Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Ніч світилася м'яким місячним сяйвом, була ясна, хоч газету читай.

– От і добре! – збуджено визначив Василь Ірннін. – Цей же гад обов'язково роздивлятиметься в усі шпарини. А нікого з нас він не знає. Наша група нова, провокаторам не до шмиги! Ач, як погоняки на місяці блищать… Кого хочеш засліплять.

– Група-то наша нова, – буркотливо докинув з передка Петро, не озираючись, – але й до біса недисциплінована. Отак їхати без дозволу і наказу!

– Нічого, – бадьорився Василь. – А раптом той гад не один і другий гад його попередить? Це ж скільки наших товаришів ще загине! А гадів повзучих і провокаторів слід нищити на місці – без суду! – поки не вкусили пролетарів усіх країн своїм отруйним, гадючим жалом. Ото і все!

– А якщо він не гад? – не вгавав Петро.

– Тоді вже нам неодмінно влетить! – хвацько проголосив Василь, мов смакував майбутню нагороду. – А ти, Петре, не розпатякуй, а поганяй! Агов, баскі!

Жив Харченко скромно, на околиці, де пізнала в розлогий степ навстріч обрію курна вулиця Довга. Нечутно котилися колеса в пухнастій теплій пилюці, не цокотіли в ній копита. Фаетон зупинився в густій тіні зачаєних на ніч дерев. Василь та Федір спритно й легко зіскочили на землю. Коли йшли до подвір'я, неголосно гомоніли:

– Собака є?

– А чорт її маму знає! Прийдемо – дізнаємося…

Відчинили хвіртку і попрямували до хатини, що біліла крейдою крізь гущавину старих, зашкарублих черешень. Постукали у розквітчане по білій стіні малярськими рожами невеличке віконце.

Зарипіла кватирка, і з хати озвався сонний, роздратований жіночий голос:

– Кого це несе у такий пізній час?

Варя, чуйна і нашорошена, не відчула в ньому жодної тривоги, а тільки якусь ліниву нехіть і прагнення знову зануритися в зігріте ліжко, пересипане полинню від бліх. Це точно, що полинню: так усі влітку роблять.

– Свої! Відчиняй! – упівголоса відповів Іринін. – Хазяїн удома?

– Де ж йому ще бути? – млосно проказала жінка і, мабуть, навіть солодко позіхнула. – Зараз його, сонну тетерю, підніму. Зачекайте хвильку…

Справді, спливло не більше двох-трьох хвилин, і знову в чутливій нічній тиші зарипіло. Цього разу розчахнулися двері. На порозі стовбичив сам господар – двадцятип'ятирічний, невисокий на зріст, але міцно збитий і добре натоптаний м'язами Іван Харченко. Уважно придивлявся до прибулих і неквапом заправляв за пасок чорних штанів темну, немазку косоворотку.

– Чим можу слугувати, панове? – спитав спокійно, анітрохи не бентежачись.

– Чого так довго не відчиняли? У домі хтось хворий? – замість відповіді запитав Іринін.

– Хворих нема, вже видужали.

Тоді Іринін відказав якимось чужим, «службовим» голосом:

– Хутко одягніться, поїдете з нами, пане Харченко. 6 серйозна справа… Скільки вам потрібно на це часу?

– А що тут одягатися? – добродушно озвався Харченко, що, не змигнувши, ковтнув старорежимного «пана». – Чоботи на ноги та картуз на голову… Зброю брати?

– Неодмінно! Яка у вас?

– Наган…

– От і чудово!

За хвилину всі троє всілися до фаетона. Іван Харченко посередині – поміж Василем і Федором. Варя щулилася, стискаючи метал карабіна, тамуючи подих, боячись проминути й слівце. Її тоді вперше в житті вразив до краю людський цинізм, філософія кендюхового «інтересу», нице гендлярство з-під поли чужою долею, чужим щастям і майбуттям, де живі люди – лише «мертвий капітал». Життя, неповторне людське життя – лише «товар» у подвійній бухгалтерії гендляра-запроданця… Слова стоять поряд: продаж – запроданець – продажна шкура… «Пан»-зрадник… Тепер Варя над усе жадала одного, того, що годину тому й на думку їй не спадало, а якби слало, то, напевне, вжахнуло б: прагнула власноручно увігнати кулю межи облудні очі зрадника. Прагнула цього і судомливо стискала гартований для смерті, для вбивства, для страти, для кари і помсти метал карабіна. Усе залежить… Від чого? Від того, в чиїх руках гвинтівка: у вбивці – найманця міжнародного капіталу чи в змозолених руках бійця пролетарської революції… Злочин і відплата… Чи буває, щоб з однієї, тієї ж самісінької гвинтівки? Мабуть, трапляється. Вихори громадянської війни кидають створену людським розумом зброю з рук до рук. Також – людей, які по обидва боки класової прірви визнавали одну сліпу до безлічі людських доль судію – смерть. Одна куля гасить радощі життя солоним дощем материнських, дівочих або жіночих, а то й сирітських сліз… Ненависть палила підпільницю Варю, жінку з сухими, вже виплаканими очима.

Вона щулилася в грубій і шорсткій солдатській шинелі, молода жінка, в якої чорна зрада відібрала щастя кохання й тихого сімейного материнства, щулилася, мов запанцирований ненавистю клубок нервів, від чого тремтіла кожна клітина її тіла, і боялася навіть озирнутися, щоб не обпалити гада невблаганним, як остаточний вирок, гнівом. Проте вона всотувала, немов назавжди вкарбовувала до безжальної пам'яті, голоси – навдивовижу спокійний, розважливий і навіть – далебі – дещо зичливий говір Василя Іриніна і нахабно-хизувату, самовпевнено-хвальковиту балаканину зрадника. Харченко почувався вільно й невимушено, бо ж перебував серед «своїх». Небалакучий Федір Громов на все це лише невиразно помугикував – чи то схвально, чи осудливо – не розбереш.

– Пане Харченко, – мовив Іринін, – а ми до вас, власне, з вітанням від пана Боровського. Сам він приїхати не зміг – справи, ви мене розумієте…

– Розумію. Так, так, він казав мені, що має їхати у відрядження до Ростова, – згідливо захитав головою Харченко.

– Ну, що ж, тим краще. Отже, більшовик Чаус з його «п'ятіркою» ваша заслуга? – запитав Василь і одразу поблажливо зазначив: – Гарна робота, чиста.

– Не зовсім чистенько вийшло… Був необережний – вони впізнали мене. Довелося негайно розстріляти, щоб, боронь боже, не переказали іншим… Пощастило більшовичкам – уникли катувань! Взагалі-то, доводиться працювати дуже обачно, щоб не викликати й найменшої підозри у надто пильних товаришочків. Тому й животіти змушений, як злидень, у розвалюсі на околиці. Як уся голота… Хай йому грець!

– Здається, ви й самі в більшовиках ходите?

– Що поробиш? Мушу! З вовками жити, по-вовчому вити… Але завдяки цьому я ж їх усіх як облуплених знаю, ніяка конспірація їх не врятує, всім забезпечу одну доріжку – до шибениці. Скоро, ой, скоро, панове, всі ми остаточно звільнимося від босої голоти, що на достаток тямущих людей зазіхає… Я вважаю так: що моє – те моє. А більшовики звеличили пограбування людей з достатком до рівня державної політики…

– І багато загребли у вас більшовики?

– Достатньо, щоб не забути… Батько в Луганську мав хоч і невеличкий, але цегляний завод – діло вірне, будівельний матеріал завжди потрібен. Мене ж готував собі на зміну та й ганяв мудро по всьому виробництву, щоб я сам власними руками міг випікати цеглину, як пряник. Руки у мене змозолені… Отож і кажу тепер «товаришочкам»: «Я – весь ваш, я – пролетар!»

– Хто ж ви, пане Харченко, за політичними переконаннями? Монархіст, анархіст, есер?

– Я – хазяїн! І моя програма проста: кожну злодійську руку, що тягнеться по чуже, горбом нажите добро, відтяти сокирою! Ото й уся розмова, тому й з вами співробітничаю. За обопільною угодою, значить… Вам – звитяга, мені – зиск!

– Жінка знає?

– Що ви? Це ж все одно, що піти розпатякувати на базарі…

– Атож, роботка у вас, скажемо прямо, складна й невесела. Та й небезпека чигає звідусіль… Хоч наша платня вас задовольняє?

– Гріх скаржитися – дещо склав на прийдешнє. Але довелося закопати, подалі від жінчиних очей… Мені не лимонадними «шкуринками» віддячують, а справжніми «миколаївками». Є гроші! Коли вщухне уся ця ревверемія, я собі хутірець на безлюдді в степу куплю, щоб і байрачок там з джерельною водицею був.

– А що ж цеглярня в Луганську?

– Яка цеглярня? Від не! самі цурпалки лишилися, її ті іроди-пролетарі, коли тікали від німців та Краснова до Царицина, розграбували та й спалили дощенту… Ні, таки добрий хутірець куплю, щоб на сто верстов навкруги пролетарським душком і не тхнуло! Сам собі паном буду! Американську ферму влаштую з трактором і маслобойкою, спеціалізовану на кукурудзу та соняшники. А там недовго й олійний заводик спорудити…

– Ну, пане Харченко, для отакого, вимріяного вами розкішного життя гроші потрібні. Вам би не дрібноту, а жирних налимів у підпільних корчах виловлювати. Цікаво, комітетчиків Лиманського, Михайла Кочина і Олексія Чорного – то ви засвітили? Пригадую, за їхні голови грошей не шкодували, віддячили валютою.

– На превеликий жаль, не я, не мені тоді доля всміхнулася. А шкода… Я тоді з розпачу мало не сказився! Адже можна було б заразом взяти і рідного брата Олекси – Володьку Чорного. А цей – більшовицький голова всього Північного Кавказу, та ще й Кубанської і Терської козачих округ. І Михайло Маслієв, права рука Володьки Чорного, мов вітер у полі, завіявся… Одне слово, не моя то робота, бо дурна.

– І який же телепень напсував?

– А Васько Абросимов… Він теж, як і я, більшовицький «підпільник»…

– Поквапився, йолоп, виходить.

– Здуру, молодий і зелений ще… Та й у вас, у контррозвідці, вчасно не дотямили.

– Значить, Володимир Чорний і Михайло Маслієв вислизнули з рук… Чи є у вас шанси на успішний розшук?

– Звісно, шанси є і то неабиякі. Зараз вони ховаються десь у горах у хевсурів. Шукати там – марна й безглузда справа. Та вони неодмінно спустяться на рівнину. Куди ж їм подітися, коли головні їхні турботи тут, у великих містах, а не в безлюдних ущелинах… От за їхні голови щедро дадуть, і цієї нагоди я вже нізащо не промину!.. Заздалегідь попереджаю: платню візьму лише золотом! Тільки золотом, а не папірцями, хоч би й англійськими фунтами…

– А свинцем відплати не хочеш? – видзвонюючим від люті голосом нараз просичав мовчазний Федір і цим зіпсував усю, таку вдалу гру Василя.

Харченко сполошився, запізніло заволав, лякливо й розпачливо:

– Хто ви такі?.. Куди мене везете?.. Пустіть мене!..

Молоденький солдатик, що тулився поряд з візником, раптом рвучко повернувся до нього обличчям і пропалив таким ненавидячим поглядом, що у зрадника перехопило подих і волосся піднялося сторч. В очі йому дивилася смерть, яку і навколішках не вблагаєш…

– Варко! – видихнув Харченко і зірваним голосом пискнув: – Караул!..

Федір затулив йому пельку широкою, як лопата, долонею. Харченко враз занімів, і чути було тільки натужне, безсиле мукання.

– Федю, не придуши завчасно, – мовив Василь, ані словом не дорікаючи, сам, напевне, ледь тримався. – Візьми його наган.

Фаетон зупинився, де бурхливий Терек шумує. Варя клацнула затвором. Петро лівою рукою обійняв її за тендітні плечі, а праву поклав на карабін.

– Не жіноча це затія, Варю. Сиди собі тут… Ведіть гада, хлопці!

І тоді її здушило ридання без сліз у висушених горем очах, ще не виплакане до кінця жіноче, солоне лихо, що набрало для неї химерних форм безнадійної життєвої порожнечі.

Пролунав постріл. Прошите кулею тіло, велике і важке, без зойку шубовснуло в швидкі струмені холодного навіть улітку, завжди нескореного Тереку.

З темряви долинув суворий голос Василя:

– Не будемо баритися – поїхали по Абросимова. Цієї ночі почистимо гадів…

… Світ стулився для Варі до чотирьох стін, де вона пестила свою єдину радість і втіху – сина. Він ріс, дужчав і, мов на згадку про лихоліття, все більше нагадував батька – обличчям, статурою, вдачею. Ніби в ньому відроджувався і поставав з небуття сміливий підпільник – відчайдуха Чаус, по-юнацькому гінкий і по-чоловічому міцний, жвавий, веселий, відкритий, приязний. Біда оселилася в хаті літа 1938 року, коли прийшов трикутник без поштової марки, що син її, лейтенант-прикордонник Валерій Степанович Чаус, загинув смертю героя у сутичці з білогвардійцями, влаштованій з провокаційною метою бандитськими недобитками отамана Семенова. Ті засіли під крильцем японської вояччини в Харбіні…

І з того розпачливого, спустошливого дня чотири стіни взяли всенький світ у чорну рамку, а ще одне фото над узголів'ям оздобила муарова стрічка навкіс. Степан і Валерій, схожі один на одного, як близнята (лише одяг їх різнив), назавжди завмерли молодими, і тільки Варвара Іванівна, дивлячись на їхні уважні очі,– що невідступно стерегли її зі стіни по всіх кутках кімнати, поволі сивіла. Перший рік по загибелі сина усе навколишнє мовби знущалося й глумилося з її недолі – курортні веселі пустощі, невгавні й бурхливі, молодеча жвавість та заповзятливість, сміх і танці до ночі; тоскно стискалося серце, коли бачила щасливих юних матерів. За чужу радість і чуже щастя вона сплатила двома найдорожчими життями, і відтепер жила тихо, відлюдкувато, не вимагаючи ні від кого співчуття, не шукаючи серед чужих ані крихтини життєвого щастя для себе, бо не бажала мізерного подаяння щедрої до інших долі, занепадливого знущання із себе самої.

… Швидка тінь майнула на подвір'ї і відірвала Варвару Іванівну від сумовитих думок. «Мабуть, якийсь німак знову пнеться на пиятику до моєї німкені», – з відразою подумала вона і скоса повела очима на двері до кімнати квартирантки. Від хвіртки насправді простував німець, ясна річ, офіцер, бо з рядовим складом фрейлейн Крістіна Бергер не водилася. Пес, що теж належав німкені, заступив прийшлому шлях, хижо вишкірився і люто загарчав.

– Век, донерветер! – вилаявся німак і зашкрябав на животі по кобурі пістолета. – Цурюк!

«Господи, борони від біди!» – Варвара Іванівна підхопилася, хутко накинула на голову велику хустину і вийшла на подвір'я.

– Забери пса, хазяйко! – зарепетував німець ламаною російською мовою. – Геть його, інакше пристрелю!

– Боронь боже, пане офіцер! – запричитала Варвара Іванівна. – Це не мій псяюра. Не вбивайте його, ласкавий пане… То пес німкені… Вона у мене квартирує… Пес – фольксдойче, пане… Фрейлейн з гестапо… Ви мене ферштеєте? Пані дуже закохана у свого німецького пса!

– О, приємно чути – у домі німкеня! – зрадів офіцер. – Це мене ще більше влаштовує. Гут! Мені теж потрібна квартира, – він помахав пістолетом у бік хати. – Маєш сарай, хазяйко? Гут! Житимеш у сараї… Ха-ха! Шнеллєр, матка, бістро… Потримай німецького пса. Не бійся, він тебе не зжере – німецькі пси унтерменшами гидують, ха-ха, матка…

Варвара Іванівна потримала пса, а потім пішла в дім слідом за офіцером, що вже безцеремонно і діловито нишпорив по всіх закутках з пістолетом напоготові. Він зазирнув до кожної кімнати, лише тоді вклав пістолет назад до кобури. Обличчя його нараз вияснилося і полагіднішало.

– Ну що ж, – мовив він з дружньою лукавинкою, – добрий вечір у вашій хаті, шановна Варваро Іванівно!

Старенька від несподіванки розгублено присіла на стілець, стягнула, мовби захищаючись, на грудях пухнасті кінці хустини. «Хто він? – майнула тривога. – Звідки знає мене?» Вона ніколи не бачила його раніше, у цьому не було жодних сумнівів. А офіцер акуратно завісив вікно, клацнув срібною запальничкою. Засвітився гніт гасової лампи на столі.

– Погано почуваєте себе? – запитав стурбовано.

– Нічого, минеться, – бурмотіла, збираючись з думками. – Злякалася за пса… Перепало б мені від німкені, страх і подумати… А ви справді шукаєте квартиру, пане офіцер?

– Ні, Варваро Іванівно, – відповів він і додав з притиском: – Я шукаю шкатулку…

– Яку шкатулку? – ще більше занепокоїлась Варвара Іванівна, а в пам'яті вмить виринув той день, коли востаннє бачила Василя Іриніна. Саме того дня вперше зайшла мова про шкатулку – за тиждень, як увійшли до міста окупанти.

Підполковник Василь Тарасович Іринін виглядав уже далеко не на того гомінкого, бурхливої вдачі Васька, що, сповнений рішучості і свого розуміння революційного обов'язку, за одну ніч знищив з друзями двох небезпечних зрадників, які вміло було втесалися до лав підпільників і завдали їм відчутних, болючих ударів. Тоді йому, за його ж висловом, «славно влетіло за партизанщину з анархічним ухилом», але ж він, пишаючись по-хлоп'ячому власним геройством, тоді до пуття так і не відчув своєї провини. Тепер був геть сивий. Ген куди й подівся в’юнкий, чорний чуб! Але його м'яке, як і замолоду, волосся гарно лягало шовковим зі сталевим відблиском шоломом, навіть дещо скульптурно підкреслюючи якусь античну твердість у рисах його непересічного обличчя, змужнілого, мов карбованого з бронзи, проте з геть поораним глибокими зморшками широким опуклим лобом. Василь назавжди, ще з північнокавказького підпілля й рухливих фронтів, подекуди – без тилу та флангів, громадянської війни, пов'язав свою бурлацьку долю з контррозвідкою, з боротьбою з зачаєними ворогами, спекулянтами, непманамн-валютниками, шкурниками, контрабандистами та іншою наволоччю, згодом – із промисловими шкідниками, диверсантами, націоналістичним охвістям та професійними шпигунами. Може, тому так і не знайшов часу на кохання та шлюб? Так і не встиг покохати…

– Вибачай мені, Варю, що завітав до тебе не на чай з твоїми чудовими маковими жоржинами, – мовив втомлено і провів долонею по обличчю, ніби знімаючи оту сіру втому. – Ще не забула нашу спритну «п'ятірку»?

– Не треба, Василю…

– Як не треба, то й не треба… Я до тебе з проханням, Варю.

– Ти ж мене знаєш, Василю…

– Знаю, тому й прохаю. Проте наша справа суто добровільна.

– Розумію… Але що ж я можу?

– Мабуть, багато, а наперед усього не завбачиш… Наприклад, можеш залишитися під німцями, тримати конспіративну квартиру, забезпечувати зв'язок з партизанами. – Він звів очі на однаково молодих Степана й Валерія, хвильку помовчав, а тоді мовив згнічено, як вибачався: – Фотографії доведеться зняти…

Він залишив їй тоді чепурну шкатулку, а ключ забрав. Наказав укарбувати до пам'яті набагато вагоміший ключ – пароль.

Мовив:

– Ховай шкатулку добре – німці грабують. А без шкатулки… Так, не дуже розумно, але й переграти вже часу нема! Шкода, не я планував…

Ось ця шкатулка, по яку досі ніхто не приходив, зараз Варвару Іванівну до краю нуртувала.

– Ви якою шкатулкою цікавитеся? – промовила вороже. «Свій чи провокатор, гестапівська нишпорка?» – питання життя та смерті, і не лише її, прожитого…

– Вашою сімейною, батьківською спадщиною, – усміхнувся прибулий.

Варвара Іванівна, попри свою недовіру, наважилася.

– Шкатулка є, та нема ключа від неї, – відповіла паролем.

– Була б шкатулка, відмичка знайдеться, – відповів він другою частиною пароля і вийняв з кишені мундира невеличкий ключик, оздоблений позолотою, точнісіньке такий, який сховав собі Василь Тарасович.

Та це ще було не все. Хоч Варвару Іванівну охопила радість, зовні вона ще більше спохмурніла.

– Беріть, грабуйте останнє, ваша влада… Бога на вас немає! – пішла на кухню й вийняла шкатулку.

Твердо пам'ятала умову: її мусить відкрити лише той, хто принесе ключ. У цьому й полягав головний секрет: своя людина мала знати, як саме відкрити шкатулку.

Незнайомець взяв її до рук, спокійно виважив, ніби замірявся жбурнути, поглянув лукаво на Варвару Іванівну, а тоді вправно встромив ключа, зробив поворот. Замочок клацнув, і кришка пружно відскочила. Але офіцер не клав шкатулку на стіл. Він намацав під замочком непримітний важельок, обережно пересунув його вбік і зробив ще два оберти ключем. Залунала весільна осетинська мелодія, хвацька й весела. Чути її Варварі Іванівні, пойнятій багаторічним сумом і жахами фашистської окупації, було навіть дико.

– От і маємо в нашій роботі музичний антракт, – співчутливо пожартував офіцер, певно, помітивши її тамовану тугу.

– Так, музичний…

Варвара Іванівна щодня нетерпляче чекала цієї зустрічі, та коли вона сталася, то чомусь розгубилася від хвилювання.

– Добрий вечір, товаришу, – сказала тихо, вперше за дні окупації вимовляючи це звикле, але, виявляється, таке чудове і багатосяжне слово «товариш», з яким можна звернутися нині тільки до радянської людини, до незрадливого сина і захисника Вітчизни, до товариша по зброї.

Незнайомець, помітивши її хвилювання, стримано й м'яко проказав:

– Звіть мене Владиславом…

– Рада бачити вас, товаришу Владислав. Дуже рада! Ви вже вибачте мені, може, за надто прискіпливе екзаменування…

– Ну що ви, Варваро Іванівно? Навпаки – я б стурбувався, якби ви щось забули або поспіхом пішли зі мною на контакт. А втім, Василь Тарасович мене попереджав, що ви не із забудьків. До речі, він дуже турбується про стан вашого здоров'я. Як ви себе почуваєте?

– Трохи серце клопоту завдає, – вдячне відповіла жінка. – Але мусить тягти… Ще мусить! Особливо – зараз… Та чого ж ми все стоїмо? Сідайте, товаришу Владислав, прошу. – І додала українською мовою: – Гість у дім, свято в дім, та частувати чим…

– Ви, здається, родом з Полтави? – присовуючи до себе стільця, запитав посланець підполковника Іриніна.

– Гай-гай, коли це було, давно звідти… Тепер я більше місцева, чи то осетинка, чи кабардинка…

– Атож, куди лишень доля не закидає людей… Однак, Варваро Іванівно, часу в мене обмаль – тож перейдемо до справи. Як у вас йдеться?

– Ніби добре, нівроку… Та що це я кажу? Поки фашисти тут, ніякого добра не буде… Завдання Б цілому виконані, наші люди успішно вкорінилися і в управу, і в місцеву поліцію… От зв'язку тільки досі не мали.

– А як з вибухівкою?

– Та скарг нема, але годинникових механізмів замало. Дістати, ясна річ, нам ніде.

– Так, про це потурбуємося… Майстерня тут? – Владислав показав на підлогу.

– Ні, довелося перебазуватися в інше місце. Все через неї, – Варвара Іванівна кивнула в бік кімнати німкені. – Така пронозиста пройда, що й мови нема. Усе в хаті, мов ота миша, винишпорила. Просто лють бере. І не дивно було б, якби чужа, а то ж своя, колишня радянська, звідкілясь з-під Львова. Викохали гадюку на свою голову. Німаки так і пруть до неї роєм. Додому привозять неодмінно машиною. І все офіцери, перед рядовими носа дере і губи копилить. Тьху на неї – на блудницю! Одно слово – зрадниця…

«Німкеня з-під Львова, – слухав Варвару Іванівну Владислав. – Молода, вродлива… Невже та сама? А я вже й не знав, де її розшукати…»

– Як її звати? – запитав ніби мимохідь.

– Крістіна Бергер.

«Вона!»

– Де працює?

– Я ж казала – гестапівка!

«Двоє під одним дахом… Небезпечно… Дуже кепський збіг… Добре, хоч не знають одна одну… І ще краще, що перевели в інше місце майстерню… Чи варто їх знайомити? Ні, не варто! Ще викажуть самі себе. А так стосунки між фолькедойче та місцевою виглядають природнішими. У них це – не гра, а вчити ніколи…»

Ніби повторюючи його турботливі думки, Варвара Іванівна мовила:

– Мені, товаришу Владислав, небезпечно з нею під одним дахом. Просто руки в'яже.

– Що поробиш, – знизав плечима. – Зараз тут фашисти квартирні питання вирішують, а не ми…

Чути було, йк біля паркану, на вулиці, зупинився автомобіль. Враз урвалося хурчання мотора. Владислав насторожився прислухаючись, Варвара Іванівна теж замовкла, принишкла. Клацнули дверцята – раз і вдруге. Знадвору залунали голоси – жіночий і чоловічий. Радісно і тонко заскавучав пес, як це робить собака перед хазяїном, – в'ється біля ніг і ледь не плазує.

– Віт, на місце! – владно наказав російською мовою жіночий голос. Потім – сріблом – сміх і джерготання німецькою: «Ні, ні, гер Мюллер, навіть не благайте. Сьогодні мені, на превеликий жаль, не до розваг. Шкода, але це дійсно так. Надто втомилася за день».

Чоловічий голос, хрипкий і настирливий, неугавно наполягав з незграбною, але прозорою галантністю:

– Нумо ж, фрейлейн Крістіно, принаймні на півгодини! Подумки я з пихою, як найвищу нагороду улюбленого рейху, носитиму божественне намисто з ласкаво подарованих вами розкішних, як ви самі, тридцяти хвилин….

– Ні, гер Мюллер, я втомилася, штурмбанфюрер чекатиме рано-вранці.

– Мила фрейлейн, згляньтеся на мене!

– Ви жартуєте, пане? А якщо я про вашу поведінку повідомлю пана штурмбанфюрера? На ваш погляд, як гер Хейніш це сприйме?

– Фрейлейн Крістіно! Я пропоную дуже коштовне намисто, яке я особисто сконфіскував у багатія-ювеліра з іудеїв… Слово честі німецького офіцера!

– Прикотила, – з неприхованою ненавистю мовила Варвара Іванівна. – Я вийду, причиню за ними хвіртку ти й причеплю на ланцюг пса. Ці іроди вимагають від мене, як від слугині…

«Так, тепер – спокій і ще раз спокій», – поклав собі Владислав, проте перемістив парабелум з кобури до кишені. Заклав руки за спину, почав міряти кроками кімнату з квасним, непогідним виразом обличчя. Гра…

Рипнули двері, і до кімнати ввійшла зграбна німкеня в чорній есесівській формі без відзнак. За нею похапливо гупав розпашілий від надміру вжитого шнапсу, розкуйовджений обер-лейтенант. Не мав на собі ані кашкета, ані шинелі. Певно, залишив у машині. Побачивши незнайомого і вищого у званні офіцера, обер-лейтенант з-позаду дівчини вітально викинув над її тендітними плечиками руку і хвацько гарикнув:

– Хайль Гітлер!

«Вона, справді вона – Марійка, – тепло подумав Владислав, що не завадило йому застерегти й інше, – а її супутник – гер Мюллер – таки добряче напідпитку…»

– Хайль! – смикнувся й собі, потому заклав руки за спину та й укляк посеред кімнати, заступаючи обом шлях.

Німкеня, що опинилася поміж двома офіцерами, анітрохи не знітилася.

– Чим пояснити вашу появу тут, у мене вдома, пане гауптман? – спитала холодно.

– Так, якого біса ви тут стовбичите? – зухвало розтлумачив її слова розкуйовджений залицяльник.

– У цьому домі, – чітко відповів Владислав, – будуть розміщені бойові офіцери. Розумієте? Дуже затишний будиночок для приємного відпочинку фронтових героїв. Якщо приязне сусідство панів офіцерів чарівній фрейлейн не заважатиме…

– А чи відомо вам, що цей будиночок належить службі безпеки? – холодно наголосила було німкеня. – Ви повинні негайно… – Та враз її голос зламався, і вона урвала на півслові: тільки зараз впізнала його – товариша Маркова, її доброго львівського знайомого, свого молодого опікуна й першого-найпершого наставника – тоді старшого лейтенанта Олексія Маркова, тепер такого змужнілого. Яке ж звання у нього зараз, по цілому році страхітливої борні?

Усе – минуле й сьогочасне – разом спливло перед очима в метушливо-хаотичному калейдоскопі спогадів. Стривожений Львів. Розбурхана людом залізниця. Він – Олексій Марков, що в якомусь вокзальному закапелку, подалі від очей, можливо, ворожих, дає їй останні інструкції на межоване між життям і смертю майбуття, на її прийдешню безвість без певних координат у часі і просторі. І її «мати» з легенди розвідниці – справжня фрау Бергер зі справжньою дочкою Крістіною серед тлумаків та валіз на пероні, – з якими вона мала евакуюватися, а в дорозі заприятелювати і всотувати їхні балачки й спогади, щоб кістяк її легенди увібрався в цупке «м'ясо» родинних і побутових реалій. А потім – усе, як на сповіді у кабінеті Хейніша. І знову, як на допиті у штурмбанфюрера, на її очі навернулися сльози – дівоча нетренована реакція на жахливі події, що, здавалося б, непосильним тягарем чавлять веселу і ще донедавна безжурну вдачу, тремтливу жагу до світла й безхмарною щастя красуні юнки, учорашньої третьокурсниці Київського університету. Не розвідниці, ні, лише студентки, яка просто відзначалася на курсі в опануванні німецької мови, що й визначило для неї вкрай нелегку долю. І теперішні її професійні знання розвідниці, як і тоді у Львові, куди її терміново перекинули літаком, цілком і повністю уміщалися в куці й квапливі за браком часу інструкції старшого лейтенанта Олексія Маркова. А ще – з'явився власний, набутий у небезпеці досвід. І ось вона – давно очікувана і все ж до краю бентежна зустріч: товариш Марков – у польовій формі німецького капітана, вона – у чорній шкурі фашистського вовкулаки…

– Заспокойтеся, мила фрейлейн, – раптом озвався обер-лейтенант Мюллер. – Я нікому не подарую ваших сліз, хоч вони й зворушливі. – Він ступив поперед неї і, намагаючись прибрати владного виду, визивно мовив: – Певно, пан гауптман поклав собі чи то глузувати, чи то знущатися з нас. Адже найближчими днями ми не чекаємо з фронту жодних частин! Хіба що поженемо натовпи полонених…

– Хто це «ми»? – Владислав поводився не менш пихато, намагаючись з'ясувати, з ким, власне, має справу, аби хоч якось зорієнтуватися у несподіваній, непередбаченій ситуації. – Чому ви напівроздягнені? Що за вигляд і тон? Ви п'яні, обер-лейтенанте! Не варнякайте зайве, а хутенько йдіть відпочивати. Я бачу, зустріч з патрулем була б для вас вкрай небажаною…

– Ха-ха-ха! – радісно вискалився Мюллер. – Та ви хоч уявляєте, хто я? Можу повідомити: помічник місцевого коменданта. Отож, дозвольте поглянути на ваші документи! Це наказ!

– О, не варто гарячкувати! Будь ласка – ось вони, мої документи. Переконайтеся особисто, що вони в абсолютному порядку…

Та ледь Мюллер зазирнув до офіцерської книжки Владислава, як скинув на нього очі – переможно і хижо.

Обличчя його враз посуворішало. Впевнено сховав документи до нагрудної кишені. Трохи глузливо процідив:

– Здається, пане Лотар Краузе, вам доведеться разом зі мною завітати до комендатури. Підете самі чи покликати патрулі?

– З якого б це лиха? Схоже на те, обер-лейтенанте, що ви, попри вашу високу посаду, тяжієте до балаганних жартів, – й не думав коритися «гауптман Краузе».

Проте Мюллер не жартував. Ще позаминулого дня патруль польової жандармерії натрапив у передгірках на потаємну схованку, яку викрила щедра грозова злива. Серед промовистих у таких випадках речей, що наочно свідчили про приземлення в цьому районі парашутиста, знайшли й форму німецького військового капітана. Терміново запитали відомості з контрольних пропускників, аби з'ясувати, кому з фронтових гауптманів забаглося смакувати цілющі мінеральні води. СД цікавили виключно капітани-одинаки. А серед них фігурував і якийсь гауптман Лотар Краузе, на котрого одразу ж впала густа підозра, бо прізвища Краузе не виявилося у списку офіцерів зазначеної за ним частини. І вже другу добу на Лотара Краузе наввипередки полювали різні служби, ніби азартно грали в захоплюючу лотерею – кому випаде щасливий виграш на залізний хрест за затримання радянського розвідника. І несподівано цей легкий виграш ліг просто до рук обер-лейтенанта Мюллера! Та чи обер-лейтенанта? Чи не успадкує він від міфічного «гера Краузе» цілком реальне для нього – Мюллера – звання гауптмана? Далебі, вельми і вельми вірогідно, бо військове щастя саме лізе до рук і, безумовно, з переможним фіналом у коханні. Головне зараз – похизуватися перед спокусливою фрейлейн своєю істинно арійською мужністю й рішучістю. Навіть один-другий постріл у стелю або підлогу не завадить. Більше галасу – гучніша слава…

Мюллер, не зводячи з «гера Краузе» некліпно прицільного ока заповзятого мисливця, витяг пістолет.

Тієї ж миті в тісних стінах невисокої кімнати сухо ляснув постріл.

Обер-лейтенант на якусь секунду задерев'янів, в його очах спершу майнув подив – лише подив і більше нічого, а коли їх затуманив біль, він незграбно повернувся до Крістіни Бергер і клекотливо пробелькотів: