Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

Розділ VII

Наб іще не повернувся. Роздуми журналіста. Вечеря. Напередодні тривожної ночі. Жахлива гроза. Пошуки у нічну пору. Боротьба з дощем і вітром. За вісім миль відпершої стоянки.

Схрестивши на грудях руки, Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі й дивився, як над морем зі сходу швидко насувається на все небо аж до зеніту темна грозова хмара. Дув сильний вітер, і під кінець дня різко похолодало. Небо зловісно насупилось, у всій природі виразно відчувалися перші ознаки грози.

Герберт зайшов у Комин, а Пенкроф попростував до журналіста. Той, поглинутий думками, не помітив, як він підійшов.

– Нас чекає тривожна ніч, пане Спілете! – сказав моряк. – Така буде злива та вітер, що всі буревісники [6]6
  Морські птахи, що найбільше люблять грозу.


[Закрыть]тішитимуться.

Журналіст обернувся, помітив Пенкрофа і несподівано запитав:

– Як ви гадаєте, на якій відстані від берега хвилі вдарили по гондолі аеростата і змили в море нашого приятеля?

Моряк не чекав такого питання. Він на мить замислився і відповів:

– Щонайбільше за два кабельтових.

– А що таке «кабельтовий»? – перепитав Гедеон Спілет.

– Близько ста двадцяти сажнів або шістсот футів.

– Отже, – уточнив журналіст, – Сайрес Сміт зник за тисячу двісті футів від берега?

– Приблизно так, – відповів Пенкроф.

– І його собака також?

– Також.

– Найбільше мене дивує одне, – додав журналіст. – Допустимо, наш товариш загинув, але як міг загинути і його собака? Чому хвилі досі не викинули на берег ні трупа собаки, ні його хазяїна?

– У цьому немає нічого дивного за такого шторму, – відповів моряк. – До того ж течія могла знести їх і викинути на берег десь далі.

– То ви гадаєте, наш товариш потонув у морській глибині? – ще раз перепитав журналіст.

– Атож, така моя думка.

– А як на мене, – замислено мовив Гедеон Спілет, – при всій моїй повазі до вашого досвіду, Пенкрофе, в цьому цілковитому подвійному зникненні Сайреса й Топа – живих або мертвих – є щось незбагненне і неймовірне.

– Я хотів би думати так само, як ви, пане Спілет, – відповів Пенкроф, – та, на жаль, не можу!

По цих словах моряк повернувся до житла. Там у пічці вже палахкотів вогонь. Герберт підкинув у нього оберемок сушняку, і високі язики полум’я освітили всі темні закутки коридору.

Пенкроф відразу взявся готувати вечерю. Йому здавалося доречним поповнити меню чимось поживнішим, бо всім їм треба було поновити сили. Нанизані на лозину пташки залишилися на завтрашній день, а двох тетеруків обпатрали, і незабаром настромлена на рожен дичина смажилась на вогні.

О сьомій вечора Наб іще не повернувся. Така тривала його відсутність не могла не хвилювати Пенкрофа. Він побоювався, чи не сталося з Набом якоїсь пригоди на цій невідомій землі або чи не скоїв собі чого-небудь той бідолаха. Зате Герберт робив зовсім інші висновки із Набової відсутності. Він вважав: якщо Наб не вертається, то виникли якісь нові обставини, котрі змусили його не припиняти пошуків. А будь-що нове могло свідчити лише на користь Сайреса Сміта. Чому б то Наб не повертався, якби в нього не з’явилася надія? Може, він знайшов на березі якийсь знак, сліди ніг, шматок оболонки аеростата і веде пошуки далі? Може, саме тепер він іде вірним слідом? Може, він уже навіть знайшов хазяїна?..

Отак міркував юнак. Він поділився своїми роздумами з супутниками. Ті слухали, не заперечуючи. Тільки журналіст кивав головою, а Пенкрофові було ясно, що Наб пішов узбережжям дуже далеко і тому ще не міг повернутися.

Проте Гербертові не давали спокою невиразні передчуття, і він кілька разів поривався піти назустріч Набові. Та Пенкроф пояснив йому, що це марна річ: у такій темряві й за такої негоди Наба знайти неможливо, найкраще тепер – чекати. Якщо завтра Наб не повернеться, Пенкроф, не вагаючись, піде разом із Гербертом на його пошуки.

Гедеон Спілет підтримав моряка, що їм не треба розпорошуватись, і Герберт мусив скоритися, але з його очей скотилося дві великі сльози.

Журналіст не втримався і поцілував великодушного хлопця.

А тим часом гроза наче з ланцюга зірвалася. З південного сходу на узбережжя налітав ураганний вітер. Було чути, як море при відпливі ревіло і билося на межі першої смуги рифів удалині від берега. Підхоплений і посічений шквалами вітру, дощ перетворювався на густий водяний пил і мокрими хвостами тягся над узбережжям, де галька так гуркотіла, наче її возами висипали на берег. Піднімаючи із землі пісок, вітер змішував його з потоками зливи і цією мокрою сумішшю невтримно шмагав усе навколо. Наштовхуючись на прямовисну гранітну кручу, він вихором уривався в ущелину, звідки витікала річка, і, не маючи іншого виходу, ошаленіло гуготів над її водами, летячи вузькою долиною. Так само час від часу вривався він і у вузьку гірську щілину, що правила для їхнього вогнища за димар, і заганяв у печери й коридори Комина дим, що виїдав очі й не давав дихати.

Тому, як тільки тетеруки підсмажилися, Пенкроф загасив вогонь і, залишивши жар, прикрив його попелом.

Не повернувся Наб і о восьмій вечора, але тепер можна було припустити, що винна в цьому жахлива негода: він, певне, мусив шукати прихистку в якій-небудь печері, аби перечекати грозу чи принаймні діждатися дня. За таких обставин не могло бути й мови про його пошуки.

Єдиною стравою на вечерю була дичина. Усі троє залюбки поїли надзвичайно смачного м’яса. Пенкроф і Герберт, зголоднівши за цілоденний похід, пожадливо уминали запашну дичину. Потім кожен примостився там, де спочивав минулої ночі, і Герберт невдовзі заснув під боком у моряка, котрий улігся поблизу вогнища.

Надворі в нічному мороці щораз дужче бушувала гроза. Вона не поступалася перед буревієм, що заніс бранців із Річмонда аж на цю землю в Тихому океані. Над його безмежними просторами нема перешкод для лютих вітрів, і нерідкі в час рівнодення бурі завдають великого лиха. Цілком зрозуміло, східний берег протистояв фронтальному штурму грози, і вона так безжально шмагала його, що цього не описати найяскравішими словами.

На щастя, нагромадження скель, які утворили Комин, трималося міцно. Проте навіть серед тих величезних гранітних брил деякі, найменш стійкі, здавалось, здригалися біля основи. Пенкроф відчував це, приклавши долоню до кам’яної перегородки. Та він заспокоював себе, цілком резонно міркуючи, що боятися нічого, – їхнє імпровізоване сховище не розвалиться. Та все ж моряк чув, як гуркочуть зірвані з вершини плато брили, летячи схилом на піщаний берег. Деякі з них котилися навіть по гранітному перекриттю Комина, а ті, що падали прямовисно, розбивалися на дрібні скалки. Двічі моряк підводився і, хапаючись за стінки кам’яного коридора, навпомацки добирався до виходу, аби подивитися, що там надворі; але обвали були незначні, не являли собою ніякої небезпеки, і він знову лягав на своє місце поблизу вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували жарини.

Незважаючи на лютий ураган, виття вітру і грім обвалів, Герберт спав глибоким спокійним сном. Зрештою сон здолав і Пенкрофа, котрого життя моряка привчило до будь-якої непогоди. Не міг заснути лише стурбований Гедеон Спілет; він дорікав собі, що не пішов разом із Набом. Як ми знаємо, його не полишала надія. Передчуття, що хвилювали Герберта, не давали спокою і йому. Він увесь час думав про Наба. Чому Наб досі не повернувся? Гедеон Спілет тривожно перевертався з боку на бік на піщаній постелі, майже не помічаючи битви стихій. Іноді його проймала втома і важкі повіки очей на хвилину склеплялися, та якась думка, майнувши в голові, будила його, і він зразу ж розплющував очі.

Тим часом минала ніч, і вже могло бути близько другої ранку, коли Пенкрофа, котрий тоді вже міцно спав, хтось сильно шарпнув за плече.

– Що таке? – вигукнув він, прокинувшись і миттю отямившись, як і належить справжньому морякові.

Журналіст, нахилившись над ним, тихо повторював:

– Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!

Моряк нашорошив вуха, але, крім завивання вітру, нічого не чув.

– Виє вітер, – промовив він.

– Ні, – відповів Гедеон Спінет, знову прислухавшись, – мені здавалося, що я почув…

– Що саме?

– Гавкіт собаки!

– Гавкіт собаки? – аж скрикнув Пенкроф і скочив на ноги.

– Так… Гавкіт собаки…

– Не може бути! – заперечив моряк. – Та й буря так виє, хіба розбереш?..

– Стривайте… Послухайте… – додав журналіст. Пенкроф прислухався ще уважніше, і йому в мить затишшя справді здалося, ніби він почув далекий гавкіт собаки.

– А що я казав!.. – радо прошепотів журналіст, стискаючи морякові руку.

– Атож… Атож… – бурмотів Пенкроф.

– Це Топ! Це Топ!.. – крикнув, щойно прокинувшись, Герберт, і всі троє поквапилися до виходу з Комина.

Вони ледве вибралися надвір – сильний вітер раз у раз заштовхував їх усередину, – а коли це їм нарешті вдалося, то вони могли встояти, тільки притулившись до скель. Всі троє вдивлялися у темряву; розмовляти вони не могли.

Над ними нависала темна і непроглядна ніч. Море, небо, земля – все злилося в одну чорну пляму. Здавалось, у світі не лишилося жодної іскорки світла.

Кілька хвилин Гедеон Спілет і його обидва супутники не могли й кроку ступити – шквал немов причавив їх до скель; усі троє промокли до нитки, пісок сліпив очі. Минуло ще кілька хвилин, і вони в мить затишшя знову почули собачий гавкіт, як їм здалося, дуже далекий.

Так міг гавкати лише Топ! Але був він сам чи з людиною? Певно, сам, адже якби з ним ішов Наб, то він одразу прибіг би до їхнього Комина.

Через шалений вітер неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк потиснув журналістові руку, ніби хотів сказати: «Зачекайте», – і зник у печері. За хвилину він з’явився із запаленим пучком хмизу і, розмахуючи ним у темряві, оглушливо засвистів.

Гавкіт почувся ближче, собака ніби чекав цього сигналу і незабаром ускочив у прохід Комина. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет увійшли слідом.

Чоловіки підкинули в жар оберемок хмизу. Гірський прихисток освітився яскравим вогнем.

– Та це ж Топ! – вигукнув Герберт.

То справді був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, що успадкував від схрещення двох порід швидкі ноги і надзвичайно тонкий нюх – найперші якості мисливського пса.

Отож інженерів собака знайшовся.

Однак Топ прибіг сам. Ні його хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним!

Але яким чином інстинкт міг привести собаку до Комина, де він ніколи не був? Це здавалося незбагненним, особливо якщо зважати на нічну темряву, на страшну бурю! Та ще незбагненнішою здавалась інша обставина: собака був не стомлений, не змучений і навіть не вимащений у болото й пісок…

Герберт пригорнув його і обняв за голову. Собака, не пручаючись, терся шиєю об хлопцеві руки.

– Якщо собака знайшовся, то й його хазяїн знайдеться! – сказав журналіст.

– Дай Боже! – відповів Герберт. – Ходімо! Нас поведе Топ!

Пенкроф не сказав ні слова проти. Він почував, що повернення Топа могло спростувати його попередні припущення.

– У дорогу! – сказав він.

Старанно прикривши попелом жар у вогнищі, поклавши кілька шматків дерева так, щоб, повернувшись, можна було відразу розпалити вогонь, Пенкроф прихопив рештки вечері й кинувся слідом за собакою, котрий, погавкуючи, ніби кликав їх за собою; за моряком бігли журналіст і Герберт.

Гроза шаленіла, не стихаючи, і на той час досягла, можливо, найбільшої сили. Наставав молодик; місяць, затулений від Сонця Землею, не сіяв крізь хмари жодного промінчика світла. Іти прямо ставало дедалі важче; найліпше було покластися на Топів інстинкт, що вони й зробили. Журналіст і Герберт ішли за собакою, а моряк тепер замикав ланцюжок. Неможливо було перемовитися й словом. Розпорошений вітром дощ не був надто рясним, зате ураган був жахливим.

Все ж одна обставина виявилася вельми сприятливою для моряка та його супутників. Справді, вітер віяв з південного сходу, а отже, штовхав їх у спину. Мокрий пісок, шмагання якого ніхто не витримав би, летів їм у потилицю, і якщо не обертатися, то ніщо не заважало рухатися вперед. Загалом вони ішли набагато швидше, ніж того самі хотіли, часто мусили бігти, аби їх не перекинув вітер, але їхні сили подвоювала нездоланна надія – тепер вони не йшли навмання. Усі троє нітрохи не сумнівалися, що саме Наб, знайшовши хазяїна, послав по них вірного пса. Але чи був бідолашний інженер ще живий? Може, Наб кликав супутників, аби віддати останню шану небіжчикові Сміту?

Минувши гострий виступ високого плоскогір’я, який вони обійшли збоку, Герберт, журналіст і Пенкроф зупинилися, аби перевести дух. Вигин скелі захищав їх од вітру, і всі, важко дихаючи, перепочивали після чверті години швидкої ходи, а насправді – бігу.

Цієї хвилини супутники нарешті могли чути один одного, перекинутися словом, і тільки-но хлопець промовив ім’я Сайреса Сміта, Топ уривчасто загавкав, ніби хотів сказати, що його хазяїн урятувався.

– Урятувався, правда? – повторював Герберт. – Він урятувався? Скажи, Топе.

І собака гавкав, ніби ствердно відповідаючи на його запитання.

Вони пішли далі. Було десь о пів на третю ночі. Починався приплив, один із тих припливів, які в шторм та ще за молодика сягають найвищого рівня. Високі хвилі гриміли біля смуги рифів, так люто штурмуючи їх, що напевне перекочувалися через зовсім невідомий острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег незнаної для них землі, і на неї без перешкод налітали морські вали.

Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи спину бурі, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, які з оглушливим громом розбивалися об берег, а ліворуч губилася в мороці незрима земля. Та все ж вони відчували, що поверхня її досить рівна й полога, бо відтепер ураган віяв над їхніми головами в одному напрямку, не завихряючись, як тоді, коли наштовхувався на гранітну кручу.

До четвертої ранку вони пройшли близько п’яти миль. Хмари вже не летіли понад землею, а підбилися вище. Водяний пил розсіявся, шквали вітру стали сухіші й водночас холодніші. Пенкроф і Гедеон Спілет промерзли аж до кісток, але з їхніх уст не зірвалося жодного нарікання.

Вони твердо вирішили йти за Топом, хоч би куди вів їх розумний собака.

Близько п’ятої ранку почало розвиднятися. Спочатку в зеніті, де хмари здавалися рідшими, їхні краї окреслилися сіруватими смугами, і незабаром під темними хмарами трохи світлішою лінією вималювався морський обрій. По хвилях пробігли бляклі відблиски, і їхні піняві гребені знов побіліли. Водночас ліворуч на чорному тлі став невиразно позначатися сірий горбистий берег.

О шостій ранку зовсім розвиднилося. Досить високо над головою ще мчали розбурхані хмари.

На ту пору моряк і його супутники були за шість миль від Комина. Вони простували пологим берегом, окресленим удалині пасмом підводних скель, верхівки яких ледь виглядали з води, – був пік припливу. Ліворуч простягався дикий піщаний берег із кількома дюнами, що поросли чортополохом. Тільки рідке пасмо невисоких пагорбів захищало від океанських вітрів ледь покраяний берег. То там, то сям корчилися одне-двоє дерев, судомно нахилившись і простягши свої віти на захід. Удалині на південному заході виднівся заокруглений пружок лісу.

Цієї хвилини Топ недвозначно заметушився. Він то забігав уперед, то, повертаючись, підбігав до моряка і ніби просив його наддати ходи. Тепер собака звернув із піщаного пляжу і, гнаний непомильним інстинктом, не вагаючись, побіг між дюнами.

Усі троє супутників подалися за ним. Місцевість здавалася зовсім пустельною. Навколо – жодного живого створіння.

Серед широкої смуги дюн примхливо здіймалися пагорки й навіть горби. Місцевість нагадувала маленьку піщану Швейцарію, і лише завдяки надзвичайному інстинкту собака міг угадувати дорогу.

Хвилин за п’ять після того, як журналіст і його супутники звернули з піщаного берега, вони опинилися перед западиною, виритою у підвітряному боці високої дюни. Топ зупинився і дзвінко гавкнув. Спілет, Герберт і Пенкроф зайшли в печеру.

Там стояв навколішки Наб, схилившись над тілом, що лежало на трав’яній підстилці…

То було тіло інженера Сайреса Сміта.

Розділ VIII

Чи живий Сайрес Сміт. Набова розповідь. Людські сліди. Нерозв’язане питання. Перші слова Сайреса Сміта. Дослідження слідів. Повернення до Комина. Пенкроф нажаханий.

Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:

– Живий?

Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.

Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, розстебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина – ціла вічність, – поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.

Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.

Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:

– Він ще живий!

Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, – ледь помітне дихання.

Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона – той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.

– Ми врятуємо його! – переконано сказав журналіст. Його слова пробудили в Набовому серці втрачену надію.

Він роздягнув хазяїна, аби побачити, чи немає на тілі ран. І диво дивне, – ні на обличчі, ні на тулубі, ні на руках чи ногах не було жодного синця, жодної подряпиночки, навіть кисті рук були цілі, що й зовсім не вкладалося в голову, адже інженер мусив докладати величезних зусиль, аби подолати лінію рифів.

Та пояснення цих загадок надійде пізніше. Коли до Сайреса Сміта повернеться мова, він сам пояснить, що з ним сталося. А поки що конче треба було повернути його до життя, і напевне цьому допоможе розтирання всього тіла. Що й зробили за допомогою морякової куртки. Розігрітий активним масажем, інженер ледь випростав руки і став дихати трохи рівніше. Сайрес Сміт помирав від виснаження, і якби не прибув журналіст із товаришами, безумовно віддав би Богові душу.

– Отже, ви вирішили, що ваш хазяїн помер? – запитав Наба моряк.

– Еге ж! Думав, помер! – відповів Наб. – Коли б Топ не знайшов вас, коли б ви не прийшли, я його поховав би і помер коло його могили!

Можете уявити, на якій волосинці трималося життя Сайреса Сміта!

І Наб розповів, що сталося. Напередодні, покинувши на світанку Комин, він пішов берегом знову на північ і дійшов до місця, де вже був раніше.

Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інженерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!

Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, на тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів [7]7
  Англійська міра довжини (91,44 см).


[Закрыть]ані найменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.

Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль – морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.

– Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відпливу, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.

– Сліди ніг! – вигукнув Пенкроф.

– Еге ж! – мовив Наб.

– І його сліди починалися біля самих рифів? – перепитав журналіст.

– Ні, аж за межею припливу, – відказав Наб, – а між береговою смугою й рифами море, мабуть, змило їх.

– Розповідай далі, Набе, – попросив Гедеон Спілет.

– Побачив я ті сліди і мало з глузду не з’їхав. Чіткі, ще не розвіяні на піску, вони вели в напрямку дюн. Не спускаючи з них очей і намагаючись не пошкодити їх, я пробіг добрих чверть милі. Біг хвилин п’ять; уже спускалися сутінки, і тут чую: собака гавкає. Наш собака, Топ; він і привів мене ось сюди до мого хазяїна!

Наприкінці Наб розповів, яка туга опанувала його, коли він побачив бездиханне інженерове тіло! Хоч як він придивлявся, та не міг виявити в Сайреса Сміта жодних ознак життя. Він шукав мертве тіло, а тепер, знайшовши його, прагнув удихнути в нього життя. Та всі його відчайдушні зусилля залишалися марними! Йому зоставалося тільки віддати останню шану своєму господареві, якого любив понад усе!

І тоді Наб згадав про товаришів. Вони, безумовно, також хотіли б востаннє попрощатися з бідолашним небіжчиком. Поруч був Топ. Хіба не міг він покластися на кмітливість такого вірного чотириногого друга? Наб кілька разів повторив журналістове ім’я: серед усіх інженерових супутників Топ його знав найкраще. Потім негр показав рукою на південь, і собака помчав берегом у вказаний бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, котрий може здатися мало не надприродним, знайшов їхній Комин, хоч ніколи досі там не був.

Набові супутники слухали його розповідь, затамувавши дух. Для них залишалося незбагненним, як Сайрес Сміт попри неймовірні зусилля, потрібні, аби вибратися з бурунів, що кипіли навколо рифів, не мав жодного синця чи подряпини. Не легше було зрозуміти, як інженер міг потім пройти понад милю від берега до цього гроту, що загубився серед дюн.

– Послухай, Набе, – спитав інженер, – то це не ти переніс сюди свого хазяїна?

– Ні, не я, – відповів Наб.

– Цілком очевидно, що Сміт прийшов сюди сам, – мовив Пенкроф.

– Очевидно-то очевидно, – зауважив Гедеон Спілет, – а в голові не вкладається!

Пояснення цієї загадки можна було почути лише з інженерових уст. А для цього треба було чекати, поки він заговорить. На щастя, життя потроху поверталося до нього. Розтирання відновило кровообіг. Сайрес Сміт знову ворухнув руками, потім головою, і з вуст у нього зірвалося ще кілька незрозумілих слів.

Нахилившись, Наб покликав його, але інженер, здавалося, нічого не чув, лежачи із заплющеними очима. Життя прокидалося в ньому, він починав ворушитися, та, на жаль, цього аж ніяк не можна було сказати про його свідомість.

Пенкроф побивався, що немає вогню і нічим його добути, бо, на нещастя, забув прихопити джут із обпаленої ганчірки, яку легко було б запалити, висікаючи іскри двома кремінцями. Що ж до інженерових кишень, то з’ясувалося, що вони, крім жилетної кишеньки, де вцілів годинник, зовсім порожні. Тож конче треба було якнайшвидше перенести Сайреса Сміта до Комина. Такої думки дійшли всі присутні.

Та активне розтирання тіла привело інженера до тями набагато скоріше, ніж вони сподівалися. Потроху відживляла їхнього товариша й вода, якою йому раз по раз змочували губи. Пенкрофові спало на думку додати до води кілька краплин м’ясного соку, вичавленого із принесеної тетерятини. Герберт побіг на берег і приніс звідти дві великі двостулкові скойки. Моряк приготував щось подібне до мікстури і влив її в рот інженерові, котрий пожадливо ковтнув каламутну суміш.

Очі його розплющились. Над ним схилилися Наб і журналіст.

– Хазяїне! Хазяїне! – окликав його Наб.

Інженер почув. Він упізнав Наба й Спілета, потім – двох інших своїх супутників, – Герберта й моряка, і його рука ледь-ледь потисла їхні долоні.

Із його уст знову зірвалося кілька слів, тих самих слів, які він, певно, вже намагався сказати і які свідчили про те, що за думки не давали йому спокою навіть за тих складних обставин. Товариші нарешті зрозуміли його.

– Острів чи материк? – прошепотів Сайрес Сміт.

– А-а-а! – не втримався Пенкроф. – Хай йому чорт! Чхати нам, пане Сайресе, острів це чи материк, аби тільки ви жили! А острів це чи материк, побачимо пізніше!

Інженер кивнув, відкинув голову й ніби заснув. Усі притихли, й журналіст відразу вирішив ужити заходів, аби, якнайменше тривожачи інженера, перенести його до Комина. Наб, Герберт і Пенкроф вийшли з печери і попростували до високої дюни, увінчаної кількома рахітичними деревцями; дорогою збентежений моряк раз у раз повторював:

– Острів чи материк? Он про що він думає, а сам ледве дихає! Ото людина!

Зійшовши на вершину дюни, Пенкроф із двома супутниками, не маючи ніяких знарядь, голіруч відчахнули кілька найгрубіших гілок від чахлуватого дерева, схожого на пошарпану всіма вітрами морську сосну. Потім із відламаних гілок змайстрували ноші й наклали зверху листя й трави, аби інженерові було зручніше лежати.

На це пішло хвилин сорок, і годині о десятій ранку моряк, Герберт і Наб повернулися до Сайреса Сміта, від якого не відходив журналіст.

Інженер прокинувся зі сну, чи то пак із забуття, в якому його знайшли перед тим. Його досі бліді, як віск, щоки ледь порожевіли. Спираючись на лікті, Сайрес Сміт трохи підвівся і, ніби питаючи, де він, оглянувся довкола.

– Чи не буде для вас надто втомливим вислухати мене, Сайресе? – запитав журналіст.

– Прошу, – тихо відповів інженер.

– Як на мене, – сказав моряк, – краще нехай пан Сміт спочатку скуштує оце желе із тетерятини, а вже потім слухає вас. Скуштуйте, пане Сміт, – додав він, – простягаючи інженерові трохи желе, в яке поклав цього разу кілька шматочків м’яса.

Сайрес Сміт пожував шматочок, а решту поділили між собою троє його зголоднілих супутників, жоден з яких, звичайно, не наївся.

– Нічого, – озвався моряк, – на нас чекає їжа в Комині. Вам, пане Сміте, не завадить знати, що там, на півдні, ми маємо житло, з кімнатами, постелями і вогнищем, а в коморі у нас лежить кілька десятків пташок, яких наш Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і як тільки ви трохи оклигаєте, ми вас перенесемо.

– Дякую, друже, – тихо відказав інженер. – Іще година або дві, й можна буде рушати… А поки що розповідайте, Спілете.

Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, – байдуже, острів це чи материк, – про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.

– Хіба не ви знайшли мене на березі? – запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.

– Ні, – відповів журналіст.

– І не ви перенесли мене в цю печеру?

– Ні.

– А на якій відстані печера рифів?

– Десь за півмилі, – відповів Пенкроф. – І якщо вac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.

– Справді, – мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. – Це справді дивина!

– А чи не могли б ви розповісти, – вів далі моряк, – що відбулося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках він відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата – той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.

– Однак вас мало викинути на берег, – допитувався далі Пенкроф, – і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!

– Атож… Саме так і мало бути, – задумливо відповів Сайрес Сміт. – А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?

– Жодного сліду, – заперечив йому журналіст. – До того ж якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?

– Ваша правда, дорогий Спілете… Скажи, Набе, – звернувся інженер до свого служника, – чи не міг ти сам… Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять… і ти… Ні, це безглуздя… А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? – запитав Сайрес Сміт.

– Так, хазяїне, лишилися, – відповів Наб. – Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.

– Пенкрофе, – сказав на це Сайрес Сміт, – чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?

Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:

– Трапилося щось незбагненне!

– Справді, незбагненне! – нагодився Гедеон Спілет.

– Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.

За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.

Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.

– Нічого собі, – сказав він, – то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води… Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!

Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.

Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.