Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

Раптом чоловіки відпустили Каспара і завмерли. Еммеріх звернув увагу на крик і з’явився у дверях. З гнівом і здивуванням розглядав він юного барабанщика, який продовжував викрикувати його ім’я. Лише через якийсь час він усвідомив, що розпатланий, пом’ятий хлопець, по брудних щоках якого текли сльози обурення, був його старий знайомий Каспар, що останнім часом несподівано з’являється саме тоді, коли його найменше можна чекати.

Каспар так захекався, що тільки продовжував белькотати: «Капітан Еммеріх, капітан Еммеріх».

– Невже це Каспар? How do you do, sir[16]16
  Як справи, сер? (англ).


[Закрыть], – Еммеріх, якому ситуація здавалась кумедною, ляснув себе гарапником по халяві і розкотисто засміявся. Він був явно напідпитку, і це несподіване побачення, здавалось, розвеселило його. Здивована пані Дітцельн перестала сваритись. Троє солдатів стояли тут же, не знаючи, що їм робити.

– Ось, тобі, мій хлопче, – сказав Еммеріх, піддаючись хвилинному настроєві, і великодушно всунув в руку Каспара таляр. – Щоб і ти щось мав. Але не будь легковажним. Ха-ха-ха!

Та ось у Еммеріха ніби стався якийсь внутрішній поворот. Суворо поводячи очима, він продовжував деренчливим голосом:

– Та дивись мені, зараз же йди негайно в роту, служба є службою, і якщо прийдеш до мене, треба стояти струнко і не забудь попросити дозволу звернутись, коли ти чогось від мене хочеш… запам’ятай, між іншим, я більше не якийсь там капітан Еммеріх, я тепер пан майор фон Еммеріх, командир четвертого піхотного батальйону… Зрозуміло? Кругом, марш! Розійдись!

Каспар ще стояв очікувально якусь мить, але Еммеріх вже повернувся і. похитуючись, пішов назад до офіцерської. Всередині, за вікнами, сиділо його товариство. Вони до сліз сміялися над підпилим майором. Деякі офіцери показували на юного барабанщика у смішному вбранні, а молода дама, тримаючи біля носа лорнет, розглядала Каспара з таким виглядом, ніби він був якоюсь малою потворою.

Цього вечора настрій в ротній казармі був ще більш пригнічений, ніж завжди. Кілька нових рекрутів, закутих в кайдани, розгублено збилися один біля одного. Це були селяни, яких їхні пани хотіли присилувати працювати на новій панщині Серед них був старий бородатий чоловік, що ревів, як мала дитина, бо з ним обійшлися несправедливо, і він вважав ганьбою для себе таке становище.

– Хто право називатиме правом, ніколи не матиме і однієї корови… Ми також не злодії і не вбивці, а чесні люди, – намагався заспокоїти його Дібольд. – Ну, годі, не реви.

Але плач і голосіння не припинялись. Це дратувало рекрутів, які поверталися в казарму втомлені, похмурі і змоклі до рубця. Вони були, наче вогке сіно чи хліб, що легко запалюється, коли його щільно накласти у велику скирду.

– У мене в голові гуде. І мені здається. що мої кістки розпадуться, – скаржився Анзельм.

Горбатий Кутц, Рюбенкеніг, Дібольд і фельдшер, які незмінно звертались до студента за доброю порадою і підтримкою, сіли поряд з ним, щоб сказати йому кілька втішних слів.

– Що трапилось, Анзельм? – спитав Каспар, який саме увійшов у ротну казарму.

– Фельдфебель Купш так мучив сьогодні нашого Анзельма, що аж соромно було. Фельдфебель ще гірший, ніж офіцери. – Обличчя Кутца, на якому різко виділявся пористий ніс, зробилося від зненависті ще більш потворним.

– Він проти Анзельма, тому що Анзельм розуміє дещо. – крикнув при цьому Шмельцле. – Вони з охотою хотіли б зробити з нас усіх баранів.

– Колись ми повинні відплатити за це їм, собакам! – буркнув Дібольд.

Рюбенкеніг намагався розвеселити Анзельма.

– Не приймай близько до серця!

І зі мною фельдфебель сьогодні вранці під час збору для огляду обмундирування говорив не так, як розмовляють при дворі. «Осідлай свиню, з неї все одно не вийде іноходця». Це він так мене сьогодні привітав.

– І все ж частина вини падає і на сідло. В нашому обмундируванні ми не можемо проходити урочистим маршем. – Шмельцле підняв свій кістлявий вказівний палень. – Це лахміття нам дісталось у спадщину з часів Семирічної війни, коли воно ще не старіше. На ньому ці шахраї-торговці, придворні й офіцери також роблять різні махінації.

– І вираховують за нього чверть платні. Але навіть і останніх три чверті вони ще не виплатили. З нами можна це робити, чи ж не так?

– От єгерям уже набагато краще. – Рюбенкеніг показав на Фріца Кляйнпауля, який розмовляв з Зеекатцом і кравцем. Ці троє останніми днями часто трималися вкупі; Зеекатца застерігали друзі відносно його нового знайомства, але чим довше він знаходився в Цігенгайні і чим більше нудьгував, тим сильніше його тягло до двох «співунів» в ротній казармі, бо і він любив поспівати.

Фріц, що одержав з дому ящик з ковбасою і сиром, розпакував усе з гордим виглядом і тріскав на всі заставки, незважаючи на погляди багатьох мешканців казарми. Рот Каспара з трохи виступаючими великими зубами жадібно розтулився.

– Так-так, йому форма до лиця, – з заздрістю зауважив Себіш

– Проте його чоботи все ж не можна прирівняти до моїх коричньових «ботфортів», – запевняв Рюбенкеніг.

На Фріці Кляинпаулі був новий зелений фрак з малиновим коміром і такими ж вилогами, жовтий жилет, облямований золотом, і короткі вузькі штани з довгими гамашами. Рушниця Фріца, патронташ з чудової шкіри, мисливський ніж так само, як і ранець та баклага, висіли бездоганно чисті над його нарами на гвіздку.

– Нічого дивного в цьому немає. Адже єгері одержують ще й додатково луїдор[17]17
  Луідор – французька золота монета.


[Закрыть] для придбання всього необхідного, – доповів Шмельцле. він голив начальство Цігенгайна і був у курсі всіх справ.

– Крім цього, вони одержують вищу платню і звільнені від усіх окопних робіт на полі. – додав Кяепар, який довідався про це від пані Дітцельн.

Не викликай серед людей незадоволення своїми новинами, накинувся на Каспара Себіш.

Анзельм дав йому зрозуміти, що він небажаний в їхньому товаристві, але Себіша це анітрохи не збентежило. Всі були занадто втомлені і байдужі, щоб прогнати ного. А Себіш, здавалося, і не думав ображатись. Навпаки, він довго і докладно розповідав про бесіду з паном майором Еммеріхом, який йому тепер майже точно пообіцяв місце кухаря. Якщо послухати Себіша, то можна було повірити, що він сидить прямо під престолом бога і дізнається від нього про всі важливі армійські справи. Еммеріх буцімто сказав йому по секрету, що генерал-лейтенанта фон Гайстера викликано до ландграфа і йому доручено верховне командування гессенськими військами. Щоправда, Гайстер прийняв пост лише на певних умовах, а саме: щоб його значні борги були оплачені з ланфграфської казни і щоб дружина і діти під час його відсутності були забезпечені. Пан ландграф на все це дав свою милостиву згоду, і пан генерал-лейтенант після цього сказав: «Тепер ваша світлість побачить, на що здатна ще ця стара голова і ці старі кості!» От саме так, слово в слово і сказав.

Чоловіки мовчки перезирнулись. Навіть Шмельцле, який звичайно своїми химерними і веселими розповідями часто допомагав рекрутам переборювати смертельно важкі хвилини життя, промовчав зараз. За блакитною імлою цих історій виразно виступав його чесний образ; але і за мовчанкою стояв незмінний Шмельцле, і рекрути це відчували.

В тиші було чути, як монах, що майже завжди уперто мовчав, розмовляв з своїм сусідом:

– Я зв’явився на світ на місяць раніше строку і в перші дні мого життя був таким кволим, що мене один час уже вважали мертвим. Протягом усього свого життя, починаючи з дитинства, я був бідолашною людиною. Душевний страх зробився в мені таким великим, що я часто ходив до води, щоб втопитися. Не раз хотів кинутися з слухового вікна на горищі, повіситися, заколоти себе. Я часто вставав уночі, біг і не знав, куди подітися від страху.

Якийсь солдат загорланив:

– Хлопцеві пряма дорога в будинок божевільних!

Грубий регіт розлігся в ротній казармі.

Монах замовк, і більше з нього не можна було витягти жодного слова.

Навколо нар Фріца Кляйнпауля зібралась купка солдатів, один з них жартував з його скупості; інші були обурені, що Фріц нічого не хотів їм дати. Але той непохитно заявив, що він не з тих, які роздаються, і швидко уминав їжу. Фріц гордився своїм повним шлунком і гарним мундиром, що відрізняв його від інших.

Здавалося, що пакунок, надісланий з Відгаузенерського лісництва у фортецю, ще більше посилив голод. Всі заговорили тепер про їжу.

Зеекатц розповів, як він одного разу в Голландії просидів два тижні у в’язниці з-за смаженої гуски, яку він замовив і з’їв, не маючи в кишені навіть жодного гелера[18]18
  Гелер – дрібна монета.


[Закрыть].

Рябий Карл, з яким Анзельм у перший вечір мав сутичку, твердив, що він, коли був хлопцем, зловив з своїми товаришами чайку і з’їв її.

– А як ви її приготували?

– Цілком просто. Один з нас общипав її. А потім ми поклали її у відкритий вогонь, аж поки вона не засмажилась.

– То ви її навіть не випотрошили? – поцікавився Себіш, який зараз же встряв у розмову.

– Ще й потрошити треба?

– Адже ж ви її тоді разом з тельбухами засмажили, чоловіче! Ну й гидка ж вона, мабуть, була на смак!

– Гм. Ну й що ж такого!

Всі довкола так оглушливо зареготали, що рябий почервонів, як рак. З того часу, як удар Анзельма повалив його на землю, він більше не користувався серед рекрутів будь-якою пошаною.

Тут Рюбенкеніг почав запевняти, що м’ясом жирного кота або гладкої собаки теж не слід нехтувати; найбільше були йому до вподоби лихі поліцейські собаки.

– Їх лиш треба вміло приготувати. Від природи своєї вони мають якийсь запах. Але якщо ти таке звірятко покладеш на два дні в оцет і, посоливши, приправивши жиром і поперчивши, поставиш у духовку, то незабаром у всьому будинку і по сусідству розійдеться такий дух, нібито це смажиться найкраща печеня з телятини. Ні, повірте мені, я вже трохи розуміюсь на хорошій їжі. Але також і на поганій, – додав він з гумором відчаю, – відколи я потрапив до Цігенгайна.

Сутулий Кутц раптом скипів:

– Якщо нам пан ландграф скаже: жеріть солому, то ми жертимемо і солому.

Дібольд брякнув:

– Доки ми це терпітимемо? Чому б нам не втекти звідси? Всім вам набридло, але ви нічого не робите, щоб визволитись!

– Ти правду кажеш, брате! Давайте всі звідси утечемо!

В ротній казармі раптом настало пожвавлення. Нарешті один висловив те, що думали всі вони. Навіть низенькому сухорлявому кравцеві Кніфельсу, який спочатку все покірно зносив, набридло бути рекрутом; він зневажав себе за свої невдачі. Його кругла голова вже не була такою круглою, капелюшок сидів у нього на вухах. Кніфельс тужив за домівкою. Це називалось тут «підлою хворобою». Він часто замислювався над тим, як би влаштувати так, щоб вибратись з фортеці.

Себіш намагався перекричати всіх інших.

– Ради бога! Балакайте скільки вам хочеться і про що вам хочеться, але не затівайте сварок з начальством. Це може поганим кінчитись, так-так.

– Вірно, – сказав Анзельм. – А тепер, Себіш, залиш мене одного. Я втомився і хочу, нарешті, лягти спочити.

Себіш неохоче підвівся і, важко ступаючи, перебрався до Кніфельса, з яким він найкраще ладив: він ліг на солом’яну постіль кравця, втупив очі в стелю і замислився.

Рекрути розділилися на маленькі групи, шум затихав. Коли «цігенгайнський соловейко» затягнув пісню, багато голосів підхопило її. Пісня для солдатів те саме, що снігопад для зимового дня.

– Добре, що він нарешті пішов звідси, – прошепотів Анзельм. – А ти, Дібольд, завжди думай, що говориш. Нам ти можеш казати будь-що. Але не забувай, тут є багато донощиків.

– Хіба б Адамові пощастило втекти, якби він перед цим багато говорив про це? – запитав Каспар. – Ти знаєш, Дібольд, як він завжди казав? Навіть для риби краще, якщо вона тримає язик за зубами.

У Каспара всередині все палало від гніву, але з його губ зривалися холодні слова, і він бентежився та ніяковів, коли прислухався до свого власного голосу. – От, якби нам теж вдалося утекти звідси, – закінчив він поспішно.

– Всі хочуть утекти звідси. Ви помітили?

– Але бояться також всі.

– Було б дивно, якби вони не боялись. Адже здебільшого всіх ловлять, навіть коли пробують тікати в жіночому одязі.

– Ні, ми можемо втекти, – прошепотів Анзельм, – всі ми, якщо ми це тільки правильно здійснимо. Я вже багато міркував над цим, і майже весь план готовий. Боже, мене так і кортить зло пожартувати з ландграфа, що удає з себе чесну людину, за його спекуляцію людськими душами. Я хотів би всіх 1500 чоловік, що знаходяться в Цігенгайні, вивести з фортеці і з честю відпустити. Ландграф не так легко переніс би грошовий збиток.

– Чудово! У цьому я теж візьму участь! – Шмельцле поривчасто потягнув повітря своїм сухим носом, – він був дуже збуджений. – Анзельм, – сказав він з несподіваною урочистістю, – я цілком покладаюсь на твою розсудливість і твою мужність.

– Ми хочемо доручити тобі керівництво і необмежене командування… Ви згоди і?

Каспар першим захоплено промовив:

– Так!

Дібольд, Зеекатц, Кутц і Рюбенкеніг приєднались до нього. Товстун, як звичайно, трохи завагався, але коли мова йшла про Анзельма і фельдшера, для нього не існувало заперечень.

– Тікати мені вже не первина, люди, – признався Зеекатц. – Я сидів, як вам, певне, відомо, в кримінальному суді в Амстердамі за відмову оплатити рахунок. Але тоді мені вдалося утекти через кам’яну стіну вбиральні. Вони, напевне, потім загратували всі стоки для нечистот, що проходять під усією ратушею. Розкажи про твій план, Анзельм!

– Завтра опівночі ми можемо вже вирушити звідси, – сказав Анзельм хрипким голосом. – Треба діяти швидко. Опівдні треба в різних казармах повідомити людей про втечу. Це найкраще зробити тобі, Шмельцле, бо ти як фельдшер скрізь маєш доступ. Але будь особливо обережним серед єгерів і в шефському полку, там більшість – це ненадійні люди. Під приводом того, що ти прийшов розчісувати вуса, поговори з тими людьми, які на нашому боці. Я вже зв’язався з ними і знаю їхні імена. Завтра після муштри дам тобі точні вказівки, як треба розподілити окремі ролі. Вночі, рівно о дванадцятій годині, на казарменому подвір’ї пролунає гучний барабанний дроб. По цьому сигналу один загін накинеться на варту і обеззброїть її.

– Хто захищатиметься, буде заколений, – перебив його палко Кутц.

– …другий загін зламає двері цейхгаузу і роздасть зброю.

– Гармати ми повинні забити гвіздками. – перебив його Каспар. – І чи неправда, Анзельм, барабанний дроб – це моя справа?

Анзельм, усміхаючись, погладив Каспара по голові.

– А також ми повинні замкнути губернський будинок, – продовжував він. – І тоді ми попрямуємо до воріт. За три години ми можемо бути на свободі…

– Я тут, як удома, і можу провести вас найкоротшим шляхом через кордон, – запропонував Дібольд. – Ми підемо в Ганноверську землю.

– Не думайте, що це все так просто, – застеріг їх Рюбенкеніг – Не забувайте. що з валу фортеці будуть зроблені сигнальні постріли, щоб перешкодити нашій втечі: вони весь край піднімуть на ноги, повірте мені. Кожний солдат, що знаходиться на віддалі більшій за милю від казарми, мусить мати паспорт. І всі люди, зустрічаючи нас, повинні вимагати наші паспорти. Селяни, що живуть біля кордону, теж охоронятимуть його. А ганноверські власті напевне видадуть нас. Адже ж не забувайте, що Ганновер – це англійська земля.

Анзельм дивився услід блакитним хмаркам диму, що виходили з люльки.

– А що вони зможуть вдіяти проти тисячі п’ятисот озброєних чоловіків, – спитав він замислено. – Крім того, населення в таких випадках чинить активний і пасивний опір. Ти думаєш, що воно погодиться бути стрільцями і поліцейськими шпигами чужих князів?

Але Рюбенкеніга не можна було переконати.

– Я передбачаю невдачу, – пророкував він. – Дуже рідко така спроба кінчається щасливо.

Фельдшер здивовано підвів голову і запитливо поглянув в обличчя Рюбенкенігу.

– З якого часу ти став таким песимістом, товстун?

– Я, на жаль, вже не раз був очевидцем таких подій. Адже ж мій батько був здоровилом лейб-полку Старого Фріца. Хлопцем в Потсдамі я був присутнім на всіляких військових екзекуціях. Там одного разу здоровенні гренадери-серби змовились підпалити місто і із зброєю в руках дезертирувати. Страти, що почалися після цього, відрізання носів завдали королеві збиток в тридцять тисяч талярів. Ех, номери ми тільки, номери та й більш нічого!

– Це не зовсім вірно, – заперечив Анзельм. – Разом ми сильні!

Рюбенкеніг все ж недовірливо похитав головою.

– Наша доля вже вирішена. Ми так само мало можемо змінити її, як тріпотлива риба, яку несуть у сітці на кухню, щоб па великому бенкеті непомітно проковтнути в маленьких паштетах.

Каспарові стало моторошно від слів Рюбенкеніга. Невже він має рацію? Невже вони справді лише беззахисні тріпотливі рибки, приречені на таку гірку долю?

– Ні, ні, – крикнув він розпачливо, – наша втеча мусить удатися! Адже ж і у нас буде зброя! Рюбенкеніг, невже ти хочеш ухилитися від участі у втечі?

– Я не збираюсь ухилятись! – сердито налетів на нього Рюбенкеніг. – Я, звичайно, зроблю те, шо буде вирішено. Але я не вірю в успіх. Ох, що ти розумієш у цьому, малеча!

Рюбенкеніг скочив, збентежено зітнув плечима і швидко відійшов.

Фельдшер і Кутц ще кілька хвилин сиділи в нерішучості. Потім встали, сказали «Отже, до завтра!» і лягли спати. Також пішов і Зеекатц. Він присів навпочіпки біля кравця і заграв губами на гребінці тужливу мелодію, яку той співав; солов’їний голос кравця звучав приглушено, бо більшість рекрутів уже лягла спати.

 
В Страсбурзі на окопах
Початок нещастя мого…
Я хотів утікать до французів,
Я хотів утікати до пруссів,
Та нічого не вийшло з того,
Та нічого не вийшло з того.
 

Чому вони співають пісню дезертирів саме тепер?

Глибокий сум охопив Каспара. Він переводив погляд з одного рекрута на іншого. Пісня ніби носилася в повітрі і зворушила рекрутів до глибини душі. їх очі блищали, як у хмелю, і їм здавалося, начебто вони бачили крізь товсті стіни фортеці видіння свободи.

– Лягай уже спати, Каспарє, – промовив Анзельм. Хлопець ніби прокинувся з свого пригніченого стану.

– Ти мусиш завтра вранці бути бадьорим, коли ми прийдемо на учбовий плац. – Очі Анзельма пустотливо блищали за скельцями окулярів. – Коли прийде час і ти повинен будеш постояти за себе, твій вік не матиме ніякого значення, – додав він, уже йдучи.

Каспар ліг, проводжаючи Анзельма вдячним поглядом. Студент підходив до багатьох рекрутів: на короткий час він підсідав до них на постіль або тягнув їх у куток і тихо розмовляв з ними.

Та ось Анзельм швидко повернувся до свого місця, бо прийшов солдат караулу і погасив ліхтарі. В казармі, скупо освітленій місяцем, мовчки лежали чоловіки, але то тут, то там поряд з хропінням чулося зітхання і кашель, і по цьому Каспар добре знав, що також і інші ще не сплять. Нещастя має гострий слух. Ось Каспар почув тихий скрипучий голос Себіша. Здається він з кимсь говорив про Анзельма. Себіш твердив, що студент філософії буде винний у всьому, якщо їх всіх спіткає нещастя. Шепіт не припинявся. Потім нарешті настала тиша.

Справді, що ж принесе завтрашній день? Тривога і страх чергувалися з радісними картинами. Завтра в цей самий час… Каспар уявляв собі, як внизу в темному дворі казарми вже спатиме міцним сном пані Дітцельн, але три тисячі вух рекрутів прислухатимуться до його сигналу. «Трам-там-там, трам-там-там! А-трам-там-там». Руки Каспара рухалися в повітрі. Півтори тисячі товаришів, що прагнуть до свободи, він підніме на ноги своїм диким барбанним дробом.

– Рятуйте! Що ви там робите? Хтось насуває мені мішок на голову!

Почулися глухі удари, і потім знову той самий голос кликав на допомогу, але тепер він звучав приглушено. Це був голос Себіша.

– І це лише початок, – погрозливо сказав чийсь голос. – Ти будеш вбитий, якщо не прикусиш свого язика.

«Що там відбувається? Хто там загрожує?» Каспар свердлив своїм поглядом темряву. Від нар Себіша шугнув клубок людських тіней і розсіявся в усіх напрямках.

Казарма розчинилась навстіж, знову з’явився вартовий.

– Що тут трапилось? – заревів він і посвітив навкруги ліхтарем. – Хто тут з вас шумить?

Всі удали ліби сплять, як убиті. Тільки Себіш ворушився на своїй постелі і тихо стогнав.

– Це ти, хлопче, зчинив шум?

– Я… я… прошу, я… мені щось приснилось, пробелькотав Себіш. – Приснилось, так-так.

– Тримай язик за зубами!

Одне-два вимовлених пошепки слова і приглушене хихикання пробігало то тут, то там. Вартовий повертав загрозливо голову на всі боки. Нарешті він, щось буркочучи, сів на дерев’яному ослоні біля дверей і загасив світло. Скоро всі спали чи принаймні робили вигляд, ніби сплять. Заспокоївся і Себіш, Біля них, як дрючок біля собаки, знаходилась варта, тримаючи, як солдати мали звичай казати, й уві сні одне око розплющеним.

Каспар обережно підвівся. Хто навчав Себіша мовчати? Десь у темряві лежали друзі, незнайомі товариші. Каспар багато дав би за те, щоб побачити їх обличчя… Раптом Каспар згадав про Рюбенкеніга, як той розгублено знизав плечима.

– І ти справді віриш, що це буде наукою для Себіша? – почув він його недовірливе питання.

– Що трапилося? Ти боїшся? – хтось прошепотів біля Каспара.

– Анзельм? – Каспар мимоволі зітхнув.

– Не хвилюйся. Спи вже.

Хлопець ліг на спину. Благотворний спокій і глибокий сон скоро огорнули його після великих турбот та хвилювань перед тим далеко більшим, що чекало на них.

Був один з тих зимових ранків, коли замерзлі пташки лежали на узбіччі дороги. По дорозі до учбового плацу крижаний вітер гнав над головами солдатів сніг. «Трам-там-там! А-трам-там-там!» Відбиваючи полковий барабанний дроб. Каспар з військовою виправкою марширував на правому фланзі четвертого піхотного батальйону разом з іншими двадцятьма музикантами і барабанщиками. Його палаюче, червоне, мов помідор, од вітру обличчя, на якому ще видно було сліди від лежання на соломі, було спрямоване, згідно військового статуту, на переднього солдата. І все ж Каспар, тільки-но його розбудили різкі звуки сурми, переживав всією душею все те, що відбувалося навколо нього. Перший виступ з своїм батальйоном був би, очевидно, для юного музиканта великою подією, коли б він не знав, що це буде останній виступ перед втечею.

Під час шикування солдатів було на що подивитись. Понад 500 чоловік з гвинтівками на плечі вистроювалися на казарменому дворі в колону по два, точно на крок один від одного, немов ця відстань була виміряна циркулем. Потім з’явився майор Еммеріх, щоб оглянути загін. Таким пишним і неприступним Каспар його ще ніколи не бачив.

– Колона! Стій! – Наказ прозвучав, як удар батога. Батальойон застиг, наче вкопаний. Каспар спіткнувся, зробив ще один крок вперед, але поштовх переднього солдата відкинув його назад. Саме після цього пролунала нова команда.

– Рушниці на руку! Марш! – Один рух – положення всіх гвинтівок змінилося, і загін почав рухатися, ніби велетенська багатоніжка. Тепер люди марширували легше, зімкнутим строєм, твердими, приглушуваними снігом кроками.

Але з гвинтівками сьогодні, між іншим, щось було негаразд, і це, здавалось, непокоїло солдатів і унтер-офіцерів. Щоранку, відразу після переклички, загонам, перед тим як вони мали відправлятися на учбовий плац, роздавали порох і кулі. Рештки боєприпасів здавалися після навчання при вході в казарму. Унтер-офіцери, озброєні спеціальними шустами, вибивали заряди з гвинтівок, старший сержант приймав порох і кулі і здавав все квартирмейстеру. Сьогодні ж про видачу боєприпасів забули або випустили з уваги. Чия це провина і кого притягнуть за це до відповідальності? Адже батальйон ще добре пам’ятав, як кілька тижнів тому одного ранку цілком несподівано з’явився ландграф Фрідріх і задав доброго перцю, помітивши на деяких солдатах нечищені чоботи і тьмяні гудзики на мундирах. Після тих фатальних відвідин ландграфа командири рот мали тепер звичку щоранку під час переклички солдатів з педантичною точністю перевіряти стан їхньої зброї, боєприпасів і особливо форми.

Батальйон повернув тепер праворуч. потім знову ліворуч, і кожного разу Еммеріх перевіряв, чи додержуються офіцери належної відстані між взводами. Зляканий шепіт пробіг раптом, як довга хвиля, по першій шерензі. В задніх шеренгах всі витягнули голови. Сусід Каспара смертельно зблід і, затремтівши усім тілом, прошепотів:

– Прокляті варвари!

Що трапилося! Каспар відразу побачив, що замість двадцяти офіцерів і унтер-офіцерів, що, як звичайно, раніше чекали на учбовому плаці рядовий склад, їх стояла там сотня. Гармати були розставлені по обидва фланги сторожового підрозділу. Біля них стояли з запаленими гнотами каноніри. Каспар зрозумів, що справа погана і план їхньої втечі, напевне, зраджений. Серце хлопця так шалено забилося під курткою, як серце спійманої пташки, що тремтить в руці людини.

– Рушниці до ноги! Колона стій! Направо, шикуйсь!

Відділившись од групи офіцерів, до колони підійшов з лютим виразом генерал-лейтенант фон Гайстер. Він вимахував нагайкою, яку тримав у стиснутій руці і, здавалося, що він от-от почне шмагати нею по головах солдатів.

– Біля воріт ще більше гармат, – гримнув він, – ви не хотіли б там пройтись?

Загони стояли зімкнутим строєм, скам’янілі від переляку. Офіцери, що стояли колом, позирали один на одного і злобно посміхались. Каспар ледве не розревівся вголос.

Гайстер почав перед шибеницею справжню проповідь ката. Під кінець він подав знак своєму ад’ютантові, і той прочитав довгий список прізвищ. Це були прізвища тих, що вважалися призвідцями і особливо запеклими злочинцями, над якими мав відбутися суд. їм наказано було вийти з шеренги і вишикуватись в один ряд перед фронтом батальйону. В числі перших були Анзельм і Рюбенкеніг. Рюбенкеніг, блідий, як полотно, начебто був спокійним; у Анзельма був незалежний, гордовитий вигляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він зазнавав якоїсь невдачі. Дібольд вийшов важкими кроками, як ломовий кінь, що тягне за собою віз. Серед викликаних знаходились також Кутц і Зеекатц.

Старого Шмельцле, на щастя, там не було; також і Каспар, який весь час з биттям серця чекав на виклик свого імені, був немов якимсь дивом помилуваний. Тим часом Еммеріх вишикував двісті чоловік батальйону подвійною шеренгою. Їм роздали шпіцрутени, які профос і його помічники звичайно нарізували в кінці учбового плацу і тепер уже теж приготували на запас. Тоді стало ясно, що бунтарів, перед тим як відвести до в’язниці, проженуть крізь заляканий довгий стрій.

Барабанщики, які вишикувались по обидва боки подвійної шеренги, ударили за знаком Дітцельна загальний дроб. Обвинувачених почали проганяти крізь стрій шпіцрутенів. Каспарові було б набагато легше з риском для життя перебігти на бік засуджених, ніж бити в барабан під час їхніх мук. Руки його тремтіли, по щоках котилися сльози. Він більше не міг дивитись, як Анзельма, Рюбенкеніга, Дібольда і решту били палицями. Групу чесних людей провели крізь стрій шістнадцять разів. На них сипалися не тільки удари, а й злива грубої лайки та образ. Каспар і небагато інших, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, стояли глибоко вражені, дивлячись на страждання своїх товаришів по нещастю, і їхні серця обливались кров’ю.

Їм здавалося, що цей жах триває вже вічність. На шістнадцятому разі останні з покараних із стогоном і зойками упали непритомні, куртки лопнули на їх посічених спинах, з яких шматками звисала шкіра, а по штанах стікала кров. Вони й харкали кров’ю. Навіть могутній, як ведмідь. Дібольд, що непохитно і швидко пробігав, паче блискавка, крізь стрій, не міг більше триматися на ногах і задихався. Каспарові було тяжко зберегти спокій, самовладання. Треба було бути камінним, щоб лишатися спокійним. Каспар стояв на віддалі одного кроку від Дібольда і не міг простягти до нього руки, не міг йому допомогти, втішити. Але Дібольдові й не потрібна була втіха. Він сам ще міг втішити Каспара, коли побачив його перекошене жалібне обличчя.

– Від такого видовища робиться недобре на душі, мій хлопче, – сказав він тихо крізь міцно стиснуті зуби, – але це загострює розум і загартовує серце для майбутніх часів.

Справді, в очах Дібольда світилися впертість і мужність, немов батрак вважав ганебним схилятись перед неминучими ударами долі.

Вдома, на кухні, тамбур-мажор, беручи до уваги юний вік Каспара, дав йому лише двадцять п’ять ударів за те, що він завжди перешіптувався з «головними мерзотниками». Після цього Каспар почував себе зовсім розбитим. Але ще боліснішим за побої був спогад про муки друзів. Їх стогін звучав у його вухах. Невже правду казала пані Дітцельн, подругами якої були дружина головиного профоса і дружина тюремного воротаря, запевняючи, що «більшість негідників» за бунт і повстання, порушення договору про вступ на службу і спробу дезертирувати без усяких зволікань нібито будуть засуджені на страту, а решту на не-визначений час закують в кайдани і відправлять в Кассель. Це означало навіки бути закутим в кайдани, до самої смерті.

Ця звістка приголомшила Каспара, кинула у відчай.

А увечері в ротній казармі розпач охопив усіх, чути було скарги, нарікання, гнівне розчарування; але відчувалась тут і повна апатія і навіть злорадність.

– Вони дістали по заслузі,– сказав Фріц Кляйнпауль. – Чого вони бунтували? Що ми можемо зробити? Ми тільки солдати, що тут багато роздумувати?

Себіш знову ввійшов у свою роль. Хіба він цього відразу не знав? Хто сіє обурення, той робить на догоду дияволу. Але його ніхто не слухав…

Раніше ніж завжди рекрути полягали спати: вони шукали спочинку і забуття. Коли вже були погашені ліхтарі, раптом глухий, начебто зовсім нелюдський голос, який, здавалось, доносився звідкись з-під землі, спитав:

– Себіш, Себіш, а ти подумав про те, що зрада зажене тебе в могилу?

В темній ротній казармі залунав голос приголомшеного, до смерті наляканого Себіша. Себіш присягався, голосно ревучи, що не він зрадив, а Кніфельс. Постіль кравця була порожньою. Вранці він скаржився на сильний біль всередині і тепер лежав, очевидно, цілий і здоровий, у спальні для слабосилих.

Чи правду сказав Себіш? У приміщенні настала моторошна тиша.

– Хто, власне кажучи, наважується загрожувати мені, вірному, чесному солдатові? – раптом закричав Себіш глухим голосом. – Хто це такий, що підтримує заарештованих, негідників і дезертирів?

В казарму вже влетів унтер-офіцер, і Себіш поспішно розповів йому, що трапилось. Але унтер-офіцер, який своїм допитуванням забрав у солдатів добру частину їх нічного спокою, так і не зміг витягти з них, хто загрожував Себішу.

В голові Каспара ворушилися припущення: невже фельдшер міг чревовіщати? Але Каспар остерігався висловити своє припущення. Він не наважився спитати про це навіть самого Шмельцле.

* * *

Наступного дня о шостій годині ранку батальйон Еммеріха підняли по тривозі і повели на лобне місце, де височіла нова шибениця. Загін став замкненим колом навколо шибениці. Потім сюди пригнали натовп солдатських жінок і обозних, щоб і вони були свідками виконання вироку. Нарешті, в супроводі профосів і вартових привели закутих в кайдани бунтарів; вони були дуже кволі, їх палила гарячка від ран.