Текст книги "Незвичайна пригода Каспара Шмека"

Автор книги: Алекс Веддінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

Анзельм теж, здається, думав про Рюбенкеніга; він сказав, ніби закінчуючи Каспарову думку:

– Ні, ні, ми не можемо залишити його. Ми повинні чекати…

Їм треба було поспішати, а просуватися вперед дедалі ставало важче. Вулиця похило спускалась на північ і за кілька кроків унизу вклинилась в чорний мовчазний ялиновий ліс. Дороги були забиті возами з амуніцією, гарматами, санітарними повозками, з яких чувся стогін поранених, похідними кухнями, обозами, навантаженими наметами і табірним майном. Погоничі покидали упряжки, а тварини від гуркоту ядер сполошилися і, натикаючись одна на одну, розбіглися в різні боки.

– Гляньте-но, ось вони!

Фельдшер, що йшов попереду, звернув увагу друзів на групу людей, які мовчки йшли на гору під охороною гренадерів. Це були американські полонені в обшарпаній, подертій на шматки уніформі; більшість в одних тільки чорних, білих або фіолетових льняних куртках та сорочках на іспанський лад; деякі босоніж, в злиденній селянській одежі, з продовольчими торбинками і великими пороховими рогами за плечима.

Гренадери змусили переможених відчути ганьбу поразки. Вони запрягли американців у гармати і поганяли, як бідних в’ючних тварин. Полоненим було важко тягнути, бо дорога йшла вгору. Коли вони трошки відставали, залізні чудовиська котилися назад і загрожували розчавити задніх колесами і всією своєю вагою злетіти зі схилу.

– Я більше не можу, – поскаржився чийсь захеканий голос.

Один з гренадерів з тупими очима підскочив до полоненого і почав його бити прикладом по голові.

При цьому він, мабуть, мало думав.

Кілька фельдшерів зупинились і злорадно поглядали на американців.

– Боже, це ж опудала! – закричав один з них.

– Цих каналій, мабуть, обдурили, сказавши, що ми їх усіх перевішаемо, – пояснив гренадер, що проходив мимо. – Під час дикої втечі до Бруклін-Феррі чимало їх потрапило в болото і здохло там. У лісах їх повно, майте на увазі, вони лукаві! І більшість із них такі боягузи, що краще дадуть себе застрелити, ніж проситимуть помилування.

– Дуже дивний доказ полохливості,– пробурмотів Анзельм.

Друзі дістались до укріплень Гвіани і попрямували на останній пагорб. Зійшовши на вершину, вони побачили цілий натовп полонених, що, як зграя коників, ворушились на спустошеному полі. В загородженнях, вовчих ямах, окопах і біля земляних валів тривали ще сутички. З навколишніх лісів чулись поодинокі постріли. Все більше й більше можна було побачити поранених гессенців і американців, які, ойкаючи і стогнучи, лежали край дороги, як мертві птахи.

– Ради бога, друзі, – кричав один, – дайте мені хоч краплю води, мене палить від спраги!

– Де ж Рюбенкеніг? – занепокоєно спитав Каспар.

– Скоро ми будемо коло нього.

Вони минули польову кузню, в якій підковували коня. Недалеко з свистом пролетіла зграя качок; Каспар чув, як вони опустилися на ставок. Анзельм раптом відскочив убік. Сліпа куля пролетіла над його головою і вдарилась об землю; грудки розлетілися в різні боки. Обоє друзів з жахом простували далі. За мить по дорозі, що вела через густий лісок, їх до глибини душі вразила страхітлива картина. Каспар наштовхнувся на американця, який з відкритими очима нерухомо притулився до берізки. Оглянувши його, він з жахом виявив, що чоловік мертвий і прип’ятий до дерева таким багнетом, які носили єгері. По виразу обличчя чоловіка можна було судити, що він боровся до останньої хвилини. Брови його насуплені, кулаки войовничо стиснуті, рот напіввідкритий.

– От варвари! Підлі варвари! – студент, глибоко вражений, зупинився перед мертвим.

Він поклав руку Каспарові на плече і потягнув його далі. Глибше в лісочку, де, напевне, відбувався багнетний бій, Анзельм побачив чимало прип’ятих до дерева людей, що померли в муках, і йому захотілося позбавити Каспара від цього страшного враження.

Вони пройшли повз клен, в гіллі якого стояв на колінах мертвий вартовий з полку Ралля; його обличчя, як уві сні, було звернене до неба. Мертвих траплялося все більше й більше, застиглих і нерухомих, як залізо.

Хлопець насилу переставляв ноги. Він почував себе хворим, ніби під час першого морського шторму, який довелось йому пережити на «Мері Елізабет», тільки тепер було ще гірше.

Поле бою, яке простягалося навколо укріплень, було вкрите покинутою поламаною зброєю, кривавим ганчір’ям і шматками різної одежі. Навіть черевики, капелюхи і хлібні сумки лишили американці напризволяще, щоб полегшити собі втечу. Серед цього хаосу на пеньках, на камінні або просто на голій землі сиділа навпочіпки партія полонених. Вони здавалися зовсім знесиленими і, очевидно, чекали, що з ними зроблять переможці.

Прибіг фельдфебель Купш.

– Гренадери, як ви можете терпіти цих собак? Чому ви їх не повбивали?

– Еге, якби ми знали, пане фельдфебель… – непевно почулося з боку солдатів.

Розлючений Купш витяг шаблю і наніс одному полоненому кілька ударів тупим боком клинка по голові.

– Така падлюка не має, мабуть, ніякого разуму в черепі? Зрадник батьківщини! Багнетом його в кишки, кулі шкода! Ось, маєш! Так треба з ними обходитись, а то вони ще подумають, що перебувають на відпочинку.

Деякі полонені намагалися захистити себе від гренадерів, то налетіли на них; інші впали навколішки і благали помилування; решта зі стогоном розбіглася в різні боки, але гренадери і єгері, що проходили тут, знову зігнали їх докупи.

Фріц Кляйнпауль на чолі своїх друзів з захопленням наслідував приклад Купша. Фріц був поранений, і його ліва рука лежала на перев’язці, але права була здорова. Він вдерся в гущу полонених і бив їх кулаком в обличчя.

– Ти, собако, ще нічого не одержав від мене! – бурчав він, сповнений ненависті.

Його очі випнулися з орбіт, білки стали величезними і налились кров’ю: він підбіг до молодого полоненого, волосся якого, обличчя і комір сурдута були залиті кров’ю, і щосили вдарив його прикладом рушниці по свіжих ранах, Фріц злорадно закричав, коли той скорчився і новий потік крові залив йому обличчя.

Еммеріх і Ралль із своїми ад’ютантами, як і деякі офіцери з штабу фон Гайстера, що об’їжджали поле бою, були свідками цієї сцени. Гладке обличчя Еммеріха сяяло від задоволення.

– Солдати, король платитиме нам цілий рік за такий день, як цей, – по-військовому, в ніс прогаркавив він. – Чим швидше ми переможемо, тим швидше зможете ви повернутись додому.

Фельдфебель Купш виструнчився перед офіцерами для рапорту:

– Пане полковнику! Пане майор! Фельдфебель Купш покірливо доповідає, що в полон захоплено шістдесят американських бунтівників і здобуто ворожі знамена!

На його знак єфрейтор поклав перед начальством здобутий в бою прапор. Задоволено дивились усі на червоний одамашок, на якому були вишиті слова: «Свобода або смерть!»

Спільна перемога зблизила солдатів і офіцерів. З інтересом слухали вони, про що говорив балакучий фельдфебель.

Ми полонили чимало так званих полковників, старших лейтенантів, майорів та інших офіцерів. Але тільки дехто з них в обмундируванні, інші всі виглядають, як набрід, що позбігався з різних кінців. І вони, звісно, без звання, звичайні кравці, шевці, перукарі, трактирники і таке інше. Декого мої гренадери вже почастували палицями, бо вони не визнають таких людей за офіцерів.

– Вони, звичайно, хотіли б краще потрапити до рук англійців, – посміхаючись, сказав лейтенант артилерії.

Але Еммеріх був іншої думки:

– Червоносурдутники теж не дуже церемоняться з цими злодіями і постійно закликають нас робити те ж саме.

Він стояв у своїй улюбленій позі, розставивши гладкі короткі ноги, і поглядав на гренадерів. Всупереч усім наказам вони несли шаблі на грудях, а їх важкі суконні сурдути були розстебнуті, бо стояла страшенна спека. Він вирішив пробачити їм це завдяки здобутій перемозі.

– Добре. Чудово, Полонених офіцерів відправити в головну квартиру генерал-лейтенанта фон Гайстера; солдати будуть відправлені на кораблі. Купш, ти будеш представлений до нагороди великим бронзовим орденом. Розійдись!

Рюбенкеніг лежав, простягнувшись у заростях поблизу дороги, і, здавалося, спав. Ноги його, взуті в блискучі чоботи, лежали у великій калюжі крові.

– Гей, товстун! Рюбенкеніг! – зігнувшись, Анзельм тихенько торкнув його.

Рюбенкеніг розплющив очі і посміхнувся, впізнавши друзів. Потім глянув на свої поранені ноги і зітхнув.

– Зі мною тепер нічого не трапиться.

Він розумів, що доля його вирішена. Все, що станеться тепер, може бути тільки легшим, ніж те, що було.

– Ну, Каспар, Анзельм, як справи?

– Хочеш ковток рому? – запитав студент.

– Не скажу – ні. – Рюбенкеніг випив з помітною насолодою і витер рота.

– Я хочу також і черв’якам принести радість, – пожартував він.

Анзельм нашвидку перев’язав хворому рани і поставив біля нього носилки. Потім покликав Каспара допомогти йому підняти Рюбенкеніга.

– Ще молодим хлопцем, у Потсдамі, я прогуляв півночі, а решту проспав у вуличній канаві, – розповідав товстун, тим часом як обоє друзів докладали всіх зусиль, щоб якомога обережніше підняти його. – Коли я прокинувся, бачу стоїть переді мною генерал і питає: «Свиня, чого ти лежиш на вулиці?» А я йому відповідаю: «Ваша світлість, я не маю карети, яка б одвезла мене додому…» Гопля, взяли!

Рюбенкеніг уже лежав на носилках. Тільки тремтіння ніздрів видавало, як йому боляче.

– Коли я дивлюсь на тебе, Каспаре, – раптом сказав він, – мені здається, що ти мене жалієш. Але не треба мені співчувати. Може, ти глянеш, чи мої чоботи цілі?

Чоботи не були пошкоджені, але обидві ноги нижче колін були прострілені до самих кісток і здавались неживими.

– Коли я знову носитиму хороші чоботи… – пробурмотів Рюбенкеніг.

Раптом його почало морозити. Він натягнув на обличчя шапку до самого підборіддя і всю дорогу до Флетбуша не промовив ні слова.

– Тут нема місця! – крикнув лікар, коли друзі з’явились у шпиталі

Але Шмельцле, який саме пускав одному солдатові кров з обох рук, подав їм знак іти в сусіднє приміщення. Він злякався, коли зняв шапку з голови Рюбенкеніга і побачив його спотворене від болю обличчя. Та коли хворий розплющив очі, старий спробував пожартувати:

– Це добре. Мені якраз треба пошматованих солдатів, щоб лагодити їх.

Він обережно розстебнув Рюбенкенігу чоботи і з допомогою Каспара спритно стягнув їх з ніг. Потім промив рани, накрив прохолодним полотном ноги Рюбенкеніга і сказав йому:

– Погані справи, друже мій.

До шпиталю прийшли Зеекатц і Дібольд. обидва з чорними від порохового диму обличчями. Вони тихо розповіли Анзельму, як чимало солдатів, незважаючи на команду офіцерів, дезертирували в загальній метушні і як їм легко було зникнути. Зніяковіло вони подивились на Рюбенкеиіга.

– Тепер ти спокійний чоловік, – намагався втішити хворого Дібольд, – Ти хоч певний, що повернешся додому.

– Я не хочу, – буркотливо сказав Рюбенкеніг, думаючи про зауваження Шмельцле.

– Ти що, хочеш тут лишитись? Тобі тут подобається? – спитав здивований Зеекатц.

Подумавши трохи, Рюбенкеніг відповів:

– Мені там не подобається.

Шмельцле, який, добре вимивши руки, розкладав зонди, ножі й пилки, промовив:

– Так, можливо, краще лишитися тут. Що ми знайдемо дома, коли після довгих років повернемось туди? Ми вже не ті, що були, а наші домашні, до яких ми сьогодні прагнемо… – Раптом він замовк. Увійшла дружина гессенського майора в супроводі молодих офіцерів; вона обдаровувала поранених маленькими пакетами тютюну і кількома втішними словами.

Дама зупинилась і коло Рюбенкеніга.

– Що у тебе? – запитала вона.

Товстун глянув на неї очима, сповненими ненависті. Він ледь помітно посміхнувся.

– Гойдалка.

– Ти невірно мене зрозумів. Я питаю: чого ти тут лежиш?

– Бо мене зробили солдатом, ваша світлість.

– Е…. ні, ні, дорогий чоловіче, я я питаю: де ти був поранений?

– Не в Гессені. Там би зі мною такого не трапилось.

– Ради бога, що тобі сказав лікар?

– Мені потрібні здорові солдати, тут для тебе місця немає.

Дама кусала собі губи від люті. Вона хотіла ще щось заперечити Рюбенкенігу, але роздумала і вибігла раптом з кімнати в супроводі безпорадних офіцерів.

Анзельм засміявся.

– Якби Рюбенкеніга не було, його треба було б комусь винайти.

– Ну, тепер треба починати процедуру! – нагадав фельдшер.

Вони поклали Рюбенкеніга на операційний стіл.

– Гей, мої чоботи! Дайте сюди мої чоботи! Поставте їх тут коло мене на табуреті.

Шмельцле подивився на чоботи, потім на Рюбенкеиіга, не наважуючись сказати правду. Мовчки він перев’язав йому стегна і нарешті промовив:

– Рюбенкеніг, любий. Я мушу ампутувати тобі обидві ноги. Щоб запобігти гангрені…

– Ти що, збожеволів? Ампутувати? – Рюбенкеніг перелякався на смерть. – Що ж я буду… що я буду робити без ніг?

Каспар благально дивився на фельдшера, ніби той міг зробити чудо. А Шмельцле наполягав:

– Так повинно бути. М’якосердий лікар робить рани гнилими. Можеш віддати чоботи шпитальному служникові Мартлу. Одержиш дерев’яні ходулі і не знатимеш лиха. – Він дав Рюбєнкенігу випити порядну порцію горілки і підбадьорив його: – Ми не дозволимо зупинитись машині життя.

Навколо операційного столу зібрались товариші Рюбенкеніга, що прибігли сюди або із співчуття, або з цікавості, і багато хворих із шпиталю, які не хотіли лежати. Рюбінкеніг не дозволив себе ні тримати, ні прив’язувати. Від хвилювання, гарячки і горілки щоки його пашіли, і він виглядав досить жвавим. Коли Шмельцле почав уже водити ножем по тілу, він, здається, ще не збагнув того, що назавжди втрачає ноги. Замріяно розповідав Рюбенкеніг про той час, коли він успадкував добрячу суму грошей і до останнього пфеніга прогуляв їх із своїми товаришами по чарці. Жили вони в одному заїзді, мовляв, як пани, їли й пили, аж боки їм розпирало, ранком грали в кеглі, після обіду в пікет, а вночі відвідували театри.

– Ей, коли вже ти як слід почнеш? – перебив він раптом себе самого.

– Він нечутливий, як камінь, – сказав один гренадер, сповнений поваги до Рюбенкеніга. – І, здається, такий живучий, як дощовий черв’як. Не я буду, коли його Ноги не виростуть згодом самі.

Рюбенкеніг голосно зітхнув.

Шмельцле хотів навести його на інші думки.

– Гм, тобі подобалось ходити в театри? – запитав він. – Тобі треба було бути в Римі, коли я там практикував. Ми теж влаштовували комедії, щоб привернути пацієнтів. – Шмельцле зробив маленьку паузу і взяв пилку. – Ах, Італія – чудова країна для фельдшерів і цирульників! Це я зрозумів з першого ж дня, коли зустрів процесію біля собору Петра. Ой, ці мозолі дворянства! І ці затверділі як ріг ноги босих монахів, які лазили по сходах собору. Друже, на цьому можна було заробити!

– Які ж ви там комедії влаштовували? – поцікавився Рюбенкеніг, хоч обличчя його перекосилось від болю.

– Гм, одна особливо нам подобалась: в ній був розіграний судовий процес. Суддя, що сидів на судейському стільці із скіпетром у руці, дався на підкуп. Тут же він обмінявся з арлекіном одягом, дурень сів на його місце і присудив його до шибениці. Ай, люди, це був успіх! Потім виступала гарненька панночка, що звалася Діндонетта і була гладка, як туркеня. Дамочка танцювала на канаті…

– Танцювала? – повторив Рюбенкеніг тонким голосом. Підвівши голову, він раптом побачив, що його права нога трималась тільки на самій жилці.– Моя нога! – закричав він. – Дай мені спокій, Шмельцле! Пусти мене!

– Тихо! – благав його фельдшер. – Адже шибениця ще гірший інструмент. Зараз все буде готово!

Рюбенкеніг замовк, наче ягня перед стрижаєм. Він міцно зціпив зуби і почав сильно тремтіти.

Шмельцле все більше хвилювався; він також тремтів, а ножем водив так непевно, ніби дитина бритвою.

Рюбенкеніг плакав, Рюбенкеніг ридав. Раптом він так страшенно закричав, що навіть гренадерам, які звикли до горя і часто зустрічалися віч-на-віч зі смертю, зробилось моторошно.

Вони мовчки і безпорадно дивились на Рюбенкеніга, який, очевидно, втрачав присутність духу.

– Я б не хотів потрапити під його ніж, – почулося серед солдатів. – Краще ще раз під град куль, не обов’язково ж куля влучить.

Рюбенкеніг онімів. Обидві його ноги лежали в кадобі.

Шмельцле перев'язав кульші і зітхнув.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Біль подолано. Як ти себе почуваєш, дорогий мій Рюбенкеніг? Тобі ще боляче?

– Так, Шмельцле! – скаржився оперований. – Так! Я навіть не знав, яким я був здоровим! Що я тепер, безногий каліка, робитиму?

– Не плач, тобі не треба буде чистити чоботи, – намагався втішити його Дібольд.

Натовп коло Рюбенкеніга розімкнувся. Майор Еммеріх прийшов відвідати своїх хворих гренадерів.

– А, Шмельцле, ну що тут? – спитав він ласкаво і підійшов ближче. – Ампутація, так? Як почуває себе пацієнт? – Еммеріх нахилився до Рюбенкеніга, жвава посмішка грала на його устах. На, чоловіче, ось тобі срібний таляр.

Рюбенкеніг гнівно відштовхнув руку Еммеріха.

– Ви, певно, гадаєте, що я згубив пару чобіт? Краще б я лишився вдома, то у мене були б цілі ноги. Ой, які ми дурні! Проливаємо кров заради чужих панів, як найманці без плати. А що завоюємо? Шість футів землі для безславної могили.

Рюбенкеніг обернувся до стіни, з прокляттям вимовивши ім’я графа.

Ще довгий час після того, як пішов Еммеріх, ніхто не наважувався голосно говорити. Рюбенкеніг дрижав у гарячці.

– Він помре, – прошепотів фельдшер, негайно оглянувши його. – Він дуже страждає. Помирати також треба вміти. В цьому ми всі учні й майстри.

Раптом двоє поранених, у яких були майже хлопчачі голоси, почали співати рекрутську пісню:

 
Королю служити мушу
Все життя. А як уб’ють…
 

– Люди, люди, киньте співати, – збентежено просив Анзельм.

Але нічого дивного не було в тому, що хтось мав померти; ті, що лишались живі, мирилися з цим. Два-три голоси перейшли на сумну мелодію:

 
Серед поля в землю кинуть.
Як собаку загребуть…
 

– Вони співають мені на смерть, – звернувся Рюбенкеніг напівзгаслим голосом до друзів, які навпочіпки сиділи навколо його постелі. – Повірте мені, я радий, що вмираю… Я для вас був би тягарем, як важкий ранець, що тре плечі. Не хитайте головами! – Насилу дотягнувся вій рукою до коричньовий шкіряних чобіт, що стояли у нього у головах. Він віддав їх Каспару: – Носи їх, – нехай тобі пощастить більше, ніж мені! Ти молодий. Може, ти повернешся в них з війни…

Погляд Рюбенкеніга був скерований кудись углиб. Він приєднався до пісні:

 
Там і друзі мої
Вже лежать у землі…
 

Голос його тремтів, як полум’я згасаючого вогнища:

 
Боже, зглянься наді мною.
Не дай впасти серед бою…
 

Раптом Рюбенкеніг перестав співати. Обличчя його стало свинцевого кольору. Голова враз упала назад. Очі закотилися під лоба.

– і ти так любив життя! – тихо сказав Шмельцле, закриваючи йому повіки. Фельдшер боровся з риданнями, кусаючи собі губи. – Хіба не краще було б, якби це трапилося зі мною? Я старий. Але смерть не робить вибору…

– Каспар тут? A-а, ось він.

Каспар, приголомшений горем, ридаючи і стогнучи, сидів у кутку, коли в шпиталі з’явився Себіш. Хлопцеві треба було зараз же йти з кухарем. Полковник Ралль і майор Еммеріх влаштували для полонених офіцерів-бунтівників обід, і там тепер було навалено цілу гору брудного посуду.

– Я б з ними не так обійшовся… – пробубонів Себіш.

Він не дав Каспарові попрощатися з мертвим; хлопець мало не забув чоботи Рюбенкеніга.

До головної квартири під’їжджали повозка з провізією та маркітантський візок, проходили солдати з завойованими гарматами і гаубицями. Перед будинком стояв цілий взвод полонених, на чолі якого було до двадцяти дуже здорових і великих людей, що відрізнялись від інших ще й бездоганною блакитно-червоною формою та хорошими рушницями. Каспар прислухався: люди говорили по-німецьки!

Себіш штовхнув Каспара:

– Так, так, слух тебе не ввів в оману. Це люди з полку генерала Стерлінга, про якого так багато говорили. Червоно-сурдутники зустріли їх у лісі, але не стріляли, гадаючи, що вони гессенці. Ця помилка коштувала їм полковника Гран-та і ще багатьох офіцерів та вісімдесят солдатів. Ото треба знати, кому довіряти! Американським німцям сьогодні не можна вірити, вони підтримують цю бунтівну наволоч!

Повз ординарців, фельдфебелів і профосів, що охороняли бунтівників-офіцерів, Себіш і Каспар пройшли до приміщення в колишній ратуші, що було схоже на залу. Там за довгими столами, здається, в повній згоді, один коло одного сиділи, їли й пили англійці, гессенці й американці. Королівські офіцери намагались випитати у своїх сусідів по столу: яка сила у бунтівників, де стоїть Вашінгтон, як влаштовано головні укріплення, як вони блоковані?

Каспар помітив полковника Ралля, який під час загального галасу нахилився до фельдфебеля Купша, що повідомив його про прибуття полонених з полку генерала Стерлінга.

– Зараз же приведи офіцерів сюди! – наказав Ралль.

Незабаром у дверях з’явився американський полковник, рука його була на перев’язці. З першого ж погляду він викликав цікавість і симпатію у Каспара. Спокійно і гідно пройшов цей полковник через зал у супроводі свого штабу.

Еммеріх підвівся і ступив кілька кроків йому назустріч.

– Майор Еммеріх! – гаркнув він.

– Полковник Штурц! – Широким жестом непошкодженої правої руки американець рекомендував інших офіцерів: – Капітан Бреден, лейтенант Бушбек, лейтенант Візенталер…

Еммеріх перебив його:

– У вас, бунтівників, кожен солдат може бути офіцером?

Гессенці підтримали зауваження Еммеріха глузливим хихиканням. Деякі англійські офіцери зашушукались. Мовляв, Еммеріх трохи далеко зайшов у своїх зауваженнях. Незабаром накрили стіл для американських німців. Після того як вони сіли, підвівся англійський полковник і проголосив коротку промову. Перший вирішальний бій виграно, і англо-гессенська армія втратила лише дев’ятнадцять офіцерів та біля чотирьохсот солдатів, тоді як втрати американців перевершують три з половиною тисячі солдатів, а про рушниці, вози і шанцьове обладнання нічого й говорити. Тому він закликає американців до згоди, інакше їх повстання задихнеться в ще більшій різанині.

Англійці й гессенці почали завзято плескати. Англійський полковник задоволено закивав головою Потім звелів принести вина і всім налити. Тільки тоді він закінчив свою промову, проголосивши здравицю на честь його високості короля Георга III.

Більшість американців пили мовчки. Полковник Штурц навіть відсунув свій келих.

– Що таке? Чому ви не п’єте? – запитав Ралль схвильовано. – Якщо ви й тут хочете бути бунтівником, ми вас розстріляємо!

Тепер і англійці стали уважними. За столом виникло шушукання і загрозлива метушня.

Полковник Штурц підвівся і коротко й спокійно відповів:

– Багато років я був шкільним учителем у цій країні і доклав немало зусиль до того, щоб навчити своїх учнів, що король не буде нашим володарем, коли не буде поважати наші права. Ми вільні люди, І краще я віддам своє життя, ніж зміню свою думку.

Гей, ти що там стоїш, вирячивши очі! Прибирай тарілки! – накинувся Себіш на Каспара, який наче зачарований дивився на американсько-німецького полковника.

«Цього хлопця завжди тягне до найгірших елементів, – думав Себіш, дивлячись на Каспара, коли той мив посуд. – На жаль, йому ніколи нічого не доведеш. Коли б можна було заглянути за його похмуре чоло!»

Лише після того, як американці пішли геть і столи були винесені, Себіш дозволив Каспару прибрати рештки посуду.

Зал був порожній. Останні червоно-сурдутники прощалися з Раллем і Еммеріхом. Обидва з лицемірною відданістю проводжали їх компліментами до самих дверей. Але тільки-но вони лишилися самі, як Ралль накинувся на офіцерів його англійської величності.

– Що за тюхтії! – кипів він од люті.– Замість того, щоб використати замішання американців і вчасно відправити військові кораблі в Іст-Рівер, щоб відрізати цим пройдисвітам відступ і ще сьогодні викурити їх з окопів, сер Гоу зупиняється! Це стратегічний злочин. Та коли щось скажеш, то лише опечеш язика. Ох, так і мусиш тримати язик за зубами і сидіти склавши руки, тоді як пальці так і сверблять розправитися з цими горе-вояками.

– Прокляття, – зітхнув Еммеріх. – Американці тікали, наче якийсь набрід. Вони ж не знають, що таке дисципліна. Чи ви бачили хоч одного бунтівника, який уміє правильно пристукнути підборами? Жоден з них не був на службі. Мін кравець по дрібному ремонту Цігенвальд або трактирник Гемпель з Касселя відігравали б тут, напевно, значнішу роль.

Уявивши собі не, Ралль і Еммеріх глузливо розсміялись і вийшли з головної квартири.

Гессенські частини стали табором просто неба навпроти укріплень бунтівників. Важко було підтримувати вогонь сирими дровами на страшному вітрі Сукняні мундири заскорузли від бруду й поту і не захищали від раптового холоду. День схилявся до вечора. Постаті солдатів ставали темнішими й різкішими, а далі й зовсім зливалися з спустошеною місцевістю.

Подекуди ще тривала перестрілка, спалахуючи, мов блукаючі вогники, в густих лісах околиці. В темряві і загальному замішанні все переплуталось. Майже всі роти були розпорошені. Солдати губили дорогу, спотикались об коріння і кущі, потрапляли у заглибини. Часто не знали, йдуть вони вперед чи назад, де друг, а де ворог. Для тих, хто хотів дезертирувати, було досить нагод здійснити свій намір; скоро вся місцевість була повна білявими «Jajа» – солдатами, які стукали у вікна селянських садиб і просилися стати за наймитів. Дезертирували і англійці; тікали цілі пости і кавалерійські патрулі.

Після гвіанської сутички, в якій була пролита перша гессенська кров, деякі з гессенців щиро зненавиділи ремесло найманця. Один солдат, зрозумівши свою ганебну роль, впав у такий розпач, що першої ж ночі відвів свою дружину й двох дітей у кущі і застрелив їх, а сам утопився в річці.

Однак більшість солдатів складалася з авантюристів, урвиголів і нещасних, які, не розуміючи справжніх обов’язків честі, залишались вірні своєму прапору. Вони, як і їхні пани, по-святковому відзначили цей день. Щодалі від поля битви, то більше зростала їх впевненість у собі. І після своєї легко здобутої перемоги вони вбачали справу американців загубленою і посилали прокляття генералу голодранців Вашінгтону та його армії, що сиділи в мишоловці. Вони вже зараз складали плани на майбутнє, коли війна буде виграна. Дехто хотів організувати експедицію в індійські райони, інші бажали лишитись там назавжди, тоді як ще в інших метою всіх мрій і бажань був близький Нью-Йорк.

Уперше за стільки часу солдатам знову дали м’ясо і портер. За особистим розпорядженням сера Гоу їм видали навіть ром на честь свята перемоги. Кілька п’яних жартівників – колишніх наймитів – зробили з соломи опудала, вбрали їх в капелюхи з м’якими крисами і в обідрані сурдути бунтівників. Потім почепили на них патронташі і прив’язали до рук бунтівницькі прапори. Ці опудала мали означати генерала бунтівників Джорджа Вашінгтона з його штабом. На них зразу ж посипались удари і каміння. Солдати забули за цією розвагою про холод і туман, який, мов дрібний дощик, проникав у всі пори. Вони не припинили гри навіть тоді, коли вітер збивав їх з міг, не вгамувались і тоді, коли пішов дощ. Одному єгерю спало на думку спалити ці солом’яні опудала ворогів. І тут же спалахнуло яскраве полум’я, затріщала солома. Хтось влаштував з пороху фейєрверк, навколо лунали вигуки радощів і помсти. Коли вже вогонь згасав, один із солдатів помітив, що опудало Вашінгтона тільки ледь обгоріло. Його підпалили ще раз, але, на досаду брутальним хлопцям, воно не хотіло займатись. Нарешті сильний дощ зірвав усі їх старання. Один забобонний солдат, охоплений страхом, утік геть. Інші зробили те саме. Радісний настрій наче вітром здуло.

Генерал Вашінгтон і його військова рада побачили, що позицію в Брукліні втримати неможливо, оскільки англійці почали підготовку до блокування своїм флотом Іст-Ріверу. І Вашінгтон вирішив відступити з своїми частинами до Нью-Йорка. Це був рискований захід, який вимагав мужності, маскування і поспішності. Під захистом туману і нічної темряви почалась висадка Не одну годину працювали човнярі з обмотаними веслами; різні човни невтомно перевозили каналом армію патріотів на північний берег.

Лише рано-вранці тридцятого серпня, коли останні човни покинули берег Брукліна, гессенські форпости викрили цей маневр ворога. Повітря було таке прозоре, що можна було бачити людей і навіть колір їх вбрання на вулицях Нью-Йорка, що лежав на протилежному березі. Там зібралися солдати й цивільні, які, витягши шиї, з цікавістю розглядали своїх ворогів.

Гессенці могли тільки обстріляти кілька човнів, які ще були в дорозі. Прямим попаданням вони потопили одне судно, на якому було приблизно двадцять солдатів. А решта досягла мети без жодних втрат.

Частини Гоу негайно вирушили на Бруклін. Солдати натикались на траншеї, окопи і частокіл, але нічого не знаходили там, крім важких гармат, забитих цвяхами і загрузлих в багні, розкиданої амуніції та продовольчих запасів. Усі американці до останнього солдата вибрались з пастки.

Поразка біля Лонг-Айленда була тяжким ударом для армії свободи. Американські патріоти збентежились, і багато з тих, у кого кінчався термін служби повертались додому. Збільшилось дезертирство. З великими труднощами генералові Вашінгтону вдалося втримати своє військо. Особливо зросла небезпека тоді, коли королівські частини захопили весь берег Брукліна і збудували на ньому свої укріплення, а сильний англійський флот, що крейсував біля Лонг-Айленда, на повних парусах обійшов американські батареї і став на якорі на відстані гарматного пострілу од Нью-Йорка.