Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)

Частина друга
Покинутий

Розділ І

Про дробинку. Будівництво піроги. Полювання. На верхівці каурі. Ніщо не свідчить про присутність людини. Гербертова й Набова риболовля. Перевернута черепаха. Черепаха зникла. Інженерове пояснення.

Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили ані найменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Ніколи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!

Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?

Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони виразно уявили всі наслідки цього, на перший погляд незначного, випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.

Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на неї з одного боку, потім з другого, помацав її і спитав Пенкрофа:

– Ви впевнені в тому, що пекарі, поранений цією дробинкою, мав не більше трьох місяців?

– Не більше, пане Сайресе, – відповів Пенкроф. – Коли я знайшов його в ямі, він смоктав свою матір.

– Таким чином, – сказав інженер, – це означає, що не більш як три місяці тому на острові Лінкольна хтось вистрілив із рушниці.

– І свинцева дробинка, – додав Гедеон Спілет, – вразила, але не смертельно, цю тваринку.

– У цьому немає сумніву, – погодився Сайрес Сміт. – І ось які висновки належить зробити з цієї пригоди: або на острові були люди до нашого прибуття, або ж вони з’явилися тут щонайбільше три місяці тому. Прибули вони з власної волі чи мимохіть, через повітряну катастрофу чи через корабельну аварію в морі? Все це ми зможемо з’ясувати лише згодом. І європейці вони чи малайці, вороги чи друзі – нам також поки що не розгадати, і ми не знаємо, чи зосталися вони ще на острові, чи вже покинули його. Але ці питання такі важливі для нас, що ми не можемо далі залишатися в невідомості.

– Ні! Сто разів ні! Тисячу разів ні! – вигукнув моряк, схоплюючись із-за столу. – На острові Лінкольна немає інших людей, крім нас! Хай йому чорт! Він надто малий, і якби на ньому хто-небудь жив, ми давно помітили б цих людей!

– Справді, було б дивним, якби тут хтось жив, і ми жодного разу з ним не зустрілися, – мовив Герберт.

– Але, – заперечив йому журналіст, – було б ще дивніше, якби пекарі народився з дробинкою у тілі!

– Якщо тільки вона не сиділа у Пенкрофа в зубі… – поважно озвався Наб.

– Ви думаєте, що кажете, Набе? – огризнувся Пенкроф. – То це я п’ять, а то й добрих шість місяців носив би в щелепі свинцеву дробину? Та й де б вона заховалася? – додав моряк, роззявляючи рота і показуючи два ряди з тридцяти двох чудових зубів. – Дивись добре, Набе, і якщо знайдеш бодай одного зуба з дуплом, я тобі дозволяю вирвати хоч півдесятка зубів!

– Набове припущення справді неприйнятне, – відповів Сайрес Сміт, котрий, незважаючи на глибоку задуму, не міг стримати усмішки. – Немає сумніву: на острові хтось стріляв із рушниці, і не більш як три місяці тому. Але, можливо, якісь люди, висадившись на берег, перебували на острові зовсім недовго або просто обійшли його, бо якби у той час, коли ми роздивлялися острів з гори Франкліна, на ньому жив іще хтось, крім нас, то або ми б його побачили, або він нас. Отож найімовірніше, що лише кілька тижнів тому зазнав аварії якийсь корабель і буря викинула його пасажирів на берег острова. Та хай там як, а ми маємо зупинитись поки що на такому припущенні.

– На мою думку, – сказав журналіст, – нам слід подвоїти обережність.

– І я так вважаю, – підтримав його Сайрес Сміт. – Але ж я побоююсь, чи не висадилися на острів малайські пірати.

– Пане Сайресе, – звернувся до нього моряк, – чи не краще було б спочатку збудувати човна, а вже потім вирушати у розвідку? Ми змогли б і піднятись на ньому вгору річкою, і, якщо треба, пройти понад усім узбережжям острова. Аби тільки не заскочили нас зненацька!

– Гарна думка, Пенкрофе, – відповів інженер, – але ми не можемо далі чекати. Швидше як за місяць човна не збудуєш…

– Великого човна не збудуєш, – зауважив моряк, – але поки що нам потрібний не такий човен, на якому можна виходити в море, а невеличкий човник, і щонайбільше днів за п’ять я беруся зробити пірогу – для нашої річки Вдячності вона підійде.

– За п’ять днів збудувати човна? – вигукнув Наб.

– Так, Набе, індійського човна.

– З дерева? – недовірливо перепитав негр.

– З дерева, – відповів Пенкроф. – Чи то пак, із кори. Повторюю, пане Сайресе, для цієї оборудки п’ять днів – і досить!

– Хай буде по-вашому. Якщо за п’ять днів – згоден, – відповів інженер.

– Але відтепер нам краще триматися насторожі! – зауважив Герберт.

– Незмінно насторожі, друзі мої, – відповів Сайрес Сміт, – і я проситиму вас обмежити походи на полювання околицями Гранітного Палацу.

Вечеря закінчилася далеко не так весело, як на те сподівався Пенкроф.

Отже, на острові живуть або жили інші люди, крім колоністів. Після пригоди з дробинкою то був незаперечний факт, і таке відкриття не могло не викликати глибокого занепокоєння колоністів.

Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмірковували про дробинку. Перед ними знову постало питання: чи не було тут раптом зв’язку між пригодою з дробинкою, незбагненним інженеровим урятуванням та іншими дивними подіями, що не раз уже усіх їх приголомшували? Проте, зваживши всі «за» і «проти» в цьому питанні, Сайрес Сміт під кінець мовив:

– Одне слово, чи хочете ви знати мою остаточну думку, дорогий Спілете?

– Звичайно, Сайресе.

– Так-от: хоч як старанно ми дослідили острів, нам нічого не пощастить знайти.

З наступного ж дня Пенкроф узявся до роботи. Йшлося про будівництво не шлюпки із шпангоутами й обшивкою, а звичайнісінької плоскодонки, що якнайкраще підійшла б для плавання по річці Вдячності, особливо біля її витоків, де було мілко. Із зшитих між собою шматків кори мало вийти легке суденце, яке завдяки невеликим розмірам і малій вазі в разі потреби можна переносити на руках. Пенкроф хотів зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами і так щільно, щоб човен вийшов водонепроникний.

Для цього слід було відібрати дерева з гнучкою і міцною корою. Як на те, останній ураган, що лютував на острові, повалив кілька хвойних дерев, цілком придатних для побудови такого човна. Деякі сосни лежали долі, і лишалося тільки здерти з них кору, але інструменти у колоністів були такі недосконалі, що саме це й виявилося найскладнішим. Та зрештою впоралися і з цим ділом.

Поки, не марнуючи й хвилини, Пенкроф трудився під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт, узявши на себе обов’язок постачати всіх харчами, також не сиділи склавши руки. Журналіст не міг намилуватися підлітком, який вправно стріляв з лука й метав списа. Герберт виявляв виняткову відвагу й витримку, поєднання яких можна назвати розумною сміливістю. Обидва товариші по полюванню дотримувалися порад Сайреса Сміта і не відходили далі, як на дві милі від Гранітного Палацу. Але навіть поблизу, скраю лісу, вони вбивали достатньо агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої здобичі. І хоч після холодів звірі стали рідше потрапляти в пастки, кролячий сажок і далі давав значну кількість звірят, аби вдосталь нагодувати всіх поселенців острова Лінкольна.

Під час полювання з Гедеоном Спілетом Герберт часто заводив мову про свинцеву дробинку та про інженерові висновки з тієї пригоди, й одного дня, 26 жовтня, сказав журналістові:

– Пане Спілете, чи не дивує вас, що потерпілі, які зазнали корабельної аварії і висадилися на острові, досі не з’явилися на узбережжя поблизу Гранітного Палацу?

– Дуже дивує, якщо вони ще на острові, – відповів журналіст. – Але зовсім не дивує, якщо їх уже тут немає!

– Гадаєте, вони покинули острів? – перепитав Герберт.

– Напевне покинули, синку, бо якби затрималися, а тим паче, якби й досі лишилися тут, щось та сталося б, що виказало б їхню присутність.

– Однак якщо ті люди покинули острів, то вони не зазнали корабельної аварії?

– Не обов’язково, Герберте, Принаймні вони могли, так би мовити, зазнати тимчасової аварії. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли вітер стишився, вони вийшли в море.

– Мушу зізнатися, – мовив Герберт, – що мені здається, ніби пан Сміт не тільки не хоче, а навіть побоюється зустріти якихось людей на нашому острові.

– Що правда, то правда, – відповів журналіст. – Він переконаний, що в тутешніх водах можуть плавати лише малайські пірати, а ті панове – люті злодії, і від них краще триматися чимдалі.

– Але ж може бути, – міркував далі Герберт, що рано чи пізно ми виявимо на острові їхні сліди, і тоді все з’ясується, чи не так, пане Спілете?

– Не заперечую, синку. Покинутий табір, погасле вогнище можуть навести нас на слід, і саме їх ми й шукатимемо під час наступної експедиції.

Того дня, коли відбувалася ця розмова, обоє мисливців ішли краєм лісу, де стояли красені дерева, поблизу річки Вдячності. Над їхніми головами здіймалися на двісті футів угору велетні серед хвойних дерев; тубільці Нової Зеландії називають їх «каурі».

– Пане Спілете, – раптом звернувся до журналіста Герберт, – знаєте, що мені спало на думку? Якби я піднявся на верхівку одного із цих каурі, то міг би оглянути острів на дуже велику відстань.

– Непогана думка, – відповів журналіст. – Але як ти видерешся на верхівку такого велетня?

– І все ж таки я спробую, – сказав Герберт. Спритний і меткий хлопець швидко виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було досить легко, і за кілька хвилин опинився аж на верхівці каурі, котра здіймалася над морем заокруглених верхівок інших дерев величезного лісу.

З височини зір сягав аж до південного краю острова, від мису Кіготь на південному сході до Зміїного мису на південному заході. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла собою добру чверть обрію.

Зі свого спостережного пункту Герберт міг бачити всю ту ще невідому частину острова, де могли сховатися або й ховалися люди, про присутність яких підозрювали острівні поселенці.

Підліток пильно вдивлявся і в ліс, і в море. На морі нічого не було видно. Жодного вітрила ні на обрії, ні поблизу берега. Щоправда, лісовий масив приховував узбережжя, і якби до самого берега причалив якийсь корабель, то Гербертові його просто не було б видно. Не міг він нічого розгледіти і в хащах лісів Далекого Заходу. На багато квадратних миль ліс утворював над землею щільний купол без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було навіть простежити за руслом річки Вдячності й розгледіти те місце в горах, де вона брала початок. Можливо, десь на захід текли й інші струмки та річечки, але Герберт не міг цього стверджувати.

Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак придивившись уважніше, хлопець упевнився, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий… Ні, справді, нічого там не було.

Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного Палацу.

Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.

Миль за дві від Гранітного Палацу Герберту й Набові пощастило побачити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи – морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.

Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.

– Сюди, Набе, сюди! – крикнув він.

Прибігши, Наб захоплено вигукнув:

– Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?

– Дуже просто, Набе, – відповів Герберт. – Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.

Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все – і голова, і лапи – перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.

Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.

– Добре! – вигукнув Наб. – Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!

Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові – м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.

– І що ж ми тепер робитимемо? – спитав Наб. – Не можемо ж ми тягти її до Гранітного Палацу!

– Лишімо її тут, – відповів Герберт. – Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.

– Домовились.

Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного Палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.

Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про «чудовий екземпляр черепахи», перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та «чудового екземпляра черепахи» там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.

– От тобі й маєш! – розчаровано сказав Наб. – То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?

– Виходить, так, – відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.

– Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!

«А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи», – подумав Герберт.

– Добре, – мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. – Ми нікому нічого не скажемо.

– Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, – заперечив Герберт.

І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.

Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.

– Ну й телепні! – не стримав роздратування моряк. – Отак проґавити щонайменше п’ятдесят супів!

– Схаменися, Пенкрофе! – обурився Наб. – Ми не винні в тому, що втекла черепаха, – ми перевернули її на спину!

– То погано перевернули! – не здавався впертий моряк.

– Погано?! – вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.

– Чудасія та й годі, – пирхнув Пенкроф.

– Пане Сайресе, – звернувся до інженера Герберт. – Я вважав, що перекинута на спину черепаха – надто коли вона великих розмірів, – не може сама стати на лапи, правда ж?

– Правда, синку, – відповів Сайрес Сміт.

– Тоді як це могло статися?..

– На якій відстані від моря ви залишили черепаху? – запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.

– Щонайбільше, футів за п’ятнадцять, – відповів Герберт.

– На ту пору був час відпливу?

– Так, пане Сайресе.

– Все ясно, – відповів інженер. – Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшись, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.

– Ми таки й справді телепні! – вигукнув Наб.

– Саме це я й мав честь вам повідомити! – сказав Пенкроф.

Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати.

Розділ II

Перше випробування піроги. Знайдені на березі речі. Буксир. Мис Знахідки. Вміст ящика: знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, книжки, різне начиння. Чого бракує Пенкрофові. Євангеліє. Вірш із Священної Книги.

29 жовтня легкий човен був готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів спорудив із кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими прутами з крехімби. Лавка на кормі, друга лавка посередині, аби укріпити борти, спереду – третя лавка, по боках планшири для закріплення кочетів, двоє весел, стернове весло – так було споряджено човна завдовжки дванадцять футів і вагою не більше двохсот фунтів. Щодо його спуску на воду не виникло жодних труднощів. Це було надзвичайно просто: легеньку пірогу перенесли на піщаний берег, поставили біля самого моря навпроти Гранітного Палацу, приплив підняв його, і човен загойдався на поверхні води. Відразу вскочивши в нього, Пенкроф спробував керувати стерновим веслом і переконався, що пірога цілком придатна для здійснення його задумів.

– Ура! – гучно закричав моряк, не нехтуючи нагодою похвалитися власним успіхом. – На човні можна здійснити навіть подорож навколо…

– Світу? – підхопив Гедеон Спілет.

– Ні, острова, – відповів Пенкроф. – Кілька каменів для баласту, на ніс щоглу й вітрило, яке нам коли-небудь змайструє пан Сайрес, – і ми вирушимо в далеке плавання! То що, пане Сайресе, пане Спілете, Герберте і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Хай йому чорт! Треба ж нам дізнатися, чи втримає воно всіх п’ятьох!

Справді, вони мусили здійснити цей дослід. Пенкроф одним помахом весла підвів човна вузькою затокою поміж скелями до піщаної коси, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній понад берегом до першого скелястого мису в південній частині бухти.

Залазячи в човен, Наб вигукнув:

– Та в твоєму кораблі повно води, Пенкрофе!

– Дрібниці, Набе! – відповів моряк. – Дерево повинне набрякнути. Днів через два сюди й краплі не просочиться, і в нашому човні буде не більше води, ніж у шлунку п’яниці. Залазьте!

Отож усі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Стояла чудова погода, море – тихе, наче поверхня невеличкого озерця, і пірога могла плисти ним так само безпечно, як тихою течією річки Вдячності.

Наб сів за одне весло, Герберт – за друге, а Пенкроф став на кормі зі стерновим веслом.

Моряк перетнув затоку і обігнув південний кінець сусіднього острівця. З півдня віяв легенький бриз. Хвиль не було ні в протоці, ні у відкритому морі, а легеньких довгих брижів, що здіймалися на поверхні моря, важко навантажений човен майже не відчував. Колоністи відпливли десь на півмилі від берега і тепер могли бачити гору Франкліна у всій її величі.

Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.

Крайня точка була милі за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили дістатися краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.

Човен плив не більше ніж за два кабельтових від узбережжя, обминаючи підводні скелі, що поступово занурювалися глибше й глибше через приплив, який набирав сили. Кам’яний берег полого знижувався від гирла річки до краю мису. Дуже відрізняючись від кручі, якою обривалося плоскогір’я Широкий Обрій, він являв собою примхливе нагромадження суворих диких скель, їх ніби висипала там могутньою рукою якась потужна надприродна сила. На всьому кам’яному гребені гранітного пасма завдовжки зо дві милі не росло жодної травинки, і воно вельми нагадувало голу руку велетня, котра стримить із зеленого рукава лісу. На двох веслах човен легко плив морем. Гедеон Спілет, тримаючи в одній руці записника, а в другій олівця, великими штрихами замальовував це дике узбережжя. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи ще невідому для них частку їхніх володінь, і в міру того як пірога пливла на південь, обидва миси Щелеп мов переміщалися, іще тісніше замикаючи вхід до бухти Єдності.

Сайрес Сміт мовчки недовірливо вдивлявся в берег, ніби вивчав чужу далеку землю, сповнену глибоких таємниць. Пропливши так зо три чверті години, пірога підійшла майже до краю мису, і Пенкроф уже намірився обійти його, коли Герберт несподівано підвівся і, показуючи на якусь темну пляму, гукнув:

– Гляньте, що там видніється на березі?

Всі подивилися у вказаний бік.

– Справді, там щось є, – промовив журналіст. – Ніби якісь засипані піском уламки.

– А-а-а, – вигукнув Пенкроф, – я бачу, що то!

– Що? – запитав Наб.

– Бочки, бочки, які можуть бути повними! – відповів моряк.

– До берега, Пенкрофе! – звелів Сайрес Сміт. Кілька помахів веслами, і пірога пристала в бухточці, а її пасажири повискакували на пісок.

Пенкроф не помилився. На березі лежали дві бочки, присипані піском і міцно прив’язані до великого ящика; вони його підтримували на воді, поки їх не викинуло на острів.

– Невже поблизу острова зазнав аварії якийсь корабель? – запитав Герберт.

– Певно, так, – відповів Гедеон Спілет.

– Цікаво, що в тому ящику? – вигукнув Пенкроф із цілком природним нетерпінням. – Що ж у ящику? Він забитий, і нічим збити покришку! Може, спробувати каменем?..

І моряк, піднявши важку брилу, вже намірився щосили вдарити нею по стінці ящика, та раптом інженер зупинив його:

– Пенкрофе, чи не могли б ви вгамувати своє нетерпіння хоч на годину?

– Таж пане Сайресе, самі подумайте: може, в цьому ящику є все, чого нам бракує!

– Ми про все довідаємося, Пенкрофе, – мовив інженер, – але послухайтесь мене: не розбивайте ящика, він нам, може, ще знадобиться. Перевезімо його до Гранітного Палацу: там і не ламаючи неважко відкрити. До того ж ящик добре наладнали для морської подорожі, і якщо він доплив сюди, то допливе й до гирла річки.

– Ваша правда, пане Сайресе, я не подумав, – відповів моряк. – Хіба все передбачиш?

Сайресова думка була вельми мудрою. Справді, в пірогу, мабуть, і не помістилися б усі речі, що лежали в напевне важкому ящику, бо до нього прив’язали аж дві порожні бочки. Тож краще було прибуксувати його непошкодженим до Гранітного Палацу.

Але звідки взявся корабельний ящик? Це питання було дуже важливим. Сайрес Сміт і його супутники уважно подивилися навкруги і пройшли кількасот кроків берегом.

Жодних уламків поблизу не виявилося. Вдивлялися вони і в море. Герберт із Набом піднялися на високу скелю, але обрій, як і досі, був пустельний. У морі не виднілось ні дрейфуючого корабля, ні неушкодженого вітрильника.

А проте не було сумніву: неподалік у морі сталася корабельна катастрофа. Можливо, їхня знахідка чимось пов’язана й з дробинкою? Можливо, якісь інші люди прибилися на берег з іншого боку острова? А може, вони й досі там? Поміркувавши, колоністи вирішили, що в будь-якому разі чужинці не були малайськими піратами, бо речі, викинуті морем, належали або американцям, або європейцям.

Тепер усі вони зібралися навколо ящика завдовжки п’ять футів і завширшки три фути. Він був зроблений з дубових дощок, старанно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені й, судячи зі звуку, порожні бочки були прив’язані до ящика міцними мотузками, як легко встановив Пенкроф, морським вузлом. Ящик, здавалося, зберігся якнайкраще, та воно й не дивно: його викинуло море на пісок, а не на скелі. Уважно роздивившись його, колоністи дійшли висновку, що у воді він був недовго та й на березі лежить недавно. Вода ніби зовсім не проникла всередину, а отже, й речі мали залишатися неушкоджені.

Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало аварії й мимохіть пливло до острова, викинули, сподіваючись, що ящик допливе до берега, де його знайдуть пізніше, тож пасажири судна потурбувалися забезпечити його плавучість поплавками з двох бочок.

– Ми візьмемо ящика на буксир, дотягнемо його до Гранітного Палацу, – мовив інженер, – а там опишемо все, що в ньому є; потім, коли знайдемо на острові когось із уцілілих після можливої аварії, повернемо їм усі речі. Якщо ж нікого не знайдемо…

– Зоставимо їх собі! – вигукнув Пенкроф. – О Господи, та що ж там усередині?

Приплив потроху підбирався до ящика, й здавалося, що коли море досягне найвищого рівня, ящик знову вирветься з піску і попливе у відкритий океан. Колоністи відв’язали одну з мотузок, які зв’язували ящик з бочками, і прикріпили її до корми човна. Потім Пенкроф і Наб підкопали веслами пісок під ящиком, витягли його на плав, і незабаром після цього човен із вантажем на буксирі вийшов у море й став огинати мис, охрещений віднині мисом Знахідка. Ящик був важкий, і бочки ледве втримували його над водою. Не дивно, що моряк весь час побоювався, аби він не відв’язався й не пішов на дно. На щастя, його страхи не здійснилися, і через півтори години після відплиття – саме стільки часу знадобилося, щоб подолати три милі відстані – човен пристав до берега поблизу Гранітного Палацу.

Після цього пірогу й ящика з бочками витягли на пісок, а оскільки море починало знову відступати, то незабаром ящик із човном опинились на суші. Наб збігав додому по інструменти, щоб відкрити ящик, якомога менше його пошкодивши. Зробивши це, колоністи почали описувати знайдене майно. Пенкроф і не намагався приховати своє хвилювання.

Почав він з того, що відв’язав бочки; вони були в доброму стані й ще могли знадобитися, це зрозуміло без ніяких пояснень. Потім, узявши обценьки й повитягавши цвяхи, колоністи швидко зняли кришку.

Всередині вони виявили другий, цинковий, ящик, що, очевидно, мав за будь-яких обставин захистити речі від вогкості.

– Ти ба, – вигукнув Наб, – чи не консерви там усередині?

– Сподіваюся, ні, – відповів журналіст.

– О, якби там знайшовся… – стиха пробурмотів моряк.

– Що саме? – запитав Наб, почувши його слова.

– Та нічого!

Цинкову кришку розсікли посередині по всій ширині ящика, відігнули її до країв і мало-помалу стали діставати різноманітні предмети й складати їх на пісок. Побачивши кожен новий предмет, Пенкроф горлав «Ура!», Герберт плескав у долоні, а Наб танцював… як той негр. Знайшлися там і книжки, які викликали Гербертове захоплення, і кухонне начиння, що його готовий був розцілувати Наб.

Зрештою, колоністи мали всі підстави почуватися щасливими: у ящику знайшлося різне знаряддя і зброя, прилади й одяг, а також книжки; ось точний список речей, що його Гедеон Спілет заніс у записник.

Знаряддя праці

3 ножі з кількома лезами

2 сокири для лісоповалу

2 теслярські сокири

3 рубанки

2 маленькі тесла

1 двостороння сокира

6 стамесок

2 терпуги

3 молотки

3 великих свердла

3 малих свердла

10 мішків із цвяхами та шурупами

3 пилки різних розмірів

2 коробки голок

Зброя

2 кремінні рушниці

2 пістонні рушниці

2 карабіни центрального бою

5 мисливських ножів

4 абордажні шаблі

2 барильця з порохом фунтів по двадцять п’ять у кожному 12 коробок із капсулями

Прилади

1 секстан

1 бінокль

1 далекоглядна труба

1 готовальня

1 кишеньковий компас

1 термометр Фаренгейта

1 барометр-анероїд

1 коробка з фотографічним апаратом із додатковим об’єктивом, фотопластинками, хімічними речовинами для проявлення фотографій і т. ін.

Одяг

2 дюжини сорочок із тканини, схожої на вовняну, але, напевне, виткану з рослинного волокна

3 дюжини шкарпеток із тієї самої тканини

Кухонне начиння

1 чавунець

6 мідних луджених каструль

3 чавунні сковороди

10 алюмінієвих приборів

2 чайники

1 маленька переносна пічка

6 столових ножів

Книжки

1 Біблія зі Старим та Новим Заповітом

1 атлас

2 словники полінезійських говірок

1 енциклопедія природничих наук у шести томах

3 пачки білого паперу

2 конторські книги з білими аркушами

– Треба визнати, – сказав журналіст, закінчивши опис майна, – що власник цього ящика – практична людина! Знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, кухонне начиння, книжки, – нічого тут не бракує! Таке враження, що він чекав корабельної катастрофи і заздалегідь до неї приготувався!

– Тут справді нічого не бракує, – замислено прошепотів Сайрес Сміт.

– І зовсім не викликає сумнівів те, – додав Герберт, – що ні корабель, який віз цього ящика, ні його власник не мали нічого спільного з малайськими піратами.

– Якщо тільки його власник не опинився у полоні в піратів… – зауважив Пенкроф.

– Навряд, – відповів журналіст. – Скоріше за все, буря пошкодила поблизу острова американське або європейське судно, і його команда, аби врятувати хоча б найнеобхідніше, запакувала ящик і кинула його в море.

– Ви такої самої думки, пане Сайресе? – запитав Герберт.

– Авжеж, синку, – відповів інженер. – Могло й так статися. Можливо, в момент корабельної аварії або передбачаючи її, екіпаж зібрав у цей ящик різні предмети першої необхідності, щоб потім підібрати їх десь на березі острова…

– Навіть фотоапарат? – досить недовірливо запитав моряк.

– Що ж до фотоапарата, – відповів Сайрес Сміт, – то я не зовсім розумію потребу в ньому. І для нас, і для будь-кого, хто зазнав корабельної катастрофи, було б краще, якби в ящик поклали більше різного одягу та бойових припасів!

– А чи немає на приладах, знарядді або книжках якоїсь позначки чи назви міста, завдяки яким ми довідалися б, звідки вони? – запитав Гедеон Спілет.

Слушна думка. Колоністи уважно передивилися кожну річ, особливо книжки, прилади й зброю. Та всупереч усталеним правилам ні на зброї, ні на приладах не виявилося жодної заводської марки, хоча вони були в такому чудовому стані, наче ними ще ніхто не користувався. Те саме виявилося й після огляду знарядь праці та інструментів; усе було зовсім нове, вказуючи на те, що речі бралися не навмання, аби лише вкинути їх у ящик, а відбиралися старанно й продумано. Про те саме свідчив і внутрішній цинковий ящик, який захищав речі від вогкості і не міг бути злютований у хвилини панічного поспіху.

Що ж до енциклопедії природничих наук і словників полінезійських говірок, надрукованих англійською мовою, то на жодній із книжок теж не було ні прізвища видавця, ні року видання.

Те саме стосувалося й англомовної Біблії, чудово виданої in-quarto [14]14
  У чверть паперового аркуша (лат.).


[Закрыть], хоча її, здавалося, часто читали й перечитували.

На прекрасному атласі з картами світу і обох півкуль, виконаними в проекції Меркатора і з географічними назвами французькою мовою, також не було ні року видання, ні прізвища видавця.

Отож по жодній із речей неможливо було визначити, в якій країні вона виготовлена, а отже, і якій країні належить той корабель, котрий нещодавно пропливав поблизу цієї землі. Та хоч би звідки з’явився ящик, він виявився справжнім скарбом для колоністів острова Лінкольна. Досі вони користувалися тільки дарами природи, все робили своїми руками і лише завдяки своєму розуму та знанням виходили зі скрути. Здавалося, саме Провидіння послало їм різноманітні промислові товари як винагороду за терпіння і працю. І колоністи гуртом звернулись до Неба з молитвою вдячності.