Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

Іван Семесюк. «Попередження», 2010 р.

Іван Семесюк

Фото: Георгій Сагітов

Іван Семесюк – художник, скульптор, дизайнер. Народився 1979 р. у м. Києві. Закінчив Державну художню школу ім. Т. Шевченка і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет скульптури (2003). Член НСПХУ, Національної спілки дизайнерів Украни. Голова Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Брав участь у понад 80 виставках й арт-проектах. Вибрані виставки: «Тінейджери епохи Чорнобиля» (галерея «Дім Миколи», Київ, 1996), скульптурне триєнале (ЦБХ, Київ, 2002), «Крок до діалогу: Норвегія-Україна» (Ставангер, Норвегія, 2003), триєнале текстилю (ЦБХ, Київ, 2007), «Regard d’Ukraine» (Український культурний центр при посольстві України у Франції, Париж, 2008), «Fine Art Ukraine», проект «Жлоб-арт, біомаса» (Український дім, Київ, 2009), «Матч Смерті» (ART KYIV CONTEMPORARY, Київ, 2009), «Глибокий ментал» (галерея Bakteria, Київ, 2013).

Філософія vs етологія

Як і чому я кинувся у вир цього водночас серйозного та іронічного арт-проекту, докладно описано у вступному слові до каталогу Антона Мухарського, нашого провідника і польового куратора.

Річ у тім, що художник має торкатися наболілого, а що, як не жлоби і не жлобство є найболючішим мозолем на тілі українського суспільства? Той факт, що саме в Україні слово «жлоб» має такий постійний контекст і так часто вживається, на мій погляд, сам собою вказує на українське походження цього феномену як цілісного й усталеного соціального явища. Однак, якщо подивитися на цей феномен не очима етолога, соціолога чи психолога, а філософа, то ми зможемо вхопити саму суть, розгледіти підмурки цього явища, а не просто його відображення у вигляді мотивацій або конкретних форм.

Якщо ви зможете для себе відповісти на питання, що таке людина, як «це працює» і, власне, що таке людське «Я», – ви зрозумієте суть цього явища.

Особисто я провів таку глибоко інтимну роботу і маю пачку відповідей на ці питання, водночас такі речі не виразиш словом, а все інше – лише ілюстрації. Побіжно зазначу, що жлобство – це фундаментальне, загальнолюдське явище. Це – тюремні кайдани, якими людина міцно прикута до свого предка – мавпи. Ім’я цим кайданам – стародавня аграрна і доаграрна мораль, мораль дикуна.

Домінантний тип людини в Україні (сьогодні) – жлоб. Жлоб-митець, жпоб-лікар, жпоб-аграрій, жлоб-будівельник, жлоб-політик...

Жлоб – це наше все, основна реалія нашого життя, і саме тому я звернувся до цієї теми. Скільки фактур, скільки типів, скільки сюжетів дає це явище сучасному актуальному художнику! Коли, звісно, він не побитий соціальною та культурною сліпотою. ЖлобАрт, можливо, єдиний в країні актуальний арт-проект, якщо подивитися правді в очі.

Саме жлобство

Основа-основ буття жлоба – сувора важливість і значущість, яку він приписує собі, своєму «я», своїй персоні. Понад усе – «Я» і «Моє». Жлоб замкнутий на собі на сто відсотків, а все інше – не варте його уваги. Тому, з огляду на те, що в цій країні число жлобів переважає над кількістю людей, тотальна й украй напружена атмосфера пихи, нахабства, зневаги, похуїзму і хамства впливає на всі сфери нашого буття. Політика, культура, побут – усе отруєне неусвідомленим жлобством.

Неусвідомленість, приспаність духу – ось ще одна важлива ознака жлоба. Бути жлобом означає глибоко спати. І срати під себе.

Уся ця похмура історія труїть своїми флюїдами і сучасний український естетизм, і саме тому навколо нас так багато недолугих і поторочних форм, огидних будинків, страшної реклами, кособоких пик, бурякових ший, брудних маршруток і т. д.

Красу, естетику – ось що вбиває і перемагає жлоб. І це вкрай важливо, адже питання життя, питання політики, питання філософії, науки, віри – це перш за все питання естетики. Чому? Тут я мушу зробити невеличкий, але суттєвий відступ і розповісти вам, шановна публіко, чому і як естетика впливає на наше життя. Не просто на життя, а на самі його підмурки, на каркас, на якому тримається наше існування.

Людське життя як акт мистецтва

Як художник я добре бачу, що людське життя – це спочатку мистецький акт, а потім усе інше.

Існує певний і вельми тонкий прошарок людства, котрий виробляє життя саме як мистецький проект: художники у широкому розумінні цього слова. І часто вони стикаються з цікавими життєвим парадоксом. З одного боку, без мистецтва людина цілком може прожити і часом навіть без відчутного дискомфорту. З іншого боку, яку б річ ми не взяли до рук – ми вхопили певне мистецтво і певну естетику. Все – від візерунків на тканині до стільців або вагонів потяга – розробляють дизайнери, тобто конкретний підрозділ художньої спільноти, тож цим просякнуте всенаше життя. Дизайнери епохи неоліту ліпили керамічні горщики, дизайнери епохи Гуситських війн кували естетично довершені дворучні фламберги і моргенштерни. Дизайнери розробили зображення хреста на Колумбівських вітрилах.

Але це дрібниці, бо головний вплив естетичного на наше життя і цивілізацію взагалі проходить через політичний, соціальний дизайн. Всім відомий пан Геббельс був якраз політичним дизайнером із певними естетичними вподобаннями. Те саме можна сказати про всіх видатних політиків та цивілізаційного масштабу діячів, від Гая Юлія Цезаря аж до пана Путіна.

Кумедним казусом у цій історії є українські політики, адже вони не є політичними митцями. Вони звичайні галерні раби та ментальні кріпаки, які продерлися в художню майстерню і хаотично чавлять тюбики з фарбами, як дурні мавпуни, тобто жлоби.

Вони не знають, що політик – це спочатку митець, а потім усе інше.

Філософ – це спочатку митець, а потім усе інше. Журналіст, оглядач, куратор, інженер, хімік, викладач – це спочатку митці, а потім усе інше. Фактично всі ці категорії людства є не що інше, як нова шляхта і нова аристократія. Саме вони найвиразніше впливають на розвиток важливих подій і на плин тенденцій у світі.

І не зважайте на те, що певна частина цієї шляхти є відвертими голодранцями. Аристократія завжди була і дрібна, і велика. Але в кожного з цих аристократів був інструмент впливу на світ – меч. Те саме відбувається і з цією сучасною новою аристократією естетизму – один-єдиний голодранець за допомогою свого меча-слова здатен, за певних обставин, подолати страшну вкриту цвіллю систему.

Звабливі форми

Навіть війни починають митці, а не соціал-активісти.

Один німецький діяч часів Третього Рейху у своїх мемуарах чесно зізнався з чого почалася його кар’єра в СС: побачив елегантну форму і на дупу впав. Захотілося і собі таку. Захотілося вдягти на себе естетично довершену історію, міф у формі красивої військової форми, даруйте за тавтологію. І це головне, бо між собою борються не ідеї, а естетики перш за все.

Нацизм ніколи не бився із комунізмом, забудьте про це. Билися комісарська «кожанка» з чорним строєм СС. Билися два стилі життя, дві споріднені естетики, а саме родичі б’ються найзапекліше, бо вони є конкурентами, які претендують на одну екологічну нішу. І насправді тут не зовнішня форма є виразником ідеї, а навпаки – ідея є виразником форми, саме тому творці форм, митці, і мають такий потужний вплив на життя. Не вірите? Дарма не вірите – переважна більшість адептів комунізму або марксизму не розуміє, що воно таке насправді той марксизм, не знає елементарних речей і є комуністами чи марксистами з естетичних міркувань – просто тягне саме до цієї форми, а не до іншої. Зірка подобається червона, просто кажучи.

Можливо, комусь це здасться смішним, але форма завжди первинна. Форма завжди існує самостійно, без наповнення.

Форма завжди порожня. Тільки переляканий людський розум намагається надати формі виправдання у вигляді ідейного наповнення і сенсу. Так виникають товсті книжки, яких ніхто не читає. Тут і постає питання, чому одного тягне вдягти комісарську «шкірянку», іншого – растафаріанський барвистий беретик, когось похмуру монашу рясу, а когось веселі фіолетові легенси на голу сраку. Особисто я вважаю, що це є звичайна біохімія мозку. Стара біологічна історія, якій мільйони років. Так природа шукає нові еволюційні форми і створює конкуренцію між ними. Тому завжди наці-скінхеди будуть бити гіпі або представників інших расових спільнот, бо це є проста історія конкуренції форм. Особисто я, наприклад, терпіти не можу все радянське, бо мені як страшному індивідуалісту від природи огидне все колективне і спільне. Ідею рівності і братерства (так званого) бачу як безнадійно непривабливу та естетично огидну за своєю суттю. А комусь здається, що концентраційні табори, колективна відповідальність і спільна власність – це навіть красиво.

Слово про вади українського естетизму

І ось тут ми підійшли до найголовнішого, локального аспекту цієї проблеми. Проблеми, яка стосується нашого аграрно-поселянсько-жлобського типу людини. Річ у тім, що ми майже не виробляємо власної нової естетики-форми, а тільки споживаємо чужу. Жлоби не можуть виробляти, а мають схильність лише до споживання. Саме тому маємо у художній майстерні під назвою Україна політичну зграю жвавих павіанів, які схильні лише до двох «художніх жанрів» – красти і брехати. Зараз ми, українці, є до певної міри порожньою, невиразною формою, котра програє конкурентну боротьбу іншим, більш життєздатним формаціям, саме через свою хворобу – жлобство.

Ми є рослиною, що не розкриває своїх пелюсток назустріч новому світлу. Засушений національний гербарій, котрий споживає або крихти застарілого чужого або запліснявіле своє.

Якщо брати саме арт-середовище, то загальна картина викликає певні апокаліптичні настрої. На авансцені художнього ринку в Україні ми бачимо три категорії митців та культуртрегерів. Найпоширеніші з них – це умовні «соціал-демократи», які продукують на полотнах непевні глобалістичні плямки або купки сміття, застарілі ще 30-50 років тому. Саме з цієї причини ця квола і невиразна форма так старанно наповнюється ідейними фантомами і розумними виразами. Тому що вона давно вже є мертвою і потребує постійного виправдання та вербальних милиць. Хтось вдає, що виробляє мистецький та ідейний продукт, а інші вдають, буцімто зі смаком його споживають. Це такий постмодерн, де фантоми злягаються із симулякрами.

Інша категорія – це митці-кріпаки. Вони наповнили собою Андріївський узвіз, музейні проекти в Музеї Ольги Кобилянської або в Канівському Музеї козацької слави. Це навіть і не смішно, бо такі митці компрометують саме почесне звання художника. Вічні та безглузді грушки-яблучка, клумаки із сакральним кіровоградським чорноземом. Тут уже нема про що говорити.

Арт-активізм або смерть

Існує також невеличка кількість митців, які не ховаються від цікавих локальних наповнених життям актуальних явищ і працюють з реально наявними, а не висмоктаними з великого пальця ноги речами, такими, як жлобство, наприклад. Таких митців обмаль, і ми, резиденти проекту «ЖлобАрт», засновники культурологічного порталу Bakteria.info, члени Союзу Вольних Художників – Манн, Єрмоленко, Семесюк, належимо саме до цього кластеру художників. Адже людині цікава перш за все людина, а художнику – то й поготів. Хтось мусить критикувати, сміятися, змальовувати та фіксувати наболіле. То чому, власне, не ми?

Тож працюймо, вивчаймо, аналізуймо, критикуймо і шукаймо рецептів для лікування від недуги – і зцілимося! А головне – більше гумору та іронії, бо це найкраща основа для соціальних ліків. Нарешті, це все, напевне, варто підсумувати: майбутнє, якщо ми його маємо, – за арт-активізмом, художньо-естетичним аналізом і гострою критикою.

Інакше – смерть, і смерть ця прийде через наше з вами жлобство.

Олекса Манн. «Вова», 2012 р.

Олег Сидор-Гібелинда

Фото: Інна Корнелюк

Олег Сидор-Гібелинда – мистецтвознавець, історик. Народився 1962 р. у м. Луцьку. Закінчив Київський державний художній інститут (1986). У 1988—1993 pp. працював завідувачем художнього відділу Волинського краєзнавчого музею. Був організатором мистецтвознавчих конференцій в Українському домі, співавтором виставкового проекту «Тоталітарне мистецтво» в Національному художньому музеї. Автор понад 1500 публікацій у періодиці, вступних статей у каталогах митців, статей в енциклопедіях (Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001; Енциклопедія альтернативної культури, 2005). Учасник журналістських заїздів на міжнародні художні виставки (Венеційська бієнале, 2001—2011, «Маніфеста», «Документа», 2002), круглих столів, теле– і радіопередач, експерт Програмової Ради МФ «Відродження» (2000—2001). Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва. Автор книг «Неіснуюча виставка» (1995), «Українці на Венеційському бієнале: 100 років присутності» (2008), «Словник термінів сучасного мистецтва» (у співавторстві з Г. Вишеславським, 2010).

Товариш-чебурек

Коли вперше зіткнувся з ним?.. У дитинстві. Ще й слова такого, як жлоб, не знав. Духом не відав. Щасливий гортав свіжий номер «Советского экрана». Аж тут підрулює гегемон, солідний такий – жодного кримінального відтінку, статечний, зважений, спокійний. Каже: «Хлопче, відірви сторінку, дай-но мені чебурека гарячого загорнути, а то капає, бачиш...». Жодного матюка, жодної погрози... а я рву вже для нього глянсову обкладинку – свіжого, ще не прочитаного часопису. Чебурек справді капав. Навіть на залишеному мені кавалку часопису лишилися руді, іржаві бризки.

Відтоді пролетаріат сприймаю однозначно. Ставлення це тільки посилилося останнім часом; розчулений, з якою турботою виганяють нас під колеса автівок вуличні ремонтники тротуарів, не подумавши спорудити якийсь альтернативний прохід для пішохода. А навіщо?

Міщух

Слово «жлоб» завжди сприймав як означення дрімучого обивателя, міщуха, по вуха закопаного у своє добро. Зазвичай це люди «за 30», а то й «за 40-50». Довколишня агресія з ними не асоціюється – вона цілком належить стихії хуліганів. У 70-ті ними кишіли всі двори, а, головне, виходи з них на Велику Землю. Довготелесе чмо з гітарою, патлате (модна зачіска нині змінилася, повернувши кут на 180 градусів), з налиплим до губиська недопалком, у штанях-кльош... нерідко з «пером» у кишені. Нині – це вже історія.

(Наскільки захоплено сприймав тоді молодняк цей карикатурний образ людини, свідчить реакція того ж молодняка після перегляду «Операции Ы»: натовпи захоплено – без усякої іронії – на повний голос вигукували дебільні репліки героїв третьої новелки. Гадаю, звідти все й пішло).

Розвиток техніки та гадані перспективи малого-середнього бізнесу вимели з двору більшість найактивніших та найтямковитіших жлобів. Тепер вони – або сидять у якомусь чаті, виплескуючи у віртуальний простір свої розбурхані емоції, або метушаться у тому ж малому-середньому бізнесі, заробляючи на «деву» – із болісною мрією про «лєксус».

(Сценка у супермаркеті. Розмова в черзі: «То як твій, уже купив тобі машинку?– Ні, ще не купив. Треба натиснути...». Озираюся: дві шмарклі, років по 17-18).

Слово, якого нема в словнику

Менш поширений, хоч і загалом відомий, термін «рагулі». Одна публічна персона вжила його навіть щодо певної політичної партії. Утім, коли я, вже без політики, скористався ним у своєму дослідженні про Венеційську бієнале, літредакторка безжалісно викреслила його із чернеткового тексту. «Слова цього немає в Академічному словнику», та й годі. Я, втім, наполіг на своєму, тож «рагулі» в тексті лишилися.

Є ще хороші слова на адресу жлобів. Шпана – але треба перекладати з французької. Бидло – але необхідно вибачатися перед домашньою худобою. Гопота, пацани... теж вимагає пояснень та коригувань.

Ні, жлоб таки універсальний термін, його нічим не заміниш.

Генеалогія бидлізації

Дуже спокусливо було б вивести жлобів із процесу радянської бидлізації. І хоча ця теорія не конче видається нам хибною, але, так би мовити, «угноєність ґрунту» спостерігаємо вже й за старого режиму. Цей процес жлобалізації країни почався не в місті, а ще в самому селі і не в останні десятиліття, а набагато раніше, про що свідчать зокрема мемуари Євгена Чикаленка, відомого українського мецената початку XX сторіччя. Він був українофілом, стояв біля витоків українофільства періоду Емського і Валуєвського указів. Хто був тоді найбільш вороже налаштований до українофільської справи, вгадайте... Діти селян. Вони нічого чути не хотіли про українську мову і спілкувалися жахливим суржиком, якщо вірити Чикаленкові. Мова Голохвастова була. Без усякого телевізора.

Чикаленко в мемуарах свідчить: на міських курсах українською балакати намагалися лише окремі представники дворянства, такі собі шляхетні ентузіасти. Українофільською справою переймалися діти поміщиків, вихідці із заможних родин, часом це були люди з польським корінням. Шармовий портрет одного з перших міських жлобів спливає на сторінках комедії Старицького «За двома зайцями» (в її екранізації артист Олег Борисов грає Голохвастова справді переконливо!). Селяни (серед яких – майбутні свириди Петровичі) усіляко ламали собі язика суржиком, рішуче відмовляючись від «мужицької мови». Чомусь сільські люди не намагалися тоді і не намагаються досі відстоювати своє українство.

Карикатури із київської періодики початку XX століття зображають реготливу істоту, яка не соромиться підглядати у шпарку в дамських купальнях на Трухановому острові, зрозуміло, навіщо. Це, виявляється, було на той час пошестю. Підпис під карикатурою гласить: І ги-ги-ги!

Ерудити згадають про скоробагатька та хвалька Трімалхіона із Петронієвого «Сатирикона». Але тут уже я не згоден: Трімалхіон щедро пригощає лагоминами – а не фаст-фудами з якогось маркету – широку публіку, не братву.

Для сучасного жлоба щедрість не властива.

Витоки ожлоблювання

Позитивна програма, національна ідея, хоч мені не зовсім подобається, як це звучить, мусить бути. Проект батька Махна при всій його неоднозначності відображає трагічну історію українців. Українська історія – це суцільний жах, принаймні у тому вигляді, в якому її викладали і досі пропонують молодому поколінню. Так-от: Махно і його анархія справді симпатичніші, ніж тотальне жлобство, яке маємо сьогодні. Обмеженість заможних людей і ріднить їх із жлобами-бідняками. Однозначно, що епідемія жлобства мала би бути під контролем, та як зробити масу керованою – дуже складне питання. Ортега-і-Гассет про бунт мас у свій час уже висловлювався.

Годі шукати витоки тих чи інших негативних процесів в історичному масштабі, у тому числі і витоки ожлоблювання, проте 1905 рік – чудова ілюстрація того, що народний бунт не буває даремним. Як «Союз русского народа» і його маніфест 1905-го року. Уявіть собі: йдуть прості люди і мочатьненависних їм інтелігентів. Хто в шляпі, той – інтелігент, їх усіх треба бить, студенти теж потрапили в чорний список. Ішлося не просто про єврейські погроми... Ось іде купчінушка, тримає квач, дьогтем маже всіх, хто в шляпі. Це був перший спалах консолідації армії жлобів. Спалах, який проти самих жлобів же й спрацював. Вони самі себе стали чавити. На початку нового століття простий люд збирався для чого? Аби отримати цей пряник грошовий, «рубль». Вони не змогли на радощах не напитися до втрати людської подоби. Є як мінімум три красномовні описи цієї історії в тогочасній художній літературі (інтелігенція була не просто спантеличена подіями, які відбувалися, вона була шокована). У письменника і теоретика мистецтва Федора Сологуба, в публіциста Олександра

Амфітеатрова, автора першого відгуку на Венеційську бієнале 1895 року, і в Максима Горького є описи тих незабутніх подій.

Якщо прочитати історію виокремлення італійської держави впродовж XIX сторіччя – теж можна жахнутися: скільки там було зрад, підступів, крові... І так майже 70 років. Це символічне число, з огляду на радянське минуле України.

Місто «панаєхавших»

Ми живемо в країні з сумною історією. Ця сумна історія почалася якраз із того, що селяни масово поїхали до міста. «Панаєхалі!» – казали на те кияни. А я відповідаю киянам: ви теж панаєхалі. А вони мені на те: та ми ж справжні кияни, ми інакші, ми не такі, як усі!

Треба пам’ятати, що українці – селянська нація, тож коли мені закидають, що я панаєхал, то можна вважати, що мені зробили комплімент. У Спілці художників України, у тій же київській філії – до 70% людей – за походженням не кияни. Я вже не буду говорити про письменників та інших діячів мистецтва, понад те, схожу статистику можна простежити і в інших сферах.

Як воно насправді було – люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.

В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ – це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів – велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.