Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

Дилетантизм і жлобство

Я час від часу думаю, що ті жлоб-дєла, що відбуваються у нас на різних рівнях, розташовані в одній площині: дилетант – професіонал. Жлоб – це дилетант, який намагається нав’язати професіоналам свою точку зору. Це далеко не «блискучий дилетант» епохи Відродження чи Просвітництва, який з легкістю брався за опанування різних мистецтв і наук, маючи одну або декілька освіт в різних галузях, що не стосуються його прямої діяльності. Це вже його пряма заскорузла протилежність. Це стосується не тільки мистецтва, політики або економіки.

Візьмемо для прикладу рекламний бізнес, де я працював арт-директором і креативним директором більш ніж кілька років. Отож, є команда людей, які створюють рекламну продукцію, починаючи від стратегії, телевізійних і радіо-роликів, білбордів, сітілайтів і закінчуючи малими формами. Це люди переважно досвідчені і створили вже десятки, а то й сотні кампаній, отримали купу призів, набрались досвіду у західних креативних директорів, під керівництвом яких працювали. Тобто у людей є професійна планка, нижче якої падати не можна. Внутрішні і зовнішні критерії майстерності. Тут працює все: і досвідченість, і аналітика (свіжої інформації з усього світу). Звичайно, що наш локальний ринок і його закони враховуються. Те, що для китайця цукор, то для німця смерть. У нас не діє багато західних правил і навпаки. Так ось... Приходить замовник, який має бюджет і бажання, умовно кажучи, розкрутити свій бренд. І з чим ми одразу стикаємось? З недовірою до нас, до того, що команда професіоналів зробить якісний продукт, що підніме продажі. Вмикається ось це, абсолютно дилетантське «так люди ж не зрозуміють», «це дуже складно, я сам ледве зрозумів, а коли показав прибиральниці тьоті Галі, то вона теж не в’їхала. І наш водій Петро Іванович ні фіга не в’їхав», «а-а, це дуже радикально, те, що ви пропонуєте» і т. ін. Те, що водій – не цільова аудиторія цих мобільних телефонів, нікого не бентежить. Головне, щоб було зрозуміло і... посередньо. Коли є планка – зробити посередньо, як правило, то в результаті маси каструвальних правок такі замовники перетворюють ідею на рідкий аморфний кал. І тільки якщо планка піднята до найвищого рівня, можна зробити достойну роботу. Так в усіх сферах діяльності.

Часто художники скаржаться на те, що у нас публіка не цінує їхніх творів. Не купує у них роботи за якісь пристойні гроші. Гаразд, мистецькі твори залишимо колекціонерам, кураторам і музеям. Продати картину, інсталяцію, відео можна вкрай рідко, але це можливо, питання в іншому: кому і за які гроші? І тут, у рекламі, така ж ситуація. Від ідеї залежать успішні продажі всього того лайна, що виробляє його контора, а він досі не вдуплив, за що з нього хочуть гроші. «За ідею? Та не смішіть! Я і сам таких ідей напридумувати можу. Ось ми всім відділом зібрались і наштормили... Навалились на креатив, понімаєш!» А там – «брєд» сивої кобили і «всьо мімо каси», «кріатів» на рівні початку 90-х.

Спочатку, коли тут масово працювали західні креативні директори і топ-менеджери, наші місцеві жлоби слухали їх через вроджене «раболєпіє» перед західною людиною, європейцем, який бачив світ, сам «живе харашо», отримує вагон зелені і значить апріорі шарить в темі. Потім, з початком кризи, основна маса конкістадорів зібрала свої манатки і звалила в більш придатні для кар’єрного розвитку краї. А наші жлоби «воспрялі духом» і почали вимагати слухати їхні думки з приводу того, яка має бути реклама: «шоб понятно було і зразу було видно, шо до чого». Через це все, разом із кумедними війнами за кожну правочку в ідеї, реклама перетворилась переважно на рівень метрополітенівських листівок, якими зараз обвішані всі міста, і ці ж листівки крутяться по телевізору. Без зайвих рефлексій з боку рекламодавців. Виникає риторичне питання: чому ж така у нас погана реклама?

Проект великої людини

Мені завжди здавалось, що сучасне українське мистецтво потребує саме абсурдистського підходу. Я декілька разів наривався на серйозні проблеми, вигадуючи абсурдистські і гротескні проекти. Одного разу написав концепцію такого проекту і виклав її в Інтернеті:

10 причин встановити у Києві пам’ятник барону Енгельгардту. Відкритий лист до міністра культури України.

1) Зміна української культурної парадигмиз аграрно-колгоспної, символом якої є Т. Г. Шевченко, як кріпак і через це жовчний зануда, на мілітарно-шляхетську, яку в майбутньому символізуватиме власник Шевченка, поміщик Енгельгардт.

Павло Васильович Енгельгардт (1798—1849) дворянин швейцарського походження, офіцер, позашлюбний син Василя Васильовича Енгельгардта, племінника князя Потьомкіна. З 1821 року служив ад’ютантом у фельдмаршала Олександра Римського-Корсакова, віленського губернатора. У 30 років став полковником лейб-гвардії Уланського полку. 1831 року переїхав до Петербурга, де служив ад’ютантом принца Олександра Вюртенберзького, керівником шляхів сполучення. 1832 року вийшов у відставку.

Був одружений із Софією Григорівною (1804—1875) (дівоче прізвище Готхард-Герхард), що походила з прибалтійських німців. Мав двох синів Василя та Григорія. Енгельгардти входили до четвірки найбагатших родин України. Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима, та ще кільканадцять тисяч кріпаків (тільки на Київщині 18 000). Ну, а одним із цих надцяти тисяч і був наш шановний Кобзар Т. Г.

2) Пластичність ідеї. Пам’ятник спроектований у вигляді мармурового серця з янгольськими крилами, що символізує «серце янгола», як, за однією з версій, перекладається прізвище Енгельгардт. Легендарний засновник роду Карл Бернард Енгельгардт (1159—1230) був лицарем 3-го хрестового походу за звільнення

Гробу Господнього й отримав таке прізвище за те, що врятував життя Філіппа ІІ-го Августа Французького під час облоги Акри. За іншою версією воно ще означало «Янгол-охоронець».

3) У кубічний постамент вмонтований горельєф чоловічих сідниць, посічених різками. Це символізує ставлення поміщика до Т. Г. Шевченка ще до того, як той став національним генієм, а Павло Васильович погодився його продати і таким чином подарував світу. Хоча слово «подарував» недоречне, бо рабовласник отримав за генія круглу суму грошей. Але ми все одно всі йому вдячні. Без нього б не було сформовано й оспівано нашого національного духу і нашої літератури вкупі з мистецтвом.

Без цієї досить буквальної алегорії «порки на конюшні» ніяк не обійтись. По-перше, наші націонал-демократи у брилях і вишиванках із томиками «Кобзаря» не спроможні зрозуміти нічого більш символічного за своєю природою. По-друге, ми здобудемо симпатії гомосексуалістів і лівих активістів з Могилянки і ЛГБТ-спільноти, у яких з алегоріями також усе гаразд, з огляду на їхні мистецькі проекти. Вони ж призначатимуть побачення один одному «у ягодиць» і вестимуть тужливі політкоректні дискусії про одностатеві шлюби, квір-родини, отримання грантів. Таємні представники BDSM-громади теж не залишаться байдужими до такого багатогранного символу.

4) Додатковий піар у світі для нашої країниі невичерпна тема для ЗМІ. А то стає нудно.

Наци і всілякі фашисти обмальовуватимуть пам’ятник свастиками і написами «Геть!» і/або «Жид», бо не одразу допетрають, що прізвище Енгельгардт не єврейського походження. Комуністи малюватимуть на ньому спреєм серпи і молоти, написи «Смерть буржуям», адже пам’ятник класовому ворогу.

5) «Ігрушечнікі», толкієністи і реконструктори будуть проводити біля нього свої з’їзди і фестивалі, бо Енгельгардт був нащадком ландскнехтів і його предки мали мечі типу «фламберг» і «цвайхендер», красивий одяг із буфами, розрізами, гульфіками.

6) Перетворення скульптури на фонтан на національні свята і в День народження Кобзаря. З трубок, що стирчать з серця, буде бити червона суміш кетчупу і марганцівки, що не матиме аналогій ніде в культурних і розвинених країнах. Діти радітимуть, вагітні, мамусі і навіть майбутні солдати звикатимуть до вигляду крові.

7) Отримання широкомасштабних грантіввід посольства Швейцарії і можливість для міністерства культури постійно пиздити гроші. Я навіть можу поставити цей аргумент першим номером. На посольство можна перекласти й охорону пам’ятника швейцарськими гвардійцями з дворучними мечами і алебардами. Буде гарно.

8) Вшануванням пам’яті Енгельгардта ми деморалізуємо і заспокоїмо 5-ту колонуу подобі ненависників Шевченка з яскравими білогвардійсько-російськими прізвищами типу Табачнєк і Бузіна.

9) Можливість для Президента і урядовців покладати вінкибіля ще одного пам’ятника.

10) Ну, і в 2014 році насувається двохсотлітній ювілей Шевченка, а ми не подбали про пам’ять Енгельгардта-визволителя. Це не є стратегічно в контексті нашої національної історії. Пожертви на побудову пам’ятника у разі відмови у міністерстві можна передавати особисто мені в руки. Не пройде худраду – відправляю на ґрант у Фонд А, Б чи В. Хай у Донецьку стоїть.

Я намалював маркером ескіз пам’ятника і додав до тексту. Проект розійшовся, яквірус, за декілька годин. Була маса перепостів. Зокрема текст був надрукований на багатьох урядових сайтах. Але багато людей сприйняло це дуже серйозно. Хтось писав гнівні листи: «на що уряд виділяє гроші! це ганьба!», «він паплюжить пам’ять великого Кобзаря!», «знущається із сексменшин»... Добре, що швейцарське посольство відреагувало дуже позитивно. А толкієністи в цей момент ділили, хто буде ельфом, а хто тролем. Я отримав масу погроз. Мене звинувачували праві і ліві, націоналісти і комуністи. Був оголошений українофобом, провокатором, жидом і жидовствующим. Мені обіцяли повисмикувати ноги, відірвати голову і т. ін. Дехто побачив тут... руку Москви. Для мене ж це був своєрідний проект-тест для виявлення настроїв у суспільстві і можливості самоіронії в Україні. Я колись зберу всі ті відгуки і виставлю цей проект в рамках постконцептуального мистецтва.

Єдине, що я можу ще сказати, завдяки цьому «пам’ятнику» мав купу цікавих знайомств і розмов із людьми, яких давно вважав українською інтелектуальною елітою і які чудово мене зрозуміли.

Самоіронія як рецепт

До чого я це все проваджу? Жлоб не може іронізувати над собою. Він не здатен сміятись зі своїх вад і комплексів. Він занадто серйозний. І це його величезна біда.

У цьому закладена рецептура смерті жлобства, як голка в яйці, а яйце в качці (і так далі) для Кощєя. Звідси мій висновок, що перемогти його можливо саме таким чином і починати треба з себе.

© Школа фотографії Віктора Марущенка

Віктор Марущенко

Фото: Марина Полякова

Віктор Марущенко – фотограф. Народився 1946 р. у м. Новосибірську (Росія). Здобув вищу технічну й гуманітарну освіти (1975; 1981). Працював інженером (1975—81), а згодом – фотокореспондентом (1981—1998). З 1998 р. вільний фотограф. Учасник понад 60-ти персональних та групових фотовиставок у Швейцарії, Німечинні, Іспанії, Франції, США, Бразилії, Чилі, Словаччині, Литві, Молдові, Росії та Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001), бієнале «Donumenta Ars Danubiana» у Реґенсбурзі (2003) і в Сан-Паулу (2004). Фотографії Марущенка зберігаються у колекціях музеїв, галерей та приватних колекціонерів. Найвідоміші фотопроекти: «Україна після Чорнобиля» (1992), «Донбас – країна мрій» (2008). Засновник власної школи фотографії (2004).

Жлоб і чорт

Вперше почув слово «жлоб» у глибокому дитинстві, точну дату не пригадаю, це були 50-ті роки. Ми навіть намагались шукати до цього слова якісь синоніми і знайшли – чорт.

Якщо комусь сказати: «Ну ти й чорт...» або «Ти справжній чортяка», то реакцію людини на ці слова можна спрогнозувати, бо це звучить не так образливо, як «ти – жлоб». Не такий чорт страшний, як його малюють, і в тому навіть є частка гумору, що часто викликає в людини посмішку. А от словом «жлоб» можна по-справжньому образити.

Якщо сформулювати характеристики жлоба, то дуже чітко таких людей описав у своїх текстах Лесь Подерв’янський. Тобто жлоб – це людина, яка займається не своєю справою. Заради збагачення. І до чого це призводить? До того, що професіоналізм щез сьогодні. У тих сферах, у яких я працюю, не можу знайти людей, чий професіоналізм не викликав би в мене зауважень.

Жлоб – це андроїд, робот, який не вміє думати. Та він цього не усвідомлює, йому б краще бути у селі трактористом, а він – у місті – депутатом. І в помічники наші властолюбці собі родичів із села понабирали. Село ж мертве в Україні. Ось і створили клани із родичів, друзів і однокласників, а професіоналізм, освіченість, грамотність для таких людей не є важливими.

Якщо слово «жлоб» уживати навіть у метафоричному сенсі, все одно жлоб є жлоб, і такими ж, напевне, були його рідні, батьки, дідусі, бабусі. Тому що це у більшості випадків недорозвинене село. Багато хто приховує, що на хуторі мама живе. Я знаю таких... поп-зірок. Вони замовчують те, що мама – на хуторі в Чернігівській області. Що це, як не жлобство?

От якось бачу, їде на 600-му мерседесі хлопчик... І він на ньому не може піднятися під гору. А на жигулях дядько – піднімається. Бо він цей тридцятилітній автомобіль відчуває вже за всі роки як свої черевики. А хлопцю – хіба що на самоскиді їздити. Його ж родич-депутат покликав... витягнув сюди, в Київ, от тільки племінник, крім гальм і газу, нічого не знає.

Хіба може людина, яка мислить на рівні свого села, вирішувати складні державні проблеми? Я маю на увазі мислення нинішніх народних обранців. У перших скликаннях серед депутатів були ж іще люди видатні й розумні: Попович, Брюховецький, Лук’яненко...

Кармінна роль

Коли не на своєму місці депутат, цей факт може обурювати – багатьох, але коли йдеться про президента, тоді це вже трагедія всього народу. Адже завдяки народу Віктор Ющенко, екс-президент України, ввійшов в історію. Йому ж не тільки українці повірили – з Україною, здавалося, була в час Помаранчевої революції світова громадськість. А він усіх обманув, не виправдав довіри, хоч нібито сповідував їхні цінності.

Ющенко, схоже, не усвідомив своєї кармічної ролі. Справді, що з того, що стільки людей з тобою, за тобою... якщо людина опинилася не на своєму місці. Якщо це не жлобство, то що?

Жлобством просякнута вся система суспільства, не лише політична. Ясна річ, її неможливо зламати так просто. Але шанс у Ющенка був. У жодного українського президента за всю історію країни не було такої народної підтримки. Він же красномовно декларував свої демократичні цінності – тільки й всього. А занапастило його... земне, речі наскрізь меркантильні. Та ж він міг принаймні спробувати скористатися своїм шансом.

У мене раніше була майстерня на Малій Житомирській. У тому ж будинку в Ющенка – двохповерхова квартира, яка й залишилася за ним. Я ж зі своєю майстернею попрощався. Раптом на мене ні з того ні з сього почалися «наїзди». Почав з’ясовувати, хто ці люди, які на мене «наїхали». Виявилося, з боку Ющенка. Одного разу я зустрів президента біля будинку й кажу: «Вікторе Андрійовичу, в мене з’явилися проблеми, хочуть забрати ось цю майстерню...» Він відповів: «Ні, не може бути, я ж казав їм не чіпати митців!» Я повірив. Нічого не змінилося, «наїзди» продовжувалися. Я вдруге підійшов до Ющенка. І даремно, його брат Петро домігся свого: тепер у тому приміщенні стоять пластикові вікна і хтось напевне там живе.

Сталінська спадщина

Так-от: повертаючись до історії, тобто до товариша Сталіна, якого всі ми ненавидимо, вважаємо тираном, деспотом і таке інше... Прошу звернути увагу, нинішні олігархи користуються тепер його здобутками, зокрема тим, що він розбудовував, – тими ж заводами, фабриками, державними стратегічними об’єктами. Багато з них були збудовані за Сталіна, і він це все одноосібно контролював, як і людей у своєму оточенні, як і населення.

Йосип Віссаріонович структурував радянське суспільство справді чітко. Заледве не половину великої країни відправив у ГУЛАГ, бо вона була зайвою, тож її – на тяжку і безоплатну роботу. Усі ж там працювали за їжу. А з тих, хто залишився, обирали приблизно так: ось ви, міські, можете бути інтелігентами – акторами, письменниками, художниками, і для вас, товариші, буде спілка – нібито творча. Безумовно, що без тих спілок жоден письменник тоді книгу видати не міг, а в художників закупок не було. Бо головним покупцем було міністерство культури. А от ти, сільський, будеш колгоспником. Понад те, у колгоспників забрано паспорти. Пригадую Сінний ринок, куди приїжджали трамваєм №2 тітки і бабусі продавати городянам сільський натурпродукт. Нині на тому місці можна натрапити хіба на перекупників.

Я пригадую навчання у технікумі – всі йшли працювати за скеруванням. Загальне зібрання колгоспу висувало молодих людей з умовою, що ті після навчання повернуться у село й будуть його розбудовувати... У цих людей, повторюю, паспорта не було, а були колгоспні книжки. З іншого боку, в такому суспільстві все було соціально структуроване і в цей спосіб працювало, хоч якось. Інтелігент був інтелігентом, одне покоління, друге, третє... Минув час, змінилися цінності, на зміну комунізму прийшло таке розмите поняття, як демократія. Але чи це насправді демократія – не певен. Та знову ж таки я не говорю про те, що – добре, а що погано. Бо це було б у тому ж дусі, що й відповідь на питання: кого ти більше любиш, маму чи тата? Я маю на увазі те, що Сталін зробив, то був «заділ», який існував мало не дотепер. Бо вже Леонід Ілліч Брежнєв нічого не робив. Хоч партія як сила ще мала вплив. Ти член партії? Добре, тоді в тебе – буде кар’єра і всі вигоди... Ні? Сиди на кухні і розказуй, яке життя погане настало.

Сьогодні відчутно, що процес розрухи триває, але вже в руках олігархів.

Не варто забувати, що в Україні ж просто дике нагромадження капіталу зосередилось у кількох руках і якщо почнеться великий переділ, то станеться війна. Між двома головними кримінальними угрупуваннями. Це якщо говорити про прогноз на найближчий час. А кращого у мене на разі нема...

Собаки Павлова

Сергій Васильєв, критик, розумна людина і далекоглядна, у розмові багато років тому сказав мені: «Почекай, народ ще зніме намордники». То був 1991-й рік.

Ну а що насправді з Україною відбулося? Країна ж то в нас кумівська. Що тішить – люди приїхали і навіть переїхали з рідного села в столицю. Однак, щовони вміють? Невідомо. Я весь час кажу про те, що нині нами керують собаки Павлова. Що тут мається на увазі? Рефлекс. Нема в них ні почуттів, ні інтелекту. Він знає: сука-пес, гаряче-холодне..., а добре-недобре – вже ні... Він не відчуває. І ще рефлекс – на гроші. Отак люди й живуть.

Чи можуть люди з часом окультуритися? Якщо говоримо про жлобів, то я в це не вірю. Петя робить те, що його сусід Вася. У Васі є гроші, він собі купує статусні речі. Бо це ланки одного ланцюга, вони живуть як собаки Павлова. У них на більше просто бракує фантазії.

Сьогодні завдяки грошам можна багато куди проникнути. Адже бабло має первинне значення. Ти собі купиш дім. Роботу. Іспит у професора в університеті. Місце в списку. Та це вже зовсім не смішно, а сумно. Україна не фігурує в стратегічних дослідженнях і прогнозах, які проводять Сполучені Штати Америки, аж до 2030-го включно. Цю країну ніде не згадують, її ніби не існує. І просвітку не видно. Ймовірно, може щось до того часу статися, коли років зо 20 мине, але я в це не вірю. І попри всю мою повагу до людей ідеї, тих самих свободівців, все одно лінія поведінки певних представників цієї політичної сили відштовхує мене. І від них, і від Євросоюзу. А якщо відштовхують, то підштовхують ближче до іншого боку – Москви. Але я хочу бути в Євросоюзі, бо в мене там сім’я живе: дружина й син. Я щомісяця літаю в Німеччину. Проте, на жаль, не бачу руху в цьому напрямку, а цивілізація тут може бути тільки тоді, коли ми будемо з Європою. Тільки от чим ми можемо бути цікаві Євросоюзу?

Гола правда

Ми живемо в суспільстві, яке насправді є субкультурним. І ми не створюємо продукт, який можна конвертувати.

Ось що важливо: зміст, смисл, сенс. Їх треба вміти продукувати і бачити.

Бо в чому полягає робота фотографа? Передусім – показувати правду. Якою б неетичною і неестетичною вона не була. Хоч форма завжди взаємодіє зі змістом. З іншого боку, обгортка може бути красивою, та вона, вважаю, – і в фотографії не є визначальною.

Я, наприклад, не можу дозволити собі сказати щось на кшталт: ця картина – жлобська. А, може, художник мав авторський задум саме такий. А, по-друге, відображення може бути жлобським, а художник – людина талановита, яка свідомо провокує глядача. От ти й попався. Бо тема жлобства цікава для багатьох митців, зокрема й для Іллі Кабакова, який по-своєму експлуатує соцартівські мотиви. Але Кабаков живе і працює на Заході, де є попит на мистецтво.

В Україні на мистецтво сьогодні немає попиту. Відбуваються якісь незворотні процеси, в інформаційному шумі всі губляться, навіть поп-зірки масштабу Вакарчука чи Скрипки.

Починається якась інша ера, чимось іншим люди живуть. Але я ніяк не можу зрозуміти чим. Бо, мабуть, не відстежую такі речі належним чином.

Тому тепер художник потребує куратора. Тобто те, що він створює, мусить хтось інший правильно подати. Хоч інколи куратори пхають все без купюр. Пригадую час, коли Наталія Заболотна керувала Українським домом, Art-Kiev організовувала, а серед головних художників там були Сергій Поярков, Олег Пінчук і Євгенія Гапчинська. Це були автори №1, першого ешелону. З огляду на те, що пані Заболотна спілкувалася з «властьімущімі», вона й просувала в ці провладні кола згадані вище імена, і їхні роботи купували. І ті колекціонери думали, що ось які вони, маститі художники. А що вигравав той самий Олег Пінчук – те, що проникав на всілякі світські раути. Він там був, бив себе кулаком в груди: «Я – художник». Він же у Швейцарії вчився, а олігархи тішилися: «О, живий художник!» Ці хлопці вже втомилися гроші рахувати з ранку до ночі. (Сміється. – Упоряд.). І поцікавилися у художника Пояркова: «А скільки це коштує?» Він відповідає: «Ну, десятку». Хоч Сергій сам прекрасно розуміє, що більше «трьошки» воно не вартує. А що для олігарха десять тисяч баксів? І так усі ті митці й заробляли на життя. Але на цьому історія не закінчується. Пані Заболотна починає спілкуватися із Соловйовим. І відтоді ці художники перестають бути модними. Бо що мистецтвознавець Соловйов їй каже? «Наташа, та це ж не художники, це аферисти. А художники – ось вони: Цаголов, Криволап, Савадов, Чічкан... Ось вони, справжні художники». А ті хто такі? Вони ж не експортуються. Далі, ніж наш хутір. Вони створюють продукт, який не конвертується. Все стало на свої місця. Тепер Гапчинська робить сувеніри і штампує новорічні листівки й пакети. Олег десь в міськвиконкомі «сидить», Серьожа-ілюстратор ходить уже не такий веселий... Король, як бачимо, голий. І всіх посадили на належне їм місце.

Раніше наші художники були націлені на Захід. Бо там бієнале, виставки, існує арт-ринок. А згодом і тут з’явилися поціновувачі, покупці і українські художники повернулися працювати сюди. Зрештою, і Фонд Сороса перестав їх фінансувати. Тепер їхні роботи тут купують – Воронов, Порошенко, Пінчук та багато інших поціновувачів. Понад те, є експерти, консультанти, які заробляють великі гроші надаючи свої послуги. Якщо твій клієнт купує роботу за мільйон, тобі припадає 100 000. Є для чого працювати!