Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

Український бетмен

Я був серед перших, хто вірив в український авангард, писав українські пісні, заснував поп-рок, але це все пішло як у пісок. Зараз мені 56 років. Скільки я ще маю прожити? Може, таки краще пожити для своєї сім’ї, для себе самого.

Я пішов за течією шоу-бізнесу і створив Поплавського. Я допоміг йому стати бетменом, юним орлом. Це є моє творіння... Та не можу сказати, що мені за це дуже соромно. Якби Поплавський не робив дитячі фестивалі своїм коштом, не давав дітям шанс упродовж років співати на сцені, танцювати, а тільки розкручував себе... то він був би повним мудаком. Так, його концерти – це не що інше як рогулізм... але я їх не сприймаю як концерти Михайла Поплавського. Щодо нього в мене телефон розривається, до речі, нормальні люди зараз дзвонять і питають: а чи можна квитки дістати, бо хочемо піти... Куди? Чи ви всі з розуму зійшли? На концерт Поплавського. Я не жартую. Там аншлаги. І це багато про що свідчить...

Це ж звітні концерти його інституту, де можна побачити хореографічні номери, тобто те, чого в інституті навчили дітей. І між ними він співає свою «Кропиву», бог з ним, хай собі співає. До речі, цей хіт я теж написав. Щоб ви знали (Сміється. – Авт.). У залі – політики, чиновники, Ющенко, Попов і – аплодують. Навіть не Поплавському, а тим студентам, які виступають.

А як вам те, що Михайло Поплавськиий співатиме в Кремлівськоу палаці у Москві? Він там влаштує концерт «від серця до серця», без іронії.

Папіки і поющіє труси

З того моменту, коли я працюю в сфері шоу-бізнесу, я став працювати в сфері обслуговування. Приходить клієнт, платить гроші, і я їх відпрацьовую. «Вован, слишишь, я купил ей шевроле, брюлики, квартиру, но она, сучка, петь хочет... Сколько бабла надо, чтоб она пела?» І я цьому бізнесмену кажу: «Багато». «Ну пусть она поет!» Вона приїздить, голосу в неї нема, навіть деякі букви вимовляти не навчилася, а я її – вчу... записую для неї фонограму.

Розумію, що якщо ці гроші не візьму я, то візьме хтось інший. Краще їх візьму я. Мені може бути гидко це робити, але звідки брати гроші?

Так, високої творчої насолоди в тому для мене нема, бо волів би натомість працювати з талановитою розумною дівчиною, яка вміє співати і в якої нема папіка, який за все башляє.

Водночас я продюсую групу «Поющіє труси». Наша програма називається «В жопу гламур». І в нас є така ремарка: можна приходити на наші концерти в костюмах «адідас», на столах лежатиме – «сєльодка, водка і туалетна бумага». Цнотлива Україна до цього проекту ставиться обережно, її насторожує назва. Я ж, конєшно, можу назвати той проект «Нєбєсниє ласточкі». Але стан речей не зміниться. Ми зате маємо успіх у Росії. Співаємо: «Маруся, раз-два-три калина...» Всі пісні йдуть на ура. Це сатирична група, яка, власне, висміює рогулізм, жлобізм, який тут процвітає. Хто цей проект створив, – Бебешко і Кузьма.

Люди, яким небайдужа Україна, створили «Поющіє труси». Це більш ніж символічно, це наша соціальна сатира, і ми на цьому вміємо заробляти гроші.

Кожен виконавець має право на існування, і та музика, яку він популяризує, теж. І навіть Кукуруза. За однієї умови – якщо ця музика має свого слухача. Якщо тебе слухає 100 людей, ти вже маєш право співати свої пісні, якщо тисяча – чудово, якщо маєш мільйон прихильників – без коментарів. Люди прийдуть до тебе на концерт, якщо хочуть тебе почути. Однак якщо ніхто твою музику не слухає, то маєш подумати: може, потрібно професію змінити? А то дівчина співає, папік платить, ніхто її не слухає. А скільки роботи є в Україні незробленої... Брудні вулиці, сміття скрізь...

Ідеологи країни

Я б із величезною насолодою проекспериментував з українськими народними піснями, але ж це ніхто не покаже, ця робота лежатиме... Ця музика не затребувана. Висока культура, на жаль, ніяк не може бути масовою. Ніде, навіть у висококультурній Франції.

От візьмемо, для прикладу, нібито багату і ситу Америку. Я жив там і... скільки бачив рогулів... які слухають дешеві пісні. Там є джаз, але його слухають від сили якихось 5% населення. Не можна робити висновок: якщо це заможна країна, то там усі мають витончений музичний смак і заодно смак до життя.

А в нас музику замовляє той дядько, який приходить зі своєю пасією, проплачує ефіри на різних телеканалах, занижує планку... Та я не знаю, що робити, щоб в ефірі звучала українська музика, а не проплачена попса. Знаєте, як би ми не хаяли Росію, там таке вже припинилося: якщо якісний продукт чують, то його беруть і безкоштовно крутять. А тут за гроші крутять поганий. Там за свій канал хтось переживає і поганий продукт навіть за гроші не ставить. Бо уже є рівень.

А в нас, на разі, рейтинг і бабло перемагають. Як тільки власники телеканалів і радіостанцій зрозуміють, що й завдяки хорошому музичному матеріалу можна підняти рейтинг, то відсіють полову і ситуація тоді зміниться.

Тому я не бачу перспектив у нас. Наші медіаменеджери борються за рейтинги, тобто за рекламодавця, бо заробляють гроші. Це все, чого вони хочуть. Їхня ціль – гроші. І на чолі країни має бути патріот України, який уболіватиме за українське і українців, збере керівників медіа, всіх тих ідеологів і скаже: «Хлопці, я все розумію, але мусить звучати українська мова, українська музика і не хочу я більше чути про низькопробні дешеві серіали російського виробництва». Потім він зініціює закон – і ті люди, які інвестують в українську культуру і мистецтво, не будуть сплачувати податки. І понесуть бабло – почнуться українські фестивалі, де ми бачитимемо наших виконавців, продюсери шукатимуть справжні таланти, як то в цивілізованому світі має бути, люди почують якісну музику, а так... Має бути якийсь захист на державному рівні, хто б що не казав.

Коли мене запрошують у якийсь проект на телебачення, я їм кажу: а зробімо фірму, запросимо оркестр, і він гратиме у нас. Мені відповідають: «Та нашо нам то треба – давай фанеру запишемо і всі слухатимуть і так. Головне, щоб рейтинг був». У мене руки опускаються, бо мотивація цих медіапродюсерів – жлобська. А для таких жлобів нема нічого справжнього. Це трагедія.

«Рєбята-нєудачнікі»

Я щоразу натикаюся на дивних музредакторів, які мені розказують, що формат, а що ні. А хто працює на радіо музичними редакторами? Рєбята-нєудачнікі. Я йому приношу пісню, а він мені пояснює: «Нє, я це в ефір не поставлю... В тебе бочка не та, мають бути не такі барабани. Має бути: дук-дук... а в тебе – тинь-тинь». Ось на якому рівні вони зі мною розмовляють. Він, мовляв, знає – сам колись був музикантом. Але з цим у хлопаки не склалося, от він тепер мені пояснює, щоя маю робити. Бо там він цар і бог, а насправді я маю справу з профнепридатними людьми, яким не місце у музичних сферах узагалі. Симулянти, «пріспособлєнці»...

Скільки російськомовних розплодилося в нас виконавців, які наївно думають, що їх купуватимуть на російському ринку... Вони і не там, і не тут. Залишилися одиниці, які співають українські пісні, не просто добрі пісні, а такі, що й експортуються. «Океан Ельзи», Руслана і ще кілька самостійних одиниць. Усім фірмачам цікава наша, етнічно наша музика, а не махрова попса – це потрібно зрозуміти нарешті. Треба ж мати якийсь пристойний рівень.

Не кожен має співати і не кожен може. Цей талант не всім Бог дав. Співак – це харизма. Талант – це харизма.

Країна співаків

Один раз я прочитав лекцію в інституті Поплавського. Мене прийшли послухати аж 15 студентів. Я запитав: а для чого ви тут навчаєтеся? Мені відповіли: щоб батькам принести диплом. У мене руки опустилися... мати привезла гроші і влаштувала дочку туди, щоб стала співачкою. Навіщо? Скажи, куди потім отим всім співачкам подітися? Чому всі йдуть у співаки? То якась пошесть. Чому ви не підете в балет? А... бо там треба тяжко працювати над своїм тілом. Простіше ходити стадами на кастинги талант-шоу, де якраз ніхто талантів не шукає. З одного кастингу на інший. Людоньки, чому ви думаєте, що співати – це легко? Хто вам сказав, що ви вмієте співати?

«Ти що робиш?» – «Я співаю.» – «Все?»

Треба припинити цю пошесть, яка псує людям життя і смаки.

Маю надію, що це вже останній «Х-фактор». То вже набридло всім.

Люди, ви попрацюйте нарешті над собою! Книжки почитайте, класику послухайте, мови вивчайте, що ви зациклилися на тому телебаченні? Розвивайте себе.

Щастя

Колись на моїй студії висів плакат: «Не маєш голосу, а маєш гроші – сміливо заходь!» Я його вже зняв. Нині нарешті можу собі дозволити працювати саме з тими людьми, з якими я хочу працювати, якщо в людині є Божа іскра. Із задоволенням займаюся з талановитими музикантами улюбленою справою.

Якщо ти займаєшся улюбленою справою і тобі за це ще платять гроші – це щастя.

Творчість – це щастя. Я написав пісню – і почуваюся на сьомому небі.

Але щастя в житті нема. Більшість людей роблять роботу, якої вони не люблять. Таких не менш ніж 80% у цій країні. На роботу йдуть, як на панщину, – людина може захворіти від того.

Звернення до жлобів, що ви кажете... Нічого я їм не скажу... Це ж діагноз – жлобізм.

Я звертаюся до людей освічених, до культурних – гуртуйтеся, станьте справжньою силою! Знаходьте можливість творити і не полишайте цього.

Стас Волязловський. «Народжена в муках молода держава», 2010 р.

Сергій Васильєв

Фото: Сергій Владикін

Сергій Васильєв – театральний критик, журналіст. Народився 1960 р. у м. Харкові. Закінчив театрознавчий факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського (1982). Доцент Національного університету театру театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працював на Харківському обласному радіо, в редакції газети «Культура і життя», редактором відділу культури в газеті «День» та ін. Створив і редагував газету «Кур’єр муз» (1991—93). З 2006 р. дотепер – оглядач, редактор відділу культури газети «Коммерсантъ-Украина». Член журі театральних фестивалів («Херсонеські ігри», «Золотий лев», «Інтертеатр» тощо). Лауреат премій «Київська пектораль», Національної літературно-художньої премії ім. Котляревського, премії Спілки театральних діячів України, премії альманаху «Современная драматургия» (Москва) за найкращу публікацію року. Член Програмової Ради з культури МФ «Відродження» (2002). Голова Правління Центру сучасного мистецтва (кол. Сороса; 2003). Автор ідеї та упорядник збірок «Нерви ланцюга» (2003), «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (2008); збірки поезій «Дактилоскопія» (2007), книг «25 молодих історій» і «Мала енциклопедія Театру на Подолі» (у співавторстві з В. Жежерою), навчального посібника «Жанри журналістики в рамках семінару з театральної критики» (2008), численних статей, присвячених театру, кіно, фотографії, сучасному мистецтву.

Феномен жлоба

Мабуть, уперше я зафіксував у свідомості слово «жлоб», коли мені було років п’ять, почувши жартівливу пісню Володимира Висоцького «Лукоморья больше нет», де є такі рядки: «Выходили из избы здоровенные жлобы, порубили все дубы на гробы...». Власне кажучи, тоді уявив собі якихось здоровенних, брутальних і веселих мужиків. Втім, дуже скоро, завдяки рідним, які подеколи вживали цей термін щодо певного типу громадян, які принципово не зважають на інтереси інших, як правило, у побутових ситуаціях, скажімо, лізуть у магазині поза чергою, смітять на вулицях або тягнуть до своєї хати все, що погано лежить, я почав ідентифікувати жлобів зовсім не за фізичними, а радите за психологічними ознаками.

Моя родина жила у самісінькому центрі Харкова, буквально за сто метрів від найбільшої площі Європи та Держпрому, район був, як тоді казали, інтелігентний, тож носії «жлобського коду» на цьому тлі особливо впадали у вічі. Мушу сказати, що за моїми дитячими, цілком емпіричними спостереженнями, серед них переважали люди, яких пізніше стали називати лімітою, в наші дні їх позначають як «панаєхавших». І навіть частіше, ніж жлобами, цю публіку називали «кугутами»або « раклом» (це специфічне харківське слівце, що ним колись, мабуть, ще на початку XX сторіччя, йменували волоцюг і дрібних злодіїв, але в 60-ті роки, про які я згадую, завжди «припечатували» хамів і невігласів). Власне, вони й були недавніми селюками, навмисно вживаю це слово – адже йдеться про людей, що однаково не поважали ані міську, ані сільську культуру, – першої вони не розуміли, другої соромилися. Так чи інакше, це здебільшого були люди поза будь-якою культурою. Нові городяни – із обрубаними коренями та психологією мародерів. Лихо в тому, що у повоєнний час їхня навала на місто набула лавиноподібного характеру. І ця стихія, порушивши традиційні культурні ієрархії, перетворила міста на інкубатори жлобства.

Проблема – у надзвичайній масштабності та інтенсивності цього процесу. Міграція із села у місто існувала давно, принаймні із середини XIX століття. Читаємо у класиків розповіді про те, що якийсь чоловік улаштувався в місті конюхом, а котрась із жінок – покоївкою. Це все-таки статистично нечасті випадки. Як поводиться людина, опинившись у новій для себе ситуації? Намагається якось до неї пристосуватися, перейняти певні форми поведінки аборигенів, засвоїти їхні манери, зрозуміти комунікаційні та культурні коди. Зовсім інша ситуація, коли на якусь територію заходить армія, маса. Вона обживається тут по-господарськи, починає диктувати захопленій місцевості свої правила та стиль поведінки. У XX сторіччі цей людський зсув, принаймні в нашій країні, мав катастрофічні наслідки. Відбулося обидлюванняміського світу. М’яко кажучи, його люмпенізація. Власне, тепер ми існуємо в країні, де остаточно перемогло жлобство.

Можна сказати, що жлобство – це вже наша ментальна характеристика.

Живий шлунок

Існують чіткі критерії, за якими можна визначити жлоба. Традиційно вважають, що це неосвічений, грубий, агресивний хам. Причому вчинками цього хама насамперед керує утилітарна вигода.

У нас у школі це слово, як правило, вживали як синонім «жадіни». Хтось не хоче поділитися з іншим, – той і є жлобяра. Або ковдру на себе тягне – отже, поводиться як справжній жлоб.

Та набагато важливіше, що жлоб, крім хамства і жадібності, має ще одну, набагато істотнішу характеристику – він екстраегоїст, стурбований лише облаштуванням власного матеріального світу.

Жлоб – це зразкова біологічна істота. Це звичайна людина – мінус духовні запити і цілі.

Це зовсім не залежить від того, як людина одягнена, де живе, якими володіє статками. Йдеться про домінанту її життєвих інтересів. Образно можна уподібнити таку людину живому шлункові, куди можуть поміститися і булка з чаєм, і відбивна із квашеним огірком, і будинок, і автомобілі всіх можливих марок, і заводи, і півкраїни, – власне, усе що завгодно. Цей шлунок еластичний та безрозмірний.

Соціальні засади, що ними послуговується жлоб, дуже нехитрі: мені можна, а іншому – зась, це належить мені, а більше нікому. Тобто ця людина принципово існує винятково в межах свого тіла.

З огляду на те, що ми живемо в обезбоженому світі, або, аби не згадувати всує ім’я Господа, скажемо – обездушеному, цей тип людини розповсюдився неймовірно, і вплив його на суспільство – колосальний.

Я вже давно не можу позбутися відчуття, ніби живу на окупованій жлобами території.

Ці люди, звісно, нічим від мене не відрізняються, в них та ж національність, вони існують у тому ж просторі, але його не люблять. Ні, серед них багато показних патріотів. Але насправді вони паразити. Для жлоба сенс існування полягає в тому, що він сьогодні зжер. Хоча апетити та кількість спожитого насправді не мають принципового значення.

Ще 40 років тому цей тип був звичайнісінький люмпен, який приїхав підкорити місто, сьогодні він може відрізнити Gucci від Armani й попросторікувати про специфіку молекулярної кухні. Люмпен, правда, теж нікуди не зник. Часом я бачу, як люди кидають сміття з вікон, а коли заходжу в ліфт, наражаюся на калюжі сечі. Її залишили, присягаюся, не гості Києва, а якісь мешканці цього будинку. У власній квартирі вони, напевно, не будуть сцяти на підлогу, а чинити так у громадському місці вважають цілком природним.

І це, до речі, ще одна ознака класичного жлобства: жлоб переймається своєю норою, своїм лігвом, і те, що відбувається за межами власного барлогу, його геть не цікавить. Коли з цих людей формується політикум, стається катастрофа національного масштабу. Бо територія їх цікавить лише як джерело власного збагачення, її геть не сприймають як простір спільного життя, отже, вона ніби й не потребує розвитку. Досить заявити на неї право й грабувати – скільки стане фізичного життя, адже навіть кагалом молячись у церквах на Великдень, у загробне існування жлоби не вірять.

Для людини, умовно кажучи, духовної – все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.

Апофеоз жлоба

Ми повинні усвідомлювати, що здебільшого належимо до дітей та онуків тих, хто вижив у немилосердній м’ясорубці XX сторіччя, коли нещадно нищилися еліти – наукова, гуманітарна, дворянська та сільська. Звісно, комусь просто пощастило проскочити між тоталітарними жорнами, але більшість усе-таки оплачувала можливість не вмерти різного калібру мерзотами та моральними компромісами – у кращому випадку мовчазно та сумирно корилася злу, в гіршому – зраджувала друзів, доносила на ближніх, а, траплялося, навіть ставала канібалами. У якомусь сенсі ми – нащадки не найкращих українців.

Що ж до якості нашої еліти, то її деградацію (і водночас, хоч як прикро це констатувати, стан колективної свідомості нації) найповніше демонструють українські президенти. Зразковий хам Віктор Федорович, із його тваринним потягом до розкошів, всіма цими стотисячними люстрами в Межигір’ї та любов’ю до дорогих гелікоптерів. І класичний лицемір Віктор Андрійович, який, до речі, одного разу подав приклад просто-таки стерильного жлобства. Коли безславно завершилася його каденція, він, якщо пам’ятаєте, відмовився полишати державну дачу (між іншим, привілеї бюрократії він мав би ліквідувати першим указом, якби був чесною людиною, а не радянським бухгалтером із досвідом навчання у вищій партійній школі). Мотивував своє бажання жити за народний кошт у Конча-Заспі пан Ющенко тим, що, мовляв, добудовує власний будинок. Як звичайна людина чинить у подібній ситуації? Вона винаймає тимчасове помешкання, проситься пожити до родичів або живе в іншій власній квартирі, тим більше, що наш герой її мав. Але для жлоба загальних правил не існує. Йому ж всі зобов’язані. Це і є жлобство в дистильованому вигляді.

Принагідно зауважу, що інтелігентна людина відрізняється від хама не тим, що читала Льва Толстого чи Миколу Хвильового або володіє правилами граматики та пунктуації, а насамперед здатністю до емпатії, до співпереживання. Вмінням поставити себе на чуже місце, відчути біль іншого. Я, до речі, бідному Віктору Андрійовичу щиро співчуваю.

Простота істини

Багато років тому я спілкувався в прикарпатському селі, неподалік від Косова, з пастухом, звичайним дядьком, який пас кіз. Він настільки незлобливо та радісно розповідав про своє життя, що мені здалося, що я розмовляю з пророком. Його світ був так добре структурований, що, певен, цьому могли б позаздрити найрозумніші інтелектуали. Цей чоловік нічого не вимагав від світу, а радів буттю, яке мав. І він був у гармонії з тими горами, травами, сонцем. У той день я подумав, що, можливо, найбільше щастя – це відчувати себе цілісною людиною, усвідомлюючи, що посідаєш у світі лише тобі належне місце.

Згідно із законом Пітера, майже кожна людина намагається досягти рівня своєї некомпетентності. Ми, здається, не даємо собі ради в тому, що здебільшого діємо не як автономні особистості, а як запрограмовані соціальні механізми. Наша фатальна ілюзія полягає у впевненості, що світ обертається навколо нас, слугує нашому ego. При цьому ми рідко визначаємо себе самостійною системою, бо живемо нав’язаними, а не власними ідеалами. Тож повсякчас мусимо дбати про своє становище в суспільстві – більшу хату, нову машину, зростання банківського рахунку. Доки такий ідеал працюватиме в суспільстві, ми всі – потенційні жлоби.

Бо ж зрозуміло, що жлобство є наслідком недосконалої природи людини. До речі, в біологічному і соціальному сенсі жлоб реалізується навіть повніше, ніж той, хто сумнівається в правильності своїх вчинків, рефлектує. Це питання, яке стосується не просто поведінки, гідної чи негідної, а цілей, яких прагне досягнути людина. Умовно кажучи, справжня мета знаходиться за межами нашої особистості, вона завжди вища за нас. Вдосконалюючись, людина наближається до ідеалу. На жаль, у сучасному світі багато що викривлено й спотворено. Людство, скажімо так, є заручником ідеї матеріального прогресу. Тобто наш поступ категорично пов’язаний із облаштуванням комфортного середовища, а не здобуттям душевної злагоди. Нас хвилює не стільки те, щоми являємо собою, як те, наскільки добре ми вписані в загальну систему. Ми дбаємо винятково про власну зручність. І в цьому сенсі всі поспіль є якщо не жлобами, то жлобенятами або ембріонами жлобів. Адже саме жлоб не поважає простір іншого.