Текст книги "Жлобологія"

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Александр Соловьев,Владимир Ешкилев,Юрій Іздрик,Богдан Жолдак,Густав Водичка,Владимир Бебешко,Олег Покальчук,Евгений Карась
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

Народ без пам’яті та історії

У поясненні системних процесів я прихильник ніцшеанського «вічного повернення». В українській версії – це наступання на ті самі граблі. Можемо вивчати динаміку цих наступів, гостроту зубців, довжину ручки і т. д. Треба просто більше відваги і сильніше тупнути – так нам кажуть.

У психіатрії розрізняють різні форми втрати пам’яті, а серед них є така: ретроградна амнезія. Вона виникає при пошкодженні головного мозку через травми, зокрема й психічні, отруєння та інші чинники. А особливість цієї хвороби у тому, що людина не пам’ятає, що з нею сталося безпосередньо перед втратою пам’яті, короткострокова пам’ять не спрацьовує. При цьому події далекого минулого людина пригадує у подробицях, наче вони сталися нещодавно. Я проваджу до того, що з короткостроковою пам’яттю в українців хронічний негаразд. Маємо ситуацію, коли люди, які чогось училися, забули те, чого їх нещодавно вчили. Учитися – для українців – таки дуже складна справа. А пам’ятати – ще складніша.

Жлобство – це інтуїтивний спротив навчанню і пригадуванню, свідома дикунська поведінка. Можна слово «дикунська» брати в лапки, можна і без. Немає різниці. Така поведінка, умовно кажучи, відстоює людожерство перед полюванням і смаженням дичини, бо жерти ближнього легше, смачніше й корисніше. Можна навіть обґрунтувати, чому людське м’ясо корисніше (Сміється. – Упоряд.). Обґрунтувати можна все, що завгодно. Та краще я цього не робитиму... Бо хтось таки повірить.

Бо що простіша поведінка, примітивніша, то вужче поле ризику.

Якщо є можливість не думати, людина не стане думати.

Думати, мріяти, вигадувати – це мутація.

Романтика – мутаційне явище, не притаманне живій природі.

Природа розуму

Це ми тільки думаємо, що ми дуже розумні, що ми керуємося розумом, коли щось вирішуємо.

Раціо – це не інструмент насправді, а спосіб самопрезентації.

Жодним розумом люди не керуються. Більше того, головний мозок не бере участі в мотивації. Він бере участь у поясненні того, чому така мотивація виникла.

А мотивація іде зі спинного мозку, а не з головного, треба розуміти, як влаштована ретикулярна формація, як стовбур спинного мозку переходить у головний, і що по ньому переходить. Філогенетично спинний мозок значно давніший, ніж головний. Тому, спрощено кажучи, базисні моделі поведінки і мотивації формуються саме спинним мозком. Або тим, що нижче спини.

Думаємо ми головою, а живемо спинним мозком. Тому дбати про хребет – архіважливо. Це правда. А головний мозок дешифровує й інтерпретує ці сигнали (які не завжди політкоректні) у якісь прийнятні для нас раціональні терміни поведінки. І ми собі щось пояснюємо. Насправді лише переконуємо і вмовляємо себе. Є умовні рефлекси, а це – «умовляльний».

Ссавці передбачувано однаково реагують на подразники. На підставі чого науковці – біхевіористи вибудовують моделі як тваринної поведінки, так і людської. А це означає, що головний мозок не обов’язково бере в цій поведінці участь. Бо головний мозок – наголошую – це політкоректна надбудова еволюції. Те, завдяки чому можна, зокрема, відрізнити жлоба від нежлоба.

Алхімія слова

Я не раз казав, що будь-яка наука, яка існує і розвивається в системі так званої науково-природничої парадигми, є безнадійно застарілою. Академічна, фундаментальна наука нині – це алхімія. Вона теж колись була видатною, доки не з’явилися Бойль, Арреніус і Лавуазьє.

Людина може повірити, у що завгодно. Вигадує свою систему координат, яка є досить екзотичною або прийнятною для словникового запасу сучасників, та ще й може вигідно це продати. Візьмемо для прикладу діанетику Рона Хаббарда. Якщо замінити ті особливі терміни, які саєнтологи понавигадували, відомими з психології, то ви побачите, що це базові поняття з підручника психології для першокурсників. Як і чому працюють сектантські організації? Вони базуються на фантастичних доктринах із вигаданими термінами. А в основі – дуже прості психологічні механізми.

Сила слова там, де люди хочуть, щоб їх обманули. Це територія віри, і якщо ви чуєте те, у що вам хотілося б вірити, то ці слова матимуть для вас силу закляття, або бомби уповільненої дії.

Маніпуляції з людською свідомістю здійснюються через слово. Маніпулювати суспільством уміють вправні політтехнологи, і вони це роблять із тією частиною суспільства, яка готова до того, щоб нею маніпулювали. Причому кожен, хто володіє цією технологією, воліє виступати у великих залах перед масовою аудиторією, бо тоді в ній є більший відсоток психопатів, істероідних особистостей, які надаються до маніпуляції і виконають почуті накази.

Засади жлобського лідерства

Головний принцип будь-якого жлобського лідерства полягає навіть не в доктрині чи в харизмі жлобовождя, а в тому що завжди є маса жлобів, готова гуртом іти слідом за будь-ким, аби тільки їм голосно наказували – переконливо, з ентузіазмом й погрозливо. Тобто в месиджах кожного «месійки» присутні пряник і батіг, застрашування й обіцянка нагороди. Про це йдеться в хрестоматійній ранній роботі Курта Левіна «Психологічна ситуація нагороди і покарання». Там описано страх покарання і жадання нагороди у дітей.

Дорослі – теж діти, далеко не всі виростають і розвиваються психічно. А в українській ситуації маємо справу з інфантильною поведінкою суспільства.

Україна відкотилася в стан шаманської свідомості – родоплемінної, яка вірить у чарівну силу слова, відьом і чаклунок. У казку, в диво. Так і живуть. Що далі, то страшніше.

Брати Ґрімм «кастрували» народні казки, забрали з них жорстокі і повчальні життєві фінали. Натомість лишили такі політкоректні версії, що важкувато втямити, чому герої і героїні так по-дебільному поводяться.

Людина так влаштована, що хоче бути обманутою. Кому – як не жінкам, що вірять в попелюшок і принців, – це знати. І це розуміють маркетологи та всі, хто хоче щось комусь продати. Якщо ви хочете продати брехню, то нехай за вас це грайливо зробить преса. Людина, крім всього іншого, як писав історик культури Йоган Гейзінґа, є «гомо люденс», тобто любить бавитися. Тому в кожному злочині є доля провини жертви, яка загралася.

Якщо говоримо про гру і про обман як про категорію людського буття, то категорію жлобства маємо розглядати в цій системі координат.

Примітив як норматив

Примітивна, дика, невихована поведінка в цьому суспільстві є нормативною.

Психічна регресія суспільства має своє пояснення: примітивізація соціальної поведінки зменшує ризики. Не потрібно відповідати на цивілізаційні виклики.

Масові «напивання» людей до свинячого стану теж можна пояснити. У цьому «свинстві» людина має потребу, мотивовану внутрішнім вивільненням енергії для себе самого. Таке тотальне розслаблення до напівпритомної свідомості вивільнює енергію, якої людині бракує, щоб відчувати себе в нормальному стані. Що це означає? Що ми живемо в енергетично слабкому суспільстві, якому бракує набутого вольового ресурсу, не стільки економічного чи культурного.

Незважаючи на всі незгоди, негаразди й біди, людина всім своїм єством хоче свята. Людям подобається «розслаблятися», святкувати, а поруч із тим бідкатися. Мовляв, переживаємо кризу, фінансову, життєву і ще якусь. Бо при розслабленні в організмі змінюється гормональний фон, людина отримує відчутний приплив гормонів радості, що може бути кращим? (Сміється. – Упоряд.).

Як це називається? «Давай посидимо по-людськи, вип’ємо по чарочці...» А решта не має значення, «посидіти – це ж харашо». Ключове слово – по-людськи. Людськість по-жлобському – це безвідповідальність.

Людям хочеться вважати бажане й уявне за дійсне. Що більше «селебрітіз» заявляють про себе як про таких – тим менше підстав їм вірити, бо це якраз означає, що за тими словами нічого немає. Брутальні мачо часто страждають на статеву дисфункцію. Люди, які полюбляють при кожній нагоді і без неї демонструвати власну силу і крутизну, насправді є енергетично слабкі. Це демонстрація того, що відсутнє.

Скажімо, людина говорить: «Я професійний українець (рускій, єврей, опозиціонер, провладний, ґей, християнин і ще чорт знає що)» І в цій системі координат він ставить себе як точку відліку, як взірець досконалості.

Тут можна говорити про комплекс меншовартості, ймовірність психічної деформації у віці становлення, можливо, серйозної психічної травми. А можна говорити і про наявність у цієї людини акцентуації. Є таке поняття в психології. Люди зі схожими акцентуаціями легше об’єднуються. На відміну від інтелектуалів, яким це важко дається.

Інтелектуали й еліта

Ці люди розмовляють мовою, яка часто малозрозуміла для інших. Тут є свої переваги і недоліки. Перевага в тому, наприклад, що спецслужба не може їх звинуватити в державній зраді, бо для цього потрібно незрозумілі слова вивчити для початку і ще зрозуміти, про що мова (Усміхається. – Упоряд.). А недолік у тому, що вони не можуть висловлюватись інакше. Це як лікар у середовищі політиків. Мовлення лікаря деформоване вузькопрофесійною лексикою, йому складно говорити впевнено поза межами клінічної термінології, він мислить анамнезом, діагностикою, дивиться на людину і бачить її «в розтині», і не може плести різні культурні нісенітниці, в яких немає сенсу. Бо це не демагог, а прагматик.

Інтелектуал насправді не потребує компанії собі подібних. Якщо цей пошук публічно демонструється і стає своєрідним прапором інтелектуалізму, то це просто сум’яття недоуків.

Соціальні мережі тут поза конкуренцією. Якщо ти там активно присутній, то маєш витрачати на віртуальних друзів свій реальний час. А якщо інтелектуал потрапляє в коло інтелектуалів, начебто теж мусить довести, що він такий самий. Замість того щоб пам’ятати, що він – інакший.

Засадничо, інтелектуально багата людина завжди має з ким поговорити. Із самим собою зокрема (Сміється. – Упоряд.). «Со мной всегда герой моих любимых книжек, я никогда не бываю одна». Це правда, бо така людина на самоті не нудьгує, має чим зайнятися. Інакше вийде, як у Подерв’янського в «Ріпці»: «Давайте пополемізуємо, Мурзик Васильович...»

Чи можна українських інтелектуалів зарахувати до еліти? До того, що не існує? Основна з критеріальних ознак еліти – це її незалежність. Навіть один від одного. Західна еліта еволюціонувала від аристократії – і відповідно успадкувавши майнові статки своїх предків – отримала вольності і права, політичні, родові та інші. Захистила їх. Для родової еліти на Заході зміна політичної влади нічого не змінює, як жили собі у родових маєтках, так і далі живуть. Як сотні років тому праправуйко цього нащадка аристократа зарізав когось у тому замку і забрав собі, так його нащадок у ньому і досі безжурно живе. Він може там здегенерувати, що теж правда. А може розвиватися. Це його вибір. Вузькоклановий. У нас такої еліти історично не могло бути й не буде найближчим часом.

Я не бачу жодних перспектив для казкового розвитку українського суспільства. Лише можливість звичайної еволюційної зміни поколінь, що є характерним для будь-якої країни.

Стан залежності

Моє покоління – це заручники радянського жлобства. І ті, хто проти нього в душі боровся, – передусім. Вони – не повстанці, а вільновідпущеники. «Не все ж погано було в минулому,» – їхня вічна підлабузницька пісенька. Сміттярі національної історії.

А щирий повстанець за визначенням вижити не може. Як Гірник. Чи Стус.

Лишається надія на молоде покоління. Я сам – продукт радянського суспільства і розумію, що моя ненависть до комунізму вже моєму синові не дуже зрозуміла і, можливо, це виглядає архаїчно і кумедно. Асинхронізм, невідповідність поведінки до вимог часу – теж складова жлобства. Я розумію, що деякі риси характеру і моєї пострадянської поведінки краще на люди не виносити. Вони були виплекані радянською жлобською системою, і якщо я проти них досі боротимуся в тих самих формах, то це виглядатиме ще жлобкуватіше, ніж ті, проти кого воно спрямовано. Тому краще критикувати Плутарха з Геродотом, аніж Леніна зі Сталіним. Забуття – найкраща форма інтелектуальної помсти. Не личить єретику сперечатися з дебілами. Будеш добре робити свою справу – отримаєш визнання у вигляді вогнища і старої жлобихи з в’язкою хмизу. І все...

Кожен, хто щось про когось говорить, стає залежний від своїх слів. Усе, що ми говоримо на Схід і на Захід, включає в себе імпліцитно стан залежності від Сходу і Заходу. Як би ми не дули щоки і не розповідали, які ми, українці, незалежні і волелюбні. Забагато «інтелектуальних» балачок про це.

Ми є лише вічними свідками соціальних переворотів і політичних заколотів чи то на Півдні, чи то на Сході, а потім швиденько вибираємо, до чого б це нам стати причетними, щоб прославитися. Ми ж не становимо інтересу як ресурс. Казки про те, що «земля наше багатство», може, років 200 тому й мали сенс. Зараз українська земля нікого не цікавить. А народ сам по собі не є ресурсом, навіть репродуктивним, – він сильно пропитий, обкурений і обдовбаний. Разом їх багато, і вони нічого не вміють і не хочуть уміти.

Дві Росії

Можна у всіх бідах звинувачувати москалів, але чи це допоможе? Вони кажуть про дві України, а от Росії точно дві. Це у них така хвороблива проекція.

Існує Росія Петербурга, країна видатної культури, і Росія жлобської Московії. Москва – це така ординська катастрофа, ярмо для цієї частини території. Петербурзька Росія – традиції вічевих міст-республік Новгорода і Пскова, міст-республік, які ще Іван III знищив, – досі є для москалів сіллю в оці. Ця Росія була і є європейським викликом для ординської Москви. Безумовно, треба це брати до уваги. Історія могла б піти іншим шляхом, бо генеалогічно столицею Росії мав стати Новгород, зі своїми традиціями й історією, і Європа була б іншою. У цьому сенсі російське жлобство є поганою калькою з азійсько-ординського штибу поведінки. Але українське жлобство має не менше турецько-татарське коріння.

У нашому побуті азійська поведінка домінує, тому ми так затято доводимо всім і собі, що ми європейці. Це зайцю треба щодень доводити, що він прудкіший за всіх на світі, а вовку – не треба.

Українська ікона

Україна живе, як турецький базар, вона багато в чому схожа на Стамбул.

Не потрібно забувати, що велика Османська імперія була і вона мала потужний вплив на нашу історію. Ми заганяємо в підсвідомість орієнтальну складову ментальності, але нею ми насправді керуємося. Український тип економіки – східний. Він передбачає різні «відкати», бакшиші, хабарі, подарунки... Звідки це все? Подивіться на українську культурницьку ікону – там козак Мамай. Сидить турок-турком, курить люльку, ні чорта не робить, кінь собі пасеться на задньому плані, зброя висить... Ось фольклорний взірець, ідеал українського народу.

Сімейна традиція в Україні теж мамаївська: ти, жінко, будь Берегинею і ключницею, а я буду козаком Мамаєм. Гулак-Артемовський про це оперу «Запорожець за Дунаєм» написав: «тепер я турок, не козак». Тобто я взагалі-то лицар і козак, але сьогодні турок, ефенді, дам тобі по шиї, ханум, бо мені борщу не зварила (Сміється. – Упоряд.). Мусульманська модель сім’ї чітко структурована. Так, вона ґрунтується на фінансових зобов’язаннях, жінка мусить поводитися ось так сумирно, в обмін на те, що чоловік її утримує. Її, ще одну, третю, четверту. А не схоче – то шаріатський суд йому швидко розкаже, що не так.

Глибоко символічно, калим у старому Туркестані за жінку неосвічену, зате з практичними вміннями, був значно більший, ніж за жінку, яка вміла читати і писати. Бо освічена не вважалася жінкою вповні, повноцінною господинею у їхньому розумінні. Зважаючи на те, що вона замість того, щоб в хаті порядкувати, починає сперечатися, говорити... І видавали дівчину юною, щоб вона ще самостійно думати не навчилася (Сміється. – Упоряд.).

Це еволюційна пастка: люди сходяться за принципом подібності, а уживаються за принципом протилежності. Розвиток є тоді, коли є конфлікт. Ця стара традиція шукати чоловіка для доньки мала на меті знайти саме такого, щоб пара була ефективною економічно і плодилася. А те, що вони різні люди – то дурниця. Нехай навіть сваряться, з часом все стане на свої місця.

Любовний щем теж виникає на стадії уподібнення, але секс і господарювання потім беруть своє. Споконвіків вдало вийти заміж для української дівчини – справжній життєвий успіх. Ніхто не любить узагальнень, звісно. Кожна молодиця думає, що в неї буде казково щасливий шлюб, все станеться по-іншому, не так сумно, як у подруг...

А в подруг тим часом не так уже й сумно, просто вони свої особисті радощі більше в альбоми не вклеюють. Подорослішали.

Метафізика помилок

Українська солов’їна мова наповнена великою кількістю слів-рефлексій і підставляє нам ногу – багатство мови, евфемізми і синекдохи убезпечують нас від вчинків і дії. Ми все можемо висловити в пісні, «тужливій, як душа народу».

Але це заміняє дію, тобто це радше ритуальна дія. Я вже говорив про культ карґо. Дикун вбиває бізона, намальованого на печері, українець гнівно ліпить фотожабу в соціальну мережу. Обоє щиро вірять в успіх зробленого. Наша багата літературна мова дозволяє завдяки уяві здійснити всі ритуальні дії – вже в голові, і на тому вся робота закінчується.

Еволюційно кожне суспільство розвивалося від збиральницької і мисливської культури до хліборобської. Доки люди, як сотні років тому, можуть ходити до лісу і збирати гриби і ягоди на зиму, доти таким українцям не буде потрібна жодна робота. Їм цього вистачає, хоч вони заздрісно нарікають при цьому на свою бідність.

А сільськогосподарська культура розвивалася там, де не було що збирати і за чим полювати, з обмалі ресурсів. Тому довелося винайти іригацію, агрономію, стежити за погодою, обгороджувати напрацьоване муром і відстрілювати голодних зайд. Таке життя теж кляли, але воно не давало ледарям розмножуватися.

Цивілізація вийшла з життєвої потреби, зі скрути. Коли ж у тебе риба в річці, гриб в лісі, а банан взагалі над головою – нащо тобі та цивілізація? Не хочу цим сказати, що працьовиті люди – хороші, а непрацьовиті – погані.

Просто ледар – це прямий предок жлоба.

Доки у людини є хтось, хто платить за її помилки, вона нічого вчитися не буде. Не обов’язково в грошовому еквіваленті, в захисному і т. д. Я маю на увазі справжні помилки, а не якісь невдалі спроби, які компенсуються державою, родиною, школою, церквою... Але коли людина за свою помилку сплатить сповна – сама – лише тоді навчиться думати наперед.

Бо найважливіше вміння людини – у його метафізичному сенсі – це вміння дивитися у дзеркало. Це означає бачити себе таким, яким ти є насправді. Коли ми намагаємося оцінити свій сукупний ресурс, то, як правило, враховуємо лише позитиви, і вже з цього рахуємо прибуток. А решта прихованих рис якраз можуть виявитися за певних обставин визначальними. Або навіть фатальними.

Критика жлобства

Жлобство незнищенне, доки існують люди, які його вирізняють і критикують.

Спробуйте сказати жлобу, що він жлоб. Він вам на те скаже: «Сам ти жлоб». А коли він це повторить сто разів, то вийде pen. Форми відповіді урізноманітнюються і стають явищем жлобської культури.

Якщо ви критикуєте якесь явище, то ви його живите собою, своєю енергетикою.

Ви робите його досконалішим і сильнішим, бо здираєте з нього стару полову. Ви його омолоджуєте, описуєте в модерніших термінах. І тим самим додаєте явищу чи своєму опоненту нових слів, гартуєте його поняттєвий, категоріальний апарат.

Держава, на яку нападають і знищують, потім процвітає. Для прикладу, так сталося з Німеччиною. Так само Радянський Союз – імперія, яку всі човпли, і яка сама собі немало крові попускала – непогано чулася, доки на неї не махнули рукою. У косметології є така річ, як пілінг, після якого шкіра оновлюється... Омертвілі клітини шкіри заважають їй дихати.

Насамкінець ремарка щодо критики жлобського медіаконтенту і ТБ. Культурні дискусії на цю тему перевернули все догори дриґом. Часто чую нарікання, як хижий телеящик дебілізує цнотливий і мудрий народ.

Це якраз телебачення віддзеркалює стан суспільства, а не навпаки.

Не телебачення формує суспільну думку, а суспільна думка жлобів формує телеконтент. Медіаменеджери не є якісь страшні зловісні маніпулятори-людожери, якими керують тільки гроші. Вони здебільшого звичайні цинічні засранці, але не більше.

Біда не в телевізорі, а в тих, хто його дивиться. Телевізор подібний на ін’єкцію, яку ввести можна внутрішньом’язево чи внутрішньовенно, але дія її триває стільки часу, скільки вона діє. Адже є вибір, завжди можна натиснути на пульті опцію – «вимкнути». Доки вас не знудило...