Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 39 страниц)

Ці роботи тривали до 15 квітня, і, зрозуміло, колоністи не марнували часу. Ставши гончарями, вони тільки гончарювали. А якби Сайресу Сміту потрібно було, щоб вони зробилися ковалями, то вони довели б, що й ковальство їм до снаги. Та наступного дня мала бути неділя, і не просто неділя, а Великдень, отож усі одностайно вирішили присвятити цей день відпочинку. Наші американці були люди набожні, ретельно дотримувалися приписів Біблії, а за теперішнього становища в їхніх серцях ще більше виросла віра у Творця всього сущого.

Отож 15 квітня надвечір вони повернулися до Комина, забравши з собою залишки посуду і лишивши погаслу піч чекати свого нового призначення. На зворотному шляху до Комина було зроблено радісне відкриття: Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчасті, бархатисті шматочки трута являють собою м’якуш грибів із родини поліпорових. Належно оброблені, ці гриби надзвичайно займисті, особливо якщо їх просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі чи хлорнокислого калію. Але досі колоністам не траплявся жоден із поліпорових грибів, не траплялися навіть сморжі, які у крайньому разі могли б також так-сяк їх замінити. Зате того дня інженер побачив рослину, що належала до родини айстрових, видами якої є полин гіркий, чорнобиль, острогін тощо. Вирвавши жмут тієї трави, він простяг її морякові:

– Тримайте, Пенкрофе, ця травичка потішить вас.

Пенкроф пильно подивився на зілля із стеблом, густо вкритим довгими шовковистими волосинками, і з білястим пухнастим листям.

– А що це, пане Сайресе? – запитав він. – О, дар Неба! Невже тютюн?

– Ні, – відповів Сайрес Сміт, – це чорнобиль, по-вченому – китайський полин, а нам він служитиме замість трута.

І справді, належно висушений, цей полин дає дуже займисту речовину, особливо після того, як інженер обробив її розчином азотнокислої солі калію – на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, котра є не чим іншим, як селітрою.

Того вечора колоністи, зібравшись у центральній кімнаті Комина, споживали досить смачну й поживну вечерю. Наб приготував юшку з агуті, окіст із водосвинки, нашпигований запашними травами, і подав до нього варені корені caladium macrorhizum, трав’янистої рослини з родини ароїдних, яка в тропічній зоні набуває деревовидної форми. Її корені мають чудовий смак, дуже поживні й нагадують портландське саго, яке подають до столу в Англії: ця страва могла певною мірою замінити хліб, якого поки що бракувало колоністам острова Лінкольна.

Повечерявши, Сайрес Сміт зі своїми товаришами пішли на берег моря подихати перед сном свіжим повітрям. Була восьма вечора. Надходила лагідна тиха ніч. Місяць, що п’ять днів тому був уповні, ще не зійшов, але на обрії вже засріблився м’яким блідим світлом край неба – те бліде сяйво можна було б назвати місячним світанком. У зеніті виблискували навколополярні сузір’я, серед яких найбільше виділявся Південний Хрест, яким кілька днів тому милувався інженер з гори Франкліна.

Сайрес Сміт і тепер задивився на це чудове сузір’я, де зверху і знизу сяють дві зірки першої величини, ліворуч – зірка другої величини, а праворуч – зірка третьої величини.

Подумавши, він запитав хлопця:

– Герберте, сьогодні у нас 15 квітня?

– Так, пане Сайресе, – відповів Герберт.

– Чудово, і якщо я не помиляюсь, завтра буде один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім часом, тобто завтра опівдні за годинником, (різниця може бути лише кілька секунд) сонце перетне меридіан цієї місцевості. Отож, якщо буде гарна погода, гадаю, я зможу визначити довготу острова з точністю до кількох градусів.

– Без інструментів, без секстанта? – із сумнівом у голосі запитав Гедеон Спілет.

– Авжеж, – відповів інженер. – А оскільки сьогодні безхмарна ніч, то я спробую сьогодні ж увечері визначити й нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест – сузір’я Південного полюса. Сподіваюсь, ви добре розумієте, друзі мої, що, перш ніж братися за важливі роботи і влаштовуватися тут на тривалий час, мало визнати, що наша земля – острів, треба ще, наскільки можливо, визначити, на якій він відстані від Американського чи Австралійського континенту або від головних архіпелагів Тихого океану.

Цілком слушно, – зауважив журналіст. – Замість будинку для нас, можливо, важливіше збудувати корабель, якщо раптом з’ясується, що ми перебуваємо лише за сотню миль від заселеного людьми берега.

– Отож я й хочу, – повів далі Сайрес Сміт, – спробувати цієї ночі визначити широту острова Лінкольна, а завтра ополудні – обчислити його довготу.

Якби інженер мав секстант – прилад, завдяки якому можна дуже точно виміряти кутові відстані за кутом віддзеркалення предметів, це завдання не викликало б жодних складнощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра в полудень за проходженням сонця через меридіан місцевості він легко визначив би координати острова. Однак не маючи секстанта, вони мусили чимось його замінити.

Отож Сайрес Сміт знову пішов до Комина. При світлі вогнища він вистругав дві пласкі лінієчки і, з’єднавши їх з одного боку, склав щось подібне до циркуля, ніжки якого можна було розсовувати і зсовувати. Скріпив він їх міцною голкою акації, гілки якої лежали в купі хмизу біля вогнища.

Змайструвавши такий прилад, інженер знову пішов на берег моря; він мав обчислити висоту полюса над обрієм, для чого треба було вибрати найчіткіший, тобто морський, обрій, а оскільки мис Кіготь затуляв південний бік обрію, Сайресові Сміту довелося шукати зручнішого місця для спостереження. Найбільше, звісно, підійшло б південне узбережжя, але для цього він мав би перебратися на той бік річки Вдячності, досить повноводої на ту пору, а це було непросто.

Все зваживши, Сайрес Сміт вирішив провести свої спостереження на плоскогір’ї Широкий Обрій, врахувавши при обчисленні його висоту над рівнем моря, висоту, яку він розраховував визначити завтра шляхом застосування елементарних теорій геометрії.

Пройшовши лівим берегом річки Вдячності, колоністи піднялися на плоскогір’я і влаштували спостережний пункт біля того краю, який вів із північного заходу на південний схід, тобто над пасмом примхливо вирізьблених скель, що обрамляли берег річки.

Ця частина плоскогір’я здіймалася футів на п’ятдесят над пагорбами правого берега річки, що спускалися двома заломами до мису Кіготь і до південного берега острова. Отже, ніщо не заступало від спостерігача півколо обрію від мису Кіготь до високого Зміїного мису. На півдні лінія обрію, освітленого першими променями місяця, різко розмежовувала море й небо, що сприяло досить точному обчисленню.

У цю хвилину Південний Хрест постав перед очима спостерігачів у перевернутому вигляді – зірка Альфа цього сузір’я опинилася внизу, тобто найближче до Південного полюса.

Це сузір’я перебуває не так близько до Південного полюса, як Полярна зірка – до Північного. Зірка Альфа Південного Хреста розташована на відстані близько двадцяти семи градусів від полюса, але Сайрес Сміт знав це і вирішив враховувати цю відстань при своєму обчисленні. Він також потурбувався, аби не пропустити спостереження за нею в той момент, коли вона проходить через меридіан острова, що мало полегшити спостереження.

Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а другий – на зірку Альфа: ніби наставив на них кутомір, і відстань між двома ніжками відповідала куту між Альфою та обрієм. Аби міцніше зафіксувати отриманий кут і не допустити зміни відстані між планками, Сайрес Сміт прикріпив їх голками акації до поперечини.

Тепер лишалося тільки обчислити отриманий кут, узявши до уваги, що спостереження відбувалося не на рівні моря, а для цього конче потрібно було ще виміряти висоту плоскогір’я. Величина кута мала дати висоту Альфи Південного Хреста, а отже, й висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, оскільки географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.

Проте ці обчислення колоністи відклали до наступного дня і о десятій вечора всі спали міцним глибоким сном.

Розділ XIV

Вимірювання гранітної кручі. Застосування теореми про подібні трикутники. Широта острова. Експедиціяна північ острова. Устрична коса. Плани на майбутнє. Проходження сонця над меридіаном острова. Координатиострова Лінкольна.

На другий день, 16 квітня, у Великдень, колоністи з раннього ранку повиходили з Комина і заходилися прати білизну та вибивати й чистити верхній одяг. Згодом інженер розраховував наварити мила, як тільки знайдуться потрібні для цього складові частини: сода чи поташ і жир або якась олія. Життєво важливе питання про поповнення гардероба також мало бути обмірковане за належних обставин і в належний час. Принаймні їхній одяг був досить міцний, аби протриматися ще добрих шість місяців, зважаючи на важку фізичну працю. Поки що найголовніше завдання полягало в тому, щоб визначити, як далеко перебуває острів від заселеної землі, що й мало бути зроблено того ж дня, якщо дасть змогу погода.

Сонце, що нарешті виринуло над обрієм, обіцяло чудовий день, один із тих теплих осінніх днів, коли літо ніби прощається із землею.

Тепер належало доповнити вчорашні спостереження новими даними, вимірявши висоту плоскогір’я Широкий Обрій над рівнем моря.

– Вам, мабуть, потрібен прилад на зразок учорашнього? – запитав Герберт інженера.

– Ні, синку, – відповів Сайрес Сміт, – Тепер ми застосуємо інший, хоч і не менш точний засіб.

Герберт, маючи невгамовну жадобу до знань, пішов слідом за інженером, а той відійшов од гранітної кручі аж до води край берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст займалися своїми справами.

Сайрес Сміт прихопив із собою пряму жердину завдовжки футів дванадцять, вимірявши її так точно, як тільки міг, за власним зростом, який знав достеменно, до міліметра. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок, тобто камінець, прив’язаний до лика.

Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і футів за п’ятсот від гранітної кручі, що зводилася перпендикулярно до водної гладі, Сайрес Сміт застромив жердину на два фути в пісок і за допомогою виска старанно виставив її перпендикулярно до лінії обрію.

Після цього він одійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору перебував верхній кінець жердини та гребінь гранітної кручі, й старанно позначив це місце на піску кілочком. Потім, звертаючись до Герберта, інженер запитав:

– Ти не забув іще основ геометрії?

– Ще трохи пам’ятаю, пане Сайресе, – обережно, аби не перехвалити себе, відповів Герберт.

– Пам’ятаєш властивості двох подібних трикутників?

– Авжеж, – відповів хлопець. – У двох подібних трикутників відповідні сторони пропорційні одна одній.

– Отож, синку, я щойно побудував два подібних трикутники, обидва прямокутні: один менший, сторонами якого будуть жердина, встромлена перпендикулярно в пісок, і пряма, рівна відстані від нижнього кінця жердини до кілочка, а гіпотенузою – мій промінь зору; у другого трикутника сторонами є прямовисна лінія гранітної кручі, яку нам треба виміряти, і відстань од кілочка до підошви стіни, а гіпотенузою – знову ж таки мій промінь зору, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.

– О, пане Сайресе, я зрозумів! – вигукнув Герберт. – Відстань од кілочка до жердини пропорційна відстані од кілочка до підошви стіни, а висота жердини пропорційна висоті стіни.

– Саме так, Герберте, – відповів інженер. – І коли ми виміряємо обидві відстані од кілочка, то, знаючи висоту жердини, швидко розв’яжемо пропорцію і таким чином дізнаємось, яка висота кручі, позбувшись мороки міряти її безпосередньо.

Основи обох трикутників були виміряні за допомогою тієї самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десяти футам.

Виявилося, що перша відстань – між кілочком і жердиною, застромленою в пісок, – п’ятнадцять футів.

Друга відстань – між кілочком і підошвою кручі – п’ятсот футів.

Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і хлопець повернулися до Комина.

Там інженер узяв плаский камінь, принесений ним із попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко було надряпати цифри гострою скойкою, і написав на ньому таку пропорцію:

15: 500 = 10: x

500 × 10 = 5000

5000: 15 = 333,33.

Отже, висота стіни дорівнювала трьомстам тридцяти трьом футам. [10]10
  Мається на увазі англійський фут, що дорівнює 30 см.


[Закрыть]

Тоді Сайрес Сміт знову взяв свій інструмент, виготовлений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані од Південного Хреста до площини обрію. Він дуже точно відміряв цей кут на колі, поділивши його на триста шістдесят рівних частин. Кут виявився рівним десяти градусам. Збільшивши цей кут на двадцять сім градусів, що відокремлювали Альфу від Південного полюса, і зробивши поправку на висоту плоскогір’я, де здійснювалося спостереження, він одержав тридцять сім градусів. Таким чином Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна перебуває на тридцять сьомому градусі південної широти; але, враховуючи недосконалість своїх спостережень і обчислень (це могло дати помилку близько п’яти градусів), вважав за правильніше вважати, що острів перебуває між тридцять п’ятою і сороковою паралелями.

Аби одержати обидві координати острова, залишалося ще визначити його довготу. Сайрес Сміт вирішив спробувати зробити це того ж дня ополудні, тобто в момент, коли сонце проходитиме через меридіан острова.

Домовилися використати цю неділю для прогулянки, а якщо точніше, для дослідження тієї частини острова, що перебувала між північним берегом озера та Акулячою затокою, а за сприятливої погоди дійти і до північного схилу мису Південна Щелепа. На обід можна зупинитися серед дюн, а повернутися до Комина аж надвечір.

О пів на дев’яту того ж ранку групка колоністів простувала вже понад берегом затоки. По інший її бік, на острові Порятунку, поважно походжало безліч птахів. То були водоплавні й пірнаючі птахи з родини пінгвінів, яких легко пізнати за неприємним криком, що нагадує осляче ревіння.

Пенкрофа вони цікавили тільки з погляду придатності для споживання, і його цілком задовольнило повідомлення, що їхнє м’ясо хоч і темнувате, але їстівне.

На піщаному березі також плазували якісь великі ссавці, мабуть, тюлені, котрі, очевидно, обрали той острівець для свого лігвища. Годі було й думати про харчування їхнім м’ясом – надто воно жирне і неприємне на смак, але Сайрес Сміт довго не відривав од них очей і зрештою, не ділячись намірами, оголосив товаришам, що незабаром треба буде відвідати той острівець.

Берег, яким ішли колоністи, був усіяний незліченними скойками; деякі з них вельми порадували б любителів і знавців молюсків. Тут траплялися і фізіанели, і свердлильники, й тригонії, й багато інших. Та далеко кориснішим відкриттям стала устрична мілина, виявлена під час відпливу, – Наб помітив її серед скель милі за чотири від Комина.

– Наш Наб не змарнував сьогоднішнього дня, – радо вигукнув Пенкроф, вдивляючись у всіяну устрицями косу, що тяглася далеко в море.

– Це відкриття справді дуже корисне для нас, – погодився з ним журналіст, – а якщо взяти до уваги, що кожна устриця відкладає від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч яєць на рік, то тут ми маємо невичерпний їхній запас.

– От тільки, як на мене, в устриць не дуже поживне м’ясо, – зауважив Герберт.

– Не дуже, – згодився з ним Сайрес Сміт. – В устрицях замало білків, і щоб утамувати голод, їх треба з’їсти дюжин п’ятнадцять-шістнадцять на день.

– От і добре! – сказав Пенкроф. – Ми їх їстимемо сотнями, перш ніж вичерпаємо всі запаси на косі. А чи не набрати нам кількасот устриць на обід?

І, не чекаючи на відповідь, знаючи заздалегідь, що їх лише підтримають, моряк і Наб відразу заходилися збирати скойки в сітку, сплетену Набом із волокон гібіска; там уже лежало дещо з харчів, якими колоністи запаслися на обід. Потім вони попростували далі берегом повз дюни.

Час від часу Сайрес Сміт поглядав на годинник, щоб підготуватися до спостереження, яке мав здійснити точно ополудні.

Уся прибережна смуга острова була дика, гола й безплідна аж до краю мису, що замикав бухту Єдності і був названий Південною Щелепою. Довкола лежали тільки піски, мушлі й уламки лави. На цей понурий берег прилітали морські птахи – баклани, ширококрилі альбатроси й дикі качки, котрі не без підстав збуджували мисливський азарт Пенкрофа. Він спробував підстрелити їх із лука, але марно, бо на берег вони не сідали, і в них можна було стріляти лише на льоту.

Це дало морякові привід знову звернутися до інженера:

– От бачите, пане Сайресе, доки ми не матимемо хоча б однієї чи двох мисливських рушниць, ми й далі будемо безпорадні!

– Ви цілком маєте слушність, Пенкрофе, – відповів йому журналіст, – але все залежить від вас! Дістаньте нам заліза для цівки рушниці, сталі для магазина й затвора, селітри, деревного вугілля і сірки для пороху, живого срібла, азотної кислоти для запалу, а ще – свинцю для куль, і Сайрес наробить нам першокласних рушниць.

– Ну, всі ці речовини ми, безумовно, зможемо розшукати на острові, – сказав інженер, – але для вогнепальної зброї потрібні досконалі прилади і дуже точні інструменти. Та нічого, пізніше подивимося…

– І навіщо, – вигукнув Пенкроф, – навіщо ми викинули за борт гондоли всю зброю, усе знаряддя і навіть кишенькові ножі?!

– Та ж якби ми їх не викинули, то самі опинилися б на дні моря, Пенкрофе! – зауважив Герберт.

– Атож, ваша правда, синку, – погодився з ним моряк і додав: – Хотів би я бачити, як отетеріли від здивування Джонатан Форстер і його супутники, побачивши наступного ранку порожню площу! Глядь, а кулі як не було!

– Мені байдуже, здивувалися вони чи не здивувалися! – сказав журналіст.

– Е-е, що не кажи, а це таки моя ідея! – задоволено мовив Пенкроф.

– Чудова ідея, Пенкрофе! – сміючись, зауважив Гедеон Спілет. – Завдяки їй ми й опинилися на цьому острові!

– Краще я сидітиму на цьому острові, ніж у полоні в південців! – вигукнув моряк. – Особливо відтоді, як до нас приєднався Сайрес Сміт!

– І я теж, слово честі! – погодився з ним журналіст. – А втім, чого нам бракує? Нічого!

– Чи то пак… усього! – додав Пенкроф і вибухнув сміхом, аж затрусилися його широчезні плечі. – Зрештою, рано чи пізно ми виберемося звідси!

– І, можливо, набагато раніше, ніж ви можете уявити, друзі мої! – заспокоїв їх інженер. – Якщо, звісно, острів Лінкольна лежить не надто далеко від якогось заселеного архіпелагу чи континенту. За годину ми про все довідаємося. Я не маю при собі карти Тихого океану, але дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні визначили, острів Лінкольна, безумовно, мав лежати на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході – Чилі. Але між цими двома землями відстань щонайменше шість тисяч миль. Тепер нам залишається визначити, в якій саме точці цього широкого морського простору перебуває наш острів, і незабаром ми дізнаємося про це, сподіваюсь, досить точно визначивши географічну довготу острова.

– Мені здається, що на тій самій широті найближче до нас лежить архіпелаг Туамоту, чи не так? – запитав Герберт.

– Так, – відповів інженер, – але й до нього відстань понад тисячу двісті миль.

– А там що? – вказуючи рукою на південь, запитав Наб, який дуже зацікавлено прислухався до їхньої розмови.

– Там нічого немає, – відповів Пенкроф.

– Там справді нічого немає, – додав інженер.

– Добре, Сайресе, а якщо острів Лінкольна лежить лише за двісті чи триста миль від Нової Зеландії або Чилі?.. – запитав журналіст.

– Що ж, – відповів інженер, – у такому разі ми збудуємо не хижку, а корабель, і боцман Пенкроф поведе його морем.

– Залюбки! – вигукнув моряк. – Я ладен стати й капітаном… аби тільки ви придумали, як змайструвати човна, який тримався б на воді і не боявся хвиль!

– Треба буде – все придумаємо! – відповів Сайрес Сміт.

Поки тривала ця розмова між чоловіками, котрі справді не знали жодних сумнівів, наближався час, коли інженер мав розпочати спостереження. Але як же він це зробить без інструментів? От цього Герберт не міг ніяк збагнути.

На ту пору спостерігачі перебували на відстані шести миль від Комина, недалеко від дюн, де розшукали інженера після його загадкового порятунку. У цьому місці вони стали на перепочинок і приготували свій обід – як-не-як, а вже було пів на дванадцяту. Герберт пішов по прісну воду до струмка, що тік неподалік, прихопивши з собою глечика, – його ніс Наб.

Поки інші готувалися до обіду, Сайрес Сміт у свою чергу готувався до астрономічних спостережень. Він вибрав чисту й рівну площину на піщаному березі, вилизану морем під час відпливу. Дрібний пісок лежав дзеркально рівним шаром. А втім, не мало великого значення, чи горизонтальна його поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб палиця завдовжки шість футів, устромлена інженером у пісок, стояла перпендикулярно до поверхні. Навпаки, інженер навіть трохи нахилив її на південь, тобто у бік, протилежний сонцю, адже не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, що лежав у Південній півкулі, сяюче денне світило здійснювало свій рух над північним, а не над південним обрієм.

Лише тоді Герберт збагнув, яким чином інженер хоче визначити кульмінаційну точку перебування сонця в зеніті, тобто його проходження через меридіан острова, іншими словами, визначити полудень для даної місцевості. Він хотів зробити це, скориставшись тінню, що падатиме на пісок від застромленої жердини, – цей спосіб і без астрономічних інструментів міг дати йому хоч і не зовсім точну, наближену, та все ж потрібну шукану величину.

У той момент, коли довжина тіні стане найменшою, і справді настане полудень, а тоді досить буде стежити за кінцем тіні, аби помітити, коли вона після поступового скорочення почне видовжуватися. Трохи нахиливши жердину в протилежний від сонця бік, Сайрес Сміт таким чином видовжив тінь, а отже полегшив можливість стежити за зміною її довжини. І справді, що довша стрілка годинника, то легше стежити за рухом її кінчика по циферблату. В даному разі тінь від жердини була нічим іншим, як стрілкою на циферблаті.

Коли Сайрес Сміт вирішив, що настала вирішальна мить, він став навколішки на піску і, встромлюючи в пісок маленькі дерев’яні кілочки, почав відмічати послідовне скорочення тіні від жердини. Надзвичайно зацікавлені товариші нахилились у нього над головою і напружено спостерігали за його діями.

Журналіст тримав у руці годинника, аби точно визначити час, коли тінь стане найкоротшою. Крім того, оскільки Сайрес Сміт здійснював свої спостереження 16 квітня, коли істинний і середній час збігаються, то час, відзначений Гедеоном Спілетом, мав бути істинним часом для Вашингтона, що повинно полегшити інженерові розрахунки.

Проте сонце рухалося дуже повільно, а тінь від жердини мало-помалу скорочувалась, і коли Сайресові Сміту здалося, що вона починає збільшуватись, він запитав:

– Котра година?

– Одна хвилина на шосту, – відповів Гедеон Спілет.

Тепер залишалося тільки обчислити результати спостережень, а це вже було простіше простого. Як ми бачимо, відстань між вашингтонським меридіаном і меридіаном острова складала п’ятигодинну часову різницю у круглих числах, тобто на острові Лінкольна був полудень у той час, коли у Вашингтоні була п’ята вечора. Сонце, рухаючись небозводом, пересувається на один градус за чотири хвилини, або на п’ятнадцять градусів за годину. П’ятнадцять градусів, помножені на п’ять годин, складають сімдесят п’ять градусів.

Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 3´ 11˝, а із заокругленням сімдесят сім градусів, рахуючи від Грінвічського меридіана, що його і американці, й англійці беруть за відправну точку, визначаючи довготу, то острів перебуває на сімдесят сім градусів плюс сімдесят п’ять градусів на захід від Грінвічського меридіана, або на сто п’ятдесят другому градусі західної довготи.

Сайрес Сміт оголосив цей результат своїм товаришам, беручи до уваги ймовірні похибки при спостереженні, так само як зробив, визначаючи широту, і вважаючи за можливе твердити, що острів Лінкольна перебуває між тридцять п’ятою і тридцять сьомою паралелями та між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіанами на захід від Грінвічського меридіана.

Можлива похибка, яку він відносив на рахунок неточності спостережень, складала, як ми бачимо, п’ять градусів і за широтою, і за довготою, а оскільки один градус дорівнює шістдесяти милям, то похибка у визначенні точного місцезнаходження острова може складати до трьохсот миль за довготою й за широтою.

Проте ця похибка не повинна впливати на майбутню ухвалу Сайреса Сміта і його супутників. Для кожного з них було цілком очевидним, що острів Лінкольна лежить на такій відстані від будь-якої землі чи архіпелагу, що лише шаленець міг би відважитись спробувати перетнути її на хисткому невеличкому човні.

Та й справді, одержані координати свідчили, що до Таїті та островів архіпелагу Туамоту щонайменше тисячу двісті миль, до Нової Зеландії – тисячу вісімсот миль, а до берегів Америки – понад чотири з половиною тисячі миль.

І хоч як Сайрес Сміт напружував пам’ять, він не міг пригадати, щоб хоч який-небудь острів у цій частині Тихого океану був розміщений так само, як острів Лінкольна.