Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)

Розділ XX

Пора дощів. Питання одягу. Полювання на тюленів. Виготовлення свічок. Обладнання кімнат у Гранітному Палаці. Два місточки. Повернення на устричну мілину. знахідка у власній кишені.

Зима по-справжньому далася взнаки у червні, який у Північній півкулі відповідає грудню. Він почався зливами й холодними вітрами, що по черзі без упину шмагали острів. Лише тепер мешканці Гранітного Палацу змогли належно оцінити переваги житла, непідвладного розбурханій стихії. Їхній притулок у Комині напевне не зміг би захистити їх від негоди і зимового холоду; могло також статися, що під час великого припливу його знову залили б гнані вітром океанські хвилі. Передбачаючи таку можливість, Сайрес Сміт навіть ужив деяких заходів перестороги, аби запобігти псуванню ковальського горна і плавильних печей, що їх спорудили там колоністи.

Весь червень вони використали для виконання різних робіт, але не забували й про полювання та риболовлю, завдяки чому запаси харчів не вичерпувалися, а поповнювались. Пенкроф мав намір, тільки-но в нього з’явиться хоч трохи вільного часу, повлаштовувати усілякі пастки, на які покладав великі надії. Він наробив із рослинних волокон багато силець, і не минало й дня, щоб сажок не постачав їм удосталь гризунів. Наб цілі дні порався з м’ясом, запасаючись на майбутнє чудовими копченостями та солониною.

Згодом довелося серйозно обмірковувати питання про одяг. Колоністи мали тільки те вбрання, яке носили на собі, коли куля аеростата викинула їх на острів. Їхній одяг був теплий, міцний, вони дуже охайно ставилися до нього, так само, як і до білизни, тримали його в ідеальній, наскільки можливо, чистоті, та все ж таки він помітно зносився і потребував заміни. Крім того, якби настала сувора зима, колоністи добряче мерзли б у ньому. Та саме про одяг кмітливий Сайрес Сміт потурбувався найменше. Він був заклопотаний іншими, важливішими і невідкладнішими завданнями: влаштуванням житла та забезпеченням харчовими продуктами – холод міг настати іще до того, як пощастить розв’язати і це питання. Хоч-не-хоч, колоністи мусили змиритися з думкою, що першої зими їм доведеться померзнути, і не дуже скаржилися на це. З настанням теплої пори року вони влаштують великий мисливський похід на муфлонів, яких бачили, обстежуючи гору Франкліна, а здобувши їхню вовну, інженер напевне зуміє виготовити теплі й міцні тканини… Яким чином? Це його клопіт.

– Що ж, доведеться грітися біля грубки у Гранітному Палаці! – міркував уголос Пенкроф. – Палива у нас вдосталь, нічого його шкодувати.

– До речі, – відповів Гедеон Спілет, – острів Лінкольна лежить на дуже високих широтах, і цілком можливо, що зими тут несуворі. Чи не казали ви, Сайресе, що тридцять п’ята паралель відповідає тій паралелі у Північній півкулі, де перебуває Іспанія?

– Авжеж, – відповів інженер. – Але в Іспанії зими часом дуже холодні: зі снігом, кригою, заметілями; можливо, зима не щадить і острів Лінкольна. Та все ж таки ми на острові, і я сподіваюся, що тут холод буде помірніший.

– Чому, пане Сайресе? – запитав Герберт.

– Бо море, синку, це величезний резервуар, де накопичується літнє тепло. Коли надходить зима, воно повертає тепло і таким чином забезпечує землям, які воно омиває, середню температуру, не дуже високу влітку й не надто низьку взимку.

– У нас іще все попереду, – докинув Пенкроф. – Холодна буде зима чи ні – мене мало турбує. Зате ні в кого з нас нема сумніву, що дні стали короткі, а вечори – довгі. Чи не варто обміркувати, як освітлювати наш дім?

– Нема нічого легшого, – відповів Сайрес Сміт.

– Обміркувати?

– Здійснити.

– І коли ж ми візьмемося до цього?

– Завтра. Підемо полювати на тюленів.

– Щоб наробити сальних свічок?

– Чому ж сальних, Пенкрофе? Стеаринових!

Справді, саме таким був інженерів задум, задум цілком здійсненний, адже вони мали тепер вапно і сірчану кислоту, а острівні тюлені дадуть необхідне для цього сало.

Настало 4 червня. Була неділя, та ще й Трійця, і, за спільною згодою, колоністи вирішили відсвяткувати її. Вони припинили всі роботи й послали до неба свої молитви в ім’я Творця всього сущого. Але тепер їхні молитви належали до звичайного ритуалу набожних людей. Колоністи острова Лінкольна вже не були безпорадними, викинутими на маленький пустельний острів людьми, що зазнали повітряної катастрофи. Вони зверталися до Всевишнього не з благаннями, а з подякою.

Наступного дня, 5 червня, за вельми похмурої днини колоністи вирушили на острівець. Аби перебратися вбрід через протоку, довелося чекати відпливу, і тому вони домовилися, що з часом зроблять, як зможуть, хоч вутленького човна – він полегшить сполучення з острівцем і дасть змогу підніматися вгору річкою Вдячності під час дослідження південно-західної частини острова, яке вони відклали до перших теплих весняних днів.

На лігвищі було безліч тюленів, і мисливці легко вполювали їх цілу дюжину. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного Палацу тільки їхнє сало та шкури, з яких задумали пошити міцне взуття.

Сала колоністи добули близько трьохсот фунтів; все воно мало піти на виготовлення свічок.

Спосіб виробництва застосували найпростіший і одержали свічки якщо не найвищого ґатунку, то принаймні цілком придатні для використання. Мав би Сайрес Сміт лише сірчану кислоту, то й тоді, нагрівши її разом із якимось нейтральним жиром, наприклад із тюленячим, міг би виділити з тієї маси гліцерин, потім, із нової суміші, заливши її окропом, легко відокремив би олеїн, пальмітин і стеарин. Проте, аби спростити цей процес, він волів омилити жир розчином вапна. Таким чином колоністи одержали вапнякове мило, яке під дією сірчаної кислоти легко розкласти на сірчисте вапно й жирові кислоти.

Із отих трьох кислот – олеїнової, пальмітинової і стеаринової – першу, олеїнову, що перебувала у рідкому стані, було вичавлено кам’яним гнітом, а дві інші утворювали саме ту масу, з якої треба було виливати свічки.

Виготовлення свічок забрало не більше доби. Ґноти після кількох спроб зробили із скручених рослинних волокон, занурили їх у розтоплену стеаринову масу й одержали справжні свічки, які сформували вручну; тепер саморобним свічкам бракувало тільки відбілювання й полірування. Вони, звичайно, поступалися перед фабричними, гніт яких просочується борною кислотою, а тому скляніє в міру згорання і згорає цілком; але завдяки тому, що Сайрес Сміт зробив пару гарненьких щипчиків для знімання нагару, мешканці Гранітного Палацу високо оцінили виготовлені свічки, користуючись ними довгими зимовими вечорами.

Цілий місяць колоністи з ранку й до вечора обладнували нове житло. Неофіти-столяри мали вдосталь роботи. Взялися вони поліпшувати й своє вельми неоковирне знаряддя та поповнювати його новим.

Тепер у Гранітному Палаці з’явилися й ножиці, тож колоністи могли нарешті постригти чуби і якщо ще й не мали змоги голитися, то принаймні могли, як кому хотілося, підстригти бороди. Щоправда, Герберт бороди ще не мав, та й у Наба вона майже не росла, зате їхні приятелі так позаростали, що виготовлені ножиці виявились вельми доречними.

Неймовірних зусиль коштувало зробити ручну пилку, так звану ножівку, проте зрештою й це вдалося, і міцні чоловічі руки могли різати нею будь-яке дерево. Після цього колоністи змайстрували стола, стільці й навіть шафи, які поставили в кімнатах; наробили вони й дерев’яних ліжок, устеливши їх, щоправда, лише морською травою. Кухню обладнали полицями, на них наставили посуд з випаленої глини, й тепер із цегляною грубкою і навіть із шматками пемзи для чищення посуду кухня мала чудовий вигляд, а Наб тримався в ній так поважно, ніби чаклував у хімічній лабораторії.

Та незабаром столяри поробилися теслярами. Воно й не дивно: після пролому вибухівкою другого водостоку плоскогір’я й морський берег перетинав потік, який хоч-не-хоч доводилося долати убрід, аби потрапити на північ острова. Щоб уникнути цього, колоністи мусили робити великий гак і огинати плоскогір’я із заходу, доходячи аж до витоків Червоного струмка. Найпростіше було б перекинути на плоскогір’ї й на березі два містки завдовжки від двадцяти до двадцяти п’яти футів. Їхньою основою могли стати кілька ледь обтесаних стовбурів. На це знадобилося лише кілька днів. Навівши мости, Наб і Пенкроф відразу скористалися ними, аби піти до Устричної коси, яку відкрили раніше поблизу дюн. Вони тягли за собою незграбний візок, який використовували тепер замість надто незручних нош, і привезли кілька тисяч устриць, що швидко прижилися серед підводних скель поблизу гирла річки Вдячності, де тепер утворилася їхня нова колонія. Ці молюски мали чудовий смак, і відтепер колоністи ласували ними майже щодня.

Як бачите, острів Лінкольна хоч і був досліджений поселенцями лише незначною мірою, та задовольняв уже майже всі їхні потреби. І здавалося цілком імовірним, що, дослідивши його ліси від річки Вдячності до Зміїного мису, колоністи виявлять на ньому нові скарби надзвичайно щедрої природи.

Колоністам бракувало тільки одного. Вони мали достатньо і м’ясної, й рослинної їжі, що використовувалась як приправа до м’ясних страв; готували відвар із коренів драцени, який, перебродивши, давав кислуватий, схожий на пиво напій – вони пили його ще охочіше, ніж воду; навчилися навіть виготовляти цукор, хоча не мали ні цукрових буряків, ні тростини, а збирали для цього солодкий сік цукрового клена (Acer saсharinum) – одного з представників родини кленових, які буйно ростуть на всій землі в зонах із помірним кліматом і яких на острові було вдосталь; готували приємний чай із монарди, що росла в природному кролячому сажку; зрештою, не бракувало їм і солі – єдиного мінералу, який людина вживає в їжу; не мали вони тільки хліба.

Можливо, згодом його пощастило б замінити чимось подібним – крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистими плодами хлібного дерева; може, на півдні острова й росли ті надзвичайно цінні дерева, проте досі вони не траплялися колоністам.

Та Провидіння й тут, за цих непростих обставин, знову прийшло їм на допомогу; щоправда, допомога ця була мізерною, однак навіть мудрий і винахідливий Сайрес Сміт ніколи не зміг би створити того, що несподівано дарував їм випадок: якось Герберт, лагодячи одяг, за підкладкою куртки знайшов зернинку.

Того дня – тоді як із відра лив дощ – мешканці Гранітного Палацу саме зібралися в Урочистій залі, коли хлопчик вигукнув:

– Гляньте, пане Сайресе! Зернятко пшениці!

І показав приятелям зернинку, єдине зернятко, що через дірочку в кишені потрапило в підкладку куртки.

А сталося це через Гербертову звичку годувати в Річмонді горлиць, яких подарував йому моряк.

– Зернятко пшениці? – жваво перепитав інженер.

– Так, пане Сайресе, але тільки одне-єдине!

– Ну, синку, – сміючись вигукнув Пенкроф, – ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?

– Напечемо хліба, – відповів Сайрес Сміт.

– Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. – глузливо підхопив моряк. – Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини – всі посивіємо!

Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене, і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав:

– Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?

– Один, гадаю, – відповів моряк, здивований таким запитанням.

– Помиляєтеся, Пенкрофе, – десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?

– Їй-Богу, ні.

– У середньому – вісімдесят, – пояснив Сайрес Сміт. – І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий – шістсот сорок тисяч, на третій – п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий – понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.

Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.

Названі цифри всіх приголомшили. Проте Сайресові розрахунки були правильні.

– Саме так, друзі мої, – повів далі інженер. – Плодовита природа родить зерно саме в такій прогресії. А втім, чого варте розмноження пшениці, одна зернина якої за першого врожаю дає вісімсот зерен, якщо порівняти його з маком, – в одній його коробочці визріває тридцять дві тисячі мачинок, або з тютюном, одне стебло якого дає триста шістдесят тисяч насінин? Якби не існувало різних перешкод для їхнього розмноження, за кілька років ці рослини заполонили б цілий світ.

Та інженер не закінчив іще свого невеликого допиту моряка.

– А тепер, Пенкрофе, – правив він своєї, – чи знаєте ви, скільки потрібно буассо [12]12
  Буассо – давня міра для сипких речовин (приблизно 1 декалітр, або одне відро).


[Закрыть], аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?

– Ні, не знаю, – відповів моряк. – Знаю тільки, що я бовдур.

– Так-от, Пенкрофе, потрібно понад три мільйони буассо, кожен з яких уміщував би сто тридцять тисяч зерен.

– Три мільйони… – приголомшено скрикнув Пенкроф.

– Три мільйони.

– За чотири роки?

– Так, за чотири роки, – відповів Сайрес Сміт. – Або й за два, якщо на цих широтах, як я сподіваюся, збирати щороку по два врожаї.

Тут на його слова Пенкроф, за звичкою, міг відповісти лише гучним вигуком «Ура!»

– Отож, Герберте, – додав Сайрес Сміт, – твоя знахідка надзвичайно важлива. За наших умов, друзі, нам може знадобитися все, буквально все! Дуже вас прошу не забувати цього.

– Ні, пане Сайресе, ми не забудемо, – відповів Пенкроф. – І якщо мені попадеться тютюнове зернятко, яке дає по триста шістдесят тисяч таких самих зернят, запевняю: я не кину його на вітер! А тепер ви знаєте, що нам залишається зробити?

– Нам залишається посадити це зернятко в землю, – відповів Герберт.

– Авжеж, – погодився Гедеон Спілет. – І до того ж з усіма належними пересторогами, бо воно таїть у собі всі наші майбутні врожаї.

– Аби воно хоч проросло! – вигукнув моряк.

– Проросте, – відповів Сайрес Сміт.

Усе це трапилося в червні, на його двадцятий день. Спочатку виник намір посадити єдину дорогоцінну пшеничну зернину в горщику, та після тривалих міркувань усі вирішили більше покладатися на природу й довірити її ґрунту; того самого дня зернину посадили в землю. Зайве й казати, що колоністи вжили всіх можливих заходів, аби створити якнайкращі умови для її росту й розвитку.

Небо саме прояснилося, і колоністи, вийшовши з Гранітного Палацу, піднялися на плоскогір’я. Там вони вибрали у затишку місце, куди ополудні сонце, мабуть, щедро лило світло й тепло. Землю очистили від каміння, старанно її скопали, розпушили, навіть перебрали руками, аби очистити від комах та черв’яків, потім додали перегною з опалого листя, домішавши до нього трохи вапна, обгородили це місце загорожею й нарешті посадили зернинку в землю.

Чи не здавалося колоністам, що вони закладають наріжний камінь майбутньої величної будівлі? Пенкрофові пригадався день, коли він із безліччю пересторог готувався запалити єдиного сірника. Але тепер справа була далеко важливіша. Ще б пак, наші невдахи-повітроплавці так чи інакше здобули б вогонь, проте жодна наймудріша й наймогутніша в світі людина не поновила б для них пшеничної зернинки, якби раптом, на нещастя, вона загинула!

Розділ XXI

Кілька градусів нижче нуля. Дослідження болотистої південно-східної частини острова. Лисиці. Морський обрій. Розмова про майбутнє Тихого океану. Безперервна й невгамовна праця інфузорій. Що станеться із Землею. Полювання. Качине болото.

Відтоді не минало жодного дня, щоб Пенкроф не відвідав їхнього, як він казав «пшеничного поля». І бідні були комахи, що відважувалися опинитися поблизу! Пощади їм не було.

Наприкінці місяця, після нескінченних дощів, помітно похолодало, і 29 червня температура, безперечно, опустилася б до позначки 29 градусів Фаренгейта вище нуля (–6,67° за Цельсієм).

Наступного дня, 30 червня, що відповідає 31 грудня в Північній півкулі, була п’ятниця. Наб зауважив, що рік кінчається нещасливим днем, на що Пенкроф відповів, що Новий рік випадає на суботу, тобто на щасливий день, а це переважує першу прикмету.

У всякому разі Новий рік почався з сильного морозу. В гирлі річки Вдячності громадилися крижини; незабаром замерзло й озеро.

Колоністи мусили кілька разів поповнювати запаси палива. Не чекаючи, поки замерзне річка, Пенкроф сплавив по ній кілька величезних плотів із дровами. Течія, наче невтомний двигун, використовувалася колоністами для транспортування дерева, аж поки крига зовсім не скувала річку. До палива, що його так щедро дарував ліс, додали кілька візків вугілля, по яке довелося ходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильне тепло кам’яного вугілля по-справжньому оцінили в дні найбільших морозів, а на 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (–13° за Цельсієм). В їдальні склали другу грубку і гуртом займалися там своїми справами.

У зимовий холод Сайрес Сміт міг тільки привітати себе за те, що підвів до Гранітного Палацу струмочок води з озера Гранта. Витікаючи з-під криги й плинучи колишнім водостоком, вона не замерзала й збиралася у невеличкій водоймі в кутку печери, за коморою, а надлишок її стікав через колодязь у море.

На той час стояла дуже суха погода, і колоністи, одягнувшись якнайтепліше, вирішили присвятити один день дослідженню південно-східної частини острова між річкою Вдячності й мисом Кігтя. То була широка болотиста місцевість, де мало водитися багато водоплавних птахів, що обіцяло добре полювання.

Відстань до боліт була миль вісім-дев’ять, та стільки ж на дорогу звідти до Гранітного Палацу, тож експедиція мала забрати цілий день. А оскільки йшлося ще й про дослідження невідомої частини острова, в поході мали взяти участь усі колоністи. Ось чому 5 липня вже о шостій ранку, ледве засіріло небо, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись кийками, сильцями, луками й стрілами, прихопивши достатню кількість їжі й узявши з собою Топа, вийшли з Гранітного Палацу; собака, вистрибуючи, біг попереду.

Вирішивши йти навпрошки, загін перетнув річку Вдячності, вкриту крижаними торосами.

– На жаль, крига не замінить справжнього моста, – слушно зауважив журналіст.

Тож будівництво «справжнього» моста внесли до плану майбутніх справ.

Колоністи вперше ступили на правий берег річки Вдячності й відважно йшли серед величних, укритих снігом хвойних дерев.

Та не встигли вони пройти й півмилі, як із густих лісових хащів вискочила й помчала геть ціла сім’я лісових звірів, наляканих гавканням Топа.

– Гляньте, ніби лисиці!.. – крикнув Герберт, дивлячись услід наполоханим звірам, котрі щодуху втікали у глиб лісу.

Він не помилився: то були лисиці, але дуже великі; до того ж вони гавкали, що дуже здивувало Топа, – він аж остовпів, а прудкі тварини тим часом зникли.

Собаці, що не знав природознавства, можна вибачити його здивування. Та якраз цей гавкіт і поміг визначити походження дивних лисиць – рудувато-сірих, з чорним хвостом, прикрашеним білою китицею на кінці. І Герберт, не вагаючись, оголосив їх справжню назву: «шакалові лисиці». Вони часто зустрічаються в Чилі, на Мальвінських островах і всюди в Америці між тридцятою і сороковою паралелями. Герберт дуже жалкував, що Топові не пощастило спіймати жодного з хижаків.

– А їх їдять? – запитав Пенкроф, котрий розглядав острівну фауну тільки з одного погляду.

– Ні, – відповів Герберт. – До того ж зоологи досі не визначили, як влаштовані зіниці у цих лисиць, – чи бачать вони вночі так само добре, як і вдень, і чи варто їх віднести до породи власне собак.

Сайрес Сміт не втримався від усмішки, слухаючи хлопцеві міркування, що свідчили про його непересічний розум і глибину знань. Що ж до моряка, то, ледве довідавшись, що м’ясо шакалових лисиць неїстівне, він тієї ж хвилини втратив до них будь-який інтерес. Проте зауважив:

– Коли поблизу Гранітного Палацу влаштуємо пташник, треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих злодюг.

Ніхто, звичайно, не заперечував.

Обігнувши мис Знахідки, колоністи побачили довгу смугу піщаного берега, омитого безмежним морем. Була восьма ранку. Чисту глибінь неба не затьмарювала жодна хмаринка, як часто трапляється, коли довго тривають морози. Проте Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від швидкої ходи, майже не помічали пощипування морозу. Щоправда, день був безвітряний, а в тиху погоду набагато легше переносити навіть великі морози. Сліпуче, але холодне сонце якраз виринуло з океану, і його величезний диск завис над обрієм. Спокійна водна гладінь простягалася, як синя скатертина, і нагадувала яку-небудь затоку Середземномор’я погожої днини. Миль за чотири на південний схід чітко вимальовувались обриси мису Кіготь, вигнутого, мов турецький ятаган. Ліворуч на краю болота несподівано виринав вузький шпичак, що в промінні ранкового сонця здавався вогнистою рискою. Безумовно, в цій частині бухти Єдності, нічим, навіть піщаною косою, не відокремленої од відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі жодного пристановища. Спокійна, нічим не потривожена поверхня моря, рівний синій колір води, ніде не заплямований жовтуватим відтінком, і, нарешті, цілковита відсутність рифів – усе це вказувало на те, що берег там стрімко опускається у страшні океанські глибини. Позаду, на заході, на відстані чотирьох миль темніла смужка лісів Далекого Заходу. Картина розгорталася така, ніби колоністи опинилися на похмурих берегах якогось антарктичного острова, вкритого снігом і кригою. У цьому місці подорожні зупинилися, щоб поснідати. Розпалили вогнище із хмизу і висохлих водоростей, і Наб приготував сніданок, який складався із холодного м’яса та чаю Освего.

Колоністи їли, розглядаючись навколо. Ця частина острова Лінкольна здавалася зовсім безплідною й дуже різнилася від його західного краю.

І журналіст задумливо зауважив, що коли б волею випадку вони після повітряної катастрофи опинилися саме тут, на східному березі, у них склалося б вельми невтішне враження про свої володіння.

– Я гадаю, нам не пощастило б навіть досягти цього берега, – відповів інженер. – Море тут дуже глибоке, і на ньому не помітно жодної скелі, на якій ми могли б знайти для себе прихисток. Поблизу Гранітного Палацу є принаймні мілини, є острівець, це все ж таки збільшувало наші шанси на порятунок. А тут зовсім нічого – сама безодня!

– Досить дивно те, – додав Гедеон Спілет, – що на цьому порівняно невеликому острові таке розмаїття ґрунтів і рельєфів. За логікою, так буває тільки на материках з великою сушею. Складається враження, що багату на рослинність західну частину острова Лінкольна з родючими землями омиває тепла течія Мексиканської затоки, а північну й південно-східну – води Льодовитого океану.

– Ваша правда, дорогий Спілете, – мовив Сайрес Сміт. – У мене теж виникла така думка. І сам острів, і його обриси, і природа мене дуже дивують. Тут ніби зібрані зразки всіх краєвидів, які трапляються на материку, і я не здивувався б, довідавшись, що він був колись частиною материка.

– Що? Материк посеред Тихого океану? – вигукнув Пенкроф.

– А чому б і ні? – відповів йому Сайрес Сміт. – Чому Австралія, Нова Ірландія і все, що англійські географи називають Австралазією, не могло колись являти собою разом із теперішніми тихоокеанськими архіпелагами єдиний материк, що займав шосту частину земної суші, таку саму завбільшки, як Європа чи Азія або обидві Америки? Мене нітрохи не здивувало б припущення, що всі острови, які здіймаються нині над просторами Великого океану, не що інше, як гірські вершини поглинутого морською безоднею материка, що колись, у доісторичні часи, лежав над поверхнею вод.

– Як колись Атлантида, – додав Герберт.

– Так, синку… Якщо вона все ж таки існувала.

– І острів Лінкольна був частиною цього континенту? – запитав Пенкроф.

– Цілком імовірно, – відповів Сайрес Сміт. – І тоді стала б зрозумілою розмаїтість дарів природи, які ми тут зустрічаємо.

– І велика кількість тварин, що тут водяться, – додав Герберт.

– Авжеж, синку, – відповів йому інженер. – Ти мені подав ще один доказ на користь мого припущення. Адже, судячи з того, що ми бачили на нашому острові, тут дуже багато тварин, а найдивніше те, що тваринний світ надзвичайно різноманітний. Цьому є причина, і, на мою думку, вона полягає в тому, що острів Лінкольна колись міг бути частиною якогось великого материка, який мало-помалу занурився у води Тихого океану.

– Тоді одного чудового дня, – зауважив Пенкроф, якого, здається, не зовсім переконали інженерові міркування, – те, що залишилося від колишнього континенту, у свою чергу зникне також, і між Америкою та Азією не зостанеться ніякої суші?

– Так, – відповів Сайрес Сміт. – Але з’являться нові континенти, що їх тепер вибудовують мільярди мільярдів мікроскопічних створінь.

– Що ж то за такі будівельники?

– Коралові поліпи, – пояснив Сайрес Сміт. – Саме вони своєю тривалою невпинною працею спорудили острів Клермон-Тоннер, численні атоли і коралові острови у Тихому океані. Сорок сім мільйонів поліпів важать один лише гран, та все ж, попри свої розміри, ці мікроскопічні створіння, поглинаючи морські солі й тверді частки води, виробляють вапняк, а з нього утворюються величезні підводні споруди, що не поступаються твердістю та міцністю навіть перед гранітом. За прадавніх часів, коли утворювалася Земля, природа використовувала вогонь, здіймаючи земну кору, але тепер вона переклала цю місію на мікроскопічних істот, бо сила вогню у надрах Землі значно спала, і про це, зокрема, переконливо свідчить безліч згаслих вулканів на її поверхні. І я переконаний, що через багато століть завдяки праці безлічі поколінь поліпових інфузорій Тихий океан може перетворитися на великий континент, який заселять нові покоління людей і в свою чергу принесуть туди цивілізацію.

– Довго чекати! – скептично зауважив Пенкроф.

– Природі нікуди квапитися, – відповів інженер.

– Але навіщо нові континенти? – запитав Герберт. – Як на мене, теперішній простір суші цілком достатній для людства. А природа нічого марно не робить.

– Справді, природа нічого марно не робить, – повів далі інженер. – Та ось як, на мою думку, можна пояснити, навіщо людству стануть потрібні в майбутньому нові материки, до того ж саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. Принаймні, таке пояснення мені здається цілком припустимим…

– Ми слухаємо, пане Сайресе, – нетерпляче озвався Герберт.

– Мої міркування полягають ось у чому: більшість учених гадає, що колись на нашій планеті скінчиться життя, чи то пак, стануть неможливі тваринна й рослинна форми життя через надмірне охолодження земної кори. Не доходять згоди вони лише щодо причин цього охолодження. Одні гадають, що так станеться через мільйони років унаслідок охолодження Сонця; інші – через поступове згасання вогню, що палає в надрах нашої планети, для якої внутрішня температура має далеко більше значення, ніж багатьом здається. Особисто я дотримуюсь останньої гіпотези, виходячи з міркування, що Місяць – це охололе світило, на якому вже неможливе життя, хоча Сонце зігріває його так само, як і за сивої давнини. А охолов Місяць тому, що в його надрах остаточно згас вогонь, якому він зобов’язаний своїм виникненням, так само, як і всі інші тіла зоряного світу. Зрештою, хоч би якою була причина, колись наша Земля охолоне, але охолодження відбуватиметься дуже повільно. І що ж тоді? А те, що зони помірного клімату в більш чи менш віддаленому майбутньому стануть так само непридатними для життя, як тепер полярні райони. Отож цілі народи і різні види тварин ринуть до широт, краще зігрітих сонцем. Відбуватиметься величезне переселення людства. Люди поступово покинуть Європу, Центральну Азію, Північну Америку так само, як Австралазію та частину Південної Америки. Слідом за людьми на південь переміститься і рослинність. До екватора відступить і флора, і фауна. Все життя переміститься в Центральну Америку та Екваторіальну Африку. Лапландці та їхні сусіди знайдуть звичні для них кліматичні умови узбережжя Льодовитого океану на берегах Середземномор’я. Хто нам доведе, що в ту епоху екваторіальні області не стануть затісними для людства, що там зможе оселитися й прохарчуватися населення всієї Землі? Тож чому б передбачливій природі не готувати вже тепер під екватором основу нового континенту і не доручити це будівництво кораловим поліпам? Я часто розмірковував про ці речі, друзі мої, і, не прикидаючись, вірю, що вигляд земної кулі з часом цілковито зміниться, що з підняттям нових материків деякі старі зануряться в море і що в майбутніх століттях нові Колумби попливуть відкривати острови Чімборасо, Гімалаї або Монблан, які залишаться над водою як рештки затопленої Америки, Азії або Європи. Зрештою і нові континенти стануть непридатними для життя, тепло розвіється, як тепло тіла, з якого вилетіла душа, і життя зникне на всій земній кулі якщо й не назавжди, то принаймні на певний період. Наш сфероїд, заснувши, здавалося б, мертвим сном, із часом, можливо, несподівано відродиться до життя за якихось нових, кращих умов! Проте все це, друзі мої, незбагненні для нас таємниці Творця всього сущого, а щодо праці коралових поліпів, то тут я, мабуть, надто захопився своїми здогадами про майбутнє Землі.

– Дорогий Сайресе, – відповів йому Гедеон Спілет, – викладена вами теорія для мене – пророцтво; воно колись напевне здійсниться.

– Про те тільки Бог відає, – задумливо сказав інженер.

– Все це чудово, все прекрасно, – озвався знову Пенкроф, котрий слухав інженерову розповідь, нашорошивши вуха, – та чи не могли б ви, пане Сайресе, пояснити мені: невже й острів Лінкольна збудували поліпи?

– Ні, – відповів Сайрес Сміт. – Він чисто вулканічного походження.

– І колись зникне?

– І таке може статися.

– Сподіваюсь, на той час нас уже тут не буде.

– Ні, не турбуйтеся, Пенкрофе, нас уже тут не буде, адже ми не маємо найменшого бажання тут помирати, і врешті-решт, нам, можливо, все ж пощастить розпрощатися з цим островом.

– А поки що, – додав Гедеон Спілет, – влаштовуймося на ньому ніби навіки. Ніколи нічого не треба робити наполовину.

На тому й закінчилася їхня розмова. Доївши сніданок, колоністи знову вирушили в дорогу і невдовзі підійшли до межі, за якою починалися болота.

То були таки болота, і розкинулися вони на величезному просторі, тягнучись аж до заокругленого виступу на південно-східному кінці острова, тобто тисяч на двадцять квадратних миль. Грузькі ґрунти складалися тут із глини й кремнезему, змішаних із численними рештками трав та болотних рослин. Тут росли очерети, болотний мох, осоки, рогіз; подекуди поверхню болота укривав шар дерну завтовшки як грубий килим. То там, то сям поблискували на сонці затягнуті кригою болотні озерця. Ніякі дощі, ніякі несподівані річкові повені не могли б отак затопити долину. Напрошувався природний висновок, що болота тут живляться підземними водами; та так воно й було. Треба було побоюватися, що в спеку над болотом витають отруйні випари, які викликають болотну лихоманку.