Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)

Пенкроф і Герберт, не зволікаючи, кинулись шукати зручне для ночівлі місце. Тут ліс Далекого Заходу уривався, і на його краю підліток зі здивуванням помітив густі бамбукові гаї.

– О, чудове відкриття! – вигукнув він.

– Чим же воно чудове? – запитав Пенкроф.

– Справді, чудове, – переконував моряка Герберт. – Почнемо з того, що бамбукові стовбури, порізані на тонкі смужки, використовують для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити й перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; із бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, роблять тростини, ціпки, чубуки і навіть труби для водогону; великі бамбукові стовбури – чудовий, легкий і міцний будівельний матеріал, що не боїться шашеля. А ще, розпилявши стовбур між двома вузлами і зберігши замість дна поперечну перетинку, одержують міцні й зручні посудини, дуже поширені у Китаї. Але, як я бачу, тобі все це байдуже. Крім того…

– Крім того?..

– Коли ти не знаєш, я тобі розповім, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.

– Оце-то спаржа, заввишки тридцять футів! – вигукнув моряк. – І вона смачна?

– Неймовірно смачна! – відповів Герберт. – Тільки їдять не тридцятифутові стовбури, а бамбукові пагінці.

– Чудово, синку, чудово! – похвалив хлопця Пенкроф.

– Додам іще, що молоді пагони, замариновані в оцті, – прекрасна приправа.

– Що далі, то краще, Герберте.

– І, нарешті, в стовбурах бамбуку є цукристий сік, а з нього готують приємний напій.

– І це все? – перепитав моряк.

– Усе!

– А його, часом, не курять?

– На превеликий жаль, Пенкрофе, не курять.

Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, гнані південно-західним вітром, нещадно били у прибережні скелі, й там зяяли глибокі печери, де можна було переночувати й сховатися від негоди. Та як тільки вони спробували увійти в одну з печер, звідти почулося люте ричання.

– Назад! – крикнув Пенкроф. – Наші рушниці заряджені лише дробом, а для звірів із таким гучним голосом дріб не страшніший від крупинки солі!

Моряк, схопивши хлопця за руку, відтяг його під прикриття скелі, й тієї ж миті при виході з печери з’явився великий красивий звір. То був ягуар, такий самий завбільшки, як і його родичі в Азії. Тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру вкривали чорні плями, яскраво вирізняючись на тлі білої шерсті на животі. Герберт упізнав у ньому кровожерного суперника тигра, далеко небезпечнішого, ніж кугуар, що є лише суперником вовка.

Ягуар ступив кілька кроків і озирнувся; його шерсть настовбурчилася, очі палали вогнем, ніби він уже не вперше стикався з людиною. В цю хвилину з-за високих скель вийшов журналіст, і Герберт, подумавши, що той не помітив ягуара, хотів кинутися йому назустріч, але Гедеон Спілет подав йому знак рукою і йшов далі вперед. Журналіст уже зустрічався з тиграми, і, підійшовши кроків на десять до звіра, він зупинився і став цілитись у нього з карабіна. На Спілетовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Ягуар підібрався і стрибнув на мисливця, але в ту мить, коли він злетів у повітря, йому межи очі вцілила куля, і він замертво впав на землю.

Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара. Наб і Сайрес Сміт прибігли також, і всі вони на кілька хвилин завмерли навколо розпластаного на землі красеня звіра, шкура якого мала в майбутньому оздобити урочисту залу Гранітного Палацу.

– О, пане Спілете! Як я вами захоплююсь і як вам заздрю! – вигукнув Герберт у пориві цілком природного захвату.

– Та що ти, синку, – відповів журналіст, – ти вистрілив би не гірше.

– Я? Із такою холоднокровністю?!

– Треба, Герберте, лише уявити, що перед тобою не тигр, а заєць, і ти також стрілятимеш із незворушним спокоєм.

– Ото й усього! – підтримав журналіста Пенкроф. – Нічого хитрого в цьому немає!

– А тепер, – сказав Гедеон Спілет, – раз ягуар покинув своє лігво, чому б нам, друзі, не скористатися ним на одну ніч?

– А що, як повернуться інші? – занепокоєно мовив Пенкроф.

– А ми при вході до печери розпалимо вогнище, – заспокоїв його Гедеон Спілет, – і вони не відважаться переступити через цей бар’єр.

– Тоді вперед, у житло ягуарів! – вигукнув моряк, тягнучи за собою труп хижака.

Колоністи рушили до покинутого лігва, і поки Наб знімав шкуру з ягуара, його товариші наклали перед входом до печери цілу купу сушняку, якого в лісі було більше ніж удосталь.

Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.

Покінчивши з цими справами, колоністи влаштувалися в печері на піску, всіяному кістками, й зарядили рушниці на випадок несподіваного нападу; всі повечеряли і перш, ніж лягти спати, розвели вогнище при вході до печери.

І зразу ж, ніби за командою, залунав тріск рушничних залпів. То, загорівшися, стріляв бамбук – він спалахнув, як феєрверк! Самого цього гуркоту було достатньо, щоб відлякати найсміливіших хижаків.

Цей спосіб викликати стрілянину не був Сайресовим винаходом, бо, як свідчить Марко Поло, його здавна застосовували монголи, аби відлякувати від таборів страшних середньоазіатських хижаків.

Розділ V

Рішення повернутися південним узбережжям. Обриси берега. Пошуки слідів корабельної аварії. Рештки повітряної кулі. Відкриття природної гавані. Опівночі на берегах річки Вдячності. Човен поплив за течією.

Сайрес Сміт і його супутники виспались, як байбаки, в печері, люб’язно наданій їм небіжчиком-ягуаром.

Зі сходом сонця всі уже були на березі в кінці мису і знову оглядали широкий обрій, що у цьому місці відкривався на дві третини кола. Інженер ще раз переконався, що на морі немає ні вітрила, ні остова розбитого судна, навіть у далекоглядну трубу не виднілося нічого підозрілого.

Нічого не побачили вони й на узбережжі, принаймні тому, яке з південного боку мису простяглося миль на три прямою смугою, бо далі вигин невеликої затоки ховав від погляду подальшу частину берега, і навіть із крайнього виступу Звивистого півострова не видно було мису Кіготь, затуленого високими береговими скелями.

Тож залишалося дослідити тільки південну частину острова. Але чи варто було зразу ж вирушати в цю експедицію і присвячувати їй цілий день 2 листопада?

Це не входило до їхнього попереднього плану. Справді, залишивши пірогу біля витоків річки Вдячності, вони мали намір, оглянувши західний берег, повернутися по неї і пливти вниз за течією річки Вдячності до Гранітного Палацу. Тоді Сайрес Сміт сподівався знайти на західному березі судно, що зазнало аварії або там кинуло якір, а тепер доводилось шукати у південній частині острова те, чого не знайшли у західній.

Гедеон Спілет запропонував обстежувати острів далі, аби остаточно з’ясувати питання, чи не сталося десь поблизу острова корабельної аварії, і запитав, яка приблизно відстань від мису Кіготь до крайньої точки півострова.

– Миль тридцять, – відповів Сайрес Сміт, – якщо йти берегом і врахувати всі повороти.

– Тридцять миль! – повторив Гедеон Спілет. – Це цілий день напруженої ходи. Та все ж таки, на мою думку, ми повинні повернутися до Гранітного Палацу південним берегом.

– Але від мису Кіготь до Гранітного Палацу, – зауважив Герберт, – ще принаймні десять миль.

– Вважаймо, разом – сорок миль, – промовив журналіст. – Тож не марнуймо часу на вагання. Адже ми пройдемо весь іще не досліджений берег і уникнемо необхідності знову вирушати на його дослідження.

– Слушно, – мовив Пенкроф. – А як нам бути з пірогою?

– Пірога пробула вже добу поблизу витоків річки Вдячності, – відповів Гедеон Спілет. – Так само вона може пробути там дві доби! Досі ми не маємо жодних підстав вважати, що острів кишить злодіями!

– Проте, – сказав моряк, – як тільки я пригадую пригоду з черепахою, у всьому починаю сумніватися.

– Черепаха, черепаха! – вигукнув журналіст. – Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею?

– Хто його знає?.. – стиха мовив інженер.

– Так, але… – почав було Наб.

Негр вочевидь хотів щось сказати, бо вже розтулив рота, і раптом змовк.

– Що ти хотів сказати, Набе? – запитав інженер.

– Якщо ми повернемося берегом, обійшовши мис Кіготь, то опинимося відрізаними від дому…

– Річкою Вдячності! Це справді так, – підхопив Герберт. – І ми не матимемо ні човна, ні мосту, щоб переправитися на другий бік.

– Це дрібниці, пане Сайресе, – відповів Пенкроф. – Зробимо із колод пліт і легко переберемося через річку.

– І все ж таки, – сказав Гедеон Спілет, – нам не завадило б побудувати міст, аби полегшити сполучення з Далеким Заходом!

– Велике діло – міст! – вигукнув Пенкроф. – Хіба пан Сміт не інженер? Треба буде – збудує нам міст! А сьогодні ввечері я беруся переправити вас на той бік річки так, що ви і ніг не замочите. Харчових припасів нам вистачить іще на день, цього цілком достатньо, та й дичини, гадаю, нам сьогодні трапиться не менше, ніж учора. Отож у дорогу!

Спілетова пропозиція, гаряче підтримана моряком, знайшла загальне схвалення, бо кожному хотілося якнайшвидше позбутися будь-яких сумнівів і, обігнувши мис Кіготь, завершити обстеження острова. Але не можна було марнувати жодної години, бо сорок миль – довгий шлях, а до Гранітного Палацу належало дістатися ще завидна.

О шостій ранку маленький загін вирушив у дорогу. Передбачаючи можливі неприємні зустрічі з двоногими або чотириногими тваринами, колоністи зарядили рушниці кулями, а Топові, що біг завжди попереду, дали наказ обстежувати узлісся.

Починаючи від мису на краю півострова, що скидався на хвіст велетенського плазуна і, вгинаючись, тягнувся миль на п’ять, іти було досить легко, й колоністи швидко подолали цей шлях, не виявивши, попри всю уважність, жодних слідів ні колишньої чи недавньої катастрофи, ні решток табору чи попелу згаслого вогнища, ні відбитків людських ніг.

Добувшись на те місце, де берег, утворюючи бухту Вашингтона, повертав на північний захід, вони змогли обняти поглядом усе південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль від них у ранковому тумані ледь виднівся мис Кіготь, здавалося, зависнувши, мов міраж, між небом і морем. Від того місця, де перебували колоністи, і до кінця величезної бухти спочатку тягся широкий рівний піщаний берег, обрамлений смугою лісу; далі узбережжя ставало дуже порізаним, у море виступали гострі піщані коси, а на самому краю мису Кіготь чорніли безладно й химерно нагромаджені скелі.

Ось такі були обриси тієї частини острова, яку дослідники побачили вперше і, на хвилину спинившись, оглянули її всю від краю й до краю.

– Навантажене судно, потрапивши сюди, точно загинуло б, – сказав Пенкроф. – Піщані коси, які виступають далеко в море, а за ними – підводні рифи! Лихі місця!

– І все ж таки хоч що-небудь від нього залишилося б! – зауважив журналіст.

– На рифах зосталися б уламки судна, а на піску нічого не лишилося б, – відповів моряк.

– Чому?

– Бо піски набагато небезпечніші, ніж скелі, – вони відразу все засмоктують. І за кілька днів геть зникне навіть корпус корабля тоннажем у кілька сотень тонн.

– Отже, Пенкрофе, – запитав інженер, – якщо корабель затонув, сівши на піщану мілину, то немає нічого дивного, коли від нього й слідів не залишилося?

– Так, пане Сміте, час або буря мали замести всі сліди. Та все ж таки мене дивує, чому навіть у такому разі немає уламків щогл чи рангоутного дерева на березі, де їх не змили б хвилі.

– Гаразд, ведімо наші пошуки далі, – запропонував Сайрес Сміт.

О першій пополудні мандрівники дійшли до середини бухти Вашингтона, подолавши на той час добрих двадцять миль.

Колоністи зупинилися на обід і спочинок.

Тут починався нерівний, химерно порізаний скелястий берег, на зміну піщаним косам у море витяглося довге пасмо підводного каміння, що тепер ховалося через приплив і мало оголитися під час відпливу. Мандрівники бачили, як хвилі з пінявими шлейфами м’яко розбиваються об верхівки підводних скель. Звідси до мису Кіготь берег тягся вузькою смугою, затиснутою між пасмом рифів і лісом.

Іти ставало дедалі важче: берег захаращували численні уламки скель. Гранітна круча здіймалась дедалі вище, і від дерев, що росли на ній, виднілися тільки зелені маківки, яких не ворушив найменший вітерець.

З півгодини перепочивши, колоністи пішли далі, пильно оглядаючи берег і прибережні скелі. Пенкроф і Наб відважно добиралися аж до найдальших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. Але щоразу помилялися, приймаючи химерні виступи скель за корабельні уламки. Зате мали змогу переконатися, що й тут берег усіяний їстівними скойками, але використовувати ті припаси не було змоги, доки не з’явиться переправа через річку Вдячності й доки колоністи не матимуть досконаліших транспортних засобів.

Отож і з цього боку узбережжя не пощастило виявити слідів гаданої корабельної катастрофи, хоч, скажімо, корпус корабля або його уламки, викинуті на берег моря, неможливо не помітити, як неможливо було не помітити ящика, знайденого щонайменше миль за двадцять звідси. А проте на березі нічогісінько не було.

До третьої пополудні Сайрес Сміт із товаришами підійшли до тісної, закритої бухти, в яку не впадала жодна річка. То була невидима з моря невеличка природна гавань, куди вів вузький прохід поміж рифами.

У глибині бухточки, напевне, сильний підземний поштовх розколов гірське пасмо й утворив пологий схил, яким легко було вибратися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Кіготь, тобто за чотири милі по прямій лінії від плоскогір’я Широкий Обрій.

Гедеон Спілет запропонував друзям зупинитися на перепочинок. Усі погодилися, бо в дорозі зголодніли, і хоча ще не настав час вечері, ніхто не відмовлявся підкріпитися шматком дичини. Завдяки цій перекусці можна було потерпіти до вечері у Гранітному Палаці.

Через кілька хвилин колоністи посідали під чудовими приморськими соснами і заходилися вминати їжу, добуту Набом із торби.

Кам’яниста місцина здіймалася на висоті п’ятдесяти-шістдесяти футів над рівнем моря. Перед очима колоністів стелився широкий простір до самої бухти Єдності, яка виднілася за скелястим мисом. Але ні острівця, ні плоскогір’я Широкий Обрій не було та й не могло бути видно, бо рельєф ґрунту ї стіна високих дерев заступали північну частину обрію.

Зайве й казати, що хоча перед очима супутників відкрився безмежний простір океану, а інженер пильно й послідовно обстежив увесь обрій у далекоглядну трубу, вони не помітили жодного корабля.

Колоністи так само пильно обстежили в далекоглядну трубу й ту частину узбережжя, яка лежала між берегом і рифами, але й там не виявили жодних слідів корабельної катастрофи.

– Ну що ж, – сказав Гедеон Спілет, – доведеться нам змиритися і тішитись думкою, що ніхто не стане заперечувати наших прав на острів Лінкольна.

– А як же тоді бути з дробинкою? – запитав Герберт. – Адже вона, як я гадаю, нам не примарилася!

– Таки ні, хай їй чорт! – вигукнув Пенкроф, згадавши про свого зламаного зуба.

– То який же висновок? – запитав журналіст.

– А ось який, – відповів інженер, – щонайбільше три місяці тому до острова з доброї волі чи несамохіть пристало якесь судно…

– Отже, ви, Сайресе, припускаєте, що воно затонуло, не залишивши жодних слідів? – вигукнув журналіст.

– Ні, дорогий Спілете, але погодьтеся, що на острів напевне ступала якась людина, і так само певно й те, що на сьогодні її тут немає.

– Тоді, якщо я добре вас розумію, пане Сайресе, – промовив Герберт, – корабель відплив у море?..

– Очевидно, так.

– І ми навіки втратили нагоду повернутись додому? – вигукнув Наб.

– Боюся, що навіки.

– Ну що ж, якщо нагоду втрачено, ходімо далі, – сказав Пенкроф, що вже знудився за Гранітним Палацом.

Та як тільки він підвівся, пролунало гучне гавкання Топа, і собака вискочив з лісу, несучи в зубах брудний клапоть тканини.

Наб вирвав його із собачої пащі й побачив шматок голубого сирового полотна.

Топ збуджено гавкав, метався з боку в бік і, здавалося, запрошував свого хазяїна йти за ним у ліс.

– Мабуть, він знайшов щось таке, що могло б пояснити, звідки взялася дробинка! – вигукнув Пенкроф.

– Одного з тих, хто зазнав корабельної аварії! – крикнув Герберт.

– Може, він поранений? – запитливо мовив Наб.

– Або й небіжчик, – додав журналіст.

І всі кинулись за собакою між високими соснами, що стіною стояли на узліссі. Про всяк випадок Сайрес Сміт із товаришами звели курки.

Колоністи зайшли досить глибоко в ліс, але, на превеликий жаль, не виявили жодного сліду людської ноги. Чагарники й ліани були незаймані, і їх доводилось розрубувати сокирами, як і досі в непрохідних лісах. Отож важко було припустити, що тут ступала людина, а проте Топ біг не як собака, що шукає щось навмання, а як створіння, що наполегливо йде до усвідомленої мети.

Через сім-вісім хвилин Топ зупинився. Колоністи вийшли на галявину, обрамлену великими деревами, але нічого не побачили ні в чагарниках, ні між стовбурами дерев.

– Та що з тобою, Топе? – здивовано запитав Сайрес Сміт.

Топ гавкав дедалі дужче, стрибаючи біля підніжжя велетенської сосни.

І раптом Пенкроф вигукнув:

– Ти ба! Оце знахідка!

– Що там? – запитав Гедеон Спілет.

– А ми шукаємо рештки корабля на морі й на суші!

– То й що?

– А те: виявляється, вони у повітрі!

І моряк показав на величезне білясте полотнище, яке зависло на маківці сосни; саме його клапоть, знайдений на землі, й приніс їм Топ.

– Ніякі то не рештки корабля! – вигукнув Гедеон Спілет.

– Вибачте… – глузливо заперечив Пенкроф.

– Як? Невже це?..

– Це все, що залишилося від нашого повітряного корабля, від кулі аеростата, що зависла вгорі на верхівці дерева!

Пенкроф не помилився і, щосили гукнувши «Ура!», додав:

– Дивіться, скільки добрячого полотна! Тепер ми роками матимемо з чого шити собі білизну! Тепер нам не бракуватиме ні сорочок, ні носових хусток! То як, пане Спілете, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

Таки поселенцям острова Лінкольна дуже поталанило, що куля аеростата, здійнявшись востаннє в повітря, знову впала на острів, а їм пощастило знайти її. Вони могли або зберегти її, щоб спробувати покинути острів повітряним шляхом, або ж використати кількасот ліктів якісного бавовняного полотна, попередньо знежиривши його. Можна уявити радість не тільки Пенкрофа, а й усіх інших!

Але завислу колишню кулю ще належало зняти з дерева й покласти в надійне місце, а то було нелегке завдання. Наб, Герберт і моряк, вилізши на верхівку дерева, мусили виявляти чудеса спритності, аби відчепити велетенську оболонку аеростата.

Ця робота забрала майже дві години, і нарешті колоністи спустили додолу не тільки оболонку з клапаном, пружинами й мідними частинами, а й сітку, тобто велику кількість канатів та мотузків, а також обруч кулі та якір аеростата. Оболонка збереглася добре й мала розрив лише в одному з капшуків у нижній частині.

Можна без перебільшення сказати, що їм упало щастя з неба!

– Все ж таки, пане Сайресе, – сказав моряк, – якщо ми колись вирішимо покинути оцей острів, ми не вдаватимемось до аеростата, чи не так? Повітряні кораблі несуть не туди, куди хочеш, ми вже навчені! Ось краще послухайте: якщо ви мені довіряєте, збудуймо доброго корабля, тонн на двадцять, а я, з вашого дозволу, виріжу з оцього полотна фок і клівер. Решта, звичайно, піде на одяг.

– Побачимо, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт. – Побачимо.

– А поки що все треба сховати в надійне місце, – сказав Наб.

І справді, не могло бути й мови, щоб нести на плечах, без візка, такий важкий тягар із полотна, канатів та мотузок аж до Гранітного Палацу. Поки що найважливіше було сховати це багатство від негоди. Зібравшись на силі, колоністам пощастило відтягти свої трофеї до узбережжя, де серед скель знайшли подібне до печери заглиблення, захищене од вітру й дощу та недоступне завдяки своїй орієнтації для морських хвиль.

– Ви хотіли мати шафу – ось шафа, – сказав Пенкроф. – Вона, щоправда, без дверцят і не замикається, а тому варто добре прикрити її. Зізнаюся, мене турбують не так двоногі, як четвероногі злодії!

О шостій вечора роботу закінчили, і, цілком виправдано назвавши бухточку в затоці «порт Повітряної Кулі», колоністи пішли далі до мису Кіготь. Пенкроф і Сайрес Сміт уголос розмірковували, які плани належало здійснити найближчим часом. Насамперед, аби встановити легкий зв’язок із південною частиною острова, слід було збудувати міст через річку Вдячності; потім прибути з возиком по оболонку аеростата, бо човен її не підніме, і, нарешті, спорудити палубне судно. Пенкроф, звичайно, оснастить його як тендер, і вони зможуть спочатку вирушити в навколосвітню подорож… довкруги острова, а згодом…

Тим часом наближалася ніч. Коли мандрівники дісталися мису Знахідки і опинилися саме в тому місці, де знайшли, скажемо без перебільшення, коштовний ящик, спускалися сутінки. Але й там не виявилося жодних слідів корабельної катастрофи; доводилось погодитися з висновком, який уже висловлював Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного Палацу лишалося не більше чотирьох миль; колоністи досить швидко подолали цю відстань, та аж після півночі підійшли узбережжям до гирла річки Вдячності, а згодом і до першого її коліна.

Ширина річки сягала там вісімдесяти футів, і перепливти її було ой як нелегко, але Пенкроф обіцяв здолати цю перешкоду й мусив дотримати слова.

Треба сказати, що колоністи на той час геть знесиліли. Шлях був важкий і довгий, а пригода зі знайденою оболонкою кулі – не з тих, які дають відпочити рукам і ногам. Тож подорожні квапилися до Гранітного Палацу, щоб повечеряти й виспатися, і якби був міст, то за якихось чверть години вони відпочивали б удома.

Ніч була дуже темна. Пенкроф узявся виконувати обіцянку: будувати щось схоже на сякий-такий пліт, аби переправитися через річку Вдячності. Моряк і Наб, озброївшись сокирами, вибрали при березі двоє дерев, придатних для спорудження плоту, і почали їх рубати при самому корені.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сіли на березі й чекали, поки знадобиться їхня підмога, а Герберт неподалік ходив понад річкою.

I раптом підліток, що піднявся трохи вгору проти течії, прибіг назад і, показуючи на річку, крикнув:

– Подивіться, що то пливе?

Пенкроф кинув роботу, випростався і побачив, що річкою, невиразно проглядаючи в темряві, пливе якийсь предмет.

– Човен! – крикнув він.

Всі підійшли до берега і, на превелике своє здивування, справді побачили човна.

– Гей; там, у човні! – крикнув Пенкроф за давньою звичкою моряка, не подумавши, що за таких обставин, можливо, краще було б мовчати.

У відповідь – жодного слова. Човен і далі плив за течією й коли опинився кроків за дванадцять від колоністів, моряк здивовано крикнув:

– Та це ж наша пірога! Фалінь, яким ми її прив’язали, порвався, і вона попливла за течією! Треба зізнатися, вона припливла дуже вчасно!

– Наша пірога?.. – пробурмотів інженер.

Пенкроф мав рацію. То був таки їхній човен; безперечно, його фалінь перервався, і човен поплив за течією від самих витоків річки Вдячності! Його треба було впіймати, доки швидка течія не винесла його у відкрите море, що й зробили Наб і Пенкроф, скориставшись для цього довгою жердиною.

Човен пристав до берега. Інженер, залізши в нього першим, відразу взяв фалінь, помацав його і переконався, що він розірвався, перетершись об скелі.

– Ось саме те, що називається «його величність випадок», – стиха сказав журналіст.

– Дивно! – погодився Сайрес Сміт.

Дивно чи ні, але випадок був щасливий! Герберт, журналіст, Наб і Пенкроф також посідали в човен. Вони не сумнівались у тому, що фалінь перетерся. Та найдивнішим здавалося те, що пірога підпливла саме тоді, коли вони могли її перехопити, бо за чверть години її вже віднесло б у море.

Якби це трапилося за часів, коли ще вірили в духів, колоністи з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася якась надприродна сила, котра оберігає їх від усяких нещасть.

Кілька помахів веслами – і ось колоністи вже у гирлі річки Вдячності. Вони витягли пірогу на піщаний берег під Комин і попростували до мотузяної драбини, спущеної із дверей Гранітного Палацу.

Та біля підніжжя кам’яної кручі раптом люто загавкав Топ, і Наб, шукаючи перший щабель драбини, розпачливо закричав…

Драбина зникла.