Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 39 страниц)

Частина третя
Таємниця острова

Розділ І

Загибель чи порятунок? Виклик Айртона. Важлива нарада. Це не «Дункан». Підозрілий корабель. Застережні заходи. Корабель підходить щораз ближче. Гарматний постріл. Бриг кидає якір поблизу острова. Настає ніч.

Минуло два з половиною роки відтоді, як упала повітряна куля, а її пасажирам, викинутим на острів Лінкольна, жодного разу досі не щастило встановити найменшого зв’язку зі світом. Щоправда, журналіст спробував був скористатись послугами птаха, довіривши йому записку, де повідомлялося про таємницю їхнього зникнення й теперішнього перебування на острові, та навряд чи можна було сподіватися, що записка знайде адресата. Тільки Айртон за вже відомих читачам обставин пристав до маленької колонії. І ось 17 жовтня несподівано для всіх на завжди пустельній широчіні моря з’явився корабель!

Не залишалося ніяких сумнівів: на обрії ледь мріло невідоме судно! Але чи піде воно далі у відкрите море чи підійде до острова? На це питання можна буде дати відповідь через кілька годин…

Сайрес Сміт і Герберт покликали Гедеона Спілета, Наба й Пенкрофа й розповіли їм про несподівану новину. Пенкроф схопив далекоглядну трубу, швидко оглянув обрій і став пильно придивлятися до того місця, де на фотопластинці виднілася невеличка цятка.

– Хай йому чорт! Це справді корабель! – вигукнув він без надмірного захоплення.

– Він пливе до острова? – запитав Гедеон Спілет.

– Поки що важко сказати, – відповів Пенкроф. – Над лінією горизонту виглядають самі щогли, корпусу ще не видно.

– Що ж нам робити? – запитав юнак.

– Чекати, – просто відповів Сайрес Сміт.

І колоністи на кілька хвилин замовкли – кожен поринув у власні думки; судячи з їхнього хвилювання, можна уявити, скільки тривог і надій розбурхала в них неждана подія – більшої на острові Лінкольна ще не траплялося.

Звичайно, нічого й порівнювати теперішніх колоністів із викинутими на пустельний острівець жертвами повітряної катастрофи, що мусили відвойовувати в мачухи-природи навіть право на жалюгідне животіння і рвалися всім єством до будь-якої землі, де живуть люди. Щоправда, Пенкроф і Наб, які на острові Лінкольна почувалися багатими й щасливими, не без жалю розлучилися б із ним. Вони вже звикли до цього острова, у який вклали стільки тяжкої щоденної праці і який зрештою полюбили, певною мірою навіть наблизили до решти обжитого людьми світу. Та корабель – не тільки звістки з материка; це ніби часточка батьківщини, що пливе назустріч! На його борту перебувають такі самі люди, як і вони, отож чи є потреба комусь пояснювати, чому так лунко забилися їхні серця?

Час від часу Пенкроф брав далекоглядну трубу і, підійшовши до вікна, вдивлявся в морський обрій. Напружуючи всю увагу, він вдивлявся в обриси судна, яке тепер перебувало за двадцять миль на схід від острова. Отже, колоністи ще не мали жодної змоги подати йому сигнал: прапора там не помітили б, пострілу не почули б, вогню також не побачили б.

Поза всяким сумнівом, острів, увінчаний високою горою Франкліна, помітила команда корабля. Та чи відважаться вони пристати до його берегів? Може, він випадково опинився в тій частині Тихого океану, де на карти нанесено тільки острівець Табор, та й той перебуває на узбіччі морських шляхів, що пролягають між полінезійськими архіпелагами, Новою Зеландією і Північною Америкою? Відповідь на запитання, що постало перед кожним колоністом, несподівано дав Герберт.

– А чи не «Дункан» це? – вигукнув він.

Сподіваємось, читач не забув, що «Дунканом» називалася яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острові Табор і мав намір колись повернутися по нього. Але ж той острівець перебуває досить близько від їхнього острова, і судно, тримаючи курс на нього, звичайно, могло пройти повз острів Лінкольна. Обидва острови розділяють лише сто п’ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п’ять за паралеллю.

– Треба негайно попередити Айртона і викликати його в Гранітний Палац, – запропонував Гедеон Спілет. – Тільки він може сказати нам, «Дункан» це чи ні.

Усі погодилися з думкою журналіста, і Гедеон Спілет, підійшовши до телеграфного апарата, швидко відстукав таку телеграму:

«З’явіться негайно».

За кілька секунд пролунав дзвінок у відповідь.

«Я йду», – повідомив Айртон.

Чекаючи Айртонового приходу, колоністи й далі спостерігали за кораблем у далекоглядну трубу.

– Якщо це «Дункан», – міркував Герберт, – Айртон його відразу пізнає, адже він довго плавав на ньому.

– Уявляю, як він схвилюється, коли впізнає «Дункана»! – зауважив Пенкроф.

– Так, – відповів Сайрес Сміт, – але тепер Айртон може піднятися на борт «Дункана» з гордо піднятою головою. І дай Боже, щоб це справді була яхта лорда Гленарвана; будь-яке інше судно здалося б мені підозрілим! Ці місця мають досить-таки лиху славу, і я все ще побоююся відвідин малайських піратів.

– Ми захистимо острів Лінкольна! – вигукнув Герберт.

– Звичайно, синку, – відповів, усміхаючись, інженер. – Але краще було б, якби нам не довелося його захищати.

– Послухайте, – звернувся до них Гедеон Спілет, – острів Лінкольна не нанесено ще на карти навіть останніх випусків, а отже, мореплавцям він не відомий. То чи не здається вам, Сайресе, що вже саме це може спонукати команду судна не уникати нової землі, а навпаки – звернути з курсу, аби обстежити острів.

– Звісно, – погодився з ним Пенкроф.

– І я так думаю, – відповів інженер. – Наскільки мені відомо, це навіть входить до капітанських обов’язків – відмічати, а отже, й обстежувати землю, яку ще не нанесли на карти, а наш острів і є такою невідомою географам територією.

– Гаразд, – мовив Пенкроф, – припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова… І що ж ми тоді робитимемо?

Це несподіване запитання якийсь час залишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:

– Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!

– Ура! – радо вигукнув Пенкроф. – І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне – нанести острів Лінкольна на карту.

– А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? – запитав Гедеон Спілет.

– А чорта лисого! – скрикнув моряк. – У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!

Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж, оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й при такому спокійному морі воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.

Близько четвертої пополудні – через годину після телеграфного виклику – Айртон піднявся в Гранітний Палац. Зайшовши до урочистої зали, він доповів:

– До ваших послуг, панове!

Сайрес Сміт, як завжди, подав йому руку і, підводячи до вікна, сказав:

– Ма запросили вас, Айртоне, у зв’язку з важливою справою. Поблизу острова з’явився якийсь корабель.

Першої миті Айртон ледь зблід і в його очах майнула тривога. Він виглянув у вікно, схилився над підвіконням, обнишпорив очима весь морський обрій, але так нічого й не побачив.

– Візьміть далекоглядну трубу, – запропонував Гедеон Спілет, – і подивіться уважно на корабель. Чи це не «Дункан» приплив, аби відвезти вас на батьківщину?

– «Дункан»? – прошепотів Айртон. – Так скоро?.. – Ці слова немов мимохіть зірвалися з уст Айртона, і він затулив обличчя руками.

Невже дванадцять років самотності на пустельному острові не здавалися йому достатньою покутою всіх гріхів? Невже він досі не прощав собі своїх злочинів і вважав, що вони не прощені йому іншими?

– Ні, – заперечив він, – ні! Це не може бути «Дункан».

– Подивіться, Айртоне, – попросив інженер. – Ми повинні знати заздалегідь, що нам робити.

Айртон узяв далекоглядну трубу і подивився у вказаному напрямку. Кілька хвилин він нерухомо, мовчки вдивлявся у морський обрій і нарешті сказав:

– Там справді пливе корабель, але я не думаю, що то саме «Дункан».

– А чому ви гадаєте, що то не «Дункан»? – запитав Гедеон Спілет.

– Бо «Дункан» – парова яхта, а я не бачу найменших ознак диму ні над кораблем, ні позад нього.

– А може, він іде зараз під самими вітрилами? – заперечив Пенкроф. – Здається, він має ходовий вітер і, цілком можливо, перебуваючи в такій далині від заселеної землі, зацікавлений берегти вугілля?

– Можливо, Пенкрофе, ви й маєте слушність, – відповів Айртон, – і яхта справді йде з погашеними вогнями у топках. Зачекаймо, поки корабель підійде ближче до берега, тоді все й з’ясується.

По цих словах Айртон відійшов у куток зали, сів там і замовк. Колоністи й далі обмінювалися думками щодо невідомого корабля, але Айртон більше не брав участі в розмові.

Схвильовані тим, що сталося, колоністи були тепер не спроможні повернутися до припиненої роботи. Найбільше схвильовані Пенкроф і журналіст не знаходили собі місця і великими кроками вздовж і впоперек міряли залу. Герберт був стриманішим, але і його точив черв’ячок цікавості. Тільки Наб зберігав звичайний спокій. Адже для нього рідний край завжди там, де перебуває його хазяїн. Що ж до Сайреса Сміта, то той сидів, поринувши у думки, і в глибині душі скоріше побоювався, ніж бажав прибуття цього корабля.

Тим часом судно підійшло до острова трохи ближче. В далекоглядну трубу вже було видно, що це корабель далекого плавання, а не «прао», на яких, як правило, ходять малайські пірати. Тож можна було сподіватися, що інженерові побоювання виявляться безпідставними і поява корабля у водах, що омивають острів Лінкольна, нічим не загрожує колоністам. Пенкроф іще раз пильно подивився в далекоглядну трубу і підтвердив, що, судячи з оснастки, то бриг; іде він до берега навскоси, правим галсом, під марселями і брамселями. Айртон і собі подивився в далекоглядну трубу й підтвердив, що то справді бриг.

Тепер чітко було видно, що йде він на південний захід і незабаром сховається за крайнім виступом мису Кіготь; щоб стежити за ним далі, довелося б вибратися на скелі в бухті Вашингтона, неподалік від порту Повітряної Кулі. Це виявилося тим більш прикрим, що було вже близько п’ятої пополудні і незабаром мали спуститися сутінки, а в темряві спостерігати стане вже неможливо…

– Що нам робити, коли настане ніч? – запитав Гедеон Спілет. – Може, запалимо вогнище, аби сповістити, що на узбережжі перебувають люди?

Журналіст поставив ребром найважливіше питання, і хоча інженерові зловісні передчуття ще не зовсім розвіялись, все ж таки колоністи вирішили запалити вогнище. Вночі корабель пройде повз острів і назавжди зникне вдалині, а чи з’явиться ще коли-небудь інше судно поблизу їхнього острова? Хто знає, які несподіванки готує колоністам майбутнє?

– Так, – сказав журналіст, – хай там що, а ми повинні сповістити екіпаж судна, що на острові живуть люди. Не використати цієї можливості повернутися на батьківщину – значить потім каятись усе життя!

Отож вони вирішили, що Наб і Пенкроф вирушать до порту Повітряної Кулі й там, коли стемніє, запалять велике вогнище, аби привернути увагу команди брига.

Але саме тієї хвилини, коли Наб і моряк збиралися вийти з Гранітного Палацу, корабель несподівано змінив курс і пішов просто до острова, прямуючи в бухту Єдності. Бриг, очевидно, належав до швидкохідних суден, бо відстань між ним і берегом помітно зменшувалась.

Поїздку до порту Повітряної Кулі було відкладено, і Айртона знову попросили взяти далекоглядну трубу, аби остаточно визначити, «Дункан» то чи ні. Справа в тому, що шотландську яхту також було оснащено, як бриг. Питання полягало у тому, щоб роздивитися, чи є труба між двома щоглами корабля, який перебував тепер на відстані лише десяти миль від острова.

Вечірні сутінки ще не сховали обрію, і це полегшувало спостереження. Айртон опустив далекоглядну трубу і переконано повторив:

– Ніякий це не «Дункан»! Та й не міг це бути «Дункан»!

Тепер Пенкроф упіймав судно в поле зору оптичного приладу і побачив, що це саме бриг водотоннажністю триста-чотириста тонн зі сміливими й красивими лініями, чудово оснащений і дуже, мабуть, швидкохідний; словом, то мав бути один із найшвидкісніших кораблів, що борознять океан. Але якій країні належав він? Це ще важко було сказати.

– А проте, – зауважив моряк, – на кормі майорить якийсь прапор, тільки я не розрізняю його кольорів.

– Менше ніж за півгодини ми це будемо знати точно, – відповів журналіст. – А втім, тепер цілком ясно, що капітан судна має намір пристати до нашого острова і не сьогодні, то найпізніше завтра ми познайомимося з ним.

– Все одно, – заперечив Пенкроф, – краще заздалегідь знати, з ким маєш діло! Я був би не проти вже тепер розпізнати кольори прапора цього зуха!

Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від окуляра далекоглядної труби.

Вечоріло, з останнім промінням сонця поступово стихав і вітер. Повислий вимпел корабля заплутався у фалах, і тепер стало ще важче розгледіти його кольори…

– Ні, це, звісно, не американський корабель, – час від часу казав Пенкроф, – і не англійський – на англійському червоне поле відразу впадає в очі; не має він і кольорів французького або німецького флотів; і не російський білий морський прапор, і не жовтий іспанський… Скоріше за все він однобарвний… Чекай… у цих морях… Які ж тут можуть бути кораблі?.. Чилійський? Але він триколірний… Бразильський? Він зелений… Японський? Той чорно-жовтий… А цей…

Тієї миті бриз розгорнув прапор невідомого корабля. Айртон вихопив із морякових рук опущену трубу, приклав її до ока і глухо, хрипко ледве промовив:

– Прапор чорний!..

І справді, на флагштоці корабля розпросталося темне полотнище; тепер були всі підстави вважати невідомого корабля вельми підозрілим.

Отже, інженера не обманули його прикрі передчуття? Отже, це таки піратське судно? Значить, цей корабель чинить розбій тут, у південних водах Тихого океану, наввипередки з малайськими «прао», що досі бешкетують у цих широтах? Що він шукає біля берегів острова Лінкольна? Чи не спало на думку піратам використати цю нікому невідому землю, аби переховати тут награбовані скарби? А може, він шукає біля цього узбережжя притулок на зимові місяці? Невже судилося чесним володінням колоністів перетворитись на ганебне кишло піратів, на їх таємну тихоокеанську резиденцію?

Всі ці думки за мить майнули в головах колоністів. Адже вони не мали жодних сумнівів у тому, що несе чорний прапор. Чорне полотнище – стяг піратів! Він висів би і на щоглі яхти «Дункан», якби каторжанам пощастило здійснити їхні злочинні задуми!

Колоністи не стали марнувати часу на розмірковування.

– Друзі мої, – звернувся до них Сайрес Сміт, – а що, коли цей корабель хоче тільки подивитися на узбережжя острова? Може, він не має жодних намірів висаджувати на острів свій екіпаж? У такому разі нам пощастило б. І ми мусимо зробити все можливе, щоб приховати нашу присутність на острові. Найбільше впадає в очі вітряк, поставлений на плоскогір’ї Широкий Обрій. Набе і Айртоне, підіть зніміть із нього крила. Замаскуймо також більшими гілками вікна Гранітного Палацу. Треба погасити будь-який вогонь. Пірати не повинні здогадатися, що на острові є люди!

– А як бути з нашим ботом? – запитав Герберт.

– О, про нього нічого турбуватися! – відповів Пенкроф. – Він добре схований у порту Повітряної Кулі, і тим пикам не так просто його знайти!

Колоністи негайно виконали всі інженерові розпорядження. Наб і Айртон сходили на плоскогір’я і вжили заходів, щоб приховати будь-які сліди перебування людей на острові. Тим часом інші колоністи збігали до лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок та ліан, які на відстані мали справляти враження природної рослинності і досить добре приховувати отвори в гранітній кручі. Водночас колоністи приготували зброю й розмістили набої так, щоб при нападі вони лежали напохваті.

Коли закінчилися всі приготування, Сайрес Сміт схвильовано сказав:

– Друзі, якщо пірати спробують захопити острів Лінкольна, ми докладемо всіх зусиль, щоб захистити його, чи не так?

– Так, Сайресе, – відповів за всіх журналіст. – Якщо треба буде, ми ладні битися до останку, ладні вмерти за нього!

Інженер простяг руки друзям, і ті гаряче потиснули їх. Тільки Айртон, мовчки стоячи в кутку, не кинувся до гурту. Можливо, він, бувши колись розбійником, вважав себе ще не гідним решти колоністів.

Сайрес Сміт зрозумів, що коїлося в Айртоновій душі, й підійшов до нього.

– А ви, Айртоне? – запитав він. – Що ви робитимете?

– Я виконаю свій обов’язок, – відповів Айртон.

Він став біля вікна і подивився в просвіти між листям.

Було приблизно пів на восьму вечора. Хвилин двадцять тому сонце сховалося за гору позаду плоскогір’я. Сутеніло. Проте бриг і далі рухався до бухти Єдності. Тепер він перебував не більше ніж за вісім миль від берега і йшов навскоси повз плоскогір’я Широкий Обрій, бо, повернувши біля мису Кіготь, підхоплений припливом, відхилився трохи на північ. По суті, бриг увійшов уже в бухту, і якби провести пряму лінію від мису Кіготь до мису Щелепи, вона пройшла б західніше його правого борту.

Але чи зайде бриг у глибину бухти? Таким було перше питання. А якщо зайде в бухту, то чи кине якір? Це було друге питання. Можливо, він мав намір лише оглянути узбережжя і вирушити далі, не висаджуючи екіпажу? Відповідь на все це мала надійти не пізніше ніж через годину. Колоністи мусили тільки набратися терпіння.

Сайрес Сміт із глибокою тривогою спостерігав за кораблем із чорним прапором на щоглі. Невже він несе з собою загрозу самому існуванню їхньої колонії, всьому тому, чого кілька мужніх людей зуміли домогтися власною працею? Невже пірати, – тепер уже не залишалось сумнівів у тому, що екіпаж судна складається з морських розбійників, – відвідували і раніше цей острів? Бо чому раптом, підпливаючи до нього, вони підіймали б чорний прапор? Чи висаджувалися вони вже на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі ще загадкові поки що обставини. Чи не переховується десь на ще не дослідженій частині острова їхній спільник, який лише чекає висадки піратів, аби приєднатися до них?

На всі ці запитання, що їх ставив собі подумки Сайрес Сміт, іще не було відповіді, але він розумів: поява цього корабля являла собою страшну загрозу для їхньої колонії.

Та все ж його товариші й він сам вирішили чинити опір до останнього. Але скільки тих піратів і чи краще вони озброєні, ніж колоністи? Ось про що треба було дізнатися насамперед! Але як добутися до брига?

Настала ніч. Серп молодика сховався водночас із останнім променем сонця. Глибока пітьма огорнула море й острів. Густі хмари, що нависли над обрієм, не пропускали світла. З настанням ночі вітер стих зовсім. Жоден листок не ворушився на деревах, жодна хвилька не набігала на піщаний берег моря. Корабель, ідучи з погашеними вогнями, також потонув у темряві, і якщо він і далі наближався до острова, то визначити це не було вже змоги.

– Ет, хто його знає, – сказав Пенкроф, – може, завтра вранці від цього клятого корабля й сліду не залишиться?..

Ніби у відповідь на його слова в морі злинув яскравий спалах, а за мить пролунав потужний гарматний постріл.

Отже, озброєний гарматами корабель залишився в бухті.

Між спалахом світла й звуком пострілу минуло шість секунд.

Таким чином, бриг перебував на відстані однієї з чвертю милі від берега.

І тієї ж секунди до колоністів долинуло гримотіння й скрегіт ланцюгів, що їх спускали через клюзи.

Корабель став на якір навпроти Гранітного Палацу!

Розділ II

Військова рада. Передчуття. Айртонова пропозиція. Схвалення пропозиції. Айртон і Пенкроф на острівці Порятунку. Норфолькські каторжани. Їхні плани. Айртонів подвиг. Його повернення. Шестеро проти п’ятдесятьох.

Тепер не залишалося ніяких сумнівів щодо намірів піратів. Вони стали на якір так близько від узбережжя, що, звичайно ж, завтра вранці сподіваються пристати на човнах до берега!

Сайрес Сміт і його друзі були готові діяти сміливо й рішуче, проте не забували й про обережність. Вони ще могли розраховувати, що пірати не відкриють їхньої присутності, якщо обмежаться дослідженням самого узбережжя і не пробиратимуться углиб острова. І справді, можна було припустити, що вони зупинилися біля острова, аби набрати прісної води, і, знайшовши її біля гирла річки Вдячності, не стануть підніматися вгору проти течії й не помітять ні містка, прихованого за коліном річки на відстані півтори милі від її гирла, ні господарювання людей у Комині.

Але навіщо вони підняли на щоглі чорного прапора? Навіщо їм було стріляти з гармати? Було то просто фанфаронством чи частиною церемоніалу, який означав, що вони проголошують себе володарями острова? Сайрес Сміт знав тепер, що пірати озброєні, як то кажуть, до зубів. Що ж могли протиставити колоністи піратським гарматам? Лише кілька рушниць!..

– Хай там як, – зауважив Сайрес Сміт, – ми недосяжні для піратів. Вони не можуть знати про отвір колишнього водостоку, – він густо поріс очеретами і травою, – а не знаючи про його існування, не можна й пробратись до Гранітного Палацу.

– Гаразд! – вигукнув Пенкроф. – Але наші городи, пташник, наш загін для худоби?! Адже вони все можуть зруйнувати за кілька годин!

– Усе, Пенкрофе, можуть зруйнувати, – відповів Сайрес Сміт. – І ми нічим не спроможні завадити їм!..

– Усе залежить від того, скільки їх на кораблі, – зауважив Гедеон Спілет. – Якщо не більше дюжини, ми зможемо зупинити їх; якщо ж чоловік сорок-п’ятдесят чи навіть більше…

– Пане Сміт, – сказав тоді Айртон, підходячи до інженера, – я маю до вас прохання!

– Яке, друже?

– Дозвольте мені підпливти до брига і вивідати, скільки на ньому команди.

– Але ж, Айртоне, ви ризикуєте життям… – вагаючись, відповів Сайрес Сміт.

– Ну то й що, пане Сміт?

– Це значно більше, ніж виконання обов’язку.

– А я й хочу зробити більше, ніж за обов’язком! – відповів Айртон.

– Ви попливете до брига на пірозі? – запитав Гедеон Спілет.

– Ні, пане, я добиратимуся вплав. Пірога не пропливе так непомітно й тихо, як плавець.

– Чи знаєте ви, що бриг стоїть на якорі за милю з чвертю від берега? – запитав Герберт.

– Я добре плаваю. – відповів Айртон.

– Повторюю: ви ризикуєте життям! – вигукнув інженер.

– Не має значення, – відповів Айртон. – Пане Сміт, я прошу вашого дозволу, як милості. Можливо, це поверне мені почуття власної гідності, дасть змогу поважати самого себе!

– Гаразд, Айртоне, – відповів інженер, відчуваючи, що відмова безконечно засмутила б колишнього злочинця, а тепер чесного чоловіка.

– Я проведу вас, – сказав Пенкроф.

– Ви не довіряєте мені? – швидко запитав Айртон. І стиха додав: – На жаль, я заслужив це!..

– Ні! Ні! – гаряче заперечив Сайрес Сміт. – Ні, Айртоне! Пенкроф вам довіряє! Ви неправильно витлумачили його слова!

– Авжеж, – сказав моряк. – Я пропоную Айртону провести його тільки до острівця Порятунку. Може статися, хоч це й малоймовірно, що там висадився хтось із отих негідників, і, звісно, двоє чоловіків краще за одного завадять їм підняти тривогу. Я почекаю Айртона на острівці, а до брига він попливе один – він сам так захотів.

Почувши це пояснення, Айртон заспокоївся і став готуватися до експедиції. Його план був відчайдушний, але завдяки темній ночі міг завершитись успішно. Допливши до корабля, він мав тихенько причепитися до ватерштагів чи завант-путенсів і визначити кількість піратів, а може, і їхні наміри.

Айртон і Пенкроф разом із рештою колоністів спустилися до берега. Айртон роздягся й натер тіло жиром, аби менше допікав холод, – температура води лишалася ще низькою, а він передбачав можливість кількагодинного перебування в морі.

Пенкроф і Наб пішли тим часом по пірогу, прив’язану за кількасот кроків угору проти течії річки Вдячності, а коли вони повернулися, Айртон був готовий вирушити в дорогу. Йому на плечі хтось накинув теплу ковдру, і, бажаючи щастя, колоністи потиснули товаришеві руку.

Айртон і Пенкроф сіли в пірогу.

О пів на одинадцяту обидва зникли в темряві.

Колоністи вирішили зачекати їх у Комині.

Пірога швидко перетнула вузьку протоку і пристала до острівця. Пенкроф і Айртон висадилися дуже обережно, побоюючись, що на острівці могли з’явитися пірати. Проте, оглянувши місцевість, вони переконалися, що острівець безлюдний. У супроводі Пенкрофа Айртон швидко перетнув пішки острів, лякаючи на ходу морських птахів, які позасинали в розколинах скель; потім, не вагаючись, стрибнув у море і поплив до корабля, на борту якого щойно загорілося кілька ліхтарів, указуючи на його розташування.

А Пенкроф заховався серед берегових скель і став чекати на повернення товариша.

Тим часом Айртон плив до корабля, тихо розтинаючи водну гладінь могутніми помахами рук. Голова його ледь виступала над поверхнею води, а уважні очі невідривно стежили за темним корпусом судна, що кидало жовтаві відблиски на море. Айртон думав лише про одне: будь-що виконати свій обов’язок; він немов забув про небезпеку, що чекала його на борту брига, та про акул, які нерідко з’являлися поблизу острова. Течія несла його у відкрите море, і він швидко віддалявся від острівця.

За півгодини Айртон тихо й непомітно, пірнаючи, підплив до брига і вхопився рукою за ватерштаги бушприта. Трохи перепочивши, він видерся на ланцюг якоря і вибрався по ньому на кінець водорізу. Там сушилося кілька матроських штанів. Одні штани Айртон надів на себе і, вмостившися зручніше, став прислухатися до розмов.

На кораблі ще не спали. Чулися балаканина, сміх і пісні. Але найбільше Айртона вразили перемішані з лайкою слова:

– От корабля добули ми собі!

– Атож, лепський бриг! Неспроста його назвали «Швидкий»!

– Цілий норфолкський флот міг би ганятися за ним! А дзуськи! Дідька лисого піймаєш!

– Слава капітану!

– Слава Бобу Гарвею!

Можна уявити собі, що пережив Айртон, почувши це ім’я: Боб Гарвей був його давнім австралійським приятелем, сміливим і досвідченим моряком, який здійснив тепер їхні спільні злочинні наміри. Боб Гарвей захопив оцей бриг у водах поблизу острова Норфолк із вантажем зброї, боєзапасів, інструментів та різного начиння, призначеного до відправки на один із Сандвічевих островів. Вся його зграя перекочувала на борт корабля, і колишні каторжани, а теперішні пірати, покидьки й головорізи, борознили води Тихого океану, нападаючи на торговельні судна і знищуючи їхні екіпажі ще жорстокіше, ніж малайські пірати.

Злочинці гучно вихвалялися своїми подвигами, впивалися й лементували, і ось що Айртон зрозумів із їхніх криків.

Теперішній екіпаж «Швидкого» складався тільки з англійців, що втекли з Норфолкської каторги.

То що ж таке Норфолк?

На 29°2´ південної широти і 165°42´ східної довготи, на схід від Австралії, лежить маленький острівець близько шести миль в околі, який вінчає гора Пітта, що здіймається на тисячу футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання і каторги для найзапекліших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Там їх п’ятсот осіб; їм встановлено залізну дисципліну, на порушників якої чекає тяжка кара; охороняють острів сто п’ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що підлягають губернаторові. Важко собі уявити гірше збіговисько лиходіїв. Іноді – хоча такі випадки вельми рідкісні, – попри надзвичайно пильну охорону, декому з каторжан щастить утекти з острівця, захопити якийсь корабель, і тоді вони вирушають у плавання й стають піратами на полінезійських островах.

Саме так зробили і Боб Гарвей та його поплічники. Так свого часу хотів зробити й Айртон. Боб Гарвей захопив бриг «Швидкий», що стояв на якорі неподалік від острова Норфолк, перебив увесь корабельний екіпаж, і ось уже цілий рік, як бриг, що став піратським судном, плавав Тихим океаном під командою Гарвея, колишнього капітана далекого плавання, а тепер запеклого пірата, давнього Айртонового приятеля.

Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, а деякі розляглись на палубі й голосно перемовлялися.

Розмови уривалися п’яними вигуками і дзенькотом склянок. Айртон довідався, що «Швидкий» зовсім випадково наштовхнувся на острів Лінкольна. Боб Гарвей жодного разу не ступав на його землю, але, як і передбачав Сайрес Сміт, помітивши не вказану на картах, а тому нікому не відому землю, вирішив відвідати її і, якщо виявиться добра бухта, зробити з неї стоянку для брига.

Що ж до піднятого на щоглі чорного прапора і пострілу з гармати, то це було не більше ніж піратське фанфаронство, – наслідуючи звичаї військових кораблів, злочинці захотіли привітати підйом прапора гарматним пострілом. Отже, постріл не служив сигналом, а між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна не існувало жодного зв’язку.

Колонії загрожувала величезна небезпека. Звичайно, острів з невеликим зручним портом, прісною водою, безліччю дичини і сільськогосподарських рослин, що їх вирощували колоністи, з неприступною фортецею в глибині гір – Гранітним Палацом – міг здатися піратам справжнім скарбом; злочинці перетворять тихий мирний острів на бандитське кишло, а та обставина, що його навіть не нанесено на карту, мала для піратів надзвичайну перевагу: нікому не відомий острів забезпечував їм – і то не на один, можливо, рік! – безкарність і надійне сховище. Звичайно, за таких умов не можна було сподіватися, що Боб Гарвей і його поплічники збережуть колоністам життя – навпаки, злочинці передусім нещадно повбивають їх. Сайрес Сміт і його друзі не мали навіть змоги кудись утекти або сховатися на острові, бо якщо злочинці вирішать на ньому влаштуватися, закріпитись, то залишать на суші кількох людей з екіпажу навіть тоді, коли «Швидкий» піде в чергове піратське плавання. Таким чином вихід був лише один – прийняти бій і винищити всіх розбійників, усіх до останнього, бо жоден з них не заслуговував на співчуття і жаль – щодо них годилися будь-які засоби.

Ось що думав Айртон, знаючи, що Сайрес Сміт вирішив би так само.