Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)

Розділ ХIII

Вирішено пливти. Припущення. Лаштування в дорогу. Три пасажири. Перша ніч. Друга ніч. Острів Табор. Пошуки на піщаному березі. Пошуки в лісі. На острові – жодної живої душі. Тварини. Рослини. Житло. Хижка порожня.

– Хтось зазнав корабельної аварії! – вигукнув Пенкроф. – І тепер, відрізаний од світу, чекає допомоги на Таборі, за кілька сотень миль від острова Лінкольна! О, пане Сайресе, невже й тепер ви проти мого від'їзду на той острів!

– Ні, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт. – Треба вирушати якнайшвидше.

– Завтра?

– Завтра.

Інженер досі ще тримав витягнуту з пляшки записку. На хвилину замислившись, він додав:

– На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити висновок: по-перше, потерпілий з острова Табор – людина, котра добре тямить у морській справі, адже вказані нею довгота і широта збігаються з тими, що й ми визначили, з точністю до однієї мінути; по-друге, він англієць або американець – документ написано по-англійському.

– Цілком логічно, – погодився Гедеон Спілет. – І оскільки є потерпілий, зрозуміло, звідки взявся ящик, який ми знайшли на березі. Коли хтось зазнав аварії, була й аварія. І хоч би ким був невідомий бідолаха, йому дуже пощастило, що Пенкроф надумав збудувати судно і саме сьогодні випробувати його, – ще один день, і пляшка могла б розбитися об скелі.

– Справді, – сказав Герберт, – це щастя, що «Бонавентур» пропливав тут саме тоді, як пляшка ще трималась на поверхні!

– А вам це не здається дивним? – запитав інженер Пенкрофа.

– Мені здається, це не більше, ніж щасливий випадок, – відповів моряк. – А що ви побачили в цьому надзвичайного, пане Сайресе? Так чи інак, а пляшка мусила кудись пливти, то чому б їй пливти деінде, а не сюди?

– Може, й ваша правда, Пенкрофе, – мовив інженер, – проте…

– Але ж ніщо не вказує, – втрутився Герберт, – що пляшка давно плаває в морі?

– Ніщо, – відповів Гедеон Спілет. – Навіть більше: записку написано ніби зовсім недавно. А як ви, Сайресе, гадаєте?

– Важко сказати, – відповів Сайрес Сміт, – проте ми неодмінно все з’ясуємо.

Під час розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на другий галс, і «Бонавентур» на всіх вітрилах помчав до мису Кіготь. Кожен думав про бідолаху з острова Табор, що кликав їх на допомогу. Чи встигнуть вони врятувати цю людину?

У житті колоністів сталася значна подія. Свого часу вони й самі потрапили в біду, та все ж їм, зрештою, якоюсь мірою щастило; тепер вони побоювалися, що того бідолаху спостигло ще більше лихо, і вважали за свій обов’язок поквапитись йому на допомогу.

«Бонавентур» обігнув мис Кіготь і о четвертій пополудні кинув якір у гирлі річки Вдячності.

Того ж вечора колоністи ретельно обміркували план майбутньої експедиції. Очевидно, в подорож повинні були вирушити Пенкроф і Герберт – вони обидва вміли керувати ботом.

Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли добутися до острова Табор тринадцятого вдень, бо, щоб пройти сто п’ятдесят миль при ходовому вітрі, потрібно щонайбільше дві доби. День вони побудуть на острові, ще три-чотири дні треба на зворотний шлях, отож 17 жовтня вони мають повернутися на острів Лінкольна. Стояла тепла ясна погода, показники барометра не стрибали, а плавно піднімалися вгору, напрямок вітру також установився, і, здавалося, все сприяло цим мужнім людям, що поспішали пливти у невідомий край далеко від рідного острова, аби допомогти ближньому.

Колоністи домовилися, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться дома; та несподівано виникли зміни: Гедеон Спілет, ще не забувши про те, що він журналіст за фахом і кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», раптом заявив, що він ладен попливти плавом, а такої нагоди ні за що не промине, і також потрапив у число мандрівників.

Увечері колоністи перенесли на борт «Бонавентура» деякі постільні речі, посуд, зброю, бойові припаси, компас, харчі на тиждень і, швидко все повантаживши, повернулися до Гранітного Палацу.

Наступного дня о п’ятій ранку мандрівники не без хвилювання попрощалися з рештою друзів, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Кіготь, аби, обігнувши його, іти, не звертаючи, далі на південний захід.

«Бонавентур» віддалився вже на чверть милі від берега, коли його пасажири помітили на горішньому майданчику Гранітного Палацу двох людей, котрі прощально махали їм руками. То були Сайрес Сміт і Наб.

– Он наші друзі! – крикнув Гедеон Спілет. – Це наша перша розлука за останні п’ятнадцять місяців!..

Журналіст, Пенкроф та Герберт і собі востаннє помахали друзям руками, й незабаром Гранітний Палац зник за високими скелями мису.

Цілий ранок пасажири «Бонавентура» не втрачали з поля зору острів Лінкольна, що незабаром здалеку став нагадувати зелений кошик, із якого стриміла гора Франкліна. Гориста поверхня острова, згладжена відстанню, навряд чи могла привабити мореплавців і викликати в них бажання кинути якір у його водах.

Близько першої пополудні минули Зміїний мис на відстані десяти миль від берега. З такої відстані на західному узбережжі, що простягалося аж до відрогів гори Франкліна, уже нічого не можна було розгледіти, а через три години крихітка суші, яка називалася островом Лінкольна, зникла за обрієм.

«Бонавентур» ішов морем просто чудово. Він легко здіймався на хвилі й розвивав добру швидкість. Пенкроф підняв топсель; бот, ідучи на всіх парусах, тримав за компасом курс просто на острів Табор.

Час від часу Герберт змінював Пенкрофа за стерном і так упевнено й твердо керував судном, що й досвідченому морякові нічим було йому дорікнути.

Гедеон Спілет розмовляв то з одним, то з другим, а при потребі допомагав їм піднімати або спускати паруси. Капітан Пенкроф був вельми задоволений своїм екіпажем і обіцяв – не більше й не менше – як нагороду «по склянці вина на носа».

Надвечір у прозорих сутінках виринув тоненький серп місяця, перша чверть якого мала з’явитися лише шістнадцятого числа, і незабаром погас. Настала темна, але дуже зоряна ніч, що провіщала на завтра так само погожий день.

Пенкроф з обачності прибрав топсель, аби не підставляти верхній парус під несподіваний порив вітру. Можливо, його обачність була й надмірною для такої тихої ночі, але Пенкроф виявився розважливим моряком, і ніхто не мав права кинути йому за це докір.

Уночі журналіст спав, а Пенкроф і Герберт ще дві години несли вахту за стерном. Моряк довіряв Гербертові, як собі самому, і розум та витримка кмітливого хлопця виправдували морякову довіру. Пенкроф визначав йому курс, як капітан стерновому, і Герберт не давав їхньому «Бонавентуру» ні на йоту відхилитися вбік.

Ніч минула спокійно, без пригоди минув і день 12 жовтня. Протягом цілого дня екіпаж суворо дотримувався попереднього курсу на південний захід, і, якщо «Бонавентура» не відносило якоюсь невідомою течією, він мав вийти просто на острів Табор.

На морі, по якому йшов їхній бот, не траплялося жодного корабля. Лише зрідка який-небудь великий птах – альбатрос або фрегат – пролітав на відстані рушничного пострілу, і Гедеон Спілет подумки запитував себе, чи не одному із тих пернатих він довірив свою останню замітку для «Нью-Йорк геральд». Здавалося, ті птахи – єдині створіння, що з’являлися у безмежжі Тихого океану між островом Табор і островом Лінкольна.

– А проте, – зауважив Герберт, – саме цієї пори року китобої, як правило, вирушають у південну частину Тихого океану. Правду кажучи, я гадаю, в жодному морі немає такого безлюддя!

– Не таке вже воно й безлюдне! – заперечив Пенкроф.

– Що ви хочете цим сказати? – запитав журналіст.

– А ми що, не люди? Чи ви маєте наше судно за уламок колоди, а нас самих за дельфінів?

І Пенкроф засміявся з власного жарту.

Увечері мандрівники прикинули, що за тридцять годин «Бонавентур» відплив від острова Лінкольна миль на сто двадцять, бо йшов із швидкістю приблизно три і три десятих милі. Вітер ледве віяв і, здавалося, ось-ось стихне зовсім. Та все ж можна було сподіватися, що коли вони не помилилися у розрахунках і бот не знесло з курсу, завтра на світанку вони побачать острів Табор. Отож ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф не могли заснути цілу ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку й не могли здолати хвилювання й тривоги. В їхній експедиції все було таке непевне! Чи підійшли вони до острова Табор? Чи жива іще людина, котра зазнала корабельної катастрофи і до котрої вони пливуть, щоб її врятувати? Хто вона? Чи не внесе вона розладу в їхню дружну сім’ю?

Чи погодиться замінити своє теперішнє ув’язнення на якесь інше? Усі ці питання, які, очевидно, мали розв’язатися наступного дня, не давали їм заснути до самого ранку, і як тільки почало розвиднюватись, усі вони стали вдивлятися в західну лінію обрію.

– Земля! – раптом закричав Пенкроф близько шостої ранку.

А оскільки Пенкроф не міг помилитися, то там справді мала бути земля.

Можете уявити, яка радість пойняла екіпаж «Бонавентура»! За кілька годин вони будуть на узбережжі острова! Пологий острівець ледь бовванів не далі ніж за п’ятнадцять миль. Курс «Бонавентура», якого трохи знесло на південь, відразу було виправлено; що вище підбивалося сонце, то ближче підходив до острова їхній бот, і щораз ясніше вимальовувалися на острові невисокі пагорби.

– Цей острівець далеко менший за острів Лінкольна, і він, очевидно, також має вулканічне походження, – зауважив Герберт.

Об одинадцятій ранку до острова лишалося не більш як дві милі, й Пенкроф, вибираючи фарватер, вів судно у невідомих водах повільно й обережно.

Тепер перед ними постав увесь острівець, на якому зеленіли камедні та інші великі дерева, схожі на ті, котрі росли на острові Лінкольна. Та дивувало одне: ніде не здіймався жоден димок, котрий свідчив би, що на острові живуть люди, не виднілося ніде й ніякого знаку біди!

А проте записка свідчила: на острові перебуває людина, котра зазнала корабельної аварії і чекає на допомогу! Тим часом «Бонавентур» поволі плив поміж рифів звивистими проходами, і Пенкроф напружено, пильно вдивлявся у кожен найменший поворот. Він поставив Герберта до стерна, а сам, ставши на носі бота і тримаючи фал, вдивлявся у воду, ладен будь-якої хвилини опустити вітрило. Гедеон Спілет, приклавши до очей далекоглядну трубу, вдивлявся у берег острова, але нічого не помічав.

Нарешті відразу пополудні «Бонавентур» уперся форштевнем у піщаний берег. Мандрівники кинули якір, спустили паруси, і екіпаж бота висадився на сушу.

Не було сумніву, що то був саме острів Табор, бо, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією і узбережжям Америки в Тихому океані не існувало. Бот міцно пришвартували, щоб його не віднесло у море відпливом; потім Пенкроф з обома друзями, добре озброївшись, вирушили берегом до пагорба конічної форми, що здіймався на двісті п’ятдесят – триста метрів над рівнем моря за півмилі від того місця, де вони щойно пристали.

– З вершини пагорба, – зауважив Гедеон Спілет, – подивимося, що являє собою цей острівець, і нам тоді легше буде вести пошуки далі.

– Так само передусім зробив Сайрес Сміт на острові Лінкольна, піднявшись на гору Франкліна, – сказав Герберт.

– Авжеж, – погодився журналіст, – кращого методу для огляду незнайомого острова не придумаєш!

Ділячись враженнями, дослідники йшли краєм лугу, що кінчався біля підніжжя пагорба. Над ними кружляли зграї гірських голубів та морських ластівок, таких самих, як на острові Лінкольна. Ліворуч здіймався ліс, і звідти почувся шелест кущів; оглянувшись, подорожні побачили, як захвилювалася там трава: то, очевидно, почувши їх, розбіглися якісь лякливі прудкі звірята, проте досі ніщо не свідчило, що на острові живуть люди.

Дійшовши до підніжжя пагорба, Герберт, Пенкроф та Гедеон Спілет за кілька хвилин піднялися на його вершину й оглянули з неї весь обрій.

Перед ними лежав острівець, що мав форму видовженого овала, розміри якого не перевищували шести миль у околі, а на рівній лінії берега майже не було бухт і заток. Навколо аж до обрію стелилася водяна пустеля. Ніде не виднілося ні іншої землі, ні корабля чи вітрила!

Увесь острівець укривали ліси, і цим він дуже різнився від острова Лінкольна, безводного і дикого в одній частині, проте родючого й багатого на рослинність в інших.

Тут стелився лише рівний килим буйної зелені з кількома невисокими пагорбами. Широким лугом, навскоси перетинаючи острівець, біг, трохи розширюючись у гирлі, струмок, що впадав у море на західному узбережжі.

– Невеличкий цей острівець, – зауважив Герберт.

– Атож, – відповів Пенкроф, – нам було б на ньому тісно!

– До того ж він, здається, безлюдний, – додав журналіст.

– Справді, – погодився Герберт. – Тут ніщо не видає присутності людини.

– Спускаймося, – запропонував Пенкроф. – І ходімо на пошуки.

Дослідники повернулися на берег моря, де лишили «Бонавентура», і вирішили спочатку обійти все узбережжя, а потім заглибитися у ліс, аби нічого не пропустити.

Іти берегом було легко; на шляху трапилося лише кілька скель, але обійти їх було також неважко. Колоністи пішли на південь, полохаючи численні зграї водоплавних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши їх.

– Ці тварини, – зауважив журналіст, – не вперше бачать людей. Вони нас бояться, отже, людей вони знають.

За годину всі троє дійшли до південного берега, що закінчувався гострим мисом, і, повернувши на північ, пішли західним берегом, також укритим піском і скелями та облямованим густим лісом.

За чотири години обійшли все узбережжя, але не побачили ні людських слідів, ні навіть решток житла.

Диво дивне! Здавалося, на острові Табор ні тепер, а може, й ніколи, не жили люди. Зрештою, можливо, хтось написав записку кілька місяців чи й кілька років тому, і той, хто зазнав корабельної аварії, або повернувся на батьківщину, або помер від злигоднів.

Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, роблячи більш-менш прийнятні припущення, поспіхом пообідали на борту «Бонавентура», кваплячись вирушити знову в дорогу, щоб дослідити острів до настання ночі.

І ось о п’ятій вечора всі троє пішли на пошуки й заглибились у лісові хащі.

Де тільки вони проходили, скрізь навсібіч розбігалися різні тварини, переважно кози і свині, що вельми скидалися на європейських. Певне, їх завезло на острів якесь китобійне судно і вони тут швидко розплодилися. Герберт вирішив будь-що піймати кілька самців та самок і відвезти їх на острів Лінкольна.

Тож не лишалося ніяких сумнівів: на острові висаджувалися люди. Це стало ще очевиднішим, коли друзі помітили в лісі стежки, поблизу яких лежали зрубані дерева, а також безліч слідів людської діяльності; щоправда, стовбури дерев майже згнили, бо були зрубані багато років тому: зроблені сокирою мітки вкрилися мохом, а стежки позаростали такою високою і густою травою, що їх ледве можна було відшукати.

– Це свідчить, – зауважив Гедеон Спілет, – що люди не лише висаджувалися на цей острівець, а й протягом якогось часу жили тут. Отже, виникають нові питання: хто були ті люди? Скільки їх висаджувалося? Скільки залишилося досі?

– В записці йдеться, – мовив Герберт, – тільки про одну людину.

– Гаразд, якщо він ще на острові, – озвався Пенкроф, – не може бути, щоб ми його не знайшли!

Пошуки тривали далі. Дослідники пішли стежкою, яка в’юнилася навскоси через острівець, і та привела їх до річечки, що впадала в море.

Не лише вивезені з Європи тварини та сліди сокири, а й рослини, що траплялися на острівці, незаперечно свідчили: тут побували люди. Подекуди серед галявин виднілися занедбані рештки грядок, де колись, мабуть, вирощувалися овочі.

І як же зрадів Герберт, побачивши картоплю, моркву, капусту й ріпу! Досить було зібрати їхні бульби й насіння, щоб розвести всі ті овочі на острові Лінкольна!

– От добре! – радо сказав Пенкроф. – Вони стануть у пригоді і Набові, й усім нам! Хай ми навіть не знайдемо нікого, все одно наша подорож не буде марною; Бог нам за все віддячить!

– Воно-то так, – погодився Гедеон Спілет. – Але городи надто запущені… Боюся, тут давно ніхто не живе.

– Справді, – мовив Герберт. – Хто став би нехтувати овочами, живучи на острові!

– Атож, – додав Пенкроф. – Той, хто зазнав корабельної аварії, вже покинув острів. Це напевне…

– На вашу думку, записку написано давно?

– Звісно.

– І пляшка допливла до острова Лінкольна після довгої мандрівки морем?

– Чому б і ні? – наполягав Пенкроф. – А втім, уже сутеніє, – додав він. – Гадаю, час припиняти пошуки.

– Повертаймося до бота, а завтра прийдемо до лісу знову, – запропонував журналіст.

На ту пору це було найрозумніше, і мандрівники попростували назад, як раптом Герберт показав на якусь споруду, що темніла поміж деревами, й вигукнув:

– Дивіться, хижка!

І всі троє кинулися до хатини. У сутінках ще можна було розгледіти, що вона зроблена з дошок і обтягнена грубою просмоленою парусиною.

Пенкроф штовхнув прочинені двері й швидко зайшов до хижки.

Вона була порожня.

Розділ XIV

Облік майна. Ніч. Кілька літер. Подальші пошуки. Рослини й тварини. Герберт у великій небезпеці. На борту судна. Відплиття. Негода. Проблиск інстинкту. Загублені в морі. Вчасно запалений вогонь.

Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф мовчки стояли у темній хижці.

Пенкроф гучно покликав.

Ніякої відповіді.

Тоді моряк викресав вогонь і запалив гілочку. Вогник на мить освітив невеличку, здавалося, давно покинуту кимось кімнату. В її глибині стояла грубо складена піч із давно захололим попелом, поверх якого лежала в’язанка сухих дров. Пенкроф кинув на неї запалену гілочку, дерево спалахнуло і яскраво осяяло хижку.

Моряк та обидва його супутники побачили незастелене ліжко з вогкими, пожовклими простирадлами, на яких давно ніхто не спав, у кутку печі – два поіржавілі чайники і перекинуту каструлю; шафу з кількома запліснявілими одежинами моряка; на столі – цинковий столовий прибор і порослу цвіллю Біблію; в одному з кутків хижки валялося якесь начиння, лопата, мотика, кайло, дві мисливські рушниці, одна з яких була зламана; на полиці – непочате барильце з порохом, барильце із свинцевим дробом і кілька коробок із капсулами; все те вкрилося товстим шаром пилюки, що збиралася, можливо, протягом багатьох років.

– Нікого немає, – сказав журналіст.

– Нікого! – підтвердив Пенкроф.

– Тут давно ніхто не живе, – зауважив Герберт.

– Атож, дуже давно! – погодився журналіст.

– Знаєте, пане Спілете, – мовив Пенкроф, – а чом би нам не провести ніч у цій хижці, щоб не повертатися на бот?

– Слушно, Пенкрофе, – відповів Гедеон Спілет. – Сподіваюся, господар не образиться, коли, повернувшись, побачить, що ми зайняли його місце?

– На жаль, він не повернеться, – заперечив Пенкроф, сумно хитаючи головою.

– Гадаєте, він покинув острів? – запитав журналіст.

– Якби він покинув острів, то взяв би з собою різне начиння і зброю, – відповів Пенкроф. – Ви знаєте, як ті, хто зазнав корабельної аварії, дорожать такими речами. Ні! Ні! – переконано повторив моряк. – Він не покинув острова! А якщо припустити, що він сам зробив човна і на ньому подався в море, тоді він тим паче не покинув би тут таких конче потрібних речей. Ні, він на острові!

– Живий?.. – запитав Герберт.

– Живий або мертвий. Але якщо він помер, то сам себе, як мені здається, він не міг поховати, – відповів Пенкроф, – і ми, принаймні, знайдемо його останки!

Отож вирішили переночувати у покинутій хижці, де в одному з кутків лежало досить дров, аби натопити. Зачинивши двері і посідавши на лавку, Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт задумано, майже не розмовляючи, чекали, що буде далі. Жадібно прислухаючись до кожного звуку надворі, вони перебували в такому стані, що, хоча хижку було давно покинуто, їх нітрохи не здивувало б, якби раптом відчинилися двері й до неї зайшов чоловік; їхні долоні були готові щиро потиснути руки того незнайомця, котрий зазнав корабельної катастрофи; того невідомого друга, котрого так нетерпляче чекали всі троє приятелів!

Та не почулося ніяких кроків, двері не відчинялися; так минали години й години…

Якою довгою видалася та ніч морякові й обом його приятелям! Лише Герберт заснув години на дві, адже у його віці сон – доконечна потреба. Усім трьом мандрівникам не терпілося якнайшвидше повести далі дослідження острова і обнишпорити найпотаємніші його закутки! Пенкрофові здогади були цілком справедливі: оскільки у покинутій хижці зосталися господарське начиння і зброя, не виникало майже ніяких сумнівів, що їхній власник загинув. Отож вони мусили принаймні знайти його рештки і поховати їх за християнським звичаєм.

Нарешті розвиднілося. Пенкроф зі своїми друзями відразу ж заходилися оглядати покинуте житло.

Воно справді було збудоване в дуже затишному місці, на схилі невеликого пагорба, під чудовими камедними деревами. Перед вікнами хтось прорубав широку просіку, завдяки якій видно було аж берег моря. Невелика галявина, обнесена напіврозваленою огорожею, вела до берега річечки, ліворуч якого виднілося її гирло.

Саму хижку було збито з дошок, вочевидь знятих з обшивки або палуби корабля. Отож, напевне, якесь судно, зазнавши аварії, було викинуте на острів, а з усього екіпажу врятувалася щонайменше одна людина, котра, маючи необхідне знаряддя, спорудила з корабельних уламків цю хижку.

Ці здогади стали ще більш імовірними, коли Гедеон Спілет, обійшовши хижку, виявив на одній із дошок, мабуть, знятій із фальшборту розбитого судна, напівстертий напис:

«БР…ТАН…Я»

– «Британія»! – крикнув Пенкроф, коли його покликав Гедеон Спілет. – Так називається дуже багато суден, і я не можу сказати, американське воно чи англійське!

– Це, Пенкрофе, не має значення, – сказав Гедеон Спілет.

– Це справді не має значення, – погодився моряк, – і якщо вижив хоч хто-небудь з екіпажу корабля, ми дізнаємось, якій країні він належав! Та, перш ніж вести далі пошуки, не завадило б глянути на «Бонавентура».

У Пенкрофа несподівано з’явилася тривога за їхній бот. «А що, коли на острові є люди і вони захопили судно?..» – подумав він.

Проте за мить моряк тільки стенув плечима через неймовірність свого припущення.

Та хай там як, Пенкроф не проти був би пообідати на борту бота. Уже прокладений до нього шлях ледве сягав однієї милі, й колоністи рушили в дорогу, вдивляючись поміж дерев та кущів, у гущі яких від них тікали сотні кіз і свиней.

Через двадцять хвилин Пенкроф і його друзі знову побачили східний берег острова й «Бонавентура», що стояв на якорі.

Пенкроф не зміг стримати полегшеного зітхання. Як-не-як, бот був його дитям, а батьки мають право турбуватися про дітей навіть тоді, коли для цього немає підстав.

Колоністи піднялися на борт свого суденця і добре пообідали, враховуючи те, що вечеряти їм доведеться аж уночі; поївши, вони знову вирушили на ретельні пошуки.

Найприйнятнішим залишалося припущення: після корабельної аварії вціліла тільки одна людина, та й та вже померла. Отож немає нічого дивного, що Пенкроф і його супутники шукали радше рештки небіжчика, ніж людські сліди. Але всі їхні пошуки були марними, хоч вони півдня нишпорили між деревами, які густо росли на всьому острівці. Напрошувався висновок: якщо житель острова помер, якийсь хижак пожер його останки до кісточок, не зоставивши й сліду.

– Завтра на світанку вирушаємо додому, – сказав Пенкроф своїм супутникам, коли вони о другій пополудні лягли трохи спочити в холодку під деревом.

– Гадаю, – додав Герберт, – нам не гріх забрати зброю і все начиння з хижки?

– І я такої думки, – відповів Гедеон Спілет. – Вони поповнять припаси зброї й реманенту в Гранітному Палаці. Якщо не помиляюся, тут неабиякі припаси пороху і дробу.

– Атож, – погодився Пенкроф. – Не забудьмо тільки піймати одну-дві пари свиней – на острові Лінкольна таких немає…

– І зібрати насіння, – докинув Герберт. – Тоді ми матимемо овочі Старого й Нового Світу.

– Можливо, – зауважив журналіст, – варто затриматись на один день на острові Табор, аби набрати всього необхідного?

– Ні, пане Спілете, – відповів Пенкроф. – Я проситиму вас вирушити в дорогу не пізніше ніж завтра вдосвіта. Здається, вітер потроху повертає на західний. Не вадило б нам і назад пливти з ходовим вітром.

– Якщо так, то не марнуймо часу! – сказав, підводячись, Герберт.

– Не марнуймо, – відповів Пенкроф. – Збери, Герберте, насіння – ти в ньому тямиш більше, ніж ми. А ми зі Спілетом підемо ловити свиней; сподіваюся, нам і без Топа пощастить упіймати кілька штук!

І Герберт пішов стежкою, що мала привести до колишнього городу, а моряк і Гедеон Спілет заглибилися в ліс.

Вони зустріли безліч свиней, однак ледве забачивши мисливців, прудкі тварини враз тікали, не виявляючи найменшого бажання підпускати їх до себе. Та після півгодинної гонитви їм пощастило спіймати пару свиней, що забилися в густі чагарники, і раптом за кількасот кроків на півдні острова почулися відчайдушні крики. До них приєднувалося жаске ричання, що зовсім не скидалося на людський голос.

Гедеон Спілет і Пенкроф, почувши крики, підвелися, і свині, скориставшись цим, випорснули у них із рук саме тієї хвилини, коли моряк ладнав мотузки, щоб їх зв’язати.

– Ніби Гербертів голос!.. – мовив журналіст.

– Біжімо! – крикнув Пенкроф.

Гедеон Спілет і моряк щодуху кинулись туди, звідки лунали крики.

Квапилися друзі неспроста – за поворотом стежки, біля галявини, вони побачили Герберта, поваленого на землю якимось звіром, напевне, велетенською мавпою, що збиралася прикінчити його.

Кинутись на чудовисько, звалити його на землю, заламавши за спину лапи, й звільнити Герберта – все це було справою миті для Пенкрофа і Гедеона Спілета. Моряк мав геркулесову силу, та й журналіст був міцним чоловіком, отож, попри шалений опір потвори, її швидко зв’язали так, що вона не могла й поворухнутися.

– У тебе, Герберте, ніде не болить? – запитав Гедеон Спілет.

– Ні, ніде!

– О, не дай Боже, ця мавпа роздерла б його!.. – вигукнув Пенкроф.

– Але то не мавпа! – заперечив Герберт. Почувши це, моряк і журналіст придивилися до дивного створіння, зв’язаного на землі.

Справді, то була не мавпа, а людина, чоловік! Але який чоловік! Дикун у найстрашнішому значенні цього слова. Тим більше страшний, що він до краю озвірів!

Розкошланий чуб на голові, неохайна, аж до пояса борода, майже голе тіло, прикрите лише на стегнах шматком тканини, здичавілі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, темна, як в індіанця, шкіра, затверділі, немов рогові, ступні ніг – такою була істота, котру вони мусили, незважаючи ні на що, називати людиною! Вони мали право замислитись: збереглася ще в цьому тілі душа чи в ньому зосталися тільки грубі тваринні інстинкти?

– Ви впевнені, що це людина або що він був людиною? – звернувся Пенкроф до журналіста.

– На жаль, у цьому немає сумніву, – відповів той.

– То це той, що зазнав корабельної катастрофи? – запитав Герберт.

– Так, – відказав Гедеон Спілет. – Але нещасний геть здичавів, і в ньому не лишилося нічого людського!

Журналіст мав слушність: якщо потерпілий і був колись людиною, то самотність перетворила його на дикуна, навіть гірше – на справжню печерну людину. З горла в нього виривалося гарчання, а зуби стали як у хижака, що звик глитати тільки сире м’ясо. Пам’ять його покинула, очевидно, дуже давно; він розучився користуватися знаряддями праці, зброєю, так само, як і розводити вогонь. Відразу впадало у вічі, що він спритний, сильний, але всі ці фізичні переваги розвивалися у нього за рахунок втрати розумових якостей!

Гедеон Спілет заговорив до бранця. Але той ніби не тільки не розумів його, а й не чув, що він каже… Та все ж, пильно подивившись дикунові в очі, журналіст вирішив, що той іще не зовсім утратив людську свідомість.

Полонений лежав тихо і не робив спроб порвати мотузки. Невже його так приголомшила присутність людей, до яких він сам колись належав? А може, коли він побачив людей, у закутках його мозку прокинулась якась невиразна згадка? Утік би він, якби його відпустили на волю, чи залишився б із ними? Ніхто з мандрівників цього не знав, але вони не стали випробовувати долю, й, уважно оглянувши з усіх боків нещасного дикуна, Гедеон Спілет сказав:

– Хоч би ким він був тепер або в минулому і хоч би ким він став, наш обов’язок – забрати його на острів Лінкольна!

– Так! Так! – підхопив Герберт. – Може, увага і турбота повернуть йому проблиски розуму!

– Душа не вмирає, – мовив журналіст, – і було б дуже добре, якби нам пощастило вирвати це Боже створіння з пазурів темряви й дикунства!

Пенкроф тільки недовірливо похитав головою.

– Принаймні треба спробувати, – додав журналіст. – Цього потребує звичайна людяність.

То справді був їхній християнський обов’язок. Це розуміли всі троє мандрівників, добре знаючи, що Сайрес Сміт схвалив би їхній вчинок.

– Залишимо його зв’язаним? – запитав моряк.

– Краще розв’яжімо йому ноги, щоб він сам ішов, – запропонував Герберт.

– Спробуймо, – відповів Пенкроф.

Мандрівники розв’язали мотузки на ногах бранця, але руки залишили міцно зв’язаними. Дикун сам підвівся з землі, однак не кидався тікати. Його сухі очі гостро поглядали на людей, котрі йшли поруч, проте ніщо не свідчило, чи він упізнав у них собі подібних. Із рота в нього раз у раз виривалося сопіння з присвистом, він дико озирався навкруги, але не намагався чинити опору.

За Спілетовою порадою, нещасного повели до його хижки. Сподівалися, що на нього справить хоч якесь враження вигляд знайомих речей. Може, досить однієї іскорки, аби розбудити думку, оживити затьмарену, згаслу свідомість!

До хижки було недалеко – кілька хвилин ходи; та в’язень нічогісінько не впізнав, здавалося, він остаточно втратив найменшу згадку про побутові речі!

Лишалося зробити висновок, що нещасний дуже давно перебуває в цілковитій самоті і, діставшись острівця при здоровому глузді, мало-помалу геть здичавів!

Журналістові спало на думку, що, можливо, на нього подіє вогонь, і за хвилину в хижці запалахкотіло яскраве вогнище, яке приваблює увагу навіть тварин.

Спочатку вигляд вогню ніби зацікавив дикуна, та незабаром той позадкував і його безтямний погляд знову згас.

Поки що зоставалося одне: відвести полоненого на борт «Бонавентура». Так і зробивши, приятелі залишили дикуна під Пенкрофовим наглядом.

Герберт і Гедеон Спілет знову зійшли на берег, аби завершити початі справи, й за кілька годин повернулися на борт суденця, несучи з собою все цінне із покинутої хижки: реманент, посуд, зброю, насіння городніх рослин, кілька туш дичини і дві пари живих свиней. Усе це повантажили на суденце, і тепер «Бонавентур» був готовий знятися із якоря, ледь розпочнеться вранішній приплив.

Полоненого прилаштували в носовій каюті; тримався він спокійно, тихо, але й далі зоставався, мов глухонімий, байдужий до всього навколо.

Пенкроф приніс йому поїсти, але той гидливо відштовхнув варене м’ясо, якого, напевне, вже не міг споживати. Зате, коли моряк дав йому підстрелену Гербертом качку, він накинувся на неї жадібно, мов звір, і миттю зжер сире холодне м’ясо.