Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

Лише п’ятсот футів відокремлювало експедицію від плато, де вона мала намір зупинитися на ночівлю, та, аби дійти до нього, довелося стільки кружляти, що їхній шлях подовжився більше ніж на дві милі. Часто з-під ніг просто вислизала земля. Схили нерідко були такі круті, що коли вивітрені породи не давали достатньої точки опори, ноги раз у раз ковзали по гладенькій, ніби відполірованій, поверхні застиглої лави. Вже сутеніло, а коли Сайрес Сміт та його супутники, виснажені семигодинним сходженням, піднялися на плато першого конуса, на землю спустилася ніч.

Треба було розбити табір для ночівлі та відновити сили: повечеряти й виспатися. Другий ярус гори здіймався над скелями, серед яких подорожні легко знайшли прихисток. Палива було небагато. Та все ж вони могли розвести вогнище, назбиравши моху й сухого хмизу, що подекуди ріс на плато. Поки моряк готував місце для вогнища, обкладаючи його з усіх боків камінням, Наб і Герберт пішли шукати сухі дрова. Незабаром вони повернулися з оберемком хмизу. Вдарили кремінь об кремінь, бризнули іскри, затлівся трут із обпаленої ганчірки, і за хвилину в затишку під скелею запалахкотіло роздмухане Набом вогнище.

Вогнище було потрібне експедиції, аби тільки погрітися – з настанням ночі стало холоднувато, – на ньому не смажили фазана, котрого Наб приберігав на завтрашній день. Вечеряли рештками водосвинки, на закуску до якої мали ще кілька десятків кедрових горішків. До пів на сьому всі повечеряли.

Тоді Сайресові Сміту спало на думку, поки зовсім не стемніло, оглянути широку заокруглену площину, на яку спирався верхній конус гори. Перш ніж лягти спочивати, він хотів дізнатися, чи можна обійти навколо конуса на той випадок, якщо не пощастить піднятися по крутосхилах на його вершину. Це питання не давало йому спокою, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не пощастить ні піднятися на вершину гори, ні обійти її, вони не зможуть побачити західної частини невідомої землі, і сходження на гору виявиться марним.

Отож, попри всю свою втому, інженер лишив Пенкрофа й Наба готувати таку-сяку постіль, Гедеона Спілета – занотовувати найважливіші події дня, а сам пішов на північ понад заокругленим краєм плато. До нього пристав і Герберт.

Ніч видалась ясною й тихою, а темрява ще не була дуже густою. Сайрес Сміт і підліток ішли поруч мовчки. Подекуди плато розширювалось, і йти було досить легко, а часом на ньому траплялися завали каміння, і тоді доводилось пробиратися поодинці вузькою стежкою. І ось хвилин за двадцять походу Сайрес Сміт і Герберт зупинилися. Тут основи обох конусів зовсім зрослися. Обійти ж гору схилом, який опускався під кутом близько сімдесяти градусів, було неможливо.

Інженер зі своїм юним супутником мусили відмовитися від наміру обійти низом вершину гори, й у них з’явилася можливість почати сходження на неї.

Справді, перед ними розчахнулася глибока тріщина у гірському масиві. То була воронка верхнього кратера, якщо хочете, його горловина, через яку в давнину, коли вулкан був іще діючим, виливалася лава. Охолонувши і затвердівши разом зі шматками шлаку, вона утворила щось подібне до широких сходів, які мали полегшити підйом на вершину гори.

Окинувши оком тріщину, Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у її розміщенні й, не вагаючись, пішов у глибину попереду хлопця, хоч темрява дедалі густішала.

Вони мали піднятися вгору ще принаймні на тисячу футів. Та чи зможуть вони зробити це по внутрішніх стінках кратера? Про це ми дізнаємося згодом. Інженер підніматиметься вище й вище, аж поки його зупинить якась перепона. На щастя, по внутрішніх стінках кратера тяглися звивисті борозни, ніби широкі нарізки ґвинта, які полегшували підйом.

Що ж до самого вулкана, то не було найменшого сумніву: він давно згас. Жоден димок не вився над його схилами. Жоден язичок полум’я не виривався з його глибин. Жодного приглушеного гуркоту, жодного найменшого звуку чи струсу в надрах землі не долинало з бездонної темної прірви, що сягала, можливо, найглибших надр планети.

Всередині кратера не відчувалося й духу сірчаних випарів. Вулкан не заснув – він до краю вичах і згас.

Спроба Сайреса Сміта піднятися вгору кратером мала закінчитися вдало. Крок за кроком вони з Гербертом щораз вище піднімалися по внутрішніх стінках вулкана, а над їхніми головами кратер розширювався більше і більше. Кругла пляма неба, обмежена воронкою, вже помітно поширшала. І тепер з кожним кроком Сайреса Сміта й Герберта в полі їхнього зору з’являлися нові зірки. Над ними сяяли невимовної краси небесні сузір’я. У зеніті в сузір’ї Скорпіона горів ясним вогнем чудовий Антарес, а поряд виблискувала Бета Кентавра, яку вважають найближчою до Землі зіркою. Далі, в міру того, як розширювався конус кратера, з’явилися Фомальгаут із сузір’я Риб, Зоряний Трикутник, і нарешті майже над антарктичним полюсом засяяв Південний Хрест, який у Південній півкулі грає ту саму роль провідної зірки, що й Полярна зірка – у Північній півкулі.

Близько восьмої вечора Сайрес Сміт і Герберт ступили на вершину вулкана, що увінчував гору.

У ту хвилину запанувала темрява: видно було не далі як за дві милі. Чи ця невідома земля з усіх боків оточена морем, а чи на заході прилягає до якогось материка з узбережжям, що входить до Тихого океану? На це питання поки що неможливо було відповісти. На заході смуга хмар, які чітко вимальовувалися на обрії, робила темряву ще густішою, і перед очима небо й вода зливалися в темне коло.

Але в одній точці несподівано замерехтіло невиразне світло, що повільно опускалося вниз у міру того, як хмари піднімалися до середини неба.

То був тонкий серпик місяця, який от-от мав зайти за виднокруг. Проте його світла стало, щоб чітко вималювалась лінія обрію, від якої вже відірвалася хмара, і щоб інженер устиг помітити, як на мить забриніла місячна доріжка на водній рівнині.

Сайрес Сміт ухопив хлопця за руку, і в ту мить, коли серп місяця поринав у океанські хвилі, низьким голосом вигукнув:

– Острів!

Розділ XI

На вершині згаслого вулкана. Всередині кратера. Навколо – море. Ніде не видно ні клаптика землі. Узбережжя з висоти пташиного польоту. Гідрографія й орографія. Чи заселений людьми острів? Хрещення бухт, заток, мисів, річок і т. ін. Острів Лінкольна.

Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм супутникам лише те, що земля, на яку їх закинув випадок, – великий острів, і що завтра треба буде все обміркувати. Потім кожен, як міг, улаштувався, аби переспати цю тиху ніч під прикриттям базальтової скелі на висоті двох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря, і остров’яни поснули глибоким сном.

На другий день, 30 березня, після дуже скромного сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер захотів ще раз піднятися на вершину вулкана, аби уважніше оглянути невідомий острів, де він із товаришами, можливо, лишиться ув’язненим на все життя, якщо цей острів розміщений на великій відстані від будь-якої іншої землі чи морських шляхів, по яких ходять кораблі, відві дуючи тихоокеанські архіпелаги. Цього разу інженерові супутники вирушили в нову експедицію слідом за ним. Їм також хотілося побачити із височіні острів, від щедрот якого залежатиме задоволення всіх їхніх потреб.

Близько сьомої ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб залишили свою стоянку. Здавалося, нікого не тривожило становище, в якому вони опинилися. Безумовно, всі вірили у свої сили, але тут варто зауважити, що мотиви віри в інженерових супутників і в нього самого дуже різнилися між собою. Інженер мав віру у майбутнє, бо почував у собі силу вирвати в дикої природи все необхідне для власного життя і для життя приятелів, а вони нічого не боялися саме тому, що з ними Сайрес Сміт. І в цьому немає нічого дивного. Відтоді, як у пічці знову запалахкотів вогонь, Пенкроф не впав би й на хвилину в безнадію, навіть якби вони всі опинилися на голій скелі, аби лиш поруч з ними був інженер.

– Велика важниця! – мовив він. – Ми втекли з Річмонда, не питаючи властей! А який дідько завадить нам рано чи пізно залишити місце, де нас ніхто не стереже?!

Сайрес Сміт повів супутників тією самою дорогою, що й напередодні. Обігнувши конус вулкана по плато, вони добралися до горловини величезного розлому. Стояла чудова погода. Ясне сонце піднімалось у безхмарне небо і заливало промінням увесь східний схил гори.

Нарешті вони підійшли до кратера. Він здавався саме таким, яким невиразно бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто воронкою, що розширювалася догори, здіймаючись на тисячу футів над плато, де вони перебували. Від нижньої розколини схилом гори зміїлися широкі й грубі закам’янілі потоки лави, а брили вивержених вулканічних порід усіяли всю північну частину острова. Внутрішні схили кратера розходилися під кутом не більш як 35—40 градусів, і підніматися по них було неважко. На них зосталися помітні дуже давні сліди лави, яка, напевне, вивергалася ще через конус кратера, тому що бокова розколина не відкрила їй нового виходу.

Що ж до внутрішнього каналу, який ішов від кратера до надр землі, то його глибину годі було осягнути оком – він губився в темряві. Та безсумнівною залишалася та обставина, що цей вулкан давно згас.

До восьмої ранку Сайрес Сміт і його супутники піднялися на вершину кратера – конічний горб, що стримів із північного боку вулкана.

– Море! Скрізь навколо море! – в один голос вигукнули супутники, ніби не могли стримати слів, які значили, що вони опинилися на острові.

Справді, навколо стелився безмежний морський простір! Можливо, вдруге піднімаючись на вершину кратера вулкана, Сайрес Сміт хоч трохи сподівався виявити берег чи сусідній острів, якого він не міг помітити напередодні через темряву. Та аж до обрію, тобто на відстань п’ятдесяти миль навколо, нічогісінько не було видно. Жодного клаптика землі! Жодного вітрила! Лише безмежний простір океану, серед якого загубився їхній острів!

Мов закам’янівши, інженер і його супутники кілька хвилин стояли мовчки, тільки нишпорячи поглядом по поверхні океану. Їхні очі пильно вдивлялися в океанську далину, шукаючи хоч цяточку на обрії. Проте навіть Пенкроф, що мав надзвичайно гострий зір, нічого не побачив, і немає сумніву в тому, що якби хоч смужечка землі мріла на обрії навіть у вигляді ледь помітного туману, то моряк, звичайно, побачив би її, бо природа наділила його справжніми телескопами, що світилися з-під густих брів.

Від океану вони перевели очі на острів, котрий стелився вусібіч у них під ногами, і перше запитання прозвучало з уст Гедеона Спілета:

– А які приблизно розміри цього острова?

Серед безмежжя океану великим острів справді не здавався.

На хвилину Сайрес Сміт замислився, уважно подивився на його обриси, взяв до уваги висоту гори, де всі вони стояли, і відповів:

– Друзі, я думаю, не помилюся, коли скажу, що узбережжя острова тягнеться на добру сотню миль.

– А площа?..

– Важко сказати, – мовив інженер. – Надто примхливо він порізаний.

Сайрес Сміт не помилявся: за величиною острів не поступався Мальті або острову Закінф у Середземномор’ї, але відрізнявся від них більш неправильною формою, мав менше мисів, стрілок, кіс, заток та бухт. Його дивні обриси вражали, і коли за інженеровою порадою Гедеон Спілет накидав на папері острівні контури, усім здалося, що він скидається на якусь фантастичну тварину, на крилоноге чудовисько, яке заснуло на поверхні океану.

Тут і справді не завадить ознайомити шановних читачів з обрисами острова, що їх і швидко, й досить точно накреслив на папері журналіст.

Східна частина узбережжя, на яку пошкоджений аеростат викинув групку людей, скидалась на широку бухту, обмежену з південного сходу довгим гострим мисом, прихованим від Пенкрофових очей під час його першої експедиції берегом острова. З північного сходу бухту захищали дві інші коси, а між ними врізалася вузька затока, що нагадувала пащу велетенської акули.

З північного сходу на південний захід берег виступав у море, наче сплюснутий череп хижака, а потім, неподалік від згаслого вулкана, що підносився у його центрі, здіймався невиразним пагорбом.

Далі берег тягся досить плавною кривою з півночі на південь аж до невеликої бухти, що врізалася в нього на дві третини периметра острова; за нею вигинався скелястий мис, який скидався на хвіст гігантського алігатора.

Цей хвіст утворював справжній півострів, витягнутий більше ніж на тридцять миль у море, якщо міряти від південно-східного згаданого вже мису, і плавно заокруглювався, утворюючи широку затоку – незахищений, відкритий рейд, який доповнював химерний візерунок острова.

У своєму найвужчому місці – між Комином і бухтою на західному березі, що лежала якраз навпроти їхнього тимчасового житла, – острів був завширшки близько десяти миль, а в найширшому – від північно-східного мису, схожого на акулячу щелепу, до вузького хвостоподібного мису на південному заході – не менше тридцяти миль. Що ж до поверхні острова, то вона була досить-таки різноманітною: весь південь острова від гори до узбережжя поріс густим лісом, а північна його частина була безводна, піщана й гола. Між вулканом і східним берегом Сайрес Сміт та його супутники, на своє здивування, побачили озеро, обрамлене зеленню густих дерев. Вони й гадки не мали про його існування. З вишини здавалося, що озеро лежить на одному рівні з морем, але, подумавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно перебуває футів на триста вище, бо басейном для нього служить западина плоскогір’я, що є не чим іншим, як продовженням гранітного берегового пасма.

– То це прісноводне озеро? – запитав Пенкроф.

– Звичайно, – відповів інженер. – Його напевне живлять гірські джерела.

– А он у нього впадає річечка, – вигукнув Герберт, показуючи на вузький потік, витоки якого, мабуть, починалися у західних відрогах хребта.

– А й справді, – зауважив Сайрес Сміт. – Позаяк ця річечка впадає в озеро, то, очевидно, там, з боку моря, є стік води, через який її надлишок витікає з озера. Ми в цьому переконаємося на зворотному шляху.

Цей звивистий потічок і вже досліджена річка, очевидно, і являли собою всю річкову систему острова, принаймні ту, яка відкривалася зору мандрівників. Проте не виключалося, що в хащах дерев, які вкривали густим лісом дві третини острова, до моря текли й інші струмочки та річечки. Це навіть видавалося ймовірним, адже лісиста частина острова на вигляд була дуже родючою й багатою на чудові зразки флори помірного поясу. Що ж до північного боку острова, то там не було помітно ніяких потоків. Можливо, вони траплялися лише в болотистій північно-східній його частині, а решта була вкрита дюнами, пісками й камінням – безплідною, дикою місцевістю, яка становила різкий контраст із розкішною природою на більшій частині острова.

Вулкан, що здіймався не в центрі острова, а ближче до північно-західного узбережжя, ніби ділив його на дві нерівні зони. На південному заході, на півдні та південному сході нижні прискалки відрогів гірського хребта зовсім зникали під зеленим шатром лісів. Зате на півночі простежувались усі їхні розгалуження, аж поки ті розчинялися у піщаних рівнинах. Якраз із того боку проклала собі шлях лава, що вивергалася з вулкана, і широкі крем’яні шляхи, де пролягали її русла, тяглися аж до вузького мису, який виступав у море на північному сході острова й утворював затоку.

Цілу годину залишався Сайрес Сміт зі своїми супутниками на вершині гори. Острів розгортався у них перед очима, мов рельєфна різнобарвна карта, зеленава там, де росли дерева, ліс; жовтувата, де розкинулися піски; і з голубими морем, озером та річечками. Вони охоплювали поглядом весь обшир краєвиду, і для їхнього зору зосталися непроникні лише зелені хащі, глибінь тінявих долин та глибоких ущелин, створених природою біля підніжжя гори-вулкана.

Лишалося розв’язати одне чи не найважливіше питання, що згодом справить дивовижний вплив на всю майбутню долю потерпілих.

Чи є на острові ще якісь люди?

На висловлене журналістом запитання після нещодавно здійсненого огляду всього острова, здавалось, уже можна сказати рішуче «ні».

Ніде не помічалося слідів праці людських рук. Ані сільця з хирлявих хатинок, ані окремих хижок чи рибальських сіток на морському узбережжі. Так само ніде не вився у повітря бодай легенький димок, що свідчив би про життя на острові інших людей. Щоправда, довга, схожа на хвіст алігатора, кінцівка острова, витягнута на південний схід, ледь мріла миль за тридцять від спостерігачів, і там навіть Пенкроф із його соколиними очима не міг би розрізнити людського житла. Неможливо було також підняти зелену запону, що вкривала три чверті острова, і подивитися, чи не сховалось якесь селище в густому лісі. Але, як правило, остров’яни, що населяють вузькі клаптики землі, котрі неначе виринули з тихоокеанських хвиль, переважно селяться поблизу берега, а тут усе узбережжя здавалося зовсім безлюдним.

Отож до повного дослідження острів міг вважатися безлюдним.

Та, може, сюди навідувалися, бодай зрідка, аборигени із сусідніх островів? На це питання важко було відповісти. На п’ятдесят миль довкола не виднілося ніякої землі. Проте п’ятдесят миль нескладно подолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова, від того, чи він загубився серед тихоокеанських просторів, чи, навпаки, перебуває неподалік від заселених архіпелагів. Чи ж пощастить Сайресові Сміту, не маючи інструментів, визначити широту й довготу острова? Складна то буде справа… А оскільки нічого ще не відомо, то не завадило б підстрахуватися на випадок наскоку сусідів-аборигенів.

Загальне знайомство з островом було завершено, визначено його конфігурацію і рельєф, гідрографію й орографію, обраховано площу.

Журналіст накреслив на аркушику паперу план розташування лісів і долин. Лишалося тільки спуститися схилом гори та обстежити острів з погляду його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.

Та перш ніж подати супутникам сигнал вирушати в дорогу, Сайрес Сміт спокійно й поважно сказав:

– Ось, друзі мої, вузька смужка землі, на яку закинула нас рука Всевишнього. Тут доведеться нам жити, можливо, тривалий час. Може трапитись також, що нам неждано прийдуть на підмогу, якщо випадково поблизу пропливатиме якийсь корабель… Кажу «випадково», бо острів цей незначний, він не має навіть природної гавані, придатної для стоянки суден, і, побоююсь, лежить поза звичними морськими шляхами, тобто набагато південніше шляхів, якими ходять кораблі до тихоокеанських архіпелагів, і далеко північніше курсу тих суден, які ходять до Австралії, огинаючи мис Горн. Я не хочу нічого від вас приховувати…

– І добре робите, дорогий Сайресе, – жваво відповів журналіст. – Ви маєте справу з чоловіками. Вам вірять, і ви завжди можете сподіватися на нашу підтримку. Чи не так, друзі?

– Я виконуватиму всі ваші розпорядження, пане Сайресе! – запевнив Герберт, ухопивши інженерову руку.

– Мій пане, я завжди піду за вами в огонь і в воду! – вигукнув Наб.

– Що ж до мене, – мовив моряк, – то хай мене грім поб’є, коли я ухилятимусь від роботи, і, якщо хочете, пане Сміт, ми влаштуємо на цьому острові нашу маленьку Америку! Ми тут набудуємо мостів, прокладемо залізниці, встановимо телеграфні лінії, і якогось чудового дня, коли острів стане невпізнанним, упорядкованим, культурним, подаруємо його уряду Сполучених Штатів! Я прошу вас тільки про одне.

– Про що? – запитав журналіст.

– Вважати себе не нещасними потерпілими, а поселенцями, що прибули сюди, аби обжити нову землю!

Сайрес Сміт, не втримавшись, усміхнувся, і таким чином схвалив морякову пропозицію. Потім подякував товаришам і додав, що розраховує на їхню активну підтримку та на поміч Наба.

– Гаразд! У дорогу! До Комина! – вигукнув Пенкроф.

– Хвилинку, друзі, – зупинив їх інженер. – Як на мене, то треба було б дати наймення й острову, і кожному мису, і косі, й річкам, які тут бачимо.

– Чудово! – підтримав журналіст. – У майбутньому це полегшить справу, коли доведеться вести мову про якусь місцевість на острові.

– Слушно, – згодився моряк. – Найзручніше, коли можеш сказати, куди і звідки йдеш. До того ж тоді здаватиметься, що живеш у пристойному місці.

– Наприклад, у Комині, – сказав Герберт.

– Саме так, – відповів Пенкроф. – Дуже підходяща назва і якось сама собою спала мені на думку. То як, залишимо за нашою першою стоянкою назву «Комин», пане Сміте?

– А чому б і ні, Пенкрофе, коли ви так її вже охрестили.

– Домовилися. Що ж до решти, то це також не важко, – повів далі моряк, захопившись грою. – Чи не взяти нам такі назви, як у книжці про Робінзона, яку не раз почитував мені Герберт? Чим не назви: «бухта Провидіння», «коса Кашалотів», «мис Несправджених Надій»!..

– А ще краще назвати затоки й миси іменами Сміта, Спілета, Наба!.. – додав Герберт.

– Моїм іменем! – вигукнув Наб, вищиривши в усмішці білосніжні зуби.

– А чого ж? – кинув Пенкроф. – Бухта Наба. Чудово звучатиме. Або мис Гедеона…

– А як на мене, то краще давати ті назви, що траплялися на рідній землі, – відповів журналіст, – аби вони нагадували нам про Америку.

– Атож, – погодився Сайрес Сміт, – для головних пунктів, бухт, заток так і треба зробити. І я охоче на це пристаю. Он ту велику бухту на сході можна було б назвати бухтою Єдності, а ту, що на півдні, – бухтою Вашингтона; гору, на якій стоїмо, – горою Франкліна, а озеро, що відкривається нашим очам, – озером Гранта. Краще й не придумаєш, друзі мої. Ці назви нам нагадуватимуть батьківщину і видатних, шанованих там громадян. Що ж до річок, заток, мисів і скель, які видно з цієї гори, то краще їм давати назви, в яких відбивалися б їхні контури чи інші особливості. Тоді їх легше буде пам’ятати, і ми матимемо з цього практичну користь. Обриси острова такі незвичайні, що нам не важко придумати для них образні назви. А річки, яких ми ще не бачили, але, можливо, побачимо в лісі, досліджуючи його, затоки й бухточки, які згодом виявимо, ми називатимемо в міру того, як будемо їх знаходити. Що ви, друзі, на це скажете?

Інженерові супутники одностайно схвалили його пропозицію. Острів лежав перед ними, як розгорнена карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці, пагорбу й долині. Гедеон Спілет записував назви, і незабаром було остаточно встановлено всю географічну номенклатуру острова.

Передусім записали такі назви, запропоновані інженером: бухта Єдності, бухта Вашингтона, гора Франкліна.

– Тепер, – сказав журналіст, – он той півострів, що простягся на південний захід, я пропоную назвати Звивистим, бо він і справді нагадує вигнутий хвіст змії.

– Домовилися, – відповів, інженер.

– А зараз, – озвався Герберт, – подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену пащу акули. Назвемо її Акулячою затокою.

– Добре придумав! – вигукнув Пенкроф. – А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, мисами Щелепи.

– Але ж їх два, – зауважив журналіст.

– То й що? – не знітився Пенкроф. – Один назвемо Північною щелепою, а другий – Південною щелепою.

– І це записали, – відповів Гедеон Спілет.

– Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, – мовив Пенкроф.

– Тобто на самому краю бухти Єдності? – перепитав Герберт.

– Мис Кіготь, – тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.

І справді Наб придумав чудову назву – той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.

Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з’явилися нові назви.

Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали річкою Вдячності – на знак щирої вдячності Провидінню.

Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофи, дали назву острів Порятунку.

Плоскогір’я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали плоскогір’ям Широкий Обрій.

І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали лісами Далекого Заходу.

Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частині острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.

Місцезнаходження острова щодо різних сторін світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.

Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:

– Ну й телепні ж ми!

– Чому? – запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.

– А наш острів? Його ж то ми забули назвати!

Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:

– Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається острів Лінкольна!

У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє «Cлава!»

Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.

Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і вони ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у великодню п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.