Текст книги "Таємничий острів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 39 страниц)

– Гадаєте, він видужає? – сказав Пенкроф, хитаючи головою.

– Може, й видужає, – відповів журналіст. – Цілком імовірно, що наші турботи зрештою вплинуть на його згаслу свідомість, адже він став таким через самотність, а відтепер буде серед людей!

– Здається, цей бідолаха давно у такому стані, – зауважив Герберт.

– Може, й давно, – відповів Гедеон Спілет.

– Скільки йому років? – запитав юнак.

– Важко сказати, – відповів журналіст. – Через густу бороду майже не видно його обличчя, але він уже не молодий; гадаю, йому не менш як п’ятдесят.

– Пане Спілете, ви зауважили, як глибоко посаджені його очі? – запитав хлопець.

– Так, Герберте, але додам, що у них світиться далеко більше розуму, ніж можна було б чекати, бачачи його зовнішність.

– А втім, покаже час, – відповів Пенкроф. – Хотів би я почути, що скаже Сайрес Сміт про цього дикуна. Кинулися рятувати чоловіка, а повернулися з потворою! Правда, ми зробили все, що від нас залежало!

Ніч минула спокійно; невідомо, спав їхній бранець чи ні, та спроб до втечі не робив, хоч і був розв’язаний. Він чимось нагадував тих хижаків, які щойно після ув’язнення пригнічено стихають, а оговтавшись, лютують іще більше. На світанку наступного дня, 15 жовтня, відбулася передбачена Пенкрофом зміна погоди. Подув сприятливий для команди бота північно-східний вітер, але на морі піднялися хвилі, провіщаючи нелегке плавання. О п’ятій ранку друзі знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід – північний схід – просто на острів Лінкольна. Перший день плавання минув без пригод. Бранець притих у своїй каюті в носовій частині судна, а оскільки він був моряком, то хвилювання моря, здавалося, справляло на нього благодійний вплив. Чи не викликало це у дикуновій пам’яті спогадів про його колишнє ремесло? Принаймні він сидів тихо й нібито був радше здивований аніж пригнічений.

На другий день, 16 жовтня, вітер подужчав, дмучи тепер майже з півночі, у менш сприятливому для «Бонавентура» напрямку, і бот раз у раз підстрибував на високих хвилях. Пенкрофові довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі люто навалювалися на ніс бота, і моряк дуже непокоївся, хоч і не ділився тривогою із супутниками. Було ясно: якщо вітер не зміниться, до острова Лінкольна доведеться пливти довше, ніж вони пливли до острова Табор.

І справді, вранці 17 жовтня минуло дві доби відтоді, як «Бонавентур» вийшов знову в море, а ніщо не свідчило, що він підходить до острова. До того ж неможливо було визначити пройдену відстань, бо і швидкість, і напрямок весь час змінювались.

Минула ще доба, а земля не з’являлась. Дув зустрічний вітер, на морі тривав шторм. Весь час доводилося швидко маневрувати вітрилами суденця, яке заливали хвилі, брати рифи, часто змінювати курс, ідучи короткими галсами. Сталося навіть так, що 18 жовтня «Бонавентура» цілком накрило велетенським валом, і якби мореплавці задля перестороги заздалегідь не прив’язалися на палубі, їх змило б в океан.

Саме тієї небезпечної хвилини засмикана команда бота несподівано дістала допомогу від полоненого: відгадавши інстинктом моряка навислу небезпеку, він вискочив із люка й сильним ударом жердини вибив фальшборт, аби швидше стекла вода, що залила всю палубу; а коли суденце, звільнившись від зайвого вантажу, випросталося, він, не зронивши й слова, знову спустився в каюту.

Приголомшені Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет не заважали йому.

А тим часом становище ставало все небезпечнішим; моряк збагнув, що заблукав у океані, й не знав, як віднайти правильний курс!

Ніч із 18 на 19 жовтня видалася темною й холодною. Проте близько одинадцятої вечора вітер затих, хвилі трохи вляглися, «Бонавентура» підкидало набагато менше, і він знову став набирати швидкість. Загалом бот чудово витримав шторм і негоду.

Тієї ночі Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт ні на мить не склепили очей. Всі троє напружено вдивлялися у темряву, знаючи, що острів Лінкольна має бути десь недалеко і вони або побачать його не пізніше ніж на світанку наступного дня, або мусять змиритися з думкою, що, знесений із курсу течіями й вітром, «Бонавентур» заблудився в морі, – й тоді майже неможливо буде визначити правильний курс.

Украй стурбований Пенкроф усе ж таки не впадав у відчай, – він був людиною загартованою і мав мужню вдачу; сидячи за стерном, він уперто вдивлявся у густий морок навколо бота.

Наближалася друга година ночі, й тут моряк схопився на ноги й закричав:

– Вогонь! Вогонь!

І справді, за двадцять миль на північний схід з’явилося яскраве світло. Там лежав острів Лінкольна, й на ньому горіло розведене, напевне, інженером велике вогнище, яке вказувало їм шлях.

Пенкроф, який тримав курс набагато північніше, швидко його змінив і скерував суденце на вогник, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

Розділ XV

Повернення. Суперечка. Сайрес Сміт і незнайомець. Порт Повітряної Кулі. Треті жнива. Вітряк. Перше борошно і перший хліб. Інженерова самовідданість. Хвилююче випробування. Кілька гарячих сльозин.

О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, «Бонавентур» після п’ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.

Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.

– Хвала Богу! Вони повернулися! – закричав Сайрес Сміт.

А зраділий Наб, голосно повторюючи: «О хазяїне, хазяїне!», кинувся танцювати, кружляти, плескати в долоні. Його пантоміма була зворушливішою від найпишніших промов!

Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в’язницю на іншу й залишився на своєму острові.

І справді, на палубі «Бонавентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.

Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:

– Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?

– Ні, – відповів Гедеон Спілет. – Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.

– Проте, – не вгавав інженер, – вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.

– Вибачайте, пане Сайресе, – відповів моряк, – нас четверо!

– Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?

– Авжеж.

– І привезли його?

– Так, привезли!

– Живого?

– Звісно!

– Де ж він? Хто він такий?

– Це людина, – відповів журналіст. – Чи то пак – колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!

І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.

– Тепер я й сам не знаю, – додав наостанок Пенкроф, – чи варто було везти його на наш острів…

– Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! – жваво відповів інженер.

– Але цей нещасний сплив з розуму!

– Може, й так, – відповів Сайрес Сміт. – Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших… Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.

– Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? – запитав Герберт.

– Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, – відповів інженер, – і єдина людина, що могла її написати, – той, хто зазнав корабельної катастрофи.

– Звичайно, тільки в тому разі, – додав Гедеон Спілет, – якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.

– Це неможливо, дорогий Спілете.

– Чому? – запитав журналіст.

– Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.

І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.

– Ти маєш слушність, Герберте, – сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. – Цього бідолаху можна вилікувати – він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!

Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб – приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилину спробував вирватись і втекти.

Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. Й тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.

– Нещасний, усіма покинутий сиротина! – прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.

Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий – саме так вони стали віднині називати його – житиме в одній із кімнат Гранітного Палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з’явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.

Під час сніданку, що його нашвидкуруч приготував негр, бо журналіст, Герберт і Пенкроф ледь не вмирали з голоду, Сайрес Сміт попросив їх детально розповісти про все, що з ними сталося під час подорожі. Він погодився з приятелями, що невідомий – напевне англієць чи американець: назва «Британія» говорила сама за себе; до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що попри його кошлату бороду і кучму закустраного волосся на голові, розпізнав у незнайомця риси, характерні для англосакса.

– До речі, – сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, – ти не розповів, як зустрівся з дикуном; нам відомо тільки те, що він тебе задушив би, якби ми вчасно не наспіли!

– Слово честі, – відказав Герберт, – мені важко навіть розповісти, що сталося. Пригадую, я збирав насіння рослин, коли почув, як щось гупнуло з високого дерева. Ледве я встиг озирнутися, як отой нещасний, – а він, мабуть, зачаївся був серед гілок дерева, – наче пантера, стрибнув на мене, і коли б не пан Спілет і Пенкроф…

– Хлопчику мій, – схвильовано урвав його Сайрес Сміт, – ти зазнав страшної небезпеки, але, якби цього не сталося, той бідолаха, може, й не виказав би своєї присутності і в нас не з’явився б новий товариш.

– То ви, Сайресе, сподіваєтеся зробити з нього людину? – запитав журналіст.

– Саме так, – відповів інженер.

Після сніданку Сайрес Сміт і його друзі вийшли з дому й вирушили на берег. Вони взялися розвантажувати «Бонавентур», і Сайрес Сміт, перевіривши зброю, інструменти й реманент, не виявив нічого, що дало б змогу визначити особу незнайомця.

Привезених з острова свиней зустріли радо, як дуже корисних для острова Лінкольн тварин, і відвели у хлів, де вони мали легко прижитися, незабаром звикнувши до нових умов.

Чудовий прийом зустріли і обидва барильця з порохом та дробом, а також коробочки з капсулями. Тепер колоністи навіть надумали влаштувати невеличкий пороховий погріб за межами Гранітного Палацу або у верхній печері, де був би не страшний ніякий вибух. До того ж вирішили й далі при потребі використовувати піроксилін: уже випробувана вибухівка давала чудові наслідки, і не було підстав замінювати її порохом.

Коли «Бонавентур» розвантажили, Пенкроф сказав:

– Пане Сайресе, гадаю, наш бот варто б тримати в надійнішому місці.

– Ви вважаєте, що біля гирла річки Вдячності погана стоянка? – запитав Сайрес Сміт.

– Так, пане Сміте, – відповів моряк. – Через відпливи бот половину часу лежить на піску, а це недобре. Чи бачите, «Бонавентур» виявився чудовим судном; він прекрасно показав себе у шторм, який безжально шарпав його на зворотному шляху.

– А чи не можна тримати його посеред річки?

– Звісно, пане Сайресе, можна тримати й там, але гирло річки не захищене від східних вітрів, і бот можуть пошкодити морські хвилі.

– Куди ж ви, Пенкрофе, хотіли б його поставити?

– У порт Повітряної Кулі, – відповів моряк. – Як на мене, ця захищена скелями маленька бухта – найкраще місце для стоянки.

– Чи не занадто це далеко?

– Де там далеко, якихось три милі від Гранітного Палацу доброю дорогою!

– Хай буде, Пенкрофе, по-вашому, ставте свого «Бонавентура» в порт Повітряної Кулі, – відповів інженер. – Хоч, правду кажучи, я волів би постійно мати його на очах. Коли в нас з’явиться трохи вільного часу, ми збудуємо для нього порт.

– От здорово! – вигукнув Пенкроф. – Порт із маяком, молом і сухим доком? Слово честі, пане Сміте, з вами не пропадеш!

– Атож, друзяко, – відповів інженер. – Тільки за умови, що ви будете допомагати мені, бо три чверті роботи лягає на ваші плечі.

Герберт і моряк знову піднялися на борт «Бонавентура», знялися з якоря, поставили вітрила і, скориставшись ходовим вітром, швидко попливли до мису Кіготь. А через дві години бот стояв у тихій гавані порту Повітряної Кулі. Як поводився незнайомець у перші дні перебування у Гранітному Палаці? Чи була якась надія, що його дика вдача зміниться на краще? Чи блиснув хоч промінчик у глибині його затьмареної свідомості? Чи поверталася, нарешті, в його тіло душа? Так, безумовно; це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали сумніватися, чи й справді він будь-коли цілком утрачав тяму. Спочатку невідомого, що звик до простору й необмеженої волі на острові Табор, кілька разів поймала лють, і колоністи побоювались, чи не викинеться він із вікна Гранітного Палацу. Але потроху він змирився, і йому стали більше попускати.

У колоністів виникла надія – і немала – на його одужання. Поступово відвикаючи від кровожерних інстинктів, невідомий вже не накидався на сире м’ясо, яким харчувався на острівці, а варене м’ясо не викликало в нього такої відрази, як спочатку на борту «Бонавентура».

Якось, скориставшись тим, що невідомий заснув, Сайрес Сміт підстриг йому гриву кошлатого чуба і довжелезну недоглянуту бороду, які надавали йому такого дикого вигляду. Потім замість ганчірки на стегнах надів на нього більш-менш пристойний одяг. І ось нарешті в обличчі оточеного турботою невідомого з’явилося щось людське; складалося навіть враження, що його погляд став не таким похмурим і диким. Напевне, багато років тому, коли в його очах світилася думка, він був навіть вродливим.

Сайрес Сміт узяв собі за правило щоденно проводити з ним кілька годин. Він приходив до невідомого з якоюсь роботою і всіляко намагався чим-небудь його зацікавити. На його думку, досить однієї іскри, одного спогаду, щоб у бідолахи знов ожив людський розум. Адже сталося щось подібне на борту «Бонавентура» під час бурі!

Інженер також не проминав нагоди розмовляти при невідомому вголос, аби проникнути в глибину його затьмареної свідомості як через органи зору, так і через органи слуху. До них приєднувалися то один колоніст, то другий, а іноді всі вони збиралися разом. Найчастіше велася мова про кораблі, про море й моряків, тобто на теми, що повинні найбільше хвилювати свідомість мореплавця. Іноді невідомий ніби починав прислухатися до розмов, і незабаром друзі побачили: дещо він усе ж таки розуміє. Часом його обличчя спотворювала мов гримаса відчаю, і це свідчило, що в глибині душі дикун страждає, бо лицемірити, контролювати вираз обличчя він не вмів; проте пришелець з острова Табор мовчав, хоча господарям Гранітного Палацу не раз здавалося, ніби якісь слова ось-ось зірвуться у нього з уст.

Хай там як, а бідолаха весь час був хоч і спокійним, але дуже сумним. Та чи не був той спокій удаваним? Чи не був той сум наслідком прикрої неволі? Ніхто поки що не міг напевне відповісти на ці питання. Бачачи навколо незначну кількість речей у невеликому просторі, перебуваючи день у день серед приязних колоністів, до яких він зрештою звик і які вгадували його найменше бажання, намагались якнайкраще годувати, поїти й одягати, невідомий, цілком природно, на виду трохи змінився. Але перейнявся він по-людському новим життям чи його – і це слово може виявитися найдоречнішим – пощастило лише приручити, як хазяїн приручає тварину? Це питання було вкрай важливим, та хоч як Сайресові Сміту хотілось якнайшвидше дістати на нього відповідь, він побоювався здійснювати будь-який тиск на свого пацієнта. Для нього той бідолаха був тільки хворим! Однак чи видужає він?.. Інженер ні на хвилину не спускав із незнайомця очей. Він стежив за кожним порухом душі дикуна, якщо в того могла бути душа! Як хотілося Сайресові Сміту збагнути оту душу! Колоністи, щиро хвилюючись, спостерігали за всіма фазами лікування, яке почав Сайрес Сміт. Усіляко допомагаючи інженерові в цій людинолюбній справі, всі вони, за винятком хіба що скептично настроєного Пенкрофа, повірили у вірогідність одужання свого бранця з острівця Табор.

Як ви вже знаєте, бідолаха зберігав Незворушний спокій, проте всі бачили, що він по-своєму прихилився до інженера, і той вирішив здійснити невеликий дослід: вирвавши невідомого з уже звичного для нього середовища, привести його на берег моря, що раніше стелився перед його зором, а потім піти з ним до лісу, який мав нагадати йому ліси на острівці Табор, де він стільки прожив!

– Але хто може поручитися, – сказав Гедеон Спілет, – що, опинившись на волі, він не втече?

– Для цього ми й повинні здійснити цей дослід, – відповів інженер.

– Побачите, – зауважив Пенкроф, – щойно наш парубок опиниться просто неба і хапне повітря, він зразу п’ятами накиває!..

– Я так не думаю, – відповів Сайрес Сміт.

– Що ж, спробуймо, – погодився Гедеон Спілет.

– Спробуймо! – повторив інженер.

Ця розмова відбулася 30 жовтня, тобто на дев’ятий день перебування невідомого з острова Табор у Гранітному Палаці. Тепле весняне сонце заливало сліпучим світлом їхній гостинний острів.

Коли Сайрес Сміт і Пенкроф зайшли до кімнати, полонений лежав біля вікна й дивився в небо.

– Ходімо з нами, друже, – лагідно промовив інженер. Невідомий миттю встав і пішов за Сайресом Смітом, не спускаючи з того очей. Моряк, який не вірив, що все це закінчиться добре, йшов позаду.

Підійшовши до дверей печери, Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Лозовий кошіль спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.

Колоністи трохи відійшли од бранця, аби той почував себе вільніше.

Невідомий ступив кілька кроків до моря, його очі гарячково заблищали, але він не виявляв найменших намірів тікати; лише дивився, як морські хвилі, розбиваючись об острівець, ліниво лижуть піщаний берег.

– Він бачить поки що тільки море, – зауважив Гедеон Спілет, – і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

– Слушно, – відповів Сайрес Сміт. – Поведімо його до узлісся на плоскогір’ї. Там випробування буде переконливішим.

– Між іншим, тікати йому все одно нікуди, – зауважив Наб, – містки-бо розведені.

– Атож! – засміявся Пенкроф. – Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!

– Побачимо, – тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.

Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п’янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!

Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.

І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, – на секунду м’язи на його ногах напружилися… Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.

– А! – вигукнув інженер. – Ти плачеш? Отже, ти знову став люди —

Розділ XVI

Нерозгадана таємниця. Перші слова невідомого. Дванадцять років на острівці! Перші зізнання! Зникнення. Сайрес Сміт не втрачає віри. Спорудження вітряка. Перший хліб. Героїчний вчинок. Чудесні руки.

Так, бідолаха справді плакав. У його заснулій свідомості майнув якийсь спогад, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози відродили в ньому людину.

Колоністи відійшли, зоставивши невідомого на плоскогір’ї, щоб той відчув себе вільнішим, та він і не думав скористатися наданою волею, і незабаром Сайрес Сміт відвів його до Гранітного Палацу.

Через два дні після тієї сцени невідомий уперше нібито виявив бажання взяти участь у щоденних турботах колоністів. Він вочевидь усе чув і розумів, але вперто не хотів розмовляти з ними, бо якогось вечора Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як той бурмоче:

– Ні! Не тут! Ніколи! Нізащо!

Про почуте моряк розповів друзям.

– Тут прихована якась страшна таємниця, – мовив Сайрес Сміт.

Невідомий почав працювати на грядці, застосовуючи сільськогосподарське знаряддя, але досить часто кидав роботу й довго стояв задуманий; інженер радив друзям не чіпати бідолаху в такі хвилини й поважати його бажання бути на самоті. Якщо ж раптом хтось із колоністів ненароком підходив до невідомого, той тікав і його груди здригалися від стримуваного ридання.

Може, його мучило сумління? Напевне, так воно й було, і якось журналіст, не втримавшись, промовив:

– Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.

Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.

Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.

– Друже, – промовив він.

Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.

– Друже, – твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, – я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.

Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:

– Хто ви?

– Ми так само зазнали аварії, як і ви, – відповів глибоко схвильований інженер. – Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.

– Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!

– Ви серед друзів…

– Серед друзів?.. У мене – друзі?! – вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. – Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!

Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.

Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.

– Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, – сказав Гедеон Спілет. – Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.

– Сам не знаю, кого ми сюди привезли! – скрушно мовив моряк. – Якісь дивні в нього таємниці…

– І все ж ми повинні їх поважати, – жваво підхопив Сайрес Сміт. – Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.

Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле… Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.

І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися…

– Пане, – звернувся він, – ви і ваші приятелі – англійці?

– Ні, – відповів інженер. – Ми американці.

– Ага! – сказав невідомий і стиха додав: – Тим краще…

– А ви, друже? – запитав інженер.

– Англієць, – поквапливо відповів той.

І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.

Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:

– Який зараз місяць?

– Грудень, – відповів Герберт.

– А рік?

– Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

– Дванадцять років! Дванадцять років!.. – закричав невідомий і знову заходив берегом.

Герберт розповів друзям про цю розмову.

– Той бідолаха, – зауважив журналіст, – загубив лік місяцям і рокам.

– Так, – погодився Герберт. – Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!

– Дванадцять років! – повторив Сайрес Сміт. – Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!

– Мені чогось здається, – додав Пенкроф, – що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.

– Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів журналіст. – Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!

– І не знайдуть його, – додав Герберт.

– Тоді, – мовив Пенкроф, – треба повернутися і…

– Друзі, – урвав його інженер, – не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!

– Чому? – запитав журналіст.

– Бо якби він мав певність, що настане день, коли вийде термін його покарання і по нього приїдуть, то терпляче чекав би і не кидав би записок у море. Ні, я схильний думати, що він був приречений померти в самотині на тому острівці, не бачачи людей!

– І все ж таки, – зауважив моряк, – є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.

– А саме?

– Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.

– Можливо, – погодився Сайрес Сміт.

– Отже, він написав записку кілька років тому!

– Безумовно… проте з усього видно, що її було написано недавно!..

– А крім того, як пляшка могла пливти кілька років від острова Табор до острова Лінкольна?

– Це не можна вважати чимось зовсім неможливим, – відповів інженер. – Хіба не могла вона давно прибитися до берега?

– Ні, – переконано сказав Пенкроф. – Бо вона плавала. Не можна припустити, що її викидало на берег, а потім знову підбирало море. Південний берег, поблизу якого ми знайшли пляшку, скелястий, і вона неминуче мусила розбитися…

– Слушно, – задумливо промовив інженер.

– Крім того, – додав моряк, – якби покладена в пляшку записка пробула кілька років у морі, її поїла б волога. А з нею цього не сталося, вона збереглася цілою і незіпсованою.

Морякові зауваження здавалися незаперечними: було щось незбагненне в тому, що знайдена в пляшці записка мала вигляд щойно написаної. Крім того, в ній так точно вказувалися широта і довгота острова Табор, що її автор безумовно, мусив краще знати гідрографію, ніж рядовий матрос.

– Ваша правда, друзі, тут знову щось незрозуміле, – повторив інженер. – І все ж таки не треба викликати на відвертість нашого нового приятеля. Коли він захоче, сам усе розповість.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ані слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що огороджував плоскогір’я. Він працював на городі від зорі до зорі, не спочиваючи й хвилини, але уникав людей, тримався від них чимдалі. Коли друзі йшли їсти, він не піднімався разом з ними у Гранітний Палац, а вдовольнявся сирими овочами, хоча його щоразу кликали до спільного столу. З настанням ночі він не повертався до відведеної йому кімнати, а спав під деревами, у негоду ж ховався серед диких скель; одне слово, він тепер жив так само, як на острові Табор, коли його єдиним прихистком був густий ліс, і марно колоністи умовляли невідомого змінити спосіб життя; отож їм довелося набратися терпіння й ні на чому не наполягати. Та ось нарешті в ньому заговорило сумління, і, ніби під тиском нездоланної сили, з його уст зірвалися жахливі зізнання.

Десятого листопада, близько восьмої вечора, коли в сутінках колоністи сиділи під дашком, повитим зеленим листям, перед ними несподівано виріс невідомий. Його очі дивно блищали, і в усій постаті, в обличчі знову з’явилося щось дике, як у перші дні перебування на острові.

Сайрес Сміт і його приятелі аж злякалися, побачивши, що він увесь тремтить від страшного збудження, а зуби клацають, наче від лихоманки. Що з ним? Може, він ненавидить їх? Чи йому набридло жити серед чесних, працьовитих людей? А може, в ньому знов заговорили кровожерні інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його белькотіння:

– Чого я тут?.. Хто дав вам право силоміць забрати мене з острова?.. Що між нами спільного?.. Ви знаєте, хто я такий? Знаєте, що я скоїв?.. Чому я був там… один?.. Звідки ви знаєте, чи не навмисно мене там покинули?.. Може, мене прирекли на смерть?.. Ви знаєте моє минуле?.. Ви впевнені, що я не крав, не вбивав… не був вигнанцем… що я не проклятий… і можу жити тільки як дикий звір… далеко од людей?.. Кажіть… ви про це знаєте?..

Затамувавши дух, колоністи слухали оті напівзізнання, що виривалися з грудей нещасного, немовби проти його волі. Сайрес Сміт, аби хоч трохи заспокоїти його, підвівся і ступив кілька кроків, однак той різко відсахнувся.

– Ні! Ні! – закричав він. – Не наближайтеся до мене! Хочу почути тільки одне слово… Я вільний?

– Ви вільний, – відповів Сайрес Сміт.

– Тоді прощайте! – крикнув він і, мов нестямний, кинувся тікати.

Наб, Пенкроф і Герберт гналися за ним аж до узлісся, та незабаром повернулися ні з чим.

– Нехай робить, що хоче, – мовив інженер.

– Він ніколи не повернеться!.. – вигукнув Пенкроф.

– Повернеться, – відповів Сайрес Сміт.

Відтоді минуло чимало днів, та інженерова впевненість не похитнулася; він і далі доводив: рано чи пізно привезений з острова Табор вигнанець повернеться.

– Це останній спалах його дикої вдачі, – казав він. – У нього прокинулися муки сумління, і він не витримає відлюдькуватого животіння.

Тим часом звичні роботи тривали як на плоскогір’ї Широкий Обрій, так і в загоні, де Сайрес Сміт хотів збудувати ферму. Звісно, насіння, зібране Гербертом на острові Табор, було старанно посіяне. На плоскогір’ї тепер простягся великий город з охайними, чисто окресленими й гарно доглянутими грядками, і друзі мусили на них трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилась робота. Овочів дедалі більшало, й колоністи стали розкопувати під грядки навіть луг. Але пасовищ на острові було дуже багато, отож онаграм не загрожувала небезпека залишитися без паші. Під грядки найдоцільніше було відвести плоскогір’я Широкий Обрій, захищене кільцем глибоких, заповнених водою рівчаків, а худоба могла пастися на луках, що не потребували захисту від навали чотирируких чи чотириногих звірів.