Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

Наступного ранку Каспар уже знову був на посту. Після морської хвороби у нього виросли «морські ноги», він навчився під час хитання корабля завжди зберігати рівновагу. Оскільки Анзельм, Кніхтель і Рюбенкеніг і слухати не хотіли про їжу й пиття, а здорове морське повітря наганяло добрячий апетит, то Каспар мав можливість досхочу набити свій шлунок і навіть відклав про запас великий нічний ковпак, повний сухарів. Але скоро прийшли Анзельм і Рюбенкеніг і почали вимагати свою порцію їжі. Тільки Кніхтель не міг звикнути до нових умов життя, він не хотів підводитися з постелі, не їв і не пив.

Дальший рейс був щасливий, хоч правда, дуже повільний. Іноді наставало цілковите безвітря, і непорушна вода нагадувала гладеньку поверхню дзеркала. Безліч риби безтурботно гралося біля кораблів, що, здавалося, завмерли на місці. Матроси наслідували риб. Один навіть якось узяв з собою в море солдатську дев’ятимісячну дитину, танцював з нею у воді і пестив її. Другий мав звичку лежати на спині, схрестивши руки на грудях, і, на подив гессенців, палив свою люльку.

18 квітня Каспар побачив узбережжя Голландії; 24 – вдалині, немов білі хмари, замріли крейдяні скелі Англії. Тепер вітер був дуже сприятливий і кораблі робили за годину по сім англійських миль. 26 квітня флот зайшов у Портсмут, попередню мету своєї подорожі.

Було таке враження, коли кораблі наближались до міста, начебто воно все стоїть на воді, бо там аж кишіло все від безлічі різноманітних транспортних та військових кораблів і купецьких суден. Куди не кинеш оком – надуті вітром паруси, розгорнуті вимпели, яскраві прапори. Тисячі одягнених в червоні форми матросів стояли на палубах і зустрічали гессенців вигуками «ура» і оглушливою гарматною канонадою. Це були англійські гвардійці, які мали їхати до Америки разом з німецькими військами. Гессенці, щасливі, що до цього часу все обійшлося добре, голосно підхоплювали радісні вигуки; на їх кораблях грала полкова музика, били в барабани, пищали дудки.

У місті і на кораблях готувались до офіцерських бенкетів. Солдатам га їх родинам було обіцяно дозвіл зійти на берег. Усі будували плани. Хотілося те раз порозважатися перед великою океанською подорожжю, відвідати знамениті, хоч і дорогі, портові пивні, зробити покупки і оглянути чудовий Портсмут.

Якраз у розпалі радісної метушні залунала тривога. Життя на кораблях

і жвавий рух на рейді, здавалось, завмерли на якусь мить. Очі всіх були звернені на чоловіка, який кинувся в море з порожнього капітанського містка і тепер, захлинаючись, ледве тримався на поверхні. Кілька матросів уплав та на човнах наблизились до чоловіка, підтяглії його до гребної шлюпки і, хоч він чинив сильний опір, привезли назад на «Мері Елізабет».

Це був монах Кніхтель, який від нудьги або, може, сподіваючись утекти, одважився на цей безнадійний вчинок. Таким мокрим, яким він був, його відпровадили в арештантську каюту недалеко від складів, де він страшенно кричав, бушував і барабанив у стіни та двері.

Ця нещаслива подія спричинилася до посилення суворого режиму щодо солдатів Відпустки на берег були скасовані. Лише особливо надійні одержали дозвіл піти до міста.

Анзельм, Шмельцле, Каспар і Рюбенкеніг тужливо слідкували з палуби за рухом на рейді.

– Немає будь-якої надії хоч би однією ногою побувати на землі! – сказав Анзельм, ніби підсумовуючи свої думки.

І тепер він по секрету розповів друзям, що разом з Дібольдом склав повідомлення про хід подорожі до цього часу і про становите на англійських транспортних кораблях. На це повідомлення чекають деякі друзі в Касселі, які будуть відправлені у другій гессенській дивізії. Два англійські матроси, що симпатизують американським патріотам, саме зараз сидять в одній з пивних в портовому кварталі Портсмута, щоб одержати повідомлення і контрабандою переправити його назад в Гессен. І будь-що повідомлення має бути відправлене.

– Вони марно чекатимуть, – сказав Дібольд. близький до відчаю.

Шмельцле провів рукою по своєму лисому, жовтому, як віск, черепу.

– Хвилиночку. У мене є одна ідейка! – Він таємниче приклав пальця до рота і побіг так швидко, як тільки дозволяли йому старі ноги, сходами, що вели до кают, і зник всередині корабля.

– Може, він хоче поговорити з Еммеріхом?

– Це безнадійно.

– То що ж в такому разі він може зробити?

Нарешті Шмельцле знову з’явився на горі.

– Вона згодилась, вона згодилась!

– Хто? На що?

– Маркітантка Катрін, звичайно. Адже ж вона має право піти до міста, щоб зробити закупки, і візьме з собою Каспара.

– Мене? – вигукнув Каспар, нічого не розуміючи.

– Вона хоче його взяти з собою? Але ж на це вона не має ніякого дозволу. Як же вона може його взяти з собою? Тоді вона могла б і мене… – бурмотів Рюбенкеніг.

– Якби тебе можна було перетворити у винну бочку і скотити з корабля, – пожартував фельдшер і вже серйозніше казав далі: – Каспара ми повинні переодягнути, і він видасть себе за небогу Катрін. Ця справа, щоправда, рискована, і стара довгенько-таки вагалась. Проте мені вдалося її умовити. Гм, хто не рискує, той нічого не доб’ється.

Серце Каспара мимоволі стислося від спогаду про те, як йому погано при-йшлося, коли він переодягнувся в чорного Самбо. До того ж йому здавалось, що йти з корабля в місто в дівчачій спідниці – це приниження його чоловічої і військової гідності. Коли він уявив собі, що панна Мета довідається про це, то у нього по спині аж мурашки забігали.

– Ні, я не можу цього зробити, – несміливо промовив він.

– Що, і тоді все провалиться? Хіба ти не розумієш, наскільки важливе це доручення? – насідав на нього Анзельм.

– Та він просто ще курча, – сказав Дібольд.

– Ні, я не курча! – спалахнув ображений Каспар.

Саме в цей час повз них пройшла Катрін. Вона сунула Шмельцле клунок з одягом і прошепотіла на ходу:

– Нехай він одягне на себе оце манаття. Але живої Я його чекатиму на трапі.

Каспар підкорився своїй долі. Слухняно він пішов услід за фельдшером у перегородку біля якірного вала і дав себе переодягнути.

Вмить на ньому була вже спідниця і оксамитний корсаж Мети; білий мережаний чепчик, з-під якого цілком природно виглядали довгі біляві кучері парика, завершував костюм. Під париком було сховано повідомлення. Трохи підфарбувавши йому щоки й губи і на додачу підбадьорююче плеснувши, Шмельцле відпустив барабанщика, що перетворився в гарненьку дівчину.

Проте ледве-но Каспар встиг висунути носа з перегородки, як наштовхнувся на Купша. Хлопець відчув, як віл страху й переляку його всього струсонуло. Криві ноги Купша невдало розшаркались.

– Куди, чудова міс? – запитав він, галантно підкручуючи свого вуса.

Каспар стояв, немов скам’янілий, з відкритим ротом; раптом він опам’ятався і швидко повернувся, щоб утекти. Але фельдфебель схопив його за стрічку чепчика, що тріпотіла на вітрі.

– Тільки не бійтесь, панночко, – прокрякав він, – з вами нічого не станеться. Я від природи дуже прихильний до молоді. Ой… – Купш розлючено підстрибнув то на одній, то на другій нозі, схопившись за палець, за який його укусив Каспар, не знаючи, як інакше вирватись од нього. – Ну постривай!..

Але Каспар нісся, як заєць, що рятує свою шкуру.

Розгніваний фельдфебель припинив переслідування, коли побачив, як розпатлала дівчина, добігши до трапа, схопила за руку стару Катрін і під її захистом гордо зійшла з корабля.

Коли Каспар через кілька годин повернувся, він приніс з собою безліч новин. Він дійсно зустрів у шинку двох англійських матросів і, як було домовлено, віддав їм повідомлення. Від матросів Каспар довідався, що в– місті Гілдесгаймі відбулась запекла сутичка між вальдекськими вербувальниками і солдатами з одного боку, і ремісниками та горожанами з другого. Також і в Брауншвейзі вербування рекрутів наробило властям неприємностей. Перед посадкою па кораблі збунтувалися два піхотнн полки, бо їх хотіли відіслати без черевиків і плащів

– Без черевиків і плащів, – обурювався Дібольд. – 3 цим можна було б ще миритись заради справи, яку розумієш і любиш. А це заради чого?

– Тієї ж самої думки були також і англійські матроси, – зауважив Каспар і ляснув себе по лобі; адже ж мало він не забув про найважливіше! І він витяг листівки, які дали йому матроси для друзів на «Мері Елізабет».

На щастя, корабель якраз навантажували для дальшої подорожі свіжим м’ясом, пивом і водою, і всі виповзли на палубу. Лише тісне коло друзів залишилось у перегородці. Вони спільно прочитали листівку і довго обговорювали її. Це було звернення до гессенських та інших німецьких солдатів, яких їхні князі продали Англії. Автором листівки був один француз, граф Мірабо, який присвятив себе боротьбі за свободу і тому змушений був жити в Голландії як вигнанець.

– Було б справді диво, коли б хоч один раз з якого-небудь графського синка вийшло щось путнє,– пробубонів Рюбенкеніг. – Добре йому балакати. Був би він серед нас, то, мабуть, теж би тремтів за своє життя.

– Інколи і слово теж подвиг, – заперечив йому Анзельм. – Слово теж буває дуже небезпечним, інакше чого панові Мірабо треба було б жити в Голландії.

Друзі, у яких під час дискусії розпалилися голови, погодилися із студентом. Листівка Мірабо потрясе світ і навіть найзатурканішому солдатові відкриє очі. Добре насіння швидко зійде.

Лише одну з цінних листівок друзі хотіли зберегти для себе. Каспар, на якого могла бути найменша підозра, узявся її сховати. Решту листівок друзі з гарячковою поспішністю порозкидали на окремих койках. Потім вони змішались, збуджені і радісні, серед солдатів на палубі.

Раптом зчинився гвалт. Каспар побіг слідом за іншими до солдатських перегородок і зупинився біля дверей. Усередині все аж вирувало від збудження. Купш і Себіш збирали листівки, перевертали ліжка, скрізь стромляли свого носа. Тимчасом майор Еммеріх вчинив суворий допит. Він викликав поодинці солдатів і, то погрожуючи, то умовляючи, вимагав від них признатися, звідки взялися листівки. Каспар збентежено слідкував за допитом солдатів. Деякі з готовністю давали показання, намагаючись довести свою невинність. Інші затято мовчали. У третіх на обличчях було написано задоволення, що хтось сказав за них краще, ніж вони самі були здатні.

В той час Каспарові пощастило непомітно прослизнути в перегородку біля якірного вала. Переборюючи страх, він підняв дошку підлоги і сховав під нею листівку і щоденник; так, і щоденник, хоч в ньому і не було нічого підозрілого. Але хіба вже те одне, що ти ведеш щоденник, не викликає підозри?

Розділ тринадцятий

Часто протягом багатомісячної подорожі Каспар і його друзі намагались пригадати слова Мірабо. «Чи ж знаєте ви, на який народ збираєтесь напасти? Чи знаєте ви, яка сила таїться в боротьбі за свободу? Ви не знаєте цього, сліпі люди…»

Каспар поспішно розгорнув палітурку щоденника і витяг листівку. О, тут стояли речення, які пояснював їм Анзельм і. читаючи їх уголос, підкреслював. «Ви не знаєте її, сліпі люди, вам здається, що ви вільні, в той час, як ви плазуєте перед ненависною владою свавілля. Ви не знаєте її. Аджеж заради примхи і зажерливості тирана ви піднімаєте зброю проти людей, які мають великі заслуги перед усім людством, бо обстоюють його справу і готують йому притулок… Німці! Хто вам прищепив цю запеклу войовничість, цю жадобу вбивати і огидну відданість тиранії? Цю вірність своїм князям, про яку згадували ще ваші предки; цю звичку підкорятися, не думаючи, що є обов’язки святіші за покору і важливіші, ніж всі інші; цю легковірність, яка велить вам в усьому керуватись наказами деяких тупоголових і честолюбних людей, – от в чому полягають ваші помилки. Але ви станете злочинцями, якщо не зупинитесь на краю безодні».

Купш і Себіш постали перед очима Каспара. І не тільки вони двоє. Ой, як мало було тих, які наважувалися самостійно думати і знали, в чому полягають їх людські обов’язки. Каспар, зітхнувши, читав далі; щоки його розгорілися, вуха пашіли: «Людина в усьому світі має право на щастя. Це найвищий закон, це найсправедливіший вердикт. Колоністи не виїжджають, а обробляють дикі землі, зміцнюють могутність і збільшують славу метрополії для того, щоб вона їх же самих пригноблювала. А якщо їх пригноблюють, то вони мають право скинути ярмо, бо ярмо зроблене не для людей… Тікайте з землі, що заплямована деспотизмом! Через море тікайте до Америки! І обійміть там своїх братів, захистіть цей благородний народ від нещадного хижацтва його переслідувачів. Поділіть з ним щастя і помножте його силу. Допоможіть йому вашою працьовитістю, розділіть з ним його достаток і збільшуйте багатство країни. Ось у чому полягає мета суспільства, ось у чому обов’язок людини, якій природою призначено любити свого ближнього, а не вбивати його».

Схвильований Каспар зупинився. Не дивно, що офіцери так пильно полювали на листівки. Пронизливі крики і зойки солдатів, яких шмагали за те, що вони хотіли приховати листівки, годинами лунали у ті дні з «Мері Елізабет», сповнюючи все далеко навколо жахом. Ще кілька тижнів після того, як були знайдені перші листівки, унтер-офіцери і донощики переслідували кожного, хто викликав хоча б найменшу підозру якимсь словом або вчинком. І Себіш також чатував на «винних», як чорт на бідну душу.

– Від самого сніданку я тебе не бачив, де це ти пропадав? – піддав він Каспара у перший же вечір перехресному допиту. – Ой Каспаре, Каспаре, ти мені не крути, бо я все одно виведу тебе на чисту воду! Чи не краще тобі в усьому признатися і очистити свою совість, бо ж однаково ми про все дізнаємось, і тобі буде далеко гірше

Але Каспар уперто твердив, що він увесь час пролежав на палубі, гріючись на сонці, і нічого не знає про листівки. Він ще й тепер виразно уявляє собі, як недовірливо зіщулились тоді очі Себіша.

– Тебе підвищать у чині, мій хлопче, коли ти допоможеш нам напасти на слід, – спробував Купш і собі умовити Каспара. Але Каспар затявся на своєму і нічого не сказав.

Враз лукава усмішка зникла з обличчя Каспара. Він здригнувся від чийогось різкого крику… Сховати листівку в щоденник і засунути коричньовий зошит під дошку було справою кількох секунд. Наступної ж миті Каспар лежав, охоплений звірячим страхом, під носилками для мертвих. Ше раз, тепер зовсім близько. тишу розрізав пронизливий крик, такий жахливий, що Каспар ще ніколи в житті не чув, щоб людина могла так кричати. Біля перегородки, здавалося, двоє чоловіків зчепилися у боротьбі не на життя, а на смерть. З приглушеним тріском тіла ударились об тонку дощану стіну, почувся жахливий стогін і сопіння. Раптом засувка піддалась під могутнім натиском, двері розчинилися, і в приміщення з гуркотом вкотився штурвальний. Слідом за ним увірвався п’яний матрос, у якого кров текла по сорочці. Він сильно рвонув штурвального вгору, блиснув ніж. Зчепившись знову, обидва п’яні вилетіли клубком з перегородки і продовжували свій поєдинок у темряві. Раптом почулося хрипіння і услід за цим крики: «Рятуйте, вбивають!» Серце Каспара стислось, ніби хто схопив його залізними кліщами. Нарешті стало чути, як по палубі біжать люди…

Якусь коротку мить Каспар, паралізований від жаху, нерішуче вглядався в темряву, не знаючи, що робити. Потім кинувся до дверей і зачинив їх. Засувка була зламана. Що буде, коли вони ще раз увірвуться сюди? Що буде, коли його тут викриють? А якщо вони знайдуть тут листівку? З усієї сили Каспар навалився на двері, аж коліна його затремтіли. Він підтягнув ногою нари, підсунув їх до самих дверей і ліг на них.

Тепер йому не лишалося нічого іншого, як сподіватись, що ніхто не пробуватиме відчинити двері перегородки. Серце його шалено калатало.

На кораблі стояв страшенний шум. Лунали команди, пронизливо свистів сигнальний свисток. До цього всього примішувався гомін, крики, зойки. Потім раптом настала тиша. Тільки, здається, посилили варту; Каспар чув, як вона крокувала недалеко від дверей.

Поволі удари серця стихали. Хвилювання вщухало. Каспар спробував спокійно все обміркувати. Йому треба тут терпляче і тихо вичікувати, – щоб не привернути чиєї-небудь уваги. Через те, що висадка на берег напевне не розпочнеться до світанку, то він ще має час вибрати сприятливий момент, щоб утекти з перегородки. Страшенна втома охопила його. І все ж хлопець не міг заснути. Думки, спогади, почуття якимсь нестримним вихором проносилися в голові Каспара.

В його уяві ще раз постала картина, як на початку травня флот залишив Портсмут. Була чудова погода, і 150 транспортних кораблів з 12500 чоловіками на борту під вітрилами попливли з англійського порту. Вітер завзято надимав незліченні вітрила; сонце світило на чистому небі; всі милувались спокоєм і чудовою красою моря, як зненацька англійський провіантмейстер прожогом вибіг на палубу і, наче божевільний, зарепетував:

– Пожежа! Пожежа!

Він хотів націдити з однієї бочки рому, але занадто близько підійшов з свічкою до отвору для чопа і запалив алкогольний газ.

Гессенцям уже здавалося, що вони згорять, потопляться в морі. Вони кинулися з гарячої, наповненої димом середини корабля на палубу; сигнальні постріли про нещастя, що прогуркотіли з мортир далеко по водній поверхні, посіяли ще більшу паніку. Багато хто стрибав у волу, і екіпажі противопожежних суден, які швидко поспішили на допомогу, мусили рятувати їх. Тільки тоді пожежу було загашено.

Через два-три дні після пожежі на «Мері Елізабет» налетів супротивний північний вітер. Маленький юнга капітана з’явився у каюті Еммеріха і міцно прив'язав вірьовками все, що могло впасти.

– Гопля, – пробуркотів Себіш, який саме з Каспаром слав постелі.– Що б це могло означати?

Але скоро він мав можливість дізнатися про це. В каюту влетів матрос і наказав Себішу негайно загасити в печі деревне вугілля, на якому він хотів зварити обід для Еммеріха. Паруси і парусні штоки згорнули, верхівки щогол опустили, кінець кінцем закріпили також і кермо. В одну мить небо затяглося чорними, як ніч, хмарами. Раптом всіх осліпило страшне, яскравобіле світло, з оглушливим тріском загримів грім. Хвилі пінились і клекотіли, як у вогні. Еммеріха, який саме піднявся, щоб дати заслати свою постіль, і став у дверях каюти, хвиля, що з усією силою вдарила на палубу, промочила до рубця, і він, перелякавшись, утік в каюту; та ж сама хвиля добралась також до Каспара і Себіша. Ледве вони встигли увійти в перегородку для рядового складу, як матроси задраїли всі входи й люки корабля смолою і варом, забили гвіздками і обтягли клейонкою. Також і дверні люки на верхній палубі закрили, так що у солдатів було таке почуття, немов їх поховали живцем. Без керма корабель кидало на всі боки; він то опускався, то піднімався на високих, як гори, хвилях, що бились об борт і заливали палубу. Пронизливо свистіли боцманські свистки, що перемішувалися з криками моряків, розпачливим плачем жінок та дітей в їхній перегородці, рокотанням дзвонів, далеким приглушеним звуком сигнальних пострілів.

Раптом зовсім поблизу із страшенною силою загуркотів грім; всі втратили рівновагу і розкотилися, як горошини, на всі боки. Кухлі, миски та інше начиння, що не було прибите або прив’язане, загуркотіло вслід за ними. Темне черево корабля сповнилося несамовитими криками, зойками і плачем. Мабуть, крім Кніхтеля-монаха, якому обридло життя, не було нікого, кому б зараз не хотілося краще бути на своїй батьківщині або хоч навіть у Цігенгайні. Ліпше Кніхтель був задоволений.

– Який кінець! – тріумфував він. – Люди, настав нам кінець.

Проте незабаром негода ущухла. Матроси прийшли в перегородки до солдатів, щоб подивитися, чи все там гаразд.

– Більше вітру! Добрячий вітер! – в хорошому настрої вигукували вони, світячи ліхтарями в перекошені від страху обличчя гессенських сухопутних щурів і запевняючи їх, що під час справжнього шторму ще не таке буде.

– Краще вже бути сухопутним гессенським щуром, ніж англійським тюленем, – ще тремтячи усім тілом, буркнув Себіш, коли моряки пішли.

Моряки вірно напророчили. Справді,' в майбутньому були ще гірші шторми, під час яких часто багато кораблів відганяло від флоту, і по кілька днів їх не було видно, ніби вони десь загубилися; одного разу «Мері Елізабет» понесло вітром, наче полохливого коня; при цьому вона занадто близько підійшла до корабля командира ескадри і зламала передню носову частину; іншого разу дала течу, і вода з такою силою ринула в діру, що через кілька хвилин бочки в трюмі плавали, ніби маленькі кораблі. Треба було і вдень і вночі викачувати насосом воду, поки течу в боку корабля сяк-так забили клоччям і залили смолою.

Транспорт проплив під вітрилами мимо Іспанії і Португалії і вийшов в Атлантичний океан. Дні потяглися один за одним нескінченним ланцюгом. Усі, хто знаходився на борту, тужили за землею. Кожна хмара уявлялася їм смугою землі. Вони коротали час за грою в карти, рибною ловлею, співами. Інколи бувала така велика спека, що солдати купалися в чані з солоною водою, а вночі під час штилю лежали на палубі без верхнього одягу. Але більшу частину свого часу вони проводили все ж у своїх перегородках в якомусь байдужому, безнадійному отупінні, страждаючи від паразитів, корости, висипки. Але раптом з цього стану байдужості їх вивів ворог, якого вони почали боятися більше, ніж шторму. Цим ворогом була цинга, яку називали ще скорб утом – жахлива хвороба, від якої чорніли, гнили, розкладались ясна. Жування завдавало такого великого болю, що майже неможливо було їсти. До того ж зуби починали хитатись; їх можна було так легко витягати з щелепів, як шпильки з подушечки для голок. У багатьох мертвіли і розпухали стегна. Після цього здебільшого наставала смерть. Щодня померлих кидали за борт, і гессенці, які часто бували свідками того, як великі риби та ракоподібні чудовиська накидалися на трупи, ледве вони потрапляли у воду, чи не більше жахалися перспективи стати поживою морських страхіть, аніж самої смерті.

Причиною цієї епідемії була зіпсована, пересолена їжа і питна вода, що ставала тим тухлішою, чим довше тривала подорож. Тижнями і місяцями гессенці не бачили нічого, крім води, і все ж вони не мали достатньої кількості її, щоб вгамувати свою спрагу. До того ж від пересоленого м’яса ще. дужче хотілося пити. Англійські солдати принаймні мали змогу купити в буфеті пиво або сидр; на утримання ж гессенців видавались такі мізерні суми і так нерегулярно виплачувались ландграфськими скарбниками, що вони не мали жодної змоги дозволити собі поліпшити харчування.

Хто пив смердючу бурду, що звалася питною водою, мусив затуляти собі носа. Кава мала присмак мулу, чай – варених чобіт. Скоро в запасах води з’явилися довгі, завтовшки в палець черви, так що перед питтям воду треба було проціджувати через хустку або фільтровий камінь. Але багато солдатів, аби не втрачати жодної краплини з свого дорогоцінного раціону води – двох малесеньких черпаків на день – не робили й цього. Ці два черпачки видавалися не лише для вгамування спраги; цією водою треба було і помитись, і розмочити сухарі, і зварити горох, кашу та м’ясо. Багато солдатів перестали вмиватись. На них нападали паразити і короста.

Гессенці сперечалися за кожний ковток дорогоцінної вологи і почали, як тільки траплялася нагода, красти запаси води. Провіантмейстер нарешті знайшов вихід: на ніч забирав з собою на ліжко ключ від крана великого казана і наказував охороняти себе під час сну двом вартовим.

Каспар і його друзі вирішили не піддаватись епідемії. За порадами Шмельцле вони часто приймали солоні ванни, мили ноги теплою морською водою та полоскали рота, розтирали і чистили ясна оцтом, пили морську воду натщесерце. Але кінець кінцем самого фельдшера за кілька днів перед прибуттям здолала тяжка хвороба. І сам він, що так часто, володіючи даром розповідати різні неймовірні історії, розвеселяв своїх товаришів, раптом звалився від цинги, і замість химерних легенд, сповнених дивовижних пригод, з його рота вилітали нарікання і туга за батьківщиною.

Бідний, добрий Шмельцле! Якби не він, то, може, Каспара вже й не було б на світі! Був кінець травня; флот наближався до Азорських островів. Кораблі, здавалося, пливли в морі, як яблука в річці. Каспар сидів спереду на бугшприті і з тугою поглядав на смугу гір, над якими кружляли в ранковому світлі зграї яструбів. Пізніше він міг тільки пригадати, як раптом у нього в носі залоскотала вода, як він став жахливо задихатись, ковтав і ковтав воду, поринаючи все глибше. Він, певне, заснув і скотився в море. Тоді він із жахом зрозумів, що мусить померти. І його охопив великий жаль. Жаль за самим собою і за весь світ. В голові його промайнула Думка, що тепер вже не судилося збутися його палкому бажанню допомогти американським патріотам. Але такий боєць, як Каспар, не повинен загинути! «П’ять пальців діють так само добре, як і гак для човна», раптом почувся йому голос Адама Вейрауха так виразно, немов рибалка був поряд з ним. Так, Адам був біля нього, хоч і знаходився зараз далеко звідси, в Касселі. «Не здавайся, Каспаре, борись!» Каспар почав бити руками й ногами; мало не вмираючи від задухи, він широко відкритими, палаючими очима пильно вдивлявся у зелену, рухливу воду. Зібравши всі сили, він працював руками і ногами. Коли голова Каспара раптом з’явилася на поверхні води «Мері Елізабет» зробила поворот і швидко віддалялася від нього. Каспара відносило кільватером. Його крики про допомогу тонули в стукоті рей та вигуках команди. Корабель ставав усе меншим і меншим. Біля Каспара гойдався його барабан. що разом з ним впав у море. Він ухопився за нього, як за рятівний буй, і втратив свідомість.

– Утопленика не можна грубо торсати або перекидати вниз головою, – почув він потім такий знайомий голос Шмельцле, що доносився ніби через товсту стіну з вати. – Від цього, люди, він може померти, коли ще тільки не мертвий. Щоб повернути утопленику життя, треба розтерти йому руки й ноги щіткою, а тіло обгорнути теплими ковдрами і… – Голос фельдшера став голоснішим, він звучав над обличчям Каспара. Хлопець трохи розплющив очі; його погляд упав на Мету, небогу маркітантки Катрін. Дівчина здригалася від сильного ридання, бо, здавалось, усі спроби повернути Каспара до життя були марними. Нове, дивне почуття щастя заполонило хлопця, він голосно зітхнув і заплющив очі.

– А бодай би я провалився! Він живий, він дихає! – вигукнув незнайомий чоловічий голос. – А ми вже вважали його за мертвого.

– Так, певно, і було б, якби Анзельм не помітив його зникнення, – сказав Шмельцле.

– І якби ти, фельдшере, не умовив капітана, щоб він дав наказ спустити шлюпки, – перебив його на півслові Дібольд, – а це справді було не так легко.

– І якби він не був барабанщиком, – обізвався також і майор Еммеріх. Так, це був він, Еммеріх. Каспар побачив його засмагле, самовдоволене обличчя. – А те, що він барабанщик, а не гренадер, в цьому є частка і моєї вини, так точно! – Еммеріх зареготав. Його регіт нагадував іржання коня. Потім він прогаркавив команду. – Ну, а тепер марш разом з ним в перегородку. Хіба його королівській величності ще не досить завдали збитку хворі на цингу? Фельдшере, ти подбай про те, щоб хлопець скоро знову був на своєму посту, зрозуміло?

Каспар з жахом пригадав, як він тоді день і ніч повинен був лежати біля

Кніхтеля, напівгола постать якого поступово згасала, ледве ворушачись на постелі, ніби вона була із свинцю, Починаючи з Портсмута, монах повністю відрікся від життя. Тільки з допомогою побоїв його можна було примусити встати, вмитись і навіть попоїсти. Лише ром він пив поки що без примусу. Кніхтель завжди лежав з тупим виглядом, про щось роздумуючи, і лише його скляні очі моторошно оберталися в орбітах.

Кінець кінцем всім уже надокучило бити Кніхтеля, і йому дали спокій. Відтоді монах більше не торкався їжі. І хоч нібито не було будь-яких ознак хвороби, проте він ставав усе кволішим і безсилішим. Нарешті інстинкт самозбереження примусив товаришів ізолювати його з їхньої постелі. Кніхтеля забрали в подібну до ящика перегородку, де лежали безнадійно хворі. Незабаром він там і помер. Знайшлося кілька найменш гидливих хлопців, які за пару чарок рому зашили його по-морському в парусину і спустили за борт з ядром на ногах.

– Ну, от і відспівав своє молодий півень, – сказав солдатам Купш, який наглядав за спуском тіла. – Таки доволі дивно, що йому пощастило обдурити шибеницю.

Після похорону друзі сиділи разом, похнюпивши голови. Хто знає, може померлому й краще, він тепер хоча б матиме спокій. А їм загрожує цинга, шторми, спрага, корабельна аварія; а якщо вони, зрештою, і висадяться на землю, їх скрізь підстерігатимуть різні небезпеки, каліцтво, смерть. Анзельм спробував розвіяти сумний настрій своїх друз'в. Вони повинні прагнути надати своєму життю певного змісту, тоді воно стане кращим, світлішим і вартим того, щоб за нього боротись.

– А в чому ж зміст життя? – запитав із сумнівом Рюбенкеніг.

Дібольд, який під час подорожі ставав усе скупішим на слова, відповів:

– Бути вільним!

Був початок липня, коли матрос-юнга, що сидів на самому вершечку щогли, закричав на все горло:

– Земля, о боже, я бачу землю!

Капітан Джонсон тепер видерся сам на мачту, підніс до очей свою підзорну трубу і потім, звіривши своє припущення по компасу та сонячному кругу, запевнив тих, які позбігалися сюди, що перед ними береги Америки; флот уже знаходиться недалеко від Галіфакського маяка. Скоро на всіх кораблях матроси повидряпувалися на щогли і пильно вдивлялися в далечінь, шукаючи землю.

Перекопавшись, одо подорож наближається до кінця, офіцери влаштували бенкет, сервірувати який наказано було Себішу і Каспарові; це було нелегко, тому що море сильно хвилювалось. Наповнюючи келихи, вони повинні були міцно триматися однією рукою за стіл, щоб не втратити рівноваги. Себіш готував пунш, Г один за одним проголошувались тости, коли в офіцерську кают-компанію із запізненням увійшов Еммеріх. Він звернувся до графа фон дер Ліппе і ввічливо запитав, де його місце – на верхньому чи нижньому кінці столу. Злегка підпилий граф, який походив із одного із суверенних домів, зухвало відповів.

– Майор Еммеріх, де ви сидите, там завжди низ.

Це зауваження призвело до пістолетної дуелі, під час якої Еммеріх застрелив графа. Майор уник смертного вироку військового суду, мабуть, тільки тому, що англійці не хотіли втратити ще одного офіцера.

Мертвого графа зовсім інакше поховали, ніж монаха-втікача Кніхтеля.

– Йому віддають більше почестей, ніж сотні живих солдатів, – ущипливо зауважив Анзельм.

Навіть Еммеріх повинен був вишикуватись і стояв на палубі з застиглим, як залізо, обличчям, зніяковіло уникаючи інших офіцерів. Усі були в строю, повітря здригалось від гарматних пострілів. Нарешті труна, покрита національним прапором Гессена, шубовснула в море.