Текст книги "Посланець"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Він тоді чекав групу розвідників з Великої землі, які взимку 1941 року мали перейти невеличкими групами по скрижанілому Азовському морю на територію Новоазовського району. Він їх чекав, але не прийшов жоден. Потім поширилася чутка, нібито румунська берегова охорона затримала якихось молодих людей і передала їх німцеві Мюллеру – співробітникові таємної польової поліції. Так ось чому вони не прийшли… Ну що ж! Катюзі дісталося по заслузі…

– «Деякі з них, – читав далі Шеєр, – особливо дівчата, незважаючи на катування, не зронили й сльозинки, не рюмсали і під час розстрілу. Це ж доблесть! Вони роздяглися догола, як їм було наказано (одяг слід продати цілим!), лягли на живіт і одержали по кулі в потилицю. Один парубійко вимагав навіть кулю в серце…» Беру! – сказав Шеєр. – Судячи лише з цього уривка, щоденник Мюллера – документ вражаючої сили! Пересічна людина не спромоглася б описувати отаке спокійно.

– Як бачиш, Мюллерові теж дошкуляли нічні кошмари, – квасно мовив Хейніш. – Тому, мабуть, і пив, наливаючись, як не в себе. Та хто, про це знав? Ось і допився, що його спостигла куля радянського розвідника.

– Що, знову Михальський? – зробив круглі очі Шеєр.

– Та ні, гауптман Лотар Краузе, він же радянський розвідник Олексій Марков… Але, Адольфе, ти про все дізнаєшся зі справи! Та й час мій вичерпався… Сподіваюсь, Адольфе, ти не забув про сьогоденну скромну вечірку і про сюрприз, який на тебе чекає?

Коли гауптман Шеєр повернувся від Хейніша додому, надворі вже стемніло. Однак тут, на Північному Кавказі, темрява не була ознакою часу: сонце ховалося за гори, і майже одразу спалахували зірки. Сутінки тривали недовго – рівно стільки, скільки світилися перламутром льодовики. Отож, не позираючи на годинник, Шеєр неквапно почав наводити зовнішній марафет, готуючись до вечірки на честь пана оберштурмбанфюрера Хейніша. Виходячи з усього, збереться прецікава компанійка, паноптикум есесівсько-абверівської еліти…

Та ось він помітив зсунутий з місця у комоді несесер з причандаллям для гоління і порушену кольорову гаму у випрасуваних і акуратно складених стовпчиком носовичках. Він уклав їх у семиколірній послідовності веселки, щоб легше було запам'ятати, і от маєш – жовтий і зелений кольори помінялися місцями. Це було явно «неприродне» явище, про що міг би засвідчити перший-ліпший фізик і навіть школяр, якщо «він не вчиться на двійки. Проте «надприродна» ситуація була не з жартівливих.

– Гансе! – гукнув Шеєр. – Ти у кімнаті прибирав?

– Коли ж це, пане гауптман? – відповів цілком слушним запитанням Лютке.

«Обшук… Нишпорили у мою відсутність… Хто? Абвер чи СД? Про який сюрприз торохтів Хейніш? Ще один пістолет – до кишені…»

Виголившись до порожевіння і розтерши обличчя одеколоном, щоб шкіра цупко взялася стягнутими й чіткими формами, Шеєр, помолоділий і свіжий, вийшов до машини. Лютке завбачливо вже встиг прогріти мотор.

– Куди, пане гауптман?

– У казино, Гансе!

Дорогою машину кілька разів зупиняли, перевіряючи документи. Що ближче до казино, то все більше густішали патрулі комендатури і жандармерії.

– Хейніш посилив охорону, – відзначив Шеєр.

– Служба безпеки дбає про власну безпеку, – Лютке весело посміхнувся. – Бояться, гади, власних збіговиськ – не раз у повітря злітали.

– Зайві розмови, Гансе! Окрім того, чи не зарано ти забув, що ти – заїка? Не послабляйся, навіть коли зі мною наодинці.

– Слухаюсь, гep гауптман!

Він хвацько зупинив машину біля входу до казино, дисципліновано вискочив, спритно відчинив гауптманові дверцята, службово виструнчився.

І все-таки Шеєр запізнився. Із зали лунали акордеон і по-дитячому писклявий альт співачки, яка безголосно лопотіла про насолоду кохати вояка фюрера. «Айн фюрер» – «айн зольдат» – «айн нахт…» [56]56
  «Один фюрер» – «один солдат» – «одна ніч…» (Нім.).


[Закрыть]Адольф Шеєр, аби не привертати зайвої уваги, прослизнув уздовж стіни попід декоративними пальмами, що своїми товстими волохатими стовбуринами загрузли в громіздких дерев'яних діжах. Багато хто з присутніх вже встигли підгуляти. На естраді під пісенькову мелодію манірно вигиналися напівголі дівки, яких жадібно роздивлялися напівп'яні гультяї. Співачка, фарбована, як манекен, солоденько хилилася до героя вечірки – самого Хейніша, що красувався в нових срібних погонах оберштурмбанфюрера на чудово пошитому воронячого кольору мундирі шефа місцевого СД.

«Буде дикий шальварок. Неодмінно. Співачка законтрактована Хейнішем, танцюристок на всіх не стане. Залицяльники пересваряться. Без бійки вечірка не минеться… Це точно!»

Чиясь рука лягла на його плече. Шеєр озирнувся. Це був Віллі Майєр, дивно блідий – чи від надміру випитого, чи від стримуваного внутрішнього шаленства – аж всі веснянки виразно стемніли на його обличчі. А втім, на підпилого унтерштурмфюрер не скидався.

– Ходімо, пане гауптман, – запросив він тихо. – Я проведу до вашого місця.

– Мені необхідно засвідчити своє шанування панові оберштурмбанфюрерові.

– Чи варто йому зараз заважати? – Майєр скинув погляд на Хейніша, що схопився з-за столу, зігнувся навпіл і хтиво вп'явся губами в апетитну, оголену руку співачки. – Хіба не бачите, пан Хейніш дуже зайнятий – закусує щойно спожиту пісеньку.

– А ви дотепна людина, Віллі!

– Прикрий недолік, з яким маю клопоти…

– Чому?

– Дотепи далеко не всі розуміють, хоч кожен вважає себе неперевершеним жартівником.

– А ви якої думки про себе?

– Кепської.

– Чого б це? Жарт – це весела, товариська вдача.

– Авжеж, здебільшого так, якщо жарт не породжено сумним підґрунтям.

– Звідки цей мінор, Віллі?

– Просто кепський настрій… Я подбав про окремий столик для вас обох і навіть про квіти… Фрейлейн Бергер чекає вас, гер гауптман.

– О, Віллі! – розгублено мовив Шеєр, вражений цим несподіваним – і лірично-сумним визнанням – дбайливим і лагідно-уважним. – Я навіть гадки не мав…

– Не треба, Адольфе, – зупинив його справді зараз недоречну мову Майєр. – Усе гаразд! Я навіть радію, що фрейлейн невдовзі покине це небезпечне пекло. У Берліні їй буде краще… Сподіваюся, у вас серйозні наміри?

– Якнайсерйозніші! Заприсягаюся усім світом, – гаряче і щиро запевнив Шеєр.

– Ось і ваш столик.

– Радий вітати вас, фрейлейн Крістіно! Ці чудові троянди вам дуже до лиця.

– Усе турботи пана Майєра, пане Шеєр. Не знаю навіть, чим віддячити нашому милому Віллі – він так піклувався про нас. – Крістіна теж задумано позирала на врочисто мовчазного унтерштурмфюрера і тихо додала: – Від самого початку…

– Лише особисто про вас, – руба уточнив Віллі. – Я не полюбляю перебільшень… Ви дозволите перехилити з вами чарочку?

– О, Віллі, невже після червоних троянд – квітів приязні – ви покинете нас?

– Я рішуче підтримую фрейлейн! – сказав Шеєр, наливаючи у високі бокали шампанське. – Прошу вас, Віллі, будьте нашим гостем хоч би й у цьому гармидері!

Віллі посміхнувся і підняв келих:

– Коли так – буду! – Він висушив келих одним ковтком. – Але для цього я спочатку змушений покинути вас на кілька хвилин. Хоча б для того, аби доповісти про вас панові Хейнішу…

– Віллі, ми нетерпляче вас чекаємо! – сказав Шеєр і цього разу не грав.

Він сів поряд з Крістіною, підняв келих, ніжно зазирнув в її блакитні очі.

– Я так рідко бачу тебе, Крістіно! Усе турботи й неспокій… А оце – арешт Михальського…

– Для мене той арешт – цілковита несподіванка. Я нічого не знала про нього, – мовила Крістіна і гірко додала: – Як усі німці… Уявляєш, Адольфе, як усі німці…

– Заспокойтеся, фрейлейн, – примусив себе всміхатися Шеєр. – Я радію, що зі східної фольксдойче ви з успіхом і швидко перероджуєтеся в типову рейхсдойче. – Він повів поглядом по залу, роздивляючись усіх, хто сидів за столиками, зупинився на центральному – Хейніша. – Приятелі шефа – хто вони?

Крістіна відповіла, не зводячи з нього очей, потягуючи маленькими ковточками іскристе, янтарне шампанське:

– Ну, майора Штюбе ти знаєш… Ліворуч від шефа – керівник абверкоманди [57]57
  Абверкоманди і абвергрупи– розвідувальні та контррозвідувальні підрозділи абверу, які діяли при штабах фашистської армії.


[Закрыть]Арнольд, прибув із Ставрополя… Праворуч, так би мовити, місцеві – політичний керівник абвергрупи-203 «Бергман» обер-лейтенант Теодор Оберлендер, твій «колега» по історії… За ним рядком – двоє оберштурмбанфюрерів СС Клебер і Летж, керівники зондеркоманди 12-А…

– Що за одна?

– Копія, створена за образом та подобою зондеркоманди 10-А. Між ними відбувся розподіл: десята винищує радянських людей в Краснодарському краї, Адигеї і Чечено-Інгушетії, дванадцята – на решті окупованої території Північного Кавказу. Штаб міститься в П'ятигорську, філіал – у Ставрополі, оперативні загони – в Кисловодську і Сальську. Хейніш на них ледве не молиться…

– Склад?

– Близько тисячі чоловік, що розподілені на штабних працівників, тюремників та дві оперативні ейнзацкоманди [58]58
  Оперативні каральні команди.


[Закрыть], при кожній – загін з душогубками. Триста п'ятдесят службовців СС, сто п'ятдесят шоферів і механіків, сто співробітників гестапо, близько сотні – допоміжна поліція, сто п'ятдесят – поліція «порядку», сорок п'ять – карний розшук, тридцять – служба безпеки. Уся душогубна «праця» випливає ще з наказу покійного Гейдріха: «Найближчою метою всієї оперативної роботи є політичне, тобто поліційне, умиротворення місцевих, що тільки-но окуповані. Кінцевою метою є економічне умиротворення». Вбивають, Адольфе, і грабують… Я вже напам'ять завчила цей наказ, бо вони весь час про нього торочать, а потім – вбивають і грабують…

– Майєр – теж?

– Не брав участі в жодній каральній акції.

– Він справді цікава людина… Чого ж він хоче конкретно?

– Здається, щосили прагне витягти мене з есесівського багна…

Про вовка помовка, а він і тут: до столика повернувся Віллі Майєр. Але не один. З ним були Штюбе, Кеслер і ще якийсь товстуватий, невеликий на зріст, з малиновим, як дзвін, обличчям, майор.

– Вибачте, фрейлейн, – звернувся до Крістіни Майєр, – ваша краса небезпечна, як вогонь, на погибель до якого злітаються метелики. Але нічого: служба безпеки в моїй особі збереже крильця наших друзів неушкодженими. Наш любий черевань Кеслер задовольниться наїдками і найпримітивнішим шнапсом – шампанське не пасує до його улюблених сосисок з тушкованою капустою. Наш друг майор Штюбе вишукано млітиме, розчулений власними компліментами. А наш міднолиций ас з Люфтваффе майор Густав Готтфрід з усього цього щиро реготатиме і питиме все, що трапить під руку. Навіть з вашого келиха, фрейлейн.

Густав Готтфрід дійсно зареготав, з подивом дивлячись на бокал, що ніби з нічого виник у нього в руці.

– О, це справді ваш бокал, чарівна фрейлейн? – захлинався від радісного сміху він. – Ні, я таки викінчений нечема! А може, речі живуть власним життям, а надто – келихи, які самі – буквально самі! – стрибають мені до рук? Що ви скажете на це, фрейлейн?

– Скажу, що з вами, очевидячки, не знудьгуєшся, пане майор.

– Ох, ваша правда! А тому женіть мене краще од вашого столу одразу…

– Пане Готтфрід, – вклинцювався в розмову Шеєр, – якщо йдеться лише про напої…

– Тільки про випивошну метафізику, запевняю вас.

– Тоді про що мова? Напоїв стане!

– А ви хто, нащадок мільйонерів?

– Принаймні збираюся збити на цій війні достаток. А якщо поверне на мільйон, то хіба я подібний на ідіота, що відмовляється?

Майор знову радісно зареготав:

– Ні, гауптмане, ви не подібні на ідіота, а от на психа, якого недолікували і випустили… Ну, хто підпускає отаких вовків, – мідно-веселий Густав повів рукою, – до чарівної овечки? З'їдять! Залишать тільки ріжки та ніжки… Хіба ні! Ніжок нізащо не залишать, самі вам ріжки…

– Не хвилюйтеся, пане Шеєр, служба безпеки гарантує недоторканність фрейлейн Бергер! – удавано грізно попередив Майєр.

– І абвер теж! – підтримав його Штюбе.

– О, панове, чи не здається вам, що ви робите з мене однопримірникову державну таємницю? – звеселилася й Крістіна.

Міднопикий ас був у захваті.

– Жінка – завжди найсуворіша таємниця! – захоплено заволав він. – Пане гауптман, я б сховав її від ласих очей до найрозкішнішого і найзатишнішого сейфа!.. До речі, випадково ви не той Шеєр, що уславляє виключно танки?

– Випадково той самий.

– Ну що за смак! Яка одноманітність! Танки і танки… Якого дідька ви жодного разу не прохопилися й слівцем про гордість нації – повітряних лицарів, валькірій перемоги, що осідлали літаки?

– Геніальна думка, пане майор! Проти слушної і розумної критики схиляю голову…

– Краще беріть до рук авторучку. Від слів – до думки, від задуму – до дії! Ось вам девіз асів повітря і ротаційних машин… І я запрошую вас, пане Шеєр, до моїх мужніх, крилатих лицарів, щоб ви на власні очі побачили, як вони роблять з літаків росіян погребальні вогнища! Палаючий літак – воістину сліпучий метеор, що віщує смерть людини. За кожний збитий літак росіян мої аси малюють на фюзеляжі готичний хрест. Боже мій, іноді аж поймає містичний жах і моторошно робиться, коли погляну… Хрести, хрести, разки хрестів, однакових, як фатальні людські долі, як спалені в повітряних трупарнях людські життя…

– О, пане майор, вам би теж узятися за перо. Ви мислите широко, епічно… Але чому вам, коли ви дивитеся на хрестоносні літаки, на ознаки звитяги, робиться моторошно? Чому?

– На деяких літаках стільки хрестів, що вони, вибачте, скидаються на цвинтарі!

– Парадоксальна асоціація! До речі, чи всі ваші так звані цвинтарі повертаються?

Майор Готтфрід нараз спохмурнів, процідив глухо і неохоче:

– Різне буває… Трапляється, що й росіяни розмальовують фюзеляжі своїх літаків…

– Теж цвинтарним орнаментом?

– Ні, зірчастим… Вони вважають, що зірка точніше символізує звитягу, аніж хрест, мов на якомусь надгробку…

– Цікава думка, дозвольте, я занотую…

– О господи, нотуйте, коли заманулося! А скільки вже асів наклало головою! Буквально, як у казці: і кісточок їхніх не зібрати… Однак, пане Шеєр, сподіваюся, ви не кидаєте своїх слів на вітер?

– Здається, ні…

– Тоді наступного разу їдьте прямо до нас, на аеродром. Я вас особисто запрошую. А майора Густава Готтфріда всі на землі і в повітрі знають! Згода?

– Згода, майоре! – мовив уголос, а сам подумав: «А що, коли скористатися літаком?..» – Але для того, щоб гідно написати про ваших асів, необхідно самому відчути солодке відчуття польоту і повітряної звитяги. Інакше… На самій уяві у мене творчого злету, боюся, не станеться.

– Та в чім річ? – наполіг Готтфрід. – Я залюбки надам вам таку можливість!

– Це було б чудово, – захоплено мовив Шеєр. – Я зробив би вражаючі знімки, які, маю надію, звеличили б успіхи німецьких асів на Північному Кавказі.

– То, вважайте, справу залагоджено! Ха, щоб літаки та не звитяжили над танками… А хто ж перший іде в бій? Ми, аси…

За столом Хейніша, що ні в кого не випадав з поля зору, звівся з келихом у руці оберет 1 Арнольд, і це враз привернуло загальну, вже неприховану увагу. Рівняння на центр – мов по команді. Оркестр завмер. Впала чуйна тиша.

– Панове! – розгонистим голосом загримів ставропольський оберст [59]59
  Оберст– полковник.


[Закрыть]. – Я пропоную підняти келихи на честь надісланого богом генія Великонімеччини – єдиного фюрера всесвітньо об'єднаної арійської держави Адольфа Гітлера!

Всі, як один, мов припечені позривалися з місць, похапливо перекидаючи стільці, високо знесли угору келихи і чарки. Тричі пролунало традиційне: «Зіг хайль!». По тому зчинився збуджений галас.

Шеєр помітив, що Хейніш пошукав очима і надибав на нього, приязно всміхнувся й покликав помахом руки до себе, вказуючи на порожній стілець, залишений майором Штюбе. «Від переміни місць складових частин сума іноді змінюється», – подумки перефразував арифметичну аксіому Шеєр, поступаючись своїм стільцем майорові Штюбе.

– Вибачте, панове, – мовив він, – пан оберштурмбанфюрер запрошує мене до себе. Оскільки ж пропонує місце пана майора, я вам, гер Штюбе, пропоную власне.

– Товарообмін явно на мою користь, – задоволено докинув Штюбе. – Ви сидітимете з нудними оберстами, а я з обер-чарівницею!

– Служба безпеки гарантує…

– Уже чули, Віллі, вигадайте щось нове!

Коли Адольф Шеєр підійшов до столу Хейніша, всі присутні уважно слухали просторікування абверівського «історика» у званні обер-лейтенанта. Хейніш, аби не порушити, мабуть, цікаву розповідь, лише коротким жестом запросив гауптмана сісти. Здалеку Оберлендер виглядав молодо, вблизу мав далеко за сорок. Про це свідчило все – поріділе, зализане назад волосся, зморшкуваті мішки під очима, дві різкі подовжені лінії, мов глибоко вирізані лезом ножа, навколо рота. Очевидно, Шеєр потрапив на кінець його просторікувань, бо Оберлендер, що проказував високим, неприємним голосом, посилався на свої ж, мабуть, попередньо висловлені думки. На Шеєра лише коротко глипнув безвиразними очима і більше не зважав на нього. Манеру розмовляти мав вироблено академічну. І гауптманові було дико чути наукоподібне обгрунтування масових фашистських злодіянь, які одягалися в академічну, мантію м'яких формулювань і топили в науковій термінології прямі заклики до вбивства, терору, пограбування й насильства.

– На доказ щойно сказаного, – карбував, мов з університетської кафедри, політичний керівник зрадників-«горців» з карального батальйону «Бергман», – пошлюся на видану цього року в Лейпцігу збірку досліджень провідних спеціалістів з питань Сходу, що вийшла під назвою «Германський остфоршунг. Наслідки і завдання з часу першої світової війни». Уся книга просякнута ідеологією та історіографією цивілізаторського руху німецької нації «дранг нах Остен». – І він старанно почав розповідати про зміст цієї книги.

Оберштурмбанфюрер Хейніш глибокодумно і переконано похитав головою: так, так…

– У статті «Господарське значення російського простору для Європи», – вів далі Оберлендер.

– Для Європи? – дозволив собі іронію оберст Арнольд.

– Для Європи! – холодно відрубав «пан професор». – У розумінні всеєвропейської Великонімеччини!.. Так от, у цій статті йде мова про те, що росіянин живе лише як маса, що йому чужі сучасні швидкорухливі бойові засоби. Хіба не це ми наочно бачимо на Кавказі? Де їхні танки?

Де їхні літаки? Де звичайні вантажні машини? Росіянин просто неспроможний утекти від німецького танка, тому й стоїть на смерть, до тотального винищення, що для нас відіграє певну позитивну роль як військовий засіб обезлюднення східних територій…

– Браво, гер професор! – знову озвався оберст Арнольд, і всі зрозуміли: вибачається перед надто впливовим обер-лейтенантом за попередню іронію як цілком недоречну.

Теодор Оберлендер узяв порожній келишок, задумано покрутив поміж пальцями і на завершення додав:

– Ми завойовуємо не просто лебенсраум, не просто гросраум. Нам замало як життєвого, так і великого простору. Ми завойовуємо світовий простір. Під егіду німецької цивілізації підпаде вся земна куля. Це багато, надзвичайно багато. Один німець-пан володітиме тридцятьма тисячами рабів. Такий статистичний розподіл світових людських ресурсів. Тому я певен, що рано чи пізно, але керівники нації повернуться до гнучкої колоніальної ідеї – маріонеткових регіональних управлінь. Адже маріонетка завжди залишається тільки лялькою в руках закулісного митця. А водночас однозначне лицедійство маріонетки дозволяє політичному митцеві плести на світовій арені потрібний йому сюжет.

– Дозвольте вашу чарку, гер професор, – ставропольський оберст досі спокутував свою провину. «Гер професор» дозволив, і цим інцидент, мабуть, вичерпався, бо всі присутні полегшено загомоніли.

– Любий Адольфе, – нахилився до Шеєра трохи сп'янілий, але, як і завжди, опанований Хейніш, – я покликав тебе, щоб перехилити з тобою чарочку неперевершеного грецького коньяку «Метакса»…

«Корпус Фельмі – з Греції», – автоматично відзначив подумки гауптман.

– … оскільки ти спромігся другим сьогодні поздоровити мене.

– Другим? А хто ж той проноза, що випередив мене?

– Майєр.

– А, Віллі! Тоді зрозуміло. Адже він одержує пошту. Але погодьтеся, пане оберштурмбанфюрер, я не користувався поштою, що сама пливе до рук. Отже…

– Отже, ти все-таки тяжієш до першості! – розсміявся Хейніш. – Що ж, це гарна, чоловіча риса… За що вип'ємо?

– За перемогу! – суворо сказав Шеєр.

«Невже, – помислив, – це і є обіцяний сюрприз? Щось не схоже…»

– Що ж, Адольфе, фрейлейн Бергер, мабуть, за тобою вже засумувала. Не хочу бути розлучником молодят…

«Ні, це не «сюрприз», так, миттєвий каприз, бажання похизуватися перед друзями «власним», «своїм», «хатнім» науковцем. На зло зарозумілому «круглому оберу»…»

– Щиро вдячний вам, пане Хейніш, за вашу справді батьківську увагу…

– Ну-ну, не перебільшуй… Батько є батько! Підробка ніколи не пройде! Краще хай нас, Адольфе, породичає служба рейхові…

Коли гауптман повернувся до свого столика, там уже квітнув ледь стримуваний підсвідомою етикою пияцький розгардіяш. З'явився ще один невідомий білочубий гульвіса, що п'яно куняв за столом, час від часу витріщуючи просто себе безтямні очі і, немов норовистий кінь, «тверезо» смикаючи головою. Офіцери – геть усі – познімали кітелі, які недбало понакидали на вішак, що його хтось приволік з гардеробу до столика. Зрозуміло, точилися фривольні розмови, до яких пияків неодмінно заохочує сама присутність дами. Будь-якої. А надто – гарної. Що вже й казати про даму з класичними принадами фрейлейн Крістіни Бергер! Людину низького лету тягне в. таких випадках до скабрезних анекдотів, де фігурують подружня зрада, дурні рогоносці, ідіоти-коханці і, що цікаво, завше наївно-спритні жіночки. Але в товаристві, що претендує на високий культурний зліт, як правило, домінує не менш масне статеве теоретизування. Слово такого «теоретика» забрав майор Штюбе і цинічно верховодив старою, як світ, темою:

– Жінка – дивна істота роду людського, одвічна секс-бомба з полярними емоційними запалами. Бікфордів шнур до них тримає чоловік. А що вона цінує в ньому? Його агресивну потугу і водночас – о диво! – побутову неміч. Жінку слід хапати, міцно згребти обіруч, зробити їй боляче, але водночас млосно поскиглити на свою гірку недолю, на духовну самотність, на життєву безпорадність, відсутність жіночої ласки й тепла, втопити її у відчаї, сумі і журбі… І вона – ота секс-бомба – викине білий прапор капітуляції!

– У вигляді свіжовипраного простирадла, – бовкнув розпечений напоями, як мідь в алхімічному тиглі, Густав Готтфрід.

Та Штюбе не зважав на його п'яне варнякання і піднесено волав, дослухаючись самого себе:

– Коротше кажучи, чоловікові наперед слід тонко змоделювати потрібні йому емоції у жінки, покликати їх з небуття, розбурхати, якщо вони сплять, а тоді – розумно і чітко диригувати ними. Скажімо, ніжно підняти її на дужі руки і шепотливо пообіцяти понести її край світу…

– А насправді поволокти до ліжка, – уточнив повітряний ас.

– Фу, Густаве! Це на вас не схоже, – манірно закопилила губи Крістіна, удаючи ніби вона геть шокована.

– А що? Я перебрав край? – набурмосився мідний випивоха. – А хіба Штюбе не про це ж верзе? Ці шпигуни дурять людям голови навіть у застольному товаристві і ведуть агентурну працю в ліжку повії… А я – вояк! Мені плювати на словесне лахміття, в яке одягаються голі королі. Я кажу про речі прямо, як вони є, здираючи з суті словесний непотріб…

– Чудова річ – вояцька прямота! – встряв до розмови Шеєр, запобігаючи можливій, але небажаній сварці. – Та на неї має право лише цнотливий лицар без страху і докору.

– А може, я – нащадок отих лицарів? І єдине, що дозволяю на свій докір, це зайву чарчину? Але її теж хилю без усілякого остраху! Вип'ємо, Адольфе?

– Е ні! – заперечив Штюбе. – Він не у формі…

– Тобто як? – щиро обурився Густав. – Він же, власне, ще й не пив!

– Я не про це. Наша застольна форма – біла сорочка й краватка. Забули? Геть погони! За столом служби нема, і всі в одному званні – камради. А Шеєр? Він же досі – гауптман!

– І справді – забув, – пробурчав Густав. – Знімай, Адольфе, до біса свого кітеля й бери чарку…

– Допоможемо панові кореспонденту, – гучно проголосив слідчий Кеслер і бадьоро почав розстібати на кітелі Шеєра ґудзики.

– Кеслере, поміняйте фах, – порадив Шеєр, – з вас вийшла б чудова гувернантка.

– Кеслер у спідничці? – зареготав Густав. – А що? На вигляд вийшла б типова повія з портового бірхауза!

Та Кеслер не зважав на дошкульні закиди. Він діловито робив свою справу, впертий, мов віслюк. Стягнув з Шеєра кітель і жбурнув його через стіл, прямо в пику майорові Штюбе:

– Ось вам, захисникові пияцької демократії!

Штюбе не образився.

– Порядок є порядок! – мовив повчально. Потім, похитуючись, піднявся і недбало почепив кітель на вішак. За стіл уже не сів. – «Ваше місце, пане історик», – а непевними кроками поплентався до Хейніша.

Там він п'яно впав на стілець і, навмання тикаючи виделкою в слизькі і тому непокірні мариновані білі грибочки, цілком тверезо прошепотів оберштурмбанфюрерові:

– Так і є, як я передбачав: шифр у нього в комірі. Я особисто промацав паперову смужку.

– Вельми цікаво, – скептично промимрив Хейніш. – Але звідки вам відомо, що це дійсно шифр?

– А що б йому ще ховати у комір? Обшук у кімнаті жодних наслідків не дав…

– А ви на них сподівалися?

– Чому б ні? Отже, якщо моє припущення непомильне… «– Що ж, чекатиму на вас у кабінеті власника казино. Подивимося разом, що то за папірець. Ой Штюбе, здається мені, що вас колись примусово лікуватимуть від шпигуноманії. Розвідник мусить зважати лише на безперечні факти, а не на маніакальні припущення і голослівні твердження. Я пішов. А ви мене супроводжуйте…

Кеслер скоса зауважив, як Хейніш і Штюбе попливли тютюновому смозі на вихід, і торкнув за плече куняючого пияку:

– Гауптмане, вам недобре? Ну ж бо, Зайбелю, прокиньтеся!

Зайбель очманіло витріщив очі і ні сіло ні впало пробелькотав:

– Мені недобре… Де тут туалет?..

– Знайдемо, Зайбелю, знайдемо, – лагідно, мов кіт, воркотів Кеслер, міцно беручи гауптмана під пахви.

– Віддайте мені мої штани! – рішуче наполіг Зайбель.

Розвеселий ас Густав радісно зареготав:

– Віддамо, хлопче, зараз віддамо…

Адольф Шеєр простежив увесь цей, здавалося б, незначний епізод: і як Штюбе шепотівся з Хейнішем, і миттєвий. косий погляд Кеслера, коли вони подалися з зали, і як Кеслер недбало накинув на плечі гауптмана Зайбеля його – Шеєра – кітель (звісно, «сплутав» у вовтузні, вони ж бо однакові), і як насилу поволік на вихід дійсно сп'янілого до нестями Зайбеля. Видно, цей гауптман був випадковою фігурою у цій шитій білими нитками, з незграбною режисурою грі, і його накачали по саму зав'язку наперед. Ну, що ж, для хвилювань нема ніяких підстав: поцупили справжній, шитий у Берліні кітель справжнього військового кореспондента Адольфа Шеєра. У кишенях – нічого зайвого.

– Нарешті, Кеслере! – буркотливо зустрів слідчого Хейніш. – Вас би по лихо посилати…

– Цей Зайбель п'яний мов чіп і важкий, як лантух, – виправдовувався захеканий і розчервонілий від питва й фізичної натуги Кеслер.

– Ну, гаразд! Давайте мундир.

Кеслер звалив гауптмана Зайбеля просто. на килим, що встилав підлогу кабінету відсутнього зараз власника казино, і мовчки подав кітель Шеєра майорові Штюбе.

– Мій багаж… не підлягає митному оподаткуванню! – прохрипів Зайбель, згорнувся на підлозі клубочком і миттю заснув.

– Тьху на тебе, вонюча свиното! – спересердя вилаявся Кеслер. – Моя б воля, примусив би цього покидька чистити солдатські сортири…

– Не патякайте зайве, Кеслере, – обірвав його Хейніш і наголосив: – А ви, Штюбе, ріжте комір обережно. По шву!

– Не хвилюйтеся, пане оберштурмбанфюрер. – Майор із спритністю швачки оперував безпечним лезом. – Все буде гаразд… Ага, ось він! Прошу, пане Хейніш, – він простягнув вузеньку паперову смужечку.

– Так я і знав! Ви дурень, Штюбе! – мало не сказився Хейніш, коли прочитав написане, і вголос процитував: – «Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це. Тільки за це, не за себе. Патріція». Це писано рукою матері Шеєра! Чуєте, Штюбе? її власною рукою! Я знаю її почерк. Оце і є ваша «остаточна і недвозначна» перевірка? Боже мій, це ж з якими бовдурами і йолопами мені доводиться спілкуватися! За що ти караєш мене, о боже, працею в балагані навіжених? Кеслере, приведіть мундир пана Шеєра в зразковий порядок! Материнську записку зашийте! І щоб Адольф нічого не помітив… Відповідаєте головою. А цей, – він штурхнув ногою заснулого Зайбеля, – нехай тут прочумається.

– Слухаюсь, гер оберштурмбанфюрер!

– Ну, Штюбе, разом вийшли, разом і повернемося…

А гауптмана залиште у спокої. Якщо хоч раз ще почую якусь дурницю… Начувайтеся. Штюбе! І негайно припиніть подальшу акцію!

А в залі акордеон рипів фокстротами. На підмостках усе вигиналися спітнілі, напівроздягнені красуні з фарбованими личками. Офіцери посилали їм ефірні поцілунки, а ті, що сиділи ближче, намагалися й поляскати…

Крістіна танцювала, запрошена самим паном, оберстом Арнольдом.

– Шеєре, – хрипко зашепотів геть сп'янілий Густав, – як, на твій смак, ота тендітна тростинка з повненьким задком, га? Як погляну, голова йде обертом…

Аж тут за спиною повітряного аса пролунав насмішкуватий голос:

– Даремно шукаєте поради, пане… не знаю, як вас… Цю людину дівки ніколи не цікавили, і тямить він у них стільки ж, як віслюк в апельсинах.

Густав рвучко озирнувся. Позад нього стовбичив здоровенний лейтенант з нахабною, глумливою пикою. Він зневажливо, з неприхованою відразою позирав на Шеєра.

– Що, не впізнаєш камрада?

«Хто він? – гарячково думав Шеєр, миттєво перебираючи всі деталі розмов з полоненим берлінським істориком у Тбілісі. – Шеєр нічого не згадував про цього здорованя… «Впізнати» чи ні? Трохи витримки і чекання…. Нехай розкривається першим… Хоч би якийсь натяк…»

– А ти здорово змінився. Якби не ім'я, нізащо не впізнав би. А твої погляди?.. Все ті ж?

Шеєр не відповідав.

Густав Готтфрід, не знаючи, що вдіяти, кидав на них обох сторожкі погляди.

Майєр не ворухнувся, ніби нічого й не сталося. І це застеріг Шеєр.

– Що ж ти мовчиш? Гадав, загинув Альфред у концтаборі? Це ж за твоїм доносом, покидьку, бідного Альфреда витурили з університету і скрушали ребра в гестапо. А бідолаха Альфред – перевихований Альфред – ось я! Як і ти – у формі офіцера вермахту!

– Слухайте, пане… не знаю, як вас там? – не втерпів Густав, – а не котилися б ви під три вітри?

– Тільки з Адольфом! – зухвало рикнув здоровань. – Я цього гада потягну хоч у пекло!

– Добре, Альфреде, ти маєш рацію, – раптом зголосився Шеєр. – Нам справді слід з тобою трохи погомоніти..»

Він піднявся з-за столу. «Альфред» тріумфував, дивлячись на його засмучене і явно розгублене обличчя.

Аж тут Шеєр наніс блискавичний удар йому в сонячне сплетіння. «Альфред» вирячився від несподіванки і, хапливо ковтаючи повітря, почав осідати на підлогу. Але Шеєр не дав йому впасти. Він схопив його за комір, смикнув цього дебелого здорованя вгору і прицільно втелющив прямим, невідпорним ударом у щелепу. Тільки тепер «Альфред» гепнувся. Намагався звестися, але Шеєр вдруге – вже ногою, твердим, як камінь, носаком чобота – стусонув його «під дих». Здоровило качався у корчах…