Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

Хоч і було наказано, що під час появи ландграфа на дорозі не сміють показуватись усілякі виродки, каліки та потворні хворі, але раптом через натовп, що стояв стіною, протиснувся обідраний інвалід; всі груди його були увішані бронзовими медалями, і він крикнув, вимахуючи своїм костуром і страшенно поводячи очима:

– Вперед, в Америку!

Солдати підхопили цей вигук, і тріумф досяг кульмінації. Викрики сполошили коней. Мерин Еммеріха високо став дибки і, здавалось, готовий був понестися на ландграфський почет. Сповнений жаху шепіт все ще пробігав по рядах, хоч кінь, який так мало розумівся на князівських рангах, вже давно знову стояв спокійно.

Ландграф Фрідріх відповідав на привітання недбалими кивками голови. Його червоне, одутле обличчя, з дряблими відвислими щоками неуважно було звернуте в бік Еммеріха, який робив рапорт. Після цього князь зліз з допомогою свого ад’ютанта з коня і почав з похмурим виглядом обходити фронт солдатів. Тут він підштовхнув одному хлопчині вгору підборіддя, там, навіть не затримуючись ані на одну мить, ударив палицею по не зовсім точно виправленій нозі. Але дійшовши до Рюбенкеиіга. він зупинився і, гнівно буркнувши «диявол!», штовхнув товстуна в черево. Повернувшись до Еммеріха, що стояв червоний, як гиндик, біля нього, він прокаркав:

– Як ця людина змогла випасти собі таке черево?

Перш ніж Еммеріх зміг, заїкаючись, щось відповісти, почувся чудний голос, глухий, неначе він доносився з глибини землі:

– Чоловік цей вміє жити. Пробачте на слові, але це ж солдатське життя на службі у вашої світлості так дуже добре йде йому на користь…

Це був той самий загадковий голос, який недавно серед ночі до смерті налякав Себіша.

Сміливість таємничого черевомовця посіяла серед тих, що стояли навколо, страх і замішання.

Обличчя ландграфа стало розлюченим Він ще раз подивився на чоловіка з надутими щоками. Лінії невдоволення навколо його рота якось непевно засіпалися, але потім поступово розгладились. Ландграф Фрідріх, видно, вирішив усе це сприйняти як вдалий жарт. Посміхаючись, він дав Рюбенкенігу ляпаса і, наказавши видати йому в подарунок від його милості коробку нюхального тютюну, повернувся і пішов далі.

Усі навколо уважно стежили за виразом обличчя князя. Вони зрозуміли, що сміятись дозволено, навіть потрібно. Юнаки, які стояли біля Рюбенкеніга, офіцери і, нарешті, всі солдати й цивільні, що спостерігали за подією, догідливо заприскали і заіржали, захлинаючись від реготу. Вони аж вигиналися і корчилися, задихалися і хрипіли від сміху. Ще довго після того, коли ландграф Фрідріх вже був майже на іншому кінці батальйону, їхні обличчя просто-таки сяяли від втіхи і радості.

Потім солдатам звелено було утворити коло, в середину якого увійшли ландграф, генерал-лейтенант фон Гайстер, майор Еммеріх та багато інших начальників, полковий священик пан Штіглітц, а та коле військовий суддя.

– Солдати, – розпочав Гайстер гучним голосом, – я як призначений нашим наймилостивішим володарем і князем командир і головнокомандуючий гессенським експедиційним корпусом, до якого ви належите, хотів би запевнити його світлість, що наймилостивіше довір’я їх високості завжди і скрізь буде виправ дане вашою чесністю і мужністю. Ви боретесь за справедливу справу одного з найблагородніших і найдобріших монархів. Я можу вас запевнити у безмежній милості дорогого володаря нашої країни, в його любові і прихильності, хоч в цьому ви вже багато разів самі могли переконатись. Будьте ж гідні цього і вшануйте безстрашшям і благородною відвагою ваші звання і вашу батьківщину. А зараз нехай кожен з вас підніме свою праву руку і повторить священну присягу перед всемогутнім богом!

Солдати підняли вгору пальці в знак присяги; їх тисячоголосий хор повторював слово в слово присягу, що її проказував суддя.

– І якщо я робитиму, як мені наказуватимуть, і в усьому коритимусь, виконуючи свій обов’язок ретельно, вірно, непорушно, в чому і даю обітницю та присягаюсь, то нехай бог допоможе мені через свого сина Ісуса Христа, нашого спасителя і добродійника. Амінь!

Каспар хоч і підняв пальці, як всі інші, але не повторював разом з усіма присяги. Полегшено, з хитрим виглядом він почув, як у величезному парку пролунало могутнє «Амінь».

– Кого це не сповнить мужністю, в того кам’яне серце, – сказав Себіш ридаючим голосом.

У Фріца Кляйнпауля також котилися сльози з очей і капало з носа.

Але вони були не єдиними, які плакали. Тут було багато таких, що витирали очі, як цього вимагала пристойність від справжніх підданих. Ландграф Фрідріх, здавалось, теж був не менш розчулений.

– Я дуже прихильний до підданих своєї країни, і мені справді не хотілося б розлучатися з ними, – голосно вигукнув він. Потім повернувся до офіцерів і потис панові фон Гайстеру руку. – Ви так чудово промовляли, ваше превосходительство! Тут невеликий знак моєї вам вдячності! – При цьому він подав генерал-лейтенантові оксамитну шкатулку, з викарбуваним на ній ландграфським гербом. Потім звернувся до Еммеріха, що із заздрістю дивився на подарунок, і, весь час клацаючи, пристукував закаблуками. Майорові дісталася трохи менша скринька і кілька милостивих слів. Решта офіцерів не одержала нічого. З розчарованими обличчями дивились вони, як ландграф подав знак своєму ад’ютантові і, не промовивши жодного слова на прощання, поїхав геть.

Еммеріх побоювався, що інцидент з норовистим конем зіпсує всі його шанси у ландграфа, і страшенно зрадів подарункові. Нарешті і йому всміхнулося щастя, яке так довго обминало його і якого він так гаряче жадав. Еммеріх не міг утриматись, щоб не підняти кришку оксамитної скриньки і не зазирнути в неї.

Генерал-лейтенант фон Гайстер подивився на нього через плече.

– Пане майор, – сказав він з грайливою посмішкою, – але ви надто поспішаєте! Дозвольте подивитись. Мій боже, яка розкішна золота табакерка. – По виразу Еммеріха було ясно видно, що він задається; начальник вирішив трохи осадити його. – Ну, а тепер було б вчасно і дуже до речі, пане майор, якби ви подумали про оплату своїх боргів. На жаль, скарги знову дійшли до мене.

Еммеріх пригладив свої попелясті вуса і відповів несподівано для самого себе:

– Мої борги, пане генерал-лейтенант? Я знаходжусь, як мені здається, в найблагороднішому товаристві!

Ліва брова Гайстера затремтіла і поповзла на лоб. Він повинен негайно ж: викликати зухвальця на дуель і покласти його одним ударом шаблі або просто вигнати з війська за порушення субординації. Але чи це справді так просто? В гарнізоні подейкували про великі зв’язки Еммеріха. Якщо ці чутки правдиві (а ландграфська відзнака, здавалось, теж була яскравим доказом цього), то навіть і самому генерал-лейтенантові не слід було б відкрито ворогувати з майором… Гайстер відкашлявся, буркнув щось подібне до слів:

– Ви ще почуєте про мене! Ну, не буду вас довше затримувати, – і рішучими кроками відійшов од майора.

Еммеріх був спантеличений своїм власним зухвальством. Від страху його аж у піт кинуло. Що сказав генерал-лейтенант? Насвистуючи урочистий марш, Еммеріх пройшов, наче сп’янілий, повз групу молодих франтів з дворян. Неприязнь їх була для Еммеріха майже відчутною і завжди ображала його. Він непевно посміхнувся і, крокуючи далі, ламав собі голову над тим, чи радіти йому з тієї сутички, то сталася між ним і генералом, чи непокоїтися… «Стривай, адже тут стояв клятий фургон!» Еммеріх попрямував до нього. На фургоні був акуратно укладений багаж, а поряд з кучером сидів уже Каспар.

– Гаразд, мій хлопче, – сказав Еммеріх, окинувши все поглядом. Він впиняв з кишені сурдута оксамитну скриньку, ніжно погладив вказівним пальцем її кришку і дав подивитися Каспарові.– Ось поглянь, який подарунок зробив мені його світлість. Він коштує що-наименше 160 луїдорів сто – діаманти, тридцять – золото, тридцять – робота. Я вже розуміюся на цьому! Пан ландграф підніс його мені особисто. – Еммеріх потер руки. – Ну, поїхали, коні геть змокли, а на нас, Каспаре, чекає довга дорога. Вперед, вперед! Час не жде!

* * *

Еммеріх, здавалось, зовсім не думав додержувати своєї обіцянки. Перед дальшим маршем почали лиш одну бочечку пива, її швидко розподілили між солдатами, тільки роздратувавши спрагу.

– Не бурчіть, – утішав їх фельдфебель Купш, з вусів якого капала пивна піна, – пан майор сказав, що в Бремерлеї на нас чекають ще дві бочки.

Незважаючи на те, що солдати після довгого походу і параду були смертельно втомлені, наказано було відразу ж марширувати далі.

Пролунав командирський голос Еммеріха:

– Співати! – Сидячи на коні, він пропустив мимо себе батальйон. – Ану веселіше, хлопці. А ногу назовні і не підгинайте! Якщо ж дорога вибоїста, то вам треба лиш вірно відбивати крок. Співати! – У майора був чудовий настрій.

Себіш слухняно затягнув:

 
Адью, моя країно, Гессен, прощай, адью!
В Америку ми їдем. Америку люблю
Нам щастя усміхнеться і радість у житті —
Течуть там винні ріки, там гори золоті,
Прощай (франц.).
Все там є в чужій країні,
Що тобі бракує нині.
В тебе грізна зброя є —
Що захочеш, те твоє.
 

Пісня Себіша звучала плаксиво. Бо же, як бракувало зараз Кніфельса з його солов’їним голосом, той би одразу повів за собою нерішучий солдатський хор… Стій, стій, а це що таке? Що це за нова пісня, яку тепер співають позад нього в шеренгах? Себіш насторожив вуха і його очі з переляку мало не вилізли з орбіт.

 
– Адью, пан ландграф Фрідріх.
Ти платній нам горілкою і пивом…
 

Себіш з жахом дивився на солдатські обличчя. Хто це так глузливо переінакшив пісню про Америку?

Майор Еммеріх, червоний від гніву, щодуху повернув на своєму мерині назад до колони.

– Не одержите тепер дарового пива, – проревів він. – Така банда, така невдячна наволоч, ну, постривайте лиш! Фельдфебель Купш, накажи, щоб негайно пісню припинили. Доповісти мені про кожного негідника.

– Гей, прикусіть язики, ви придуркуваті верблюди! – почав Купш. – А то… – Він змушений був відскочити вбік, щоб не потрапити під високий напівзакритий поштовий екіпаж, запряжений шестериком. Екіпаж зупинився біля майора. З його вікна визирнуло похмуре обличчя з довгими вусами, зображення якого фельдфебель недавно бачив у кассельській газеті. Безперечно, це був надзвичайний посланник його британської величності, полковник Фаукітт. Ось голова кивнула майорові Еммеріх у і промовила по-німецькому з сильним англосаксонським акцентом:

– Що за веселий батальйон, у всіх такий хороший настрій. З піснею, завжди з піснею. Оце я хвалю.

Еммеріх вклонився з коня. Потім він од’їхав трохи набік і загорлав на Купша, що стояв, немов паралізований:

– Що ти задумався? Накажи, щоб продовжували співати! Співати далі! Ну, тобі що, позакладало?

– Ану співати далі! – заревів тепер також і фельдфебель Купш.

З переляку, що пройняв усе його тіло, він ніяк не міг згадати жодної з тих лайок, якими звичайно спонукав своїх підлеглих краще виконувати службу.

В короткій тиші почулося «Го-го-го! Го-го-го!» Рюбенкеніга. Потім його сміх заглушив солдатський хор:

 
Адью, ландграф пан Фрідріх,
Ти платиш нам горілкою і пивом далебі.
Як нам відірве руки, як нам відірве ноги,
То Англія платитиме, платитиме тобі.
 

Розділ дванадцятий

Три великих ліхтарі на щоглі «Мері Елізабет» губилися в сірому, туманному серпанку. Застережливі сигнали сирен з сусідніх суден, що повторювались через короткі паузи, звучали, немов удавлені.

З темної середньої палуби, де смерділо щурами і цвіллю, виповз Каспар. Він прокрався, на кожному кроці озираючись на всі боки, повз перегородки, в яких спали солдати, і подерся хиткими сходами, що вели з кают на палубу.

У такелажі, завиваючи, гуляв вітер, з посвистом налітав на паруси і троси, охолоджував розпалене обличчя Каспара. Щільно притиснувшись до стіни перегородки, в якій тулилися солдатські родини, він озирнувся навколо. З каюти матросів бакборту, що несли нічну вахту, пробивалась тонка смуга світла. Зверху з воронячого гнізда, тобто бочки, що була прикріплена до верхівки передньої щогли і правила за спостережний пост, матрос викрикував повідомлення, а багато голосів недалеко від Каспара відповідали йому. Було темно. Тільки на капітанському містку Каспар побачив на якусь мить в світлі компасного ліхтаря обличчя штурвального і капітана в потріпаних вітром засмальцьованих капелюхах.

Чорна постать Каспара, що дуже витяглася за багато тижнів, проведених на кораблі між небом і океаном, стрілою прослизнула повз каюту бакборту. Тепер він пригнувся і навпомацки просувався уздовж перегородки біля якорного вала і раптом відскочив назад. Услід за тим він пірнув, немов камінь у море, в колодязь, де містився якірний ланцюг.

Каспарові забило дух. Майже над самою своєю головою він почув лайку англійця, з яким зіткнувся в темряві. Чоловік нерішуче зупинився і, здавалось, прислухався. Нарешті його кроки почали віддалятися.

Страх Каспара, що його викриє під час нічного рейду англійський корабельний патруль, прорвався в приглушеному зітханні. Минуло ще кілька секунд, і хлопець зібрався з духом, щоб знову вибратись на поверхню. Він видряпувався східчастими виїмками в стіні заглиблення, потім ухопився однією рукою за вкритий мулом слизький якірний ланцюг і підтягнувся вгору. Вслід за цим штовхнув двері перегородки, зачинив їх на дерев’яну засувку і полегшено зітхнув.

Важкий, солодкуватий дух гнилизни ударив йому в лице з порожнього трюму, де на ніч клали померлих, яких вранці ховали в морі. Убоге світло олійної лампи, що сумно погойдувалась під стелею, якимсь блідим маревом падало на єдиний предмет, що стояв тут, – дерев’яні носилки. З жахом Каспар згадав, як кілька тижнів тому на них лежав монах Кніхтель. Від цієї думки хлопцеві зробилося так моторошно, що він насилу опанував себе, аби не кинутись звідси стрімголов. Але хіба він не чекав протягом усієї подорожі нагоди, щоб опинитись у цій перегородці? Невже ж саме тоді, коли мета нарешті досягнута, він покине все напризволяще? А що ж тоді буде з щоденником? З його щоденником і листівкою, які він незадовго перед відплиттям флоту з англійського портового міста Портсмута заховав тут подалі від очей корабельної поліції, яка нишпорила скрізь? Ні, не можна було покинути таку цінну листівку.

І взагалі, перш ніж залишити корабель, Каспарові пощастило проникнути за перегородку тільки завдяки таким обставинам. По-перше, висадження війська з корабля на так званий Сенді Гук – півострів біля Нью-Йорка, – було відкладено до світанку, тому що американські патріоти зруйнували сильне світло маяка. Без сигнального світла та ще в такий сильний туман командир ескадри капітан Баркер не наважувався на небезпечних обмілинах почати висадку з кораблів, що тяглися довгим ланцюгом від острова Лонг-Айленд до Нью-Джерсі. А по-друге, Себіш, який весь час не спускав з Каспара очей, кілька годин тому захворів на цингу і лежав за перегородкою, не маючи сили навіть поворухнутись.

Чи папери ще на своєму місці? Щоб добратися до схованки. Каспар відсунув нари од стіни. Стоп, хто це стукає? Хлопець завмер. Солдати боялись цієї перегородки і намагались обходити її; хто б міг, крім нього, прийти сюди в такий пізній час? Ця думка заспокоїла Каспара. А що ж то був за звук? Та то, певно, стукнула бляшана кружка, що висіла на мотузку над баком для води. Каспар, якому завжди хотілося пити, з жадобою підняв кришку, але бак був порожній.

Жодної людської душі не було навколо. Нічого не було чути, крім вічного плескоту хвиль, що тепер з більшою силою забили об корабель, та вищання і скрипу балок; ще звідкілясь здалеку доносилися крики англійських моряків, які після щасливого закінчення подорожі святкували своє прибуття в Америку.

Ще раз треба було посунути нари. Потім хлопець, повний нетерпіння, підняв добре знайому йому xитку планку і схопив маленький коричньовий зошит, непевна доля якого завдала йому немало турбот під час довгої подорожі.

Відразу ж він відкинув нижню палітурку і впевнився, що й листівка теж лежала на своєму місці. Потім він, щасливий, що така дорога йому річ знову в його руках, почав перегортати сторінки щоденника, в якому він робив короткі записи з самого початку подорожі.

Невже справді вже минуло більше ніж п’ять місяців з того часу, як перша гессенська піхотна дивізія вирушила в подорож? Однак це вірно. Час був марно згаяний, наче холостий заряд.

4 березня велику частину солдатів, як розповідалось у щоденнику, мали відправити до посадочного порту Бремерлеє річкою на так званих «бременських цапах», довгих маленьких суднах, і студент, який потрапив у цю групу, дав Каспарові на прощання для втіхи і розваги коричньовий зошит. Услід за цим, попереду довгої колони солдатів, які повинні були на своїх двох пройти шлях до кораблів, вирушив у дорогу фургон Еммеріха.

17 березня військо розквартирувалось у Бремерлеї і сталося так, що Каспар знову опинився серед своїх друзів. 24 березня почалась посадка на кораблі. Через те, що англійські транспортні кораблі прибували досить повільно, флот з двадцяти чотирьох парусних суден, маючи на борту 7400 гессенців, знявся з якоря тільки 17 квітня і повільно поплив вниз за течією.

Ширшою ставала ріка, вище здіймалися хвилі, і скоро флот вийшов на рейд в Північне море. Береги все більше віддалялись. Море іскрилося в ранковому сонці і було таким синім, наче друге небо. Каспар стояв на палубі і на повні груди вдихав свіже солонувате морське повітря. «Вода має надзвичайно прозорий, блакитнозелений колір, – записав він у своєму щоденнику, – і весь час піниться. Піна з пронизливим шипінням ударяється в борт; вона, як і вода, солона на смак і нічим не пахне. На поверхні плаває багато трави, подібної до замороженого кизилу. Я не знаю, звідки вона береться, а також не бачу ніде коріння».

Цього ранку незвичне оточення так розвеселило Каспара, що він почав пустувати. Хлопець невідривно стежив за роботою матросів, парусних майстрів, теслярів, боцманів і надзвичайно зрадів, виявивши, що разом з ними на борту корабля була також Мета і її тітка, маркітантка Катрін. Він побачим дівчину саме тоді, коли вона балакала з англійським матросом, який трохи вмів розмовляти по-німецьки. Мулатоподібна засмага моряка вигідно вирізнялась на тлі червоної англійської військово-морської форми. Він запевняв, що пережив такий шторм, під час якого якорні канати здувало, наче соломинки, а на екваторі, твердив він далі, стоїть така спека, що на залізних частинах корабля можна пекти млинці.

Якраз тоді, коли Каспар хотів розпитати матроса, що відомо йому про китайських піратів, тисячоруких спрутів і літаючих голландців, Мета сказала:

– Морські байки розповідаєш, мій любий! – Потім вона повернулась і гордо відійшла од нього. Каспарові стало соромно, що він так легко піймався на гачок жартівливого матроса. На щастя, ніхто нічого не помітив.

Почав мрячити дрібний дощ, море захвилювалося. «Мері Елізабет» і всі судна по обидва боки від неї загойдалися сильніше. Якусь мить здавалось, ніби хвилі поглинули деякі судна, але потім вони з блискавичною швидкістю виринали, щоб відразу ж знову зникнути. Каспар, міцно тримаючись за канат, голосно розсміявся, бо його шпурляло то вперед, то назад. Гойдання судна дуже скоро відчули на собі солдати, жінки та діти, що збилися на палубі… Одне за одним втікали вони всередину судна. Лише птахам, здавалось, не було ніякого діла до цього. І такими ж безтурботними були два корабельних юнги: один з них дуже спритно і безпечно лазив по шоглах: він. видно, добре знався на канатах і парусах. Другий, хоч і полетів сторчака з марс-вантів, але відразу ж подряпався знову по фок-вантах.

Потім цікавість і жадоба до пригод потягли Каспара в темне нутро судна, туди, в глибину, де містилися склади. Тут було багато сот центнерів пороху і сірки, п’ятдесят металічних гармат з належними до них ядрами, мушкети, мортири, рушниці, карабіни та велика кількість іншого військового спорядження. В одному з складів зберігалися паруси, канати та інші снасті. До того ж сюди були навантажені харчі і питво для п’ятисот душ екіпажу. Оце-то запас!

Каспар, що шастав між ящиками, мішками і бочками, раптом опинився перед Обішем. який, безперестанку вклоняючись, саме питав у англійського про-віантмейстера, чи не міг би він націлити йому для пана майора кілька пляшок рейнського вина. Англієць коротко відмовив, на що Себіш, знову відбиваючи численні поклони, покірно промимрив:

– Ну, гаразд, пане провіантмейстер! – Потім він звернувся до Каспара – Гей, що це таке? Ти шо ж, шибенику, хіба не знаєш, що рядовим солдатам якнайсуворіше заборонено входити до складів? Ти тут тільки плутаєшся під ногами у пана провіантмейстера. тоді як нагорі дуже потрібний: адже багаж пана майора ще й досі не розпакований.

Потім пізніше, коли Каспар. гучно тупаючи, піднявся разом з Себішем сходами наверх і увійшов в офіцерську кухню, що містилась на палубі, старий зробився трохи лагіднішим. Він порадив Каспарові завжди суворо дотримуватись всіх розпоряджень на кораблі і насамперед жити в згоді з англійським екіпажем. Це зарозумілий, вічно п'яний збрід, здатний тільки на лайку та прокльони. Вони й трьох слів не промовлять, щоб не приправити своїм «God dam’my soul’ God dam’me!» [20]20
  Нехай бог прокляне мою душу! Нехай мене бог прокляне! (англ.).


[Закрыть] Навіть тоді, коли смерть їм дивиться у вічі і вони вже ледве язиком повертають, і то не перестають клясти, аж поки не віддадуть богові душу. Провіантмейстер теж такий неввічливий, грубий і необтесаний хлопець; йому б не завадило повчитись, як треба поводитись з офіцерським кухарем.

Розпаковуючи багаж. Каспар урвав хвилинку, щоб оглянути каюту. Хоч вона була невелика, але зате дуже зручно влаштована. В каюті було чотири ілюмінатори, через які виднілося море. Більшу частину приміщення займали чотири койки, міцно прибиті до стін Себіш саме покривав їх новими простирадлами. Чотирикутний стіл, чотири міцних стільці, грубка, аптечка, міцно прикріплена до одного з ліжок, доповнювали обстановку каюти. Кілька картин, дзеркало, барабан. кілька мушкетів, що погойдувалися на крючках, прикрашали стіни; тут також висів білий святковий парик пастора Штіглітца, бо болванка для парика священика ще була схована в його розшитому ангелами саквояжі. Особливе захоплення викликали у Каспара шість велетенських шинок, що висіли над ілюмінаторами і від запаху яких приємно лоскотало у ніздрях. Себіш з гордістю розповідав, що на борту є для панів офіцерів також багато живих свиней, курей та гусей, і по секрету сказав Каспарові, що придумав справді божественний обід, якщо тільки пан майор схвалить його пропозицію.

Яким великим було розчарування Каспара, коли він, закінчивши роботу, увійшов у свою власну «каюту». Заходячи до неї, він відразу ж мусив нахилитися, і про те, щоб випростатися на весь зріст в низькій, напівтемній комірчині, не могло бути й мови. Койки, кожна на шість чоловік, тулилися одна біля одної і одна над одною, як кролячі клітки. А вузькі проходи між ними були заставлені дерев’яними ящиками; вони правили замість стільців, і в них також зберігалися дорожні речі. В цьому задушливому приміщенні гессенці сиділи зігнувшись у три погибелі, як Іона в череві кита.

Каспар приєднався до Дібольда, Рюбенкеніга і Шмельцле, які сьорбали з одної дерев’яної миски свою першу страву на кораблі; вони приготували її на маленькій грубці. Хоч її вже й загасили, але вона все ще чаділа, отруюючи повітря їдким димом кам’яного вугілля. А самі солдати закоптилися біля неї, наче шинки. Анзельм і монах не їли разом з іншими. Їх уже здолала морська хвороба. Вони лежали на одній койці, і Каспар чув, як обидва голосно стогнали, коли судно раптом починало сильніше підніматись і опускатись

– Вони навіть не хотять проковтнути ліків, – бідкався Шмельцле.

«Багате англійське харчування», яке так старанно розхвалювали вербувальники, складалось з солоного сала, запліснявілої квашеної капусти і затхлих сухарів. Сало, якому було вже, мабуть, чотири, а то й п’ять років, було по краях чорним, далі жовтим, і лише посередині воно ще мало вузьку білу смужечку. Сухарі доводилось розбивати прикладами карабінів; навіть для здорових зубів

Каспара вони були занадто твердими. Шмельцле дізнався, що цей хліб англійці відібрали у французів з кораблів під час Семирічної війни.

– З того часу він лежав у Портсмуті на складі. А тепер король Георг хоче ним годувати нас, гессенців.

Лише Рюбенкеніг зберігав цілковитий спокій. Він запевняв супутників, що, як колишній крутильник каруселі і розгойдувач, по-справжньому добре підготований до різних злигоднів та невдач у житті і застрахований від морської хвороби. Потім він їм порадив, як треба підтримувати своє здоров’я. Він запевняв, що не хотів би втручатися в фельдшерське мистецтво Шмельцле, але трохи їсти твердого й холодного і трохи пити холодного й кислого – це було б найкращими ліками. Ковбасу, шинку, лимонад і, насамперед, вино він називав надійними запобіжними заходами від усяких хвороб.

Поки Рюбенкеніг балакав, Шмельцле підвівся і приніс список, що висів на дверях з корабельним розпорядком.

– Ану, почитай лиш! – звернувся він до Каспара. – Рюбенкеніг ще зовсім нічого не знає про те, яке саме меню нам призначили!

Каспар прочитав уголос:

– У неділю горох і сало, чотири фунти на шість чоловік. У понеділок каша з вівсяної крупи, масло і сир. У вівторок чотири фунти яловичини, три фунти борошна, півфунта родзинок, півфунта волового жиру на пудінг. Починаючи з середи це меню повторюється. Кожні шість чоловік щоденно одержують ще чотири коновочки рідкого пива і кухлик вест-індійського рому.

Тепер Рюбенкеніг замислився.

– Така порція для старого п’яниці ні те ні се!

– А щождо сиру, то на кожного припадає шматочок завбільшки з кремінь! – буркнув Дібольд.

– І за це ці пройдисвіти ще сміють вираховувати у кожного з нас по два таляри і чотири гелери платні,– крикнув фельдшер; він з огидою відсунув ще до половини повну дерев’яну миску, стягнув свої чоботи і сів на койку, ненароком ударившись головою об стелю. – Гопля, тут, повно, нас хочуть підготувати до ще вужчих дерев’яних комірчин! Під такого злиденного життя ми скоро всі туди помандруємо!

Анзельм і монах з жалібним наріканням відсунулись убік, коли старий простягнувся біля них.

– Погляньте-но! – крикнув він до тих, що їли юшку. – Для мене є загадкою, яким чином тут можуть спати шість чоловік.

Підійшов Рюбенкеніг і, похитуючи головою, оглянув койку, що була ледве не шість футів завширшки і п’ять футів завдовжки.

– Не подобається мені таке діло, – пробубонів він і собі ліг.

– Ліжко вже зовсім повне, – зауважив, трохи підвівшись, Шмельцле. – Гей, Анзельм, Кніхтель, ви повинні посунутись до стіни, а то іншим зовсім не буде місця.

– Ми вже й так біля стіни, – сказав Анзельм з мукою.

Але Шмельцле рішуче притиснув обох ще більше до стіни.

– Ми всі повинні тут вміститися, – пояснив він. – Гей, товстун, ану підведись. Біля мене ляже Каспар, він тоненький. А ти, Дібольд, тепер лягай поруч з ним. А місце, що залишиться, буде, Рюбенкеніг, для тебе.

Проте койка і без нього була вже повна аж до краю.

– А як же я сюди вміщуся? – кричав Рюбенкеніг, і очі його стали вологими від страху.

– Вам треба всім лягти на бік, зовсім випроставшись, – прозвучав голос Зеекатца. Ремісник розташувався з торговцем сиру з Кітпбюгеля і трьома іншими в перегородці над ними. – От спробуйте-но, ми саме так зробили.

Вони послухались поради. І справді, тепер Рюбенкенігу вдалося втиснутись в ящик-постіль. Так лежали вони, щільно набиті один біля одного, немов оселедці в бочці, не маючи змоги навіть поворухнутись. Рюбенкеніг підсунув під свою круглу голову подушечку, що була не більшою від подушечки для голок, укрився грубою вовняною ковдрою і, крекчучи, потягнувся туди і) сюди, марно намагаючись улаштуватись якось зручніше.

– Адже навіть не можна повернутись або лягти горілиць! простогнав він. – Я не уявляю, як ми витримаємо ще чверть години, вже не кажучи про цілу ніч.

– Нам треба повертатися завжди всім одразу, – запропонував Каспар. – Інакше нічого не вийде.

– Так, це вірно, малюче, – погодився з ним Шмельцле, – коли в нас затерпне один бік, лівофланговий повинен скомандувати: «Повернутись!», і тоді ми всі повернемось. А пізніше, коли подасть команду правофланговий, ми знову поміняємо своє положення. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – вигукнув Рюбенкеніг і услід за цим для спроби скомандував – Повернутись! – Наступної ж миті він з гуркотом викотився з перегородки і, ойкаючи, простягся на підлозі.

– Ей, з тобою що-небудь трапилось? – почувся стурбований голос Каспара.

– Та ні, нічого. Я сам винний. – Рюбенкеніг, щось буркочучи, знову заліз у ящик. Його огрядність почала завдавати йому чимало клопотів.

– Терплячих овець заганяють багато до однієї кошари, – сумно зітхнув Дібольд.

Вони не могли заснути. З сусідніх перегородок також доносилась лайка, суперечка, ойкання, стогін. Тільки Шмельцле вже хропів, як кінь на підстилці.

Раптом скипів Дібольд.

– Кніхтель, ти своїм смородом і мертвого розбудиш

– Але розбуджений мертвий повернувся б на другий бік і волів би скоріше знову вмерти, ніж бути живим, – Рюбенкеніг реготів так, що аж ліжко ходором ходило.

– Облиште, – зітхнув монах. Дайте спокій. З мене досить.

Коли наступного ранку Каспар ступив на палубу, якесь дивне почуття огорнуло його, скільки сягало око, нічого не було видно, крім неба і води. Ранішня зоря заливала корабель. З води, ніби якесь диво, виринала сонячна куля. На морі гойдалися величезні хвилі, і кораблі танцювали, наче маленькі іграшки, на безмежному водному просторі.

О дев’ятій годині в блакитній далині несподівано з’явилось узбережжя Східної Фрісландії. Море було вкрите безліччю рибальських човнів, небо було надзвичайно ясне. «Опівдні ми побачили чорних риб, таких великих, як коні,– далі записав Каспар. – На вигляд вони були дуже страшними, їхні голови схожі на голови диких кабанів. Коли вони втягали в себе повітря, ми здалеку чули їх сопіння. Матроси розповідали, що це були нібито морські свині. їхня поява на поверхні передвіщає наближення шторму. І справді, скоро після цього почали насуватися зловісні хмари Потім забушувала вода. Кораблі хиталися туди й сюди, наче п’яні, і ми теж разом з ними. Нас мучила страшенна нудота, всі почали блювати. У мене було таке відчуття, наче з мене вивернуло всі нутрощі. Деякі солдати почали плакати, інші лаялися, треті благоговійно читали свої молитовники, бо думали, що вже прийшов їхній кінець. Також і наш товстун захворів на морську хворобу, і це мене, незважаючи на всю нашу біду, дуже смішило. Незабаром наше товариство лягло спати. Безпосередньо біля нас стояв страшенний гамір. Ті, що були здоровими, співали, грали в лото, і здавалось, що тут кожний цікавиться тільки сам собою і турбується тільки про себе. Навіть коли товариш смертельно хворий і лежить в страшенних муках, до нього теж байдужі».