Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

Розділ шостий

Того ж дня Каспарові довелося ще раз піти до готелю «Рай». І трапилось це так.

Була вже дев’ята година вечора, і хазяїн «Золотого якоря» все частіше кидав нетерплячі погляди на двері, а потім на годинник з зозулею, рівномірне цокання якого, здавалось, падало тяжкими ударами на його нерви. Можливо, ще більше, ніж цокання, його дратувала присутність помічника лотерейного писаря Себіша. Цей надокучливий чоловік, який звичайно в цю пору вже давно дибав собі додому, сидів нерухомо перед спорожнілим кухлем пива і чекав із зростаючим задоволенням, чи збудеться його провіщання щодо капітана. О-пів на десяту, коли він, нарешті, вирішив відступити, раптово відчинилися двері.

Але це був не Еммеріх. Це був чоловік в темнокоричньовій лівреї лакея, присланий сюди капітаном. Гемпель непривітно процідив слова привітання.

Чужинець за допомогою жестів намагався розтлумачити ламаною мовою, що йому доручено одержати багаж Еммеріха і доставити його на нову квартиру.

Почувши це повідомлення, хазяїн осатанів од люті. Він вилив на чоловіка кадіб лайливих слів і запевнив, що не випустить його з речами капітана доти, поки той не сплатить свій борг– все аж до останнього пфеніга. Лише помітивши при світлі рапсової лампи виблискуючі сталеві ґудзики з гербом англійського короля, хазяїн «Золотого якоря» трохи полагіднішав. Незадоволена гримаса зовсім зникла на його обличчі, коли він кинув погляд на товстий конверт, який подав йому слуга.

– Це було лише сумне непорозуміння, – раптом пояснив хазяїн і наказав Каспарові, щоб той допоміг вістовому спакувати речі капітана. – Будьте ласкаві, підніміться сходами наверх, – сказав він, покірливо розшаркавшись.

Себіш. якого дуже тішила роль пророка і обізнаної з усім людини, задоволено бубонів.

– А що я казав, Гемпелю? Мине зовсім небагато часу, і капітані Еммеріх стане також і для вас паном капітаном благородного походження, так-так!

– А що ж мені до цього, про мене, нехай він буде хоч і самим генералом! Все одно він вибирається! – відрізав грубо хазяїн «Золотого якоря».

У комірчині капітана було таке безладдя, начебто в ній відбулася битва двох ворожих військ. Англієць роздув ніздрі, понюхав повітря і широко розчинив дахове вікно. Потім він нахилився над пошматованими форменими шароварами Еммеріха, але відразу ж кинув їх знову на землю і сам, розгублений, опустився на ослінчик.

– Гаразд! Гаразд! – заспокоїв його Каспар і заходився сам пакувати всі речі. Кілька англійських слів, яких він навчився від капітана, тепер стали йому в пригоді. Лакей, гадаючи, що Каспар його розуміє, засипав хлопця цілим водоспадом слів.

І наскільки Каспар міг зрозуміти чи здогадатись, йшлося про те, що Фаукігг ще сьогодні хоче засвідчити свою пошану міністрові Шліффєну. Еммеріх як ад’ютант буде супроводити англійського полковника в ландграфський замок, і тому йому негайно потрібні предмети його туалету.

Поки Каспар зв’язував у два вузли злиденне, таке знайоме йому, майно друга, він знову згадав про те, що йому потрібно якомога швидше поговорити з Ем-меріхом. Може, запропонувати англійцеві піднести один з вузлів?

Вістовий зрадів цій пропозиції. Навіть і сам хазяїн «Золотого якоря» погодився з цим. Незважаючи на холод, він вийшов до воріт і дивився услід Каспарові, який брів навпомацки погано освітленим провулком попереду англійця; в правій руці він ніс великий вузол, а в лівій – ручний ліхтар. Довкола них танцювали сніжинки, і лакей мерзлякувато стинав плечима.

Хазяїн трактиру склав руки у вигляді рупора і крикнув:

– Щоб ти мені зараз же знову тут був, Каспаре, чуєш? – Він. звичайно, і в гадці не мав, що вже більше ніколи не побачить ані свого кухарчука, ані свого ручного ліхтаря, – а то він принаймні з ліхтарем не розлучився б так легко.

Тільки-но опинився вузол в готелі «Рай», як англієць пояснив Каспарові, що його місія на цьому закінчується і віті може забиратися геть.

На прохання Каспара – провести його до Еммеріха, лакей пояснив, уже трохи нетерпляче, що капітан на службі і не може ні з ким розмовляти. Одначе Каспар твердо вирішив будь-що домогтися свого. Він почав, не звертаючи жодної уваги на слова й жести лакея, розшнуровувати вузол Еммеріха. Куди ж подітися з цим мотлохом? Але й лакей, якому вже набридло розкладати речі, був зовсім не від того, щоб зіпхнути цю роботу на хлопця, і подав йому знак. Каспар зрозумів і пішов у високу, оббиту шпалерами кімнату слідом за англійцем, який звелів йому розкласти речі на великому ліжку, що стояло посеред приміщення.

Саме в цю хвилину лакея покликали. і він прожогом вилетів з кімнати.

Каспар полегшено зітхнув. Він швидко оглядівся навколо. Чи тут живе капітан? Чи це його ліжко? Чи це, найімовірніше, та незатишна кімната для слуг, які бувають на кожному постоялому дворі для проїжджих чужинців? Про це свідчило багато дечого. Окрім ліжка, тут стояло ще поламане шкіряне крісло, старезна дубова шафа і велика зелена кахляна піч, залізні дверцята якої пашіли жаром. Еммеріх, певно, жив у сусідній кімнаті, куди побіг лакей. Але в ній було зовсім тихо.

Каспар почав розкладати на ковдрі мотлох Еммеріха. Яке обличчя зробив би його друг, якби він зараз, нічого не підозріваючи, зайшов сюди? Каспар посміхнувся. Ох, він все ж таки дуже любить Еммеріха і навіть не може собі уявити, як би йому було без нього в «Золотому якорі». Каспар голосно зітхнув. Треба сподіватися, що недавно призначеному ад’ютантові англійського полковника не нашкодить ця жалюгідна виставка побитих гіпсових люльок, подертих сорочок, украй зношеної форменої одежі, розхитаних болванок для париків, пожовклих листів і старих ломбардних квитанцій. Справді, погана візитна картка для такого великого пана, якого за прошено до ландграфського замка.

Раптом його охопило дивне почуття, йому здалося, наче чиясь невидима рука провела по його спині. Одразу ж йому стало ясно, що він був не сам у приміщенні, а хтось стояв за його спиною. Одним махом він повернувся – і впізнав негра, якого бачив, коли той вилазив з коляски Фаукітта. Чорношкірий малюк в червоній лівреї стояв перед кахельною піччю і, запалюючи папірцем для закурювання якусь дивовижну люльку, ввічливо вклонився.

Каспар підступив ближче і з цікавістю розглядав люльку, подібних до якої він ще ніколи не бачив. Можливо, це була східна водяна люлька полковника, про яку йому розповідав Еммеріх.

Сліпучобілі зуби негра заблищали в посмішці.

– Дюбук, дюбук, – сказав він, намагаючись щось пояснити і, глибоко затягнувшись, показав на люльку.

Блакитнувата хмаринка диму знялася в повітрі перед здивованими очима Каспара. A-а, то, певно, слово «дюбук» означало люльку, яку полковник мав звичку курити під час важливих нарад або напружених роздумів.

– Colonel Faucitt here? And…[4]4
  Полковник Фаукітт тут? І… (англ.)


[Закрыть] От дідько, як же зветься капітан по-англійськи? Каспар ніяк не міг пригадати. – А, от що, – він узяв просто старий мундир Еммеріха з ліжка і приклав його собі до грудей.

Негр пильно подивився на нього і кивнув. Потім він поклав люльку обережно на підвіконня, поспішно задріботів до шафи і відчинив дверці з дзеркалом на внутрішній стороні. Каспар побачив ці-лий ряд барвистого одягу з оксамиту і шовку. Ряд здавався вдвоє довшим, бо відбивався у дверцях шафи. Це, певно, гардероб негр а. Але де ж має мешкати Еммеріх?

В той самий момент, коли Каспар думав про капітана, він почув Його владний голос. «Самбо! – кричав Еммеріх! – Самбо! Вина!» Але його голос доносився не з сусідньої кімнати. Очевидно, полковник Фаукітт мешкав з своїм новоспеченим ад'ютантом в якихось інших кімнатах, розташованих на тому ж поверсі.

Самбо, який саме хотів переодягтись, прислухаючись, підвів голову. А тоді похапцем зачинив шафу й побіг, чудно коливаючись, у сусідню кімнату. Потім одразу ж повернувся з графином для вина та чарками.

Тепер Каспар вирішив, що настав час діяти. Використовуючи весь запас знайомих англійських слів, Каспар спробував переконати малого, що йому слід було б одягнутися, а Каспар тим часом замість нього подасть на стіл вино. Але малий уже вирвався і шмигнув з кімнати. Треба сподіватися, що він не побіг скаржитись лакеєві на Каспара.

Хлопець занепав духом. Ой, коли й надалі всі нагоди пройдуть мимо нього так, як щойно ця, то лишається мало надії, шо йому коли-небудь пощастить спіймати Еммеріха. А що тоді? Каспар підпер голову руками і замислився. Ні, треба йому це якось інакше влаштувати, він повинен добитися з капітаном розмови наодинці. Ще дюбук був тут, і поки він тут… Каспар взяв річ між пальці.

І хоч він добре знав, що негаразд так робити, але раз несміло затягнувся. Потім боязко оглянувся на обоє дверей. Але його цікавість і охота до пригод були тепер, як і завжди, сильніші за страх і вагання. Він знову зробив затяжку, а слідом за нею ще одну, велику і глибоку. Від диму у нього аж сльози виступили па очах, але куріння вже починало йому подобатись. Каспар заплющив очі і напустив пахучого густого диму. У нього трохи запаморочилася голова, але це було зовсім непогано, а навпаки, приємно. Каспар ще раз узяв люльку і спокійнісінько задимів. Йому зробилося якось навдивовижу легко на душі. Він швидко оглядівся, прислухався… Потім побіг рішуче до дверей сусідньої кімнати і відкрив їх, навіть не постукавши.

Але в сусідньому приміщенні, що мало вигляд комори, нікого не було. Розчарування Каспара було приглушене тютюновим димом, і наступної ж хвилини він уже про все забув. Якраз у цей момент до кімнати вбіг лакей. Англієць страшенно квапився, щоб помітити настрій Каспара. «Hurry up!»[5]5
  Ану, не барися! (англ.).


[Закрыть] крикнув він, кинувши погляд на речі Еммеріха, а сам почав ритися в шафі. Почухавши за вухом, він сказав, що Фаукітт і Еммеріх зараз від’їжджають, і знову прожогом вискочив з мереживним жабо в руці. В дверях він мало не наштовхнувся на негра, що в цей час хотів вбігти до кімнати. Каспар, який саме знову схопив водяну люльку, перелякано випустив її.

Але у малого не було часу, і він нічого не помітив. Він нетерпляче рвонув дверці шафи, перерив весь одяг і, нарешті, вибрав зелений оксамитний сурдут, золотий тюрбан і накидку з коричньового сукна і поклав усе на крісло.

Каспар відчув у собі досі незнайому йому якусь дивну безшабашну впевненість. В той час, як він стежив з усмішкою за негром, який, присівши навпочіпки, почав нетерпляче розстібати свої черевики, в його голові промайнула неймовірна, навіть божевільна думка. Він побіг до дверей сусідньої кімнати, відчинив їх, просунув голову всередину і потім, обернувшись, крикнув схвильованим голосом: «Самбо! Глянь! Ой!»

Самбо запитливо підняв голову, випростався і підбіг до дверей. Каспар показав таємничим жестом на кімнату. Негр, нічого не підозріваючи, вскочив у неї. Тоді Каспар умить захлопнув двері і защіпнув їх на засувку.

З-за дверей чувся стукіт, крики, жалібні зойки. Але Каспар був невблаганний, хоч йому й дуже шкода було Самбо. Він похапцем зірвав свій одяг і швидко натягнув на себе зелений оксамитовий сурдут Самбо і коричньову накидку. Потім підбіг, до печі і намастив собі сажею з дверцят обличчя й руки. Нарешті він спробував насунути золотий тюрбан, але дивний головний убір ніяк не хотів сидіти на голові; до того ж його біляві кучері весь час по-зрадницькому вибивалися на лоб.

Та ось знову залунав ще голосніше, ніж перед цим, несамовитий лемент негра. Тоді Каспар, щоб заглушити крики Самбо про допомогу, почав співати на все горло пісню Червоних Лисів. Німецька пісня, яка доносилася з кімнати негра, напевне викликала б тривогу в готелі «Рай», тому краще він заспіває пісню, яку ніхто не розуміє. «Ма-ахіс хевіса, наєхьо! Наєхьо!» Індійська пісня надала йому мужності.

Раптом Каспарові видалося, ніби він, окрім несамовитого крику Самбо, чує ще й інший голос. Ага, це ж був лакей! Зверху сюди, здавалось, доносився його нетерплячий крик: «Самбо! Самбо!» А тепер пролунав також владний бас Еммеріха: «Куди подівся Самбо? Ми від’їжджаємо! Що це за шум зчинив там хлопець? Нехай поспішає і щоб не забув водяну люльку полковника!»

«Самбо! Дюбук!» вигукнув услід за цим лакей.

«Yes, yes, yes!»[6]6
  Зараз, зараз, заразі (англ).


[Закрыть] Ще якусь мить Кас-пар затримався в кімнаті, збентежено подивившись на двері комори. «В крайньому разі він матиме що їсти і не помре з голоду», спробував він втішити себе. В душі він попросив вибачення у бідного негра і побажав йому, щоб він якнайшвидше визволився з свого полону.

«Сто чортів! Куди запропастився негр?» почув Каспар голос капітана.

«Осмілюсь доповісти, його вже покликали, – відповів хтось. – Піти ще раз подивитись?»

Охоплений страхом, Каспар перехилився через поруччя гвинтоподібних сходів і побачив поруч з Фаукіттом капітана Еммеріха при шпазі і шпорах; капітан нетерпляче ходив туди й сюди. Про те, що він міг би поговорити з Еммеріхом, навіть думки не могло бути.

– Sambo here![7]7
  Самбо тут! (англ).


[Закрыть] – опанувавши себе, вигукнув він зміненим голосом.

Еммеріх подивився наверх. Каспар закусив нижню губу і відскочив назад. Капітан, здавалося, аж кипів од люті, про що свідчив його почервонілий ніс.

Коли переодягнений кухарчук дійшов до останньої площадки сходів, він повернувся і спустився остатніми східцями задом наперед, щоб його не відразу ж впізнали. А чи не долітає сюди згори виття негра?

– Ну, нарешті, він уже тут! – пробубонів Еммеріх.

Тепер усе відбувалося надзвичайно швидко. Ось уже пани сіли в екіпаж. Кучер стримів на козлах, готовий до від'їзду. Лакей вказав удаваному негрові місце позаду на кареті і, низько вклонившись, попрощався з панами. Кучер ляснув батогом, коні рвонули і відразу ж пустилися риссю.

Каспар злякано оглянувся в бік готелю «Рай», але там уже не було нічого видно – скрізь тільки темрява та завірюха. В кареті, куди Каспар міг зазирнути через віконце, сиділи, нічого не підозріваючи, полковник та Еммеріх і з товариським виглядом розмовляли між собою. Каспар бачив тепер похмуре обличчя старого англійця зовсім близько. Він сягав капітанові ледве до грудей. Товсті щоки Еммеріха були яскравочервоні. Він кивав шанобливо, в той час як полковник Фаукітт, певно, щось йому пояснював. Але про що вони говорили, Каспар не міг зрозуміти. Нічого не було чути, крім гуркоту коліс, цокотіння копит та дзвону бубонців. Незабаром екіпаж виїхав з міста і покотив у напрямку до ландграфського замка. Коні побігли повільніше, бо дорога пішла на гору. Мимо потяглися засніжені вигадливі альтанки, кам'яні статуї богів, закриті клумби. В тьмяно освітленій оранжереї ще порався садівник. Крізь вогкі шибки Каспар бачив лаври та кущі олеандрів. Потім коляска в’їхала в могутню дубову алею. В кінці її виднілася з темряви сіра, яскраво освітлена споруда: замок ландграфа. Каспар затягнувся з водяної люльки і прислухався до ударів свого серця: воно стукало сильно, швидко. Приємне почуття якогось самозабуття огорнуло його… Екіпаж зупинився.

Слідом за Фаукіттом і Еммеріхом Каспар піднявся сходами замка, пройшов крізь оббиті залізом ворота з гербом ландграфа: на блакитному тлі красувався оздоблений золотом і сріблом лев. Наче уві сні проминув хлопець ряди камергерів, гофюнкерів та камер юнкорів. Всі вони стояли ніби під гвинтівкою, з фальшивим виразом найглибшої покори на обличчях. В одному з передпокоїв двоє ландграфських слуг звеліли Каспарові чекати. Англійський полковник та його важний ад’ютант пішли далі і більше не оглянулись жодного разу на нього.

Розділ сьомий

Каспар сидів у м’якому кріслі і, прибравши по можливості невимушеної пози, попихкував своєю водяною люлькою. Від диму йому лоскотало в носі, але чхнути не можна було тепер ні в якому разі.

Допитливо дивився він у дзеркало на протилежній стіні, розглядаючи себе і ставного старого лакея, який нерухомо стояв біля оздоблених золотом білих двійчатих дверей.

У Каспара був настрій переможця. Сповнений нетерпіння, він чекав на те, які ще несподіванки і пригоди принесе йому цей день і взагалі життя. «Зрештою, одяг негра був уже не таким поганим», вирішив він, ще раз пильно поглянувши в дзеркало. Його біляві кучері, які він вважав за дівчачі і тому, хоч і марно, намагався розправити за допомогою курячого жиру, були сховані під тюрбаном. А люлька англійця надала йому цілком чоловічої гідності і екзотичного блиску. Його думки жваво кружляли в світі фантазій. От було б діло, коли б він поїхав верхи на верблюді в одязі негра через піски Сахари і дихав би гарячим повітрям пустелі! Але в ту мить, як він ще малював собі подорож по пустелі, на думку йому спали Червоні Лиси з Північної Дакоти, і він у душі попросив пробачення у друзів-індійців за свою провину. Звичайно, йому треба спочатку поїхати до Америки, бо він завинив перед Червоними Лисами. Америка, ах, Америка…

Попихкуючи люлькою, Каспар знаходився в стані напівзабуття. Від тютюнового диму його пойняла втома. Він відчував усе сильніший свист у вухах, і йому раптом здалося, що перед його очима закрутився лакей, закрутилась уся кімната. Каспар опустив повіки, голова його схилилася на грудні.. Тепер він уже був офіцером і їхав верхи на гарячому білому коні. Нелегко йому було триматися в сідлі, такі шалені стрибки робив кінь. Гопля, ось він мало не полетів сторч головою. Із страхом він вчепився за гриву, але руки на цей раз відмовились йому служити. Одночасно він відчув пекучий біль у грудях і тоді сам побачив, як упав з коня. Капітан Еммеріх нахилився над ним, сльози лилися з очей друга, і він з докором промовив: «Молочний зуб, Каспаре! Люльку, дюбук!»

Каспар відчув, що його штовхають і торсають. Повільно, насилу переборюючи дрімоту, він розплющив очі. Хтось стояв перед ним і ляскав його по плечу.

– Гей, прокинься, негр! Ти повинен принести водяну люльку!

– Самбо, твій сер кличе тебе! – прокричали одночасно два інших голоси.

Каспар підвів очі і нерухомо втупився в довгасте лагідне обличчя старого камер-лакея. Другий, молодий лакей з карими, вирлоокими очима і фельдфебель стояли позад старого.

– Мерщій! Що трапилось? Ти що, глухий? Полковник Фаукітт звелів принести водяну люльку і з нетерпінням її чекає.

– Хлопчина навіть не хоче поворухнутись.

– Може, він нас не розуміє?

Обидва лакеї вражено глянули один на одного. Потім знизали плечима і похитали головами. Нарешті вони знову, жваво жестикулюючи, звернулись до Каспара: вони показували на водяну люльку, і молодий лакей корчив гримаси, начебто він курив. Лиш тепер Каспар опам’ятався. Лиш тепер йому стало ясно, що тут відбувається. На його обличчі промайнула лукава посмішка. Комедія починала його розважати. Молодий лакей промекав, насилу видавлюючи слова:

– Гей, сонько, прокинься! Вставай!

В ту ж мить Каспар відчув, що його ухопили за ноги й плечі і досить неласкаво підняли вгору; він ледве встиг рвонути до себе водяну люльку. «Гей, люди, чого це ви мене так ніжно схопили?», вирвалося у нього. Одразу ж Каспар схаменувся і ладен був собі відкусити язика за свою необережність. Лакеї, які несли хлопця через високі білі двійчаті двері і напівтемну залу з колонами, впустили його. Водяна люлька полковника Фаукітта впала і вдрізки розлетілася. Серед черепків сидів, протверезившись, удаваний негр і розтирав собі лікоть, який він забив під час падіння. Тюрбан сповз з його голови, на обличчі відбився переляк.

Два лакеї і фельдфебель розгублено втупилися очима в цей сюрприз. Потім вони почали перешіптуватись.

– Цей хлопець викликає у мене підозру, – стиха пробубонів фельдфебель. – Та й взагалі вся ця історія мені не подобається. Тут щось негаразд.

Раптом карі витрішкуваті очі молодого лакея застигли від страху, коли він випадково глянув на свою білу формену куртку.

– Ой лихо! Негр линяє!.. – Він підняв угору рукав, замащений сажею.

– Що там за шум, Йоган? Нічого не сталось? – пролунав владний голос з глибини розкішного робочого кабінету, на порозі якого трапилося нещастя.

На якусь мить Каспарові і всім іншим перехопило подих. Лише тепер він помітив на відстані якихось десяти кроків похмурого полковника Фаукітта і ще одного чоловіка з величезним яструбиним носом; його білий кучерявий парик і широкі плечі в зеленому сурдуті з камчатної тканини викликали повагу. Це, мабуть, був пан фон Шліффен. Так, звичайно, це був ландграфський міністр! Але куди подівся Еммеріх?

Бесіда між обома панами, що сиділи один проти одного у важких з високими спинками кріслах за химерно оздобленим письмовим столом, була такою пожвавленою, що обидва, лиш кинувши короткий, неуважний погляд на двірську челядь, відразу ж знову повернулися до розмови. Негра і водяної люльки, здавалося, зовсім не помітили або вже знову про них забули. З цього скористалися супровідники Каспара і, крадучись навшпиньках, пішли геть звідти.

Каспар все ще ніяк не міг отямитися від переляку. Він боязко покосився очима на двох великих панів, чиї ордени, галуни і зірки виблискували від кожного руху. Лише через деякий час, переконавшись, що на нього не звертають ані найменшої уваги, Каспар почав прислухатись до їхньої розмови.

Полковник Фаукітт, який розмовляв німецькою мовою з дещо помітним іноземним акцентом, іноді підмішуючи англійські слова, розповідав про одне з засідань англійських міністрів в Букінгемському палаці в Лондоні. Його величність король Георг III скликав цю нараду кабінету міністрів, щоб вирішити, яким чином можна втихомирити непокірні американські колонії.

Кінець кінцем визнали, що найкращим буде надіслати сильну армію для придушення повстання. Тому було вирішено вербувати іноземні допоміжні війська.

– А примирення з повстанцями виключається? – спитав Шліффен.

– Цілком виключається! Адже мова йде тепер не про просту відмову сплачувати податки, mon tres cher general[8]8
  Мій дорогий генерал (франц).


[Закрыть]. Біля міста Лексінгтон ці колоністи відбили британські війська в справжньому бою і цим самим поставили під сумнів авторитет уряду його величності, короля Британії. Ах, це бунтарство! Ми повинні розпочати війну, Іншого виходу немає…

– Я розумію, я розумію вашу ситуацію, – промовив Шліффен. – Північна Америка – це, зрештою, один з найкращих самоцвітів англійської корони.

І просто відмовитись від такого самоцвіту, як цього, очевидно, вимагають бунтарі… ні, це вже занадто. – Він нахилився до полковника і продовжував приглушеним голосом: – Така вже чернь, мілорд, це дитина, яка не дивиться в майбутнє, а хапається за уявне благополуччя сьогоднішнього дня. Свободи, – кричить вона, – демократії! Нібито при демократії не може бути найнещаднішого рабства. Демократичний деспот-простолюд здається мені ще страшнішим від азіатського деспота. – Шліффен зробив паузу. Коли він знову заговорив, його слова звучали холоднокровно, по-діловому. Він пильно подивився на співрозмовника. – Як сказано, я повністю усвідомлюю необхідність вжити рішучих і дійових заходів. Я дуже добре уявляю собі те скрутне становище, в якому знаходиться зараз його королівська величність в зв’язку з військовим поповненням.

– О ні, не так, зовсім не так, – поспішно запевнив полковник. – Або краще сказати: тепер уже зовсім не так. Ваше превосходительство, мабуть, мають на увазі договір про постачання рекрутів, який ми уклали з ганноверським підполковником Шейтером. Від цього плану ми повністю відмовились і маємо зараз намір вступити в прямі переговори з німецькими князями. Тим більше, що наш посланник в Гаазі, сер Йорке, запевнив, що наші друзі – німецькі князі – мають щодо нас якнайкращі наміри, в чому ми зрештою ніколи і не сумнівались.

– Англія дуже розумно зробила, що послала посередником саме вас, – сказав Шліффен поблажливим тоном, – таку людину, як ви, пане полковник, яка при німецьких дворах почуває себе наче вдома і навіть служила при брауншвейзькому наслідному принці під час Семирічної війни.

– Мені справді дуже приємно відновити свої давні зв’язки. Я дуже ясно пригадую також, mon tres cher general, як я зустрів вас вперше в брауншвейзькій чи, здається, кассельській резиденції. Всі говорили тоном найглибшої пошани про «благородного Шліффена», який володів здібностями як генерала, так і видатного державного діяча, і я після цього загорівся бажанням познайомитись з вами. Ну, а тепер поговоримо про мою місію: мені доручено встановити контакт з князями, які вже були нашими союзниками під час Семирічної війни. Насамперед, звичайно, з Касселем і Брауншвейгом, які для нас є не лише постачальниками людей, але й родичами англійського королівського дому, до певної міри союзниками. Англія переконана, що для неї не становитиме особливих труднощів швидко одержати потрібних їй найманців. Насамперед, звичайно, для нас бажані хороші снайпери. Я прибув, як я вже напочатку згадував, прямою дорогою з Брауншвейга. Герцог прийняв мене надзвичайно ласкаво і відразу ж погодився, звичайно за відповідну оплату, дати в розпорядження його величності прекрасний військовий корпус для служби в Америці. Мова йде про 4300 чоловік. Піхота і драгуни. Так, Брауншвейг має можливість постачати солдатів.

– Comment?[9]9
  Comment – як (франц.).


[Закрыть] – Шліффен, склавши руку лійкою, притулив її до вуха. – Ви сказали, має можливість постачати солдатів. Мілорд, брауншвейзький герцог переживає таку велику фінансову скруту, що він неспроможний придбати ані хорошої зброї, ані військової форми, коли навіть йому й пощастить набрати військо, його борги, певно, сягають 12 мільйонів талярів. Коли я згадую про це, то, звичайно, без будь-якої думки про свою власну вигоду, а лише з прихильності і дружби. – Шліффен зустрівся довгим щирим поглядом з пильними очима свого візаві.

– Мені здається все-таки, що ви, вельмишановний пане міністр, несправедливо ставитесь до Брауншвейга. Перебуваючи там, я щоранку був присутній на параді і бачив численні війська, прекрасно вимуштрувані. Вони бездоганно володіють своєю зброєю, проводять стройове навчання так вправно, що навряд чи й годинник може краще йти, і марширують, і повертаються дуже добре. Також і військова форма досить охайна. Якщо і решта солдатів мають такий вигляд, то можна моєму суверенові побажати удачі у вигідній торгівлі. Я з Брауншвейгом вже визначив умови договору і везу з приводу цього листа…

Десь скрипнула підлота. Хтось наближався до робочого кабінету. Серце Каспара шалено застукало, він одразу впізнав ходу Еммеріха. І от капітан уже підійшов до письмового столу, дзвінко пристукнув підборами і передав Шліффену офіційного листа, в читання якого той одразу і заглибився. Каспар напружував усі сили, щоб залишатися спокійним. Із страхом стежив він за своїм другом-капітаном, який сів за невеличким столиком, недалеко від обох учасників переговорів, і почав поратися коло воронячих пер, складаних ножиків, ножиць для паперу, туші та стрічок для пакетів. Каспарові здалося, що Еммеріх за сьогоднішній день уже вдруге змінився. Справді, в цьому офіцерові в чоботях із шпорами вже нічого не нагадувало того капітана, що коротав голодні дні в «Золотому якорі», але разом з тим зникла і та хвацькість, якою він хизувався перед самим від’їздом із старого готелю, а потім у «Раї». У нього тепер був вигляд вишукано одягненого лакея, в кожному русі якого і в кожній складці обличчя просвічувала повага до його високих начальників.

Тим часом Шліффен закінчив читати листа.

– Гм, – пробурмотів він, – вашого брауншвейзького постачальника солдатів, здається, ніщо так не турбує, як бажання залучити до цієї справи і мого князя. – Він злісно посміхнувся і потім продовжував серйозніше: – Я вважаю, мілорд, що вам зараз не слід було домагатися аудієнції з ландграфом, та й взагалі це тепер неможливо. У найсвітлішого князя надзвичайно поганий настрій і дуже мінливі душевні пориви. Ось уже кілька днів вони нікого не приймають.

– Чи справді зовсім неможливо домогтись прийому? – на обличчі Фаукітта не лишилось і сліду від усмішки.

– На жаль, це так. Принаймні поки що. Проте, коли ви захочете чекати… А втім, ви можете також зі мною все обговорити. Я навіть думаю, мілорд, що це буде вигідніше для вас. І саме тому, що найсвітліший князь дуже прихильний до своїх солдатів. Вони для нього єдина втіха на старості років. Треба підійти до найсвітлішого князя обережно і крок за кроком підготувати його до справи, яку ви маєте намір здійснити. Між іншим, скільки солдатів вам потрібно?

– Від десяти до дванадцяти тисяч чоловік, – сказав Фаукітт непевно, – але якщо ця кількість для вашої країни буде занадто великою… – Він з сумнівом поглянув на Шліффена.

Проте той відповів так, ніби йшлося про щось зовсім звичайне:

– Я вважаю, що таку кількість війська можна було б підготувати до відправки, скажімо, щонайпізніше у квітні. Якщо тільки, само собою зрозуміло, буде на де згода найсвітлішого князя. Зрештою, і серед дворян могли б ми знайти на офіцерські посади теж достатньо кваліфікованих людей.

Останні слова у Фаукітта викликали задоволення, а у другої присутньої там особи, капітана Еммеріха, зовсім інше почуття. Каспар ясно побачив, як здригнувся Еммеріх, почувши зауваження про офіцерів з дворян. Шия капітана, здавлена вузьким коміром мундира, надулася і почервоніла, і дивна улеслива посмішка застигла на обличчі. Каспарові стало його жаль.

Тимчасом міністр говорив далі:

– Наш військовий устрій поставлено з часу останньої війни знову на відмінну ногу. В наших цейхгаузах повно всього. А які у нас казарми! Наші рекрути міцні, здорові люди. Ах, взагалі наші війська, мілорд! Від Англії до Греції немає в Європі такого поля бою, де б не відзначилися гессенські піхотинці. Ну, та про що тут багато розповідати. Адже Англія добре знає наших хлопців!

Фаукітт був захоплений.

– А хороші стрільці теж є у ваших військах? – спитав він жваво.

– О, зрозуміло! Кращих мисливців і лісовиків не знайдете в цілому світі, пане полковник!

– Чудово! – Фаукітт розцвів. – Мені справді пощастило, пане міністр, що я зустрівся саме з вами, з такою прекрасною, люб’язною, розумною людиною…

– Ох, прошу, прошу! Звичайно, ми не можемо заплющувати очі на певні труднощі. От, наприклад, мені спало на думку, що нашому лісному відомству, яке поставлятиме вам єгерів, буде завдано великої шкоди! – Шліффен почухав голову під париком.

– Про це ми вже потурбуємось, вельмишановний пане міністр. Гессен не повинен зазнати жодних збитків. Моє слово честі кавалера на підтвердження цього! Найголовніше для нас – швидка поставка солдатів.

– Тепер швидкість залежить від умов. Яку угоду уклали ви з Брауншвейгом?

– Та, mon tres cher general!.. – Фаукітт замовк, застуканий зненацька. – Умови угоди є взагалі такою ж таємницею, як і секрети алхімії. Але вам я скажу чисту правду. Ми заплатили герцогові за кожного піхотинця тридцять крон з грошей для вербовки. За кожного вбитого буде заплачено ще раз вербувальними грошима, а троє поранених рахуватимуться, як один убитий. Тяжко поранені і непридатні до служби будуть доставлені за королівський рахунок назад в гирло Ельби та Везера. З дня підписання договору Брауншвейгу буде виплачено субсидію. Субсидія діятиме до того часу, поки брауншвейзькі війська служитимуть Англії, і вона дорівнюватиме щорічно 37,5 крон за голову… – Фаукітт обернувся до капітана і гукнув: – Еммеріх, а дайте-но сюди договір! – Потім він продовжував: – Отже, коли я не помиляюсь, загалом 64 тисячі німецьких крон щорічно, ми можемо зараз подивитись. Але після закінчення кампанії субсидію буде збільшено вдвоє, відповідно до цього вона становитиме… ага… щось приблизно 128 тисяч крон; і це за повні два роки, починаючи з того дня, коли брауншвейзькі війська повернуться на свою батьківщину. Право заміщати вакантні місця залишає за собою герцог. Але застосування військ в Америці визначає його королівська величність Британії.