355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Винничук » Жлобологія » Текст книги (страница 18)
Жлобологія
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 01:31

Текст книги "Жлобологія"


Автор книги: Юрій Винничук


Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась

Жанр:

   

Публицистика


сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

Больовий поріг і порхавки

Якщо ви раптом упадете на вулиці від болю, втратите свідомість, а таке, на жаль, траплялося й трапляється з людьми, то десь у Європі хтось обов’язково підбіжить до вас. У нас же, мабуть, подумають, що ви п’яний. Я й сам інколи міркую, як би вчинив у такій ситуації... Для мене очевидно, що суспільство зачерствіло. Напевне, так сталося, бо ми стільки болю, принижень і наруг зазнали як нація, що на такі випадки у нас уже майже не реагують. Больовий поріг у якийсь момент аж занадто зашкалював і ще й досі не прийшов до норми.

Мене вражає, як у європейських шкільних закладах старші діти опікуються меншими. Якщо малеча заплаче, старший зразу прибіжить допомогти. З середніх класів діток водять у будинки-інтернати для літніх людей, аби вони допомагали стареньким. Там розповідають і наочно пояснюють, як важко ведеться дідусям і бабусям через те, що їхні м’язи вже ослаблені. Діткам до ніг на короткий час прив’язують металеві пластини, на спину дають ранець і пропонують їм у такому спорядженні перейти спеціально відведену дорогу. Дітям стає важче підняти ноги, їхній рух уповільнюється... Потім їм пояснюють, що приблизно так само почуваються старші люди: до їхнього тіла «прив’язано» усі їхні роки. Тому їм важко ходити. Дитятко на все життя запам’ятає цей урок. Тож коли воно виросте, їхатиме на своєму авто і побачить стару людину, що переходить дорогу, то зупиниться перед нею ще за 10 метрів – бо його дуже грамотно колись навчили... А що у нас?.. Я говорю про якісь найелементарніші речі, які не потребують фінансових інвестицій чи великих вкладень. Тільки мудрих учителів і методик.

З відсутності больового порогу, з душевної черствості, з неуважності до інших і народжується жлоб. Він не співчуває ніколи...

У Карпатах ростуть такі гриби, порхавками їх називають. Деякі люди схожі на ті порхавки. На вигляд гриб як гриб, ще й дуже гарний, такий екзотичний, білюсінький, а всередині ж нічого немає, наступиш на нього, а він тільки – порх! – як пробитий капшук. Так само й з людським матеріалом. Порхавок у нас пребагато.

Ігри розуму

Тепер читають значно менше, віддають перевагу Інтернету. «Інформаційне суспільство»? Це коли новина тобі в одну звивину вскочила й одразу ж вискочила. І не було шкоди «ні псові, ні вівсові». Це не суспільство мудрості і знань, а суспільство інформації, що перетікає через людину, як океан, але в душі майже нічого не лишається.

Поза сумнівом, технології ведуть нас уперед, бо людство все одно колись буде переселятися на інші планети. Про це ще Жуль Берн писав, наприклад. Провіщав це і Ціолковський, і багато інших. Не за горами той час, коли люди мандруватимуть планетами і возитимуть з собою усі свої улюблені книжки і мистецькі твори в мініатюрних пристроях. Уся ця комп’ютеризація – логічна з погляду цивілізаційних перспектив. Ми у видавництві теж працюємо над складними інтерактивними книжками. Коли я покажу їх вам, ви здивуєтесь. Люди не можуть постійно возити за собою свої паперові бібліотеки. Тому електронні книжки – це актуально. Щоб у космос не тільки людське жлобство полетіло, а й те все найкраще, що створило людство: культурні і наукові надбання (Сміється. – Упоряд.). Ці нові носії й з’явилися для того. Тобто я зовсім не проти цифр, комп’ютеризації, бо розумію, що цей процес незворотній.

Культ життя

Найвищий рівень життя, побут, культуру мають країни, де переважає протестантська віра, непоганий рівень добробуту – в католиків. А от там, де православіє, там з рівнем добробуту і загальної культури, на жаль, значно гірше. Російська православна церква дуже безсоромно в різні часи змикалася з державною репресивною машиною, була і є частиною тоталітарних функцій влади. Освячувала будь-які дії влади. Вона, назагал, не підносила людей, а страхала, залякувала їх і використовувала. Де менше хрестяться, там більше віри.

Західна Україна ближча до католицького світу. Там панує той культ, який ще панував до просякнення на нашу землю московського православ’я, яке більше скидається тепер на лівослав’я...

Українці – різдвяна нація, у нас коляд стільки, що навіть не знаю, який народ має ще стільки таких чудових колядок. Наприклад, наші сусіди на поверсі – хорова капела імені Ревуцького. Коли нею ще керував Богдан Антків, вони 20 років їздили на гастролі до Великої Британії і провідна британська преса писала, що ці українські артисти співають божественно, що «наш собор стоїть з XII століття, і, напевне, його стіни ще не чули такого дивовижного співу». А в другому відділі концерту капела завжди виконувала колядки (хористи зазвичай гастролювали в Англії перед Різдвом), і це сприймалося з неймовірним ентузіазмом, холодні англійці могли аплодувати по 8 хвилин.

Ми справді мали культ Різдва, тобто ми вітальна нація, ми вітаємо життя, народження Божої дитини. Ми тішимося цим, насолоджуємося, і свою радість переливаємо в колядки. В Московії ж колядок немає. Їхній Бог суворіший, він майже не всміхається. У них пасхальний культ – страждання і покара. У нас, звісно, теж є суворий піст, духовне чування, але культ радісного Різдва Христового таки превалює над усім. Але – Господи! – маючи тисячі шедевральних колядок, пересічна сучасна українська людина не вміє колядувати, не знає жодної колядки, окрім дешевої спаплюженої речовки «коляд-коляд-колядниця». Радянська влада витравила з українців коляду, щоб вони не були самими собою, а уподібнилися до московитів.

Карнавал

Хоча в нас було чимало й двозначних обрядів. Мій тато розповідав... Він тоді ще був парубком, в селі помер молодий хлопець – сталося величезне горе. Це середина минулого століття, Карпати. І ось односельчани йдуть на похорон, і тут, певна річ, нема нічого веселого, але було заведено влаштовувати при покійникові веселі забави. Наприклад, молоді граються «дупака». Хтось нахиляється над труною, його обступає веселий гурт, і один з-поміж них б’є того небораку по дупі, а той має відгадати, хто вдарив. Мій юний тато стоїть надворі, дивиться – їжак повзе, він зловив того їжака, загорнув його в хустинку, сховав у шапку. Входить до хати, а там якраз молода дівчина обіперлася на труну і має вгадати, хто її вдарить. От мій хвацький татусь і вдарив її по дупі тим їжачком у хустинці. Вона – підстрибнула, заверещала і... звалила труну. А вся молодь реготала, адже вони все сприймали, як уламок карнавалу, маланкування. Тоді просто так було заведено – молоді хотіли показати Смерті, що вони її не бояться... Хоча, як на мене, це просто жахлива сценка... Звичаї міняються: те, що здавалося природним колись, тепер сприймається як дикий нонсенс. І – навпаки.

Про національне жлобство

Але, сказати б, найгірше зі жлобств – то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака – всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...

Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» – питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! – відповідає хлопчик. – Я – космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він – «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.

Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки – найсміливіші, наші дівчата – найкращі, наші пісні – наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно – ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...

Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші – на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного – доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) – засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона – Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець.

Олекса Манн. «Nice day», 2012 p.

Олекса Манн

Фото з особистого архіву

Олекса Манн(справжнє ім’я Олекса Жиров-Манжелій) – художник, ілюстратор. Народився 1978 р. у м. Києві. Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Вибрані виставки: «Міжнародний осінній салон» (Палац мистецтв, Львів, 1997), «Срібний квадрат», IV міжнародне бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013). Роботи є у приватних колекціях України Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін.

Жлобство як релігія

Жлобство для мене вже давно є культом з усіма ознаками сучасної релігії.

Як і кожен релігійний культ – це цілісна світоглядна система, певний спосіб світосприйняття. Вона згуртовує людей, які мають спільний погляд на походження світу і природу речей. Прибічники культу також думають, що їхня віра зарадить їм у проблемах колективного виживання – і в природі, і в соціумі. Бо це система зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, які й обумовлюють поведінку жлоба.

Жлобство – пантеон зі своїми богами, культовими спорудами, «духовними авторитетами», ритуалами і таїнствами.

Походження цього культу губиться в глибині віків і однозначно має потенціал до розвитку. Для мене це – абсолютно автентична і багатошарова цікава історія, яку варто вивчати, розробляти як тему в мистецтві.

Як і кожна релігія, жлобство несе в собі певні естетичні й етичні стандарти. Я не впевнений (вже зараз), що жлоб не здатний нічого будувати і створювати, і що його енергія скерована лише на руйнування. Якраз навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі і зруйновані всі пропорції, починаючи з архітектури 30-типоверхових ларків і закінчуючи антикрилом на жигулях.

Це він – творець пивниць із витяжками, щоб не пріли буряки у центрі міст, і надзвичайно цікавих шпаківень, склепаних із вікон тролейбусного заводу, яким знайшлося місце на фасадах будинків історичного значення.

Це він створив жалюгідні майдани, прикрашені позолоченими диспропорційними бабами, зліпленими з його дружин, й офісні центри, облицьовані туалетною плиткою.

Це він створює телебачення і рекламу, від якої верне вже навіть жлобів, настільки це нудно, нав’язливо й одноманітно. Він створює надзвичайно велику кількість продукції, в тому числі мистецтво, наприклад, літературу.

Фаст-фуд цінностей, який веде до раю

Як і адепти тоталітарних сект, жлоби намагаються всіх перетворити на жлобів. Вони активно вербують у свої ряди нових членів, нав’язуючи їм свої погляди на речі. Причому з такою позицією жлобів у потужному колективі справді виживати легше. Ти чемно приймаєш правила гри, готовий набір цінностей, смиренно виконуєш ритуали – і «рай на землі тобі забезпечений». Власне тут і зараз. Тебе нічого не дратує, ти в гармонії зі Всесвітом, і на тебе спускається «благодать». Я таке бачу скрізь. Щойно припиняється чийсь спротив тому, що ти вважаєш жлобством, – людина втихомирюється, гармонізується (і ззовні, і зсередини). І первісні лоботомічні ознаки цьому не заважають. Вона стає жлобом і – виживає. Тобто нормально функціює і навіть стрімко піднімається кар’єрною драбиною.

Коли я створював «Вівтар Жлобізму», то вперше (для себе) почав аналізувати момент перетворення звичайного явища в культ, а згодом і в релігію. Жлобство свідомо фіксують, означують як явище одиниці, а ще менше людей рефлексує на таку неприємну тему. Попри те, зауважу, у мене немає мети якось стібатися з релігії. Я маю конкретне завдання – показати явище з тієї точки, з якої воно мені здається найбільш драматичним.

Жлоб як термін

Цікаво, що саме значення поняття «жлоб» за останні кілька десятиліть змінювалося, аж поки не досягло свого теперішнього, більш глибокого й об’ємного тлумачення.

У часи мого дитинства словом «жлоб» називали звичайну жадібну людину. Потім слово трансформувалось для мене в поняття, ідентичне хаму, який перебуває не на своєму місті. Потім – у свиноїда-аграрія, що вирвався у місто, але не може перейняти міську культуру, і через це гадить під себе, не розуміючи, що творить (ся).

Коли кажуть про жлобську ментальність українців, мене аж корчить від таких слів. Були різні українці і в них були різні ментальності.

Трагедія української історії в тому, що був цілковито винищений верхній інтелектуальний прошарок суспільства, який свідомо займався поширенням культури, просвітництвом і ніс у світ шляхетні цінності. Ці заможні люди мали елітарні захоплення, які істотно відрізнялись від простого колекціонування шуб або дорогих автомобілів (із цим у них і так не було проблем). Цей тонкий прошарок суспільства імперські ідеологи абсолютно свідомо пустили під циркулярку. А ті люди при владі, які нині вважають себе елітою, – нащадки українців, що вижили завдяки своїй здатності до мімікрії за найнесприятливіших обставин. Як на мене, трактування терміна «жлоб» як людини, що вирвана з контексту свого природного буряково-аграрного ареалу існування і перенесена в непридатний до її гармонійного функціонування урбаністичний простір, уже застаріле. Жлобство – це первісне тваринне єство людини. Система виживання у світі. Це інстинкт неприйняття нового, знищення незрозумілого і через це небезпечного, страх перед вчинками, що несуть кардинальні зміни в людське життя і людську цивілізацію.

Фактично вся історія людства – це боротьба крайніх індивідуалістів із регресивною масою жлобів.

Проте людина перестає бути жлобом, коли вона в результаті культурних і історичних пертурбацій розширює свій світогляд і поле пошуку. Принаймні для її нащадків є великий шанс вирватися із замкненого кола подібних інкарнацій. Є такий сталий вислів open-minded, тобто це хтось неупереджений, з відкритою свідомістю. Так говорять про категорію людей, які відкриті до світу, здатні рефлексувати, схильні до роздумів, розгляду проблеми з різних поглядів. Жлоб, навпаки, закритий до світу, існує в чітко окресленій системі координат і жорстко відкидає відмову її приймати і будь-яку схожу єресь. Жлоб не має звички аналізувати нову інформацію і не має потреби рефлексувати, що й дає йому можливість не переглядати власні цінності й передавати їх своїм дітям, внукам і т. д.

Жлобство в мистецтві

Жлобство в мистецтві для мене – це тяжіння до мейнстріму.

Зараз відбувається тотальна підміна понять, функції органів, що раніше контролювали мистецький процес, перейшли до інших людей. Колись, за совка і якийсь час після розпаду Союзу, була Спілка художників або державні служби, серед них і спецслужби. Вони казали, щоідеологічно не витримано, щопоказувати, а щоні, кому давати замовлення. Знали, хто сидить під тихим наглядом в андеґраунді і продає роботи західним дипломатам і журналістам. Так виживав весь совєцький авангард. Якщо на словах ти лояльний до режиму, не бузиш, – тоді отримаєш замовлення на проектування, наприклад, зупинки на трасі Київ-Кишинів, потім ти заклав її мозаїкою з космонавтами, отримав неслабий на той час бабос і – малюй собі свій абстракціонізм або гіперреалізм у фондівській майстерні.

Той, хто по-справжньому заїдався з системою, – був або знищений, або помер з голоду без засобів для існування – в найкращих традиціях раннього совка. За пізнього совка, коли режим уже догнивав, митці сиділи в психушках або «висилались» за кордон. Усе було тишком-нишком, і система працювала злагоджено і чітко.

Зараз ситуація трохи інша, але кардинально нічого не змінилось. Контрольними органами стали певні інституції під керівництвом людей, які пропагують переважно ті художні форми, що вже давно існують у кожному провінційному європейському музейчику сучасного мистецтва. В залах, присвячених 40-60-м рокам XX сторіччя. Ці хлопці на основі вторинної ідеології формують новий попсово-мейнстрімовий напрямок. Що нам видають за актуальне мистецтво? Мистецтво позавчорашнього дня, яке може викликати протест хіба що в бабусі з лавочки під під’їздом, але вона в галереї не ходить і каталоги не дивиться.

Маса людей, які здобули фах культуролога або журналіста, можуть інтегруватись у цю систему швидше, ніж нібито професійні художники. І це – чудово. Незабаром останні остаточно засруть усе своїми безмазовими інсталяціями зі сміття і автопокришок або відео-артом із затишними фрагментами кухонних столів у супроводі глибокодумних концепцій, у яких порушено проблеми «голодних дітей Африки». Тобто градус протестності такого мистецтва рівний нулю. В цій країні, зруйнованій і розграбованій, де абсолютно інші проблеми, де «мусор» може тебе вбити у відділку, де ти безправна істота. Тут давно не існує нормальних доріг, навіть у центрі столиці, але це не те, що цікавить її еліту чи обивателя. Вони натомість проводять якісь лекції і круглі столи, де навчають таких самих, як вони, відрізняти хуй від пальця. Тільки замість замовлень, як у совку, можна отримати ґрантик від західних фондів, що підтримують виключно певні теми. А певних тем обмаль, і вони як слід працюють на встановлення «політкоректних цінностей у країнах третього світу». «Будешь хорошо служить» – отримаєш ще більший ґрантик, і так по колу. Розів’єш темочку і будеш бризкати слиною на все, що її не стосується, то, може, і премію дадуть.

Якщо ти поза системою – сиди собі малюй щохочеш, ніхто тебе не візьме в проекти, не буде радити колекціонерам, номінувати на премію і таке інше. Така сучасна українська необрєжнєвщина. Тобто, як на мене, ця тема абсолютно жлобська. Як було, так і є.

Тільки назви змінилися. Це все одно, що светр назвати світшот. А з іншого боку, держава просуває стандартну вишиванково-писанкову шароварщину, яка нікуди і не зникала ні на мить. Там усі стрибають у різнокольорових стрічках і смушкових шапках, роблять найбільші в світі вареники, малюють хатки-мазанки, і все квітне яблуневим цвітом.

Для того, щоб сучасне мистецтво не перетворилося в безкінечне болото, художникам і кураторам потрібно пройти всі ті стадії, що і всім жлобам світу, розвиватись і не боятись нових і живих форм.

Через ситуацію, що склалась за останні десять років, художники взялись за самоорганізацію, що зробили і ми. Це фактично новий андеґраунд, до якого постійно приєднуються нові персонажі. Є інтернет, і це не цензурований (поки що!) майданчик для розвитку художньої кар’єри. Я знаю людей, дуже відомих в Інтернеті, які вже давно є суперзірками сучасного мистецтва, та досі не мали жодної персональної виставки в Україні. І тільки зараз, постфактум, ними починають цікавитись люди, робота яких – розшукувати таланти в реалі. Тобто відбувається експансія на арт-територію з іншого боку. Десь по кутках світової мережі визріла нова хвиля живого сучасного мистецтва.

Жлоб-арт

Як художник я завжди цікавився людиною, тим, як вона себе проявляє, які пошуки веде, намагався з’ясувати причину зла у самій людині. Вона у мене часто антиестетична, потворна, монстроподібна. Це те, що мене хвилює. Пошук героя й антигероя, маніпулювання зі свідомістю, підміною естетичних критеріїв та етичних понять. В рамках жлоб-арту я показую одну з частин своїх пошуків, яка стосується цих рефлексій і заснована на документальному матеріалі. Коли я познайомився через Інтернет з діячами жлоб-арту – Антоном Мухарським та Іваном Семесюком, то вже давно працював над своїм проектом, який триває і досі. Це так званий Зомбіленд. Інфернальний світ, своєрідний бестіарій, сучасна демонологія, кадри невідзнятого кінофільму, населеного жлобами, упирями, гіпстерами, блядями, гопниками, мусорами, м’ясом, і кістками, і новими антропологічними типами. Те, що я роблю, і те, що робили ідеологи жлоб-арту, часто перетиналось, має спільну тему. Я бачив їхню велику виставку на Гогольфесті і був в захопленні. Я розумів, що люди роблять живе мистецтво в цьому вихолощеному болоті безідейних плямок, купок сміття і павутиння по кутках галерейок.

На одній з перших виставок жлоб-арту, де я брав участь, в галерею зайшли два попи, що моніторили територію навколо. Експозиція була вже готова, але виставка ще не відкрилась. Вони були шалено обурені багатьма роботами, зокрема вимагали зняти і мій диптих «ЦеМент», триптих E.L.E.C.T.R.O і роботу «КиївПасТранс». Мотивування були в рамках звичайної попівської риторики: «сатанізм», «срамниє мєста показивают, а тут паства ходить» і «міліціонери ето власть, а ви протів власті, что убітимі іх показиваєтє, мозгі у ніх вилєтєлі, а ми с властью дружим і нє нада нам і паствє нашей, што тут ходіт, на такое бєзобразіє уродлівоє смотреть тут через дорогу». Якось так. Тоді я вперше зіткнувся з цензурою у виставковому просторі. В результаті компромісу з галеристами і запрошеними поважними людьми був знайдений дивний вихід з положення. Бо галерея державна, і «можуть бути проблеми». Дві роботи були зняті, а на решті заклеєні паперовим скотчем хрест-навхрест статеві органи і ненормативна лексика. Як було сказано – не треба дратувати гусей. І це – після всього, що було в світовому мистецтві, після всіх скандалів і провокацій. Київ, Україна, початок 2011-го року. Так почалася моя спільна робота з Союзом Вольних Художників «Воля або Смерть».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю