Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

Брендоване жлобство

Бренди – це наїбалово, на яке ведуться перш за все дурні дівки. Бо вбираєшся ти не в бренд, а в штани. Ну якщо вона купила сумочку від Луї Віттона за якихось 20 гривень, то в неї з головою все ok, а якщо віддала за неї – 3 000 доларів, то з цією людиною щось не те...

Один американський мільярдер хвалився, мовляв, знаєте, скільки коштує мій годинник? 20 доларів. Це – гонконгська підробка відомого швейцарського бренду. І дядька питають, чого він то купив, а він каже: та виглядає так само, не бачу різниці. Певно, він – розумна людина і вміє рахувати гроші.

Сільська ідилія

Малюю етюд. Літня практика, третій курс, пленер. Село Ступаківка. Чернігівська область. «Каллєґа, дайтє ультрамаріну!» – чую за спиною. Обертаюся – страшний горбун, сільський Річард III. Він виявився художником. Я потім бачив по хатах його картини, їбаністічєской краси художні витвори на клейонці. Валькірії на човнах. Втеча із сералю й таке інше. В селі всі його боялись. Якось сиділи в чайній, бухали з місцевими мужиками. Аж бах! – двері відчинилися, заходить мій горбун. І тут раптова тиша. Горбун каже: «Петро, оцю хуйню, що ти на мене казав... щоб я більше цього не чув. Ти мене пойняв?». Сказав і вийшов нахуй. Я хлопцям кажу: «Чого ви так сците? Ви ж його можете по стіні розмазати». А вони: «Ні, ти не знаєш... У нас в селі в нього – самий здоровий хуй! У нього – сама красива жінка! Та він може всіх наших дружин виїбати! Ми всі його боїмося». Таким чином горбун поєднував у собі талант, силу і красу.

Андрій Єрмоленко. «Святий БМВ», 2011 р.

Олег Покальчук

Фото: Інна Корнелюк

Олег Покальчук – соціальний психолог, політтехнолог. Народився в Луцьку. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному університеті; Московському літінституті; стажувався в Київському інституті літератури; Канадському інституті Українських студій; Інституті соціальної і політичної психології АПНУ. Співзасновник «Меморіалу», «Товариства Лева», Народного Руху. Дипломант «Червоної Рути’89» (авторська пісня). Як літератор дебютував в жанрі наукової фантастики в 80-х, був членом міжнародної літературознавчої асоціації з дослідження жанру фантастики SFRA. Переклав – дві книги Е. Берроуза про пригоди Тарзана (разом з братом Ю. Покальчуком); поезії – з польської, іспанської, литовської мов та ін. Автор наукових статей, методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. До вересня 2006 р. – головний спеціаліст прес-служби Кабінету Міністрів України. Автор книг «Контакт четвертого рівня», «Як правильно сісти в куток/Не думая о медведе», «Тремтячі еліти» та ін.

Жлоби і забужани

Слово «жлоб» почув уперше в дитинстві, в 60-х роках, у Луцьку. Але щовоно таке насправді, тоді було невтямки. Якщо хтось із дітей не хотів чогось дати, то йому казали: «Ти шо, жидиш мені?» Означало те саме, що й «жлобитися». «Ти шо, жлобишся?»

«Ти шо, забужан?» – ще один варіант питання до скупої, жадної людини. Забужани – це українські переселенці з-за Бугу, з Польщі, депортовані по війні в рамках сумнозвісної операції «Вісла». Вони були хазяйновитими і працелюбними, але їх вигнали з власних осель, тож цим «нетутешнім» була притаманна заощадливість і скупість.

Усі ці забужани інколи для нас жлобилися і жидили нам. Тобто три поняття за своїм значенням були тотожні і функціонували паралельно, позначаючи людську скупість, ощадливість, економність або й обмеженість. Однак слова «жидиш» і «забужан» з плином часу вийшли із вжитку, вмирали разом із носіями цих термінів. А поняття «жлоб» – лишилося як узагальнювальний носій цього функціоналу.

Жлоб – це такий ходячий когнітивний дисонанс.

Він марудиться, його не вгамуєш, і всі довкола йому винні. Когнітивний дисонанс – це нерозв’язне протиріччя, яке дріб’язкова людина хоче в собі «заглушити». І виникає дратівлива примітивна агресія до себе і всього світу.

Жлоб – це онтологічна антипрометеївська криза, вічний конфлікт Дебілосу і Космосу. Кажуть, у Прометея був брат Епіметей. Перший марнославний тупий жлоб, від якого й почалися всі нещастя на землі. Бо не послухав брата і злигався з Пандорою.

У разі нашого зіткнення зі жлобством теж виникає когнітивний дисонанс, невідповідність отриманого й очікуваного. Тож без нас жлоби існувати не можуть.

Із плином часу поняття жлобства розширилося і набуло сучасних категоріальних ознак. Сьогодні людина-жлоб – це не лише та, яка має обмежений лексикон, невихована, неосвічена, некультурна, неохайна. Основна складова її характеру, поведінки – скупість, емоційна й, умовно кажучи, товарно-бартерна чи навіть фінансова (бо про фінансову за часів Радянського Союзу не йшлося).

Жлоб сьогодні – це ще й демонстративна закритість, відчуженість. І головне – певна погорда з того, що ти такий особливо дурний. Людина зі спеціальними ідіотськими потребами. Коли вони втямлять що до чого, то теж почнуть боротися за свої права.

Жлобство і психологічний захист

Людина обмежена завжди намагається зробити власні вади своїми ж пріоритетами. Це на Заході вже навіть тренд.

Часто собі шукають психологічного захисту саме в тій царині, від якої найбільше клопоту. У дитячому віці підлітки, яких ровесники заганяють у роль блазнів, це роблять своєю маскою, роллю. Блазнювання стає головною ознакою статево-рольової поведінки. І таким чином ці люди навіть досягають певного визнання в рамках ницої ролі.

Жлоб, якого так назвали, не відмовляється від свого жлобства. А починає плекати його і, врешті, досягає певної внутрішньої стабільності. Він себе ідентифікує з такими самими, і можна вже говорити про спільноту, в якій культивуються засадничі жлобські поняття: « ...ты с какого района?».

Нарешті, жлоб розуміє, що таких, як він, – мільйони. І це – його мить тріумфу.

У нас, мудрагелів, києвоцентричне мислення. Ми тут думаємо, що за Києвом живуть такі самі люди, хіба що гірше вдягнені. А вони цілком інакші, ці тубільці, аборигени й автохтони. Непогані, нетверезі і немудрящі. У їхній ойкумені віками жодних істотних змін не відбувається. І коли вони бачать нас із вами, нетутешніх, то думають: «...ото городські багаті жлоби, щоб їм...» (Сміється. – Упоряд.)А ми ж лишень перебуваємо в іншій, суміжній системі координат, цілком незрозумілій цим людям.

Ми – криві дзеркала один одного.

Жлоб і система

Люди виділяють надтонкі запахи – феромони. Це непомильна інформація для близьких до природи натур. І на тому феромонно-бджілковому рівні жлоби один одного швидше розуміють, бо вони – істоти невибагливі. На відміну від складніше скроєних, рефлексуючих людей.

Що простіша людина ментально, то легше їй знайти собі партнерів і спільників. Люди, які мислять, завжди мають із цим проблеми, головний мозок заважає спинному.

Жлоби – це такий прошарок населення, який зоологічно краще пристосований для виживання. Тож цей вид людей базовий, тектонічний і для українського суспільства архетиповий.

Якщо у тематичних словниках пошукати, у розмовній і діалектній лексиці, в арґо, в різних жаргонах і сленґах, то виявимо, що жлоби існують у найрізноманітніших українських субкультурах.

Однак будь-яка субкультура з погляду тих, хто говорить про Її Величність Культуру як таку, є жлобською. Що, власне, теж є жлобством. Ті, хто узагальнює, – найбільше й спекулюють. Методологічна хиба в самому підході, коли виділяємо і критикуємо явище, яке є інтегральною частиною певної системи. Шукаємо йому гідну антитезу. Проте ця антитеза буде так само дурною.

Козак і рогуль

Колись на мелодію Yellow River співали: «Жовтий ровер, зелений руль...Жовтий ровер купив рогуль!» Галичани як офіційні захисники національної ідентичності завжди пильно стежили за невідповідністю змісту і форми (Усміхається. – Упоряд.). Слово «рогуль» нібито щиро львівське за походженням, а славнозвісний львівський рогуль – начебто такий кумедний локальний персонаж. Однак рогуль – це ще й слово з сильним польським контекстом, як і «когут» (як було зі словами «забужан» і «жидиш»). Таке діалектичне заперечення заперечення. Те саме в різних культурах і контекстах має не однакові значення. Спробую пояснити через такий синонімічний ряд: рогуль-когут-козак. Для порівняння, в Польщі козак – еквівалент батяра, це по суті лайливе слово. Козак – то хуліган, лайдак, розбишака, зокрема і в описах польських письменників. Тоді як в Україні козаки мають взірцево-лицарську репутацію. Хоча теж здебільшого висмоктану з письменницьких пальців.

Варто звернути увагу і на фонетику цього слова. Поняття дуже спресоване. Наша мова відкритіша, її звучання милозвучніше. Тому співаки воліють мати у своєму репертуарі пісні, в яких можна було довго й жалісно голосні виспівувати, з «ой» починаючи.

А слово «жлоб» не виспіваєш ніяк.

Жлоб як маркер

Слово «жлоб» маркує певний, негідний з погляду мовця, тип людської поведінки в контексті конкретного історичного часу.

Феномен жлобства існував сотні років до виникнення самого слова й існуватиме доти, доки живуть у світі люди. Жлобство – це один із складників суспільного організму. Напевне, це орган культурного травлення.

Люди такого кшталту – це певний субпродукт. Народ, як і людина, – це також організм, має душу, очі, вуста, так само, як кишківник, шлунок, печінку і те, про що патологоанатоми знають більше. Моя перша вища освіта – біологічна, і я більш-менш пам’ятаю анатомію, так-от: довжина кишківника у дорослої людини має загальну довжину до 7-ми метрів, що вражає, коли про це чуєш уперше. А коли бачиш, який він і що в ньому, то ще більше дивуєшся.

Людські маси дуже подібні у своїх консистенціях і конфігураціях до того, що ми їмо. Спочатку ми бачимо і споживаємо гарну страву. А вкінці – всі ми знаємо, що виходить вкінці.

Жлобство – на межі між тим, що смачно пахне, і між тим, що пахне ніяк не приємно. Такий марґінес. Ця категорія людей, яка мені завжди була цікавою, у західному звучанні це suburbs, представники так званої культури передмість. Людина ще не городянин і вже не селянин. Але намагається бути городянином (і на цю тему дуже багато різних жартівливих і дотепних приказок і прислів’їв існує). Проте цей селянський нащадок уже урбанізований провінціал, який набув певних рис міської субкультури. Але через відсутність базису він не може розвиватися далі еволюційно. І він це розуміє.

Бо у жлоба є важливий маркер, який відрізняє його від повного дурня, це – пихата констатація власної обмеженості.

Передмістя – розсадник жлобства. На селі складно виділитися жлобською поведінкою, тобі швидко пику натовчуть, а в місті ти вже зможеш виділитися на тлі полохливих городян. Але в будь-якому разі жлобство – успішна модель виживання.

Ми маркуємо жлобство за формальними ознаками, бо маємо справу із демонстративною поведінкою. Лексика, одяг, запах, манери в цілому. І якщо ця поведінка є виразнішою, ніж національні звичаї, то для цього є переконливий мотив. Він один – виживання. Шляхом посилення, вдосконалення тих складників характеру, які конкуренти вважають ницими.

Виживання коштом іншого? Звісно. Як будь-яке інше виживання. В описі людської поведінки я є прихильником біхевіористично-гепггальтових поглядів, і бачу мало підстав для оспівування духовності як виняткової рушійної сили. Зате бачу менш романтичні, але чесні механізми групової поведінки.

Піна культури

Чим людська спільнота відрізняється від поведінки тварин? За Аристотелем, людина – це політична тварина. У живій природі існує домінування одних видів над іншими, контроль за територією, тобто те, що є базовим. Якщо ми говоритимемо про жлобство як природне явище, то змушені ставити його в етіологічний контекст.

Коли ви спускаєтеся в льохи чи навіть у підземні переходи, то не можете конкурувати зі щурами, які там живуть. Бо це їхній рівень. Ви там програєте змагання за життєвий простір. Бо живете на вищому рівні.

Жлоб живе на своєму посередньому рівні, і він інстинктивно об’єднаний в боротьбі за виживання. Агресивний настільки, наскільки це допомагає виживанню групи. Культурне нашарування тут є, власне, тільки нашаруванням.

Культура – як піна на пиві. А людина – це все, що під цією піною.

Ми можемо зверхньо дивитися на піну й думати, яке ж воно, пиво, біле і з пухирцями, а насправді воно жовте і з бульбашками. Тож якщо ви хочете зрозуміти людину і її поведінку, маєте її побачити справжньою, випити це знання до дна. Воно непривабливе, неетичне і неполіткоректне. Та хто, як не політтехнологи, у цьому мають змогу щоразу під час виборчих кампаній переконуватися.

Якщо ви хочете зрозуміти і спрогнозувати поведінку людини, то сходіть в зоопарк. Там по обидва боки клітки те саме.

Інтонації і конотації

Я не можу вживати слова «добре» чи «погано», бо це – оцінкові судження.

Те, що мене і вас особисто не зачепило, може бути поганим лише теоретично. Не можу я з особистих мотивів ненавидіти Чингізхана, Наполеона чи Гітлера, бо ніколи їх не бачив. А всі ідеологічні емоції – результат навіювань.

З плином часу покоління втрачає суб’єктивне ставлення до історичних персонажів, і зникає весь щирий драматизм – заступається мавпуванням. До Наполеона було захоплення Францією, у тому числі з боку Росії, потім ненависть, потім знову така любов, що довелося захищати російську мову від галоманів, бо все дворянство відмовлялося плекати «кухаркин язик». Після війни 1812 року французькі солдати, тікаючи, жебрали у селян і подарували російській мові слово «шаромижнік», тобто шер амі, що означає «любий друже». Хороші слова, як божества старих вірувань, ставали лайливими, лайливі – хорошими.

Маю підозру, що й слово «жлоб» колись було не настільки образливе, як сьогодні. Це оцінкове слово, тому воно навряд чи має багато шансів комусь подобатися. Так само є ж якісь конотації і в слова «хуй», чи воно китайське, уйгурське чи татарське за походженням... Якими емоційно-експресивними конотаціями й інтонаціями мовець слово наділить, таким воно й буде.

Образити людину словом нескладно. Але треба враховувати, що ображаємо ми тих, кого підсвідомо вважаємо своїми проекціями. Образа – мазохістичний чин. На рівні свідомому думаємо, що ображаємо іншого. Однак, оскільки ми емоційно можемо наповнити цю образу лише тим, що є в нас самих, – ми звертаємося насправді до своєї темної частини.

Якби вам жлоб урятував життя, то як би ви до нього після цього ставилися? Звісно, тоді б ви його жлобом не називали... Чи назвали б? От тут і починається когнітивний дисонанс (Сміється. – Упоряд.).

Вогнепальне слово

Слова, звісно, мають у собі якісь енергетичні ядра, але сильне перебільшення – що вони впливають на людей у якийсь містичний спосіб.

Я не вірю в «магію» слова. Я вірю лише в те, що працює на практиці. Категорія віри – це до церкви.

Є вплив слова, сильний або слабкий. Якщо сила справді є, то її можна висловити. Але тут не про чари йдеться, а про вплив, про резонанс. Слово як патрон. Калібр кулі, довжина гільзи, величина порохового заряду. Але є обмеження. Ви не можете з пістолета здійснити снайперський постріл на кілометрову відстань. А посполиті наші культурники, щойно почують, що добрим словом і пістолетом можна зробити значно більше, ніж добрим словом, то одразу в сльози: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!».

Жінки краще від чоловіків знають, як користуватися словами. Чоловічі слова завжди мають для жінки або прикладне значення, або ніякого. У цьому сенсі жіночі моделі виживання ефективніші. Чоловік здебільшого силкується наділити свої слова якимось узагальнено-метафізичним значенням, щоб не відповідати за них персонально, а приплести до цього вищі сили (Сміється. – Упоряд.).

Кпити з себе

Усвідомлюю, що в моєму світосприйнятті є професійна деформація, апперцепція. Певний психологічний самозахист, який передбачає і систематизує засадничу безглуздість людської поведінки. Але у всьому цьому драматизмі можна і треба побачити кумедне.

Почуття гумору – ознака психічного здоров’я. Всі дурниці і злочини робляться з поважним виразом облич.

Гумор – дуже важливий чинник самозахисту. Якщо ми з чогось кпимо, то це означає, що частка цього є в нас самих. І ми це явище розуміємо. Коли ми з когось сміємося, то маємо розуміти, що сміємося з себе в цій людині. Зі зрозумілого. Я не сприймаю жартів тих народів, про які нічого не знаю.

Не можу сказати, що мене щось особливо дратує чи дивує в людях. Те саме стосується і жлобів чи жлобства. Не бачу особливих підстав захоплюватися людьми і людством чи терпнути від розпачу. Тому замінюю абстрактні любов і паніку спробами конкретного розуміння і дій. Іноді вони успішні.

Однак існують такі явища, де залежно від наративу, від спостерігача можна бачити зовсім різні речі. Скажімо, отримуєш задоволення зі споглядання квітки. І нам же хтось розповів, що побачене потрібно сприймати саме як красиве, позитивне. Колись у Франції квітками картоплі прикрашали дамські капелюшки. А в іншого якогось племені погляд протилежний: смачненькі хробаки, які живуть у корінні гарної квітки, значно миліші, ніж сама квітка з її смородом, цікавим лише комахам.

Людська поведінка завжди є лише поведінкою, в ній нема чогось однозначно пріоритетного. Можна з усього скористатися. А стратегія вибудовується з того, що щось або приносить тобі, або мінімізує збитки. Друге легше перевіряти, але ним важче пишатися і вихвалятися.

Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.

Світопатія

Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство – один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.

Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти – це мала група. Сім’я, рід – в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» – природний. Агломерація і укрупнення – патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.

Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.

Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта – з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.

Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це – демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто – більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель – і нам накинули.

І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.

Культ карґо

Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи – макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть – і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм – намагання уподібнюватися чомусь впливовому.

Але насправді не маєш тями зрозуміти, як воно працює. Зате гарно! І от ти думаєш, якщо розфарбуєшся у такі самі строкаті кольори, то стане твоє життя кольоровим. Що і роблять українці.

На цьому прикладі я вдаюся до діагностики розвитку суспільства на його первинній стадії. Нормани в Києві відтворили домашню скандинавську модель управління, відібрали собі в обслугу, а потім в поміч притямнішихавтохтонів. Збирали данину, розмножувалися, а потім шаленіші пішли, спокійніші асимілювалися – і тільки загуло за славною назвою. Безкінечно люди боролися за родову спадщину Рюриків, за право примазатися до давньої слави норманських сокирників. Європейцям же вдалося?

Остання відчайдушна спроба Мазепи «пробитися» на північ до політичних родичів виявилася лише запізнілою на кількасот років спробою. Вже навіть Карла XII не розуміли у нього вдома, а гетьмана тим більше. І тільки комплекси, зокрема комплекс неповноцінності, не зникли: як були, так і залишилися.