Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

– Швайнкерль!.. Ду ферфлюхтер… [38]38
  Свиното!.. Прокляття на тебе… (Нім.).


[Закрыть]

На більше сил йому не стало. Спочатку з глухим стуком впав на підлогу пістолет, потім до ніг Крістіни поліг і його власник.

Дім огорнула чуйна тиша. Вона була тремтлива й чутлива до найменших шерехів. Вона соталася з усіх закутків і нашорошено заповзала в усі щілини. Вона фізично відчутно попливла з хати важкими сторожкими хвилями на подвір'я, у темний садок, німотну вулицю, немовби все ширшими колами вимацуючи можливу небезпеку. І разом з тишею ширшала чутлива настороженість двох живих людей над мертвим тілом. Чи не озветься ніч тривожним криком, брязкотом зброї, полохливими пострілами? Було тихо. Тільки на стіні невтомно цокотіли ходики.

Першим порушив мовчанку Владислав. Він схилився над забитим, перевернув його горілиць, витяг з нагрудної кишені документи на ім'я Лотара Краузе, ледь чутно зронив:

– Сконав.

Крістіна, бліда і змертвіла, досі непорушно стояла з невеличким, завбільшки в хлоп'ячу долоню вальтером у руці.

– Чому стріляли? – сухо запитав Владислав. – Чи розумієте, що ви накоїли?

Вона над силу розтулила стиснуті в ниточку губи, відповіла чомусь пошепки геть безбарвним голосом:

– Я мусила… Іншого виходу не було…

– Чому? Ситуація звичайна – погарикалися поміж собою двоє офіцерів, один з них перевищив владу, бо запаморочилася голова від надміру випитого… Ото й усе!

– Учора я друкувала наказ про розшук і затримання радянського розвідника Лотара Краузе… Мюллер назвав це прізвище… Що я мала робити?.. Радитися з вами, Олексію Васильовичу?

– Так, – крекнув Владислав, – тепер – ясно. – Він помахом вказав на вальтер, до якого прикипіли білі, тонкі пальці Крістіни: – Ваш табельний?

– Ні, це його пістолет, Мюллера… Він щойно подарував мені його, як вояцький презент… У машині, коли їхали…

– Водій бачив?

– До жінок він волів їздити без водія…

– Отже, у машині…

– Нікого, – закінчила за нього Крістіна.

– Гаразд. Пістолета позбудьтеся так, щоб його неможливо було знайти. Труп я заберу з собою, машину теж, аби створити враження, що він повертається: не маю сумнівів – хтось та вас обох у машині бачив і запам'ятав. Мюллер – птах видний… Та й ви, Марійко, нівроку…

– А як же ви самі, Олексію Васильовичу?

– За мене не турбуйтеся. З першою-ліпшою частиною вирушу на передову. Шлях недалекий. А там майну до наших…

Нараз у дверях виникла Варвара Іванівна. Побачила на підлозі труп німця, пістолет у руці німкені. Хазяйка пополотніла, схопилася за серце, не тямлячи себе, важко подалася назад.

– Хальт! Стояти! – рішуче підняла на неї пістолет Крістіна. – Що з нею робити? – запитала Владислава.

Він м'яко узяв її за руку, розчепив її пальці.

– Віддайте краще пістолет, Крістіно, мені. Ви надто запальні. Це недобре – ще накоїте лиха. Нерви слід тримати в залізній узді. – Він ледь помітно посміхнувся і мовив, звертаючись до обох жінок: – Тільки без зайвих емоцій – тут усі свої…

– О господи! – тихим стогоном вихопилося у хазяйки.

– Спокій, Варваро Іванівно, спокій… Назовні нічого підозрілого не помітили?

– Тихо, нікого не видно. Темно, хоч в око стрель…

Вона мовила це і несамохіть затулила рота, поглянувши на забитого, що лежав горілиць з розплющеними скляними очима.

– Тим краще, – наче нічого не помітивши, провадив Владислав. – Вранці по нього похопляться і знайдуть труп… От що, – він по черзі поглянув на обох жінок, – якщо вас розпитуватимуть, тримайтеся за будь-яких обставин одного: до хати не завітав, погомонів біля хвіртки та й покотив собі далі. І запам'ятайте час, – він демонстративно підтягнув гирку жерстяних ходиків, – тільки не зазначайте точно, а кажіть приблизно, аби зберігався певний простір у часі. Може статися, що розбіжність у хвилинах буде рятівною. – І додав суворо: – Може статися й навпаки – німці розвідку теж не з дурнів комплектують… Повторюю: не заходив, погомонів – поїхав. Час – приблизний, бо жодній з вас не було ніякої потреби дивитися на годинник.

– Зрозуміло, – мовила Варвара Іванівна.

– Де його шинель та кашкет? – звернувся Владислав до Крістіни.

– У машині.

– Подивимося, чи не залишилося де слідів крові.

– На підлозі ніби нема, – Варвара Іванівна схилилася з гасовою лампою. – Трохи під одягом…

– Варваро Іванівно, подбайте, щоб ніде ані кровинки не було, скрізь після нас подивіться – у кімнаті, в коридорі, надворі, на стоянці машини. Не здумайте мити підлогу – це тільки посилить підозру, якщо вона виникне. Знайдете цяточку – просто акуратно зніміть її ножем, а місце замастіть олією. Крістіно! Я дуже перепрошую, але змушений звернутися до вас з неприємним проханням – допоможіть мені донести до машини труп. Зрозумійте мене правильно: ми не можемо лишати жодних слідів. Необхідно винести його обережно, мов порцелянову ляльку. Ще раз перепрошую за прикрість…

Марков стурбувався, коли побачив, як розширилися зіниці Крістіни, а вона вражено дивилася на нього, до глибини душі зворушена його безмежною людяністю і делікатною чуйністю, що не зраджують навіть у такій моторошній ситуації. Є безліч людей, яким до кінця не зрадить мужність. Є люди, які, мов святиню, пронесуть крізь усе життя своє незрадливе кохання. Є люди, які втрачають життєві принципи лише з власним життям. Та мало знайдеться й серед них таких, які й за найдикіших обставин збережуть у собі цнотливе, побожне ставлення до жінки, свою чоловічу, ніжну обережність. А Марков цього за собою навіть не помічав…

– Про що мова, товаришу…

– Стоп! – зупинив її Владислав, бо відчув, що дівча ладне порушити конспірацію. – Візьміть його за ноги – буде зручніше.

Труп уклали в проміжок поміж сидіннями. Вкрили шинеллю.

Владислав сів за кермо. Поряд, спираючись рукою на відчинені дверцята, стояла Крістіна.

– Доповідайте, тільки коротко і найсуттєвіше, – службово мовив Марков. – Якщо виникне необхідність, запитаю додатково.

Але Крістіна не годна була укластися в лаконічні речення і доповідала не так коротко, як швидко, дбаючи лише про те, аби не забрати у Маркова зайвого часу. Голос її, глибокий і притишений, бринів схвильовано:

– Як і було передбачено, я спочатку влаштувалася на роботу в бургомістраті. Потім на мене ввернули увагу з СД. Перевіряв сам Хейніш. Мене зарахували до штату на посаду особистої секретарки з обов'язками перекладача. Хейніш намагається ставитися до мене як шляхетний вихователь. Незрозуміло поводиться його помічник Віллі Майєр. Він приязний до мене, наодинці не дуже обережно кепкує із себе і перемог німців. Якось він докинув, що, коли мені буде недобре, він допоможе. Од відповіді на запитання, про яку допомогу йдеться і за яких обставин, ухилився.

– Будьте обережні, Крістіно. Можливо, це гачок – ви серед ворогів, хитрих і підступних, не сподівайтеся на людяність… Чому досі не озивалися?

– Я втратила зв'язок, На тому місці, де закопана рація, споруджено військову майстерню.

– Які зібрали оперативні відомості?

– З письмових – лише уривок, але, здається, важливий, з донесення начальника штабу 1-ї танкової армії.

«Уривок» справді був надзвичайної ваги. Йшлося про «нове планування армії на подальше ведення наступу: через пустельність степової місцевості поблизу Каспійського моря між Тереком та Маничем неможливо виставити сильні частини. Також і питання постачання водою пов'язане з колосальними труднощами, оскільки передбачається боротьба за окремі колодязі, які супротивник залишив у негодящому стані. Тому наступ повинен вестися з рубежу Баксан – Моздок, тут напрямок головного удару.

Можливість форсувати Терек під Моздоком є найвигіднішою, оскільки широчінь ріки тут не перевищує 100 м. Таким чином, під проводом командира 3-го танкового корпусу об'єднується група, що складається з румунської гірської дивізії, німецьких гірських частин, наданих цій дивізії, і що посилена полковою групою 23-ї танкової дивізії, завданням якої буде – посунутися західніше та південніше Тереку на Орджонікідзе і відрізати військові шляхи.

40-й танковий корпус з 3-ю танковою дивізією і з частиною сил 23-ї танкової дивізії, а також знову підпорядкованою 13-ю танковою дивізією готує наступ у районі Моздок через ріку Терек, створює передмостовий плацдарм і опісля наводки моста рухається на Грозний.

52-й армійський корпус іде слідом за 40-м танковим корпусом через Моздок, щоб пізніше просуватися на Орджонікідзе.

Після форсування Тереку передусім необхідно знищити супротивника, що знаходиться в завороті Терену, і для цього ввести в дію достатню кількість танків для удару на Орджонікідзе» [39]39
  Донесення від 25 серпня 1942 року.


[Закрыть].

– І все це ви носили з собою? – із співчутливим сумом запитав Марков. – Ще маєте ще доповісти?

– 13-та танкова дивізія під командуванням генерал-майора Герра рухається з району Армавіра, з району Нальчика – 3-тя танкова дивізія генерал-майора Брайта. Піхотою командують генерал-майори Рюкнагель і Клепп. Оволодіння Головним Кавказьким хребтом покладено на 49-й гірськострілецький корпус, що дислокується в районі станиці Невинномиської і міста Черкеська. Командує генерал гірських військ Рудольф Конрад. Корпус складається з 1-ї та 4-ї гірськострілецьких і 97-ї та 101-ї гірсько-єгерських дивізій. Окрема складова частина – дивізія «Едельвейс». Багато хто з вояків цієї дивізії до війни відвідували Кавказ як спортсмени і туристи, добре вивчили перевали. Зараз «едельвейси» перебувають у районі Північної Теберди. І ще. Для боротьби проти партизанів та підпільників Північного Кавказу прибув каральний батальйон особливого призначення «Бергман» – «Горець», що складається зі зрадників Батьківщини та націоналістичних недобитків. Політичний керівник – німець на прізвище Оберлендер.

– Як? – не стримався Марков.

– Оберлендер.

– Ім'я знаєте?

– Теодор.

– Звання?

– Обер-лейтенант.

– Таки він! – мовив, нічого не пояснюючи. – Доповідайте далі.

– З найголовнішого – це вже все… Стривайте, здається, патруль… І справді – йдуть сюди! Накиньте на себе шинель Мюллера. Давайте мені свою, я його накрию… І кашкета, його кашкета насуньте якомога нижче, прямо на очі… Ось так він носив! Перепустка ось тут… Ну, чого чекаєте? Обніміть мене і цілуйте… Мюллер у таких випадках не соромився і не зволікав…

Владислав ніжно обняв її легкий стан, притулився до її свіжого, теплого, мов нагрітий сонцем шовк, обличчя, і від цієї вимушеної «службової» ласки у нього за мить аж попливло в очах, бо ніколи не розкошував і такою. Поцілунок з чарівною дівчиною під прицільними цівками автоматів…

– Ауфштеен! [40]40
  Встати! (Нім.)


[Закрыть]– почули різкий зигук. – Аусвайс! [41]41
  Документ! (Нім.)


[Закрыть]

Крістіна грайливо вивільнилася з обіймів Владислава

І, кокетуючи, посміхнулася:

– Ось перепустка. Aлe в даному випадку гер помічник коменданта не потребує глядачів… Бачите, сердиться!

– О, пане обер-лейтенант, тисяча пробачень! У темряві не впізнали вашої машини.

– Геть! – люто просичав крізь стиснуті зуби Владислав.

– Слухаюсь!

Патруль хутко, ледь не бігцем поринув у темінь.

Владислав натиснув на стартер. Обганяючи патрульну трійцю, висунувся з протилежного боку машини, аби вояки бачили тільки його потилицю, і гукнув під гуркіт мотора:

– Ауфвідерзеен, фрейлейн! [42]42
  До побачення, фрейлейн! (Нім.)


[Закрыть]

Розділ сьомий
ВАРІАНТ «ЕСМЕРАЛЬДА»

Під ранок, коли за вікном ще тільки починало ледь сіріти, в узголов'ї гауптмана Функеля настирно задзвонив телефон. Цей телефон дзвонив лише на випадок нагальної тривоги або ж на випадок термінової розмови з дуже високими чинами, і сон покидав коменданта на перший же його деренчливий поклик.

Досі телефон промовляв до гера коменданта виключно німецькою мовою, і тому, коли Функель зачув російську, він за своєю рефлекторною звичкою не годен був одразу щось второпати. Справа ускладнювалася ще й тим, що сам Функель ніколи не ходив у завеликих мовознавцях, а тицяти в груди твердим, мов цвях, пальцем зараз було геть нікому. Отож, долати мовні труднощі доводилося, нервово тупцюючи на ногах-жердинах у вузьких блакитних кальсонах та ще босоніж на охололій за ніч підлозі.

– Хто говоріль? – люто волав у телефон гер гауптман.

– Зазроєв, гер комендант…

– Какой такой комендант Зазрой до тойфельмутер [43]43
  До бісової матері (нім.).


[Закрыть]? Я вас буду розстріляйт! Ві отшень вінувайт!

– Вибачаюсь, пане-гер комендант. Я – рядовий поліцай Зазроєв. Зараз стою на посту! Мушу доповісти…

– На посту? Отшень карашо! Но потшеиу на посту меня буділь? А?

– Мюллер спить! – простогнало у телефоні.

– Ах, так! – нараз визвірився Функель. – Ті – тупа остсвиня, Зазрой! Мюллер отшень спіт, а ті посмель меня отшень буділь? Каналья!

– Вибачаюсь, дуже п'яний…

– Ті отшень п'яний свиня, Зазрой? Випівка водка для зольдат і офіцір єст отшень карашо… Гут! Но потшему ті випіль шнапс на слюжба?

– Так не я п'яний, а Мюллер п'яний спить…

– А затшем ті к нему прішьол? Я тебе не понімайт нікак. Ферштест ду? [44]44
  Зрозумів? (Нім.).


[Закрыть]

– Перепрошую, пане-гер комендант, але це не я до Мюллера прийшов, а навпаки – Мюллер приїхав на своєму авто і спить… Всім – страх і жах Мюллера будити. Що мені робити, гер комендант?

– Охраняйт! Куда Мюллер прієхаль шляфен, то іст поспаль?

– На штрассе Станична, на перехресті з Владєй-Кауказштрассе.

– Зазрой, слушаль мой слово: стоять на Штанішнаштрассе і нікого к машина нє подпускайт. Я буду отшень бістро приєхаль на твой пост і сам смотрель, как отшень некарашо Мюллер шлефт… Ферштест ду?

– Ясно, пане-гер комендант!

«Невже цей мерзотник Мюллер і справді так по-свинськи набрався, що спить серед вулиці? – поспіхом одягаючись, гнівно думав гауптман Функель, добре знаючи про алкогольні нахили і п'яні витівки свого помічника. – Це ж ганьба! Сором! Боже мій, страх і подумати, що станеться, коли про все дізнається цей закоханий в плакатну арійність Хейніш… Проте добре, що ця тубільна свиня Зазрой таки допетрав мені вчасно зателефонувати. Ну ж і влаштую я цьому нікчемі Мюллеру побудочку!..»

За кілька хвилин «опель-гапітан» Функеля вже мчав свого господарів передранкових, ще сонних сутінках. На перехресті Станичної та Владикавказької вулиць, у грузькій тіні платанів з обдертими стовбуринами, внаслідок чого з них, оголених і удень рожевих, химерно зависали довгі ремінні ласки сухої брунатної кори, і справді чорніло авто обер-лейтенанта Мюллера. Від цього огидного видовища комендант ще більше знавіснів: «Подумати тільки, цей нікчемний п'яничка дійсно перетворив вулицю дорученого йому міста в нічліжку! Ні, без добрячої прочуханки не обійтися…» З тіні платанів відокремилася незграбна постать у волохатій папасі, насунутій на самі очі.

– Спіт? – суворо запитав Функель вартового.

– Так точно, гер комендант! – виструнчився поліцай. Функель рвонув дверцята машини і осатаніло гаркнув, не шкодуючи голосових зв'язок:

– Мюллер!

Обер-лейтенант і не ворухнувся. Спав собі на задньому сидінні, вкритий з головою шинеллю і закинувши ноги на спинку переднього сидіння. Його лискучі чоботи визивно позирали просто в обличчя пана коменданта ще не стертими, кутими залізом підошвами.

– Ауфштеен, швайнкерль! – заревів Функель і, ухопивши полу шинелі, рвучко смикнув цю імпровізовану ковдру на себе.

«Встати, свиняче рило!» – з повагою до мовних вправ гера коменданта переклав собі подумки поліцай. Та Мюллер не спав…

Його очі були широко розплющені. У цих некліпних очах скляним холодом застиг тваринний, смертний жах. Функель відчув, як його ноги-жердини вкінець задерев'яніли, а по вузькій спині спочатку гостро вдарило морозом, а наступної миті зволожило бридким потом.

– Ті затшем обманівайт мєня? – недобрим, видзвонюючим голосом тихо запитав він поліцая, неквапом витягуючи парабелум. Його очі теж виблискували смертю, швидкою і невблаганною. – Кто убіль обер-лейтенанта Мюллер? Ті стрілял?

Поліцай отетерів. Його важка щелепа відвалилася, і складалося дивне враження, ніби між волохатою папахою з цяточками нажаханих очей і неголеною чадрою-щетиною утворилося чорне печерне провалля.

– О господи! – глухо долинуло з тієї порожнечі. – Гер комендант, – похапливо заблагав поліцай, – ніхто нікого не вбивав і не стріляв усю ніч… Слово даю! Я особисто бачив, як пан обер-лейтенант зводили приїхати сюди, потім вийшли з машини і, ледь тримаючись на ногах, пересіли на заднє сидіння… Там і поснули вони…

– Ті авто подходіль?

– Підходив… І коли побачив, що гер обер-лейтенант уклалися на задньому сидінні спочити, я почав сумлінно охороняти їхній шляхетний спокій… Згідно з вашим наказом, гер комендант!

– Ті сволочной штючка, Зазрой! Ті придумайт со мной шютка шютіль, да? – Довготелесий Функель схопив невеличкого на зріст поліцая за комір і мало не поволік до машини. – Смотреть! Што ті відель?

– Не може бути! – відсахнувся Зазроєв від мертвих очей Мюллера. – Я ж сам, на власні очі бачив…

Він дійсно бачив, як обер-лейтенант, хитко ступаючи і ледь соваючись, перебрався на заднє сидіння. Він справді деякий час спостерігав, як Мюллер незграбно й п'яно вовтузився там. вкладаючись спати. Він достеменно знав, що на спинці переднього сидіння стирчать ноги спочиваючого начальства. Спритної і швидкої тіні, що майнула в темінь з протилежного боку машини він не помітив.

– Сдавайт оружіє! – Комендант зірвав з плеча очманілого від розпачу поліцая гвинтівку. – Садісь в мой «опель». Будешь расказивайт в слюжба безопасность. Ферштест ду? Гансе! – гукнув він до свого водія німецькою. – Поведеш услід мені машину покійного бідолахи Мюллера.

На подвір'ї СД Функель з неприємністю запримітив всюдисущого руданя Віллі Майєра. Справа не в тім, щоб надто веселий помічник Хейніша чимось дратував коменданта або сунув носа не в своє діло, заважаючи гідно виконувати іншим свій високий обов'язок перед «тисячолітнім» рейхом і особисто фюрером. Ні, цією службовою вадою чиновної нишпорки Майєр не відзначався. Просто Функель вчасно не дотямив привести забитого Мюллера в більш-менш пристойний вигляд, і зараз, як і раніше, ноги небіжчика красувалися ще не стоптаними підошвами поряд із заклопотаним обличчям водія машини. Прикро, та вже нічого путнього не вдієш. А Віллі Майєр легкою ходою пружного, тренованого тіла хутко сунув до них, цікаво позираючи саме на чоботи Мюллера, безумовно, зайві і недоречні як розважальне видовисько.

– Що трапилося? – запитав він Функеля, забувши ранкове «гутен морген» або «хайль».

– Самі подивіться, – буркотливо відповів гой.

Майєр тільки кинув до машини оком і одразу ж діловито поцікавився:

– І хто ж де його?

Функель, їло встиг вилізти з «опеля», лише мовчки знизав плечима.

Майєр відчинив дверцята машини і, зігнувшись, поліз до задубілого Мюллера. Пристрелили обер-лейтенанта зі спини, проте навколо закривавленої цяточки порохового гару ніби не було. А коли це так, що має точно встановити експертиза, то стріляли не впритул, отже, вбивство сталося не в машині. На підлозі валялися розчавлений кимось кашкет небіжчика і шинель, що горбом сповзла гід час руху. Майєр підхопив її, аби прикрити байдужого до його клопотів обер-лейтенанта, і з кишені вішали чудові, гарної роботи рукавички. Майєр знову мимовільно звернув увагу на їхню вишукану елегантність, і йому пригадалося, як позаминулого вечора Мюллер ледь не перед кожним хизувався французьким коньяком «Мартель» найвищого гатунку та ананасами до нього, а також оцими рукавичками, що їх надіслала йому з окупованого Парижа певна Ельза, заможна дочка юнкера-багатія зі Східної Пруссії. «Мартель» – для всіх моїх друзів! – ліз із пляшками сп'янілий Мюллер. – Дівоча увага і пестощі – лише для мене!» Нахвалявся, бідолаха, по війні з Ельзочкою побратися, а повінчався з костомахою. Проте видудлені пляшки справді сіяв скрізь, у будь-якій компанії…

– Варто вам, гауптмане, особисто доповісти Хейнішу про вбивство Мюллера, – порадив Майєр. – Буде лихо, якщо повідомить хтось інший. А так все вийде на гаразд – ви, наскільки я розумію, принаймні перший опинилися на місці злочину.

– Саме так! – гаряче підхопив Функель. – Я для цього й прибув безпосередньо до вас. Та як знати, коли заявиться; гер штурмбанфюрер?

– Він тут, у себе в кабінеті.

– Чого ж ви досі мовчали, Віллі?

– Боже мій, вам, гауптмане, все треба розжовувати до дрібниць. Невже ви гадаєте, що я з власної примхи стовбичу тут з самісінького передранку?

– Авжеж, любий Віллі, я про це не подумав… Невиправна втрата сердеги Мюллера геть вибила мене з колії. Але, Віллі, не відмовте в маленькій люб'язності…

– Слухаю вас.

– Я волів би зайти до Хейніша разом з вами. Ви ж його улюбленець, і ваша присутність, сподіваюся, дещо згальмує цілком виправданий гнів пана штурмбанфюрера.

– Згода! У цій делікатній справі я охоче складу вам компанію.

– О, Віллі, навіть не знаю, чим вам віддячити…

– То не біда, бо я знаю – білозубо всміхнувся Майєр. – Порахунки підіб'ємо у казино, чи не так?

– Про що мова, Віллі? Безумовно, так.

– Ну, а цього, – Майєр зневажливо хитнув головою в бік до краю одурілого поліцая, – поки що здамо під варту. Хай буде нашим цапом!

У кабінеті господар перебував не сам. Навколо штурмбанфюрера знервовано купчилося кілька офіцерів СД і навіть двійко абверівців. Відтак перебіг ночі, вочевидь, не обмежився лише однією надзвичайною подією, бо про загибель Мюллера жоден з присутніх ще не міг знати.

Хейніш відірвав погляд від паперів, розкладених на столі, і з подивом зиркнув на посірілого під цими удавано байдужими очима Функеля.

– У вас щось трапилося, що ви вдираєтеся отак зранку? – мерзлим голосом процідив він.

– Так точно! – вичавив із себе Функель. – Мюллера вбито!..

– Чотири, – незрозуміло зазначив Хейніш. Він узяв олівець і почав його стругати. Він завше так робив, коли відчував, що починає нервувати, а зовнішню витримку за будь-яких обставин штурмбанфюрер вважав однією з найвищих рис у нордичному характері істинного арійця. Однак останнім часом справи повелися до того кепсько, що всі олівці були ретельно загострені, і, аби вгамувати нерви, доводилося котрийсь з них навмисне ламати.

– На те війна, – зронив він сухо. – Цієї ночі – трьох… Мюллер – четвертий. Вас, гауптмане, коли вже самі нагодилися, я попрошу негайно посилити охорону довіреної вам місцевості, особливо у передгірках. Налагодьте діловий контакт з дислокованими у нас військовими частинами – хай допоможуть вояцькими патрульними групами на бронетранспортерах. Необхідно замкнути цих дикунів я кинджалами в горах! Інакше багатьом з нас не проминути сумної долі Мюллера.

– Яволь, гер штурмбанфюрер, зроблю все, як наказано. Негайно!.. Але дозволю звернути вашу увагу на випадок з Мюллером. В його тілі сидить не кинджал, а куля. Стріляли зі спини, а труп знайдено на задньому сидінні його власної машини. Загадкові обставини, за яких труп знайдено, наводять на думку, що Мюллера прибрав професіонал. – І Функель докладно виклав увесь відомий йому перебіг подій.

– З цього слід було починати! – суворо зазначив Хейніш. – А то вломилися в галасом «Мюллера вбито, Мюллера вбито…» Здається, він комусь дуже дошкульно став на заваді. Справді, маємо справу з ювелірно вчиненим злочином. Виникає запитання: чи не пов'язане усунення Мюллера з появою радянського парашутиста? До речі, досі не зловленого! – штурмбанфюрер, ніби караючи невисловленою доганою, по черзі обвів усіх присутніх важким поглядом. – Гадаю, моє припущення цілком вірогідне?

– Дуже слушне, гер штурмбанфюрер! – запопадливо підхопив Функель.

– Схоже на те! – провадив далі Хейніш. – Зрозуміло, вбивство Мюллера ми не залишимо без найретельнішого розслідування. Гауптштурмфюрер Кеслер, – звернувся він до одного з есесівців, що юрмилися за його плечима, – доручаю цю справу вам. Передусім разом з експертами огляньте труп, з'ясуйте, де саме був забитий обер-лейтенант. І негайно доповісти!

– Слухаюсь!

– До речі, пане комендант, куди ви поділи арештованого поліцая?

– Я взяв його під нашу варту, – вклинцювався у розмову сумлінний щодо своїх обов'язків Віллі Майєр.

– Чудово! – враз пожвавішав Хейніш. – Тоді не зволікатимемо. Нехай його зараз же приведуть до мене. І ще – запросіть для перекладу фрейлейн Бергер. Адже, гауптмане, ваш поліцай напевне не тямить німецької?

– Лише у межах найпростіших наказів – «Стій! Увага!» – точно окреслив мовні знання поліцая Функель.

Двійко дужих есесівців недбалими, але відчутними поштовхами запровадили Зазроєва до кабінету. Крістіна Бергер гидливо поглянула на нього, на людину, що зрадила свій народ, що свідомо погодилася бути підошвою, яка перша ступає в бруд і чавкає в ньому, на плюндруючому рідну землю чоботі окупанта.

– Зазрой? – мовив штурмбанфюрер.

– Зазроєв, з вашого дозволу, ласкавий пане, – поліцай схилився в низькому, догідливому уклоні.

– У який час і де саме ти помітив машину обер-лейтенанта Мюллера? – запитав Хейніш. – Фрейлейн Бергер, прошу перекладати.

– Приблизно опівночі, – замислено відповів поліцай. – З'явилася вона з провулка на Станичнаштрассє і зупинилася трохи віддалік перехрестя з Владєй-Кауказштрассе.

– Хто був за кермом?

– Гер обер-лейтенант Мюллер! Кому ж іще? Я на власні очі бачив, як вони виходили з машини. – Зазроєв скоса розпачливо згіркнув на Функеля.

– Расказивайт, Зазрой, всьо расказивайт, – поблажливо заохотив його комендант.

– З того, як їх хитало з боку на бік, я зробив висновок, що пан обер-лейтенант, вибачте, надужили, і я з обережності вирішив без потреби не трапляти їм на очі.

– Чому?

– У такому стані, звиняюсь, вони завсігда всім поліцаям, які лишень на око трапляли, полюбляли зуби рахувати. А кулацюга у них була – не приведи господи!

– Куди він прямував? – зупинив ліричний слововилив поліцая Хейніш.

– Прямісінько на заднє сидіння. Щоб, значить, перепочити…

Хейніш пограв олівцем і запитав мало не приязно:

– Він звалився до чи після того, як ти стріляв?

Зазроєв сполотнів. Це було дивовижне видовище – нажахана блідість, що світилася крізь щетинну паранджу.

– Я не стріляв, пане штурмбанфюрер. Можна ж перевірити – я звечора почистив гвинтівку й не зробив з неї жодного пострілу.

– Тоді хто ж стріляв?

– Взагалі ніхто не стріляв, – знизав плечима поліцай. – Ніч минулася спокійно…

– Ті опьять отшень любішь шютка шютіль, Зазрой, – не стримався Функель. – Ті нє стріляйт, нікто не стріляйт, а Мюллер застріляйт. На твой пост застріляйт, Зазрой!

Гострі думки нуртували Крістіну Бергер. Не виникало жодних сумнівів, що ось зараз Хейніш хвилина за хвилиною, крок за кроком вивірятиме маршрут та дії Мюллера, і неодмінно дізнається, що обер-лейтенант виявив до неї, так би мовити, автогалантність. Одразу спливе запитання: чому сама не розповіла? А не розповіла – отже, приховала. Чому приховала? Чи не підозріло, якщо вона приховує, здавалося б, безневинний факт? Адже залицяння для бабія Мюллера – норма поведінки, річ така ж природна, як щовечора перехилити кілька келихів шнапсу… І Крістіна поклала собі випередити дізнання штурмбанфюрера.

– Пане Хейніш, дозвольте мені мовити. Можливо, це важитиме для перебігу слідства.

– О. безумовно, фрейлейн! – начальник СД весь перетворився на увагу.

– Учора ввечері, коли я, ідучи зі служби, минала офіцерську їдальню, мене перестрів обер-лейтенант Мюллер і запропонував підвезти додому.

– І що ж?..

– Я погодилася з вдячністю. Отже, коли він повертався…

– Коли ви пішли зі служби?

– На початку одинадцятої. Хвилин п'ятнадцять, не більше…

– І коли прибули додому?

– Коли я увійшла до кімнати, годинник саме показував одинадцяту.

– Мюллер до вас завітав?

– О ні! Він добряче набрався, а мені не бажано ускладнювати стосунки з панами офіцерами… Він провів мене трохи і одразу ж поїхав.

Хейніш замислено кинув олівець до мармурового конуса, що їжачився нагостреним віялом. «Якщо їй вірити, то Мюллера забито поміж одинадцятою і дванадцятою. Але поліцай твердить, що бачив його живим ще опівночі!..»

– Зазрой, ти переконаний, що в машині за кермом був Мюллер? – наполіг штурмбанфюрер.

– Їхнього обличчя я, звісно, не бачив. Але ж бачив усе інше! Мюллер ліг спати і от, – поліцай безпорадно похнюпився, – не піднявся…

– Ти робив спробу розбудити його?

– Ні… Однак зазирнув до машини. Вони вкрилися з головою, проте на рукаві шинелі я розпізнав металевий знак, який з усіх офіцерів носили тільки вони. На світанку я подзвонив панові коменданту…

– До камери! – змахнув Хейніш рукою в бік Зазроєва. – Ви теж, фрейлейн, можете йти, однак не залишайте свого службового місця. – Він провів її поглядом і лише тоді узяв телефонну трубку. – Кеслер? Уже впоралися?

– Так, пане штурмбанфюрер!

– Чому ж зволікаєте з доповіддю?

– Щойно вбирався… Доповідаю: експертиза підтверджує попередні дані. Мюллера вбито близько опівночі. Убивство сталося не в машині. Найвірогідніше – в приміщенні, бо стріляли зі спини, а кульового отвору на шинелі нема.

– Цікаво… Дякую, Кеслере! – Хейніш поклав трубку. – Майєре?

– Слухаю, пане штурмбанфюрер.

– Отже, увечері він проводжав її додому…

– Ви гадаєте, що Крістіна Бергер… – обережно мовив Віллі.

– Я нічого не гадаю. Я з'ясовую лише факти, які незаперечно мали місце. От що, Віллі, їдьте по «Есмеральду». Вона живе поряд з Бергер. Виходить, мусила дещо зауважити, якщо сумлінно виконує свій обов'язок…

У квартирі «Есмеральди», таємної агентки СД, панував типово пияцький розгардіяш, коли від початкової застольної краси лишається брудний хаос неконтрольованої й безсоромної оргії. На ніжках перекинутого стільця неохайно зависла зіжмакана сукня, до того ж рясно просякнута вином. Поливали господарку з пляшки, чи що? Із чарки отак не обіллєшся… На підлозі – розбита тарілка, розчавлені чобітьми недокурки і навіть цукерки, на стіл краще й не дивитися… Сама вона, розкуйовджена, з розмазаною на обличчі помадою, тулилася під ковдрою і задурено лупала на Майєра опухлими від нічної пиятики очима, що досі блищали алкогольним туманом.

– Дуже перепрошую, пане Майєр, – силкувалася вона щось пояснити ламаною німецькою мовою, – тут все такне до ладу… незатишно… Пробачте, я не чекала такого вранішнього візиту…

– То мені байдуже, – поблажливо мовив Віллі. – Скажіть-но краще, яке це стихійне лихо вас спіткало? На мій погляд, стався щонайменше високобальний землетрус.

– Не зовсім, пане Майєр, просто життєвий вихор заніс до мене увечері одразу аж двох красунчиків, до краю спраглих по жіночому теплу… Ой голівонька моя!.. Як її скласти докупи… Не голова, а суцільні уламки…

– Хто вони, якщо не секрет?

– Від вас, Віллі? Секрету нема, але біс їх знає… Їхали на передову і ось – перепочили…

– Звання? Хоч знаки розпізнали?

– Здається, гауптман та лейтенант…

– Може, обер-лейтенант?

– Можливо, ви ж знаєте, я на цьому не вельми розуміюся…

– Проте в іншому…

– О, Віллі! Погляньте, я досі в ліжку…

– Чи не здається вам, що ви надто широко розумієте свої обов'язки перед рейхом?

– Ну, хоч почастуйте даму чарочкою… Голівонька ж бо розвалюється…

Майєр посунув до столу. Спиною до Есмеральди, не знімаючи рукавичок, почав поратися, піднімаючи зі столу пляшку за пляшкою.