Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 39 страниц)

Розділ VI

Пенкрофів крик. Ніч у Комині. Гербертова стріла. Інженерів план. Несподіваний вихід зі скрути. Що сталося в Гранітному Палаці. Як у колоністів з’явився новий служник.

Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обшарили в темряві не тільки гранітну кручу на той випадок, якщо вітер відсунув драбину десь трохи вбік, а й землю на випадок, якщо вона відірвалась і впала… Проте драбина зникла, наче випарувалась. А довідатись, чи не закинув її вітер на перший майданчик посередині гранітної кручі, не було змоги через глибоку темряву.

– Якщо це жарт, – сердито крикнув Пенкроф, – то поганий жарт! Прийти додому й не знайти драбини, щоб піднятись до своєї оселі, – стомленим людям тут не до сміху!

Наб тільки охав.

– Але ж вітру не було, – зауважив Герберт.

– Уже й мені здається, що на острові Лінкольна кояться якісь дива, – буркнув Пенкроф.

– Дива? – перепитав його Гедеон Спілет. – Ні, Пенкрофе, все цілком природно. Хтось прийшов, коли нас не було, зайняв наше житло й підняв драбину!

– Хтось! – крикнув моряк. – А хто?

– Хоча б і отой мисливець, що поранив дробом пекарі, – припустив журналіст. – Має ж хтось нести відповідальність за всі наші халепи!

– Що ж, якщо є хтось нагорі, – сказав Пенкроф і, втративши терпіння, вилаявся, – він повинен зараз же озватися!

І моряк громовим голосом закричав:

– Е-ге-ге-ге-гей-й-й!..

Але тільки луна повторила гучний його крик.

Колоністи затамували подих, і їм почулося, що нагорі, в Гранітному Палаці, хтось захихотів, а хто – визначити було неможливо. Проте ніхто не озвався, й Пенкроф знову став щосили марно гукати в темну ніч.

Те, що сталося, приголомшило б і найбайдужіших на світі людей, а колоністи тим паче не могли лишатися байдужими. В їхньому становищі кожна дрібниця набувала великого значення, та за сім проведених на острові місяців така дивовижна пригода з ними ще не траплялася.

Хай там як, а колоністи, попри всю свою втому, стояли під гранітною кручею такі приголомшені, що не знали ні що думати, ні що робити; вони мучилися питаннями, на які не було відповіді, і висловлювали найнеймовірніші міркування, Наб побивався, що не може повернутись на кухню, тим паче, що взяті у дорогу харчі вичерпалися і він не знав, де тепер роздобути їжі.

– Шановне товариство, – мовив тоді Сайрес Сміт, – нам залишається одне: дочекатися ранку, а потім діяти, як покажуть обставини. А тим часом ходімо до Комина. Там ми знайдемо прихисток, і хоча й не повечеряємо, зате виспимося.

– Але що ж то за нахаба втнув нам таку штуку? – знову скипів Пенкроф, котрий ніяк не міг заспокоїтись.

Хоч би ким був отой «нахаба», у колоністів була одна рада: послухатися Сайреса Сміта, піти до Комина і дочекатись там ранку. Про всяк випадок собаці звеліли сидіти під вікнами Гранітного Палацу, а якщо Топ діставав наказ, то виконував його, не сперечаючись. Отож вірний собака зостався біля підніжжя гранітної кручі, а його хазяїни знайшли притулок у Комині.

Якби ми сказали, що вкрай стомлені колоністи добре спали на піску серед скель, то погрішили б супроти істини. Вони не тільки були надто стривожені, усвідомлюючи вагу несподіваної пригоди, – байдуже, спричинила її стихія чи людське створіння, що стане відомо наступного дня, – а ще й тому, що їм було дуже незручно спати на голій землі. Проте, так чи інакше, на той час їхнє житло було кимось зайняте, і спочивати вдома вони не мали змоги.

Крім того, у Гранітному Палаці були не тільки житлові кімнати, а й комора та склад. Там зберігалося їхнє майно, зброя, начиння і реманент, прилади, боєприпаси, харчі… Якщо все це розкрадено, їм доведеться знову влаштовувати свій побут, майструвати зброю й різне начиння. Важка то справа! Розтривожені, то один, то другий щохвилини виходили з Комина, аби глянути, чи стереже Топ кручу. Тільки Сайрес Сміт із властивою йому стриманістю чекав ранку, хоча його чіпкий і глибокий розум марно бився в здогадах щодо незбагненної загадки; йому здавалося, що їх зусібіч оточують могутні таємні сили, назви яким він не міг знайти, й тому в душі лютував на себе. Гедеон Спілет, безумовно, був його однодумцем, і вони не раз упівголоса обмінювалися міркуваннями про незбагненні обставини, що виявили всю їхню короткозорість і безпорадність. Без сумніву, острів мав якусь таємницю, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб урешті-решт вирішив, що все те не його діло, а діло його хазяїна, і якби він не боявся видатися нечемним щодо товаришів, то цієї ночі славний негр спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному Палаці!

Найдужче лютував Пенкроф – він аж шаленів од злості.

– Оце так жарти! Хто ж нам утнув оцю штуку? Такі витівки мені не до шмиги, і хай начувається той штукар, коли він попадеться мені в руки!

Ледь засіріло небо, як колоністи, належно озброївшись, вирушили на берег, де виглядав пружок підводних скель. Гранітний Палац виходив вікнами на схід, і з хвилини на хвилину його мало осяяти вранішнє сонце. І справді, не настала ще й п’ята ранку, як воно порснуло промінням у зачинені віконниці, що відразу проглянули крізь зелену завісу листя.

Здавалося, ніби все гаразд, та колоністи мимоволі скрикнули, побачивши, що двері, які вони, йдучи з дому, щільно зачинили, тепер навстіж відчинені.

Хтось пробрався до Гранітного Палацу. В цьому не лишалося ніяких сумнівів.

Верхня драбина, що вела від майданчика до дверей, залишилась на місці, зате нижню хтось витяг аж до порога. Було більш ніж очевидно, що заброди хотіли зробити все, аби уникнути небажаних несподіванок.

А дізнатися, хто ті заброди і скільки їх, іще не було змоги, бо жоден з них не виглянув у вікна чи двері.

Пенкроф став гукати знову.

У відповідь жодного звуку.

– Паскуди! – крикнув моряк. – Розіспались, наче в себе дома! Гей, ви, пірати, розбійники, корсари, виродки Джона Буля!

Варто зауважити, що щирий американець Пенкроф обзивав «виродком Джона Буля» лише того, кому хотів найдужче допекти, бо, як на нього, більшої образи не було.

У цю хвилину зовсім розвиднилося, і фасад Гранітного Палацу спалахнув під сонячним промінням. Однак і всередині, й зовні було тихо й спокійно. Так тихо, що колоністи вже й самі не знали, зайняв хтось їхній дім чи ні. Та сумніватися не доводилось, і про те вельми переконливо свідчила драбина. Свідчила вона й про те, що непрохані пришельці, хоч би хто вони були, не могли втекти! Але як до них дістатися?

Гербертові спало на думку прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між крайніми щаблями драбини, яка висіла на порозі дому. Потім можна потягти за мотузку, стягти драбину вниз і піднятись нею до Гранітного Палацу.

Очевидно, нічого іншого їм не лишалося, і, якщо виявити спритність, їхній задум міг здійснитися. На щастя, лук і стріли було складено в одному з коридорів Комина, так само, як і кілька десятків саженів тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до добре опереної стріли. Потім Герберт уклав стрілу в лука й старанно прицілився у кінець драбини, що звисала біля входу.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили трохи назад, аби краще бачити вікна Гранітного Палацу. Журналіст, приклавши карабін до плеча, націлився на двері.

Тятива випросталась, у повітрі просвистіла стріла разом з мотузкою і поцілила між двома останніми щаблями мотузяної драбини.

Справу було зроблено.

Герберт відразу схопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потяг її, щоб скинути драбину, в проймі дверей майнула чиясь рука, вхопила драбину і затягла її всередину Гранітного Палацу.

– Клята тварюка! – вигукнув моряк. – Хочеш дістати кулю, то дістанеш зараз!

– Хто то? – запитав Наб.

– Хто? Ти не впізнав?..

– Ні, не впізнав.

– Та мавпа ж! Якась макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло заполонили мавпи, вибравшись драбиною, поки нас не було дома!

І тієї ж миті, мов підтверджуючи морякову думку, троє чи четверо чотирируких повідчиняли всі віконниці й, виглядаючи у вікна, стали кривлятися й гримасувати, ніби отак, по-своєму, вітаючи справжніх господарів житла.

– Я знав, що це чийсь кепський жарт! – крикнув Пенкроф. – Тож хай один із тих проклятих штукарів поплатиться за всіх інших!

Моряк приклав рушницю до плеча, швидко прицілився в одну з мавп і вистрілив. Усі мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.

То була велика мавпа, і належала вона до першого розряду чотирируких, у цьому не було сумнівів. Якої б вона не була породи – шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, – все одно вона належала до людиноподібних мавп, названих так завдяки схожості з людьми. А втім, Герберт сказав, що то орангутанг, а нам відомо, що хлопець знався на зоології.

– Чудова тварина! – вигукнув Наб.

– Хай чудова, якщо вона тобі подобається! – відповів Пенкроф. – Тільки я не знаю, як нам повернутися додому!

– Герберт – добрий стрілець, – мовив журналіст. – Лук при ньому. Нехай спробує ще…

– Воно то так, але ті мавпи дуже хитрі! – вигукнув Пенкроф. – Вони вже не висовуватимуться у вікна, і ми не зможемо їх перестріляти. А коли я думаю про шкоду, якої вони можуть накоїти у кімнатах, у коморі…

– Трохи потерпіть! – відповів Сайрес Сміт. – Ці тварини не зможуть довго нам заважати.

– Я в це повірю тільки тоді, коли всі вони будуть на землі, – сказав моряк. – До речі, чи вам, пане Сміт, відомо, скільки дюжин тих штукарів зібралося там, нагорі?

Відповісти на Пенкрофове питання було важко, нелегко було й здійснити Гербертів задум, бо драбину мавпи затягли за двері і, коли хлопець знову потяг за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на місці.

Становище ускладнювалося. Пенкроф дедалі більше лютував. У всьому цьому був і смішний бік, але моряк рішуче відмовлявся помічати, що тут є щось кумедне. Не було сумніву, що колоністи зрештою виженуть непроханих гостей і повернуться до свого житла, але коли і як? Цього ніхто з них не міг сказати.

Минуло дві години; мавпи не з’являлися на очі, причаївшись у Гранітному Палаці; лише кілька разів мавпяча морда чи лапа висовувалися то у дверях, то у вікнах, і по них відразу били рушничні постріли.

– Сховаймося, – запропонував інженер. – Тоді, можливо, мавпи подумають, що ми пішли, і знов покажуться в отворах печери. Герберт і Спілет хай сховаються за скелями й стріляють, тільки-но висунеться будь-яка з мавп.

Усі виконали інженерів наказ, а найкращі стрільці – журналіст і підліток – зайняли зручну позицію між скелями, де мавпи їх не бачили. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт вибралися на плоскогір’я й пішли до лісу, аби вполювати дичини, бо настав час сніданку, а в них не залишилося харчів.

Через півгодини мисливці повернулися з кількома гірськими голубами й нашвидкуруч підсмажили їх. А з дому так і не виглянула жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт пішли й собі поснідати, залишивши Топа стерегти мавп під вікнами. Поївши, вони повернулися на свій пост.

Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного Палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.

– Ото халепа! – зрештою сказав журналіст. – І немає надії, що це скоро скінчиться!

– Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! – крикнув Пенкроф. – Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?

– Є одна, – відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.

– Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?

– Спробуймо спуститись до Гранітного Палацу через колишній водостік, – відповів інженер.

– О, сто тисяч чортів! – вигукнув моряк. – Як же я сам до цього не дотумкав?!

І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного Палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.

Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного Палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.

Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт. Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.

Всі зупинилися.

– Біжімо назад! – крикнув Пенкроф.

І всі щодуху кинулись до узбережжя.

Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.

І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного Палацу. Кілька з них спритно, наче блазні, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному Палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.

– Ура! – гукнув Пенкроф. – Ура! Ура!

– Не кваптеся кричати «ура», – зауважив Гедеон Спілет.

– Чому? Адже вони всі перебиті, – відповів моряк.

– Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.

– Ходімо до водостоку! – запропонував Пенкроф.

– Безумовно, – погодився інженер. – Та, можливо, було б краще…

І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.

– О, клянуся люлькою! Оце дива! – вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

– Таки дива! – пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.

– Обережно, пане Сайресе! – крикнув Пенкроф. – Може, там іще є мавпи…

– Побачимо, – відповів інженер, видираючись драбиною нагору.

Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.

Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.

– А драбина? – вигукнув моряк. – Який добродій її нам спустив?

У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею Наб.

– Ах ти бандюга! – крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.

Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:

– Пощадіть її, Пенкрофе.

– Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?

– Атож. Адже вона скинула нам драбину!

Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.

– Ух, – зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. – А що ж нам далі робити з нею?

– Вона стане нашим служником, – відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні можуть бути деякі з четвероруких.

Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного Палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс – великий, тіло – вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, з-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.

– Гарний парубок! – сказав Пенкроф. – Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!

– То це правда, пане? – перепитав Наб. – Він стане нашим служником?

– Так, Набе, – посміхаючись, мовив інженер. – Тільки не ревнуй!

– І, сподіваюся, чудовим служником, – додав Герберт. – Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.

– Звісно, будемо до нього добрі, – відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на «штукарів».

І, підійшовши до орангутанга, запитав:

– Як ся маєш, хлопче?

Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.

– Хочеш пристати до нашого людського гурту? – далі запитував моряк. – Разом служитимемо Сайресові Сміту?

Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.

– І нам замість платні достатньо їжі?

Втретє почулося задоволене буркотіння.

– Мова його дещо одноманітна, – зауважив Гедеон Спілет.

– Ото й добре, – заперечив Пенкроф. – Найкращі ті служники, які не розбалакують. То слугуватимеш, не вимагаючи платні! Чуєш, хлопче? На перший час платні не призначаємо, зате якщо справно будеш поводитися, згодом плата подвоїться!

Так групка колоністів поповнилася ще одним помічником, котрий зробив їй згодом безліч послуг. Прозвали його на Пенкрофове прохання і на згадку про мавпу, яку той знав, Юпітером, а скорочено – Юпом.

Ось як без надмірних церемоній Юп оселився у Гранітному Палаці.

Розділ VII

Невідкладні плани. Міст через річку Вдячності. Плоскогір’я Широкий Обрій стане островом. Звідний міст. Жнива. Струмок. Місточки. Пташник. Голубник. Двоє онагрів. Візок із упряжжю. Поїздка до порту Повітряної Кулі.

Отже, колоністам острова Лінкольна пощастило відвоювати своє житло, не вдаючись до замурованого водостоку і не марнуючи часу та сил на мулярські роботи. Справді пощастило, бо коли вони вирішили взятися за оті роботи, – зграю мавп опанував несподіваний незбагненний жах, який вигнав їх із Гранітного Палацу. Невже їх пойняло передчуття нападу з іншого боку? Тільки так можна було пояснити їхню втечу.

Під кінець дня колоністи перенесли трупи мавп у ліс і там їх закопали; потім вони впорядкували житло, де заброди все перевернули догори дном, але нічого не пошкодили й не поламали. Наб розпалив пічку й приготував із припасів, що зберігалися в коморі, смачну вечерю, яку хвалили усі їдці.

Не забули колоністи й про Юпа, який охоче уминав кедрові горішки та коренеплоди, а їх майбутньому служникові не шкодували. Пенкроф розв’язав мавпі руки, проте ноги вирішив ще не розв’язувати, доки не переконається у її слухняності.

Потім, перед сном, Сайрес Сміт зі своїми товаришами, сидячи довкруг столу, обмірковували деякі плани, що їх слід було здійснити передусім.

Найважливішим і найневідкладнішим було будівництво мосту через річку Вдячності, аби налагодити зв’язок Гранітного Палацу з півднем острова, потім належало зробити загін для муфлонів та іншої худоби, яку колоністи сподівалися приручити.

Як бачимо, здійснення обох планів дало б їм змогу розв’язати чи не найважливіше на той час питання – питання одягу. Та й справді, через міст легко переправити оболонку кулі, яка дасть їм нову білизну, а в загоні можна настригти вовни для зимового одягу.

Сайрес Сміт мав намір поставити загін поблизу витоків Червоного струмка поряд із гірськими пасовищами, де жуйні тварини матимуть удосталь соковитих трав. Дорогу від плоскогір’я Широкий Обрій до Червоного струмка частково було прокладено, а маючи досконалішого возика, ніж попередній, їм не так складно буде перевозити вантажі, особливо коли пощастить спіймати якусь в’ючну тварину.

Але якщо загін для свійської худоби можна було зробити на значній відстані від Гранітного Палацу, то пташник мусив бути поряд, і Наб звернув на це увагу приятелів. Та й справді, птиця мала бути напохваті в кухаря, і, на думку колоністів, найкраще місце для пташника поблизу озера, поряд із колишнім водостоком. Водоплавні птахи жили б там на волі так само, як і інші пернаті, і колоністи вирішили зробити першу спробу, приручивши пару тінаму, спійманих під час недавньої експедиції.

На другий день, 3 листопада, вони почали нові роботи з будівництва мосту, і цій важливій справі віддавали всі сили. Тепер вони поставали теслями і, взявши на плечі пилки, сокири, долота, стамески та молотки, спустилися на берег.

І тут Пенкроф уголос подумав:

– А що, коли в той час, як нас не буде, дядечкові Юпу спаде на думку витягти ту саму драбину, яку він так люб’язно нам спустив учора?

– Прив’яжімо її знизу, – запропонував Сайрес Сміт. І колоністи прив’язали драбину до двох кілець, глибоко забитих у пісок. Потім піднялися лівим берегом річки Вдячності й незабаром підійшли до першого її коліна.

Тут вони спинилися, аби подивитись, чи не можна перекинути моста в тому місці. Воно здалося їм дуже зручним.

І справді, звідси до порту Повітряної Кулі, відкритого напередодні на півдні острова, було лише три з половиною милі; від коліна річки й до порту не складало труднощів прокласти проїжджий шлях, завдяки якому виникло б легке сполучення між Гранітним Палацом і південною частиною острова.

Отоді Сайрес Сміт і поділився з товаришами давно виношуваним планом, здійснення якого не вимагало значних зусиль і давало величезні переваги. Він полягав у тому, щоб цілком відокремити плоскогір’я Широкий Обрій від решти острова й таким чином убезпечитися від нападу четвероногих і четвероруких. Тоді Гранітний Палац, Комин, пташник і вся горішня частина плоскогір’я, яку вони збиралися засіяти пшеницею, були б захищені від хижаків.

Здійснити його план було досить легко, й полягав він ось у чому.

Плоскогір’я й так було вже оточене з трьох боків двома річками – штучною, що витікала з озера, і природною.

На північному заході плоскогір’я лежало озеро Гранта, берег якого тягся від невеличкої затоки, де колись був водостік, до водоспаду, створеного на східному березі для стоку надлишку води.

Новий потік проклав собі русло на півночі плоскогір’я по його схилу і по піщаному морському березі, й досить було поглибити оте русло, щоб вийшла нездоланна перепона на шляху звірів.

Уздовж усього східного краю острова від гирла цієї річки до гирла річки Вдячності плоскогір’я було захищене морем.

Нарешті, на півдні воно було відокремлене нижньою течією річки Вдячності, від її гирла до коліна, де колоністи мали намір збудувати міст.

Отож лишалася незахищеною тільки західна частина плоскогір’я між коліном річки й південним берегом озера на відстані менше однієї милі – там могли пройти будь-які зайди. Колоністи мали лише викопати широкий та глибокий рів і заповнити його водою з озера, пробивши другий водостік, але цього разу – у бік річки Вдячності. Звичайно, рівень води в озері через це трохи знизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його нового задуму.

– Таким чином, – додав інженер, – плоскогір’я Широкий Обрій перетвориться на справжній острів, оточений з усіх боків водою, а сполучатиметься з рештою наших володінь мостами, – один ми перекинемо через річку Вдячності, два місточки через потік біля початку водоспаду і біля моря ми вже маємо, ще два збудуємо: один через рів, котрий, як на мене, треба викопати, а другий – через річку Вдячності. А якщо мости й місточки будуть звідними, на плоскогір’я Широкий Обрій ніхто й носа не поткне.

Аби зрозуміліше все пояснити своїм друзям, Сайрес Сміт намалював приблизну карту плоскогір’я, і всім відразу став ясним його задум. Тож колоністи схвалили інженерів план, а Пенкроф, стрясаючи сокирою, вигукнув:

– Уперед! На будівництво мосту!

То була найневідкладніша справа. Колоністи вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Міст мав бути нерухомим з правого боку річки Вдячності, а ліва його половина мусила підніматися за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах.

Звісно, робота була складна і, хоч як уміло її виконували, потребувала чимало часу, бо в цьому місці ширина річки Вдячності сягала вісімдесяти футів. Спочатку колоністи мусили забити у дно річки палі, на яких мала лежати нерухома частина мосту, а для цього довелося спорудити копер. Палі повинні були служити за опору мосту, який витримував би досить велике навантаження.

На превелике щастя, колоністам не бракувало ні знаряддя для обробки дерева, ні цвяхів, ні кмітливості, ні бажання якнайшвидше дати лад початій справі: до того ж інженер був добрим фахівцем, а його товариші за сім останніх місяців набули багато корисних навичок. Варто сказати, що Гедеон Спілет не пасував перед товаришами, навіть більше – він змагався у спритності з моряком, котрий ніколи не чекав такої вправності від газетяра.

Побудова мосту через річку Вдячності тривала три тижні, й усі трудилися, не покладаючи рук. Обідали вони, де й працювали, і завдяки гарній ясній погоді повертались додому аж на вечерю.

За цей час поселенці дійшли висновку, що дядечко Юп дедалі більше звикає до нових умов життя та до своїх хазяїв, з яких він не спускав жвавих цікавих очиць. Проте обачний Пенкроф цілком слушно ще не знімав із нього всіх пут, а вирішив зачекати кінця роботи, коли вони відокремлять плоскогір’я від решти острова. Топ і Юп заприятелювали і залюбки бавилися разом, хоча Юп, і граючись, не втрачав поважності.

20 листопада колоністи закінчили будувати міст. Його звідна частина, врівноважена противагами, підіймалася й опускалася дуже легко, потребуючи для цього зовсім невеликих зусиль; між краєм опори, на яку лягав її рухомий кінець, і її шарніром відстань сягала двадцяти футів і була неподоланною для будь-яких звірів.

І тоді колоністи подумали, чи не вирушити вже по оболонку аеростата, – їм не терпілося перенести її в безпечне місце; але для цього треба було перетягти возика в порт Повітряної Кулі, а перед тим – прокласти шлях крізь лісові хащі Далекого Заходу. Це вимагало немало часу. Отож спочатку Наб і Пенкроф сходили в розвідку; відвідавши бухту, вони переконалися, що з полотняними припасами зовсім нічого не сталося в тій печері, де їх заховали; після цього колоністи спільно вирішили спершу завершити всі роботи, пов’язані з перетворенням плоскогір’я Широкий Обрій у захищений водою острівець.

– Це дасть нам змогу, – сказав Пенкроф, – улаштувати там пташник, – не буде страху, що прийдуть лисиці або наскочить якась інша капосна звірина.

– А крім того, – додав Наб, – ми зможемо скопати землю, пересадити ближче деякі плодові дерева й кущі…

– І скопати наше друге пшеничне поле! – переможно вигукнув моряк.

Річ у тім, що перше поле з єдиним зернятком завдяки Пенкрофовому догляду дало чудові сходи. З нього вродили напророковані Сайресом Смітом десять колосків; кожен колосок дав вісімдесят зернят, тобто разом – аж вісімсот зерен, до того ж тільки за півроку, що провіщало протягом одного року два врожаї пшениці.

Задля перестороги із восьмисот зернят п’ятдесят про всяк випадок було заховано, а решту колоністи мали висіяти на новому полі, та ще й не менш пильно, ніж попереднє єдине зернятко.

Скопавши й обробивши поле, колоністи обгородили його міцним частоколом із високих гострих кілків, через який не могли перебратися будь-які чотириногі. Птахів мали відлякувати деренчала та страшні опудала, витворені фантастичною уявою моряка. Усі сімсот п’ятдесят зерен обережно вклали в рівні борозенки; решту справи мусила довершити природа.

21 листопада Сайрес Сміт став креслити план рову, що мав відокремити плоскогір’я із заходу, – від південного краю озера Гранта до першого коліна річки Вдячності. Там на два-три фути лежав родючий ґрунт, а під ним – кам’яний масив. Тож знову довелося готувати нітрогліцерин, дія якого відома. Тож не минуло й два тижні, як у твердому ґрунті плоскогір’я з’явився рів завширшки дванадцять і завглибшки шість футів. Так само зробили ще один отвір у кам’яному березі озера, і вода, ринувши в нове русло, потекла в річку Вдячності; нову протоку назвали Гліцериновим струмком. Як і передбачав інженер, вода в озері трохи спала, але майже непомітно. Нарешті, аби замкнути водяне кільце, значно розширили русло струмка, що впадав у море, і добре укріпили його береги подвійними рядами забитих у пісок кілків.

У першій половині грудня колоністи закінчили всі ці роботи, й оточене водяним поясом плоскогір’я Широкий Обрій, що формою нагадувало неправильний п’ятикутник із периметром близько чотирьох миль, було захищене від будь-якого нападу.

У грудні стояла велика спека. Та поселенці не хотіли й на короткий час припинити виконання своїх задумів; влаштування пташника ставало вкрай невідкладним, і вони взялися до нової роботи.

Цілком зрозуміло, що, обгородивши плоскогір’я водяним кільцем, вони дали цілковиту волю дядечкові Юпу. Він не одходив від своїх господарів і навіть не пробував кудись тікати. Орангутанг був неймовірно дужий і спритний, а проте спокійний і приязний. Найбільше захоплення він викликав у колоністів, коли піднімався чи спускався драбиною. Йому вже доручали деяку нескладну роботу: носити в’язанки дров чи тягати каміння, залишене після робіт на березі Гліцеринового струмка.

– Він, звісно, ще не муляр, але вже добра мавпа, – жартував Герберт, маючи на увазі те, що муляри називають своїх підмайстрів мавпами. І нікому не пасувало так жодне прізвисько!

Пташник улаштували на площі в двісті квадратних ярдів, вибравши місце на південно-східному березі озера. Його обвели частоколом, а всередині огорожі набудували з гілок різних сараїв для майбутніх пернатих мешканців.

У сараях колоністи поставили лозові клітки, що тепер лише чекали на своїх гостей.

Першими мешканцями пташника стали тінаму, що не забарилися привести численних пташенят. З ними заприятелювало півдюжини качок, які водилися на березі озера. Серед них виявилося й кілька китайських качок, у яких крила розкриваються віялом, а пір’я таке яскраве й блискуче, що вони можуть позмагатися і з золотистими фазанами. Через кілька днів Герберт спіймав самця й самку з родини курячих із довгим заокругленим хвостом – чудових чубачів, які невдовзі також прижилися у пташнику. А пелікани, рибалочки, водяні курочки самі поприлітали на берег озера до пташника, і все те птаство, котре щебетало, пищало й кудкудакало, після перших сварок зрештою порозумілося між собою і стало множитись у такій кількості, що колоністи могли надалі не турбуватися про своє майбутнє харчування.