Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

Запах країни

Те, що я живу в Україні, відчуваю за запахом.

Запах України... Коли був у Франції, в метро були запахи «Шанель»і «Коті»... Щоразу коли їду в українському метро – це шинель... коти. Різницю між цими двома країнами можна відчути навіть на рівні запахів.

Пригадую, з якою відразою якось відгукувався про українські стандарти життя письменник Юрій Андрухович, у якого є досвід проживання в Європі. Тобто він має з чим порівняти і допитується: от ви, українці, кажете, що ви з Трипілля... А якась Америка всього чи не 200 років існує... так чому у вас, земляки, так відгонить у туалетах, а в них – ні? Що, не можна було з часів неоліту навчитися прибирати? У вас же був час історичний, а вам його, виявляється, завжди мало.

Не дивно, що стерильна чистота європейців чомусь викликала в українців, які приїздили туди ще до революції, – саме відчуття негативні – огиду і відразу. Тоді ще й з’явилися розповіді про французьких жінок, вимитих «до подхвостніци»... Їм, нашим простим людям, то було гидко.

Явище жлобства описують у різний спосіб, однак якщо спробувати пояснити його по-простому, то жлоб – це та людина, яка потрапляє не в своє середовище і не знає коду цього середовища, його культури.

Одного разу потрапив до бойлерної. Бачу – там сидять чоловіки і – випивають. Атмосфера – епікурейська... У ній вони почуваються дуже комфортно, розмовляють про своє: «я тебя уважаю», «ты меня уважаешь». Там дух братерства живе! Розумію, що для них я чужий, щось неорганічне і незрозуміле. І вже навіть через те, що не перехилю з ними чарку. От для них я був справжнім жлобом.

Мені взагалі завжди важко давалося перебування в товаристві сільських людей під час застілля. Бо я непитущий, а вони це трактували як образу, зверхність, неповагу. Мовляв, гидуєш? Тоді я брехав: «Підшито...» І вони моментально розуміли: «Наш чєловєк». З мого боку це був такий жлобський спосіб – порозумітися з людьми.

Бонтон князя

Я жлобом частенько був. Колись прийшов до князя Лобанова-Ростовського... В светрі. У новенькому, купив його для цього прийому, знесилив бюджет сімейний, щоб до князя прийти. Все це відбувалося на виставці в Пушкінському музеї в Москві. Князь на мене подивився і питає: «А де ж ваша краватка? Чому Ви прийшли без неї?» Я знітився. «Це означає, що вам наплювати на буржуазію?» В ході розмови відбувається перехід на матюки. Це теж один з виявів аристократії, бонтон. І вони – матюкаються. Пушкін кожне друге слово вживав отаке. І коли до мене князь грізно звернувся, то я затремтів... І дістав від нього краватку в подарунок.

Потім, коли до мене долинало: «їде князь!» – моментально вдягав краватку. Без неї я для князя був жлобом.

Мовчання професора

Коли я приїздив на міжнародні конференції, де до мене зверталися різними мовами світу, то почувався... жлобом. Бо не годен говорити іншою мовою, крім рідної. Хоча знаю пасивно кілька мов, читаю, розумію, та говорити не можу. Я, професор, був для інших учасників конференції дивним чоловіком, бо не спілкувався ні англійською, ні німецькою. Цей стан називається одним словом «дестратифікація», коли людина полишає свій страт, свій клас і потрапляє в інший, невідомий їй.

Взагалі, до жлоба потрібно ставитися амбівалентно, як кажуть оті вчені морди.

Поширений нині різновид жлобства це – запанілий хам. Він, як правило, виглядає карикатурно.

Для комічного жанру жлобство – це клондайк. Я як працівник культури задоволений, що Янукович у нас президент. Бо квітує жанр комедії. Останнє, що він сказав і не всі зауважили, між іншим: «мажолітарка». Очевидно, за аналогією зі словом «калідор»...

Сільський авангард

Жлобізм, напевне, збоку виглядає так само кумедно, як співочі сільські бабусі на сцені великого театру. Можна обізвати це шароварщиною. Та шароварно-гопашна культура – це велика річ! Фольклор надихав і Малевича, і багатьох інших творців світового масштабу. Бо ж у селі ці бабусі не виглядають провінційно, там зовсім інший резонатор.

Тепер уже додумалися до того, що бабцю варто трохи осучаснити – надягнути, скажімо, на неї навушники і, на диво, вона виглядає інакше й починає бриніти неймовірно! Тобто якщо осучаснити ту давню сільську культуру, то це її підживлюватиме, почнуть проявлятися її кращі риси.

Саме велика селянська культура стимулювала мистецький авангард. Негритянську афрокультуру узрів Пікассо – і був вражений. Малевича надихали селянські настінні розписи, які він бачив у дитинстві і в юнацькі роки. Там нема сюжету, а панує ритм. Татлін працював над проектом пічки конструктивістської, та витоки цього мистецтва – якраз у селі.

Платонов свого часу написав про паротяг, несільський винахід, що це пічка на колесах. Моя мама колись розповідала мені жарт клоунів Біма й Бома на цю тему: їдуть Бім і Бом у потязі: «Іч, як прьоть, а чего єго так прьоть?» – «Стало бить паром.» – «Ну вот баня, к прімєру, тоже паром. А чєго єйо нє прьоть?» – «Дурак ти, дурак, подвєжи кольоса – і баня попрьоть!» Знову сільські асоціації.

Жлоб у великому місті

Це напевно світова проблема: селяни стали міщанами. Масово. Вони деморалізувалися, стали цинічними, бо інакше не знали, як вижити.

З іншого боку, чому всі так тікали з села до міста? Місто – це великий культурний базар. Тут очі розбігаються. Якось дивився по телевізору інтерв’ю з однією московською ткачихою. Живе вона вже років 20 в гнійній общазі, жодних перспектив не має вирватися з неї. А в селі її мама ще мешкає. Журналіст у жіночки питає: а чому ж ви тут, а не там, у рідному селі? Відповідь: «А тут є театр. Можна піти у справжній театр». – «А ви були в ньому?» Минуло ж багато років, як вона в місті. «Ще не була». Людину гріє сама можливість, якою вона так і не скористалася. І Малевич звертав увагу на сільське походження городян і при цьому зауважував, що на свята міські вулиці прикрашають і підсвічують так, щоб місто нагадувало колишнім селянам квіткове поле. Транспаранти, гірлянди – все одно єство селянське живе, проте з часом трансформується, щоб набути статусу культури.

Закон рівноваги

Можна гадати, що ми в розвитку архітектури і міської культури відстали на сотні років від старої Європи, та, як на мій розсуд, все не настільки безнадійно. Бо існує закон сполучних посудин. От коли відкрили кордони, тут життя почало змінюватися. В часи залізної завіси до нас із гнилого Заходу долинали якісь неймовірні чутки, потім мені звідти книжки надсилали, навіть приїздили справжні іноземці. КДБ не дрімало: «Вы общаетесь с иностранцами! Они были у вас вчера. Вы о чем с ними говорили?» А я собі думаю, хлопці, а воно вам треба? Вони їх підозрюють в ідеологічній диверсії і пропонують запросити гостей знову. «Але й нас запросіть під виглядом своїх друзів» – і вже в товаріща за грошима рука потягнулася. Я відмовився. Мені докоряють: «Треба ж займатися громадською роботою!» – «А я займаюся...» – «Чим?» – «Випускаю стінгазету,» – збрехав я.

Тепер усе по-іншому, до мене приїздять художники з різних країн світу, ніхто не прослуховує, про що ми розмовляємо. Існує Інтернет, можна знаходити в мережі багато чого цікавого в заморських ЗМІ. Світ став начебто відкритий – і посунула босота від нас у заможні країни. А західні спеціалісти – приїхали сюди. Так що життя зрівноважилося.

Село в місті

Коли я вивчав фольклор, у ділянці, яка називається rus in urbe, тобто «село в місті», мені потрапив до рук двотомник анекдотів про селян, які вперше приїхали в місто. Вони дезорієнтовані, смішні для людини міста. Прочитав я ті анекдоти, і серед них був один дотепний: двоє селюків – вперше в місті і бачать туалетне мило, відформоване і гарно пахне... Вони подумали, що то щось їстівне. Купують, їдять, один до другого каже: «Ну ти, Іван, дойодивай... а я – блєвать пойду».

Містяни – це недавні селяни, або в першому, або в другому поколінні, дуже шкода, що люди забувають свою культуру, потрясну, яка, як я простежив, аж з неоліту йде. Мені закидали: а ви звідкіля знаєте, що, ви були в неоліті? Кажу: не був, але можу уявити своїми мізками, що воно звідтіля взялося. Міська культура не має такої давньої історії, тому вона й слабша за сільську. Це тоненький шар.

Кандинський побував у вологодському селі і був шокований оздобленням сільської хати: вона яскрава, стільки кольору і цікавих речей: прядки, якісь давні інструменти, призначення яким важко уявити... І він отетерів: вони живуть в оточенні такого живопису! Міщанин цього всього не знає. А для селянина хата була чимось сакральним, храмом для життя з лавою і покуттям. У місті натомість люди так-сяк умеблювали своє помешкання, головне, щоб було на чому спати й їсти. Такої краси, як в сільській хаті, там споконвіків не було.

Городяни завжди висміювали селян. Хоч самі вони, коли приїздять у село, теж інколи виглядають кумедно. Тобто в селі міська людина для селянина виглядає справжнім жлобом.

За честь селян виступали Ільф і Петров. У них є персонаж – «слушатєльніца хореографічєскіх курсов імені Лєонардо да Вінчі, которая думаєт, что творог добивают тєм, шо єво виковирівают із варєнікав». Або, наприклад, Паніковський. Він дивиться на кобилу в сільському дворі і каже: «Добрий жєрєбєц!» Хоча це була добра кобила... Піди взнай... так зразу і не зрозумієш, що і як. Отож, міщани в селі можуть виглядати саме так, як люди не на своєму місці. Ожлоблювання – це тенденція. Але жлоб є таким не в усіх ситуаціях – на рівні сімейного побуту, серед своїх він може таким і не виглядати.

Паразити-аристократи

Ще Сковорода говорив про небезпеку зміни соціального статусу. У XVIII сторіччі не так часто переходили з одного стану в інший. Ці процеси відбувалися природно, бо небагато було таких простих людей, які, як Розумовський, потрапили до двору Єлизавети Петрівни і змогли прижитися там. А з огляду на їх незначну кількість – не вони нав’язали свої смаки місту, хоч смак мали, бо народна культура – це висока культура. Розумовський зумів вивчити той культурний код, став дуже освіченим, вписався в інтелігентне коло, але при цьому мав деякі переваги перед тогочасними інтелігентами. Тоді почалася демократизація, так би мовити, всі прислухалися до просвітителів, серед яких були Вольтер і Дідро, тож на аристократію почали дивитися під іншим кутом. Хто такі аристократи? Паразити, які фізично не працюють, не орють, не сіють. Той, хто фізично працює, той, отже, не паразит, а хто розмишляє... дурна думка взагалі-то. I XIX сторіччя в Російській імперії проходить під знаком аристократоїдства. Аристократи соромилися того, що вони аристократи. Лев Толстой почав орати, вбиратися по-селянськи, аж поки не став виглядати, як бомж. Аби тільки не бути аристократом – ось яка тенденція розтягнулася на десятиліття. А потім відчули брак аристократизму і виявили, що його відсутність веде до звиродніння, до розумової деградації. Народники теж почали розуміти, що без аристократів стає дедалі гірше.

Моду на аристократоїдство ввела великокультурна Франція. Людовік XVI під впливом Вольтера і решти просвітителів вирішив стати токарем. Мав токарний верстат для своєї ювелірної роботи. А Марія-Антуанетта – теж мала бути з народом. Вона влаштовувала демонстративні доїння корів. Ці корови були вичищені до блиску. Відро в правительки було простої форми, щоправда, зроблене з севрського фарфору. Та народ їх за це любити дужче не став. Їхнє ходіння в народ виглядало пародійно.

Інша історія була з Кирилом Розумовським. Йому заздрили царедворці. Він в оточенні своїх друзів розмовляв українською мовою, яку таки розуміли тоді в Петербурзі, пригадував дитячі роки: «От в дитинстві я їду волами і кажу: Цоб-цобе!..» А всі дивляться на нього з неприхованою заздрістю, бо такого досвіду вони не мали. Аристократи тужили за унікальним сільським досвідом, Розумовський-аристократ – ностальгував. Однак тоді ще сільська культура не була в такому жахливому стані, як нині. Тотальна плебеїзація XX століття призвела до вкрай негативних результатів.

Сильні і лузери

Ми живемо в юдейсько-християнському світі, де перемогла ідея любові до ближнього, любові до слабкого.

Християнство сьогодні – панівна світова релігія, яка хоча б на ідеологічному рівні опікується слабкими, а не гераклами-силачами. Християнський Бог любить хворих і немічних, на відміну від Зевса.

Спартанці були носіями олімпійської релігії. Фізична сила – понад усе і зневага до слабких. Якщо ти кволий, то бог від тебе відвернувся. І якщо відвернувся він, то люди й поготів. Вони ні жінок, ні малих дітей не любили, бо ідеалом людини, людським еталоном для спартанця став Геракл. Якщо ти піднімаєш 400 кілограмів, тоді тебе поважатимуть. А жінка чи дитина спроможна на таке? Ні, тому й вони обожнювали сильних гарних чоловіків. Зевс вирішив узагалі обійтися без жінок: то в нього з голови вийшла богиня Афіна-Паллада, потім він доносив сина Діоніса у стегні. От таким чином бог народжував, як прокоментувала одна зі студенток: «із чєго прідьоцца». Уже через це жінок можна зненавидіти, що дитину без них проблемно народити.

Культ сили насаджували змалку: хлопчик мусив вправлятися з гантелями, аж поки не жбурне однією рукою через плече 150 кг. Щотижня юнаків у школі контролювали: чи правильно нарощують масу тіла. Голі хлопці проходили повз вихователів, і якщо побачать на ньому хоч трохи тлущу – б’ють несамовито. Тож якщо переїв – то б’ють тебе і кухаря – за те, що смачно зготував. Якби не було так смачно, то не переїв би. А ще вчили, що сам собі мусиш добувати їжу. Хоч кради, якщо інакше не вмієш. Та коли тебе викриють, то знов битимуть. По-перше, за те, що крадеш, а по-друге, бо не вмієш і цього чинити. Тобто нормою було – бити. Це й досі жлобський дієвий метод у середовищі блатарів.

Любити всіх

Недавно слухав проповідь патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Того, що про нього Патріарх Московскій і всєя Русі Кірілл казав, що він був полковником КДБ, хоча насправді й не був. І молодому Філарету викручували товариші руки і намагалися переконати, що не існує жодної таємниці сповіді. Витягнув кадебіст маузера, а священик йому каже: «Знаєте, мене це не лякає. Ви мені зробите послугу, якщо допоможете швидше потрапити до Бога».

Святий Серафим Саровський з усіма вітався: Христос воскрес! І звертався до людини «радість моя», йому ж на вухо шепотіли, що це вбивця, а він на те відповідав: усе одно образ Божий. Любити вбивцю справді тільки святі люди вміють. «Треба любити кожну людину, – каже Філарет, – бо вона образ Божий, хоча й зіпсований, ущербний». Гріх можна ненавидіти, але не носія гріха. Ці речі треба розрізняти, хоч це не так просто. Як відокремити одне від іншого?

Це складне питання – як полюбити людину? Але треба себе примушувати до доброзичливості принаймні. Справді, як полюбити жлоба?

Драматургія життя

Спілкуюся час від часу з небожем Малевича, йому вже за 80... Він розповідає, що побував у Канаді в дядька... Потім знов мав можливість приїхати до Канади, але зрозумів, що не зможе залишитися, бо не витримує їхнього штибу життя. І ось він каже до своїх: «Ви снідаєте і розмова у вас про доляри... В обід – про доляри, ввечері – знов за рибу гроші. У вас у житті нічого не відбувається чи що? А от мені є що згадати: Житомир, 1937 рік, нас виселяють з дому як поляків. Я маю років 10, іду з мамою, без тата, бо його арештували... Ми йдемо, і – раптом бачу, як з балкона нашої квартири вгодовані жлоби-енкаведисти скидають піаніно наше...»

Драматургія життя українського справді прецікава, хоч і по-своєму патологічна.

Отож, жлобство – поняття відносне...

Сергій Хохол. «Жовтий жлоб», 2009 р.

Едуард Димшиц

Фото: Михайло Андрєєв

Едуард Димшиц – мистецтвознавець, куратор корпоративних та приватних колекцій. Кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1960 р. у м. Ромни (Сумська обл.). 1982 р. закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (зараз Академія мистецтв). Понад двадцять років працював в Інституті мистецтвознавства ім. Рильського НАН України. Зібрав колекції картин для страхової компанії «Омета-інстер», «Градобанку» («Українська національна галерея») та Першого українського міжнародного банку; сформував багато приватних збірок, зокрема колекцію бізнесмена Костянтина Григоришина. Заступник голови секції критики Київської організації Національної спілки художників України, заступник голови Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА (ЮНЕСКО). Основні праці: «Натюрморт в українському живописі XX ст.» (1992), «Живописний заповідник» (1993), «Василь Чекригін» (2005).

Мистецтво і жлоби

Жлоб – у моєму уявленні – істота сіра, неяскрава, недалека, хоч бувають винятки. Ці люди здебільшого активні, сповнені вітальної енергії і водночас агресивні в ставленні до інших та іншого. Але визначальним критерієм є те, що думати вони таки не вміють.

Існує велика кількість таких людей: їм достатньо випити пива і подивитися футбольний матч – і на цьому їхні культурні запити закінчуються. Але іноді трапляються такі собі «жлоби – меценати», до яких належать і заможні споживачі мистецтва, колекціонери, з якими мені доволі часто доводилося зустрічатися.

Серед людей, а зокрема серед колекціонерів, я завжди шукав людей розумних, які були б мені цікавими. Під час моєї діяльності як куратора виявилося, що справжніх поціновувачів мистецтва небагато: так я допомагав формувати колекцію «Градобанку» і його тепер уже екс-голові, банкіру Віктору Жердицькому, а також російському бізнесмену українського походження Костянтину Григоришину. То якраз не є люди, як то кажуть, середнього розуму, та водночас я нерідко перетинався із малоосвіченими збирачами мистецтва, що приходили за порадами й експертними оцінками і висловлювання яких про мистецтво мав вислуховувати. У 2006—2008 роках схожих збирачів стало дуже багато.

На початку моєї кураторської кар’єри, в 90-х роках, колекціонерів було обмаль, натомість на ринку вони мали вдосталь пропозицій якнайвищої якості. Тоді за 1000 доларів можна було придбати вартісну картину – на той час то були величезні гроші, та нині все кардинально змінилося. В якийсь момент колекціонування мистецтва стало модним. У 2000-х роках почалися спекуляції на ринку, у цей процес влилися тисячі людей, охочих вигідно вкласти гроші: і м’ясники, і торговці землею, і бандити, і рекетири, банкірів не називаю, бо їх було найбільше. Люди без освіти також прийшли купувати мистецтво, відповідно розмови з усіма небайдужими ставали не тільки змістовними, але й досить часто цікавими і кумедними...

Один чоловік казав мені: «Знаєш, я от зробив висновок, що багато хто полюбляє колекціонувати картини Глущенка, Шишка, а то ж хренові художники!» Я запитав у нього: «Чому ти так вирішив?» Він аргументував: «Та в мене з десяток їхніх робіт і їх достатньо – щоби зрозуміти: те, що вони малювали, не мистецтво, а мазня». Я був дуже здивований такою думкою і навіть намагався її спростувати. Одначе, пізніше я все зрозумів. У той день я потрапив до цього колекціонера в його будинок, уважно оглянув ті картини, але жодної справжньої там не побачив. Підписані вони були нібито саме цими авторами, але всі виявилися підробками. Взагалі, коли висновки робляться на основі накупленого фальсифікату, можна засумніватися і в мистецькій цінності полотен Пимоненка, Рєпіна чи Рембрандта.

Ще красномовнішою виявилася інша розмова, в якій мені довелося брати участь. Якось мій приятель познайомив мене з публічною особою, і в нашій розмові ми торкнулися творчості Глущенка. От мій знайомий радить цьому колекціонеру показати колекцію мені, як знавцю творчості художника. А той чоловік відповідає: «А на х... мені знати, чи ці полотна справжні? Я заплатив за ті картини мільйон і знаю, що в мене на стінах висить мільйон».

Страшні люди

Найстрашніші серед людей, з якими у житті траплялося перетинатися, для мене ті, хто все знає. Тобто я стережуся тих, хто за Галичем «знає, як треба», чи за Висоцьким «все за нас вирішить».

Мій знайомий, князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який живе у Лондоні, означував деяких представників цього типу так: фінансово обдаровані люди. Тобто ці хлопці досягли помітних успіхів у своїй сфері, тож коли вони з тобою спілкуються, то прозоро натякають на те, що їм не треба щось розказувати чи пояснювати, бо вони все розуміють, та ще краще, ніж ти: «Не варто взагалі говорити, що в мистецтві добре, а що ні, бо я це прекрасно знаю, уже майже рік цим займаюся». Свого часу подібні думки стали для мене не зовсім приємним відкриттям нової, невідомої мені ментальності. Тепер зазвичай я з ними навіть не намагаюся сперечатися і якомога швидше завершую розмову. Це специфічна порода людей і, напевне, зовсім не рідкісна, принаймні в мене такий досвід. Ці люди розкажуть мистецтвознавцеві, як потрібно розуміти мистецтво, художнику – як правильно малювати картини, письменнику – як писати романи. Розкажуть усім.

Навіть сумніву у цих людей нема в тому, що вони можуть помилятися. Адже можна було б зупинитися на хвилину й послухати. Але на це в них, мабуть, немає часу. Вони схожі на жирних котів, що ходять у всяких «бріонях», «арманях» та «кашарелях», і вважають себе колекціонерами. На стінах їхніх помешкань висить півсотні-сотня картин, здебільшого фальшивих, авторства «поганих», як вони то називають, художників. Жодних незнаних тем чи несподіваних думок для людей такого типу в природі не існує. Дійсно, мабуть найважче в чомусь сумніватися тому, хто знає найменше.