Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 39 страниц)

Розділ XIX

Розповідь Сайреса Сміта про свої спостереження. Колоністи поспішають добудувати корабель. Востаннє у загоні для худоби. Битва води й вогню. Що зосталося на острові. Колоністи вирішують спустити корабель наводу. Ніч із 8 на 9 березня.

Наступного ранку, 8 січня, переночувавши у загоні для худоби і впоравши там усю роботу, Сайрес Сміт і Айртон повернулись до Гранітного Палацу.

Інженер відразу зібрав друзів і повідомив їх, що острову Лінкольна загрожує велика небезпека, відвернути яку не може ніяка людська сила.

– Друзі мої! – сказав він, і в голосі його вчувалося глибоке хвилювання. – Острів Лінкольна не належить до тих куточків землі, які існуватимуть стільки ж, як і наша планета. Він приречений на зруйнування у близькому чи в далекому майбутньому, і причина його загибелі в ньому самому… Ніщо не може його врятувати!..

Колоністи перезирнулись між собою, а потім подивилися на інженера. Вони нічого не збагнули з його слів.

– Поясніть чіткіше, Сайресе! – попросив Гедеон Спілет.

– Гаразд, поясню… А радше точно перекажу вам пояснення, яке дав мені капітан Немо за ті кілька хвилин, що я провів з ним наодинці.

– Капітан Немо?! – вигукнули вражені колоністи.

– Так, перед смертю він побажав зробити нам ще одну, останню послугу!

– Останню послугу? – повторив Пенкроф. – Останню послугу? Побачите, він навіть після смерті ще не раз допомагатиме нам!

– Що ж вам сказав капітан Немо? – Перепитав журналіст.

– Знайте, друзі, – відповів інженер, – острів Лінкольна дуже відрізняється від інших островів Тихого океану… Внаслідок однієї його природної особливості, на яку вказав мені капітан Немо, рано чи пізно його підводна частина має розпастися.

– Острів Лінкольна розпадеться? Та що ви кажете! – вигукнув Пенкроф і, попри всю свою повагу до Сайреса Сміта, здвигнув плечима.

– Не кваптеся, Пенкрофе, – вів далі інженер. – Капітан Немо помітив, і вчора, побувавши у печері Дакара, я теж у цьому переконався, що та печера тягнеться під землею до самого центру вулкана і відокремлена від нього лише стіною, що закінчується під склепінням грота. Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, – вони утворюються всередині вулкана.

– Ну то й що? – запитав Пенкроф, насупивши лоба.

– А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.

– От і добре, – спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. – Море заллє вулкан, і все скінчиться!

– Так, усе скінчиться! – відповів інженер. – Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, – той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сицилія, якби Середземне море затопило Етну!

Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.

Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.

Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Дакара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!

Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!

У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.

Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватися чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити й оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.

Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному Палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.

Колоністи працювали як у гарячці. 23 січня вони вже закінчили половину обшивки судна. Досі зовнішній вигляд вулкана не змінився. Над вершиною гори Франкліна так само стояв стовп густого диму, із кратера виривалося розпечене каміння й піднімалися довгі язики вогню. Але в ніч з 23 на 24 січня під тиском лави, що повільно наповнювала жерло кратера, верхній, схожий на шапку, конус розколовся. Пролунав страшний гуркіт. Спочатку колоністи думали, що острів вибухнув. Усі вибігли з Гранітного Палацу.

Була друга година ночі. Небо палало у вогні. Верхній конус, велетенська брила заввишки в тисячу футів і вагою в мільярди фунтів, упав на острів, аж затремтіла вся земля. На щастя, конус був нахилений на північ і звалився на вкриту піском і туфом рівнину між горою й морем. Широко відкритий кратер випромінював таке яскраве світло, що все небо здавалося охопленим пожежею. Водночас потік лави, переливаючись через борти нового кратера, як вода через краї переповненої чаші, тисячами вогненних змій поповз униз схилом гори.

– Загін для худоби! Загін для худоби! – закричав Айртон.

І справді, потоки лави текли з нового кратера до загону для худоби, загрожуючи найродючішим частинам острова і насамперед лісу Жакамара та витокам Червоного струмка.

На крик Айртона колоністи побігли до стайні онагрів і миттю запрягли їх у воза. Всі думали тільки про одне: встигнути до загону, аби випустити на волю замкнену худобу.

Ще до третьої ранку вони були на місці.

Відчайдушне мекання, що чулося за цілу милю, свідчило про те, які налякані муфлони й кози. Зі схилу найближчого відрогу насувався палаючий потік розплавленої маси, що бігла лукою і підступала до частоколу. Айртон розчахнув ворота, і худоба, мов ошаленіла, кинулася врізнобіч…

За годину кипляча лава залила двір загону, випарувала струмок, підпалила Айртонову хижку, що спалахнула, як суха солома, і спалила до останньої колоди весь частокіл. Від загону для худоби не зосталося й сліду.

Колоністи спробували боротися з цим лихом, але то була шалена й марна спроба, бо людина безпорадна перед такими катаклізмами.

Настав день 24 січня. Перш ніж повернутись до Гранітного Палацу, Сайрес Сміт і його друзі хотіли точно з’ясувати, куди саме тече лава. Ґрунт мав нахил на схід від гори Франкліна, тож існувала небезпека, що попри перешкоду – ліс Жакамара – потік лави дістане плоскогір’я Широкий Обрій.

– Нас захистить озеро, – сказав Гедеон Спілет.

– Сподіваюсь, – коротко відповів Сайрес Сміт. Колоністам хотілося оглянути долину, на яку впав конус вулкана, але шлях їм перекрила лава. Вона текла двома потоками: перший – руслом Червоного струмка, другий – руслом Водоспадної річки. Звичайно, зіткнувшися з лавою, вода і там, і там відразу випарувалась. Через потоки лави не перейдеш. Навпаки, доводилося швидко відступати. Розвінчаний вулкан зробився невпізнанний. Кратер став пласкою діркою з краями, розірваними з південного і східного боків; із тих двох виїмок без упину текла лава, утворюючи два потоки. А над новим кратером стовп полум’я і диму впирався аж у густі хмари, що затягли все небо.

Небесний грім перегукувався з підземним гуркотом, і у повітрі стояв безперервний гул. Із жерла кратера вилітали розпечені до білого кам’яні брили, і, піднявшись на тисячу футів, із страшним гуркотом вибухали й розсипалися мільярдами іскор. Небо раз у раз розтинали блискавки.

О сьомій ранку колоністи, що стояли край лісу Жакамара, мусили тікати й звідти: навколо почало падати розпечене каміння, та й потік лави, що вийшов з берегів Червоного струмка, загрожував відрізати їм шлях до відступу. На узліссі загорілися перші дерева, і їхній сік, миттю перетворюючись на пару, розривав стовбури, мов динаміт, а старі, висохлі дерева, спалахували, як свічки.

Раз у раз озираючись, колоністи йшли до Гранітного Палацу. Але завдяки нахилу долини лава швидко текла до східного берега, і тільки-но її нижні шари застигали, на них зразу накочувалися нові киплячі хвилі.

Тим часом головний потік, що біг долиною Червоного струмка, ставав дедалі грізнішим. Уся прилегла частина лісу була охоплена вогнем. Величезні клуби диму стелились над деревами, стовбури яких тріскотіли, загорівшися в потоці лави.

Колоністи зупинились біля озера, за півмилі від гирла Червоного струмка. Тепер для них вирішувалося питання життя або смерті.

Сайрес Сміт, який ніколи не розгублювався і знав, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу правду, сказав:

– Або озеро зупинить потік лави й частина острова буде врятована від знищення, або лава потече до лісу Далекого Заходу й на острові не вціліють ні деревце, ні травинка. В такому разі нам зостанеться лише чекати смерті на голому камінні… А втім, нам не доведеться довго її чекати, бо острів буде висаджено в повітря!

– То що, – вигукнув Пенкроф, схрестивши на грудях руки й тупнувши ногою, – нам нема чого гнути горба біля судна?

– Ні, Пенкрофе, – відповів інженер. – Ми боротимемось до кінця!

У цю хвилину річка лави, проклавши шлях серед прекрасних дерев, які швидко пожирала, дійшла до озера. На її дорозі здіймався пагорб. Якби він був хоч трохи більшим, то міг би або затримати потік, або змінити його напрямок.

– До роботи! – крикнув Сайрес Сміт. Колоністи зразу зрозуміли думку інженера: треба було збудувати греблю і відвести потік лави в озеро.

Друзі збігали до корабельні по лопати, кайла й сокири. Зробивши земляний насип і загати із зрубаних дерев, вони за кілька годин звели греблю заввишки три фути і завдовжки в кількасот футів. Коли роботу було закінчено, їм здалося, що все це тривало лише кілька хвилин.

Греблю зробили саме вчасно – вогняні потоки підійшли до нижньої її частини. Річка лави прибувала, як вода у повінь, і загрожувала змести єдину перепону на шляху до лісів Далекого Заходу. Але гребля таки витримала випробування. Настала страшна хвилина – вогненна річка зупинилась ніби в нерішучості і… ринула в озеро Гранта, падаючи з кручі заввишки двадцять футів.

Колоністи, захекані, знесилені й мовчазні, задивилися на боротьбу двох стихій.

Яке захопливе видовище являв собою отой бій води з вогнем! Чиє перо могло б описати ту казкову й страшну битву? Чий пензель міг би змалювати її? Вода шипіла, випаровуючись при зіткненні з розплавленою лавою. Стовпи пари вихорилися у небі на величезній висоті, ніби вириваючись із несподівано відкритих клапанів велетенського парового котла. Та хоч який великий був запас води в озері, відразу стало видно, що воно буде переможене у цій борні, бо вода до нього більше не надходила, а страшна вогняна ріка, яку живило невичерпне джерело, ненастанно котила нові хвилі розплавленої маси.

Падаючи в озеро, лава зразу ж застигала, перетворюючись у кам’яні брили, що громадились одні на одних і незабаром здійнялися над водою. По них ковзали й скочувались у воду нові потоки лави; вони також кам’яніли, але скупчувались уже ближче до середини озера. Таким чином виростало кам’яне пасмо, яке загрожувало заповнити всю улоговину озера. Проте озеро не могло вийти з берегів, бо його води перетворювались на пару. Над нам лунало оглушливе шипіння й тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, а ті в повітрі охолоджувались і випадали дощем. Кам’яна дамба щораз довшала, брили застиглої лави наповзали одні на одних. Там, де нещодавно погойдувалось тихе плесо, тепер здіймалося безладне громаддя повитих димом скель, ніби землетрус підняв на озері тисячі рифів. Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптом скуті кригою на двадцятиградусному морозі, і ви дістанете картину озера через три години після вторгнення у нього нищівного потоку лави.

Цього разу вогонь подолав воду.

Однак те, що колоністам пощастило відвести потік лави в озеро Гранта, давало їм на кілька днів перепочинок: плоскогір’я Широкий Обрій, Гранітний Палац і корабельня на якийсь час були врятовані від наступу стихії. Ці дні треба було використати, аби дообшити борти шхуни й законопатити їх. Після цього можна було спустити корабель на воду і робити оснастку. Перебування на суші стало надто небезпечним – острову загрожували вибух і знищення. Гранітний Палац, який зовсім недавно був для колоністів надійним житлом, щомиті міг завалитися.

Шість наступних днів – з 25 по 30 січня – колоністи відчайдушно трудилися на корабельні й зробили стільки, що й двадцять теслярів їх не перевершили б. Вони майже не спали й працювали цілу добу завдяки тому, що освітлене вулканом небо робило ночі такими світлими, як дні. Виверження вулкана тривало далі, але вже трохи слабше. Це було щастям для колоністів, бо озеро Гранта майже повністю залила лава, і нові її потоки вихлюпнулися б на плоскогір’я Широкий Обрій, а звідти ринули б на узбережжя.

Але якщо із цього боку острів уцілів, то на західному березі справи були зовсім кепські.

Справді, другий потік лави, що текла долиною Водоспадної річки, не зустрічаючи перепон на рівнині, широко розлився й дійшов до західного краю лісів Далекого Заходу, а потім і до самого лісу. Висушені літньою спекою дерева миттю спалахнули, і пожежа пішла й низом, і у верховіттях, де сплелися крони дерев. Здавалось навіть, що хвиля вогню швидше біжить верхівками дерев, ніж потік лави біля підніжжя їхніх стовбурів.

Ошаленілі зі страху тварини: ягуари, дикі кабани, пекарі, коали, а також перната і четверонога дичина – кинулись до річки Вдячності й до Качиного болота, з другого боку дороги до порту Повітряної Кулі. Але колоністи були надто заклопотані своїми справами, щоб остерігатися навіть небезпечних хижаків. Вони зовсім покинули Гранітний Палац і, не відважуючись шукати притулку в Комині, тулилися в наметі біля гирла річки Вдячності.

Щоденно Гедеон Спілет і Сайрес Сміт піднімалися на плоскогір’я Широкий Обрій. Інколи їх супроводив Герберт, але ніколи з ними не ходив Пенкроф, котрий не міг байдуже дивитися на спустошення й загибель улюбленого острова.

А видовище, що поставало перед очима з вишини плоскогір’я, було таки невтішним…

Із усіх острівних лісів уцілів тільки невеличкий гай у кінці Звивистого півострова. Всюди виднілись потворні обгорілі пеньки. Ділянки, досі вкриті буйними зеленими лісами, стали безплідніші, ніж Качине болото. Лава знищила майже все. Там, де нещодавно височіли могутні велетні-дерева, тепер лежали брили вулканічного туфу. В долинах Водоспадної річки й річки Вдячності не залишилось ні краплиночки води, і якби зовсім висохло озеро Гранта, колоністи померли б зі спраги. На щастя, південна частина озера не постраждала від лави; там утворилося щось подібне до маленького ставка, де зосередилась уся прісна вода, яка ще зосталася на острові. У далині, на північному заході, вимальовувались різкі обриси відрогів вулкана, котрі скидалися на велетенські кігті, що вп’ялися в землю. Важко передати, яке гнітюче враження справляв цей ще кілька днів тому родючий острів з багатьма річками, непрохідними лісами, зеленими полями… А надто на людей, які їх обробляли… Тепер це була гола безводна скеля, і якби не припаси у Гранітному Палаці, друзі незабаром померли б із голоду!

– Серце розривається від болю, коли дивишся на все це, – якось сказав Гедеон Спілет.

– Ваша правда, Спілете, – відповів інженер. – Хоч би встигнути зробити корабель! Це наш єдиний шанс на порятунок!

– Чи не здається вам, Сайресе, що вулкан ніби затихає? Якщо я не помиляюся, лава ще витікає з його кратера, але її значно менше, ніж було досі.

– Це не має значення, – відповів інженер. – Підземний вогонь не згас, і море щохвилини може залити його… Зараз ми в становищі пасажирів корабля, охопленого пожежею, пасажирів, які не можуть її погасити і знають, що рано або пізно вогонь дійде до порохового погреба! Ходімо, Спілете, до корабельні. Не можна марнувати жодної години!

Ще цілий тиждень, тобто до 7 лютого, лава витікала з кратера, але вже не поширювалась за межі зайнятої нею площі. Найбільше Сайрес Сміт боявся, щоб вогняні потоки не залили берега, де стояла корабельня, бо тоді пропала б остання надія на порятунок. Тим часом колоністів стали турбувати часті підземні поштовхи.

Настало 20 лютого. Потрібен був іще місяць, щоб спустити корабель на воду. Чи протримається острів стільки часу? Пенкроф і Сайрес Сміт хотіли спустити судно, як тільки його корпус буде непроникним для води. Палубу, оснастку і все інше можна завершити й на воді, найважливіше – забезпечити для себе пристановище удалині від острова. Чи не варто, думали вони, відвести судно в порт Повітряної Кулі, якнайдалі від вулкана, бо, перебуваючи поблизу гирла річки, між острівцем Порятунку і гранітною кручею, воно буде розчавлене, якщо острів Лінкольна розвалиться. Тепер колоністи спрямували всі зусилля на те, щоб якнайшвидше закінчити будівництво корпуса корабля.

Так вони прожили до 3 березня і розраховували, що не пізніше як за десять днів можна буде спустити судно на воду.

Надія потроху воскресала в серцях колоністів, на долю яких у цей четвертий рік перебування на острові випало стільки випробувань. Навіть Пенкроф, котрий весь час ходив похмурий і мовчазний, бачачи загибель улюбленого острова, і той ніби повеселішав. Щоправда, це пояснювалося тим, що тепер він думав тільки про корабель.

– Ми встигнемо його побудувати, – казав він інженерові, – встигнемо, пане Сайресе. І буде саме враз! Адже надходить осінь, скоро осіннє рівнодення. Зрештою, ми зможемо перезимувати на острові Табор. Хоч після острова Лінкольна – Табор!.. Ох бідний я, бідний! Хто б міг подумати, що станеться таке горе?!

– Треба поспішати! – незмінно відповідав у таких випадках інженер.

І колоністи працювали, працювали, не втрачаючи ані хвилини.

– Хазяїне, – якось звернувся Наб до інженера, – як ви гадаєте, чи сталося б усе це, якби був живий капітан Немо?

– Так, Набе, – відповів інженер.

– Не вірю, – пошепки сказав Пенкроф на вухо Набу.

– І я теж, – так само пошепки відповів той.

Першого тижня в березні зовнішній вигляд гори Франкліна став іще загрозливішим. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, які утворювалися із бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла по всіх схилах вулкана. Вогняна річка котила по затверділих пластах туфу й остаточно знищувала обгорілі дерева, які стриміли потворними скелетами після першого виверження. Цього разу вона посунула вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнула Гліцериновий струмок і розлилася на плоскогір’ї Широкий Обрій.

Останній удар стихії був найтяжчим для колоністів: од вітряка, стайні й пташника не залишилося і сліду. Перелякані пернаті розлетілись, хто куди. Топа і Юпа охопив панічний жах у передчутті катастрофи.

Більшість острівних тварин загинули ще під час перших вивержень, а ті, що вижили, сховались на Качиному болоті й тільки деякі – на плоскогір’ї Широкий Обрій. Тепер вони залишились зовсім без притулку, а ріка вогняної лави, переливаючись через край гранітної кручі, ринула, як водоспад, на берег океану. Страшної краси того видовища не можна описати! Вночі здавалось, що то ллється Ніагара з розплавленої сталі, ріка з клубами вогняної пари вгорі й важкою киплячою масою внизу.

Стихія уже й тут загрожувала людям, і хоча верхні шви корабельного корпусу ще не були проконопачені, колоністи вирішили спустити його на воду.

Пенкроф і Айртон стали готувати котки для спуску, призначеного на наступний ранок, 9 березня.

Але вночі з 8 на 9 березня велетенський стовп диму й пари вирвався з кратера і з громовим гулом здійнявся на висоту понад три тисячі футів. Напевне, стіна печери Дакара впала під тиском газів, і морська вода, що ринула в жерло вулкана, відразу випарувалась. Але пара не могла знайти для себе вільного виходу. Прогримів вибух, який почули б за сто миль від острова. Уламки гір упали в Тихий океан, і через декілька хвилин він затопив усе, що доти називалось островом Лінкольна.