355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Винничук » Жлобологія » Текст книги (страница 4)
Жлобологія
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 01:31

Текст книги "Жлобологія"


Автор книги: Юрій Винничук


Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась

Жанр:

   

Публицистика


сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

Добровільне рабство

Моя молодість припала на епоху, коли не було стільки ошатного одягу, красивих автомобілів і вишуканих делікатесів, які є доступними зараз. Та я постійно зустрічав людей, що мали силу до спротиву, і якщо вони пили шмурдяк на кухні за розмовами, а нинішнє покоління п’є мартіні, то це ще не означає, що нинішні люди кращі. Теоретично так: більші матеріальні можливості мають давати зайвий час для дозвілля і рефлексії. Втім, наші громадяни часом працюють 16 годин на добу, набагато більше, ніж їхні батьки за радянських часів. А вільний час витрачають на шопінг і канікули на курортах, де також рідко обтяжують себе духовною роботою. Я не хочу сказати, що в радянські часи життя було кращим. Але не впевнений, що матеріальний добробут автоматично робить людину щасливою.

Поміж тим, уся світова пропаганда працює на те, аби торжествувала цинічна американська фраза, мовляв, скільки ти коштуєш. Скільки здатен придбати костюмів, ґаджетів та інших цукерок і омарів. Є такий популярний персонаж – Елтон Джон. Прекрасний музикант і ревний послідовник одностатевого кохання. Та, гадаю, його негативний вплив на суспільство – зовсім не в захисті гомосексуалізму, а в тисячах пар взуття, якими забиті гардероби в його будинках. Це якийсь макабричний символ доби споживання, переваги матерії над духом.

Повертаючись у рідні палестини, де вперто й безнадійно ось уже два десятиріччя декларується ідея інтеграції до цивілізованого світу, зауважу, що жлобство – наша суспільна хвороба. Історична селекція зробила нас саме такими людьми. Ані терапевтичних, ані хірургічних способів лікування нації я не знаю. Хоча продовжую вірити в те, що, звільняючись від соціальної мани, кожен має шанси винищити в собі кугута і варвара. Аби було бажання. Суспільних стимулів для його пробудження нібито й немає. Але без надії жити зовсім нестерпно.

Катарсис

У Федеріко Фелліні є геніальна картина про людський універсум – «Репетиція оркестру». Значну її частину складають поетичні монологи музикантів про свої інструменти – валторни, гобої, скрипки та віолончелі. Втім, щось путнє зіграти їм не вдається. Серед чи не найістотніших причин цього – їхній дубовий егоїзм. І режисер примушує героїв пережити трагедію, природний катаклізм, смерть їхньої колеги, аби вони, нарешті, відчули себе спільнотою й виконали велику музику. Це дуже безжалісний та жорсткий висновок. І я не розглядав би формулу режисера як панацею перетворення жлоба-обивателя на людину.

Та один момент варто підкреслити. Олюднює оркестрантів не лише катастрофа, але й сама музика. Власне, саме культура, хоч як парадоксально для когось це прозвучить, робить людину людиною, стримує її тваринні інстинкти, повертає із барлогу до світу.

Особисто для мене мистецтво, навіть попри всі його сучасні зради та хиби, залишилося тим останнім плацдармом, де можна якось викликати людину із жлоба, змінити її на краще. Йдеться, власне, насамперед про душевні струси, відчуття себе в образі іншого, пробудження емпатії. Я твердо вірю, що людина, яка зазнала в театрі чи кінозалі, на концерті або перформансі потрясіння, згодом, можливо, не копне пса. Не підніме руки на дитину. На один несправедливий удар у світі буде менше. А може, на одну людину більше.

Іван Семесюк. «Лялька йобанка», 2012 р.

Юрій Винничук

Фото: Тетяна Давиденко

Юрій Винничук – письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного театру «Не журись!» (1987—1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995—1998). 3 2006 р. – головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012).

Універсальний феномен жлобства

Жлоб – у дитинстві це слово означало те ж, що й «жмот». Набагато пізніше я дізнався, що в Києві жлобами називали людей із села, тих, хто розмовляв українською. Однак сам я такого значення цьому слову не надавав ніколи.

Але якщо говорити про явище жлобства, то воно універсальне: жлоби є скрізь, не лише в Україні, а й у Європі, в Америці, усюди, де живуть люди. І серед них – вдосталь тупих чи обмежених. Бо для кого знімають тупі американські фільми? Для американських жлобів. А російські тупі серіали – для есендешних жлобів.

Феномен деградації всюдисущий, тільки причини його появи та поширення різняться. Сам феномен «купівлі диплома» у цій країні став звичною практикою – і це біда. А є ж дипломовані чиновники і державні мужі, які диплома не купували, але й ніхто їх на заняттях не бачив.

Факт, що в Україні є брак інтелігенції, справжньої, а не псевдо. Відомо, що синочки податківців і політиків навчалися завдяки грошам і стали спеціалістами, які ні на що не здатні.

Причини цієї освітньої катастрофи були закладені ще в давнину: тоді українська нація здуру приєдналася до православ’я. І ми втратили свою аристократію, яка «втекла» в католицизм, причому ці релігійніпроцеси не могли не вплинути на долю народу.

100 українських років самотності. Інтелектуали.

Аж у другій половині XIX сторіччя почалося в Україні відродження, коли свідома українська шляхта захопилася хлопоманством і пішла в народ. Шляхтичі одружилися з простими українками. Тоді з’явилися такі діячі, як Володимир Антонович, Борис Познанський, Павло Чубинський, Тадей Рильський та інші, які різкоперейшли на українську мову, організували недільні школи для людей. Однак їхня культурно-освітня робота не обійшлася без серйозних проблем. Одна з них полягала в тому, що якщо в Європі передплатниками журналів були нащадки аристократії, вони ж підтримували мистецтво: малярство, театр чи красне письменство, то в Україні ця традиція поширення не набула, бо не було аристократії. А меценатами ставали грошовиті люди з народу.

Просвітницький процес у нас йшов не «згори», а «знизу»: священики передплачували періодику і відповідно до їхніх смаків підлаштовувалися й редактори, тобто масштаби українізації виявилися надто малими й охоплювали мізерну аудиторію.

Читач породжував свого автора, а не навпаки. Такого типу письменник, як, скажімо, Ґі де Мопассан, не міг з’явитися у нас в XIX столітті.

Тому, ясна річ, нація розвивалася викривлено, абсолютно не так, як в інших висококультурних європейських країнах.

У російській Україні за усе XIX століття видавався лише один україномовний часопис «Основа», який проіснував менш ніж 2 роки. Для порівняння: в Західній Україні періодичних видань були сотні.

Українська преса в Росії з’явилася аж після 1905-го, коли зняли цензуру. Проте ці всі видання були малотиражні і ледве виживали. Нарешті, уже в 1910-х роках ми мали плеяду яскравих харизматичних авторів, серед яких була Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Микола Вороний, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький.

Усе змінилося з приходом совєцької влади, яка спочатку начебто сприяє розвитку мистецтв і мови, а потім різко винищує цвіт нації. Від тих подвигів «совєцких дєятєлєй» ми досі не можемо оговтатися.

Пиво живе – з живим класиком

Бо що означає нормальний послідовний перехід від одного покоління до іншого або спадкоємність, (право)наступництво між поколіннями? Це означає, що я б застав живими Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Грицька Косинку і багатьох інших письменників. Вони б стали досяжними для мене класиками, з якими можна було б поспілкуватися за келихом вина, піти на пиво.

Це дуже важливо, коли відбувається обмін досвідом між старшими і молодшими поколіннями. Навіть антагонізм між поколіннями – це теж корисний процес в літературі. Натомість цього не відбулося – був величезний обрив. Я виставив інтелектуальний рахунок історії двотомником «Розіп’ята муза», де всіх розстріляних і вбитих поетівзібрав у одній компанії. Ну, «всіх» – це я маю на увазі тих, про кого вдалося знайти відомості, бо доля ще чотирьох тисяч (!!!) узагалі невідома.

Смерть автора і смерть накладу

У 60-ті роки з’явилося в нас гроно модерних письменників, та це жалюгідна кількість насправді, понад те, не всі з них виправдали своє призначення.

Нам усім пощастило, що маємо Валерія Шевчука, творчість, хоч його належно не оцінили сучасники, але для мене щастя – його знати і бачити. Це людина, яка думала не лише про себе і свою творчість, а й займалася поверненням до читачів забутих письменників, відкрила цілий пласт барокової української поезії.

А ще він ніколи не відмовлявся від спілкування з молодшими і початківцями. Я йому слав свої недруковані твори і завше отримував ґрунтовну рецензію.

Отже, на ту пору добрих українських письменників було у порівнянні з іншими європейськими літературами мало. Взагалі, за часів Союзу було проблематично знайти тексти багатьох авторів і прочитати, зате жадоба до читання відчувалася, і величезна, бо ж не було засилля телеканалів, як тепер, ще не мали Інтернету. Преса теж обмежувалася декількома серйозними виданнями, сьогодні – друкованої продукції багато – одноманітної, заполітизованої, низькоякісної. Тоді люди більше читали, книжки ж видавали 100-тисячними, а то й мільйонними накладами.

Моя перша книжка прози у 1990 році вийшла 65-тисячним накладом і швидко продалася. У 1992 році «Діви ночі» мали 40-тисячний наклад, а в 1995-му – 25-тисячний. А які наклади мали журнали! «Дзвін» – 150 тисяч!!!

Сьогодні ж більшості українців грошей на якісні книги не вистачає.

Жлоби-книгомани

Як жлоби купують книжки? Я колись крутився у колах книгоманів, ходив часто на книжкові базари, які, до речі, за совєтів діяли підпільно, часто в лісі. Там можна було почути таке: «Какого цвета у вас Дюма? Красного? Нет, мне нужно серого. Вы понимаете, нужно под тон...» І ось цей чоловік замовляє такого Дюма, як йому треба.

Пригадую ще одну історію. Купує чоловік книжки із серії «Бібліотека всесвітньої літератури», 200 томів – і всі книги в суперобкладинках. Потім тішиться: «А вы знаете, что я сделал? Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».

Та найгірше, що люди купували ті книжки і – нечитали. Купували поетичні серії – для інтер’єру.

Серед книгоманів були також і свідомі українці. Дуже популярною була серія «Кращі зразки української дожовтневої літератури», де видали забутих українських письменників, про існування яких мало хто знав. Вона була розкішною не тільки зовні, а й всередині: Грицько Григоренко, Микола Чернявський, Дніпрова Чайка, Наталя Кобринська... оце заходиш до вітальні якогось щирого патріота і бачиш, що на полицях красується уся серія «Бібліотеки поета». А видно ж, що цей чоловік поезії точно не читає. Але була така мода. Якщо є «стєнка» (набір меблів), а там є книжкова шафа, то ж не гімном її заповнювати.

Книги як статусна річ і не більше.

Жлобство по-президентськи і проституція

Жлоб – це людина, яка хоче мати щось тому, що хоче це мати.

Він хоче мати ось такий от автомобіль, і велику хату, і недешевий одяг. А для чого йому це потрібно? Невідомо.

Ющенкові навіщось було потрібно стати президентом. Так само, як Януковичу. Про Кучму вже цього не скажеш... Його попросили, поставили. І він зіграв у цю велику гру, навіть не маючи великих шансів. А ті обидва того хотіли! Маю просте питання: для чого вони цього так прагнули? Щовони, бувши президентами, зробили доброго?

На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть, щопідписує. А зараз, як бачимо, роль проститутки – теж незле відіграє. Це інше покликання, це ж не покликання до великої політики.

Типові жлоби в політиці – це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.

Престиж – чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом – чи справді це в цій країні престижно?

Любіть по-русскі

Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от шовіністичноналаштованим людям українські політики своїм мусоленням теми другої державної зробили справжній подарунок. Хоч таких обдарованих і небагато.

У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.

Наприклад, в Ірландії нема поділу – англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.

Мова є визначальною для розвитку нації – і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.

Дєдушка Лєнін помилився: злиття держав і націй не відбувається, навпаки відбувається роз’єднання.

Світова історія не знає випадків, коли б дві держави з різними мовами хотіли б стати однією державою, все навпаки. В Африці – те саме: Ефіопія розділилася на дві країни... То тільки у нас закликають до любові з Росією, розповідають про слов’янський братський союз.

Саме мова є тією стримувальною зброєю проти того, щоб нас не поглинула інша нація, яка є набагато агресивнішою й у процесі історії це багато разів довела.

Жлоби вважають, що у нас знімаються зараз українські фільми. Але я так не вважаю. Фільм російською мовою не має стосунку до України. Нам невідомі польські фільми сербською чи норвезькі іспанською. Тому попри те, що Ірен Роздобудько українська письменниця, але вона не український сценарист. І фільми, авторами яких є Роздобудько-Жук, – НЕ УКРАЇНСЬКІ.

І не треба за цим шкодувати, бо вони всі дуже слабенькі. Хоча й україномовні фільми є просто жахливі: «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Штольня» – усе це повний дрек.

Протистояти великоросійському жлобству вміють прибалти, їм начхати на погрози, газ, противогаз... Пішли вони в сраку зі своїм газом! І це така позиція. На рівні держави. І так має бути. А українські політики чомусь про щось із Росією хочуть домовитися, щось вождю пояснити – це безперспективно.

Як звертатися до українців і жлобів

Так історично склалося, що національної свідомості тут не існувало, люди не усвідомлювали себе українцями.

Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» – вийшло кількасот чоловіків. Це факт.

На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.

Але що я можу сказати про українців напевне – це те, що народ змінився. Особливо після Помаранчевої революції. Люди почали усвідомлювати себе українцями, чого раніше я не спостерігав у таких виявах, у таких кількостях.

І це незважаючи на те, що живу за містом, працюю вдома, тому мої контакти з людьми можна назвати свідомо обмеженими.

Мені вистачає спілкування з читачами, чого в радянські часи я не мав, бо не видавався. Тоді для мене середовище було необхідним, богемні зустрічі відбувалися постійно – я, Рябчук, Лишега, Морозов, Чубай, Кауфман та багато інших бачилися часто і нам було дуже цікаво спілкуватися. Тепер я зрідка бачу Віктора Неборака і йду з ним на каву, та ще з гарними поетесами я таки буваю в каварнях частіше, ніж із давніми знайомими чи літераторами. (Сміється. – Упоряд.). Я не можу бути експертом з питань богеми, проте у кожного покоління митців – своє кухонне чи богемне життя. Кожна епоха народжує свої особистості.

Рогулі як підвид жлобства

Кожна епоха породжує своїх героїв і своїх рогулів. Слово «рогуль» з’явилося тоді, коли на всіх під’їздах до Львова стояли рогачки, тобто шлагбауми. Щодня в місто їхали селяни, везли на світанку на ринок продавати свої овочі перекупникам, але до восьмої ранку усі вози мусили покинути місто, тож поверталися в села, за рогачку. І тих людей, які жили за тою рогачкою, називали рогулями. Потім це слово було ідентичне слову «селянин».

Згодом «рогуль» набуло нових значень. Так в радянські часи деякі люди отримували посилки з Америки, але не зовсім розумілися на тому, які цінні речі в них були. Фарцовщики 70-х скуповували в тих простих селян модні джинси. Підходиш до дядька: «Сподні продаєте? І кіко ті ваші сподні? 30 карбованців?» Купив і потім віддав хлопцям за 120. Чи за 150. Рогулі – знов-таки ті, які не розуміють цінності джинсових штанів, звичайні нормальні українці. Тобто це не настільки широке було поняття і до рівня національної свідомості не сягало. На відміну від поняття «жлоб».

Негативних ознак слово «рогуль» набуло вже в XX столітті. Означення стало ширшим, йшлося про людину малоосвічену, забиту, недалеку. Так як тепер слово «підарас» обросло багатьма значеннями, образливими і необразливими. Я, наприклад, можу сказати так: «Дмитре, не будь підарасом, дай мені 20 гривень!» І на мене не образяться. Ще один приклад. Дмитро «не зняв» класну дівчину, не вийшло в нього, і я його характеризую і заодно пояснюю, чому так вийшло: «Бо ти рогуль!»

Жлобство в масовій культурі

Для мене жлобством у масовій культурі є «мистецькі» твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей.

Мексиканська мильна опера «Багаті теж плачуть» в 90-х роках здійснила бум в українських містах і селах, які просто вимирали, коли по телевізору показували Маріанну. Люди навіть припиняли копати бульбу і бігли додому... Це теж можна назвати своєрідним долученням до культури, раніше в селах так масово серіали не дивилися. А далі уже пішла хвиля латиноамериканських «саг», тепер їх замінили російські фільми.

От навіть якщо поглянути пильним оком на любителів детективу. Я сам люблю щось таке перед сном почитати, але волію класику: Айріша, Сайєрс, Волпола, Берклі, Крофтса, Лє Карре, Буало-Нарсежака... І я не можу зрозуміти, як можна читати такий дрек, як Марініна, Донцова... Ну, може, для дам це цікаво, я ж суджу з чоловічої точки зору. Але це рівень літератури – нижче плінтуса.

Існує градація – що є прийнятне для освіченої людини, а що – ні. Бо масова література – це і Дюма, і Конан Дойл, але й примітивіст Коельйо.

Можна зробити простий висновок, що жлоб є людиною, яка зупинилася на початковому етапі розвитку і далі не розвивається. Низька самосвідомість, вплив колоніальної залежності на спосіб життя і мислення – дається взнаки.

Жлобська шароварщина

Як боротися з шароварщиною від культури – складне питання. Завжди будуть люди освічені і неосвічені. В Європі аристократія з діда-прадіда прогресувала, ці люди ходили в оперу і в театр, читали і мислили. В нас нема цього. Не без того, щоб там і снобізм панував, і до опери дехто ходив, бо так було треба. Але я волію уже такий снобізм, аніж снобізм, який проявляється в поході на «Вєчєрній квартал».

Шароварники ніби сповідують українську ідею по-своєму. Інша справа, якщо від таких людей залежить стан речей в культурі, в мистецтві, в освіті. Якщо хтось міністр економіки, то нехай він собі буде шароварником. Він має бути компетентним у своїй сфері, але не може висловлювати своїх думок у царині мистецтва чи науки.

Проте з радянських часів в Україні так повелося, що домогосподарка може керувати країною і тямити в мистецтві. І публічно висловлює свою думку з цього приводу! Відома дискусія щодо роману «Доктор Живаго» Пастернака. Так, роман досить слабенький, але писати про це – справа літературних критиків, а не домогосподарок.

Я не раз критикував, образно кажучи... ідіотів, які говорили, що треба Бориса Олійника і Ліну Костенко висувати на Нобелівську премію з літератури. Та нема вже такої поезії! Ніде у світі такі афористичні римовані вірші не пишуть! Десь хіба в Монголії чи в Північній Кореї, чи на Кубі. Причому на Кубі вже, напевне, припинили. Світ відійшов від цих сльозоточивих патріотичних рядків, які мало кому можуть бути цікавими. А в Україні – протилежна ситуація... бо ми виховані на Симоненкові і симоненківщина сидить у кожному з нас.

Себто мені Симоненко теж подобається, але що залишиться з нього, якщо це перекласти? Я і Якова Щоголева люблю перечитувати. Але поет, якого однаково може сприймати і професор, і доярка – це само собою говорить про рівень поезії.

Поляки – нація значно культурніша від нас хоча б тому, що там більше людей читає Мілоша і Шимборську, аніж у нас Лишегу чи Воробйова. Там більше читачів Ґомбровича, ніж у нас – Шевчука. Там і театрів більше, ніж у нас. І гумор свій, польський, а не «прівазной».

Ніде у світі питання державної ваги в культурі не виносяться на загальний розгляд. У нас же дійшло навіть до того, що трудящі були залучені у 1990-тих до дискусії щодо нового правопису. Були ідіоти, які правопис 20-х років називали правописом діаспори... Брехня. Так само, як те, що галичани до нього доклалися. В Радянському Союзі маститими мовознавцями були вихідці якраз із Центральної України, вони ж і творили словники і всю наукову термінологію. Понад те, Олена Курило, одна з найвизначніших мовознавців, – це білоруська єврейка, яку розстріляли в 1937-му як українську буржуазну націоналістку. А Каліснічєнка говорить, що українська мова – галицька відрижка.

Яскравий приклад жлобської культури – Михайло Поплавський. Це, напевне, екстракт українського жлобізму. А коли від такої людини щось залежить і вона керує інститутом, де навчаються молоді люди, то такий діяч – небезпечний і шкідливий. А не тільки смішний як ректор, який перетворює культуру в мамину черешню, батьківський поріг і хату за селом.

Ідіть поясніть американцеві таке поняття, як «батьківський поріг». Або «мамина світлиця».

Те, що відбувається з українською культурою (я маю на увазі людей, які при владі), це – трагедія. Але, думаю, не менша трагедія відбувається з випускницями інституту Поплавського. Цікаво простежити долю цих дівчат із провінції: чи всі вони стають путанами депутатськими, чи хтось із них працює за фахом.

Одне слово, жлобізм нас переміг на всіх фронтах. Але я оптиміст і вірю, що нове покоління витіснить цей жлобізм на марґінес.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю