Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 30 страниц)

«Жлоб. Жлобство. Жлобізм»

Офіційною датою народження проекту є 1 квітня 2009-го року, коли в «Я-галереї» Павла Гудімова, за великої кількості присутніх художників, митців, кураторів, журналістів, ваш слуга покірний виголосив таку промову:

«Жлоб. Жлобство. Жлобізм»

(текст офіційної промови)

Шановні пані та панове, художники і фотохудожники, літератори, журналісти, актори, телеведучі та діячі шоу-бізнесу, мистецтвознавці, куратори, митці!

Від імені Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» висловлюю Вам щиру подяку за те, що не знехтували нашим закликом стати учасниками Першої установчої конференції, присвяченої старту в Україні загальнонаціонального проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм».

Ні для кого вже не є таємницею, що слова «жлоб» і «жлобство» мають українську етимологію. Безмежну кількість соціальних, побутових, культурних, а останнім часом політичних, економічних та екологічних явищ у сучасному житті України характеризують цим терміном, який й досі має «нелегальну ужиткову прописку», бо й сам феномен «жлобства» є своєрідною «терра інкоґніта», яка мусить бути дослідженою, структурованою і візуалізованою. Саме тому створення Всесвітньої енциклопедії жлобства під назвою «ЖЛОБОЛОГІЯ» є надметою нашого проекту.

Передбачаю запитання щодо доцільностіі культурологічного значення цього проекту, з того й розпочну.

Глобалізм та уніфікація, нищівний вплив масової культури на формування і виховання сучасного індивідуума, різні форми соціальної, професійної та інтелектуальної мімікрії, головною ціллю яких є підвищення коефіцієнта споживання, вже призвели до наслідків, які описав Хосе Ортега-і-Гассет у філософському трактаті «Бунт мас». Маса прийшла і диктує свої споживацькі закони (більшості). Проте людина творча, людина мисляча, повсякчас відчуваючи на собі цей тиск, має чинити мистецький опір, щоб і самому не перетворитися на «гомо-глобалікус», або, якщо хочете «гомо-жлобалікус».

До того ж, глибоко символічною є дата проведення Перших установчих зборів, а саме: 200-та річниця з дня народження великого українського письменника Миколи Гоголя. Отож, за аналогією з Гоголем, який казав: «я весь час намагаюся ухопити чорта за хвіст, щоб виставити його на посміховисько», так само хочемо зробити й ми. Провести асенізаційну роботу з візуалізації жлобства, зняти з нього шапку-невидимку, аби кожен, хто замислюється над цією проблемою, мав перед собою посібник, який би й унаочнював це явище.

Інакше кажучи, мусимо, як лікарі, передусім поставити правильний діагноз і відстежити перебіг хвороби, а потім розпочати процес лікування.

Ми хочемо надати термінові «жлобство» офіційну «прописку», окреслити крейдяне коло круг цього явища, щоб його вживання не мало емоційного чи огульного характеру, а набуло чіткої наукової ідентифікації і стало диференційованим.

Ми маркуємотой чи інший соціальний, побутовий, мистецький прояв жлобства і таким чином створимо демаркаційну смугу, прецедент для особистого вільного вибору кожного: по який бік від неї бути.

Саме задля реалізації цього завдання ми і звертаємося до митців та культурологів із закликом долучитися до опису, вивчення, дослідження, структуризації жлобства як явища через створення спільної бази даних, сформованої з найрізноманітніших артефактів: візуальних, літературних, відео– та аудіотворів тощо. Вони і ввійдуть до «ЖЛОБОЛОНІ».

Ми усвідомлюємо суб’єктивність поглядів учасників проекту на цю проблему, пов’язану з власним досвідом кожного, ідеологічними вподобаннями, художньо-мистецькими критеріями.

Ми маємо намір опрацювати зібрані дані й провести низку круглих столів зі знаними письменниками, видавцями, художниками, культурологами, історіографами, лінгвістами, мистецтвознавцями України (і не тільки України), щоб спільними зусиллями через обговорення й дискусії здійснити спробу наблизитися до якомога об’єктивнішої оцінки форм існування, структури та термінології жлобства.

БУДЬ-ЯКА АВТОРСЬКА ДУМКА, ТЛУМАЧЕННЯ, ВІЗУАЛІЗАЦІЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЦИХ ТЕРМІНІВ («ЖЛОБ», «ЖЛОБСТВО», «ЖЛОБІЗМ») Є ДЛЯ НАС ЦІННОЮ І НЕПЕРЕСІЧНОЮ.

І будь-яка авторська думка, візуальний твір, літературні, музичні та інші мистецькі прояви не будуть представлені широкому загалу без Вашої цілковитої згоди на їх оприлюднення. Зі свого боку співавтори проекту гарантують відкриту співпрацю і можливість контролювати дії організаторів проекту.

Учасники проекту мають право вільно відвідувати всі заходи проекту, брати участь в обговореннях і диспутах, коригувати свою участь у ньому, згідно з обставинами, зумовленими спільною роботою над проектом.

Проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм» є аполітичним. Ми свідомо відмежовуємося від влади і держави, аби зберегти незалежний і неупереджений погляд на проблематику сучасного жлобства в усіх його проявах. Українські інтелектуали в цьому проекті відіграють роль лакмусового папірця, за допомогою якого фіксується концентрація жлобства в різних соціально-побутових і мистецьких середовищах.

Перша леді: «Чому ви так не любите Україну?»

А невдовзі по тому був ще один «вихід у світ». З газетою «Жлоб-Арт», перфоменсами «гопничків з Троєщіни», з фуршетом й арт-лавкою.

Усього на той час зібралося семеро авторів: художники Іван Семесюк, Сергій Коляда та Владислав Шерешевський, Сергій Хохол, фотохудожник Брентон, скульптор Григорій Груша, а ще художник Євген Петров, який під псевдонімом Нікіфор Добчинський пародіював естетику прекрасної ілюстраторки, більш відомої в новобуржуазних колах київського міщанства під іменем художниці Євгенії Гапчинської.

Усі вони були учасниками культової виставки «Жлоб-Арт. Біомаса», що відбулася в Українському домі наприкінці травня 2009 року в рамках фестивалю «Файн Арт» під патронатом Наталії Заболотної.

Не розкриватиму таємниці імені «Сергій Хохол», скажу одне – під цим псевдонімом ховається щонайменше троє людей, словом, «Хохол» – це ті ж «Кукринікси», плід спільної мистецької праці. Вони ж створили цикл «Із грязі в князі» та серію авторських унітазів «Жлобам насрати на мистецтво!». Тоді ж і Сергій Коляда презентував нові роботи з циклу «Welcome to Troyeshchina» та інсталяцію зі сміття, яку необізнані з тонкощами сучасного мистецтва місцеві прибиральниці тричі намагалися винести, аж поки спеціально для них ту купу сміття не обгородили – «Арт об’єкт! Не прибирати!». Брентон створив серію фотоколажів із запльованими соняшниковим лушпинням творами класиків, а Гриша Груша представив публіці п’ять скульптурних композицій «Розпальцовка».

Апофеозом експозиції стала її центральна частина, де були нові роботи Семесюка. По-перше, усю концепцію, згідно з якою масове мистецтво плекає жлоба і навпаки, вивели на культовому вже полотні «С дньом рождєнія, брат!». На ньому спільними зусиллями творчого тандему «куратор – художник» постав Святий Валєра, який поклав свої «брудні лапи» на тендітні плечі Мерилін Монро, мовляв: «а шо, я цю тьолку знаю!» Інші відомі персони – від Адольфа Гітлера і Мао Цзедуна до мультиплікаційного Гомера Сімпсона прийшли привітати з днем народження Хама і Жлоба. А по-друге, з-під пензля вже офіційно визнаного метра «жлоб-арту» вийшли монументальні твори: «Драка на районі», «Пацанчик і голубі», «Фу бля, нема чим робити». Вони чи не відразу стали культовими, а кількість перепостів цих зображень у соцмережах сягнула десятків тисяч. Їх почали «набивати» на футболки, а жлоб-арт розпочав переможну ходу світом...

І ось виставку у супроводі дітей і численної охорони відвідала перша «леді» країни Катерина Ющенко. Вона тривалий час приглядалася до картин, представлених на експозиції, а потім підійшла до художників і з теплою ласкою в очах запитала: «Хлопці, чому ви так не любите Україну?» «Хлопці» багатозначно посміхнулися, перезирнулися між собою і делікатно промовчали. А відповісти їм хотілося.

І сказати приблизно таке: «Та розумієте... заїбали вже жлоби, разом з усією «гопотою», «рогулями», «мордами державницькими», «кодлом кумівським», разом з усіма народними депутатами-бандитами та їхніми блядями, «романтиками діаспорянськими» та «бджолярами хуторянськими»! Заїбала брехня і хамство, заїбали ці ігри у князів і графів, уся ця тупість чиновницька, шароварщина дістала, яку ви, сердешна пані Катерино, і плекаєте, бо живете в якихось інших світах, в емпіреях перебуваєте. А ми – сіль цієї землі, кров від крові і плоть від плоті. І Україну ми, на відміну від вас, любимо не ляльково-фольклорно-ембіцильною, а такою, якою вона є – хворою, недосконалою, інколи страшною й жахливою. Саме тому і викорчовуємо усю цю нечисть, бо не на словах, а на ділі відчуваємо відповідальність за цю землю. А те, що радикально? То це ще не радикально! По-іншому не можна». Отак могли б відповісти художники-жлобісти першій леді. Але навіщо? Мистецтво завжди промовляло краще за будь-які слова.

Європа на колінах, Росія стоїть у черзі

Я бачив їх, тих англійських туристів, які падали на коліна від сміху перед портретом принца Чарльза у вбранні жителів Південної Борщагівки під час їхнього святкування Дня автомобіліста, представленого на одній з картин Сергія Хохла (з серії «Із грязі в князі»). Це трапилося восени 2009 року, коли ми представляли «Жлоб-арт» в рамках «Гогольфесту». Британці понад годину юрмилися на нашій експозиції, а Сергій Коляда (генеральний секретар Союзу Вольних Художників і відповідальний за зв’язки з громадськістю), доступно відповідав на всі їхні запитання щодо концепції проекту. До «Гогольфесту» Коляда зробив ще декілька робіт із серії «Welcome to Troyeschhina», а Семесюк представив полотно «Вася, подвінь раму», де в образі благородного тевтонського лицаря, борця зі світовим жлобством представив видатного українського письменника Гоголя. Разом із усіма попередніми роботами з проекту та інсталяціями, вписаними у напівзруйнований на ті часи арт-простір Мистецького Арсеналу, наш «Жлоб-арт» щодня збирав купу відвідувачів (дві книжки відгуків списали).

А в листопаді був Перший київський Contemporary Art фестиваль (ще одне дитинча засновниці та видавця журналу про мистецтво «ArtUkraine», невтомної подвижниці, пасіонарної особистості Наталії Заболотної), який відбувався в Українському домі. Наш Союз брав у ньому участь із виставкою «Матч смерті». Зазирнула на експозицію до нас і російська кураторка Катя Дьоготь, яка всі свої подальші звіти у соцмережах, статті у ЗМІ щодо ситуації в сучасному українському мистецтві ілюструвала роботами художників-жлобістів. Потім особисто запросила до співпраці у галерею Марата Гельмана. «IF. ЕСЛИ. ЯКЩО» – ця виставка відбулася влітку 2010-го. Згодом і Кирило Шаманов (відомий російський культуртрегер і куратор) записався в чергу, щоб провести виставку у Москві, коли «Жлоб-арт» гастролював Україною: Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Львів... Нашими роботами прикрашали обкладинки таких поважних видань, як «ШО», «Український тиждень», «Країна», наше мистецтво тиражували вітчизняні та зарубіжні ЗМІ... Тоді, до речі, на першому Contemporary Art у нас купили першу роботу «Кіт Вася» Семесюка за $2 500. В умовах тотальної кризи 2009 року ціна більш ніж пристойна. (УВАГА! Рекламна пауза:) Ми не демпінгуємо, бо знаємо ціну цим унікальним роботам... «Жлоб-арт» – це реальна інвестиція в сучасне українське мистецтво. Кожна з робіт виплекала, до дрібниць продумана, справжня і щира. До кожної є сертифікат відповідності, в якому зазначено: де, коли і хто її створив, список виставок, у яких брала участь, список видань, де друкувалася. Понад те, наших художників не зв’язують ані грантові потуги виробляти «сучасний мистецький продукт», ані депутатські «подєлкі» для задоволення «високих» міщанських смаків, ані «загравання з прогресивним Заходом»... Як будь-яке справжнє мистецтво – люте, живе, непередбачуване, – те, що ми створюємо, є завжди інтелектуальною провокацією. І вона небезпечна, бо руйнує нав’язані канони політкоректності чи беззубості. І Союз Вольних Художників цього факту не ігнорує. (Кінець рекламної паузи).

Апофеоз жлобізму

Справжнім тріумфом «Жлоб-арту» стала виставка в Музеї сучасного мистецтва України у червні 2011 року. Її проведення було б неможливим, якби до Союзу Вольних Художників не приєдналися два потужні митці – Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, які створили до цієї виставки розкішні серії робіт «Інфернальний жлобізм» (Олекса Манн) і «Пацанський Грааль» (Андрій Єрмоленко). Натхненний, феєричний Іван Семесюк поповнив колекцію жлоб-арту циклом «Традиції. Ребрендінг», Сергій Коляда розпочав серію робіт «Welcome to Ukraine – not smiling country», Ніна Мурашкіна представила роботи з циклу «Україна – країна депутатів та блядей (які, зрештою, одне й те ж)», Сергій Хохол – цикл соціальних плакатів під назвою «Дебілізуйся!». Тоді ж Стас Волязловський здивував публіку серією авторської фотографії «Молода нація на шляху до Європи», Олександр Жулинський – проектом «Ларьки».

А ще був цикл авторських мультфільмів «Про Гопуню та Повійку», живі інсталяції «Жлобопарк. Звіролюди», «Троєщинський гендель», «Терикони з насіння», «Китайське щастя» (серія пляжних рушників). Понад 200 художніх робіт, окремий міні-каталог. Понад 20 000 відвідувачів. Безліч статей у пресі. Сюжети майже на всіх топових телеканалах і величезний розголос. Художників «розривали на шматки». Нас – звинувачували: у мистецькому тероризмі, расовій, міжконфесійній та соціальній сегрегації, конкретному жлобізмі, «печерному націоналізмі», фашизмі, українофобії, людожерстві, праворадикальному екстремізмі. Нас – величали: Великими Жлобами, Жлобологами, Жлобонавтами та порівнювали із «ковтком свіжого повітря» у задушливій атмосфері лівацького політкоректного та виважено тендерного мистецтва, що його пропагує PinchukArtCentreта інші мистецькі установи, які існують, подейкують, на «прозахідні, космополітично-єврейські гроші».

Нас лаяли і нас любили, нами захоплювалися і нам підкладали на експозицію дохлих пацюків (я не жартую), нас навіть погрожували вбити, нас підносили на постамент і обливали фекальними водами на сторінках інтернет-видань. Та головне, що байдужим до нас не залишався ніхто, хоча дехто і намагався таким виглядати, але у якийсь час ми і йому «допікали». Інтерв’ю, ток-шоу, виїзні виставки, перші великі продажі... Все це було.

Але найцікавіше на нас чекало попереду! Те, що обіцяли, і те, що задекларували на початку проекту.

Фінальний акорд

«Жлобологія» – унікальне видання, в якому зібрано всю інформацію про проект, опрацьовано тривалі інтерв’ю з видатними українськими культурологами, мистецтвознавцями, письменниками, художниками, громадськими діячами. Я розумів, що це колосальна робота, до якої спочатку не знав, як і підступитися. І пауза тривала близько року – з осені 2011 до осені 2012 року, тоді відбулося ще декілька акцій: виставка жлоб-арту у львівському арт-клубі «Сало», персональна виставка Семесюка у «BottegaGallery» з проектом «Традиції, ребрендінг» та в галереї «Триптих-арт» з проектом «Свій до свого по своє...» (за мотивами творів Марії Приймаченко). На той час Сергій Коляда додав до експозиції декілька епатажних робіт на тему «ЄВРО-2012», Олекса Манн теж написав кілька макабричних нот в контексті жлобства.

Поміж тим, я записав декілька інтерв’ю – з Олексієм Титаренком, Євгеном Карасем, Владою Ралко, Антоном Соломухою та Стасом Волязловським. Тексти-есеї наговореного лягли в основу міні-каталогу, який було видано до минулорічної виставки «Жлоб-арту». Цей досвід дав мені чітке розуміння того, яка важка й виснажлива праця брати, а головне, потім «дешифровувати» інтерв’ю, перекладати живу розмову на папір, авторизувати її, редагувати... І без помічників у цьому я обійтися аж ніяк не міг. Знав одне – час братися до роботи.

Як виявилося, сміливим саме життя допомагає. Тоді, восени 2012 року, побачив світ мій роман «Доба» – з благословенням видатного українського письменника Юрія Винничука, мого «хрещеного батька» в літературі (та в проекті Ореста Лютого «Лагідна українізація»). Він же і познайомив мене із журналісткою й затятою бібліоманкою Інною Корнелюк. Ми тоді невеликою компанією на літній терасі ресторану «Клуб Ра» пили живе пиво і гомоніли про своє: про мистецтво, літературу... Було тепло, щойно почався жовтень. Наш добрий знайомий пан Басілія розповідав про веселі пісні батярів, поруч молодий поет Крюгер і незнайома струнка панянка обговорювали органічну кухню... Я ж спілкувався з Юрієм Винничуком, розповів про проект «Жлобології» і спитав: «Чи нема у вас когось, хто б міг взятися зі мною за цю роботу?» Мій співрозмовник кивнув на незнайомку, яку представив як панну Інну – журналістку, літературного оглядача: «От вона, недавно вийшла з декретної відпустки і шукає цікаву роботу. Кращої кандидатури й не знайдеш!» Панна Інна виявилася затятою, хвацькою, а головне, дуже відповідальною людиною. Пам’ятаю перше інтерв’ю, яке ми записували з Лесем Подерв’янським. Вона була зібраною, критично налаштованою, навіть суворою, від початку задекларувавши свій ультрафеміністичний світогляд і певну «настороженість» щодо проекту і розмов на дражливі теми про людське, про жлобство.

«Чи правильно я розумію стилістику і спрямованість проекту, – перепитувала, як і більшість, хто чув слово «жлоб». – Що це? Стьоб? Знущання? Провокація?» Моя майбутня співавторка здивувалася, коли я відповів, що це все якраз серйозно, ми запрошуємо людей серйозно порозмовляти, на, здавалося б, легковажні і «стьобові» теми. А жлобство – це соціальна проблема, яка потребує наукового підходу, а не тільки мистецьких маркерів, реакцій, рефлексій. Загалом робота над проектом тривала заледве не рік, понад півроку ми витратили на те, щоб зустрітися з усіма відомими персоналіями, авторизувати наговорене з усіма учасниками проекту. Було, щоправда, декілька казусних моментів, коли відверта неавторизована розмова несподівано потрапила на шпальти, але сам автор гріх пробачив. Проваджу до того, що після авторизації тексти помітно облагороджувалися, тому звучать, як студійний запис голосу, увиразнений і «чистий в інтонуванні».

Відрадно, що майже всі респонденти, до яких ми зверталися, виявилися прихильними до нас і підтримали ідею. Єдина відмова була від письменниці і філософа Оксани Забужко. Вона її прокоментувала сухо: цей проект антиукраїнський за духом. Аргументувала саме тим, що ми – провокатори-профанатори, а тому не зовсім розуміємо, на яку територію ступаємо. Тобто їй з усіма нами не по дорозі. Ну, що ж, ми поїхали далі... Надворі травень 2013 року, я сиджу в нашому офісі (СВХ «Воля або Смерть») і дописую ці рядки. Уже понад 30 авторів, видатних українських митців взяли участь у проекті «Жлобологія», художники ілюстрували текст, усі фотографії вже є, час здавати матеріали у верстку. Ми всі разом зробили все, що могли, для книжки. Коли вона вийде у світ, то житиме своїм життям. Тож далі буде так, як буде... Амінь!

Антін Мухарський

Подяка

Митець – це передусім сміливість. Сміливість промовити вголос те, про що всі знають, про що говорять пошепки або про що взагалі воліють не говорити. Бо ці «неприємні» теми порушують усталений порядок, спричиняють проблеми, призводять до конфліктів, позбавляють комфорту.

Але без сміливості неможливо осягнути реальність, зрозуміти час, у якому ти живеш, бо правда майже завжди неоковирна, болюча, а часом і страшна. Проте, хтось же мусить ставити й озвучувати хворому діагноз?

Тому, крім сміливості, потрібна ще мужність. Аби витримати шквал критики, обурення, ненависті, який викликає у навколишнього світу правдива і неупереджена констатація його хвороб.

Тому від імені всіх, хто долучився до видання цієї книги, маю честь з великої літери Подякувати авторам, які виявили мужність взяти участь у цьому проекті. А заодно мали сміливість продіагностувати стан буття сучасного українського суспільства.

Дякую моєму вчителеві Дмитрові Омеляновичу Горбачову.

Дякую українським культурологам та мистецтвознавцям Олександрові Соловйову, Едуардові Димшицу, Олегові Сидору-Гібелинді, Сергієві Васильєву, Олексієві Титаренку.

Українським письменникам Юрієві Андруховичу, Юрієві Винничуку, Сергієві Жадану, Богданові Жолдаку, Лесеві Подерв’янському, Володимирові Єшкілєву, Юркові Іздрику, Ґуставу Водічці.

Українським художникам Арсенові Савадову, Василеві Цаголову, Владі Ралко, Стасові Волязловському, Антонові Соломусі (знову ж таки Лесю Подерв’янському).

Видавцям та кураторам Олександрі Коваль, Іванові Малковичу, Владові Кириченку.

Фотохудожнику Вікторові Марущенку.

Галеристу Євгенові Карасю.

Композиторові та музичному продюсерові Володимиру Бебешкові.

Музикантові та філософу Андрієві Кузьменку (Скрябіну).

Художникові-дизайнеру та кутюр’є Олексієві Залевському.

Соціальному психологові й політтехнологу Олегові Покальчуку.

Політикові й громадському діячеві Олесю Донієві.

Найлюдянішому в світі «людинознавцю», професорові антропології, Орестові Лютому.

Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» – Іванові Семесюку, Андрієві Єрмоленку, Олексі Манну, Сергію Коляді, Ніні Мурашкіній, Сергієві Хохлу.

Літературній редакторці, журналістці Інні Корнелюк.

А також моїм батькам та Господу Богові, за те, що вони є.