Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 39 страниц)

Розділ XI

Незбагненна таємниця. Гербертове одужання. Недосліджені терени острова. Підготовка до наступної експедиції. Перший день. Ніч. Другий день. Каурі. Пара казуарів. Людські сліди в лісі. Прибуття на Зміїний мис.

Гедеон Спілет схопив коробочку і швидко відкрив її. У ній лежало близько двохсот гранів [21]21
  Десять грамів.


[Закрыть]білого порошку. Журналіст узяв у рот кілька крупинок. Їхня сильна гіркота розвіяла будь-які сумніви: то справді був коштовний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки.

Треба було, не вагаючись, дати ті ліки Гербертові. Про те, як вони тут опинилися, можна буде поговорити згодом.

– Кави! – звелів Гедеон Спілет.

Через кілька секунд Наб приніс чашку теплого трунку. Гедеон Спілет розчинив у ньому близько вісімнадцяти гранів хініну, і друзям пощастило вмовити Герберта випити мікстуру.

Ліки не запізнилися – третій напад болотної лихоманки ще не почався!

Не було сумніву: тепер він і не міг початися!

Віднині колоністи аж ожили. Таємнича сила знову виявила до них конче потрібне заступництво, до того ж саме тоді, коли вони втратили рештки надії на її допомогу!..

Через кілька годин Герберт спав спокійніше. Тільки тоді його друзі змогли поговорити про те, що сталося. Турбота невідомого заступника цього разу виявилась очевидніше, ніж у всіх попередніх випадках. Але як він зумів пробратися серед ночі у Гранітний Палац? Це не вкладалося у голові. Всі вчинки «заступника острова» лишалися не менш загадковими, ніж сам незнайомець.

Цілий день що три години Гербертові давали хінін.

Через добу в його стані здоров’я намітився перелом на краще. Хлопець іще, звичайно, не був здоровий – болотні лихоманки нерідко повторюються, але ж він мав ліки і такий турботливий догляд! До того ж десь недалеко був і їхній заступник, що приніс ліки! Гаряча хвиля надії вимела геть відчай із їхніх сердець.

Колоністи не помилилися. Через десять днів, 20 грудня, підопічний почав одужувати.

Герберт був ще слабий, і його друзі встановили для хлопця сувору дієту, але напади пропасниці вже не повторювалися. До того ж юнак був таким слухняним і так покірно виконував усі приписи свого лікаря! Він так хотів скоріше стати на ноги!

Пенкроф ніби знову народився на білий світ. Його невтримна радість іноді нагадувала божевілля. Коли щасливо минув час третього нападу пропасниці. Гедеон Спілет мало не задихнувся в морякових обіймах. Відтоді Пенкроф називав журналіста не інакше, як «доктор Спілет».

Але справжній Гербертів лікар уникав колоністів.

– Ми знайдемо його! – не вгавав Пенкроф.

І хоч би ким був їхній невідомий заступник, йому, певне, не уникнути морякових обіймів.

Грудень закінчився, а разом із ним і важкий для колоністів 1867 рік. Новий. 1868 рік почався погідним безхмарним небом, сонцем і тропічною спекою, яку, на щастя, освіжав морський вітерець. До Герберта поверталася сила. Його ліжко поставили під вікном, і він годинами вдихав на повні груди цілюще, солоне й вогке, морське повітря. Юнак знову охоче став їсти, і Наб аж із шкури пнувся, готуючи йому легкі, смачні й поживні страви.

– Так хто завгодно схоче опинитися при смерті! – жартував Пенкроф.

Весь той час пірати жодного разу не з’явилися поблизу Гранітного Палацу. Про Айртона не надходило звісток, і якщо Герберт і Сайрес Сміт ще не втрачали надії, що він знайдеться, то решта колоністів не сумнівалися: він загинув. Незабаром мало з’ясуватися, хто прозірливіший, бо тыльки-но Герберт видужає, планувалося вирушити в експедицію у недосліджені терени острова. Але до експедиції лишалося чекати не менше місяця, – щоб подолати каторжан, у ній мусили взяти участь усі колоністи.

Гербертові що не день кращало. Запалення печінки минуло, рани зарубцювалися.

У січні колоністи добре попрацювали на плоскогір’ї Широкий Обрій, аби зібрати рештки врожаю пшениці й овочів; робилося це, головним чином, щоб забезпечити, наскільки можливо, майбутній їх урожай. Відновлювати спалені піратами вітряк, пташник і стайні Сайрес Сміт поки що відмовлявся: доки колоністи шукатимуть піратів у лісі, ті зможуть знову прокрастися на плоскогір’я і вдруге зруйнувати й попалити будівлі. До цього можна взятися тоді, коли острів Лінкольна буде очищено від лиходіїв…

У другій половині січня Гербертові дозволили вставати з ліжка спочатку на годину, потім на дві, а згодом і на три години. До нього швидко поверталася сила. На той час йому вже виповнилось вісімнадцять років. Він дуже виріс, і мав стати вродливим і шляхетним чоловіком. Хоч Гербертове здоров’я ще потребувало певного лікування – «доктор Спілет» щодо цього був невблаганним, – він одужував дедалі швидше. Під кінець місяця гуляв уже на плоскогір’ї і на узбережжі біля Гранітного Палацу. Купання в морі у компанії з Пенкрофом і Набом теж додавало йому здоров’я. Нарешті Сайрес Сміт відважився призначити день початку походу – 15 лютого. Літні місячні ночі мали значно полегшити завдання колоністів, а ті поклялися не повертатись додому, аж доки знищать усіх піратів, звільнять Айртона, якщо той ще живий, і знайдуть того, чия допомога не раз впливала на їхню долю.

Досі колоністи сходили вздовж і впоперек усю східну частину острова – від мису Кіготь до мисів Південна Щелепа й Північна Щелепа, велике Качине болото, околиці озера Гранта, частину лісу Жакамара між дорогою до загону для худоби і річкою Вдячності, всі береги цієї річки й Червоного струмка, а також східні відроги гори Франкліна, між якими було збудовано загін для худоби.

Вони також ознайомилися, хоч і побіжно, з берегами бухти Вашингтона – від мису Кіготь до мису Зміїний, з болотистим узліссям на західному узбережжі й з численними дюнами, якими кінчалася роззявлена паща Акулячої затоки. Зате зовсім недосліджені зоставалися широкі простори лісів на Звивистому півострові, весь правий берег річки Вдячності, лівий берег Водоспадної річки і плетиво відрогів гори Франкліна, які займали три чверті її підніжжя, де напевне було безліч печер. Іншими словами, лишилися не обстежені ще кілька тисяч акрів острова.

Колоністи ухвалили іти через ліси Далекого Заходу і пильно дослідити весь правий берег річки Вдячності.

Певно, спочатку варто було б відвідати загін для худоби – розбійники могли піти туди, щоб його пограбувати або зостатися жити в Айртоновій хатині. Але якщо загін для худоби спустошено, то цьому вже не завадиш; якщо ж розбійники там оселилися – колоністи завжди встигнуть повернутися до хатини в загоні.

Порадившись, друзі вирішили попростувати через ліси Далекого Заходу до Зміїного мису. Прокладаючи дорогу сокирами, вони мали таким чином позначити майбутній шлях від Гранітного Палацу до кінця Звивистого півострова, шлях завдовжки шістнадцять-сімнадцять миль.

Віз був у повному порядку. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. На воза повантажили харчові припаси, намет, переносну плиту, різне знаряддя, набої й зброю, старанно вибрану в багатих арсеналах Гранітного Палацу. Не вадило пам’ятати, що пірати, можливо, десь ховаються в лісі, де недовго дістати кулю із засідки, тому інженер вирішив не дробити сили маленького загону, а вирушити в похід усією колонією.

Так само вирішили, що ніхто не зостанеться в Гранітному Палаці. Навіть Топ і Юп мусили йти з експедицією. Неприступне житло могло обійтися без охорони.

Напередодні, 14 лютого, була неділя. Весь цей день колоністи присвятили відпочинку та молитвам вдячності Творцю людства. Для Герберта, що вже зовсім одужав, але ще був трохи кволий, залишили місце на возі.

На світанку наступного дня Сайрес Сміт ужив усіх необхідних заходів, аби вберегти Гранітний Палац від вторгнення каторжан за відсутності колоністів. Мотузяні драбини, які служили раніше, щоб підніматися ними у Гранітний Палац, друзі віднесли до Комина і там закопали глибоко в пісок, попередньо склавши їх, аби після повернення можна було користуватися ними знову; барабан підйомника так само, як і решту пристосування, розібрали на окремі частини.

Пенкроф залишився останнім у Гранітному Палаці, щоб покласти в одній із комор розібраний механізм, а потім спустився на берег мотузкою, перекинутою через виступ скелі й одним кінцем закріпленою біля підніжжя кам’яної кручі; щойно він став на землю, мотузку перетягли додолу і останній засіб спілкування з Гранітним Палацом було ліквідовано.

Стояла чудова погода.

– Ото спека сьогодні буде! – весело сказав журналіст.

– Пусте, докторе Спілете, – відповів Пенкроф. – Ми йтимемо під деревами і навіть не будемо бачити сонця!

– У дорогу! – сказав інженер.

Віз чекав колоністів на узбережжі під Гранітним Палацом. Журналіст зажадав, щоб Герберт не злазив з нього принаймні під час перших годин подорожі, а юнак хоч-не-хоч мусив підкорятися приписам свого лікаря. Наб узяв за вуздечку онагрів. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пішли попереду. Навколо них радо вистрибував Топ. Герберт покликав Юпа до себе у візок, і орангутанг, не комизячись, сів поруч із хлопцем. Настав час від’їзду, і маленький загін вирушив у дорогу. Віз повернув за виступ гранітної кручі біля гирла річки Вдячності, проїхавши з милю лівим берегом річки, перекотив через міст, що вів на шлях до порту Повітряної Кулі й у затінку високих дерев став заглиблюватись у хащі лісів Далекого Заходу.

Перші дві милі дерева росли на досить значній відстані одне від одного і не заважали возові рухатися вперед; тільки зрідка колоністам доводилось перерубувати ліани або прокладати дорогу в заростях чагарників. Ніякі інші перешкоди їх не затримували.

У густому затінку високих крислатих верховіть стояла прохолода і свіжість. Скільки бачило око навколо здіймалися деодари, дугласи, казуарини, бенксії, камедні дерева, драцени та інші уже відомі колоністам дерева. Зібралися тут і всі острівні представники пташиного царства: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, гамірливі зграйки какаду, папуги і папужки. То там, то сям миготіли у високих травах агуті, кенгуру й водосвинки, нагадуючи колоністам про їхні перші експедиції на острові Лінкольна.

– І все ж таки, як на мене, птахи і звірі стали лякливіші, ніж раніше, – зауважив Сайрес Сміт. – Отже, у цьому лісі нещодавно побували пірати і наполохали дичину. Не може бути, щоб ми не натрапили на їхні сліди.

І справді, незабаром у кількох місцях з’явилися сліди перебування цілої групи людей: тут – обламані гілки на деревах, напевне, для того щоб позначити дорогу; там – попіл від вогнища; ще далі – відбитки ніг на глинястому вологому ґрунті. Проте всі вони були, мабуть, зоставлені мимохідь, і ніщо не свідчило, що ті люди десь зупинялися табором.

Сайрес Сміт порадив супутникам поки що утриматись від полювання. Звуки рушничних пострілів попередили б піратів, що десь блукали у лісі. Крім того, мисливцям довелося б віддалятись від воза, а інженер суворо заборонив іти поодинці.

У другій половині дня, коли загін пройшов миль шість від Гранітного Палацу, іти стало набагато важче. Подекуди ліс піднімався такою густою стіною, що прокласти дорогу серед дерев можна було тільки сокирою. Підходячи до таких хащів, інженер посилав уперед на розвідку Топа і Юпа; ті сумлінно виконували визначені для них обов’язки, і якщо вони спокійно поверталися до колоністів, то боятися було нічого: їхньому загону не загрожували ні пірати, ні дикі звірі – два види однаково небезпечних хижаків.

Надвечір друзі стали табором миль за дев’ять від Гранітного Палацу, на березі невеличкої притоки річки Вдячності, річечки, про існування якої колоністи й не підозрювали. То була ще одна складова гідрографічної системи острова, що сприяла надзвичайній родючості ґрунту.

Добре повечерявши – за день пішої ходи усі неабияк зголодніли, – друзі зробили все необхідне, аби наступної ночі не сталося ніяких лихих пригод. Якби небезпека загрожувала їм тільки від чотириногих хижаків, наприклад ягуарів, інженер обмежився б тим, що розвів би навколо табору кілька вогнищ, і цього було б достатньо. Але піратів вогнища не налякають, а лише приваблять, і за цих умов здавалося безпечнішим перебути ніч у темряві.

Колоністи визначили строгий порядок чергування у дорозі: табір мусили охороняти по двоє вартових, які змінювалися що дві години. Гербертові, попри його протести, вартувати не дозволили. Пенкроф та Гедеон Спілет і Наб та інженер по черзі вартували цілу ніч поблизу табору.

А втім, літня ніч коротка, і темрява швидше залежала від густої тіні під кронами дерев, аніж від того, що зайшло сонце. Зрідка десь із далеку долинало хрипке гарчання ягуарів та хихотіння мавп, яке вельми дратувало Юпа.

Ніч минула без пригод, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс; попереду на колоністів чекав нелегкий забарний шлях.

Другого дня колоністи пройшли тільки миль шість – щохвилини доводилося пускати в хід сокиру. Вони не чіпали могутніх старих дерев, вирубування яких, до того ж, відбирало б забагато часу й зусиль, а зрубували молоді деревця; через це дорога весь час петляла.

Тоді ж Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, які їм іще не зустрічалися на острові. То були деревовидні папороті, чиє перисте листя спадало до землі, як струмки фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими й смачнющими солодкими стручками, що їх залюбки скубли онагри. Знову з’явилися й групи велетенських каурі, стовбур яких, мов колона, тримав на вишині у двісті футів темний конус зелені. Оті царі лісів Нової Зеландії так само славетні, як ліванські кедри.

Фауна була представлена тваринами, які вже траплялися на острові нашим мисливцям. Щоправда, друзі здалеку побачили пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, – один із видів казуарів, яких ще називають ему; ці заввишки у п’ять футів птахи із коричневим оперенням належать до ряду голінастих. Топ щодуху кинувся за ними, але, неймовірно швидко бігаючи, казуари легко відірвалися від собаки.

Подекуди колоністи знову натрапляли на сліди піратів. Біля, здавалося, недавно погашеного вогнища уся земля була всіяна відбитками ніг. Ретельно, вздовж і впоперек, вимірявши сліди, Гедеон Спілет дійшов висновку, що їх зоставили п’ятеро чоловіків. Отже, п’ятеро піратів стояли тут табором. Але відбитків ніг шостої людини, тобто Айртона, виявити не пощастило.

– Айртона з ними не було! – сказав юнак.

– Так, не було, – погодився Пенкроф. – І це доводить, що вони убили бідолаху!.. Але невже в тих паскуд немає лігва, де їх можна було б уколошкати, як тигрів?

– Гадаю, ні, – відповів журналіст. – Їм вигідно блукати островом без певної стоянки доти, доки цілком захоплять його.

– Захоплять острів?! —вигукнув Пенкроф. – Захоплять острів? – глухо, ніби чиясь залізна рука здушила йому горло, повторив він, а потім уже спокійніше додав: – Чи знаєте ви, пане Сміт й пане Спілет, якою кулею я зарядив рушницю?

– Якою, Пенкрофе?

– Тією, що пробила Гербертові груди! І будьте певні: вона не схибить!

Але справедлива кара не могла повернути життя Айртонові; вивчивши сліди на сирій землі, колоністи мусили дійти висновку, що треба відмовитися від сподівань побачитися з бідолахою!

Того вечора вони отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного Палацу; на думку Сайреса Сміта, до Зміїного мису зоставалося не більше як п’ять миль.

Справді, наступного дня, перетнувши ліс із кінця в кінець, друзі дійшли до мису, проте не виявили ні ознак житла, де ховалися пірати, ні не менш таємничого сховища свого невідомого захисника.

Розділ XII

Дослідження Зміїного півострова. Табір біля гирла Водоспадної річки. За шістсот кроків від загону для худоби. Гедеон Спілет і Пенкроф ідуть у розвідку. Їхнє повернення. Усі вперед! Відчинені двері. Світло у вікні. Зійшов ясний місяць.

Четвертий день, 18 лютого, колоністи присвятили дослідженню узбережжя від Зміїного мису до Водоспадної річки. Вони обнишпорили всі закутки лісу, що простягся смугою завширшки від трьох до чотирьох миль між берегами півострова. Велетенські дерева з буйним листям свідчили про дивовижну родючість ґрунту – напевне, там земля була найродючіша на всьому острові. Здавалося, сюди, в помірну смугу, природа перенесла куточок недоторканих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Густота і пишність рослинності наводили на думку, що вологий ґрунт зігрівається із середини підземним вулканічним вогнем, який дає рослинам додаткове тепло, невластиве кліматові помірної смуги. Там переважали каурі та евкаліпти, до того ж і ті, й ті сягали велетенських розмірів.

Та колоністи прийшли туди не милуватися чудовою рослинністю. Вони знали, що з цього погляду острів Лінкольна міг позмагатися із групою Канарських островів, які спочатку були названі Щасливими. Але тепер, на жаль, цей острів належав не тільки їм. Тепер тут блукали інші люди, розбійники, і задля порятунку острова треба було знищити заброд.

Попри уважні пошуки, колоністам не пощастило виявити слідів піратів на західному узбережжі – ніде не трапилось відбитків ніг, надломлених гілок дерев, попелу згаслого вогнища або решток покинутого табору.

– Це мене не дивує, – сказав Сайрес Сміт. – Гадаю, висадившись біля мису Знахідки, після того як розбилася їхня шлюпка, пірати кинулись через Качине болото в ліси Далекого Заходу. Йшли вони приблизно тим самим шляхом, що й ми цього разу. Ось чому нам весь час траплялися їхні сліди у лісі. Проте, дійшовши до узбережжя, пірати збагнули, що їм не знайти тут належного притулку, і, повернувши на північ, набрели на загін для худоби…

– Можливо, вони й тепер там, – зауважив Пенкроф.

– Не думаю, – відповів інженер. – Вони розуміють, що рано чи пізно ми прийдемо туди. Для них загін для худоби служить щонайбільше харчовим складом, а не постійним помешканням.

– Я цілком згоден із Сайресом, – сказав журналіст. – Як на мене, пірати знайшли собі прихисток десь на схилах гори Франкліна.

– У такому разі я пропоную негайно йти до загону! – вигукнув Пенкроф. – Треба якнайшвидше покінчити з ними, ми й так змарнували казна-скільки часу!

– Ні, друже, – заперечив інженер. – Ви забуваєте: для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. Ми поставили собі подвійне завдання, Пенкрофе: з одного боку, покарати злочинців, а з другого – принести данину вдячності нашому таємничому заступникові.

– Слушно, пане Сайресе, – відповів моряк. – Але я чомусь переконаний, що ми не знайдемо загадкового джентльмена доти, доки він сам того не захоче!

Пенкроф, по суті, висловив думку решти супутників. Пристановище незнайомця було напевне не менш таємниче, ніж він сам!

Надвечір віз зупинився аж біля гирла Водоспадної річки. Колоністи отаборилися, як і завжди, й вирішили чергувати вночі позмінно. Герберт, якому свіже повітря щогодини повертало здоров’я, знову став міцним засмаглим юнаком. Йому пішли тільки на користь океанські вітри і цілющий лісовий дух. Тепер він уже не сидів на возі, а йшов попереду каравану.

Наступного дня, 19 лютого, колоністи попрощалися з морським узбережжям, де за гирлом річки мальовничо громадилося величезне каміння найхимерніших обрисів, і подалися лівим берегом проти течії Водоспадної річки. Дорога там уже була частково прокладена під час їхньої першої подорожі від загону для худоби до західного узбережжя. Тепер колоністи перебували миль за шість від гори Франкліна.

Інженер запропонував такий план: пильно оглянути всю долину, по якій пролягло русло річки, обережно підійти до загону для худоби і, якщо він захоплений розбійниками – відбити його; якщо ж там немає піратів – оселитися в Айртоновій хатині, укріпитися і здійснювати звідти подальші походи для обстеження гори Франкліна.

Із цим планом одностайно погодилися всі колоністи, адже їм не терпілося знову стати господарями на своєму острові!

Отож загін заглибився у вузьку долину, яка пролягала між двома найбільшими відрогами гори Франкліна. Дерева, що густо росли на берегах річки, рідшали в міру того, як дорога піднімалася вгору, до вершини вулкана. Навколо лежала гориста, порізана ярами й ущелинами місцевість, дуже зручна для ворожих засідок, і тут вони мусили пильнувати. Топ і Юп бігли попереду загону; забігаючи то ліворуч, то праворуч у лісові хащі, вони чудово виконували обов’язки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Проте не було ніяких ознак, що хтось нещодавно блукав неподалік берегами гірської річки або перебуває десь поблизу.

Близько п’ятої вечора віз зупинився кроків за шістсот від частоколу довкруги загону для худоби. Півколо великих дерев затуляло його завісою густих гілок.

Тепер конче треба було послати розвідників, аби довідатися, чи не захоплено загін для худоби. Але йти туди відкрито, серед білого дня, означало ризикувати втрапити під кулі бандитів, як це вже сталося з Гербертом, тому Сайрес Сміт волів дочекатися ночі.

Однак Гедеонові Спілету кортіло невідкладно розвідати підступи до загону, і моряк, який ще більше горів нетерпінням, викликався піти разом з ним.

– Ні, друзі, – відказав їм Сайрес Сміт, – почекайте ночі! Я нікому з вас не дозволю марно ризикувати життям.

– Але ж, пане Сайресе… – спробував заперечити Пенкроф, не схильний цього разу підкорятися інженерові.

– Прошу вас, Пенкрофе! – наполегливо сказав інженер.

– Гаразд, – відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, покрив їх усіх і кожного зокрема найдобірнішою лайкою зі свого матроського лексикону.

Отож колоністи чекали, зібравшися біля воза, і пильно стежили за тим, що робиться у сусідстві, в лісі.

Так минуло години зо три. Вітер ущух, і під високими деревами запанувала така глибока тиша, що почувся б найменший шерех: легенький хрускіт зломленої тоненької гілочки, шурхіт обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої пластуном. Навколо – тиша і спокій. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на простягнуті лапи, і не виявляв найменшого занепокоєння.

О восьмій вечора вже так стемніло, що можна було вирушати на розвідку, Гедеон Спілет зголосився піти разом із Пенкрофом. Сайрес Сміт більше не заперечував. Топові та Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом: недоречний собачий гавкіт або мавпячий крик могли б наполохати ворогів.

– Даремно не ризикуйте! – попередив інженер Пенкрофа й Гедеона Спілета. – Пам’ятайте, що ваше завдання – не захопити загін для худоби, а тільки здійснити розвідку і з’ясувати, є там пірати чи ні.

– Домовилися, – відповів Пенкроф.

І обидва розвідники вирушили до загону.

Під деревами сутінки так згустилися, що за тридцять-сорок кроків нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф обережно просувалися вперед, завмираючи, тільки-но чувся найменший шурхіт.

Вони йшли на деякій відстані один від одного, аби не бути зручною мішенню для каторжан. Правду кажучи, обидва щосекунди чекали, що ось-ось прогримить постріл.

Хвилин через п’ять Гедеон Спілет і Пенкроф підійшли до останніх дерев на узліссі; перед ними лежала галявина, а за нею темнів частокіл загону для худоби.

Вони зупинилися. Над галявиною ще лишалося бліде, вечірнє світло. Не більше як тридцять кроків відокремлювали розвідників від щільно причинених воріт у частоколі. Ті тридцять кроків мовою артилеристів можна було б назвати «зоною обстрілу». То було небезпечне місце. Декілька куль і навіть окремий постріл могли покласти на місці кожного, хто ризикнув би висунутися з-під прикриття.

Гедеон Спілет і Пенкроф не були боягузами, але вони знали, що за найменшу необережність доведеться розплачуватись не лише їм самим, а й їхнім товаришам. Що сталося б з Гербертом, Сайресом Смітом і Набом, якби розвідники раптом загинули?

Однак для нетерплячого Пенкрофа це очікування біля самого частоколу стало нестерпним випробуванням; моряк був упевнений, що злочинці в загоні. Він рішуче пішов уперед, але журналіст утримав його.

– Через кілька хвилин зовсім стемніє, – прошепотів йому Гедеон Спілет на вухо. – Тоді й почнемо.

Пенкроф, судомно стиснувши цівку рушниці, зупинився, але загорівся ще більшою ненавистю до піратів.

Нарешті замість сутінків налягла темна ніч. Галявину огорнув морок, який мов виповзав із лісових хащів. Гора Франкліна здіймалася, ніби величезна запона, що затуляла обрій на заході; темрява густішала дуже швидко, як це буває в низьких широтах. Настав час діяти.

Відтоді, як журналіст і Пенкроф зупинилися на узліссі, вони й на мить не спускали очей з частоколу навколо загону. Здавалося, там нікого немає. Гребінь огорожі вирізнявся в темряві чорною смугою, і ніщо не міняло його чітких обрисів. Однак якби в загоні були пірати, їм довелося б виставити вартового, аби запобігти лихим несподіванкам.

Гедеон Спілет потиснув руку товаришеві, і обидва, наготувавши рушниці, поповзли до загону.

Вони підкралися до воріт: у темряві не блиснуло жодної іскорки світла.

Пенкроф спробував відчинити ворота, але, як передбачав і він сам, і журналіст, вони не відчинилися, хоча зовнішній засув їх не тримав.

Із цього можна було зробити висновок, що каторжани сидять у загоні, міцно зачинившися там, аби до них ніхто не прорвався.

Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.

За огорожею панувала мертва тиша. Муфлони й кози, напевне, спали, із хлівів не долинало жодного звуку.

Не чуючи нічого підозрілого, журналіст і моряк порадилися, чи не варто їм перелізти через огорожу й проникнути у загін для худоби. Але це суперечило настановам Сайреса Сміта.

Це вторгнення могло закінчитися вдало, але з такою самою долею вірогідності могло й провалитися. Крім того, якщо пірати не підозрювали про експедицію колоністів, то тепер з’явилась можливість захопити їх зненацька, і хіба можна було ризикувати, все зіпсувати, необачно перелізши через частокіл?

Журналіст не хотів такого повороту подій. Він вважав за доцільніше почекати, доки зберуться всі колоністи, а потім разом спробувати пробратися до загону. У всякому разі, ясно було, що до частоколу можна проникнути непомітно і що його ніхто не охороняє. З’ясувавши це, розвідники вирішили повернутись до друзів і обміркувати з ними, як бути далі.

Напевне, Пенкрофа переконали журналістові міркування, бо він, не сперечаючись, погодився повернутись до воза.

Через кілька хвилин інженер уже знав, як стоять справи.

– Гадаю, – сказав він, подумавши, – піратів зараз немає в загоні.

– Ми про все довідаємось, – відповів Пенкроф, – як тільки переліземо через огорожу.

– Що ж, до загону, друзі! —зважився інженер.

– Воза залишимо в лісі? – запитав Наб.

– Ні, – відповів інженер. – Це наш обозний фургон для військового спорядження й провіанту. А як треба буде, віз послужить для нас і прикриттям.

– Тоді в дорогу! – сказав Гедеон Спілет.

Віз виїхав з лісу і тихо покотився до загону для худоби. Навколо стояла така сама непроглядна темрява, як і тієї хвилини, коли Пенкроф із журналістом повзли по галявині. Густа трава приглушувала обережну ходу людей і онагрів.

Колоністи були готові будь-якої миті відкрити вогонь. За наказом Пенкрофа Юп ішов позаду загону. Наб вів Топа на повідку, щоб той не забіг наперед.

Загін дійшов до узлісся. Галявина зоставалась безлюдною. Не вагаючись, колоністи проскочили її і прокралися до огорожі. Небезпечну зону вони перетнули за одну-дві хвилини. Наб залишився з онаграми, а четверо колоністів на чолі з Сайресом Смітом тихо підійшли до воріт, аби подивитися, чим вони забарикадовані зсередини…

І тут з’ясувалося, що одна стулка воріт відчинена!

– Отак, а ви що казали? – запитав інженер, повернувшись до моряка й Гедеона Спілета.

Ті приголомшено перезирнулися.

– Хай мене грім поб’є, – пробурчав Пенкроф. – Ворота щойно були зачинені!

Колоністи, охоплені нерішучістю, зупинилися. Невже каторжани були всередині загону, коли Пенкроф і журналіст підповзли до воріт? Це здавалося незаперечним, бо хто інший міг відчинити ворота, якщо не вони? В загоні ще бандити чи вже десь пішли?

Усі ці питання миттю промайнули в головах колоністів, але відповіді на них не було.

Тієї хвилини Герберт, пройшовши кілька кроків у двір, раптом позадкувавши схопив за руку Сайреса Сміта.

– Що там? – швидко запитав інженер.

– Світло!

– У хатині?

– Так!

Всі п’ятеро пройшли в двір і справді побачили за шибкою у вікні слабкий вогник.

Сайрес Сміт миттю обрав рішення.

– Нам страшенно пощастило, – сказав він товаришам. – Ми захопимо піратів зненацька!

Колоністи проникли в двір, тримаючи напоготові рушниці. Воза вони залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, прив’язавши обох до нього.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет – з одного боку, а Герберт і Наб – із другого безшумно прокралися під огорожею. Навколо було темно й безлюдно.

За кілька хвилин усі підійшли до хатини й зупинилися біля зачинених дверей.

Сайрес Сміт знаком велів усім не ворушитися і обережно підкрався до освітленого зсередини вікна. Припавши очима до шибки, він заглянув у єдину кімнату.

На столі горіла свічка. У кутку стояло Айртонове ліжко.

На ліжку лежала людина.

Раптом Сайрес Сміт відскочив од вікна і здушеним голосом прошепотів:

– Там Айртон!

Тієї ж миті двері було скоріше висаджено, ніж відчинено, і друзі вскочили до кімнати.

Айртон, здавалося, спав. Його змучене обличчя свідчило про тривалі й жорстокі страждання. На зап’ястях і щиколотках у нього виднілися широкі синці.

Сайрес Сміт нахилився над бранцем піратів.

– Айртоне! – вигукнув він і радо потиснув руку товаришеві, знайденому за таких нежданих обставин.

На цей оклик Айртон розплющив очі, подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом усіх колоністів.

– Це ви?! – зітхнув він. – Ви?

– Айртоне! Айртоне! – повторював Сайрес Сміт.

– Де я?

– У вашій хатині, в загоні!

– Сам?

– Так.

– Але вони зараз прийдуть! – вигукнув Айртон! – Захищайтеся! Захищайтеся!

І він знеможено впав на ліжко.

– Спілете, – сказав інженер, – на нас щохвилини можуть напасти. Заведіть воза в загін для худоби, забарикадуйте ворота і зразу ж повертайтесь назад.

Пенкроф, Наб і журналіст кинулись виконувати інженерів наказ. Не можна було втрачати ані хвилини. Може, віз уже опинився в руках каторжан!

За мить журналіст із обома товаришами перебігли двір і опинилися біля воріт, за якими чулося глухе гарчання собаки.

Сайрес Сміт, на хвилину зоставивши Айртона, вибіг із рушницею з хатини, щоб допомогти друзям. Герберт став поруч з інженером. Обидва вдивлялися у гребінь відрогу гори, що здіймався в темряві над загоном для худоби. Якщо пірати влаштували там засідку, вони могли перестріляти колоністів одного за одним.

Цієї хвилини із-за густих хмар над чорною запоною лісу виплив місяць і залив молочним світлом подвір’я загону. З темряви виринув увесь двір із кущами, деревами, струмком, що в’юнився збоку, і високою густою травою. Від гори дім і паркан здавалися зовсім білими, а з протилежного боку, в затінку, темною стіною стояв частокіл.