Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.

– Знову – постріл ззаду, – зазначив Функель.

– Хто тут топтався й нишпорив? – спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.

– Поліцаї, – зронив комендант.

– Ідіоти!

– Поголовно, – з похмурим сарказмом зголосився Функель. – А цей, – тицьнув пальцем на Зазроєва, – найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.

– Хто перший виявив труп?

– Двоє – бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.

– Затримали?

– Так точно!

– Кличте.

– Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот – з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.

Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.

– Фрейлейн Бергер, перекладайте, – наказав Хейніш. – Хто з цих двох побачив забитого перший?

– Я, – схвильовано пискнув стариган.

– За яких обставин це сталося?

– Розумієте, пане, – старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, – я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…

– А хто був? – враз наполіг Хейніш.

– Труп, – злякано пробелькотів бухгалтер.

– Тьху!.

– Я ж казав, – зневажливо буркнув Функель, – що цей. бухгалтер – недотепа, хоч він і з фольксдойче.

– І що ви робили далі? – запитав Хейніш.

– Побіг до пана Михальського…

– Це так? – звернувся штурмбанфюрер до заступника Даурова.

– Так точно! Все свідчить про те, що пана бургомістра вбили під час несподіваного наскоку кіннотників-горян, що стався цієї ночі. Стріляли у вікно. Отвір у склі вказує на те, що постріл був один-єдиний. Але влучний. І не випадковий…

– Чому так вважаєте? – штурмбанфюрер підійшов до вікна. Не полишалося жодних сумнівів – стріляли з вулиці.

– Тому, що знайдено ось це, – відповів Михальський, простягаючи невеличкий аркушик.

Хейніш узяв папірець, подивився і передав Крістіні:

– Фрейлейн Бергер, що це таке?

Вона пробігла очима писане і суворо відповіла:

– Це – вирок.

– Що за чортівня? Який ще вирок? Читайте!

– «Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік, – роздільно читала Крістіна, – суд народів Північного Кавказу…»

– Який ще суд? – спалахнув Хейніш.

– Тут написано: «…суд народів Північного Кавказу, розглянувши справу пре злодіяння гітлерівських катів та їхніх посіпак, прирік до розстрілу: зрадника Даурова – бургомістра, зрадника Михальського – його заступника…» – Крістіна зупинилася вагаючись.

– У чім річ? – нервував Хейніш. – Читайте все!

– «… убивцю мирних жителів, старих, жінок і дітей Хейніша – штурмбанфюрера СС…»

– Що?! – сполошився Хейніш, якого раптом пойняло ще не звідане почуття приреченості, смертельної небезпеки, що чигала з кожного кутка. – Дуже зухвало! – проте силкувався всміхнутися. – Дайте-но мені, фрейлейн Бергер, цей вирок. Буде сувенір на веселу згадку. – Він акуратно згорнув папірець і поклав до кишені.

Розділ дев'ятий
КОРЕСПОНДЕНТ З БЕРЛІНА

З певного часу Крістіна Бергер мала в офіцерській їдальні свій власний «штамтіш» – постійний стіл. За іронією долі він стояв під стіною, оздобленою плакатами «Обережно, ворог підслуховує!», «Не базікай з незнайомим: він може виявитися шпигуном» і просто «Пс-ст!» – вуста з прикладеним до них пальцем. Їдальня вирувала. Незнайомі офіцери напідпитку бадьоро й галасливо виставляли все нові пляшки шнапсу, хилили чарки «за перемогу німецької зброї», комизилися, з відвертою хтивістю залицяючись до офіціанток. Поводили себе так, ніби їм все дозволено, і це справді відповідало дійсності: їм було дозволено все – вони йшли на фронт. «Знову передислоковують частини, готуючи наступ, – відзначила подумки, уважно роздивляючись і запам'ятовуючи військові позначки на мундирах. – Тепер, після того, як взяли Малгобек, посунуть на Грозний та Орджонікідзе…» Чи буде нове, фанфарне «зондермельдунг» – важливе повідомлення по радіо про перемогу? Важко їй було, до лиха важко… Іноді мало не безтямно кортіло вихопити пістолет і уколошкати хоча б двох-трьох. Не мала й на це права – права з честю загинути у відкритому бою. Одного разу вона вихопила пістолет – загинула Варвара Іванівна. Не могла собі вибачити. Тепер – по всьому – шукала й знаходила інші, безпечніші варіанти знешкодження Мюллера. Даремна праця й так до краю напруженого і перевантаженого мозку.

Триматися, будь-що триматися, поки Марков не подасть вістину, дочекатися радіопередавача: конче потрібна рація! Без зв'язку її робота безплідна, марна, не має ніякого сенсу.

До того ж Крістіна помітила пильну увагу до себе з боку Хейніша, увагу зовсім іншого гатунку, аніж раніше, – приховано недовірливу, насторожено прискіпливу, холодну, ухильну. Останнім часом, куди б вона не пішла, їй траплявся завжди чемний, завжди завбачливий, завжди усміхнений Віллі Майєр, якому скрізь виявлялося «по дорозі» з нею. Він і зараз спритно порався ножем і виделкою за її столом під «протишпигунськими гаслами». Її занепокоїло учорашнє бажання надто уважного Віллі почистити її пістолет. Отже, підозру з неї не знято…

– Запевняю вас, фрейлейн, чистка зброї – аж ніяк не жіноче рукоділля, – приязно розтлумачив він Крістіні. – Мастило для зброї – то не парфуми для ніжних, дівочих рук…

З її пістолетом Віллі пішов до сусідньої кімнати, куди одразу ж квапливо прибігло пивне барило на ім'я Кеслер. Невже таки підозра?.. Але ж слідство у справі Мюллера завершено. Вона власноручно друкувала звіт Хейніша його зверхнику обер-фюрерові СС Корземану. Віллі повернувся хвилин через тридцять і з ґречним уклоном підніс їй сліпучо вилискуючий пістолет, немов дарував квіти. – Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?

– Поки що не траплялося нагоди…

До їдальні ввалилася ще юрба новоприбулих.

– Я вже піду, Віллі, – звернулася Крістіна з-за столу. – Сьогодні тут аж надто галасливо…

– Разом, фрейлейн, тільки разом! Треба ж комусь боронити вас від бойових дій заповзятих фронтовиків.

Звісно, мав рацію. Безсоромні мацаки хмільних спідничників зависали на півдорозі в повітрі, коли очі натикалися на чорний есесівський мундир Майєра.

– Фрейлейн Крістіно! – загорлав хтось з гомінливого виру.

Вона обернулася. З келихом у руці її радо вітав знайомий зв'язківець зі штабу Клейста обер-лейтенант Шютце.

– Прошу до нас! – додав він галас.

«Може, підійти? – майнула думка. – Шютце знає багато…»

Однак уклякла на місці і сполотніла: сусіда Шютце – гауптман – дружньо обійняв обер-лейтенанта і щось зашепотів йому. Мабуть, переконливо, бо Шютце сів на місце. Не цей пересічний епізод, а вимріяне в дівочих мареннях обличчя гауптмана примусило скажено закалатати серце і позбавило сил ноги, зробило їх ватяними, Костя?.. Неможливо… Та хіба вона могла сплутати це знайоме до найменшої рисочки обличчя з чиїмсь іншим?.. Та чи міг її Костя одягти німецький мундир?.. Зрадив?.. Він же – Хартлінг, напівнімець, фольксдойче… Якщо зрадив, то добровільно: звання гауптмана – високе, вона сама досі ходить без відзнак… Вона сама?.. Вона сама – в есесівській формі… Костя подумає: зрадниця…

– Що з вами, фрейлейн? – обережно взяв її під руку Майєр. – Вам недобре?

– Так… Надто накурено… Задуха…

– Ходімо ж на повітря! Шютце обійдеться й без вас… І що за люди пішли?..

Крістіна відчула – Майєр оберігав її від зальотних залицяльників щиро.

Вулицю мела легка віхола, неприємно ліпила в обличчя мокрий холодний сніг. Мінлива погода. Коли заходили до їдальні, світило й гріло сонце. Та й зараз усе це швидко минеться – з гір на місто впала випадкова хмарина. А там, у горах, з хмарного краю, коромислом зависла рідкісна на цю пору яскрава веселка. Є прикмета: побачити снігову райдугу – на щастя. Костя в німецькому мундирі… Отаке воно – щастя?.. Добре, що вогкий сніг ховав її дівочі сльози.

– Усе це на лихо, – раптом сумно мовив Майєр. – На нове лихо…

– Ви про що? – сполошилася Крістіна. Їй здалося неймовірне – Майєр вміє читати думки. Чи, може, її серце краялося й плакало вголос?..

– Про них, – хитнув Віллі головою в бік колони вояків, що вивертали з-за рогу на їхню вулицю.

Солдати йшли мерзлякувато погорблені, зі злими, застиглими, синюватими від холоду, справді якимись покійницькими обличчями, місили чобітьми грязюку з тупою, байдужою приреченістю. Вираз війни змінився… Смерть неугавно і невтомно ковтала дивізії і корпуси…

– Ідуть заробляти хрести, – додав Майєр. – Переважно – цвинтарні.

– Та ви що, Віллі?

– Вас дивують мої слова, Крістіно?

– Ще б пак! Ви, офіцер Великонімеччини, війська якої долають уже Кавказькі гори, і раптом…

– Поразницькі настрої, ви хотіли сказати.

– Відверто – так! Стільки перемог…

– І жодної Перемоги, перемоги з великої літери, Крістіно… Так, ми дійшли до Кавказьких гір. Це вірно. А далі що? – Він сумовито задумався. – У нашого Клейста щось не клеїться під Владикавказом… Це може стати початком нашого лиха. Сідайте до машини, годі стовбичити під мокрою хуртовиною. – А вже в машині він кисло мовив, що так не схоже було на веселого й жвавого унтерштурмфюрера Віллі Майєра: – Війна триває вже другий рік, і я все частіше запитую подумки: «Перемого, де ти?»

– І ви не боїтеся казати про це?

– Тільки вам, Крістіно…

– А якщо я доповім Хейнішеві?

– Ви? А навіщо це вам? Вам замало двох трупів, фрейлейн?

Він втупився в неї потемнілими, сповитими сумом очима. Крістіна похолола.

– Віллі! Ви чудова людина… І, мабуть, дивак…

– Змалку у диваках ходжу. Але не шкодую. Від жінки я хочу світлого, як саме життя, щастя або зовсім нічого. Та світла нема, є присмерк ночі й тотальні загибелі… Чи любите ви Вагнера?

Він раптом зупинив машину. Вийшов і підійшов до іншої, біля якої безпорадно никав молоденький єфрейтор.

– Що трапилося, Лютке? – запитав Майєр. – Гауптман в їдальні, а ти з машиною тут. Чому?

– Б-б-бензин-ну… н-н-не…

– Добре, добре – я зрозумів. Це моя провина, що одразу не подбав. Ось за цією карткою, – він витяг її з кишені, – ти зможеш одержувати паливо в будь-якій військовій або господарській частині. А поки що візьми у мене в багажнику запасну каністру.

– Д-дяк-к…

– Менше базікай, Лютке! Я поспішаю.

Коли вони знову рушили, Крістіна запитала, скоріше для того, щоб Майєр не повернувся до попередньої розмови:

– Це наш новий водій? Я його ще не бачила.

– Ні, до нас заїк не беруть. Це ординарець військового кореспондента, історика Адольфа Шеєра, що сьогодні вранці прибув з Берліна. До речі, от його – Шеєра – ви вже бачили.

– Я? – здивувалася Крістіна. – Коли? Весь час була з паном штурмбанфюрером, оце відпустив до їдальні…

– У їдальні ви його і бачили. Пригадуєте гауптмана, що сидів за столом обер-лейтенанта Шютце?

– Так це він, Шеєр з Берліна?

– А. що вас дивує?

– Такий молодий?

– І вже вчений муж, хотіли ви сказати. Додам до цього: з дуже високими повноваженнями міністерства пропаганди та ОКВ. Птах! Поводьтеся з ним обережно.

– А до чого тут я?

– Справа така. Він прибув збирати матеріал для книги про перемогу німецької зброї на Кавказі. Хейніш наказав передати в його розпорядження половину будинку, в якому живете ви. Отже, його знайомство з вами невідворотне.

– А якщо я цього не хочу?

– Наказ!

– Чи не зручніше поселити жінку?

– Наказ! А накази слід виконувати без балачок.

«Шеєр»… Хіба трапляється в житті така неможлива схожість? Трапляється. Та лише у близнюків. І ще в кіно, для розваги… Це не Шеєр… Це Калина… Це Костя… Це Хартлінг… Чому він тепер – Адольф Шеєр?.. Перед війною Костя студіював історію в Берліні… Історик, кореспондент з Берліна… А що, коли його ще тоді завербували? Що, коли він розвідник і зараз діє під зміненим прізвищем? Що, коли придбав чужу подобу, щоб наші не впізнали?.. Невже Костя здатний на зраду?.. Неможливо, неможливо, неможливо!.. Ну який із соромливого до відчаю Костика, що й торкнутися до неї жахався, може бути розвідник? Тільки й ставало сміливості у нього щодня купувати їй квіти і з ніжною, боязкою журбою зазирати їй в очі… Може, й справді якийсь Адольф Шеєр?.. Та ні, це він – Костя. Вона б упізнала його й серед тисячного натовпу!

Машина вже мчала по вулиці Темрюкській. Ще здалеку Крістіна помітила солдата, що неквапом походжав перед її домом з автоматом на грудях. Що це? Варта? Навіщо? Невже це Костя приставив до неї варту? Як він дізнався про неї? І що замислив? І цей дивний наказ Хейніша – поселити його тут. І ця небезпечна розмова з Майєром. «Вам замало двох трупів, фрейлейн?». Ніби відповідаючи на її німі запитання, Майєр мовив:

– Для безпеки гауптмана Шеєра біля вашого будинку влаштовано цілодобовий пост. Вашого ж пса довелося прибрати.

– Вбили? – вороже запитала Крістіна.

– Ну що ви, фрейлейн! Хіба ж я наважуся вас кривдити… Просто зачинив його в хаті, бо надто скаженів і кидався. Ви зараз побачите свого улюбленого пса живим і здоровим. Але хай потроху звикає до нових людей. А то хтось і справді… От ми й доїхали. Чекайте сусіда, я йото зараз привезу… До побачення, фрейлейн!

Власна кімната здалася Крістіні чужою. Темного дерева трюмо і шафа для одягу, стіл з важкою оксамитовою скатертиною темно-рубінового кольору під тон меблів, на ньому ваза без води, але з гарними, ламкими, бо засохлими трояндами. Лише на тумбочці віялом стирчали живі китиці верби. Цупкі брунатні штори були запнуті, вкриваючи не тільки вікно, а й усю стіну. На свіжому, незайманому ліжку – недбало кинутий журнал «Корал», розгорнутий на шостій сторінці, газети – есесівська «Дас шварце корп» [47]47
  Назви нацистських видань: «Корал», «Чорний корпус» (нім.).


[Закрыть]та армійська «Панцер форан» [48]48
  «Танки вперед» (нім.).


[Закрыть]. Нічого не зрушено, нічого не зсунуто, все перебувало в тому ж стані, в якому вона залишила, йдучи на роботу.

Вона підійшла до дзеркала і побачила себе в цій темно-брунатній кімнаті – у чорному костюмі, хворобливо-бліду. Віт-Вітерець, ніби передчуваючи недобре, жалібно скавучав, замкнений у передпокої, і дряпався лапами у двері до кімнати своєї хазяйки. Вона підійшла до штори, ледь відхилила і почала напружено чекати, слідкуючи за вулицею у вузьку, як лезо ножа, шпарину.

Так у німому напруженому очікуванні минуло кілька хвилин, поки не під'їхали дві легкові машини. У першій – за кермом Майєр, у другій – заїкуватий Лютке. Шеєр, якщо це Шеєр, – поряд з Майєром…

З машини вийшли вдвох…

Вартовий виструнчився…

Лютке відкрив багажник…

Майєр і Шеєр сміються, тиснуть один одному руки…

Майєр поїхав, отже, прямої загрози поки що нема…

Лютке витягає речі…

Шеєр за щось його люто лає…

Лютке виструнчився, руки по швах…

Шеєр один іде до будинку. Ні, це не Шеєр… Це швидка й розгониста хода Кості…

«Спочатку його, потім себе…»

Вона витягла начищений Майєром пістолет. Сухо клацнув запобіжник. Як це казав Віллі?

«Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?»

«Поки що не траплялося нагоди», – відповіла вона.

Крістіна була готова до різного, але не до такого кінця, коли треба вбити свої почуття і розстріляти власне кохання. Вона вже відчувала себе неживою, у ній все вмерло, все хололо, як останні жаринки під попелом. Вона сперлася плечима на одвірок, рука безсило впали вздовж тіла. В одній – зведений на постріл пістолет. Він увійде – двері затулять її… Невже вона знову стрілятиме в спину! І знову в цій кімнаті? І знову почує: «Швайнкерль! Ду ферфлюхтер!» І Костя мертвий впаде до її ніг, як впав Мюллер… І раптом сама до себе нечутно заволала: «Опам'ятайся! Якщо стрілятимеш, не виконаєш завдання. Ти не маєш права викрити себе. Понад усе – виконання завдання! Поки є хоч один, шанс, поки є хоч крихта надії…»

У передпокої радісно і тонко, мов щеня, заскавучав Вітерець, почулася весела вовтузня з щасливими, собачими підскоками…

«Віт упізнав. Це він…»

Останні сумніви зникли, остання надія вмерла…

«Спочатку його, потім себе…»

Адольф Шеєр зупинився перед зачиненими дверима. Що чекає на нього за ними? Не чув ані шелесту. Але ця змертвіла тиша, він відчув це усім своїм єством, тамувала лиховісну загрозу. Він приклав до дверей вухо – ані шереху! Постукав. У відповідь – ані звуку. Прочинив двері, повільно відхиляючи їх рукою і все ширше обіймаючи кімнату уважним поглядом. Нікого! Але вона тут, причаїлася… Де? За шафою, завісою, дверима? Він зробив все, аби лишитися з нею сам на сам, без свідків: якщо й загине дурно, вона й надалі працюватиме, заробить лицарський хрест за героїчне знищення радянського розвідника… Ні, такого її нерви не витримають…

Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:

– О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!

Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:

– Просто ніхто не прохав моєї руки…

Адольф весело озвався заключною фразою:

– Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!

Це був не лише пароль, не просто контрольні речення. Зігріті голосом, тривало тамованою жагою зустрічі, ці слова, придумані кимось і колись, аби за будь-яких обставин пролунали «природно», були для них першим в їхнім житті освідченням у коханні. Але нічого не було природного і людського в тому, що їх розділяють двері, що на підлозі валяється пістолет, що вони кохають одне одного лише парольними словами, які може почути й вартовий або навіть унтерштурмфюрер Майєр…

Він нечутно зачинив за собою двері, і Крістіна, ніби лише цього чекаючи, враз пригорнулася – довірливо й розпачливо – до його грудей, забувши про все на світі, – про фатальну порожнечу безнадії, психічну напругу останніх днів, уже не тамуючи щасливих сліз. Нараз вона відхилилася, щоб бачити його, аби ще раз переконатися, що це він – її коханий і незрадливий Костя, що він, саме він прийшов до неї, вперше без квітів і вперше нестерпно бажаний. Вона спрагло тулилася до нього – такого рідного й свого, такого власного і владного. Вона пестила його поглядом, ніжним і лагідним, голубила німо і водночас промовисто, обіймала його усього і сама поймалася ним, всотуючи його в себе і пестячи його собою. Вона торкалася його теплого обличчя – легко й ласкаво – тремтливими й чутливими дівочими пальцями, а в нього наморочилася голова.

Розділ десятий
ЕРОС І ТАНАТОС

Він мовив навмисне голосно й солодко:

– Фрейлейн, чи варто мені після такого рішучого поцілунку пояснювати вам, чого я зупинився у вашому домі?

І вона переклала собі цей солоденький сироп:

«Мила Марієчко! Адольф Шеєр тільки зараз знайомиться з Крісгіною Бергер. Він – німець, вона – німкеня. А нас можна підслухати: мусимо поводитись «природно»…»

Вона відповіла йому у тон, з манірним кокетуванням, запозиченим з типової геббельсівської кінопродукції фірми «Уфа-фідьм»:

– Ви типовий завойовник, пане гауптман! Жінці лишається тільки коритися істинному представникові панівної раси.

– О, я бачу, що мила фрейлейн переконано висповідує філософію Зігмунда Фрейда. А він доводив, що схильність до агресії є рисою людської природи, яка не піддазться еволюційному руйнуванню, а тільки психологічному гальмуванню. Психіка людини – її ж довічна в'язниця. Зухвалий Фрейд звеличив одвічну боротьбу між Еросом і Таиатосом, особливо – в біологічному організмі жінки… Перепрошую, але, можливо, вам оці вчені теревені не цікаві?

– Що ви, пане гауптман? Так приємно спілкуватися з розумною й цікавою людиною… От ви щойно сказали: боротьба між Еросом і Танатосом. Адже дійсно, якщо розібратися, жінка породжує життя. Але для чого? Для смерті!

– Слушна думка, фрейлейн. Та я побоююся, що фрейдівською філософією ми засушимо наші почуття, які, сподіваюся, вже зародилися, і замість ніжного дотику пустуна Ероса відчуємо смертну відразу. Чи не краще перейти до більш предметної і близької нам обом теми?

«Конче необхідно побалакати, – натякав він і прискіпливо роздивлявся довкола. – Але де?»

– О, пане гауптман, я геть забула нашу жіночу, життєву істину: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.

– І знову слушно, фрейлейн! Балакати з вами – сама насолода….

– Але в мене, на жаль, жодних припасів. Я ж харчуюся в офіцерській їдальні… Хоча можна зазирнути до запасів хазяйки, їй вони вже ні до чого. – На її очі знову набігли сльози, бо для неї самої власні слова пролунали дико і ницо через свою істинно арійську «природність». – Здається, – гамуючи сльози, вперто вела далі, – дещо у неї є в погребі, в сараї.

– Дозвольте, я сам навідаюся туди!

– Е ні, у харчових справах чоловікам вишколу завжди бракує.

– Тоді дозвольте вам допомогти.

– Оце інша справа… Буду тільки вдячна!

Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:

– Щире вітання тобі від Владислава.

– Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?

– Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?

– Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…

– Отакої! – аж зупинився Шеєр. – Звідки?

– Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.

– Хто він?

– На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!

«Кепські справи, – замислився він. – Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на «нічиїй» землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?»

– Чому замовк, любий?

– Згадую людей, які «прийняли» гауптмана Краузе. Хтось із них – зрадник…

– А про тебе хтось знає? – сполошилася вона.

– Із сторонніх – ніхто і нічого.

Крістіна полегшено зітхнула:

– Просто камінь зняв з моєї душі.

– Та як твої справи? Як тобі повелося?

– Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив «гауптман Краузе». Співучасницею визнали агента СД Несмітську.

– Як це так? – здивувався Шеєр.

– Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут – за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони – Мюллер і Краузе – у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця – Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…

– Щось нове?

– Так. Учора він чистив мій пістолет. Власне, перевіряв, чи стріляла з нього. У присутності Кеслера, а відтак – за дорученням Хейніша…

– Не біда!

– Якби… Сьогодні завів зі мною поразницьку помовку, робив небезпечні натяки…

– Слухай, Крістіно, а чи не закохався він у тебе…

– Не залицяється, поводиться ґречно, скидається на щирого… Застерігав щодо тебе: «Птах! Поводьтеся з ним обережно!» Твоє поселення тут – зумисний наказ Хейніша… Для чого? Яка в нього мета?

Адольф щиро розсміявся:

– Суто фрейдівська, Крістіно! Виходить, це про тебе мені Хейніш казав: «Чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені». І навіть цинічно освідчився, що квартиру а чарівною хазяйкою спеціально для мене зберіг. Мовляв, на тебе тут уся чоловіча стать ласа. Тепер стає зрозумілою уся його награна шляхетність.

– Дивно…

– Що саме?

– Що Хейніш про мене для тебе дбав… На нього це не схоже.

– Ти просто не знаєш суттєвого, Крістіно: Хейніш приятелював з батьком твого покірного лицаря… А з Майєром будь максимально обережною. Можлива витончена провокація. У розвідці таке трапляється… Однак придивляйся: раптом – він справді…

– Зневірився?

– Хто зна… Проте доповімо в Центр. Нові відомості маєш?

– Навіть занотувала.

– Небезпечно.

– Багато, боялася забути…

– Мусиш запам'ятовувати. Розумієш? Мусиш! Треба думати про наслідки своїх дій. Передбачення в нашій роботі – це головне. Не передбачив що-небудь – і потім воно може повернутися провалом.

Він подумав про собаку Крістіни, яка впізнала його, коли побачила у коридорі.

– Та уявляєш собі, чим могло закінчитися це для мене з твоїм Вітерцем, якщо при цьому був би хтось з СД або абверу?.. Я повинен був передбачати це!.. Повинен!.. Роби висновок… Прошу тебе – будь обережна. Де ховаєш?

– У погребі.

– Ясно. Тож ходімо туди. І про справи – досить!

У погребі, щільно обшитому сосновими дошками, було сухо і тьмяно. Шеєр посвічував кишеньковим ліхтариком.

– Отут, пане гауптман, – знову зацвірінькала провінційною німкенею Крістіна, бо вони вже не могли спостерігати за вартовим, – чудові огірочки, маленькі і смачні, як мої пальчики. Посвітіть, будь ласка! – вона занурила руку в діжку і виловила маленьку, міцно закорковану пляшечку з-під ліків, засипану для ваги сухим піском. – Ось тут вони, пане гауптман! Ну, як?

– Ви чудова господиня, фрейлейн. – Він сховав пляшечку до кишені. – А що у цій звабливій скляній посудині?

– Місцеве виноградне вино. Найвищого гатунку.

– Невже справді гарне?

– Розкішне! От спробуєте – самі переконаєтеся… А ще… Ви полюбляєте мед?

– Особливо вранці, натщесерце…

– То беремо?

– Безумовно!

Згори на них впала тінь.

– Вам допомогти, пане гауптман?

– Геть! – не на жарт розлютився Шеєр. – Ти що собі дозволяєш, свиното? Марш на місце з очей моїх!

Вартовий злякано відсахнувся.

Шеєр вмить видряпався драбиною нагору. Вартовий поспішно віддалявся.

– Стій! – гаркнув Шеєр. – Ану, йди сюди!

Солдат чітко, мов на плацу, карбував крок.

– Стій! Як звати?

– Карлюдвіг Бьоме, гер гауптман.

– От що, Карлюдвіг Бьоме, якщо ще хоч раз сунеш куди не слід носа, то ритимеш своїм довгим носом окопи на фронті. Досить мені мовити хоч слівце штурмбанфюрерові Хейнішу…

– Я прагнув тільки допомогти вам, гер гауптман, і нічого іншого! – заблагав вояк.

– Затям собі, покидьок, у стосунках з жінками я нічиєї допомоги не потребую…

– Слухаюсь!

– І передай це своєму наступникові на посту…

– Слухаюсь!

– Твоє місце – біля хвіртки і більше ніде! Збагнув?

– Слухаюсь!

– Кругом! На пост – кроком руш! Раз, два, три!.. Фрейлейн Бергер, а як це отакі хвацькі вартові ще не порозтягали і не зжерли ці харчеві поклади?

– Бо тут живу, по-перше, я, а по-друге, до мене. навідуються панове офіцери з СД. Чого вартий хоча б унтершгурмбанфюрер Майєр, офіцер для доручень самого пана Хейніша!..

Вояк Бьоме прискорив крок.

– Фрейлейн, але ж ходімо нарешті до покоїв.

– Вибачте, пане Шеєр, якщо вечірка вийде надто провінційною. Я жила серед унтерменшів, а не в культурному Берліні, як ви…

– Ну що ви, фрейлейн! Ваша краса з найрафінованішого товариства зробить отару здичавілих троглодитів. У вас від природи щедро закладено вибухову, руйнівну силу. Геббельс нищить спорохнявілу культуру пістолетом, ви – красою… Як на мій погляд, ваша зброя набагато небезпечніша.

Вони поверталися до будинку, і Шеєр, несучи у кошику наїдки, зумисне продовжував:

– Зігмунд Фрейд звеличував цю зброю – Ерос і Танатос, життя і смерть – в одвічній борні. Зараз на всій земній кулі панує Танатос, і я, фрейлейн, усе більше схиляюся до логічної думки, що сутність жорстокого від природи Агресора, тобто чоловіка-винищувача, може пом'якшити лише лібідо жіночого Ероса. Таке містичне призначення Жінки в історії людського самовинищення.

– Боже мій, ви геніальний вчений, пане гауптман! – захоплено цвірінькала підкорена фрейлейн. – Я вже навіть боюся за себе…

– Не хвилюйтеся, фрейлейн, ви поза усякою конкуренцією. Навіть на всесвітньому конкурсі найчарівніших жриць вас би обрали богинею.

Інтимна вечірка удвох, яку, власне, благословив сам штурмбанфюрер Хейніш, вийшла на славу. Ніхто не заважав, навпаки – вартівник увесь час стовбичив на чатах, оберігаючи абсолютний спокій гера історика. Єфрейтор Лютке мав наказ обладнати у комірчині фотолабораторію, і то – на ранок. З комірчини слід було винести все зайве, вичистити й вимити, розташувати раціонально і зручно необхідну апаратуру.

Стіл виглядав гарно. Дерев'яний національний посуд, саморобний майстерно оздоблений орнаментом, дерев'яні ложки і виделки, з широкими, пласкими ручками, теж зі смаком різьбленими колоритними візерунками, створювали якийсь затишний, хатній антураж. Горіли свічки, сповнюючи кімнату тихим, живим світлом і духмяними восковими пахощами, неголосно лунала музика з невеличкого «Телефункена», видобутого з ошатної валізи гауптмана. У келихах прозоро гепліло вино.

– Це не Берлін, мила фрейлейн, – просторікував Адольф Шеєр, – це куточок раю…

За дим столом, у гойдливому світлі, під тиху музику і хвацьку мову, він зосереджено працював – зашифровував у стовпчики чисел зібрані Крістіною відомості: «Квадрат 17–23, селище, південніше п'ять, фальшивий аеродром. Квадрат… головний склад боєприпасів. Бензозапасів… Цистерни з нафтою… Майстерня по ремонту танків… Квадрат… 12 дотів. Найголовніше: квадрат… почато спорудження пускових майданів для керованих реактивних снарядів «Фау-1» і «Фау-2». Всі підступи міновані. Знищення можливе тільки з повітря. На місце будівництва прибула перша зенітна батарея…»

– Чому засумували, фрейлейн?

– Розмріялася, пане гауптман…

– Про що?

– Не про що, а про кого…

– Про кого, якщо не секрет?

– Про одного дурника, якого навчив цілуватися з коханою лише службовий обов'язок…

Вони розмовляли і писали.

Вона: «Ти надовго?»

Він: «По виконанню – назад».

Вона: «А я?»

Він: «Лишаєшся».

Вона засмутилася, спалила листок на хиткому вогнику свічки. На тому ж вогнику він спалив її записи, уже зашифровані у цифрові стовпчики. Шифровку скатав у тоненький валик, сховав у мініатюрний тайник у фотоапараті.

Потім був вечір і ще довша ніч, години відкриття і цнотливого звірення, пекучого щастя злиття і ніжних пестощів. І обох не полишала журба, яка тінню сповила їхню першу ніч. Вени могла лише мріяти про звичайне людське щастя. Бонн боялися сказати одне одному ласкаве слово, щоб не додати гіркоти Слово довго тримається в пам'яті і довго крає серце: всі спогади живуть у словах. А їхнє щастя – спогад про цю, поки що єдину, ніч, і вони боялися, жаліючи одне одного, перелити почуття в ласкаві слова, які потім у спогадах завдають болю.

Вони лежали поряд і рівне дихали з заплющеними очима. Вони удавали, що поснули, і подумки промовляли ті слова, які не наважилися висловити.

Вона: «Милий, коханий, любий Костику, я б хотіла віддячити тобі сином. Таким же дужим і водночас м'яким, таким же сміливим відчайдухою і скромно-пестливим, розумним і мужнім. Це найбільше, що я можу тобі дати, – нашого сина за твоїм образом і подобою…»