Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)

Алекс Веддінг
Незвичайна пригода Каспара Шмека
(історико-пригодницький роман)

Ф. Ц. В. – моєму найкращому другові.

Переклад з німецької О. ЖУРАВЛЯ

Малюнки М. ШТАЄРМАНА

ВІД АВТОРА

Коли я почала писати передмову до третього видання цієї книжки, у мене виникло дві думки.

Перша назва книжки була такою – «Найманці без плати». Вона мала відбивати сумну долю тих німців, яких їхні пани продавали за кордон як найманців. Але ця назва недостатньо розкривала зміст книжки, тому що німецькі найманці 1776 року залишились не тільки без плати, а дістали у винагороду рани, страждання, злидні і смерть… Тобто вони зазнали такої ж долі, якої зазнають ті з наших братів у Західній Німеччині, що перебуваючи на службі в іноземців, воювали у В’єтнамі та інших місцях і мусили віддавати своє життя і здоров’я за чужу, ганебну справу.

Це була перша думка.

А друга?

Історія про незвичайну пригоду Каспара Шмека закінчується словами: «Свободи добивається той, хто залишається вірний своєму духові» Ці слова належать одному з борців американської визвольної армії 1776 року.

Нехай читачі задумаються над цими його словами, коли порівнюватимуть сучасну і тодішню Америку. Бо ті, які задають сьогодні в Америці тон, порушили вірність духові 1776 року.

І сучасна Америка яка позбавляє прав чорношкірих громадян, переслідує своїх кращих синів і дочок поклоняється долару і зневажає розум, вбачає небезпеку в мирі і визнає добру справу в розпалюванні війни. Америка являє собою сумне видовище. Тому що й тепер в різних країнах, далеко під своєї батьківщини знаходяться ненависні американські окупаційні війська які відіграють таку ж ганебну роль, як і англійці та їхні гессенські наймити в 1776 році. Але вони так само, як і ті, зазнають повного провалу в своїх походах і інтервенціях Перемога належатиме арміям свободи. До переможців також належатимуть сучасні американські Касиари і Анзельми, прогресивні і миролюбні американці, спадкоємці і охоронці визвольних ідей 1776 року.

АЛЕКС ВЕДДІНГ

м. Берлін

Розділ перший

Каспар Шмек, чотирнадцятирічний кухарчук «Золотого якоря» в Касселі, стиха насвистуючи, заходився прибирати холодну і прокурену кімнату трактиру. Він полив підлогу, виробляючи струменем з зеленої лійки всілякі викрутаси, не забувши при цьому і старого рябого кота; той поспішно заліз за шинкарську стойку. Потім хлопець охайно підмів кімнату.

Озвався годинник з зозулею, що висів між двома оленячими рогами над самим столом для почесних відвідувачів. Була сьома година ранку. Каспар закачав рукава і, з задоволенням згинаючи і розгинаючи руку, милувався грою м’язів. Потім він, зсовуючи ослінчики, що, як завжди, стояли цілу ніч на столах, підіймав їх по чотири одразу і спритно ставив на землю. Від швидких і сильних рухів йому зробилося по-справжньому жарко в цей сірий, холодний, грудневий ранок. До того ж Каспарові здавалося, що фізичні вправи – це найкращий спосіб якнайшвидше розвинути свою силу. Ой, як йому хотілося бути сильним, таким сильним, як його друг рибалка Вейраух; коли він стане таким, тоді нехай начуваються… Каспар рвучко схопив останні шість важких дубових ослінчиків і одним рухом підняв їх зі столу для почесних відвідувачів. Ослінчики з гуркотом приземлилися на підлогу, і ось вони вже всі стояли на своїх місцях.

Каспар перевів дух. На його обличчі, вимитому дочервона милом, засяяла горда посмішка.

«…р о к л я т и й хлопець!»

Крик доносився з-за перегородки, що мала назву «контори», в якій уже з самого ранку лютував хазяїн «Золотого якоря». Каспар зазирнув усередину «контори», готовий шохвилини кинутись навтікача. Обережно відчинилися двері комори для білизни, розташовані поряд з кухнею, і пані Гампель, молода хазяйка, яка саме розбирала білизну, також наставила вуха. Але контора лишалася зачиненою.

Ось уже протягом кількох днів усі відчували на собі поганий настрій хазяїна. І Каспар, кухарчук, він же і конюх, коридорний і лакей, мусив потерпати за всіх і все, що сердило хазяїна: за впровадження ландграфом Фрідріхом нових податкових цін; за те, що в аристократичному готелі «Рай», який стоїть на Королівській площі, плита ось уже протягом тижня жодного разу не вихолодала; за пивнички в передмісті, які останнім часом з’являються, як гриби з-під землі і своїми низькими цінами на вино і всілякими темними махінаціями переманюють відвідувачів, внаслідок чого «Золотий якір», який ще недавно був місцем веселих розваг, з кожним днем занепадає. В трактирі наставало пожвавлення лише увечері, і то слабке. Номери в готелі пустували. Шпалери в них повідставали од стін, завіски пообвисали, як ганчір’я. Капітан Еммеріх, єдиний постоялець готелю, щоправда зовсім не бажаний, вже протягом кількох місяців нічого не платив, але навіть і гадки не мав вибратись або ж заплатити борг.

То й не дивно, що потиличники доволі легко зривалися з рук хазяїна і що Каспар, по можливості, обминав його сьомою дорогою. Звичайно, це йому вдавалось нелегко. Але що легко дається в цьому житті? Мабуть. Каспар таким уже нещасливим уродився. Через тиждень після його появи на світ померла мати. Батько – гренадер прусського полку в Сальмуті – пережив її всього-на-всього на один рік. Він загинув в одному з останніх боїв під час Семирічної війни в 1762 році при Вільгельмшталі, в Гессенській землі.

Каспар ріс, як зозуля в чужому гнізді, то тут, то там – скрізь його їжу приправляли штурханами. Протягом короткого часу йому пощастило ходити до школи, до грізного вчителя Шаба, який навчав його азбуки та біблейської історії. Наука давалася йому легко. Швидко і без помилок він навчився писати: «Північне море – це море смерті». Або: «Перо, з допомогою якого ми вчимося писати, вирвали з крила гелготливої гуски».

І все ж таки раніше, ніж він міг збагнути премудрості науки, йому довелося залишити старий шкільний будинок, з якого часто було чути скорботний зойк учнів. Каспара віддали в науку до хазяїна трактиру, де він став за кухарчука.

Незважаючи на це, Каспар думав, що земля – найкраще місце для життя. Насвистуючи, він пританцьовував між столами, змітаючи з них порох, натирав до сліпучого блиску сільниці, чистив закурену рапсову лампу. Але все це, звичайно, не те, чого навчав його друг Вей-раух. Адже він казав йому, що життя не всюди таке вузьке, як в «Золотому якорі» і що справжній світ розкриється перед молодим хлопцем лише за стінами Касселя. А рибалка знає, що каже. Вій немало вештався по широкому світу, був навіть у червоношкірих індійців, про яких може багато дечого розповісти.

А хіба капітан Еммеріх, єдиний квартирант «Золотого якоря», не був також посланцем з того іншого, привабливого світу, який чекав, коли його завоює Каспар? Еммеріх брав участь у Семирічній війні, і, якщо вірити його розповідям, то король Фрідріх зміг розбити під Росбахом французів лише тому, що серед офіцерів його війська був такий бравий хлопець, як капітан. Еммеріх називав своїми друзями великих панів з Англії і навіть боровся з росіянами проти турків чи з турками проти росіян. Щоправда, тепер, коли він, будучи відставним офіцером, живе у постійній нужді, і його шлунок протягом багатьох днів не одержує нічого, окрім пари шматків, поцуплених для нього Каспаром на кухні – тепер він нікому не потрібний. «Але цьому швидко настане кінець, – звичайно говорив Еммеріх Каспарові, тарабанячи при цьому пальцями. – В найближчу війну я буду знову на висоті становища, мій молодий друже, можливо навіть генералом».

А тепер, правда, Еммеріх нарікав на цілий світ: на лондонського полковника Фаукітта, свого старого товариша по зброї, який більше не відповідав на його листи і прохання допомогти; на гессенського ландграфа, який, незрозуміло чому, пропускає нагоду взяти на службу такого здібного капітана; на хазяїна готелю, перед яким він щодня тремтів; а іноді також і на Каспара, на якому найчастіше зганяв свою досаду. «Пробач мені на слові, хлопчино, – завжди казав капітан, як тільки злість його проходила. – Страшенні злидні нього разу знову допекли мені до печінок».

В тихому будинку гучно лунало цокання старого годинника, що виривалося, немов хрипке дихання. З контори доносилося скрипіння пера. Вгорі, у своїй кімнаті, на мансарді, кашляв капітан. Крадучись, Каспар Шмек навшпиньки вислизнув з кімнати. В темному коридорі він зупинився на якусь мить перед коморою для білизни і прислухався. За дверима мирно поралася хазяйка. Затамувавши подих, він злякано зіщулився, бо раптом заскрипіла підлога

У порожній кухні було тепло. Добре, що хоч кухар кудись пішов; адже в «Золотому якорі» він одержував таку жалюгідну платню, що змушений був скрізь ганятися за підробітками. Лише мишка сиділа в пастці. На охололій плиті стояв великий казан. Мучний суп, приготований на сніданок, був ще теплий. Каспар оглядівся навколо, чи ніхто не стежить за ним. Потім швидко насипав супу в миску і, крадучись, поліз наверх темними, хиткими, скрипучими сходами.

«How do you do,sir?»[1]1
  Як справи, сер? (англ)


[Закрыть] З цими словами, яких його в числі кількох інших англійських виразів навчив капітан, що багато мандрував у своєму житті, кухарчуквідчинив розташовану під самісіньким дахом злиденну кімнату переможця під Росбахом.

На цей раз не почулося звичайної відповіді капітана: «Могли б бути далеко кращими, ха-ха».

Зіщулившись, Еммеріх сидів на єдиному ослінчику перед перекошеним даховим вікном і, здавалось, як кролик, спав з розплющеними очима. На його товстому тулубі був короткий старий спальний камзол; нічний ковпак сповз з лисої голови; в руках капітан тримав свою череп’яну люльку, яка майже ніколи не згасала, але зараз була зовсім холодною. Жваві карі очі Каспара затьмарились. Злидні Еммеріха викликали в нього сердечне співчуття. Він обережно поставив миску із супом на стіл.

– Знову лише цей підгорілий мучний суп?

Кухарчук почухав за вухом.

– Так точно, ваша милость. І навіть цей мучний суп треба спочатку вкрасти.

Коли капітан, замість того, щоб розсміятись, тільки голосно зітхнув, Каспар втішливо додав: – Але сьогодні він підгорів не так сильно, як завжди. Зате коли ви дістанете посаду в ландграфському казначействі управління прибутками…

Ослінчик під Еммеріхом заскрипів. Лише тепер він обернувся до хлопця, його попелясті вуса, що, здавалося, росли з самих куточків рота і стирчали двома пишними пучками, тепер звисали донизу, наче мокре клоччя.

– Дурниці! Хіба ж я дістану цю посаду? Хіба у мене є змога її дістати?

Він показав на свою потерту формену куртку, зашкарублі чоботи, схожі на труби, з розпачем кивнув на свої зелено-чорні, украй пошматовані формені штани. Глянувши на них, Каспар перелякано розтулив рота.

– Це більше схоже на кавалерію, мій хлопче, коли двома шенкелями б’ють коня. От прокляття! Навіть жалюгідної посади ландграфської чорнильної душі для тебе не знайдеться! Го-го, до чого ти докотився, капітане Еммеріх! Це я! Я! Хто б міг подумати?

– Не падайте духом, пане капітан, ви ще будете знову переможцем!

Капітан, відштовхнувши ослінчик, схопився з місця. Як спіймана дика кішка, забігав він туди-сюди по вузькій комірчині перед самим носом співчутливого кухарчука.

– А якихось кілька нещасних років тому я був. як то кажуть, пан капітан туди, пан капітан сюди, ох, якби ти мене тільки міг бачити в той час! Грошей у мене була сила-силенна. Під час походу в Сілезію у мене був особистий страсбурзький кухар, який готував мені делікатесні паштети і мою улюблену страву – квашену капусту з різними приправами. І все це велетенськими порціями. У мене був власний перукар, який тільки те й знав, що голив мені бороду, намилював спину, робив масаж і, наче юного бога, помадив або обприскував духами. При дворі я також поставив свого чоловіка. Дамам я влаштовував почесті, з дочками танцював веселий менует. О розкішні двірські прийоми! І щоб ти знав, Каспаре, вони підкорялись кожній моїй команді. А що тепер? Тепер я мушу обходитись без єдиного слуги. І всі люди ставляться до мене погано, навіть мерзенний хазяїн готелю поводиться підло зі мною. І я мушу все це терпіти. Учора ввечері, коли я прийшов додому, я тричі дзвонив, хоч у конторі ще горіло світло. Мені не відчинили. Я знаю… я знаю Хазяїн тобі заборонив, я не докоряю тобі. Он як, це мені – і не відчинити! Я змушений був видряпуватися на дахи сараїв, щоб добратися до своєї кімнати, і розірвав ліву штанину шароварів.

Еммеріх урвав мову і, змучений, повалився на ліжко. По його щоках з червоними прожилками котилися сльози.

– Мене не було тут. Я крадькома бігав на низ, до річки. А то я, звичайно, відчинив би, незважаючи на хазяїна. – На дитяче чоло кухарчука набігла глибока зморшка. – Хай йому чорт, у такому вигляді ви справді не можете з’явитись у канцелярію казначейства От якби кравець Цігенвальд зробив нову форму. Але він сказав, що не зробить цього доти, доки не будуть сплачені старі борги, пане капітан.

Еммеріх почав розпачливо кусати вуса.

– Якби ця скупа кравецька душа погодилась хоча б полатати шаровари в борг, – бідкався він. – І може пришила б до сюртука нові петлиці і ґудзики…

Каспар заперечливо похитав головою:

– Цього він, напевне, теж не зробить. Він сказав, що коли я ще раз прийду без грошей, то він власними руками викине мене геть. Шкода, – якби ми годинник уже не віднесли в ломбард, я його знову міг би заставити. А так що… Бідний пан капітан.

З безпорадним виразом на обличчі, украй засмучений, сидів Еммеріх біля Каспара у своєму короткому тонкому нічному вбранні.

– А хазяїн часом не дасть у борг трохи грошей? Як ти гадаєш, Каспаре, адже це було б зовсім непогано з його боку. Якщо я дістану посаду і зароблю грошей, для мене не становитиме жодних труднощів сплатити такі дрібниці. А ти знаєш, це справді чудова ідея. Власне кажучи, ти міг би йому пояснити…

– Краще зараз нічого не вимагати від хазяїна, бо сьогодні погана погода в «Золотому якорі».

Кухарчук злякано замовк, йому здалось, що під дверима почулися чиїсь тихі кроки.

Капітан збентежено закашлявся і схопився з місця. Але навколо було зовсім тихо, мабуть, це їм почулося.

– А чи не могла б паніматка вас ще раз визволити з біди? – спитав Каспар, трохи поміркувавши. – Або панове брати й сестри? Що ви думаєте з цього приводу? Чи вони теж такі самі бідняки?

Еммеріх засміявся нібито весело, але разом з тим якось ображено, потім знизав плечима і знову заходив неспокійно то взад, то вперед по кімнаті.

– Мерзенні грошові справи! У своєї родини я не маю права більше вимагати. Моя мати всього-на-всього бідна капітанська вдова, її невеличкий маєток у Рінтельні повністю заборгований. Від сестри Юстіни, каноніси в інституті благородних дівиць у Гейлігенграбі, о, від неї я не можу чекати навіть ламаного гроша. А мій брат, збирач різного роду податків і мита, ха-ха! Ох, сто чортів! Спересердя капітан штовхнув ногою ослінчик. – Духовний сан – єдина професія, доступна в дій країні для молодої людини недворянського походження. Але красно дякую, я не створений для цього! З мене не вийде епіскопа, ха-ха! Так, мій друже, хіба це не ганьба, коли для того, щоб стати в цій державі людиною, ти повинен обов’язково бути дворянином або ж мати багато грошей.

Капітан підняв свій скуйовджений парик, що валявся під ослінчиком, старанно вибив череп’яну люльку і, вибравши найменшу полінячку, поклав її на розжарений попіл в каміні; тоді взяв у руки свою шпагу і довго дивився на себе в уламок люстра, що висів над умивальником.

– Ох, мій хлопче, – промовив він з сумом, – офіцер за мирного часу все одно як піч в покинутому будинку. Якщо нею щороку не користатись, піч починає розсідатись, вітер свистить в її щілинах, і зрештою вона зовсім завалюється. Ой, яка сумна картина! – І Еммеріх з серцем ударив рукояткою шпаги по уламку люстра, так що воно вдрізки розлетілося.

Каспар здригнувся. Внизу грюкнули двері і залунав громовий голос хазяїна «Золотого якоря». В ту ж мить Каспар, блідий від страху і недоброго передчуття, кинувся сходами вниз і вибіг з будинку перед носом у хазяїна, що розлючено галасував. Тепер йому не уникнути доброго прочухана. Тому краще утекти вниз, на беріг річки Фульди, до свого друга, рибалки Вейрауха. Бо все одно битимуть, хоч втечеш, хоч ні.

Хазяїн трактиру, велетенський на зріст, стояв, червоний від гніву, у самій сорочці, перед важкими ворітьми і тряс здоровенним кулаком услід кухарчукові, який щодуху тікав. Потім він, лаючись, пішов назад у зал трактиру, де фельдфебель Купш і пан Себіш – помічник писаря із лотерейного склепу пили свій ранковий кухоль пива.

– Каспаре! Чуєш, Каспаре!

Величезна верхня частина тулуба капітана застрягла у маленькому вирізі дахового вікна, начебто вона мала стирчати там завжди.

– Гей! Каспаре! Гей!

Еммеріх розмахував руками, наче міг примусити повернутись прудкого хлопця, що зник у вузькому провулку. Цілком зрозуміло, що капітан хвилювався. Він хотів було, після того як кухарчук прожогом вилетів з кімнати, покурити люльку і скрутив, щоб її запалити, клаптик старої «Кассельської газети», яку йому звичайно давав безплатно швейцар друкаря. Коли він уже запалив цей клаптик, його погляд випадково спинився на кількох рядках. Він поквапливо задув вогонь. Так, тут чорним по білому або, вірніше, по бурому, було написано, що британський полковник гвардії Вільям Фаук… знаходиться в дорозі з Лондона в Гессен і, можливо, прибув уже сюди, в Кассель. Хоча вогонь, як на лихо, з’їв половину прізвища полковника, проте і сумніву не могло бути в тому, що це був його старий товариш по війську Фаукітт. Еммеріх перечитав ще кілька разів «Депешу з Брауншвейга». Це був Фаукітт, який водним шляхом прямував у Голландію, а далі в Брауншвейг і Гессен з надзвичайно секретною дипломатичною місією. Фаукітт, оцей старий лис. Сто чортів, яка нагода! Яка щаслива нагода! Адже цілком зрозуміло, що пан полковник, який їде з надзвичайною місією, допоможе старому товаришеві по війську Еммеріху посісти відповідну до його звання посаду, хоч, може, йому цього й не дуже хочеться.

І треба ж було Каспару, цьому боягузові, якраз тепер утекти з дому! Коли він саме хотів послати його по нову газету. На жаль, не залишається нічого іншого, як піти самому. Ох, але ж шаровари, шаровари!

Миючись і розчісуючи вуса, Еммеріх ламав голову над тим, як бути з шароварами. Якби справа не була такою спішною, він радніше відмовився б виходити, аніж одягати свій мундир. Ні, справді, він ладен був би просидіти в своїй кімнаті аж до страшного суду, ніж показатись хоч на чверть години в жалюгідному одязі цивільного на вулицях Касселя. Та нічого не поробиш!

Зітхнувши, він похапцем натягнув на себе коричньовий сурдут, який став занадто вузьким, відшукав свої старі оксамитові шаровари, одягнув парик і трикутний капелюх та накинув довгий темний дорож-ний плащ. Наполовину згорілий клаптик газети він сунув у кишеню, взяв замість шпаги палицю з черешневого дерева і, підбадьорюючи себе в думці, з шумом вийшов з кімнати.

І все ж він полегшено зітхнув, коли побачив, що цього разу, певно, обійдеться без сутички. Хазяїна не було в залі трактиру. Еммеріх випнув груди і гордо пройшов через приміщення, взявши на плече, наче гвинтівку, свою палицю.

– Вітаю вас з добрим ранком, пане капітан!

Кривоногий фельдфебель Купш і пан Себіш, який ще перед своєю писарською посадою у лотерейному склепі був офіцерським кухарем, схопилися з своїх ослінчиків і, привітно посміхаючись, стали струнко. Злидні капітана звузили ту безодню, що взагалі відокремлювала їх від офіцерів.

Еммеріх, який охоче користався, коли тільки траплялась нагода, своїми втраченими правами пана, привітно зауважив, проходячи мимо:

– Буде завірюха.

– Так-так, над Майснером збираються снігові хмари, – зауважив Себіш, чоловік похилого віку з густими вусами. Він поспішно показав своєю ревматичною рукою з вікна на гори. – Капітан має цілковиту рацію, – додав він, – завірюха насувається.

Але Еммеріх відразу ж забув про свої права, як тільки вийшов з трактиру. Він відсахнувся, потім мимохіть зробив кілька кроків і зупинився на площадці сходів. Хазяїн трактиру, зустрічі з яким він уникав ось уже кілька днів, стояв, упершись руками в боки, біля входу в будинок.

– А, пане капітан, мабуть, прийшов заплатити мені борг? – зустрів він спантеличеного Еммеріха. – А що? Ні? Не те? Я мушу ще чекати? А от мені ніхто не хоче чекати. Цими ж днями я повинен заплатити за вино такий податок, що вилечу в трубу, а не зроблю цього, то мені нічого не залишиться, як іти у боргову в’язницю. Мені потрібні мої гроші, так, так, що ви скажете на це?

– Ох, нічогісінько, щось зовсім інше я вам хотів сказати, пане Гемпель, – пробелькотів капітан, тихо і покірливо задкуючи до сходів. – По секрету вам скажу, я хотів навіть попросити у вас невеличку суму, так би мовити, взяти почесну позику, щоб покрити нею один мій борг.

Удар досяг мети. Губи Еммеріха розтяглися в беззвучній посмішці.

Справді, нахабство постояльця вразило хазяїна, наче несподіваний постріл. Обличчя його налилося кров’ю, щелепи ворушилися, але з рота не вилітало жодного звуку. Облишивши свій намір піти до міста, капітан використав невеличку паузу для того, щоб здійснити стратегічний відступ в свою кротячу нору під дахом.

– Позичити! – як божевільний, кричав йому услід пан Гемпель. – позичити тобі… Ах ти ж, нікчемний банкрут! Спочатку май чим віддати, а тоді позичай. Куди не кинься, скрізь у нього борги! А він ще насмілюється просити грошей! Прокляте господарство! Ніяка власність не гарантується тепер, жодна копійка не надходить, все дорожчає з кожним днем, всі заборгувались, чесних людей немає!

З самого верху доносився ображений, тремтячий голос капітана. Він говорив про славнозвісного полковника Фаукітта, з яким під час Семирічної війни жив під одним наметом і з яким незабаром знову побачиться:

– І тоді різного роду людці гірко жалкуватимуть, що поводилися так зневажливо і навіть підло з військовим героєм Ізмаїла, Льойтена, Росбаха і ще тринадцяти інших баталій. – Потім комірчина на горищі з грюкотом зачинилась.

Лайка доносилась аж до трактиру. У дверях, блідий від злості, з’явився пан Гемпель. Навіть не глянувши на відвідувачів, він зайшов за прилавок і спересердя заходився мити пивні кухлі. Себіш і Купш піднесли до рота кам’яні кухлі і, переморгуючись, з насолодою спостерігали, як лють в хазяїні трактиру закипала все більше і більше.

– Нехай цей капітан забирається до чорта, – заревів раптом трактирник, показуючи великим пальцем на фільончасту стелю. – Ледар і підлий кровопивець! В шкуродерню його до собак! Я пошлю Каспара по судового засідателя, нехай сьогодні ж накладе на нього арешт за несплату боргів. Каспар! Каспар! От проклятий шибеник, знову його немає. Він теж слухається цього пугала, що сидить там нагорі. Ну нехай цей молодчик тільки попадеться мені під руки, я йому понаставляю добрих синяків. Я вам покажу, хто тут хазяїн в домі… Але… але… хто це тут сміє сміятись? – Шинкар підвів очі і лиш тепер помітив, що його завсідники корчаться від сміху, прихилившись за своїми кухлями.

– Доведеться тепер трактирникові заплатити і за сміх, – жартував Себіш, бризкаючи від реготу слиною. – Ну, проте, мені час вертатися в лотерейний склеп, а до вечора ваш гнів, можливо, пройде, чи не так, любий Гемпелю?

– Так, так, знаю я вже вас, – похмуро сказав хазяїн, – ви обидва тягнете руку за капітаном, чого б він там не накоїв. Завжди ви за нього, а не за мене.

– З цим я цілком погоджуюсь, – уткнувшись у кухоль, приглушено пробурмотів фельдфебель. – Всіх начальників належить глибоко шанувати і слухатись. Капітан опинився тут не заради пивної бурди, чи не вірно я кажу, хазяїне? Хіба він винний, що йому дали відставку, бо зараз мирний час?

Себіш неспокійно пощипував ревматичними руками густі вуса і ствердно кивав головою. Але ось він раптом завмер.

Хазяїн зненацька так бахнув кухлем об стойку, що в його руках залишилася сама ручка, а осколки бризнули на всі боки.

– Все те, що я сказав тут про цього негідника, я йому скажу прямо в очі, і знати нічого не хочу, запам’ятайте це добре, – проревів він і, розлючений, підступив до обох відвідувачів. – Тому, чий панцир заснований павутинням, нема чого дуже роззявляти пащеку. А від таких клієнтів, як ви, Купш, я, між іншим, можу теж відмовитись, від цього я не збіднію. Сидіти півдня за маленьким кухлем пива…

– Але ж панове, панове, – втрутився Себіш. І маленький, наче карлик, помічник писаря, ледве сягаючи хазяїнові по груди, почав сіпати його за рукава, намагаючись втихомирити. – Гемпельчику, Гемпельчику, хіба ж тобі дозволить совість вигнати своїх вірних відвідувачів, га? Стара ти болотяна курко, я тобі скажу одне: після миру знову настає війна. Вірно? І тоді пан капітан знову буде служити. Вірно? А ці знатні пани можуть або страшенно нашкодити, або ж бути дуже корисними. Вірно? І, – тут Себіш, стишивши голос, оглядівся навкруги – чи не підслухує бува хто-небудь із сторонніх, – незабаром знову почнеться війна. – Він таємниче подивився своїми водянистими очима на Купша і хазяїна.

– Що? Вже знову війна? – буркнув хазяїн «Золотого якоря». – Коли ж в Гессені, нарешті, буде спокій? Мало ще в нас тиняється бездомних інвалідів?

Фельдфебель, справжній здоровило, поспішно схопився з місця, нервово застебнув своїми довгими пальцями мундир і насадив на голову трикутний капелюх:

– Це неправда, Гемпелю. У нас, в ландграфській комендатурі, про це нічого не відомо.

– Так, а звідки ж тоді ви знаєте, що знову буде війна? – настирливо допитувався хазяїн у помічника писаря.

Себішу раптом зробилось дуже ніколи. Він пошкутильгав до виходу, волочачи, як завжди, ліву ногу. І вже знадвору просунув крізь двері ще раз свою старечу вусату голову і сказав, таємниче підморгнувши:

– У маленьких мишей теж є вуха.