казав?»

Фельдфебель Купш суворим поглядом стежив за зарядкою пістолетів. Потім рявкнув до полонених:

– Шикуйсь! – Він глянув на криві ряди змерзлих, обірваних постатей і сердито сказав – Настав час, щоб вас, хлопці, трохи помуштрували в Цігенгайні. Увага! Зараз ми виступаємо звідси. Колоною по два, на віддалі одного кроку. Оцей юнак, – він показав на Фрща

Кляйнпауля, небожа лісничого, який при цьому почервонів від гордості,– маршируватиме в першій шерензі і задаватиме темп. І щоб мені йшли в ногу і дотримувались відстані, зрозуміло? І негайно виконували будь-яку команду! Ясно?

Купш помітив ялинову шишку, що лежала на землі. Він хитро посміхнувся, бо в голову йому прийшла одна думка.

– Капрал Вернер! – крикнув він до свого помічника, який вів собаку на поводку. – Ану підніми ото ялинову шишку і настроми її на кінчик своєї шаблі! От так! Тепер зроби двадцять кроків, тільки добре відміряй. Хочу продемонструвати цим хлопцям один фокус, щоб вони відразу побачили, з ким мають справу… Так, всім сюди дивитись! – Кугіш, не поспішаючи, з насолодою зарядив свій пістолет, ще раз поглянув навколо і вистрілив.

Обидва сторожові собаки, роздратовані гуркотом і пороховим димом, із скавчанням рвонулися на поводках. На в’язку землю впала розколена на дрібні шматки ялинова шишка. Капрал Вернер струсив пилок з свого погона: потім блідий, але намагаючись усміхатись, він підійшов до інших капралів.

– А що, якби куля влучила в капрала? – схвильовано прошепотів Каспар.

– То теж не було б великої шкоди, – тихо відповів йому студент.

Рюбенкеніг, почувши це, голосно розсміявся.

– Тссс, – докірливо просичав Себіш на нього і на студента, але суворий вигляд фельдфебеля викликав знову нестримний регіт Рюбенкеиіга.

Саме в цей час фельдфебель Купш обернувся до рекрутів; в кожному його русі відчувався тріумф. Його очі з обуренням вп’ялися в товстуна.

– Якщо ти, верблюде, не перестанеш сміятись, я тебе провчу так, що з тебе й кишки повилазять, зрозумів?

Хихикання Рюбенкеніга поступово завмерло, і тепер він стояв, як у рот води набрав. Лише в його очах ще грав сміх.

– Що таке, хлопче, ти, незважаючи на це, насмілюєшся скалити зуби? У тебе не тільки пузо товсте, а ти ще й товстовухий і товстошкірий!

Себіш не міг приховати свого задоволення. Товстун з міністерськими чобітьми був йому, як сіль в оці. Фріц Кляйннауль, почувши ці слова Купша, теж покосився зловтішно на товстуна. Але інші рекрути майже з неприхованою ненавистю дивилися на фельдфебеля, капралів і навіть на собак. Тільки очі Рюбенкеніга мали свій звичайний вираз, бо навіть коли товстун і був серйозним, його очі, здавалось, зберігали свій невинний, веселий блиск.

Купш аж позеленів від люті.

– Ну, постривай, хлопче! Тебе я не спускатиму з очей! Я тобі ще покажу! А тепер всім вишикуватись в колону по два. Ану, хлопці, швидше повертайтесь! Чи може вам ноги вставити?

Каспар швиденько перескочив на бік Адама. Рекрути, які ще не звикли до муштри, нарешті утворили дуже незграбну колону по два. Поряд з ними і на невеликій відстані позаду них шикувалися капрали. Вони заціпеніли, витягшись, немов жердини, з довгими, тоненькими кісками, що нагадували хвости пацюків. Всі чекали наказу Купша, щоб рушити в дорогу.

Але фельдфебель Купш прочитав їм ще одну нотацію:

– Запам’ятайте собі: хто не буде підкорятися або коли кому-небудь спаде на думку втікати, то я пошлю навздогін йому кулю в спину або в голову. Як я влучаю, ви бачили. Окрім цього, кожен рекрут повинен сам нести витрати, які підуть на об’яву про дезертирство. Ми безборонно відшкодуватимемо збитки за рахунок його задатку. Ясно?

– Щодо цього, то нам трьом нічого боятися, – сказав з непохитним спокоєм Рюбенкеніг Адамові і студенту.

– Я теж не одержав ніякого задатку, – обізвався і Каспар.

– Тихо там! – накинувся фельдфебель Купш на товстуна. – То ти що, будеш мені тут язика розпускати та те й інших підбурювати? – Він аж захрип від хвилювання і довго відкашлювався, перш ніж продовжував знову – Тут ще потрібно дещо конфіскувати. Наприклад, чобітки. Це ж просто образа для міністра, що такий негідник володіє цими чобітьми.

– Чобітки, так-так, – пробурмотів Себіш схвально і ухопився за блискучу коричньову шкіру.

Рюбенкеніг відштовхнув його.

– Вони належать мені! Якщо тільки з ними щось трапиться, то я дам знати своїй кузині, яка служить економкою в маєтку Шліффена.

Купш зніяковіло засміявся.

– Як же ти зможеш їй дати знати про це, гм? Це краще вибий із своєї голови. А то може поганим скінчитись.

Нарешті група вирушила в дорогу. Тим часом уже почало світати. Над Майснером показалося сонце, червоне, як стиглий помідор. Дощ ущух. Але, незважаючи на сонце, було ще дуже холодно. Рекрути змерзли. Їхні ноги у злиденному взутті брели у брудних снігових калюжах розкислою дорогою. З рота й носа людей валила пара від дихання. Вугласте обличчя підмайстра посиніло, зуби в нього цокотіли від холоду. Він показав на добре обмундированих капралів і сказав ущипливо: «Бог розподіляє холод залежно від одягу».

Проте і в капралів було на душі не дуже добре. Відповідальність була велика. Втеча хоча б одного з рекрутів означала для них позбавлення платні і суворий штраф. Тому капрали були постійно на сторожі, не могли ані на хвилину випустити полонених з поля зору. Нетерпляче підганяли вони рекрутів: «Марш! Швидше!»

Рюбенкеніг накульгував усе сильніше; він змушений був часто зупинятись, і його щоразу підганяли. Під час арешту ніхто не звернув уваги на його рану, крім студента, який сяк-так промив її і перев’язав клаптиком, відірваним од власної сорочки. Все ж від цього біль в нозі не заспокоївся. Каспар одважився нарешті і попросив фельдфебеля що-небудь зробити з ногою Рюбенкеніга. Але Купш не хотів про це і слухати. Він хоч і був завсідником «Золотого якоря» і щодня там бачив Каспара, але тепер зробив вигляд, наче й не знає хлопця і, вилаявши, відправив його назад у шеренгу.

Себіш потай дуже радів з цього. Адже його друг Купш не з ним одним так погано обійшовся. От так, дай людині владу, і вона стане зовсім іншою. При цьому Себішу спала на думку його власна майбутня посада. В своїй уяві він уже смажив і варив делікатні страви для делікатних шлунків: капітан Еммеріх, його безпосередній начальник, сидів надзвичайно задоволений перед блюдом, що парувало, і прицмокував. Себіш щасливо посміхнувся.

Рюбенкеніг насилу ступав; незважаючи на холод, у нього на лобі виступив піт. Скоро ніякі погрози вже більше не допомагали. Стогнучи, плентався він слідом за сумною процесією. Купш, який це занадто пізно помітив, суворо відчитав капрала.

– Не можна дозволяти рекрутам іти позаду вас або навіть занадто близько підходити.

З особливою суворістю він наказав Рюбенкенігу, щоб той прискореним темпом знову зайняв своє колишнє місце в колоні.

Змерзлі і втомлені, з гнітючим страхом перед тим, що на них чекає попереду, марширували рекрути. їх мучив голод, душила зненависть до своїх катів. Тільки в першому ряду і натяку не було на протест. Там марширували Фріц Кляйнпауль і Себіш. Фріц викидав ноги, нібито він уже цілий вік був військовим; помічник лотерейного писаря і майбутній кухар, незважаючи на все своє бажання, завжди трохи відставав від нього, але раз у раз прискорював крок, намагаючись його наздогнати. Ось Фріц, щоб підлеститися до фельдфебеля, затягнув гучним голосом пісню.

 
Я в житті не сумував —
Борсуків, лисиць стріляв.
Бистрий заєць, хитра рись,
Бережись…
 

– Та він же зовсім не вміє співати! – зауважив підмайстер, у якого був дуже тонкий слух. – Ну, припини, нарешті!

Рюбенкеніг, якого теж дратував веселий настрій хлопця, також звелів йому замовкнути.

Проте фельдфебель Купш підбадьорив Фріца і сказав, щоб той продовжував пісню, бо, як він зауважив, тоді краще марширувати. Зраділий хлопець вискалив зуби і загорлав під акомпанемент Себіша:

 
Га-га-га, і сарну, й оленя сліди
Я здалеку бачу завжди.
 

Проте доспівати їм не вдалося. Схвильовані крики і гавкання заглушили їхні голоси; рекрути, що йшли за ними, зупинилися.

Собаки, страшно клацаючи зубами, кинулися на Анзельма і Рюбенкеніга. Анзельм нахилився за палицею, яка лежала на узбіччі дороги; він хотів дати її Рюбенкенігу, щоб той спирався на неї під час ходи. Але собаки були так видресирувані, що не могли спокійно бачити палиці в руках рекрутів; адже палицею можна захищатися.

Почувши шум, кілька чоловіків і жінок, що йшли лісовою дорогою, зібралися навколо колони і мовчки спостерігали цю сцену.

Фельдфебель Купш був тепер у своїй стихії: він лаявся, намагався залякати, загрожував; нарешті, помітивши небажаних спостерігачів, дав розпорядження продовжувати марш.

Раптом Адам почав кричати:

– Люди, допоможіть, нас насильно забрали у рекрути!

Але люди стояли з переляканим, пригніченим виглядом і не рухалися з місця. Особливо на обличчях жінок лежав глибокий сум, болісна покірність долі.

Купш, що з великого охотою вп’явся б у горло рибалці за його викрик, стримав себе через сторонніх людей.

– Вперед, швидше! Мовчать, негіднику! – гаркнув він тільки. – Прямо, кроком марш!

Себіш і Фріц Кляйнпауль зробили кілька кроків, але почувши, що за ними ніхто не рухається, нерішуче обернулися. Непокірна ватага не підкорилась наказові і все ще стояла на тому ж місці. Капрали, ще не звикнувши до служби, не знали, що робити. Червоний, як рак,

Купш стояв теж нерішучий, украй розгублений.

– Допоможіть, люди, допоможіть! – закричав уже й Анзельм.

Капрал Вернер замахнувся мушкетом і вдарив Анзельма по голові й потилиці; студент упав на землю; з рота і носа в нього закапала кров.

– Що ти наробив? – крикнув Купш. Він почав сильно докоряти Вернеру. Ти завжди завдаєш нам великого клопоту своїм надмірним старанням. Певно, ти думаєш, що ми можемо дозволити собі так просто втратити хоча б одного рекрута? А може, ти хочеш тепер тягти хлопця на своїй спині?

Спостерігачі, які до цього здавалися байдужими або заляканими, тепер також набрали загрозливого вигляду. Одна стара жінка в усьому чорному стала біля Анзельма навколішки і спробувала йому допомогти. Вона сказала, що він теж син якоїсь матері, так само як її власний, що загинув у Семирічну війну.

– Яке право мають поводитись з цими людьми, наче з тваринами, яких ведуть на забій? – пролунав чийсь голос і натовпу, що тим часом усе зростав.

Купш і Вернер із страхом судорожно стиснули свої мушкети; інші капрали зробили нахабні обличчя, на яких неважко було помітити бажання дати звідси дьору при найменшій же небезпеці.

Між тим Анзельм насилу підвівся. Тремтячим від хвилювання голосом він промовив:

– Мене силою примусили піти в рекрути і позбавили свободи, так само як і багатьох інших з нас!

Капрали не наважувались доторкнутись до студента; його мужність наганяла на них страх.

– Мене також схопили на полі. І не спитали, хочу я цього чи ні,– сказав одноокий. До його рук поприсихала земля, наче тісто до рук пекаря.

– Мене примусили підписати договір, коли я був п’яний! – поскаржився Адам. – Хтось водив моєю рукою. Адже я зовсім не вмію писати.

– Так-так, водив хтось твоєю рукою чи ні, а ти мусиш підкорятися! вирвалося у Себіша.

– Панський наймиті – Це був голос Анзельма.

Я був при тому, коли вони схопили Адама! – виступив наперед Каспар; він був червоний від хвилювання, тому що всі дивилися на нього. – Адам не хотів йти в рекрути, і він не одержав ніякого задатку. І з підмайстром точнісінько так сталося. Також і я нічого не одержав, добрі люди. І Анзельма примусили силою. А чи знаєте ви, скільки ландграф одержує за кожного з нас від Англії? 45 банкових крон за кожну голову!

– Звідки ти можеш це знати? – Якийсь пан у сурдуті з камчатної тканини суворо глянув зверху вниз на Каспара через свій лорнет.

Себіш намагався підняти Каспара на сміх.

– Він все знає, він навіть був на весіллі у свого батька.

Каспар розлютився.

– Мене тепер уже не обдуриш! Я був присутній, коли пан Шліффен вів переговори про укладення договору з англійським полковником.

– Він був присутнім, що ви скажете на це? – перебив його Себіш. – Він така важна персона, цей кухарчук з «Золотого якоря», що його туди покликали, ха-ха-ха. От, тепер можете переконатись, як вони всі брешуть, оці хлопці! – Ці слова були звернені, головним чином, до пана у камчатному сурдуті.– Адже ж кожному відразу видно, що мова тут іде про добровольців або про таких індивідуумів, які вели бродяжницьке життя, або через великі нестатки були тягарем для своєї родини, або про тих, які взагалі щось вчинили проти закону. Про таких жебраків, як ось цей, – і він показав на підмайстра Зеекатца, – про неспокійних буянів, п’яниць, горланів, незаконних гультяїв або про докучливих іноземців і потайних бунтарів, як ось цей! – Він показав на студента.

– А де ж тоді ваші добровольці? – запитав хтось недовірливо.

– Ми обидва, наприклад, записалися добровільно, – прийшов Себіш на допомогу фельдфебелеві, показавши на себе і на Фріца Кляйнпауля.

– Я записався добровольцем, що і всім треба було б зробити, – підтвердив Фріц Кляйнпауль по своїй простоті. У всіх нас Кляйнпаулім солдатська кров, як завжди казав мій дядько.

– Правильно! – похвалив його пан в камчатному сурдуті.– Гессенець – це солдат.

Адам Вейраух випростався:

– Кішка охоче їсть рибу, але сама неохоче лізе у воду, – сказав він. – А чого пан сам не запишеться добровільно?

– Вірно! Чому він сам не йде?

– Я хворий. Врешті, я не повинен перед вами відчитуватись.

– Ми також хворі!

Купш намагався заспокоїти пана, що густо залився краскою.

– Не звертайте уваги. Вони всі танцюють під одну дудку, ці вперті голови. А заколотники серед народу завжди підтримують їх. Але ми також і з цивільними, які порушують спокій, швидко розправимось. Такі люди не повинні думати, що власті будуть їм потурати. Негайно розійтись, в ім’я закону, а то проллється кров! Вперед, швидше, рекрути! – За його знаком капрали націлили на людей свої пістолети і попустили собак.

– Допоможіть нам! Разом ми сильні! Не допустіть такої сваволі! – крикнув Анзельм ще раз.

Але городяни вже з страхом відступили. Тепер вони швидко розсіювались.

– Вперед! Швидше! – горлав Купш.

Похнюпивши голови, колона рушила далі. Деякий час марширували зовсім мовчки. Потім почулися нарікання і скарги. Рекрутів мучив голод. Вони вже більше не говорили пошепки, а почали протестувати вголос.

– Тихо, нічого з вами не станеться, витримаєте, – спробував угамувати їх Себіш. Але вони вже і слухати не хотіли Себіша. Коли показався трактир, Рюбенкеніг від імені всіх почав вимагати, щоб фельдфебель зайшов з ними і замовив їм щось поїсти.

Купш грубо відповів:

– Ні, зайдете тоді, коли я накажу. Ще можете потерпіти. А що ж ви тоді на війні робитимете?

Тільки-но вони проминули трактир, як підмайстер закричав, що йому треба негайно ж вийти. А за ним і всі інші рекрути заявили, що їх мучить та ж сама потреба.

– Прокляте свинство! – гаркнув Купш.

– Зупинитись! Шаровари вниз. Раз, два. три! Готово!

Адам швидко оцінював місцевість. Грязький битий шлях, оточений з обох боків заростями. над якими височить сплетіння оголеного гілля кленових дерев; за ними, вдалині, видніються дві низьких хатини. Може, одважитись? Може, вдасться втекти? Тлінний запах гнилі. який свідчив про те, що десь за кленами приховалося болото, примусив його завагатися. Чи трапиться йому ще така нагода? «Я рискну. Бувай здоров!» прошепотів він Каспарові і скочив у зарості, а потім щодуху побіг далі.

Каспар остовпів.

– Стій! Зупинись! – закричав Себіш. – Пане фельдфебель, осмілюсь доповісти, он один утік!

Капрал Вернер рвонув рушницю до щоки, але Купш наказав йому не стріляти:

– Ей, Фазан! Султан! За мною, за втікачем!

Обидва собаки величезними стрибками помчали, заганяючи Адама поперед себе. За ними, спотикаючись і важко дихаючи від напруження, біг червоний від гніву фельдфебель Купш. Тимчасом капрали оточили решту людей, загрозливо наставивши на них пістолети. Рекрутам наче стиснуло горлянки. Напружено вслухалися вони в шум. що долинав з гущавини. Собаки, певно, наздогнали Адама. Ось почулось гавкання, а потім голос Адама, що звучав, як тихий стогін.

Невдовзі після цього рибалка знову опинився серед рекрутів. Купш надів на нього ручні кайдани. Капрал Вернер з метою застережливості відрізав багнетом Адамові ще й гудзики од штанів і перерізав навпіл ремінь. Закований рибалка не міг чинити опору, і з ним робили, що хотіли. Каспар нахилився і підтягнув штани своєму другові попід руки.

– Можеш самого себе подякувати за кайдани, – глузував з рибалки Себіш. – Сумно, що ти до цього себе довів. Чи не так, пане фельдфебель?

Купш погодився з ним.

– А коли хлопець і надалі не підкорятиметься, то ми надінемо йому на пальці лещата,

Адам дивився на них, немов пропікав їх поглядом наскрізь. На його обличчі з’явився розважливий, майже погордливий вираз.

Анзельм і Зеекатц перешіптувалися один з одним: «Себіш повинен поплатитись за своє кепкування».

Рекрутів знову погнали. Тепер обидва собаки вже не були більше на поводках, а бігли собі вільно збоку.

Якщо хто-небудь з чоловіків уповільнював ходу або йшов не зовсім точно за переднім, то доги відразу заганяли його на призначене йому місце.

Кассель уже залишився далеко позаду. Загін рухався в напрямі до берега річки, де був розташований перевіз. Щоб дістатися до Цігенгайна, треба було переправитись через Фульду.

– Прокляття, я ж не вмію плавати, – сказав Себіш Фріцу Кляйнпаулю, з острахом наморщивши лоба. – Якщо тільки поромчик перекинеться… Так-так. от коли б я був таким, як наш товстун. Йому легко, він плаватиме і без бичачого пузиря.

Рюбенкеніг, на якого він натякав, задоволено засміявся, виблискуючи надутими щоками, коли Себіш спускався схилом і, дріботячи ногами, боязко підійшов до порома.

І худорлявий, посинілий від холоду Зеекатц дивився теж із задоволенням на нього. Підмайстер примостився біля Се-біша на останній лавці. По другий бік біля нього сів студент.

Під командою решта рекрутів швидко розмістилася на поромі. Навіть собаки лягли на дошках і мирно завиляли хвостами. Пором уже непомітно відчалив од берега і поволі рухався по воді. Тихий вітрець лоскотав обличчя подорожніх; маленькі хвилі, в яких виблискувало сонце, хлюпалися об пором. Переправа була б приємною, якби рекрути могли забути, що цим шляхом вони все більше наближаються до фортеці.

Коли досягли середини Фульди, Анзельм і Зеекатц подивились один на одного в тихій згоді і трохи піднялися з своїх місць. Пором захитався. Себіш, який, нічого не підозріваючи, клював носом, втратив рівновагу і шубовснув з несподіваним криком у воду. З річки почулися його хрипкі заклики про допомогу.

Купш та інші обернулися до останньої лавки, де поряд з пустим місцем так простодушно, як тільки можна було собі уявити, сиділи студент і підмайстер. Лиш тепер хтось звернув увагу на помічника лотерейного писаря, що, захлинаючись і спльовуючи, борсався у воді. Всі сміялися, лаялися і безладно кричали, перебиваючи один одного, собаки гавкали; потім доги за наказом Купша кинулися у хвилі, міцно вхопили Себіша, що мало не захлинувся, і притягли його до краю порома. Помічника лотерейного писаря витягли під загальний галас, і тепер він, тремтячи від холоду, стояв посеред рекрутів, змоклий до нитки, з розірваним сурдутом і без парика, бо той поплив за водою.

– Ей, захотів втекти, чи що? – запитав його Рюбенкеніг з невинним виглядом. – Що, тобі у нас не сподобалось?

– Хто, я? Добре вам казати… Я впав, пане фельдфебель, осмілюсь доповісти, – боронився Себіш жалібним голосом. – Що цей чолов’яга вигадує! Адже ж я зовсім не вмію плавати.

– Так-так, хотів ти у воду чи ні, але ти в ній опинився і мусиш нести за це відповідальність, – зауважив Адам. Це були майже ті самі слова, які сказав Себіш, коли рибалка скаржився, що його змусили підписати договір у п’яному стані. Себіш відразу зрозумів це. Він присмирнів і більше не промовив жодного слова.

– Го-го-го! Го-го-го! – неслося з рядів рекрутів.

Відтоді Себіш перестав глузувати і не підлещувався до начальства. Під час довгого переходу, який їм треба було закінчити надвечір, він більше не співав, коли Фріц Кляйнпауль затягав пісню. З того часу він говорив лише сам до себе, і руки його тоді блукали у заплутаних вусах, а губи беззвучно ворушились.

Лише пізно ввечері рекрути зупинилися. Знаходились вони перед шинком, хазяїн якого усе пристосував для зупинки солдатів і був добре знайомий з Купшем.

– У трактир рекрут входить першим, а виходить з нього останнім, – суворо наказав Купш своїм капралам, перед тим як скомандував заходити.

Як монети в темному мішку, зникали рекрути в шинку і грюкали по сходах, піднімаючись до призначеної їм кімнати, яку вже з вулиці можна було впізнати по загратованих вікнах.

Купш зняв з Адама наручники і дозволив усім рекрутам, відповідно до розпорядження, сісти за столи, на обидві лавки, шо стояли вздовж стіни. Для нього самого і для капралів хазяїн і служниця трактиру підсунули крісла навпроти рекрутів. Скоро всі сіли, крім капрала Вернера, який став на варті біля оббитих залізом вхідних дверей.

Служниця трактиру, ще зовсім молоденька дівчина, спитала у фельдфебеля, що він бажає замовити. Оскільки мова зайшла про їжу, Себіш знову пожвавішав.

– Так-так, під час війни тут би наварили, – сказав він задоволено, тримаючи напоготові в кулаці свою дерев’яну ложку.

Купш насупив брови. Він замовив для рекрутів страву з сочевиці, для капралів ще до цього ковбасу, а для самого себе гамбурзьку печеню і кухоль пива.

Коли служниця трактиру незабаром повернулася з повними мисками, всі накинулися на сочевицю. Лише Купш ще виждав час, поки йому аж слина не потекла з рота. Закручуючи серпом догори кінці своїх тонких вусиків, він із задоволенням вп’явся поглядом у служницю.

– Чим більше я старію, тим кращими стають панночки, – сказав він до хазяїна. Той соковито, розкотисто засміявся. Лише тоді Купш звісив свого схожого на суницю носа над самою тарілкою і понюхав соковитий шматок м’яса, збоку якого лежало засмажене яйце. Потім він накинувся на печеню, обходячи навколо яйця, яке він хотів з’їсти під кінець.