Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ восьмий
ВИРОК

Аж до літака Калину і Сорокіна, що важко ступали під тягарем парашутів, зброї, рації, кіно– і фотоапаратури, супроводжував підполковник Іринін – ставний, дужий, мовчазний.

Розмова, яка сьогодні відбулася між ним і капітаном Калиною, була несподіваною і через те нелегкою для Кості. Вона його приголомшила і в той же час окрилила, внесла до душі сум'яття, неспокій, подарувала надію і вселила тривогу водночас. Але начальник особливого відділу Василь Тарасович Іринін виявляв у розмові стільки ж емоцій, скільки можна вичавити із замкненого на сім секретів сейфа, і ця залізна стриманість та лаконічність гамували й чужі почуття, примушували тримати їх у шорах.

– Свого часу в Києві, – рівним голосом мовив Іринін, – ви познайомились зі студенткою-філологом на ім'я Марія. Так?

– Що ж з нею? – замість відповіді вихопилося у Кості. – Ви щось знаєте, товаришу підполковник?

– Трохи, – скупо відповів Іринін. – Зараз її звуть Крістіною Бергер. Найвірогідніше, вона служить у німців, можливо, в СД. Точних відомостей ще не маємо.

– Що?! – капітан зблід. – Не може бути! Я знаю її…

– Може бути, – холодно зазначив підполковник. – І знаєте ви не все. Якщо все так, як я кажу, то вона перебуває зараз саме в тому містечку, куди ви рушаєте на виконання завдання. Що ви робитимете, коли зустрінетесь з нею?

Калина похилив голову. На щелепах закам'яніли жовна. Руки стиснулися в кулаки.

– Отож, – спокійно зазначив Іринін. – Кулю собі або їй… Так само гадатиме й вона. Небезпечно. Попередити її, як вас, ми не маємо змоги.

– Попередити?.. Її?.. Невже?

– Так. Вона теж розвідниця. Як і ви, не за романтичними нахилами, а через необхідність і суворий поклик війни, їй нелегко – поки що вона змушена працювати без контакту з нами.

– Я пишаюся нею…

– Про це – потім, зараз – про справу. Отже, її варіант може бути: кулю собі або вам. Як підкажуть емоції. Таким чином, її поведінка залежатиме від вашої, Костянтине Васильовичу. Коли вона побачить вас у формі німецького гауптмана…

– Та вона нізащо не повірить! – гаряче запевнив Костя.

– Вона бачила зраду, – жорстко проказав підполковник. – Нам слід виходити з того, що вона бачила, з її сьогоденної чутливості. Ви билися з ворогом, ви мстилися йому. Вона спостерігала ворожі злочини і не мала права підняти зброю. За вашої появи можливий психологічний злам.

– Що ж робити, товаришу підполковник?

– Діяти. Обережно, делікатно, тактовно. Ми посилаємо вас всупереч будь-яким правилам. Збіг обставин, з яких іншого виходу нема. В операції вирішальну роль відіграє ваша зовнішня схожість з Шеєром. І фахові знання. Іншої кандидатури, враховуючи терміновість моменту, не знайшли. А шукали. Ясно?

– Ясно, товаришу підполковник!

– Повторюю: діяти, виходячи з обставин, але делікатно, обережно, тактовно. До Крістіни Бергер матимете пароль. Але вона знає вас особисто, знає, що ви – Хартлінг. Тому фатальна ситуація може виникнути до обміну контрольними реченнями. У цьому й полягає небезпека. Будь-які витівки з переодягненням вам заборонені. Жодного подвійного маскараду. Для німців ваша поведінка в усьому мусить бути абсолютно природною. Офіцер міністерства пропаганди. Історик. Бої для нього – лише фронтова романтика, потрібна для майбутньої книги. Знайомство з чарівною дівчиною. Побачення і так далі. Одне слово – «природно».

– Зрозуміло, товаришу підполковник.

– Добре. З цим покінчено. Кличте вашого радиста. Зараз буде мова до обох.

Усе це відбулося у порівняно невеличкій будівлі, на території військового аеродрому. Поки капітан Калина ходив до передпокою, де старший сержант з дивовижним терпінням чекав виклику, підполковник Іринін розклав на столі карту.

– Закинемо вас цієї ночі, – мовив він, коли всі втрьох схилилися над картою. – Ось цей квадрат. Наземних сигналів не буде. Отут, серед гір, є досить величенька площина, на яку ви й опуститеся парашутами. На західно-північному боці її є печера, яку замасковано. Знайдіть її і чекайте нашу людину. Нею буде місцевий мисливець, осетин уже похилого віку, міцний, витривалий. Він запитає вас: «Чи привезли мені привіт від Олексія?» Відповідь: «Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я». Він: «Ім'я – Чомай». По обміну паролем ідіть за ним. Він виведе вас, коли настане потрібний момент, на шлях, яким німці перекидають військові частини в район населеного пункту, що вас цікавить. Розвідкою З'ясовано, що німці, вкриті горами, рухаються без бойової охорони. Місцеві партизани здійснять тут в обумовлений час напад, підірвуть кілька машин, зчинять автоматну стрілянину. Ваше завдання: скористатися панікою і темрявою, непомітно у метушні, що неодмінно виникне, опинитися в німецькій колоні і, користуючись солідними документами Шеєра, вимагати необхідної допомоги. Все! А зараз вам необхідно відпочити – добре поспати перед важким переходом: у горах подекуди випав сніг.

І от зараз, по-військовому пружно ступаючи, він проводжав до літака капітана Калину і старшого сержанта Сорокіна, нав'ючених спорядженням до краю. Скількох він уже отак проводжав? І скількох не зустрів? Загиблих у завжди нерівних сутичках, схоплених і закатованих, упізнаних і зраджених, пропалих безвісти.

Безвісти…

А вісті конче потрібні, хоч кожен у певному розумінні вирушає у безвість. Він був суворий і вимогливий до своїх підопічних, подекуди жорсткий і невблаганний, але тільки тому, щоб вони не схибили, лишилися живими і подали про себе й від себе жадані вістини.

З власного досвіду підполковник Іринін відав, яким тягарем лягає на розвідника моральна мука, як безжально гнітить його власне безсилля, коли він оволодів ворожими таємницями, іноді величезної ваги для армії, і не має змоги передати їх своїм. Він пережив ту нуртуючу душу муку ще юнаком, коли в роки громадянської війни після його знаменитої «партизанщини» – самодіяльного винищення провокаторів, його добре взяли було за барки, але й доручили надзвичайно відповідальну як на його тодішні роки справу: підпільний військово-революційний штаб наказав йому налагодити негласний зв'язок з більшовиком-розвідником Валентином Степановичем Борисовим, що працював у самому пеклі – в денікінському штабі білої армії.

Іринін, тоді ще просто Васько, ходив, мов бомба уповільненої дії, готовий будь-якої хвилини вибухнути най-секретнішими відомостями про озброєння білогвардійців, про допомогу їм – грошову й матеріальну – від іноземних інтервентів, дислокацію військ у тилу і на фронті, про ворожі паролі та відгуки на них. І не вибухнув, бо Катеринодарський підпільний комітет втратив зв'язок з Москвою і навіть радянським командуванням Південного фронту. А відомості були оперативні, плинні, мінливі, до негайного використання…

Скарб цей воістину не мав ціни. Жодної. Не вартий був і ламаної копійки, оскільки лишався практично не реалізованим. А міг би наблизити вимріяну в щоденній жорстокій борні перемогу.

– Бережіть, хлопці, себе, – сказав на прощання біля залізних сходинок на літак Іринін. – І як самих себе, бережіть рацію. Слухатимемо цілодобово. Ну, ні пуху вам ні пера… Бувайте!

… Печери край гірської галявини шукати не довелося. Коли Калина й Сорокін ледь наблизилися до скелястого громаддя, до них невідомо звідки долинув, чіткий в кришталевому гірському повітрі голос, ніби сама ніч їм наказала:

– Стояти!

Вони завмерли з пістолетами напоготові.

– Чи привезли мені привіт від Олексія?

– Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я, – відповів у темінь Калина.

– Ім'я – Чомай. – Темрява біля скель густішала, мовби матеріалізуючись у чоловічу постать з мисливською рушницею в руках. – Чомай – це я, Чомай Уянаєв… Ходімо до печери, сховаєте парашути.

Схованка була заздалегідь приготована. В неї уклали вже не потрібні парашути і комбінезони, закидали важким камінням. Калина й Сорокін лишилися в німецькій формі – гауптмана і єфрейтора. З цієї хвилини вони остаточно перетворилися на історика з міністерства пропаганди Адольфа Шеєра і його_ ординарця Ганса Лютке. Свої незримі імена вони поховали разом з парашутами і маскувальними комбінезонами. Мовчки пішли слід у слід за Чомаєм Уянаєвим, якого ще не встигли роздивитися, – Шеєр – з елегантною шкіряною валізою, куди були впаковані нотатники, книги, новенький мундир, фотоапарат і різне побутове причандалля; Лютке, як і належить ординарцеві, – з автоматом на грудях, речовим мішком за плечима і важкеньким чемоданчиком з рацією. Решту поклажі ніс провідник Чомай.

Він ішов нечутно, м'яко ступаючи на кам'янистий грунт, як на пухкий килим, а куті підковами чоботи Шеєра і Лютке ковзали, збивали камінці, ламали сухе гілляччя, що траплялося на шляху, бо Чомай вів їх неходженими, йому одному відомими стежинами. Куди? В темряву, в ніч – тільки так могли б відповісти гауптман та його єфрейтор. Шеєр на ходу глянув на годинник з фосфорним циферблатом. Було сімнадцять хвилин на першу. Розвідники доповідали, що рух німецьких колон починається в сутінках, щоб передислокацію здійснити приховано, під зоряною ковдрою ночі, отже, гірські ущелини проходять десь під ранок, годині о четвертій-п'ятій. Часу ще було доволі.

– Прийшли, – раптом мовив Чомай. – Мій коні. Прошу дорогих кунаків гостювати.

Це була невеличка пастуша хижа, що тулилася боком до скелі, малопомітна навіть ублизу, бо замаскована була всохлим гіллям і кам'яним завалом. Вхід затуляли зшиті баранячі шнури. В абсолютній темряві гостро заіскрилося – Чомай викресав вогонь, і невдовзі під казанком на гаку у видовбаній в скельній стіні ніші весело й тепло палахкотіло багаття.

– Спочинемо, чай пити будемо, – сказав Чомай, дістаючи з місткого шкіряного чороха хліб-задин і бринзу.

Тільки тепер Адольф Шеєр зміг роздивитися його всього – сухого й жилавого, зі старечим сивоусим обличчям, але гінкою юнацькою статурою. Був у чорній баранячій папасі, що своїми китицями сягала його широких рамен, під черкескою – ватяний бешмет, на поясі, поряд з неодмінним хевсурським кинджалом у посріблених піхвах, ще й німецький парабелум.

Повсідалися ближче до багаття на викладених з каменю і трамбованих у шпаринах глиною топчанах, що вгрузли у підлогу роз'єднаним півколом. На ці кам'яні сидіння були скинуті старі баранячі шкури.

– Раніше тут зупинялися мисливці, – неквапом повів оповідь Чомай, пораючись біля казанка. – Тепер – це мій дім. Прийшов фашист, я пішов у гори. Моя гвинтівка стереже стежини. Ніхто не знає про цей кош… Ні, неправду кажу. Мій кунак підполковник Іринін знає. Сказав йому, як прийти до мене…

Він розлив кип'яток у кухлі, змайстровані з консервних бляшанок.

– Я живу тут і дякую героям-нартам.

– Яким нартам? – виказав своє незнання Ганс Лютке.

Чомай зблиснув на нього очима з-під сивих брів.

– Нарти – давні-прадавні предки всіх горян-хевсурів, великі будівничі Кавказьких гір. У давнину, коли Ельбрус ще був тільки маленьким пагорбком, – ось як давно це було! – по наших краях ходило горе з кривдою. Вільно ходило, як суховій в голодному степу. Та жили на цій землі могутні велети нарти. І першими вони звели непрохідні стіни. Грізні, неприступні гори звели вони до неба, загострили скелями, порізали шлях глибокими ущелинами і проваллями. А щоб гори не розмив дощ і не розвіяв на порошини вітер, вкрили їх льодовиками, лісами і луками. Щоб на голові була зима, на плечах – осінь, у ногах – весна. З того часу й стоїть Кавказ, захищаючи горян від лиха. За цей подвиг небесний коваль Курдалагон нагородив героїв не вразливими для блискавок-стріл обладунками. І от ворог знову прийшов – лютий і безжальний. Цієї ночі взято мужнє місто горян – Малгобек.

– Звідки знаєте? – швидко запитав Шеєр.

– Гори все чують, усе знають… Та нічого. Коли осетини в скруті, Калак [45]45
  Осетинська назва Тбілісі.


[Закрыть]іде на поміч. І червона Москва прийде до осетинів на бій. Горяни здавна чекали руських, і вустами віщого Лібна [46]46
  Мудрець XVI століття.


[Закрыть]проказували: «З холодних улоговин Півночі прийде до горян одне плем'я. Волосся їхнє буде світле, як солома стиглої пшениці, ніс кирпатий, а очі того кольору, яким буває небо сонячного дня… Руські будуть жити з нами на одній землі, наші жінки та їхні жінки почнуть брати одна у одної сита для разом змолоченого хліба. Не кидайте своєї землі, горяни, своїх стрімких рік, не йдіть від руських». Дружбу навіки заповіли нам пророчі слова мудрого Лібна… Та годі! Час іти.

Чомай вихлюпнув залишки чаю з казанка на жарини багаття.

Тепер нетоптані стежини Чомая пролягали по схилах униз, та йти Шеєрові і Лютке було не легше. Незвиклі до кручі і тому неслухняні ноги ковзали по слизькому від вогкого снігу опалому листю, внаслідок чого мимовільно прискорювались непевні й хиткі кроки. А це у пітьмі, на крутосході загрожувало гауптманові та його ординарцеві реальною небезпекою загриміти униз разом із валізою і дорогоцінним чемоданчиком, про який наказано було дбати, як про самих себе. Ходіння в горах – ціла наука, на яку, зрозуміло, часу забракло…

Далі, коли без пригод нарешті приховано дісталися шляху на виході з вузької ущелини, все відбулося так, як передбачав підполковник Іринін, хоч зовсім не так, як малювалося в уяві.

Спочатку Чомай вказав місце зі схованкою для рації – за кілька десятків кроків від примітного скупчення скель, що чорними гостряками впиналися в низьке, схмарніле небо. Лютке одразу шанобливо узяв ошатну валізу пана гауптмана. Потому старий вивів їх ледь не на шлях, у вузький отвір серед нагромаджених брил, де, однак, вільно можна було розміститися вдвох, а колі треба – миттю опинитися на шляху.

– Тут чекайте, – проказав тихо. – Хай оберігає вас віт стріл ворога небесний коваль нартів Курдалагон! – і нечутно, як розтанув, зник у темряві.

Усе принишкло, як завжди буває перед світанком, кола ніч уже конає, а день ще не народжується, були години, коли найміцніший сон зморює людину й звіра, коли навіть вітер влягається і вщухає дощ. Через те аж не вірилося, що десь поблизу причаїлися люди зі зброєю в руках, чатуючи на ворога. А десь, сюди ще нечутно, гуркочуть машини з вояками, торохтять мотоцикли і, можливо, гримотливо й важко йдуть танки й тягачі з гарматами. Взагалі, позицію для засідки було обрано зручно – на виході з ущелини легко перерізати колону навпіл, розірвати її вибухами гранат, стьобнути кинджальним вогнем по ворожому скупченню і швидко відійти в нездоланні гори. Кулі могли зачепити й гауптмана з його єфрейтором – партизани не знали про них, а форма німецького вояки – лише мішень, в яку слід влучити…

А тоді зачувся далекий гуркіт, який щохвилини дужчав, і, здавалося, від нього все навкруги ще більш нишкло, тамувало шерех і подих. Колона рухалася з пригашеними вогнями, машини чітко дотримувалися уставної дистанції. Попереду торохтіли на мотоциклах з колясками, на кожній з них стирчав важкий кулемет, чуйні дозорці. Машина за машиною минали кам'яне громаддя, де чаїлися гауптман і єфрейтор, а ніч мовчала, і коли нарешті вибухнула вогнем безжального, швидкоплинного бою, не здалося навіть Шеєрові несподіваним. Масований кулеметно-автоматний вогонь, вибухи гранат, сполохи й заграви краяли темряву, і вже видко було охоплені жахом обличчя, фарбовані в червоне відблисками палаючих машин. Не знати як, гауптман Шеєр опинився серед панічно метушливих вояків, що стрибали навсебіч, з маху падаючи обабіч шляху і несамовито пуляючи з автоматів навмання.

– Вогонь! – волав гауптман, вимахуючи пістолетом.

Хтось грубо звалив його, притиснув до землі, прохрипів на вухо:

– Не дурійте, гауптмане, ще встигнете заробити свій хрест!

Стрілянина не вщухала, але Шеєр відчув, що стріляють самі німці і ніхто їм уже не відповідає. Поряд з ним лежав офіцер, який, напевне, й збив його з ніг. Шеєр скоса поглянув на нього, той напружено вдивлявся в темряву.

– Здається, все скінчилося, – нарешті визначив. – Підйом, гауптмане!

– Чорти б взяли охорону, – спересердя вилаявся Шеєр, обтрушуючись. – Нас ледве не перестріляли, мов куріпок. Гансе, де тебе дідько носить?!

До них, затинаючись, біг обвішаний сумками, з автоматом в одній руці і забрудненою валізою в іншій захеканий Ганс Лютке.

– П-п-пан-не г-гауптман, – злякано пробелькотів він, – д-д-дозвольте д-доп-повісти: н-нашу м-машину сп-п-палено…

– Чудово! – гнівно просичав Шеєр.

– Що це він у вас, з переляку? – іронічно запитав офіцер.

Шеєр поглянув на його погони.

– Невезіння, обер-лейтенанте. Під Нальчиком ми потрапили під бомбардування росіян, у Ганса контузія. А тепер – кулі партизан… Я не здивуюся, якщо мій Ганс взагалі втратить мову…

Обер-лейтенант зареготав:

– Спорядіть його до фатерлянду – там дівчатка його швидко розбалакають!

– Обер-лейтенанте, з вас вийшов би популярний терапевт. Але Ганс воліє вмерти за фюрера.

– Так, контузія у нього відчутна, – двозначно всміхнувся офіцер, що, видко, аж ніяк не поспішав накладати головою ні за фатерлянд, ані за фюрера.

– Гансе, хоч збереглася апаратура?

– Т-т-так, п-п…

– От що, Гансе, я скоро з тобою здурію. Кажи мені лише «так» і «ні». І цього мені задосить! Мало того, що загубив машину…

– Зате ви зберегли життя, пане гауптман, – мовив обер-лейтенант, що нашорошив вуха, коли зачув про апаратуру, і тепер промацував оком добротні шкіряні чохли, що мали цілком промовистий вигляд. – Ви, певно, журналіст?

– Не зовсім, – відповів гауптман. – Але охоче задовольню вашу допитливість: Адольф Шеєр, історик.

– О! Дещо вже чув про вас у нашому штабі… Ви маєте написати книгу про німецьку звитягу на Кавказі?

– Так, завдання рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса…

– Дозвольте й мені відрекомендуватися: Шютце, зв'язковій офіцер генерал-полковника фон Клейста.

– Висока посада!

– Ну що ви? Лише гучно звучить. Таких офіцерів, як ото я, хоч греблю гати…

– А що, коли я принагідно напишу про ваг невеличкий нарис до армійської газети? Я на власні очі бачив, як хоробро і опановано ви діяли у сутичці з партизанами…

– Ви теж… А втім, такі емоційні струси, мабуть, нададуть вашій книзі життєвого й динамічного колориту.

– Безумовно!

– Однак я радив би вам, пане Шеєр, ризикувати з розумом, інакше нікому буде писати нарис про мене. А це прикро, бо я людина вельми марнославна… До речі, мій штабний «мерседес» вцілів, і в ньому є два вільних місця.

– Щиро дякую, якщо це запрошення.

– А що б іще інше? Їдьмо!..

– Вам, власне, куди? – запитав Шютце уже в машині.

– До найближчого містечка, – відповів Шеєр. – Великого клопоту не завдамо. Це ж треба – втратити машину так близько від мети. Воістину – гіркий посміх долі…

– А там до кого? – цікавився обер-лейтенант.

– Служба безпеки.

– То ви до штурмбанфюрера Хейніша? – чомусь зрадів Шютце. – Знаю його, кілька разів привозив штабні пакети… Здам вас йому, пане Шеєр, з рук на руки, як малу дитину!

– Боже мій, обер-лейтенанте, а ви справді вмієте піклуватися – і міцними штурханами, і приязними послугами… Але самі згодом переконаєтеся: я дуже вдячна людина.

– Ех, пане Шеєр, не дратуйте мене спокусливими натяками…

– А що таке? Нирки, печінка?

– Як у воляки! – з апломбом запевнив Шютце. – Та ви чули останні повідомлення?

– Ні. Щось цікаве?

– Уже й з Берліна передають, що долю Кавказу вирішено. Вчора наші війська взяли Малгобек і з ходу вийшли на останній закріплений рубіж перед Владикавказом – так звані Ельхотові ворота. Останнє зусилля, і нам відкриється вільний шлях на Тифліс і Баку.

– Ну то й що?

– Та ви уявляєте, скільки нам, офіцерам штабу, додається роботки?

– Ах, от ви про що!

– Про те саме! А вам я раджу негайно підскочити до тих Ельхотових воріт, аби не проґавити ще одної перемоги. Враження для книги і все таке інше…

– Мені доводиться, обер-лейтенанте, вам безперервно дякувати. Ви мене просто в'яжете по руках і ногах міцною линвою уваги. Тоді зробимо так: у Владикавказі я влаштую бенкет, і першим запрошеним гостем будете ви. Приймаєте?

– Авжеж! Тільки щоб без повій, але з жінками. Я надав би перевагу осетинці…

– У вас непоганий смак. Хочете, я прочитаю вам, які трапляються осетинки?

– Охоче послухаю!

Адольф Шеєр витяг нотатника.

– Це я робив певні цитатні заготівки до книги – бібліотеки Берлінського університету до валізи не впакуєш. Ось витяг з «Життя цариці цариць Тамари», праці стародавнього грузинського історика Басілі: «Кажучи тут старим ладом, «породжений сліпим – сліпим і піде зі світу» – під цим мається на увазі кожен, хто не бачив Тамари. Правильна будова тіла, темний колір очей і рожевий відтінок білих ланит; сором'язливий погляд, манера велично і вільно кидати зір навколо себе, приємна мова, весела і чужа до розбещеності, голос, що насолоджує вуха…»

– Смак! Справді, цариця, та й годі… Але до чого тут осетинки?

– Терпіння, обер-лейтенанте, ви не дослухали. Річ у тім, що цариця Тамара – осетинка!

– Все ясно, гауптмане. Ви мене остаточно переконали. Більше умовляти не треба…

За веселою розмовою і незчулися, як в'їхали в місто. Та вулиці його самі нагадали про себе. Впоперек однієї стовбичила знівечена вантажна машина. Десь густо валував дим, безумовно, пожежі, повним ходом метляли мотоцикли, і бігли вояки зі зброєю напоготові.

– Майн гот! – вигукнув Шютце. – Невже й сюди завітали партизани?

– Схоже на те, – заклопотано озвався Шеєр. – Дуже схоже… Принаймні бомбових воронок щось не видно. Однак, мабуть, у Хейніша дізнаємося про все докладно…

– Неодмінно! – погодився Шютце.

Цегляна будівля СД теж мала свіжі, промовисті сліди нічної сутички – стіна, що виходила на вулицю, була навскоси пощерблена кулями. В одне з вікон, вочевидь, влетіла граната. Скло в інших теж було попробивано кулями. У дворі все вирувало: шикувалися солдати, заклопотано сновигали офіцери, звідусіль чулися короткі військові команди. У самому приміщенні гуляли протяги.

У приймальні штурмбанфюрера сидів рудий здоровань з невідповідним до загального метушливого піднесення байдужим виразом обличчя. Він одним пальцем, явно знічев'я чи з нудьги, тицяв у клавіатуру друкарської машинки.

Ковзнув холодними очима по Шеєру, помітив Шютце і одразу мило пожвавішав:

– О, Шютце, вже тут! Воістину у штабі не баряться з прочуханкою… Де пакет?

– Помилка, Віллі. Я тут, але без прочуханки. Але що у вас трапилося?

– Партизани. Кінна атака… Це був жах! Комендант Функель буквально осатанів – партизани звели нанівець усі його зусилля застрашливої дії: захопили з собою геть усіх повішених…

Шютце співчутливо похитав головою:

– Обов'язково перекажу вашу розповідь у штабі! Але дозвольте відрекомендувати гауптмана. Адольф Шеєр, кореспондент з Берліна, історик. Прибув…

– Чого ж ви досі мовчали? – Віллі Майєр пружно схопився на ноги. – Знаємо і давно чекаємо. Гадаю, штурмбанфюрер попри все прийме вас негайно, – і він зник за дверима кабінету Хейніша.

– Цей Віллі, – переконано похитав головою обер-лейтенант, – пречудовий хлопець! Дотепник, яких мало… А розумник! Нема чого й казати… На нього можна покластися!

– Прошу, панове! – розчахнув двері Віллі.

За ніч обличчя Хейніша посіріло, очі почервоніли від безсонної напруги, у пальцях він крутив зламаний олівець. Шеєр спостеріг ще кілька зламаних олівців, викинутих до кошика. Проте штурмбанфюрер намагався зустріти їх привітно й витримано.

– Радий вітати вас, панове! – мовив прихильно. – З щасливим прибуттям, Адольфе! Сподіваюся, мені, як старому друзяці вашого гідного усілякої поваги батька, дозволено тік до вас звергатися.

– Про що мова, пане Хейніш! – розчулено озвався Шеєр. – Я тому й просився у Берліні саме до вас.

– Так, мене повідомив про це обер-фюрер СС Корземан, майбутній начальник поліції та СС рейхскомісаріату «Кавказ». Мені дуже приємно, що сином мого трагічно загиблого друга піклуються такі високі особи. Вибачте, Адольф… Шютце, а ви у якій справі тут?

Чий більше промовляв штурмбанфюрер Хейніш, тим більшою повагою мимовільно проймався обер-лейтенант до свого випадкового супутника і виструнчено дерев'янів, з летким переляком пригадуючи свої вільні промови з цим істориком, що виявився птахом дуже високого злету. А що, коли цей Шеєр от зараз бовкне щось недоречне? Тому, коли Хейніш звернувся до нього, він гаряче відповів:

– Гер штурмбанфюрер, я мав щастя познайомитися з паном Шеєром під час нічної сутички з партизанами в горах. Пан гауптман особистим прикладом підняв солдатів в атаку. Справжній офіцер! Я вважав справою честі запропонувати панові Шеєру штабну машину, оскільки його власна згоріла.

Хейніш поважно набундючився:

– Ви правильно вчинили, Шютце. І я радий саме від вас чути про сміливі дії гауптмана. Сподіваюся, ви потоваришували?

– Так точно! – клацнув закаблуками Шютце.

– Як ви гадаєте, чи заслуговує пан Шеєр на бойову нагороду?

– Безумовно!

– Обер-лейтенант перебільшує, – скромно озвався Шеєр. – Просто я діяв, виходячи з обставин, що несподівано склалися, як і належить німецькому офіцерові. До речі, обер-лейтенант Шютце теж не губився в бою…

– Тільки так і належить поводитися істинним арійцям, – схвально проказав Хейніш. – Дякую, обер-лейтенанте, за вашу турботу про пана Шеєра, а зараз мені необхідно побалакати з ним особисто. Розумієте?

– Слухаюсь, гер штурмбанфюрер!

– Давно з Берліна? – запитав Хейніш, коли двері за Шютце зачинилися. – Та ви сідайте.

– Пішов четвертий місяць, як перебуваю в діючих частинах, – відповів Шеєр, присаджуючись.

– О, то ви попри юнацьку зовнішність старий бойовий вовк! – силувано пожартував Хейніш.

– Як сказати, – у тон йому відповів Шеєр, – моя зброя – перо, а поле бою – наука.

– Це покликання чи обов'язок?

– І перше, і друге, пане Хейніш.

– Якщо я не помиляюся, ваш батько не збирався робити з вас вченого. Старий Шеєр мріяв про сина-вояку! Хіба ж ні!

– А хіба не справдилися мрії батька? – Адольф поглядом вказав на свої погони. – Окрім того, це саме він порадив мені йти на історичний факультет, щоб бойовито боронити нордичну історіографію від нападок плутократів і фальсифікаторів. Ми мусимо в усій красі поновити у світі величну історію арійської раси. Прикладом для мене е мій старший колега, зондерфюрер СС барон Болко фон Ріхтгофен.

– Чудово! – погодився Хейніш. – До речі, Адольфе, зараз у нас плідно працює група науковців і діячів культури зі штабу «Кюнсберг» на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС паном Краллертом. Так от, – зумисне наголосив Хейніш, – вони спалили геть усі матеріали, які лишень знайшли, якогось Кости Хетагурова, але й досі полюють на його шкідливі рукописи та чернетки. Щоб і гадки про нього не було! Недолюдки-унтерменші не мають права на власну культуру та історію.

– Цілком з вами згоден, пане Хейніш. Цей корисний та ефективний досвід нині поширено по всіх окупаційних військах.

Почувши це, Хейніш щиро мовив:

– Ви й не уявляєте собі, Адольфе, як приємно мені було з вами балакати, радий, що ми розуміємо один одного з півслова. У фронтових умовах – слово честі! – це розкіш.

– Коли так, то я щасливий, що завдав вам кілька приємних хвилин.

– Тепер скажіть мені, Адольфе, вам потрібна якась допомога в роботі над книгою? Можливо, загальна консультація… Ну, про побутові умови я й не кажу – чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені! Зізнаюсь, – Хейніш лагідно посміхнувся, – і квартиру, і господарку спеціально для вас зберіг, бо на них обох наша тутешня чоловіча стать страшенно ласа! Машину – само собою…

– Щиро вдячний вам, пане Хейніше! Теж признаюся з усією відвертістю: я сподівався на вашу увагу, але отакого, справді батьківського, піклування, визнаю, не чекав… Щодо консультації. Боюся, що мені слід більше їздити і дивитися, аніж консультуватися. Зрозумійте мене правильно. У Берліні мене, здається, грунтовно просвітили – від Людендорфа до рейхсміністра Геббельса. Ось, на доказ, останній вислів рейхсміністра пропаганди щодо Кавказу. – Шеєр вдруге за цей день витягував на світ божий нотатник: – «Ми захопили країну на Сході не лише для того, щоб нею володіти, але й для того, щоб організувати її передусім для себе. Ми ведемо війну за вугілля, залізо, нафту. Якщо до визначеного нашим командуванням часу закінчаться бої на Кавказі, ми матимемо в своїх руках найбагатющі нафтові області в Європі. А хто привласнить пшеницю, нафту, залізо і вугілля – той виграє війну». Після ж бесіди у верховному командуванні мене не полишає думка, що свою майбутню книгу я міг би назвати й так – «Завоювання Індії на Кавказі». Отже, приціл моєї наукової розвідки далекий.

– Якщо не таємниця, з ким мали розмову в ОКВ?

– Які від вас, пане Хейніше, можуть бути таємниці? З цього питання мене докладно консультував керівник відділу пропаганди генерал Ведель. На прохання самого рейхсміністра доктора Йозефа Геббельса. Отже…

– Отже, вам потрібен лише мій дозвіл на вільне пересування по всій фронтовій і прифронтовій смузі, – широко всміхаючись, зазначив Хейніш.

– Дуже було б бажано, аби не завдавати вам щоразу нового клопоту і не набридати нескінченними проханнями…

– Давайте ваш мандат. Ого! – вигукнув він, коли розгорнув документ. – Я знову щиро радію за вас, Адольфе, – такий я бачив лише у самого Дітріха!

У пам'яті спливла фраза, мовлена на заміській дачі під Тбілісі. Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».

– Хіба Дітріх тут? – запитав. – Я з ним добре знайомий.

– Тепер ви його побачите лише в Берліні. Днями він вилетів від нас по закінченні зйомок нової документальної стрічки для фірми «Уфа-фільм».

– Шкода..

– «Веселіше, Адольфе, гарною товариства вам стане! Чи ви вже забули, як я про вас подбав?

– О ні, пане Хейніш…

– Отож! А тепер останнє запитання: що чувати про вашу матір?

– Нічого особливого.

– Сподіваюся, ви не поділяєте її дивацьких поглядів?

– Ну що ви, гер штурмбанфюрер? Ми з батьком давно засудили її не гідну німкені поведінку. Одного того, що вона знехтувала вашою щирою дружбою і заборонила вам відвідувати наш дім…

– Так, так, – похитав осудливо головою Хейніш. – Ваша матінка – жіночка з норовом. Ледь не згубила кар'єру вашого батька і мою на додачу… Та, на щастя, все тоді добре минулося!

Раптом уперше за час їхньої розмови на столі у Хейніша задзвонив телефон.

– Хейніш слухає. Що?! – заволав він. – І ви досі барилися з таким повідомленням? «Не знали, не знали…», – передражнив когось. – Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от – нічого не чіпати до мого приїзду! – штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. – Ще новина – вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! – гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: – Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого – я в бургомістраті…