Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)

Аби завершити розпочату справу, Сайрес Сміт прибудував у кутку двору голубник. Там колоністи поселили дюжину голубів, що гніздилися на високих скелях. Голуби швидко звикли повертатись увечері до свого нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж горлиць – їхніх родичів, – котрі до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті настав час скористатися оболонкою аеростата й нашити з неї одягу та білизни; справді, зберігати тканину, аби ризикнути покинути острів і наосліп полетіти на наповненій теплим повітрям кулі над, так би мовити, безмежним морем, могли лише люди, позбавлені будь-яких засобів до існування, а Сайрес Сміт, як чоловік розумний і тверезий, не міг про це й думати.

Отож треба було переправити оболонку кулі до Гранітного Палацу, і поселенці насамперед взялися переробити свого важкого возика на легшого й зручнішого. Тепер вони змайстрували справжнього досить зручного воза, але їм бракувало тяглової сили. Невже на острові не знайдеться жуйних тварин, які могли б замінити коня, осла, вола чи корову? Ніхто не міг відповісти на таке питання.

– Що не кажи, а тяглова худоба нам дуже знадобилася б, – уголос міркував Пенкроф, – поки Сайрес Сміт не збудує платформу з паровим двигуном або й паровоза, адже ми напевне діждемося дня, коли від Гранітного Палацу до порту Повітряної Кулі проляже залізниця з віткою до гори Франкліна!

Простодушний моряк щиро вірив у те, про що говорив! О, уяво, ти всемогутня, коли тебе живить глибока і щира віра!

Та не треба перебільшувати: моряка задовольнила б яка завгодно тяглова тварина, а оскільки Провидіння виявляло до Пенкрофа певну прихильність, то й цього разу воно не примусило його довго чекати своєї ласки.

Якогось дня, точніше, 23 грудня, раптом почувся крик Наба, а за ним – гучний собачий гавкіт. Поселенці, що якраз працювали у Комині, кинулися на крик, побоюючись, чи не сталася біда.

І що ж вони там побачили? А те, що дві росляві чудові тварини – самець і самка – необачно заблукали на плоскогір’я, – міст не був зведений. Вони скидалися і на коней, і на віслюків; стрункі, буланої масті, з білими ногами й хвостом, з чорними, як у зебр, смугами на голові, шиї й тулубі, тварини спокійно, нічого не боячись, попаски підходили щораз ближче і розумними очима подивлялися на людей, котрих іще не визнавали за своїх господарів.

– Це онагри! – крикнув Герберт. – Щось середнє між зеброю і квагою.

– Хіба це не віслюки? – запитав Наб.

– Ні, в них коротші вуха, і вони стрункіші!

– Віслюки чи коні, – не здавався Пенкроф, – усе одно «тяглова сила», як сказав би пан Сміт, а тому їх треба зловити!

Крадькома, аби не злякати тварин, моряк прослизнув у травах до містка через Гліцериновий струмок, звів його, й онагри опинилися у полоні.

Що з ними робити – захопити силоміць і відразу примусити ходити в упряжі? Ні. Колоністи вирішили протягом кількох днів дати їм змогу вільно поблукати плоскогір’ям, що поросло буйними травами, а тим часом інженер звелів невідкладно будувати поблизу пташника затишну стайню, де онагри могли б знайти підстилку й прихисток на ніч.

Отож колоністи залишили гарну пару тварин на волі й намагалися не наближатися до них кілька днів, аби не лякати їх. А проте не раз складалося враження, що онаграм хочеться вирватись за межі надто тісного для них плоскогір’я, – вони звикли до широких просторів і тінистих густих лісів. Колоністи бачили, як онагри, бігаючи над водою, намагаються знайти вихід із водяного зашморгу, що нездоланною межею відокремлював їх від решти острова, пронизливо іржуть, скачуть чвалом серед високих трав, а потім, притихнувши, годинами стоять і сумно дивляться на величезну стіну лісів, куди їм уже не повернутися!

Тим часом колоністи змайстрували для них із рослинних волокон упряж, а через кілька днів не тільки приготували воза для майбутнього походу, а й проклали пряму дорогу через ліс Далекого Заходу – прорубали просіку від коліна річки Вдячності до порту Повітряної Кулі. Там тепер міг проїхати їхній новий віз, і наприкінці грудня колоністи вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкроф уже так приручив онагрів, що ті підпускали його до себе і їли з рук, та як тільки їх запрягли, вони стали дибки, і їх ледве вгомонили. Проте незабаром вони все ж таки скорилися й почали виконувати незвичні нові обов’язки – загалом онагрів, більш покладливих, ніж зебри, часто запрягають у гористій місцевості Південної Африки; вони навіть приживалися у порівняно прохолодних смугах Європи.

Того дня всі колоністи, крім Пенкрофа, що вів онагрів, посідали на воза і поїхали до порту Повітряної Кулі. Не варто й казати, як їх трусило на вибоїнах іще не впорядкованого шляху, та все ж таки вони без перешкод дісталися до місця призначення і повантажили на воза оболонку кулі й снасті колишнього аеростата.

О восьмій вечора віз, переїхавши мостом через річку Вдячності, спустився її лівим берегом і зупинився біля моря перед Гранітним Палацом. Онагрів розпрягли і відвели до стайні, а Пенкроф, перш ніж заснути, так голосно і вдоволено позіхнув, що луна прокотилася всіма приміщеннями Гранітного Палацу.

Розділ VIII

Білизна. Черевики із тюленячої шкіри. Виготовлення піроксиліну. Пересаджування рослин. Риболовля. Черепашачі яйця. Юпові успіхи. Загін для худоби. Полювання на муфлонів. Нові багатства рослинного й тваринного світу. Спогади про далеку батьківщину.

Весь перший тиждень січня колоністи присвятили пошиттю конче потрібної тепер білизни. Знайдені в ящику голки аж миготіли в якщо й не дуже гнучких та делікатних, зате досить сильних пальцях, і можете не сумніватися, що все шилося на совість.

Сайресові Сміту спало на думку використати нитки, якими шили оболонку кулі, отож їх не бракувало. Гедеон Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розшили колишню кулю на окремі довгі смуги полотна; щоправда, Пенкроф відмовився виплутувати нитки – така робота його вкрай дратувала, зате коли дійшло до пошиття одягу, тут ніхто не зміг би з ним змагатися. Та й справді, всім відомо, що моряки – неабиякі кравці.

Розшите полотно знежирили, скориставшись содою й поташем, одержаними із золи спалених рослин, і воно знову стало м’яким; потім його розстелили на осонні, й невдовзі воно стало білим, як сніг.

Тепер кілька дюжин сорочок та шкарпеток – не плетених, звісно, а шитих – поповнили одяг усіх колоністів. І яка ж то була для них радість, коли вони нарешті наділи на тіло свіжу чисту білизну, – щоправда, дуже грубу, але на такі дрібниці вони не зважали, – і лягли спати на простирадла, завдяки яким постільні полики в Гранітному Палаці тепер сприймалися друзями, наче справжні ліжка.

На ту саму пору колоністи пошили собі взуття з тюленячих шкур, бо привезені з Америки старі чоботи й черевики зовсім зносилися. І можна переконано сказати, що широке й довге нове взуття ніколи не муляло їм ніг.

На початку 1866 року спека ще тривала, але полювання не припинилося. Агуті, пекарі, водосвинки, кенгуру, різна перната й смухата дичина аж кишіла на острові, а Гедеон Спілет і Герберт стали такими мисливцями, що тепер не марнували жодної кулі.

Сайрес Сміт щоразу радив їм берегти набої і сам ужив певних заходів, щоб замінити знайдені в ящику порох та свинцевий дріб і зберегти їх надовше. Що й казати, хто знає, де він разом із товаришами міг опинитися з волі випадку, покинувши свої володіння?.. Потрібно було заздалегідь приготуватися до несподіванок і берегти бойові припаси, замінюючи їх тим, що можна легко поповнити.

Замість свинцю, жодних слідів якого Сайрес Сміт на острові не знайшов, він застосував без великої шкоди для справи подрібнене звичайне залізо, заготувати яке для них не складало труднощів. Залізний дріб мав меншу вагу, ніж свинцевий, тому доводилося робити його крупнішим; у набої таких дробинок тепер було менше, але спритність мисливців відшкодовувала цей ґандж. Маючи селітру, сірку й вугілля, Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, проте його виробництво потребує надзвичайної пильності, до того ж без спеціальних пристосувань важко одержати порох доброї якості.

Отож Сайрес Сміт волів виготовляти піроксилін – вибухівку, яку, загалом, одержують із бавовни; однак можна обійтися і без бавовни, адже та застосовується лише задля її клітковини, а клітковина – основна складова частина оболонки рослинних клітин – є майже в чистому вигляді не тільки в бавовні, а й у волокнах льону, конопель, у папері, старому ганчір’ї, в серцевині бузини тощо. А якраз бузини на острові росло скільки завгодно, особливо поблизу Червоного струмка, і колоністи заварювали замість кави ягоди цієї рослини з родини жимолостевих.

Таким чином, треба було тільки заготувати серцевину бузини, тобто целюлозу, а друга речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, – димна азотна кислота. Сірчану кислоту Сайрес Сміт уже мав, і для нього не складало ніяких труднощів добути азотну кислоту, обробивши сірчаною кислотою селітру, яку йому надала природа.

Отож він вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його вади: нерівномірність дії, надмірну займистість – він спалахує при ста сімдесяти градусах Фаренгейта замість двохсот сорока – і, нарешті, миттєвий спалах, який може попсувати вогнепальну зброю. Та має він і переваги: не боїться вогкості, не забруднює цівку рушниці й має в чотири рази більшу вибухову силу, ніж порох.

Щоб отримати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в димну азотну кислоту, потім промити її у воді й висушити. Як бачимо, простішого не придумаєш.

Сайрес Сміт на той час мав лише звичайну азотну кислоту, а не димну, або міцну, тобто таку, яка на вологому повітрі виділяє білясту пару; але, замінивши димну азотну кислоту на азотну кислоту, змішану в пропорції три до п’яти із концентрованою сірчаною кислотою, інженер мав домогтися таких самих наслідків, і таки домігся. Отож у острівних мисливців незабаром з’явилася чудова вибухова речовина, яка за вмілого застосування давала прекрасні наслідки.

На той час колоністи освоїли три акри [15]15
  Один акр дорівнює 0,4046 гектара.


[Закрыть]землі на плоскогір’ї Широкий Обрій, а решту земель відвели під пасовиська для онагрів. Кілька разів колоністи ходили в ліс Жакамара та в ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду диких овочів – шпинату, крес-салату, хріну і ріпи; незабаром, при вмілому догляді, овочі повинні були поліпшити свої якості і внести різноманітність у м’ясну їжу, якою поки що мусили вдовольнятися поселенці острова Лінкольна. Навозили вони також чимало дров та вугілля. Водночас кожна їхня поїздка поліпшувала дороги – їх поступово утрамбовували колеса нового воза.

Кроликів до послуг хазяїв Гранітного Палацу дедалі більшало. Кролятник перебував вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли пробратися на заповідне плато, а отже, й пошкодити висаджену рослинність. На мілині серед берегових скель колоністи щоденно збирали устриць і часто оновлювали припаси цих смачних молюсків. Крім того, вони ловили рибу в озері і в річці Вдячності. Вилов тепер був досить значний завдяки тому, що Пенкроф установив донні вудочки із залізними гачками, й на них часто ловилася чудова форель та ще якась дуже смачна срібляста з жовтуватими цяточками на боках риба. Отож головний кухар Наб міг вносити приємну різноманітність у щоденне меню колоністів. Поки що лише хліба не було на столі в колоністів, і, як ми вже казали, його відсутність була для них дуже відчутна.

Колоністи стали полювати і на морських черепах, що виповзали на мис Щелепи. Тут піщаний берег був увесь у горбках через безліч круглих великих яєць із твердою білою шкаралупою, білок яких не згортається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла з них вилуплювалися крихітні черепахи. А яєць тих було стільки, що й не злічити, адже одна черепаха може знести протягом року до двохсот п’ятдесяти яєць.

– Справжнє яєчне поле, – казав Гедеон Спілет. – Тільки ставай та збирай урожай.

Але колоністи не лише збирали яйця, а й полювали на самих черепах, і після кожного полювання в Гранітному Палаці з’являлася дюжина цих плазунів, м’ясо яких важко переоцінити. А за черепашачу юшку, приправлену запашними травами й овочами із родини хрестоцвітих, колоністи завжди винагороджували заслуженою похвалою видатного кухаря Наба.

Треба ще згадати про одну щасливу обставину, завдяки якій пощастило збільшити припаси їжі на зиму. В річку Вдячності запливли косяки лососів і піднялися на кілька миль угору проти течії. То був саме той час, коли самки в пошуках зручних для нересту місць випереджають самців, з шумом ринувши в прісноводні річки. Отож тисячі рибин завдовжки до двох з половиною футів бурхливо попливли річкою, і щоб наловити безліч цієї риби, досить було поставити кілька лозових гаток. Виловивши кілька сотень рибин, їх засолили і про запас заховали на зиму, бо коли ріки вкриються кригою, будь-яка риболовля стане неможливою.

На той час Юпові, що виявився дуже кмітливим, надали звання камердинера. Його вирядили в куртку, короткі штани з білого полотна і фартух із кишенями, які йому вельми сподобалися, – він раз у раз засовував туди лапи і нікому не дозволяв їх перевіряти. Наб на диво вишколив спритного орангутанга, і коли вони розмовляли, здавалося, ніби негр і мавпа одне одного розуміють. Юп по-справжньому прихилився до Наба, і Наб відповідав на його почуття взаємністю. Якщо нікому не потрібна була Юпова допомога – не треба було возити дрова або вилазити на високе дерево – орангутанг не виходив із кухні й намагався у всьому наслідувати Наба. А втім, учитель виявляв виняткове терпіння і навіть надзвичайне старання, аби навчити здібного учня, а учень із винятковою сприйнятливістю застосовував знання, перейняті від свого учителя.

Можете уявити, як Юп потішив своїх хазяїнів, коли одного чудового дня несподівано став із серветкою на руці прислуговувати за обіднім столом. Спритний, уважний, він так бездоганно виконував нові обов’язки – міняв тарілки, приносив страви, наливав напої – і все те робив так поважно, що колоністи не могли натішитися, а Пенкрофа пойняло несказанне захоплення.

– Юпе, налий ще супу!

– Юпе, ще порцію агуті!

– Юпе, тарілку!

– Юп! Наш хороший Юп! Молодчина Юп!

Того дня за столом тільки й чулися оті вигуки, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за всім стежив і тямущо кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував, як колись першого дня:

– Хоч-не-хоч, Юпе, а доведеться подвоїти вам платню!

Нічого й казати, що орангутанг на той час уже зовсім призвичаївся до життя у Гранітному Палаці й часто супроводжував своїх хазяїнів у походах до лісу, жодного разу не виявивши бажання втекти. Побачили б ви, як потішно він виступав, поклавши на плече замість рушниці кийка, якого зробив для нього Пенкроф. А знадобиться часом зірвати з верхівки дерева плід – Юп миттю опиняється на верхівці! Застряне в болоті колесо воза, підважить його разок Юп своїм могутнім плечем – і віз покотився далі!

– Здоровий парубок! – часто захоплювався Пенкроф. – Не доведи, Господи, щоб він мав лиху вдачу, – ми з ним не впоралися б!

Під кінець січня колоністи взялися за велику роботу в центральній частині острова. Неподалік від витоків Червоного струмка, біля підніжжя гори Франкліна, було вирішено влаштувати загін для жуйних тварин, яких недоречно було б селити по сусідству з Гранітним Палацом. Насамперед ішлося про гірських баранів – муфлонів, які мали давати колонії вовну для зимового одягу.

Колоністи щоранку, іноді всі разом, а найчастіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, ніби здійснюючи розважальну прогулянку, адже всі п’ять миль онагри везли їх дорогою, нещодавно прокладеною під зеленим склепінням дерев і названою «Шлях до Загону».

Там між двома відрогами гори Франкліна вони вибрали досить велику луку, на якій росло по кілька дерев і яку з одного боку захищав один із гірських відрогів. Гірська річечка, протікаючи схилами навскоси відрогів, упадала в Червоний струмок. На луці густі соковиті трави хвилювалися від подиху вітерцю, що вільно гуляв між розкиданими там і сям деревами. Отож треба було оточити луку таким частоколом, через який не могли б перескочити й найспритніші тварини, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського пасма. В загоні могла жити не тільки сотня голів гірських баранів або диких кіз, а й молодняк, що згодом мав з’явитися на світ.

Після того як інженер намітив межі загону, колоністи взялися рубати дерева для спорудження частоколу; але, коли прокладали дорогу, чимало дерев було вже повалено, отож їх перевезли на луку і наробили з них сотні кілків, які міцно позабивали у землю.

У передній частині частоколу змайстрували досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів, що повинні були укріпити ворота.

Будівництво загону тривало не менш як три тижні, бо крім частоколу колоністи під керівництвом Сайреса Сміта збили ще й кілька просторих дощаних сараїв, де у негоду худоба могла б знайти прихисток. До того ж усі будівлі мусили бути дуже міцні, адже гірські барани – муфлони – сильні тварини, і колоністи побоювалися, що, опинившись у неволі, вони перший час шаленітимуть від розпуки.

Загострені зверху та задля міцності обвуглені великі кілки скріпили поперечними брусами, а потім через деякі проміжки ще й укріпили підпірками.

Збудувавши загін, колоністи почали готуватися до облави на жуйних тварин, що паслися на гірських луках біля підніжжя гори Франкліна. Сьомого лютого, ясної літньої днини, всі вирушили на облаву. Уже досить добре об’їжджені онагри, на яких їхали верхи Гедеон Спілет і Герберт, знову стали їм у великій пригоді.

Їхній простий задум полягав у тому, щоб оточити муфлонів та кіз і, поступово звужуючи кільце, гнати їх до загону. Сайрес Сміт, Пенкроф, Наб та Юп розташувалися в різних кінцях лісистого видолинку, а обидва вершники й Топ за півмилі мали їздити чвалом навколо загону. В тій частині острова водилося безліч муфлонів. Ці красиві тварини з більшими, ніж у баранів, рогами й довгою сіруватою вовною були на зріст майже такі, як лані, і чимось скидалися на аргалі.

Нелегке те було полювання! Скільки цілоденної метушні, скільки довелося бігати туди й сюди, скільки ґвалту та крику! Із сотні муфлонів, піднятих на початку облави, понад дві третини втекло від своїх переслідувачів; але зрештою зо три десятки муфлонів та ще з десяток диких кіз пощастило мало-помалу підігнати до новозбудованого загону, відчинені ворота якого, здавалося, обіцяли їм порятунок; ошаліла дика худоба кинулася в отвір і опинилася у полоні.

Загалом облава завершилася успішно, і колоністам ні на що було нарікати. Виявилося, що серед муфлонів найбільше самок: деякі з них ось-ось мали окотитися. Тож не виникало сумніву, що отара зростатиме і через деякий час колоністи матимуть не лише вовну, а й шкури.

Увечері друзі повернулися до Гранітного Палацу, знемагаючи від утоми. Та наступного ж дня вони знову вирушили до загону. Їхні бранці справді робили спроби повалити частокіл загорожі, але марно, й тепер, трохи заспокоївшись, посмирнішали.

Протягом лютого не відбулося ніяких важливих подій. Колоністи виконували різні буденні роботи, поліпшували дороги до загону й до порту Повітряної Кулі, а також почали прокладати третю дорогу: від загону до західного узбережжя острова. Вони досі ще не мали змоги обстежити одну ділянку острова Лінкольна – порослий густими лісами півострів Звивистий, де водилися хижаки, від яких давно хотів очистити свої володіння Гедеон Спілет.

До настання холодів друзі старанно вирощували дикі овочі, пересаджені з лісу на плоскогір’я Широкий Обрій. Не було, певне, жодного випадку, щоб Герберт не приніс зі своїх походів яку-небудь корисну рослину: то цикорій, із насіння якого можна давити чудову олію; то звичайний щавель, протицинговими властивостями якого також не випадало нехтувати; то коренеплоди, яким не було ціни і які за всіх часів вирощували в Південній Америці, зокрема картоплю, що тепер налічує понад двісті сортів. Город доглядали, старанно поливали, турботливо охороняли від птахів; на окремих грядках росли салат, картопля, щавель, ріпа та інші хрестоцвіті. Ґрунт на плоскогір’ї був неймовірно родючий, і колоністи сподівалися одержувати багатющі врожаї.

Не бракувало й різноманітних напоїв за винятком хіба що вина – і найбільші вередуни не могли б поскаржитися. До «чаю Освего», що його збирали із губоцвітих, і шипучого напою, який готували з коріння драцени, Сайрес Сміт додав іще й справжнє пиво, яке виготовляв із молодих пагонів abies nigra; якщо їх закип’ятити і піддати бродінню, виходить приємний і дуже корисний напій, названий американцями «spring beеr», тобто «ялицеве пиво».

Під кінець літа пташник поповнився самкою і самцем дрохв із породи дрохв-красенів з розкішним оперенням на зразок пелеринки, дюжиною великих широконісок із наростами з обох боків дзьоба й чудовими дикими індиками, схожими на мозамбікських індиків, – вони походжали берегом озера так поважно, ніби пишалися своїми чорними гребенями, чорним оперенням і волом.

Отож усе йшло успішно завдяки працьовитості цих мужніх і розумних людей. Безумовно, Провидіння багато робило для них, та, дотримуючись мудрої заповіді, колоністи самі допомагали собі, а вже потім їм допомагало Небо.

Увечері, після спекотного літнього дня, коли з моря віяв легенький вітерець, колоністи любили посидіти на краю плоскогір’я Широкий Обрій під альтанкою із витких рослин, які власноручно виростив Наб. Вони провадили там тривалі розмови, ділилися знаннями, планами на майбутнє, а грубуваті добродушні морякові жарти веселили їхній невеличкий гурт, у якому завжди панувала злагода.

Розмовляли вони і про свою батьківщину, про улюблену велику Америку. Чи й далі там триває громадянська війна? Не може бути, щоб вона так довго не припинялася! Річмонд, поза всяким сумнівом, швидко опинився в руках генерала Гранта! Взяття столиці конфедератів мало стати останнім актом тієї кривавої боротьби! Тепер Північ здобула перемогу в справедливій борні! О, як хотілось вигнанцям з острова Лінкольна прочитати хоч яку-небудь газету! Минуло вже одинадцять місяців, як між ними і рештою світу урвався будь-який зв’язок, і незабаром, 24 березня, буде річниця відтоді, як повітряна куля викинула їх на берег нікому не відомого острова! Тоді вони зазнали повітряної катастрофи і не мали уявлення, чи пощастить їм у боротьбі зі стихією врятувати своє жалюгідне життя! А тепер завдяки знанням свого керівника, завдяки власному розуму вони стали колоністами, мали зброю, знаряддя праці, різні інструменти й прилади; вони зуміли поставити собі на службу тварин, рослини й мінерали острова, тобто всі три царства природи!

Так, вони часто розмірковували про все це й будували щораз нові плани на майбутнє!

А Сайрес Сміт переважно мовчав, приязно слухаючи товаришів. Іноді якесь Гербертове зауваження або Пенкрофова витівка викликали у нього усмішку, але завжди і всюди він думав про ту незбагненну загадку, таємницю якої досі не міг розгадати!