Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

Про людей-підробок

Жлоб – це людина-підробка. Воно може мати дві ноги, дві руки, голову, щось там казати, щось там пити, курити, жерти чи промовляти якісь сентенції, але це ще не означає, що воно – людина. Бо людина передусім мала б виконувати на цій землі якусь свою місію, від початку призначену їй Богом, бути «на своєму місці». Про таку людину кажуть: «Та це ж лікар (будівничий, артист, водій, кравець, поет, художник, агроном, мисливець, господиня, вчитель, юрист, банкір і т. ін. – необхідне підкреслити) від Бога!»

Якщо людина має професію і робить свою справу досконально, то вона вже не жлоб. Свідома натхненна праця – то єдина панацея від безпорадності земного шляху людини.

Як би пафосно не звучало, але основним життєвим завданням кожного є пошук власного «Я», власного призначення, власної місії. «Пізнай самого себе» – казав Сократ, «Шукаю людину» – вторив йому Діоген, «Знайти себе» – кажуть безліч розумних людей по всьому світі. Але на відміну від тих, хто переймається цим, кількість тих, кому до таких пошуків байдуже, незмірно більша. І ця переважна більшість жлобів лише удає з себе когось, ким насправді не є. Звідси увесь хаос і брехня. Приходжу, приміром, до стоматолога і кажу: «Запломбуйте мені зуба!». І я ж не знаю, що той стоматолог – зовсім не стоматолог, а радите автослюсар (бо геніально у нього виходить не зуби пломбувати, а машини ремонтувати). От він пломбує мені зуба, думаючи про свою «БМВ», а я й собі думаю про нього: «От жлоб’яра, не вміє анестезію правильно вколоти, живий нерв ще не задубів, а він по ньому свердлом лупить!». І це так... звичайний побутовий приклад. Та це не найстрашніше, набагато гірше, що саме у велику політику пруться люди, які не вміють нічого доброго і руками зробити... От де найбільше жлобів, або людей-підробок, які множать навколо себе хаос, брехню та облуду.

Гомо жлобалікус, або Глобалізована людська біомаса

Останні півтора століття людство активно плекає в собі жлоболюдину. Починаючи від філософів епохи просвітництва, а далі завдяки ідеям Гегеля, Маркса і Ніцше ми дісталися середини ХХ-го століття, коли Бог таки остаточно «вмер» у людині, зробивши її об’єктом експериментів різних тоталітарних ідеологій. Не кращий для людського духу й мислення є час нинішній, коли за відсутності тотальних війн, людству оголошено іншу війну – конс’юмеристську, споживацьку. Курс на тотальну глобалізацію світових ринків і плекання споживацької моделі існування призвели до того, що в світі катастрофічно зростає кількість біомаси – «гомо глобалікус», або, в нашому контексті можна сказати, «гомо жлобалікус».

Глобалізм і космополітичний конс’юмеризм намагаються стерти усі національні, ментальні, релігійні та культурологічні відмінності між людьми, виплекати так звану «людину світу», яка, відключивши власний інтелект, волю та розум, керуючись підказками засобів масової інформації «впевнено» йтиме по життю до «успіху».

Виникає питання: а хто цим усім керує? От питання, відповідь на яке можна шукати і знайти у різних мудрих книжках, а їх, на жаль, «гомо жлобалікус» не читає. Бо втратив навички до читання книжок, а проглядає лише стрічку подій у Фейсбуці (що висвічується на екрані його модного айфона).

Версаль під Пекіном

До речі, про підробки. Кілька років тому у складі творчої делегації з України побував я у Піднебесній. Одного вечора нас повезли за місто, де мала відбутися зустріч із такими ж «творчими кадрами» місцевого народонаселення. Перекладачі нашої делегації кумедно мружили очі і цокали язиками, готуючи якийсь «небачений сюрприз». Яким же було наше здивування, коли за годину на авто з Пекіна ми потрапили у справжній Версаль. Я не жартую! Китайська копія у масштабі 1:1. Разом з усіма фонтанами, ландшафтним дизайном і навіть дивом французької садово-паркової архітектури XVII-гo сторіччя – палацом «Тріанон» вдалині. Складно описати здивування нашої делегації... Як пояснили згодом перекладачі, «Версаль» у степах під Пекіном» побудував для себе колишній мер Пекіна, два роки тому страчений за корупцію та розкрадання державної власності. Тепер його колишню приватну власність держава використовує як резиденцію для прийому іноземних делегацій. Можете мене звинуватити у якомусь збоченні або в певній формі економічного расизму, чи ще в якійсь сегрегативній перверсії, але з того моменту я прин-ци-по-во не купую китайських речей. Шкірою, усім своїм єством не терплю підробок. «Версаль» у степах під Пекіном» – це вже занадто.

Власне, всі жлоби дуже люблять пафосні речі. Золоті унітази, взуття із страусової шкіри, дорогі годинники.

Особисто для мене усе, що має номінальну назву «статусна річ», автоматично потрапляє у розряд жлобства.

І нема на світі більш жлобської речі, як сумочка «Луї Віттон маде ін Чайна». А хай навіть і не «Чайна»... Хизування будь-яким брендом свідчить про жлобство, дебілізм і розумову неповноцінність того, хто тим брендом хизується.

Дилетантство як професійне жлобство

Кількість симулякрів на один квадратний сантиметр телеекрана просто зашкалює. Всі ці талант-шоу, всі ці гламурні передачі, всі ці веселі, безпроблемні телеведучі, пардон, «зіркі», справді «зносять» пересічному глядачеві мізки. Життя – це важка, виснажлива річ. Для того, щоб чогось у ньому домогтися, треба па-хати, пахати і пахати... Телевізор натомість моделює зовсім іншу ситуацію: навіщо важко і тяжко «пахати», коли можна засвітитися на екранах і вхопити долю за хвіст.

На жаль, у телевізорі майже ніколи не показують і не відстежують долі тих, хто наразився на це щастя – «стати зіркою на день». А дарма: депресії, поламані долі, розбиті родини, понівечені мрії та сподівання, і суїциди – ось платня за такий легкий успіх. Важливість ПРОФЕСІЇ нівелюється. Чомусь ні в кого, хто сідає в літак, не виникає думки піти до кабіни пілота і сказати: «Пілотувати я вмію не гірше за тебе!». Але ті ж самі слова з легкістю можна сказати співаку, артисту, журналісту, письменнику і будь-якій іншій людині, чия професійна діяльність відбувається в ділянці так званих суб’єктивних (творчих) галузей, які не підпадають під чіткі оцінки/ критерії фаховості. А тому тут вправно маніпулюють різного калібру шахраї. І ось, будь ласка, за гроші наймається роздутий штат консультантів, піар-директорів, стилістів, візажистів, режисерів, інтелектуальних рабів – і створюється певний «продукт». Так народжуються сонми невідь-звідки взятих артисток, співачок, галеристок та політиків, експертів, редакторів модних журналів, культуртрегерів, інших «ньюзмейкерів» і тролів, які збурюють інформаційний простір своїми міазмами.

Жлобська атмосфера дилетантства та непрофесійності заповнює все довкруж...

Але найбільшим симулякром в Україні є сама Україна.

Україна як країна-симулякр

України в Україні нема. Що є? Якась повна хуйня. Тотальне жлобство, непрофесіоналізм і підміна понять. Постійне маніпулювання суспільною думкою, якісь важкі постколоніальні судоми, а радше, агонія, в якій вмирають сподівання на справжню (українську) Україну в країні. Балом у загальнодержавному масштабі керують бандити, спекулянти, жлоби, маніпулятори, різна шушваль, яка завдяки своїй жлобській «нахрапістості» та «бидлосилі» пролізла у владу та нав’язує своє жлобське розуміння дійсності масам. Україна – територія панування тотального жлобства у всьому! Починаючи від найбільш жлобської телевізійної програми «Світські хроніки», де на тлі зубожілої країни різні гламурні почвари хизуються своїми статками, і закінчуючи автослюсарем Саньком, який, ремонтуючи твою автівку, замість новенького генератора ставить старий – з надією, що «господар не побачить». Шахрайство в усьому... Але найприкріше те, що ми самі заслуговуємо на все це шахрайське буття, бо не чинимо йому свідомого спротиву. Одвічне православне: «Як Бог дасть», оця якась фатальна земна безпорадність і сподівання на Вищі Сили робить нас рабами, і, на жаль, не тільки Божими. А насамперед – рабами звичайних земних шахраїв, які, обіпершись на нашу слов’янську впокореність, відібрали майбутнє у декількох поколінь наперед.

Про витоки жлобства

Витоки українського ментального жлобства треба шукати у катастрофічних подіях недалекої історичної минувшини, наслідки яких спостерігаємо аж до нинішніх днів. Інтелігенція винищена, селянство зморене – страшними війнами, багатовіковим колоніальним існуванням – це все витворило різновид народу, який мусить виживати, як уміє. Його інтереси століттями були тільки в «горизонтальній площині буття», і сьогодні ми не можемо прирівняти себе до сильних європейських націй, бо ще перебуваємо на етапі самоусвідомлення і самоусталення. Але нічого, головне не робити різких рухів і певно тримати мету. А мета – відродити Україну в Україні.

А що таке Україна? Ну, по-перше, це не Росія. По-друге... А от цього я вже не знаю... Точніше, варіантів «по-друге» у мене багато. Розумію одне: надзавдання мого покоління – втовкмачити усьому світові, що Україна – то не Росія. І... я над цим тут і тепер працюю.

Рецепт одужання

Українське жлобство з-поміж загальносвітових його проявів вирізняється певними ментальними особливостями. Очевидно, воно найбільш концентроване. Бо за якихось 20-30 років найбільша селянська країна стала країною типу «гарадской». Думаю, в рамках цього проекту з приводу подібної проблематики вже висловлювалося багато вільнодумців. Тому скажу так: від цієї реальності не втекти. Жлобство – об’єктивна реальність нашого щоденного існування. З нею теж можна навчитися жити – так, як живуть люди з вродженим вадами чи хворобами. Ліки? Є такі ліки – самоаналіз, самовдосконалення, самоосвіта. Ну, і гумор, а найліпше самоіронія...

Чи можливе повне одужання? Я думаю, ні. Але спробувати поборотися варто.

Комедія людського буття

Основа комедійного жанру – невідповідність, дисонанс між справжнім та удаваним, між мріями і реальністю, між бажаннями і можливостями... Одвічний контрапункт, що створює тло для комедійної драматургії і є камертоном життя усього людства. Знаючи про свій неодмінний кінець ми все одно створюємо навколо ілюзію бурхливої діяльності, аби втекти від єдиної справжньої реальності, яка й полягає у тому, що рано чи пізно кінець усе одно настане. На цьому зламі і народжується «комедія людського буття». Тому для мене найвищим проявом Людини в людині є почуття гумору, а понад те – самоіронії. Оця хижа, тваринна «серйозність», з якою до своєї діяльності та персони ставляться державні мужі, певні митці, деякі ґранд-дами, свідчить передусім про їхню розумову неповноцінність. Саме час процитувати класика: «найбільші дурниці в житті скоюють із серйозним виразом обличчя».

Адже людина – це передусім кумедне сотворіння, що втовкмачило собі в довбешку, буцімто воно «вінець творіння».

Про «людину їбущуюся»

Нема на світі кумеднішого видовища, ніж «людина їбущаяся»: от коли з неї злітають усі естетські, культурологічні, релігійні, духовні, освітні та інші нашарування. І він(вона) перетворюються на справжню тварину, що у поті чола свого понад усе прагне досягти оргазму. Крехтить, стогне, пускає слину, закочує очі, роззявляє рота, здригається у конвульсіях. От воно – справжнє обличчя «людини земної», коли «вінець творіння» з висолопленими баньками «покриває самицю» задля продовження власного роду. Причому воліє робити це потайки, ніби щось злочинне, гріховне. Оргазм – пік фізичної, чуттєвої, тваринної насолоди, через який у світі плодяться такі самі «матеріальні об’єкти» у вигляді дітей (спершу янголят, а потім таких самих банькуватих жлобозвірів). Написано ж: «У гріху будеш народжувати дітей своїх».

Якщо жлоб – це тварина у людині, то жлобство – породження тваринних інстинктів, те, що віддаляє нас від Бога. Тому жлобство нарівні з релігійним поняттям гріха теж є своєрідним різновидом гріха.

«Жлобологія» як соціальне Євангеліє

Оця, до речі, ваша «Жлобологія» може виконувати таку собі функцію соціальної євангелії і містити десять основних заповідей:

• Не сотвори собі кумира ані з «Луї Віттона», ані з «Бріоні», ані з інших брендів, що зводять тебе на манівці конс’юмеризму.

• Не побажай собі «Мерседес» або «Феррарі» ближнього свого.

• Не «БігМаком» єдиним, ані суші чи молекулярною кухнею живе людина, а лише Словом, яке читає у розумних книжках.

• Викинь телевізор свій, повидаляй екаунти з Фейсбуку, зателефонуй батькам і скажи, що любиш їх, вийди на вулицю і почни жити справжнім життям, щоб сили знову повернулися до тебе.

• Не сміти. He лайся, бо лайка це те саме сміття.

• Відроди в собі почуттянаціональної гідності. Пристань до близької тобі спільноти і почни створювати свій Храм.

• Намагайся опанувати професію, яка тобі до душі.

• Не бреши сам собі, не виправдовуй свої лінощі і слабкості, мовляв, усі так роблять. Бо кожен відповідатиме лише за себе.

• Не займай позиції жертви. Бери всю відповідальність на себе, бо так чинять сильні Духом.

• Не ображайся, коли тебе посилають «на хуй», і не посилай «на хуй» у відповідь, бо не відають, що коять. Іди і чесно роби свою справу!

Андрій Єрмоленко. «Сучасна "Шевченкіана"», 2013 р.

Іван Малкович

Фото: Андрій Волгін

Іван Малкович – поет, видавець. Власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Народився 1961 р. у с. Нижній Березів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Закінчив Івано-Франківське музичне училище (1980), філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1985). Кілька місяців працював у школі вчителем української мови та літератури. Був редактором дошкільної літератури у видавництві «Веселка» (1986—87), головним редактором дитячих програм студії «Укртелефільм» (1992). У 1992 р. заснував власне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке спеціалізується на дитячій літературі. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч (2010). Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською та іншими мовами.

Про пупець землі

Мабуть, я належу до меншості, бо не вживаю таких слів, як «жлоб», «бакси». Мені важко згадати, чи когось я так називав: жлоб...

Жлобство – це, в моєму розумінні, породження міського тупорилого жевжика з неадекватними замашками. Жлоб почувається пупцем землі. І не тільки, скажімо, донецької... Я остерігаюся жлобів. Його сателітом можна вважати рагуля – це такий безневинніший, «сільськіший» варіант жлоба, така собі бліда подоба Швейка. Рагуль зазвичай смішний, і вже тому не зрідка – позитивний. Він переважно неагресивний, на відміну від жлоба. Рагуля я не боюся. Бо він іноді навіть симпатичний – як Вакула у Гоголя, який, наприклад, напрочуд поважно відгукується про Петербург: «Губернія знатная! Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Розчудесна припорція!» Та й його візаві – козаки – теж з того самого тіста: «Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього думку дуже прихильну» – пише Гоголь. Хоча ні, це я заговорився – Вакула не рагуль, він радше з тих провінціалів, які завдяки своїм вродженим талантам, подібно до братів Розумовських, за деякий час опиняються в епіцентрі петербурзького життя і стають його улюбленцями...

А от жлоб вважає інших людей тлом для свого пико– і пузо– вип’ячування.

Жлоб хоче над людьми панувати – дико і без правил. У фольклорі, в «Казці про липку і зажерливу бабу» є про це. Баба маніпулює дідом, бо їй раптом забаглося багатства, а потім – всього-всього. І коли її гарне життя раптом урвалося? Це сталося саме тоді, коли вона захотіла всіх людей зробити своїми наймитами. Баба стала лихою і лютою – і все скінчилося. Але в реальному житті люті і злі зазвичай і панують, коверзують над нами.

Бруд жлобства

Чи справді можна – «із грязі в князі»? Бо ж це не просто бруд у звичному розумінні: от, вимастився в болото. Бо бруд жлобства – він радше внутрішній. Він всотується в кров, у єство людське, а тоді випирає й назовні.

Жлобство плодиться заздрістю. Люди нікчемні, ледачі, пустопорожні заздрять багатим, багаті – ще багатшим. З цього нічого доброго не народжується. Скажімо, Шевченко був козачком, зазнав панських знущань і коверзувань, він бачив хитрощі кріпацькі і хитрощі багацькі, і зумів зберегти в собі рідкісну здатність бачити справжніх людей – і серед бідних, і серед багатих. У нього є один дивовижний вірш-спостереження:

 
Не завидуй багатому,
Багатий не має
Ні приязні, ні любові —
Він те все наймає.
 

Колишній кріпак має таку велику душу, що може зрозуміти навіть багату самотність пана.

У кожного стану свої спокуси і загрози...

Совєцькі злидарі не любили тих, хто мав більше, хто був багатший, адже багатшими за совєтів ставали здебільшого не за якийсь талант, а через блат і зв’язки. А це оптимальні дріжджі для жлобства. Адже жлоб майже ніколи не буває талановитим, він загрібає жар чужими руками.

Жлоби і казки

Зла в чистому вигляді не існує. Є така казка про відьму, яка замріялася, щоб чоловік-удівець, який має багато дітей і багато гризоти, взяв її за жінку. Він, бідолаха, хоче спекатися її (вона дуже страшна та ще й залізноноса), але водночас ще й хоче запопасти її багатства, тож чеснішою і щирішою в цій казці виглядає саме відьма. В українських казках цікаве трактування доброго й лихого. На сході України втілене зло – це змій, на Заході – чорт. Хоча є ще змій-шаркань, це вже дракон такий закарпатський, і він може літати. А ще ж існує і Люципер, і Ліктиборода – чорт над чортами.

Якщо говорити про улюблені казки, то більшість із них зібрані в моєму тритомнику «100 казок». Жлобів у казках майже не буває. Бо в казки широкий діапазон, а жлоб – це просто сірість, натомість казка любить характери яскравіші.

«Камандір жизні»

Жлоб не є мегазло (це щось проміжне, як середній клас), але від нього часто багато що залежить. Бо з його середовища народжуються герої або антигерої, які можуть піднестися на вищий рівень. Але якщо суспільство пронизане жлобами, то й героїв воно виплекує відповідних.

Лечу в Нью-Йорк. Заходжу в літак, свої речі поклав на полицю – трохи далі від свого місця, бо наді мною вже було зайнято. Кожен дивиться, де є місце, і теж кладе свої пакунки. Та зайшли донецькі хлопці, виставили мій портфель на підлогу зі словами: «Ето наше мєсто!». Я вражений, адже людям, які поклали речі наді мною, я б ніколи такого не сказав... Беру портфелик і кладу його на те ж місце, тільки вже за їхніми речами. Знову він забирає і каже: «Ти шо, нє понял? Ето мойо мєсто. На борту стоматологов нєт». Дехто в салоні мене впізнає, мені страшенно незручно, але одна жінка втрамбовує свої речі і каже мені: ставте сюди...». Я вже не хотів конфліктувати, щоб не соромитися перед іноземцями, щоб не вийшло, як у моєму дитячому віршику: «Носоріг носорогу Наступає на ногу...»Але ж якщо тобі так залежить на місці, то можна підійти, попросити – і нема жодних проблем. Але хлоп’ята вирішили бикувати. Типове совкове жлобство. Єфрейтор-прапорщик, «камандір жизні». На щастя, з такими людьми я не надто часто перетинаюся в житті.

Скалка в серці

Ми мусимо визнати, що людська цивілізація переживає не найкращі часи. Період високого розквіту розуму, інтелекту, культури вже, на жаль, позаду. Інтернет, комп’ютер – це чудові інструменти. Але в мудрих руках.

Табличку множення тепер можна знайти теж в Інтернеті (Усміхається. – Упоряд.). На перший погляд видається, що ці засоби звільняють розум від зайвої роботи і віднаходиться сила для інших завдань, корисніших і потрібніших. Але то так: коли ти менше їси, то в тебе й шлунок зменшується. Мозок – теж – зсихається.

200 років тому Андерсен пише Снігову Королеву. В цій історії є протиставлення щирої, чистої душі і холодної, незворушної таблички множення. Перед Каєм, коли його викрадає Снігова Королева, постає дилема між молитвою (отченашем) і математикою (числами). Скалка тролячого, тобто диявольського, дзеркала втрапила йому в серце, і Кай хоче проказати молитву, щоб порятуватися, але у нього в голові крутиться лише табличка множення і дроби. Андерсен попереджає нас про певні духовні загрози, коли людина стає занадто раціональною. Чи це не нагадує вам наші часи?

Раціоналізм поступово перетікає в тупе споживацтво, в збагачення за будь-яку ціну. Невідповідність духовно й морально обмежених людей тому становищу, яке вони посідають у суспільстві, очевидна. І це бачать навіть діти. Чого дивуватися, що тепер важко змусити їх прочитати книжку, та й узагалі вчитися. Діти розуміють, що гроші тепер пливуть у кишені тих, хто живе без моралі, без честі, без інтелекту, без гальм, тобто до жлобів у квадраті – жлоб’яр.