Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

Ненормальні

Мене в житті цікавив зовсім інший тип людей, умовно кажучи, ненормальних. Потяг і невимовна цікавість до людей особливих, творчих, талановитих у мене сформувалися ще в ранньому дитинстві.

Я народився в невеличкому містечку Ромнах, що в Сумській області, потім, коли мав два роки, моя сім’я переїхала до Чернігова, де ми мешкали, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Там ходив до школи, проте закінчив її вже в Києві, а мої близькі приятелі зосталися в Чернігові, де багато хто з них живе і сьогодні. Враження від життя у тому місті в мене залишилися якнайкращі, бо це був своєрідний зелений рай дитинства. Але ці приємні відчуття таїли в собі якийсь незрозумілий осад, бо мені в дитинстві здавалося, що я не зовсім нормальний. Такі думки виникають, коли твої однолітки мають свої інтереси, а твої з їхніми не зовсім збігаються. У більшості хлопців знаходяться спільні теми для розмов і причини разом провести час, а ти якийсь не такий, як вони. Тобто ти частіше буваєш вдома, щось читаєш і малюєш, замість того, щоб зайвий раз піти на прогулянку з ровесниками. Я був іншим, мене не вабили пошуки пригод, сенс яких я не зовсім розумів, вуличні бійки чи бажання стати королем двору. Я навіть в дитячий садок майже не ходив, бо дуже нудився там. І з часом у мене склалося своє особливе коло зацікавлень, багатьох з яких ніколи не було в хлопців, які вчилися зі мною в школі чи жили по сусідству.

Мій батько працював головним інженером тресту «Чернігівcільбуд», будував різні об’єкти на Чернігівщині і в 1962-му році, коли ми приїхали в це місто жити, почав будувати ще й Будинок творчості художників у селищі Седнів. Батько обожнював малярство і любов до цього мистецтва прищепив мені. Коли я ще не ходив до школи, він часто брав мене з собою, виїжджаючи у справах. У Седневі я бачив усіляких цікавих дядечків і тіточок з етюдниками, які іноді під час роботи навіть розмовляли та жартували з такою малечею, як я, і, як потім з’ясувалося, були Глущенком, Захаровим, Яблонською...

Не можна відкидати той важливий факт, що від оточення багато чого залежить, зокрема і те, як сформується твій світогляд і навіть як складеться життя. Наприклад, мої батьки товаришували з сім’єю знаменитого в радянські часи тенора, народного артиста СРСР, Миколи Ворвулєва, і я після його передчасної смерті подружився із синами цього незвичайного чоловіка. Микола – молодший і Володимир відкрили для мене цілий світ опери, я побував за лаштунками оперного театру і зрозумів, що це щось дуже близьке моєму світовідчуттю. Коли вже вступив до Київського художнього інституту, то радів передусім оточенню, бо там було більше отих привабливих для мене ненормальних, наші зацікавлення збігалися. Так поступово й іноді навпомацки йшов я до свого середовища, і мені справді поталанило потрапити туди, куди прагнув, – до товариства творчо обдарованих людей. Згодом я зрозумів, що кожна талановита особистість сприймається серед широкого загалу по-своєму ненормальною передусім тому, що помітно відрізняється від інших людей.

Творець і соціум

Наше суспільство дуже войовничо ставиться до людей, які вирізняються із загалу. А пов’язане таке негативне ставлення з низьким рівнем інтелектуального й емоційного розвитку. Я цим не хочу звинувачувати простих людей, які, мов білка в колесі, крутяться в своєму колі щоденних обов’язків і проблем, у тому, що вони недопрацювали над собою, бо їм у житті не до кіно і не до мистецтва. У цих людей свої клопоти, і вони навіть голову підняти не можуть від безкінечної роботи й звернути увагу на якісь важливі, з погляду митців, речі. Проте саме несхожість когось на інших багато людей трактує агресивно. Ця агресія не тільки не дає можливості зблизитися з такого типу особистостями, прийняти їх і зрозуміти, а, на жаль, створює кислотні умови, які впродовж останніх століть витравили з України багато великих талантів. Якщо згадаємо Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Булгакова, Казимира Малевича, Олександра Архипенка, братів Бурлюків, Сержа Лифаря та багатьох інших, то висновок буде простий: з України талановиті люди часто-густо виїздили, там, за кордоном, розкривалися, ставали відомими, і небагато хто з них повернувся на рідну землю. Але неприйняття суспільством таких особистостей позбавило нашу країну належного рівня культури, всі ми передусім постраждали від того, що Україну залишило чимало талановитих людей.

Протистояння художника і натовпу, індивідуальності і сірої маси завжди було і буде існувати в будь-якому суспільстві, проте важливі і форми, в яких цей процес відбувається, і чим усе закінчується. Для прикладу, Джордано Бруно за його вільнодумство спалили, проте в інший час і в іншій країні з ним могли вчинити не так жорстоко, і результат був би не таким фатальним. Та в будь-якому разі велика особистість руйнує звичний стан речей, провокує соціум, творить нові цінності, що кардинально відрізняються від тих, які зрозумілі широкому загалу і які той захищає.

Якщо цю тему розвивати далі і зануритися в неї ще глибше, то ми прийдемо до протистояння буденного мислення, тобто нормального, з погляду людської психології, сприйняття світу, і ментальності творчої людини. У художника, творця свідомість набагато тонша і складніша, ніж у звичайної людини, а головне, вразливіша. Вразливіша не лише в сенсі тонкого сприйняття всього, але й у сенсі певної беззахисності перед агресивним оточенням, яке обступає і тисне на творчу свідомість. На жаль, не всі талановиті художники змогли витримати цей тиск.

Тому мусимо констатувати, що чи не найгіршим проявом, що його породжує жлобство, є наступ на людину талановиту, намагання нав’язати їй свої цінності, спосіб життя, мислення, уявлення про соціальні стандарти і, взагалі, неприйняття всього нового у жорсткій формі. Коли я слухав випади обивателів проти митців, то відчував, що ці неприємні речі існують не тільки на рівні підсвідомості, а є наслідком збідненого життя, браку освіти, емоційного розвитку.

Проблема в тому, що для багатьох людей освіта та знання ніколи не були життєвою цінністю. І тотальне невігластво нині поширюється з пандемічним розмахом, ясна річ, не минаючи тонкої сфери культури й мистецтв.

Кланове жлобство

В освітній, культурній сфері, зокрема і в образотворчому мистецтві, є такі речі, як посади-звання-нагороди і, звісно, гроші. І відповідно знаходиться певний тип людей, які за складом крові, умовно кажучи, жити не можуть без почестей і владних повноважень. Спробую описати ситуацію узагальнено. Певна людина стає народним художником України, членом-кореспондентом Академії, заслуженим діячем мистецтв, але, за гамбурзьким рахунком і за своєю людською сутністю цей чоловік навіть не є художником. Не важливо, він уже розробляє технологію, як йому ще отримати Шевченківську премію, іншу державну нагороду тощо, кому з потрібних людей він має привезти подарунки, щоб дістати бажане. Потім цей митець організовує свою виставку, куди приходять такі ж, як і він, діячі мистецтв, які розповідають, яке прекрасне його лайно, що перебуває на неперевершено високому художньому п’єдесталі. Згодом ще одну виставку чоловік відкриває, третю... Це ієрархічне жлобство в царині культури стрімко розвилося і квітує досі. Я б назвав його клановим жлобством.

Існує клан людей, які живуть ось такими інтересами, допомагають один одному отримувати важливі для них регалії, вміють працювати ліктями і розпихати всіх, хто їм заважає, а навколо себе створюють певний вакуум. Що ці люди роблять насправді? Вони нівелюють саме поняття культури, нищать її, як і сам сакральний процес творчості. Деякі одіозні особистості, які очолювали й очолюють заклади культури, то не просто невиїзні діячі, їх не можна нікому показувати, їхні обличчя і окремо роти, треба прикривати ганчірками. За останні роки цей стан речей і неконтрольованість подібних ситуацій породили справжні війни за посади в галузі культури, чого ми ніколи раніше не бачили.

Дилетантизм

Останнім часом я все більше схиляюся до думки, що дилетантизм і жлобство є спорідненими поняттями.

Велика проблема сьогодення полягає в тому, що світ завойовують дилетанти. Часто відбувається підміна понять, коли, наприклад, письменницею вважає себе дівчина, що написала книжку «Мої перші 20 коханців» і видала її коштом власного «спонсора». Нерідко натрапляєш у журналі на підпис під фото симпатичної білявки: актриса, модель, тусовщиця. То хто ж вона насправді? Думаю, що точно не актриса і навряд чи фахова модель. На жаль, підміна понять часто почала відбуватися і в моїй професії. Приміром, у провінційних газетах свої огляди виставок молодий сміливий автор підписує скромно: мистецтвознавець. Текст написав хтось у маленькому містечку, де апріорі мистецтвознавців ніколи не було. Незважаючи на всі помилки, стилістичні чи пунктуаційні, людина має якось позначити свій статус, щоб решті було зрозуміло, чому саме він це пише. Логічно, що він мистецтвознавець, бо якби ж цей автор був зоотехніком, то не робив би оглядів мистецьких подій для газети. Можна то все назвати жлобством, проте культурна ситуація в провінції вимагає поблажливого ставлення до себе. Інша річ – те, що відбувається у столиці: в нас нині стало багато мистецтвознавців.

У минулому сторіччі мистецтвознавців в Україні випускав у світ один художній інститут (або Академія образотворчого мистецтва і архітектури – нині) в Києві. Потім азів цього фаху почали вчити в академіях мистецтв у Львові, Харкові та інших містах, навіть в Університеті культури. Рівень підготовки багатьох з новоспечених спеціалістів далеко не найкращий. Я спілкувався з багатьма випускниками кінця 1990-х, початку 2000-х – і часто відчував неякісність їхніх знань. Коли я в когось із нещодавніх студентів питаю, у кого Ви писали диплом, то чую у відповідь, приміром, у Свистуненка. І я ловлю себе на думці, що не знаю, хто ця людина, яка була керівником дипломної роботи у випускника.

У 1990-ті в деяких вишах практикувалося вільне відвідування лекцій, і студент, який 5 років провчився в інституті, прослуховував 10% лекцій від тих, які там читали... Далі казати нема про що, але він хоча б учився в профільному навчальному закладі.

Деякі з моїх молодих так званих «колег» добирають недоотриманий багаж знань у телевізорі чи на facebook’y. Знаєте цей анекдот про те, що людина хоче емігрувати до Америки?

– А де ти там житимеш?

– В Санта-Барбарі.

– А чому?

– Бо я там усіх знаю.

Власне кажучи, телевізійне чи комп’ютерне уявлення про світ – таке ж, як в анекдоті, тобто я знаю про все, що відбувається в світі, бо дивлюся телевізор та дискутую на форумах. Насправді те, що відбувається в «ящиках», не сумісне з тим, що є правдою життя. І ці дві реальності, як дві паралельні лінії в просторі, не перетинаються. На жаль, так само й уявлення про мистецтво, отримані біля моніторів, у більшості випадків, не перетинаються з реаліями справжнього мистецтва.

Лабораторія людини

У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа – зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.

Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати кошти в її існування і розвиток. Якщо в цього художника не з’явиться його антипод, такий собі злісний містер Гайд, то митець просто зав’язне у тій лабораторії і навіть заробити на хліб стане для нього складним завданням. Інша річ, самі пропорції заробітків і творчих пошуків, але ж гроші потрібні попри все. Однак, якщо думати лише про те, як заробити гроші, залишити напризволяще свою лабораторію, то це вже не художник, а комерсант, і творитиме він, так би мовити, якесь комерційне жлобство, далеке від мистецтва. Більшість митців пробує поєднувати і перше, і друге, та це не так просто, як видається на перший погляд.

Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.

Минули роки – і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».

Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.

Диференціація майстрів

Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.

Певною мірою я – сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.

З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника – покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.

Дмитро Кришовський. «Тарас – Адідас», 2013 р.

Олесь Доній

Фото: Алекс Заклецький

Олесь Доній – політик і громадський діяч. Голова мистецького об’єднання «Остання Барикада» (з 2006 p.). Народився 1969 р. у м. Києві. 1991 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Організував та очолив широкомасштабну акцію студентського голодування, що призвела до відставки уряду В. Масола (1990). Був депутатом Київської міськради (1994—98), заступником голови Комісії з гуманітарних питань (1995—98). Народний депутат України VII скликання (з 2012 p.). Позафракційний. Голова Всеукраїнського комітету захисту української мови. Засновник та організатор фестивалю вертепів «Карпатія» (з 2007 p., м. Івано-Франківськ, м. Яремча, м. Коломия, м. Київ), музично-літературного фестивалю «День незалежності з Махном» (2006—09, м. Гуляйполе, Запорізька обл.), фестивалю повстанської і патріотичної пісні «Гайдамака. UA» (2010, м. Ірпінь, Київська обл.). Книги: «Студентська революція на граніті» (1995), «Покоління оксамитової революції. Як нам дожити до 2009 року» (1999), «Історія УСС мовою документів і фактів. 1989—1999» (1999), «Спроба бунту» (2002). Музичні альбоми: «Молода Україна Forever» (О. і гурт «Калєкція», 2002) та ін.

Жлобство як дзеркало

Жлобство – складне поняття, яке викликає неприємні асоціації. Мало хто наважиться на цю тему говорити в буфонадній, брутальній, а отже, українській манері. Наша культура значною мірою саме така, та й сучасна українська література почалася з суржику і плагіату. Талановитого, та все ж плагіату. Іван Котляревський свою «Енеїду» переписував із поеми Миколи Осіпова, тобто з російського варіанту «Енеїди», що залишило свій відбиток на історії української літератури. Інтелектуальне осмислення цього відомого факту – непопулярне. Чому – бо це те саме, що й нізмєнная тєма, на яку не заведено говорити, як і картати народ.

Говорити щось про вади, хиби народу не можна, і політики не дозволять собі сказати, що народ помиляється. Вони лише можуть говорити, яка в Україні погана влада, конкретні персонажі при владі, та ніхто собі не дозволяє сказати прямо, що хворобою просякнуте все суспільство, а не тільки окремі його верстви.

Українці – народницька нація. Всі її елітні верстви були винищені в той чи інший спосіб: або фізично, або люди ці русифікувалися чи полонізувалися. А українська мова відроджувалася із сільської семантики. Бо книжну поцупила в нас Росія. Навіть культура вийшла з фольклору, зі сільського життя.

Жлобство – як дзеркало. Не просто слова, мовляв, король голий, а передусім бачення в цьому дзеркалі себе.

Жлоб – то не інший хтось, а той, кого я бачу в дзеркалі.

Коли я на зустрічах із людьми починаю наголошувати на тих проблемах, які кожен мусить здолати в собі, то бачу, як холоднішають погляди присутніх у залі. А долати потрібно заздрість, лінь, безкультур’я, агресію.

Чомусь значна частина населення цієї країни не може вивчити українську мову – через лінь і безкультур’я, а протистояння у всіх сферах, у релігійній теж, – якраз через агресію. Бо в фальсифікаціях, які щоразу відбуваються під час виборів, беруть участь особисто не лише Янукович, Азаров, а сотні тисяч наших співгромадян. Ці люди є в кожному українському селі: чиїсь односельці, знайомі, друзі, рідні. Про такі речі знов-таки не заведено у нас говорити. Брехливість й аморальність є, немає розуміння, що добре, а що ні, і в цьому сенсі жлобство – невдячна тема.

Хто думає над тим, чи він навчився викидати недопалок у смітник, попільничку, скільки навколо таких, які недопалки викидають із балконів своїх помешкань? Вони навіть не думають, що це жлобство. Або ті, хто плює на асфальт. Або ті, хто піднімає руку на свою жінку. Ця проблема пов’язана з культурним рівнем нації. Але наважитися цю проблему підняти може далеко не кожен.

Жлоб – це іронічне слово, але ж це насправді реальність. Проте це поняття не вміщує всіх проблем, які є тепер в Україні. Воно лише в іронічний спосіб їх відображає і підштовхує до роздумів...