Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 39 страниц)

15 листопада колоністи втретє зібрали урожай пшениці. За півтора року, відтоді, як було посіяно єдине зернятко, поле надзвичайно розрослося. Висіявши другий урожай із шести тисяч зерен, тепер зібрали чотири тисячі буассо, тобто понад п’ятсот мільйонів пшеничних зерен. Тепер колонія стала дуже багатою – досить було щороку висівати по десятку буассо, щоб цілий рік і люди, і худоба мали вдосталь хліба.

Зібравши урожай, колоністи присвятили всю другу половину листопада підготовці до випікання білих паляниць.

Справді, маючи тепер зерно, вони не мали борошна, тож виникла потреба невідкладно збудувати млин. Спочатку Сайрес Сміт планував використати другий водоспад, з якого вода впадала в річку Вдячності, аби поставити там водяний млин, – перший водоспад уже використовувався для сукновальні. Але, поміркувавши, колоністи вирішили збудувати на плоскогір’ї Широкий Обрій звичайнісінького вітряка. Зробити його було не важче, ніж водяного млина; крім того, колоністи не сумнівалися: на плоскогір’ї, відкритому всім морським вітрам, вітряк завжди працюватиме.

– Не тільки це, – додав Пенкроф, – вітряк прикрасить плоскогір’я і оживить краєвид!

Узявшись до роботи, колоністи насамперед вибрали будівельний ліс для корпусу та інших складових частин. Із брил пісковику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила використати знов-таки оболонку повітряної кулі.

Сайрес Сміт накреслив план вітряка, вибравши для нього місце поблизу озера й неподалік від пташника. Корпус вітряка мав спиратися на стояк, умонтований у зруб, і обертатися разом з усім механізмом, щоб його можна було повертати залежно від напряму вітру.

Вітряк збудували дуже швидко. Наб і Пенкроф, що стали неабиякими теслями, працювали за інженеровими кресленнями. Незабаром на березі виросла циліндрична будка з гострим дахом, що скидалася на перечницю. Крила вітряка було міцно посаджено на вал за допомогою залізних скріплень. Невдовзі колоністи без великих труднощів змайстрували і внутрішні частини вітряка: ящик для двох жорен – рухомого й нерухомого, велике, широке зверху і вузьке внизу квадратне корито, з якого зерно сиплеться на жорна; рухомий ківш для рівномірної подачі зерна і, нарешті, сито, що відділяє борошно від висівок. Інструменти в колоністів були добрі, робота виявилася нескладною, адже всі деталі млина дуже прості.

Колоністи будували вітряка гуртом і на 1 грудня закінчили роботу.

Як завжди, Пенкроф захоплювався плодами своєї праці й не сумнівався, що збудований вітряк чудовий.

– Тепер тільки б доброго вітру, – сказав він, – і наш вітряк завиграшки помеле все зерно!

– Авжеж, тільки б доброго вітру, – відповів інженер, – але не надто сильного.

– Пусте, тільки й того, що швидше крутитимуться крила вітряка!

– Не треба, щоб вони крутилися надто швидко, – заперечив Сайрес Сміт. – Досвід показав: найпродуктивніше працює вітряк тоді, коли кількість обертів крил вітряка вшестеро менша від швидкості вітру за одну секунду. При середньому вітрі двадцять чотири фути за секунду крила мають робити шістнадцять обертів за хвилину – більше й не треба.

– Прекрасно! – вигукнув Герберт. – Якраз повіяв північно-східний вітер. Він нам і допоможе!

Не було ніяких підстав відкладати урочисте дійство запуску вітряка, тим паче, що колоністам не терпілося скуштувати справжнього печеного хліба з острова Лінкольна. Того ж дня з самого ранку змололи два-три буассо зерна, а наступного дня на обід уже мали чудову хлібину – правда, глевкувату, хоч її й замісили на пивних дріжджах, – тепер вона красувалася посеред столу в Гранітному Палаці. Неважко уявити втіху колоністів – вони уминали хліб за обидві щоки!

Тим часом невідомий досі не повертався. Гедеон Спілет і Герберт часто ходили лісом в околицях Гранітного Палацу, проте ніде не зустрічали того чоловіка і навіть не помічали слідів його перебування на острові. Їх неабияк турбувало таке тривале зникнення. Звичайно, колишній дикун з острова Табор не пропаде з голоду в лісах Далекого Заходу, де аж кишіла різна дичина, та чи не візьметься він знову за давні звички і чи не оживуть на волі його кровожерні інстинкти? І все ж таки Сайрес Сміт уперто наполягав, що втікач неминуче повернеться, ніби йому підказував це внутрішній голос.

– Він повернеться, – повторював він із переконаністю, якої аж ніяк не поділяли його приятелі. – Коли бідолаха жив на острові Табор, він знав, що навкруги немає жодної живої душі, а тепер знає, що на нього чекають доброзичливі люди! Цей розкаяний грішник уже відхилив завісу таємниці свого минулого, а повернувшись, розповість нам усе до кінця і того ж дня увійде в наше товариство.

Події довели непомильність інженерового переконання.

3 грудня Герберт спустився з плоскогір’я Широкий Обрій і вирушив на південний берег озера вудити рибу. Зброї він не брав, – досі йому не доводилося остерігатися там небезпеки, бо хижаки ще не заходили в цю частину острова.

На той час Пенкроф і Наб порались у пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували в Комині соду, бо в колоністів вийшло мило.

Раптом почувся Гербертів крик:

– Рятуйте! Поможіть!

Сайрес Сміт і журналіст були надто далеко і не могли почути його крику, але Пенкроф і Наб миттю вискочили з пташника і кинулись до озера.

Та ще раніше від них невідомий, про присутність якого у цій місцевості ніхто й гадки не мав, перестрибнув через Гліцериновий струмок, що відокремлював проскогір’я від лісу, і помчав на допомогу юнакові.

До Герберта скрадався величезний ягуар, подібний до хижака, забитого поблизу Зміїного мису. Захоплений зненацька величезним звіром, юнак стояв, відступивши до дерева, а ягуар, присівши на задні лапи, готувався стрибнути на жертву… Але невідомий, маючи в руці лише ножа, сам кинувся на хижака; той обернувся і напав на нового ворога.

Сутичка відбулася блискавично. Невідомий був надзвичайно дужий, спритний. Схопивши ягуара за горлянку і стиснувши її, як кліщами, він, мов не помічаючи могутніх пазурів, які вп’ялися йому в тіло, другою рукою просто в серце звірові всадив ножа.

Ягуар упав. Невідомий копнув його ногою і тієї хвилини, коли колоністи підбігали до поля бою, вже хотів кинутися навтікача, як раптом Герберт, ухопившися за нього, закричав:

– Ні! Ні! Не покидайте нас!

Сайрес Сміт підійшов до невідомого, а той, побачивши інженера, відразу насупився. Під розірваною сорочкою лилася кров, але невідомий наче й не помічав її.

– Друже, – сказав йому Сайрес Сміт, – тепер ми навіки зобов’язані вам. Аби врятувати нашого хлопчика, ви важили власним життям!

– Власним життям!.. – пробурмотів невідомий. – Чого воно варте? Кому воно треба?

– Ви поранені?

– Ет, байдуже…

– Дозвольте потиснути вам руку!

Герберт підбіг до свого рятівника, аби подякувати йому, але невідомий, важко дихаючи, схрестив руки на грудях, і погляд його затуманився, – здавалося, він знову хотів утекти, проте, зробивши над собою неймовірне зусилля, різко запитав:

– Хто ви? Що вам від мене треба?

Очевидно, йому хотілося хоч дещо довідатися про колоністів. Можливо, вислухавши їхню розповідь, він розповість про себе теж?

Сайрес Сміт у кількох словах розповів про все, що з ними трапилося після втечі з Річмонда, як їм пощастило врятуватися і що вони здобули на острові.

Невідомий слухав надзвичайно уважно.

Потім інженер розповів про товаришів – Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа й Наба – і додав, що відтоді як вони опинилися на острові Лінкольна, найбільшої радості всі п’ятеро зазнали, коли «Бонавентур» вернувся з плавання і в них з’явилася надія, що їхня невелика згуртована сім’я поповниться ще одним надійним товаришем.

Почувши ці слова, невідомий почервонів і потупив голову. Вся його постать і вираз обличчя свідчили про зніяковіння й розгубленість.

– А тепер, коли ви знаєте, хто ми, – закінчив Сайрес Сміт, – чи згодні ви подати нам руку?

– Ні, – глухо відповів невідомий, – ні! Ви чесні люди, а я…

Розділ XVII

Весь час осторонь інших. Прохання невідомого. Будівництво загону для худоби. Дванадцять років тому! Боцман «Британії». Покинутий на острові Табор. Потиск інженерової руки. Загадкова записка.

Останні його слова підтверджували здогади колоністів. У минулому бідолаха скоїв злочин, який, можливо, спокутував перед людьми, але не перед власним сумлінням. Принаймні, його мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі щиро потисли б йому руку, однак він почував себе не гідним потиску чесних рук! Та все ж після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і відтоді не покидав меж володінь Гранітного Палацу.

Що ж за таємниця була в його житті? Чи поділиться колись нею цей чоловік? Майбутнє покаже. У всякому разі, колоністи домовилися ніколи не випитувати в нього тієї таємниці й поводитися з ним, ніби вони ні про що й не підозрювали. Через кілька днів життя увійшло в колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Журналіст відлучився від інженера лише для того, щоб сходити з Гербертом на полювання, бо після пригоди з ягуаром було вирішено не відпускати хлопця самого в ліс – доводилось остерігатися нових пригод. А Наб і Пенкроф працювали: одного дня в стайні та в пташнику, другого дня – у загоні для худоби, не рахуючи мороки по господарству в Гранітному Палаці, – одне слово, роботи їм не бракувало.

Невідомий також працював, але осторонь від колоністів; далі не сідав їсти до спільного столу, спав під деревом на плоскогір’ї й не брав участі в розмовах. Здавалося, він і справді не може терпіти товариства своїх рятівників.

– Не збагну, – дивувався Пенкроф, – навіщо тоді він просив допомоги? Навіщо кидав записку в море?

– Він сам розповість про це, – незмінно відповідав у таких випадках Сайрес Сміт.

– Коли?

– Може, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.

І справді, наближався день зізнання.

10 грудня, через тиждень після повернення до Гранітного Палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, покірно сказав:

– Пане, я маю до вас прохання.

– Я вас слухаю, – відповів інженер. – Але спочатку я хотів би вам дещо сказати.

Почувши його слова, невідомий почервонів і ладен був знову втекти. Однак Сайрес Сміт, збагнувши, що відбувається в душі колишнього злочинця, котрий, без сумніву, побоювався розпитувань про минуле, стримав його.

– Товаришу, – мовив він, – ми не тільки ваші сусіди, а й віддані друзі. Ось і все, що я хотів вам сказати. А тепер я вас слухаю.

Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька хвилин не міг вимовити й слова.

– Пане, – нарешті сказав він, – я хочу попросити вас зробити мені ласку.

– Яку?

– За чотири чи п’ять миль звідси, біля підніжжя гори, у вас є загін для худоби. Тварини, що там утримуються, потребують догляду. Чи не міг би я оселитися і жити при них?

Сайрес Сміт кілька секунд жалісливо дивився на бідолаху, а потім сказав:

– Друже, в загоні є тільки хлів, та й той ледве придатний для ночівлі худоби.

– Для мене цього достатньо, пане.

– Друже, – повів далі Сайрес Сміт, – ми ніколи не перечимо вам. Вам хочеться жити в загоні? Хай буде так. До того ж ми завжди будемо раді бачити вас у Гранітному Палаці. Але якщо ваше рішення жити в загоні остаточне, ми зробимо все необхідне, щоб, як належить, улаштувати там для вас помешкання.

– Мені цього не треба. Я ладний задовольнятися тим, що там є.

– Друже, – відповів Сайрес Сміт, свідомо підкреслюючи це сердечне звертання до невідомого, – дозвольте нам самим вирішити, що ми повинні робити!

– Дякую, пане, – відповів той і відійшов.

Інженер, не зволікаючи, розповів приятелям про пропозицію невідомого, й вони вирішили збудувати в загоні дерев’яну хижку і якомога затишніше обладнати та обставити її.

Того самого дня колоністи вирушили до загону з усіма необхідними інструментами, і не минуло й тижня, як хатина була готова прийняти гостя. Поставили її футів за двадцять від хліву, аби зручніше було стежити за стадом муфлонів, котре налічувало на той час понад вісімдесят голів. Щоб обставити хижку, зробили деякі меблі: ліжко, ослони, шафу, стола й скриню; крім того, принесли туди зброю, набої та реманент.

Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло, не підходив до колоністів, які працювали на будівництві, а трудився на плоскогір’ї, очевидно, прагнучи довести до кінця почату працю. І справді, його стараннями вся земля була скопана і тепер лише чекала, коли настане пора сівби.

20 грудня всі будівельні й столярні роботи в загоні було завершено. Інженер сповістив невідомому, що нове житло готове його прийняти, і той відповів, що ночуватиме там наступної ж ночі.

Того вечора колоністи зібралися в урочистій залі Гранітного Палацу близько восьмої вечора, коли невідомий мав вирушити до свого нового помешкання. Аби не турбувати його, не нав’язувати йому, можливо, болісної сцени прощання, колоністи, закінчивши роботу, зоставили його самого і пішли додому.

Отож вони розмовляли, сидячи в урочистій залі, коли в двері хтось легенько постукав. Відразу по цьому швидко увійшов невідомий і сказав:

– Панове, перш ніж піти, я хотів би, щоб ви дізналися всю правду про мене. Ось вона…

Ці прості слова справили велике враження на Сайреса Сміта і його товаришів.

Інженер підвівся й сказав невідомому:

– Ми нічого не вимагаємо від вас, друже. Ви маєте право нічого не розповідати…

– Мій обов’язок розповісти про все.

– Що ж, сідайте.

– Я стоятиму.

– Ми готові вас вислухати, – мовив Сайрес Сміт.

Невідомий зупинився в напівтемному кутку зали. Стоячи зі схрещеними на грудях руками, простоволосий, він глухим голосом, ніби через силу, повів розповідь, якої слухачі не уривали жодного разу:

– 20 грудня 1854 року парова яхта «Дункан», що належала багатому шотландському землевласникові лордові Гленарвану, кинула якір поблизу мису Вернуїллі, на західному узбережжі Австралії, під тридцять сьомим градусом широти. Пасажирами яхти були її власник, Едуард Гленарван, його дружина, майор англійської армії, француз-географ, молода дівчина і хлопчик. Двоє останніх були дітьми капітана Гранта, чий корабель «Британія» загинув з усім екіпажем рік тому. «Дунканом» командував капітан Джон Манглс; команда складалася з п’ятнадцяти осіб.

Ось яка причина привела яхту «Дункан» до берегів Австралії.

За півроку до того яхта «Дункан» підібрала в Ірландському морі пляшку з запискою, написаною трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. В ній ішлося про те, що після загибелі корабля «Британія» врятувалося троє людей – капітан Грант і двоє членів його екіпажу – і що вони опинилися на якійсь землі; записка вказувала широту, але прочитати довготу було неможливо, – морською водою змило чорнило.

Отож у записці повідомлялося, що врятовані перебувають на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Аби знайти капітана Гранта і двох його товаришів, не знаючи довготи, треба було обстежити всі континенти й океани вздовж тридцять сьомої паралелі. Англійське адміралтейство відмовилося послати експедицію по капітана Гранта, й Едуард Гленарван вирішив сам вирушити на пошуки.

Він познайомився з Мері й Робертом Грантами. Яхту спорядили у далеке плавання, в якому захотіли взяти участь лордова дружина і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», вирушивши з Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і поплив до берегів Патагонії, де, за певними міркуваннями – спочатку саме так витлумачили записку, – капітан Грант перебував у полоні в туземців.

«Дункан» висадив пасажирів на західному узбережжі Патагонії й відразу ж відплив, аби підібрати їх на східному березі, біля мису Коррієнтес.

Експедиція Гленарвана перетнула всю Патагонію вздовж тридцять сьомої паралелі й, не знайшовши ніяких слідів капітана Гранта, 13 листопада знову сіла в яхту, щоб вести далі пошуки у відкритому морі.

Відвідавши дорогою Амстердам і острови Трістан д’Акунья, що лежать на тій самій паралелі, як я вже сказав, «Дункан» 12 грудня 1854 року підплив до мису Вернуїллі на австралійському узбережжі.

Едуард Гленарван мав намір перетнути Австралію так само, як перетнув до того Південну Америку, тому експедиція знову висадилася на берег. За кілька миль від місця висадки учасники експедиції наштовхнулися на ферму якогось ірландця, котрий гостинно прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцеві, які обставини привели в Австралію його експедицію, і спитав, чи не чув той що-небудь про англійського трищоглового вітрильника, який розбився близько двох років тому десь поблизу західного узбережжя Австралії.

Фермер нічого про те не чув, але, на превелике їхнє здивування, один із його робітників втрутився у розмову й сказав:

– Мілорде, складіть хвалу Господові. Якщо капітан Грант іще живий, то він на австралійській землі.

– Хто ви? – запитав лорд Гленарван.

– Я шотландець, так само, як і ви, сер! – відповів чоловік. – До того ж я один із тих, хто зазнав корабельної катастрофи разом із капітаном Грантом, один із членів екіпажу «Британії».

Того чоловіка звали Айртон. Як свідчили його папери, він служив боцманом на «Британії». Коли «Британія» розбилася об скелі, він доплив до берега і до останньої хвилини був переконаний, що лише сам з усього екіпажу врятувався після корабельної катастрофи.

– Тільки, – додав він, – «Британія» розбилася не на західному, а на східному узбережжі Австралії, і якщо капітан Грант іще живий і перебуває в полоні у туземців, то його слід шукати по той бік Австралійського материка.

Чоловік той говорив упевнено, очі його були ясні й спокійні. Сумніватися в його словах не було жодних підстав. До того ж за Айртона ручився ірландець, у якого той служив понад рік. Лорд Гленарван повірив незнайомцеві й за його порадою вирішив перетнути Австралію по тридцять сьомій паралелі. Сам лорд Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, француз-географ, капітан Манглс і кілька чоловік з екіпажу «Дункана» увійшли до складу невеличкого загону, а тим часом «Дункан» під командою Тома Аустина, помічника капітана Манглса, мав вирушити до Мельбурна і там чекати розпоряджень Гленарвана.

Експедиція вирушила в дорогу 23 грудня 1854 року.

Настав час сказати, що той Айртон був зрадником. Він справді служив раніше боцманом на борту «Британії», але, посварившись із капітаном Грантом, намагався підняти команду корабля на бунт, щоб захопити «Британію»; спроба бунту закінчилася невдачею, а 8 квітня 1852 року капітан Грант висадив його – і цілком справедливо – на західному узбережжі Австралії та й поплив далі.

Але той негідник нічого не знав про морську катастрофу «Британії». Він щойно довідався про неї з розповіді Гленарвана! Після вигнання з команди «Британії» Айртон, під ім’ям Бена Джойса, став ватагом зграї розбійників – колишніх каторжан, котрі втекли з в’язниці, і його нахабна брехня, ніби «Британія» зазнала катастрофи біля східного узбережжя Австралії, умовляння скерувати пошуки саме в цьому напрямку мали тільки одну мету: заманити Гленарвона на суходіл, захопити його яхту «Дункан» і перетворити її на піратське судно в Тихому океані.

Невідомий на хвилину замовк. Голос його тремтів, але він пересилив себе і повів далі:

– Експедиція вирушила в глибину Австралійського материка. Від самого початку її переслідували всякі нещастя, і в цьому не було нічого дивного, бо заздалегідь попереджена зграя Айртона, або Бена Джойса – як завгодно можете її називати – день у день ідучи то попереду, то позаду експедиції, весь час переслідувала її.

Тим часом «Дункан» відправили на ремонт до Мельбурна. Айртону треба було переконати лорда Гленарвана дати розпорядження привести яхту з Мельбурна в який-небудь глухий закуток на східному узбережжі Австралії, де було б легко захопити її. Завівши експедицію в непрохідні ліси далеко від узбережжя, де вона зазнавала неймовірних труднощів і нестатків, Айртон переконав Гленарвана написати листа помічникові капітана яхти і взявся доставити того листа, в якому Гленарван велів екіпажеві негайно привести «Дункан» у затоку Туфольда, розміщену на східному узбережжі за кілька днів шляху від стоянки загону. В тій самотній бухті на яхту мала чатувати Айртонова зграя. Тієї хвилини, коли Гленарван мав вручити Айртонові письмовий наказ, зрадника несподівано було виявлено і йому довелося тікати. Але написаний лист віддавав яхту під владу Айртона, і той будь-що намагався захопити її. Айртонові це вдалося, і через два дні він уже був у Мельбурні.

Досі всі його злочинні задуми здійснювалися без перешкод, і Айртон уявив, що так само буде й надалі: він відправить «Дункан» у затоку Туфольда, там його злочинна зграя переб’є екіпаж і захопить судно, а він, Бен Джойс, стане хазяїном у тамтешніх морях… Та Господь не дав здійснитись його злочинним замірам.

Прибувши до Мельбурна, Айртон передав наказ помічникові капітана, Томові Аустину, і той, ознайомившись із його змістом, відразу велів знятися з якоря; та можете уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не в затоку Туфольда на узбережжі Австралії, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував учинити опір, тоді Аустин показав йому листа… І справді, завдяки посланій Провидінням помилці француза-географа, що писав того листа, в ньому місцем призначення було вказано східний берег Нової Зеландії.

Зазнали краху всі плани Айртона. Він хотів підняти на судні бунт. Його замкнули в каюті… Отож він поплив до Нової Зеландії, не знаючи навіть, що сталося з його поплічниками і з Гленарваном. «Дункан» плавав уздовж берегів Нової Зеландії до 3 березня. Того дня Айртон почув гарматні постріли. «Дункан» стріляв з усіх корабельних гармат, і незабаром лорд Гленарван разом із своїми супутниками піднявся на борт яхти.

Ось що трапилося.

Здолавши тисячі небезпек і неймовірні труднощі, лорд Гленарван вийшов до східного узбережжя Австралії й дістався затоки Туфольда. «Дункана» там не було! Він зателеграфував до Мельбурна. У відповідь надійшла телеграма: «Дункан вийшов 18 лютого у невідомому напрямку».

Лорд Гленарван міг подумати тільки одне: його славна яхта опинилася в руках у Бена Джойса і стала піратським судном!

Та все ж таки Гленарван не облишив пошуків. То був сміливий і шляхетний чоловік. Він сів на перше торговельне судно, доплив до західного узбережжя Нової Зеландії і перетнув її вздовж тридцять сьомої паралелі, не знайшовши жодних слідів капітана Гранта. Зате на протилежному березі, на превелике своє здивування і завдяки волі Неба, побачив свою яхту, яка за наказом помічника капітана чекала на нього цілих п’ять тижнів!

Це сталося 3 березня 1855 року. Отож лорд Гленарван знову піднявся на борт «Дункана», де перебував і Айртон. Гленарван хотів дізнатися у злочинця все, що йому відомо про долю капітана Гранта.

Айртон відмовився відповідати. Лорд попередив, що в першому ж порту передасть його до рук англійських властей. Але Айртон мовчав.

«Дункан» поплив далі вздовж тридцять сьомої паралелі. Тим часом леді Гленарван поставила собі за мету здолати опір бандита. Після тривалих зусиль вона домоглася свого, і Айртон запропонував лордові Гленарвану розповісти все, що він знає про долю капітана Гранта, якщо той пообіцяє висадити його на якому-небудь пустельному острівці Тихого океану, а не здаватиме англійським властям. Лорд Гленарван погодився, бо був ладен на все, аби тільки довідатися хоч що-небудь про долю капітана Гранта.

Тоді Айртон розповів про всі свої похмурі пригоди й зізнався, що відтоді, як його висадили на австралійський берег, він нічого не знає про капітана Гранта.

Та все ж таки лорд Гленарван дотримав слова. «Дункан» плив далі уздовж тридцять сьомої паралелі й дійшов до острівця Табор. Там і вирішили покинути Айртона, і саме там, завдяки дивовижно щасливому випадку, на клаптику землі, розташованому на тридцять сьомій паралелі, знайшли капітана Гранта й обох членів його екіпажу. Замість них на пустельному острівці мусив поселитися злочинець. Тієї хвилини, коли Айртон залишав борт яхти, Гленарван звернувся до нього з такими словами:

– Айртоне, ви тут житимете вдалині від будь-якої заселеної землі, без спілкування з людьми. Ви не зможете втекти з острівця, де вас залишає «Дункан». Ви будете сам-один під всевидющим оком Господа Бога, котрий витає в найпотаємніших закутках людських душ, але, на відміну від капітана Гранта, про вашу самотність знатимуть люди. Хоч ви того й не заслуговуєте, люди будуть пам’ятати про вас. Я знаю, де ви, Айртоне, і знаю, де вас шукати. Я ніколи не забуду про вас!

Незабаром «Дункан» підняв якоря і відплив з острова.

Це сталося 18 березня 1855 року. [19]19
  Стисло викладені події взято з твору, з яким знайомий вже дехто з читачів; називається він «Діти капітана Гранта». Тут і далі ці читачі помітять деяку розбіжність у датах; але згодом вони зрозуміють, чому справжні дати не могли бути наведені від початку. (Прим. видавця Етцеля.)


[Закрыть]

Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому залишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.

І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!

Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, – через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини – таким ви його і знайшли!

Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Бен Джойс, і я – одна особа!

Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися. Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного горя і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.

– Айртоне, – сказав Сайрес Сміт, – ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?

Айртон позадкував.

– Ось вам моя рука! – промовив інженер. Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.

– Хочете жити з нами? – запитав інженер.

– Пане Сміт, дозвольте мені ще трохи… дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!

– Як хочете, Айртоне, – відповів інженер.

Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:

– Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас?

– Записку? – перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.

– Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли в морі і в якій було вказано точні координати острова Табор!

Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:

– Я ніколи не кидав у море ніяких записок!

– Ніколи? – вигукнув Пенкроф.

– Ніколи!

І Айртон, уклонившись, вийшов.