Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

Андрій Єрмоленко. «Авторітєт», 2013 р.

Олександр Соловйов

Фото з особистого архіву

Олександр Соловйов – мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. – постійний контриб’ютор журналу Flash Art(Мілан). Старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ (2001—2010). Шість років обіймав посаду арт-куратора в PinchukArtCentre. Серед кураторських проектів – «Український живопис XX ст.», «Простір культурної революції», «Прощавай, зброє», «Перевірка реальності», Testing station, «Незалежні». Спецпроекти: «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» (в рамках виставки-ярмарку ART KYIV contemporary), Arsenale 2012, Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва; «Пам’ятник пам’ятнику», український проект на 55-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2013). Крім кураторської діяльності, займається освітніми програмами: бере участь в мистецтвознавчих дискусіях, читає лекції, присвячені проблематиці сучасного образотворчого мистецтва. Автор книги «Турбулентні шлюзи» (2006).

Капітал, кримінал і жлоб

У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту (тепер – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Моя мама родом з України, тож українські слівця рогі рогульуже були мені відомі, на рогулів я ще натрапив у текстах Подерв’янського і звідти зчитував у деталях, що являють собою такі люди.

Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було амбал, пізніше ще хамі браток. І коли з’явилися серіали зі схожими персонажами, то розпізнавалися вони через свій своєрідний лексикон, нібито цілком сучасний, та витоки його треба шукати в минулому сторіччі. Щоправда, тоді казали не запара, а запарка, не тусовка, а тасовка, не подляна, а подлянка. Усі ці слова прийшли зі сфери криміналу. У 80-х дуже потужна кримінальна хвиля прокотилася всією великою країною «совєтів», – бритоголові качки зі своєю пенітенціарною естетикою, рекетири, братки, кримінальні авторитети заговорили про себе. І вже тоді тривало початкове нагромадження капіталів – з’явилася яскрава атрибутика крутих хлопців – малинові піджаки, дорогі тачки, що породжувало субкультуру, пісні, анекдоти, фольклор, персонажів у літературі. Очевидно, шансон теж виник неспроста.

Українські «рускіє»

Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.

Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив – зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії – демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих – глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.

Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.

Бездуховність

Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв з директором... і той говорив про проблеми з духовністю – люди стали не такі, якими були раніше, і, нарешті, закінчив свій монолог: «Бєздуховность, блядь».

Духовність – це поняття, яке мало що кому говорить, і, думаю, не в бездуховності проблема. Пріоритет матеріальних благ теж не є причиною так званої бездуховності чи безкультур’я. Звідки, виникає питання, взялася нинішня архітектура будиночків олігархів? Оці химерні замки, джакузі з трояндами – звідки? Це нагадує компенсацію голодного й нещасного дитинства. Та я не можу сказати, що це винятково пострадянське явище. Навіть в Італії, з її великою культурою й традиціями, теж можна побачити недолугі сучасні палаци. Феномен стратифікації, розшарування суспільства наявний, і це віддзеркалюється культурною нерозвиненістю.

Доки в Україні буде така велика прірва між багатими і бідними, те соціальне розгалуження, в якому відсутній середній клас, доти ми перебуватимемо в цій інфантильній фазі і повторюватимемо помилки західного суспільства, мавпуватимемо його.

...А хто такі олігархи? Серед них є ж інженери, які в своїй професії не відбулися, колишні лаборанти, науковці-невдахи, але тепер вони ставлять експерименти над людьми великої країни.

Апарат насильства

Треба враховувати той важливий момент, що держава – і в радянські часи, і досі – була і є апаратом насильства.

Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці – надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:

Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.

Влада за своєю природою – завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.

Інакше матимемо ту ситуацію, яка склалася в нас, треба ще пошукати настільки заполітизоване суспільство і настільки бездарну владу.

Держава пригнічує вільну особистість й індивідуальність в людині – це найгірше, що може бути. Щоразу коли я чую заклики «Розбудовуємо державу, розбудуємо державу...», – подумки схвалюю ці заклики, та мені хочеться замінити останнє слово на «країну».

Країна в країні

Але в українській історії відчувається ще й ефект присутності великої російської імперської держави з її давніми традиціями управління. Ми були країною в країні. Україна надто довго була «під наглядом», аби за 20 років раптом стати самостійною.

Хоч ніби й не культивували тут царя-батюшку, а радше була своєрідна демократична «вольніца» – ті ж козаки і Запорізька Січ, махновський рух...

Та чомусь сама історія цієї країни схожа на перманентний хаос. З іншого боку, він, ймовірно, самоврегулюється з плином часу.

Совдепія ще присутня, і не лише десь глибоко в колективній пам’яті чи на рівні спогадів або навіть архітектури. То був травматичний досвід для людей цієї країни – СРСР.

Добре пам’ятаю, що я в шкільні роки піонерський галстук не хотів носити, і він лежав у мене в кишені зіжмаканий. Це було складне внутрішнє неприйняття, а не просто дитячий протест, і мене не примусив би ніхто прийняти цю систему, чужу мені, так як і полюбити фараонські зали із соціалістичним апломбом і багато інших проявів радянської пропаганди. Мені, навпаки, подобались ті постаті, які у фільмах-агітках малювались суто негативно, як, наприклад, Батько Махно. Завдяки йому я познайомився з анархізмом і ця позиція стала дуже близька мені по духу.

Телеукраїна

Телесеріальна манія, яка нині присутня в Україні, не має нічого спільного ні зі справжнім кіно, ні з телебаченням у його доброму значенні. Бо якщо пильно придивитися до цієї телесеріальної естетики, то розумієш, що реквізитна майстерня – на всіх одна, тобто штампування йде повним ходом й реалізується низькоякісний маскульт на 50-ти телеканалах. Паралельно ці телеканали показують американську попсятину 10-літньої давності. Що можна протиставити цим процесам? Високу культуру? Чисте мистецтво? Будь-який феномен, зав’язаний на високій культурі, спроможний струснути людський розум, і якщо це відбувається, то зразу компенсує нестачу, яка була до його появи, чи навіть тривалу порожнечу.

Безумовно, кількість людей, які цікавляться мистецтвом, обмежена, і далеко не всі, крім вузького кола фахівців, мають потребу відвідувати музеї, галереї й ознайомлюватися з експозиціями.

Мистецтво і культура – дуже багатогранні сфери, де не можна забороняти щось чи лобіювати, бо мистецтво складно нав’язати людям, від нього далеким. Понад те, ефект отримаємо зворотній: останній стане першим, витіснене на марґінеси – загримить по всіх усюдах, як панк-молебні Pussy Riot.

Атака на уми

А якщо поміркувати над причинами виникнення тих художників, які пропагують начебто соціальне мистецтво, протест, як, наприклад, Нікіта Кадан, який у своїх роботах піднімає питання про практику суспільного катування, і з мистецького поля автор переходить в культурно-соціальне, то такий художник має на меті спровокувати якомога більшу аудиторію. Хоча акціонізм як мистецький рух – феномен неоднозначний. Так Pussy Riot зробилимедіа (між іншим, в журналі Art Ukraine півроку перед тим, як вибухнув скандал, було інтерв’ю із цією ще тоді маловідомою групою). Проте саме завдяки мас-медіа на повну розкрились соціальні проблеми: вся продажність судів, пресувальний апарат держави і її неоднозначні зв’язки з інститутом Церкви... Їхня комерціалізація і т. ін. Виходить так, що з допомогою четвертої влади сотворили кумира – шляхом медійної атаки перетворили невідомих людей в культових. Епоха Ван Ґоґа скінчилася, такого, як він, художника, схимника в медіа-просторі сьогодні нема.

Сучасний художник так чи інакше створює своє інформаційне поле. Звідки беруться анекдоти на кшталт: «Де ти був? У туалеті? А чому про це ні слова в Твіттері?!». Змінюється жаргон, соціальні мережі теж диктують свої правила. Інша річ, що від Pussy Riot залишиться? Відеоролик в YouTube? Сучасне мистецтво втрачає матеріальні ознаки, воно стає акціонізмом, радикальною атакою на масову свідомість, її стереотипи. Недаремно виникли поняття, слова на кшталт «жлободром», а вони мають своє емоційне наповнення і соціальний контекст. І без них, напевно, було б нудно жити. Бо на телебаченні жлободром зовсім не так виглядає, як у реальності. Взагалі, повсюдна медіакратія викликає у мене відчуття, що вона вже проникла в людську кров, і без цього сучасні люди вже жити не можуть. Тотальна документація, фотографування мобілкою, фіксація атрибутів кривляння на капоті дорогого авта – можна пояснити ж якось цей дивний потяг до транспарантизації свого життя. «Тут був Вася».

Популярний серед користувачів Інтернету скандальний перфоменс нашої групи Femen «Боже, царя гони» біля Храму Христа Спасителя має в собі нібито добру ідею, та ця ідея та акція не нова, а вторинна. Бурхливі 90-ті далися взнаки, і знов-таки, російські впливи: у 2000 році художник Олег Мавроматті здійснив мистецьку акцію саморозп’яття навпроти Храму Христа Спасителя. На його неприйнятну, з погляду російської православної Церкви, поведінку звернули увагу держоргани, кримінальна справа досі не закрита. Ось такі перегуки з інтервалом у понад 10 років.

Взагалі можна зробити висновок, що сталася дематеріалізація мистецтва, як застерігав французький філософ і архітектурний критик Поль Вірільо. Тепер це вже не мистецтво (на) поверхні, живопис у класичному його розумінні, а перфоменс, акція, дія. Тому і критерії оцінки сучасного мистецтва кардинально змінилися, стали іншими..

Чого прагне публіка? Вона полюбляє неідеальні прояви і форми, вади, хиби, потворності – це її завжди цікавить. В науці існує таке поняття, як депривація – психічний стан, коли людина впродовж тривалого часу не має змоги задовольняти достатньою мірою деякі свої основні (життєві) психічні потреби. Це може бути депривація ідентичності (або соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі, а також емоційна депривація – річ інтимніша, її перебіг теж складний, нерівний, породжує в людині хворобливі комплекси, а назовні з’являються різного типу субкультури. Україна має колосальний травматичний досвід депривації, неминучих втрат, і тому тут довго ще доведеться чекати на толерантне громадянське суспільство.

Депривація – це і процес, і результат, це культурний голод (і не тільки культурний).

«Нова хвиля»

Якщо говорити про культурну інвазію України, то прорив можливий, але потрібно позбутися пострадянського тягаря у формі, а також настроїв тотального протистояння – соціального, конфесійного, національного ворогування і конфліктів на цьому ґрунті – має настати епоха толерантності. Повільно і поступово заповнюються різні суспільні лакуни і вакууми, розвивається сучасне українське мистецтво, в Україні є вже не одне покоління талановитих художників, які мислять по-новому, і саме митці гідно презентують країну у світі.

«Нова хвиля» як напрям в українському живописі кінця 80-х – початку 90-х випередила в часі політичну незалежність України, виникнення країни на карті світу. Група молодих художників, яка стала відомою під грифом руху «Вольова грань національного постеклектизму», Олег Тістол і Марина Скугарєва, Костянтин Реунов і Яна Бистрова, а також Олександр Харченко витворили свій національний міф за допомогою принципів трансавангардного необароко. Понад те, всі вони згодом перебралися до Москви, оселилися там і стали одними з лідерів художнього життя тамтешніх гучних сквотів. Ґрунт постмодернізму дозволяє поєднувати радянський червінець і Мазепу, Хмельницького і Калігулу на одному полотні. Про це мистецтво на межі арт-критик Костянтин Акінша написав програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».

Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х – невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, – Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський – і багато інших цікавих авторів.

Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.

Андрій Єрмоленко. «Блядознавство», 2011 р.

Антон Соломуха

Фото: Максим Білоусов

Антон Соломуха – французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії – «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій – «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) – цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.

Феномен українського жлобства як різновид порнографії

Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів – філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.

Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це – зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом – цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). – ось це справжня порнографія.

Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, – принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.

Будь-який, та навіть порнографічний у своїх роботах художник – потрібніший, ніж український політик. У світі від українського політика відмовляться усі, а професіонал порнохудожник комусь та й знадобитися.

Я вважаю, що всі, хто причетний до влади в сучасній Україні, мають бути покарані і повинні понести як не політичну, то кримінальну відповідальність, і якщо навіть не дійде до суду, то їх осудять їхні ж діти. Чи це станеться в історії, чи в мистецтві – немає значення, але те, що зараз творить український політикум, – злочин.

Так, я ненавиджу політиків, як і інші форми масовоїкультури: футбол, кінематограф. Але не політики найгірші. Ще гірші ті, хто їх терпить, хто надає цим людям право на поширення порнографії власного виробництва. Людина, яка пише слово «професор» з двома «ф» і висуває себе на пост президента, абсолютно упевнена у своїй правоті. І цей чоловік не винен в тому, що він такий. Це провина суспільства, яке підтримує такого політика, а не вказує одразу ж на двері.

Я вважаю за краще з таких історій сміятися або ігнорувати їх, але в жодному разі не критикувати. Бо тоді жлоби отримують можливість дати відповідь і їхнє життя або існування стає осмисленим. Моє завдання як художника – бути максимально аполітичним, не створюючи подібних прецедентів.

Жлоб —

це людина, у якої немає Проекту. Яка у житті керується своїми емоціями. За відсутності інтелектуального проекту, що регулює і скеровує її життєдіяльність, людині постійно потрібне емоційне підживлення, і оскільки вона боїться загубитися або залишитися непоміченою, то перебуває в перманентному стані агресії до всього світу.

Жлоби – це люди, які навіть якщо не впевнені у силі власного інтелекту, схильні впливати на оточення за допомогою грубої сили або емоційного тиску (для цього їм не потрібно входити в систему інтелектуальних взаємозв’язків).

Жлоб глибоко впевнений, що емоційний тиск на оточення може щось змінити на його користь. Він і не думає, що навіть коли так станеться, то триватиме це недовго. У жлоба є бажання, проте величезна відстань розділяє бажане і дійсне. Він же не знає, якдосягти того, чого він хоче.

Жлоб – це раб. Кожна цивілізована нація повинна мати своїх рабів. І жлоб – людина, яка ніколи не створить свого проекту. Це обслуга. Людина без майбутнього. Біомаса, яка покірно підкоряється такому ж жлобу, що має владу.

Жлоб – це людина, яка говорить: «Ти повинен!» Ніхто у цьому світі не має права говорити комусь «Ти повинен». Навіть у складних стосунках батьки-діти або вчитель-учень – є багато інших формул спілкування. І заохоченням до дії може бути звернення: «Тобі це знадобиться, тому що...», але не «Ти повинен!»

Найбільші жлоби у світі – це Сталін, Пол Пот і ті політики, які вважають, що вони мають право сказати кожному (хто б він не був), а іноді народам: «Ти повинен! Ви повинні»!

Жлоб у владі лояльний до тих, хто сильніший за нього, і знищує тих, хто опинився нижче за рівнем значущості. Це і є закон життєдіяльності жлоба.

Моральна функція жлобства – не лише себе прославити, але і коштом цього підвищення когось принизити. Це, як правило, діє і на рівні побутового жлобства. Але побутове жлобство ми зараз не розглядаємо, бо воно є радше наслідком жлобства політичного і за своєю суттю явищем природнішим. Це все одно що лева або тигра, який заважає газелі пастися або ростити дитинчат, вважати жлобом у ставленні до неї.